Поштова лихоманка

Розділ другий

Завжди є кут зору. Завжди є ціна. Завжди є спосіб. «Поглянь на це в такий спосіб, — думав Мокр, — певна смерть змінилася непевною смертю, а це вже певне покращення, так?» Він міг вільно ходити... ну — шкутильгати, на цей момент. І зовсім не виключено було, що десь в усьому цьому приховано можливість вигоди. Ну, так могло статися. Він умів побачити можливість там, де інші бачили голу пустелю. Відтак не буде шкоди в тому, щоб кілька днів пограти чесно, еге ж? Він мав би час загоїти ногу, він міг би розвідати обстановку, він міг би скласти плани. Він навіть міг би з’ясувати, наскільки незнищенними є ґолеми. Врешті-решт вони ж глиняні, так? Може, ці потвори розбиваються. 

Мокр фон Губперук звів погляд угору і взявся досліджувати своє майбутнє. 

Головний поштамт Анк-Морпорка мав довгий похмурий фасад. Це була будівля, зведена із суто прагматичною метою. Тож вона була, умовно кажучи, великою коробкою, в якій працюють люди, і мала два відведені назад крила, які охоплювали великий двір зі стайнями. Кілька розрізаних навпіл дешевих колон, встромлених перед фасадом, кілька ніш, вирізаних для різнокаліберних кам’яних німф, кілька кам’яних урн, що вишикувалися уздовж парапету, — так твориться Архітектура.  

На знак вдячності носіям думки, що втілилася в цій будівлі, добрі громадяни, а швидше їхні діти, вкрили стіни на висоту до шести футів графіті найяскравіших кольорів.  

Вздовж усього фронтону, під дахом, заплямувавши стіну зеленими й коричневими патьоками, тяглися бронзові літери, які складалися в слова: 

«НІ Д Щ, НІ СНІ , НІ ТЕМРЯВА Й Т МАН НЕ СПИНЯТЬ ВПЕВНЕНУ ОДУ МО », — прочитав уголос Мокр. — Що, в біса, це означає? 

— Свого Часу Поштамт Був Гордою Установою, — повідомив пан Помпа. 

— А оце що? — вказав рукою Мокр. 

На дошці значно нижче по фасаду потрісканою фарбою було написано менш героїчні слова: 

НЕПИТАЙТЕ НАС ПРО 

скелі 

тролів з кийками 

Драконів всіх видів 

Пані Кекс 

Виличезних зелених зубатих потвор 

Будьякі види чорних собак з помаранчевими бровами 

Дощі зі спанієлів 

туман 

Пані Кекс 

— Я Сказав, Це Була Горда Установа, — прогуркотів ґолем. 

— Хто така пані Кекс? 

— На Жаль, Не Можу Допомогти Вам Із Цим, Бане Губберук. 

— Здається, вони неабияк її боялися. 

— Схоже На Те, Бане Губберук. 

Мокр роздивлявся залюднене перехрестя посеред залюдненого міста. Ніхто не звертав на нього уваги, а от на ґолема іноді кидали погляди, причому не надто сповнені приязні. 

Усе це було так дивно. Йому було — скільки, чотирнадцять? — коли він востаннє користувався своїм справжнім іменем. І небо знає, скільки часу минуло відтоді, як він востаннє виходив з дому без особливих прикмет, які можна було легко і швидко зняти. Зараз він почувався голим. Голим, але непомітним.  

Так нікого й не зацікавивши, він піднявся поплямованими сходами і повернув ключа в замку. На його подив, ключ повернувся без зусилля, а двері, з яких пооблазила фарба, відчинилися цілком безгучно. 

Позаду почулися ритмічні лункі звуки. Пан Помпа аплодував. 

— Чудово, Бане Губберук. Ваш Перший Кар’єрний Крок На Благо Як Ваше, Так І Процвітання Цілого Міста! 

— Ага-ага, — пробурмотів Мокр. 

Він увійшов у великий темний вестибюль, напівосвітлений через великий, але закіптюжений скляний купол на стелі; навіть опівдні тут панував напівморок. Автори графіті попрацювали й тут. 

У сутінках він роздивився довжелезну ламану-переламану стійку з дверима та нішами для голубів за нею.  

Це були справжні голубині ніші. В цих нішах гніздилися голуби. Повітря сповнював кисло-солоний запах старого гуано, а коли кроки Мокра лунко загриміли по мармуровій плитці, в повітря безтямно шурхнули сотні голубів, скеровуючи лет до дірки в стелі, де бракувало однієї з панелей. 

— От лайно, — сказав він. 

— Нецензурна Лексика Не Схвалюється, Бане Губберук, — сказав за його спиною пан Помпа. 

— Чому? Нею тут усі стіни розписані! В будь-якому разі, це був опис ситуації, пане Помпо! Гуано! Тут його тонни, напевне! — Мокр чув відлуння свого голосу від далеких стін. — Коли це місце востаннє відкривалося? 

— Двадцять років тому, Поштмейстере! 

Мокр роззирнувся. 

— Хто це сказав? — спитав він. 

Голос, здавалося, йшов звідусіль. 

Почулося шаркання ніг по підлозі та стукотіння ціпка — і з непорушного, сірого, повного пилу повітря з’явилася зігнута постать старого.  

— Шеляг, мій пане, — прохрипів він. — Молодший листоноша Шеляг, мій пане. До ваших послуг, мій пане. Лише слово, мій пане, і я рвонуся, мій пане, просто рвонуся до праці, мій пане.  

Постать замовкла, щоб закашлятись — довго й тяжко, видаючи такий звук, ніби хтось гатив по стіні мішком каміння. Мокр побачив, що старий мав настовбурчену бороду того типу, що залишає враження, ніби людину перервали в процесі поїдання їжака.  

— Молодший листоноша Шеляг? — перепитав він. 

— То так, мій пане. Видите, ніхто не задержувався тут досить довго, щоби підвищити мене у званні. А вже ж мав би бути старшим листоношею Шелягом, мій пане, — багатозначно додав він і знову вибухнув вулканічним кашлем. 

«Швидше, це був би колишній листоноша Шеляг», — подумав Мокр. Уголос же він сказав:  

— І ви працюєте тут, чи не так? 

— Айно, мій пане, ми тут працюємо, мій пане. Теперки тут тільки я і хлопчина, пане. Він тямовитий, мій пане. Ми тут прибираємося, мій пане. Все за Правилами. 

Мокр ніяк не міг відірвати від нього погляду. Пан Шеляг носив шиньйон. В принципі, десь на світі, можливо, й існував чоловік, якому допомагають шиньйони, але ким би той чоловік не був, це був не пан Шеляг. Цей шиньйон був каштанового кольору, не того розміру, не тієї форми, не того стилю і, на загал, не тим, що треба. 

— О, бачу, ви вподобали мою зачіску, мій пане, — з гордістю сказав Шеляг, і шиньйон засовався в нього на голові. — Моє власне волосся, не чорнослив. 

— Е... чорнослив? — перепитав Мокр. 

— Даруйте, мій пане, я не мав би говорити сленгом. Чорнослив, як у «сиропі з чорносливом», мій пане. Затемницький сленг.[9] «Сироп із чорносливу» — то перука. Гадаю, ви зараз думаєте, що мало чоловіків мого віку ще си мають власне волосся. То все дякувати чистоті життя — і зовні, і всередині.  

Мокр роззирнувся на гори гуано, що бовваніли в смердючому повітрі.  

— Це тішить, — пробурмотів він. — Гаразд, пане Шеляг, а чи маю я власний кабінет? Або щось подібне? 

На мить та частина обличчя, яку видно було над пелехуватою бородою, набула виразу кролячої мордочки у світлі фар. 

— О, так, мій пане, т’ерет’чно, — поквапливо сказав старий. — Но ми більше тудою не ходимо, мій пане, нє, то всьо через підлогу. Дуже небезпечно. Ота підлога. Завжди може провалитися, мій пане. Ми живемо в роздягальні для службовців, мій пане. Якщо ваша ласка, пройдіть за мною, мій пане? 

Мокр заледве стримав вибух реготу. 

— Гаразд, — мовив він.  

Він обернувся до ґолема. 

— Е... пане Помпо? 

— Так, Бане Губберук? 

— Вам дозволено надавати мені ту чи іншу допомогу, чи ви просто вештатиметеся за мною, доки не настане час проломити мені голову? 

— В Єхидних Коментарях Нема Потреби, Шефе. Мені Дозволено Надавати Адекватну Допомогу. 

— То чи не могли б ви прибрати голубине лайно і впустити сюди побільше світла? 

— Звичайно, Бане Губберук. 

— Ви це можете? 

— Ґолем Не Боїться Роботи, Бане Губберук. Піду Пошукаю Лопату. 

Пан Помпа рушив до далекої стійки, що невідь-чому кинуло бородатого молодшого листоношу в паніку. 

— Ні! — пискнув він, шкандибаючи слідом за ґолемом. — Чіпати тоті купи — то є недобра ідея! 

— Бо підлога провалиться, еге ж, пане Шеляг? — життєрадісно припустив Мокр. 

Шеляг перевів погляд з Мокра на ґолема й назад. Його рот розтулявся й стулявся, доки мозок шукав потрібні слова. Потім він зітхнув.  

— Краще спустімося до роздягальні. Ось сюди, панове. 

Йдучи за паном Шелягом, Мокр відчував запах стариганя. Запах був не те щоб неприємним, швидше... дивним. Він був непевно-хімічним, зі сльозогінним домішком ароматів усіх ліків від горла, які вам будь-коли доводилося вживати, і майже непомітною ноткою лежаної картоплі.  

Роздягальня виявилася кількома східцями нижче, у цоколі, де підлога, ймовірно, провалитися не могла, оскільки провалюватися їй було нікуди. Це було довге й вузьке приміщення. В одному його кінці містилася велетенська піч, яка, як Мокр дізнався пізніше, колись була елементом чогось на кшталт системи опалення, адже свого часу Поштамт був передовою інженерною спорудою. Тепер біля неї встановили маленьку круглу грубку, розпечену знизу до майже вишнево-червоного кольору. На ній стояв величезний закіптюжений чайник. 

Повітря свідчило про присутність шкарпеток та дешевого вугілля — і відсутність вентиляції. Вздовж стіни стояло кілька обшарпаних дерев’яних шафок, з яких давно пооблазили імена колишніх власників. Світло не без зусиль потрапляло всередину через брудні віконця майже під самісінькою стелею. 

Яким би не було початкове призначення кімнати, тепер це було помешкання двох осіб; двох, які жили разом, але явно мали чітке відчуття «твого» і «мого». Всю кімнату було поділено надвоє, і вздовж двох протилежних стін стояло по вузькому ліжку. По підлозі, вгору стіною й далі по стелі йшла намальована розмежувальна лінія. Моя половина, твоя половина. Лінія ніби нагадувала: поки цей поділ зберігається, тут не буде... проблем. 

Посередині, перекриваючи розмежувальну лінію, стояв стіл. З протилежних його сторін акуратно стояли по кухлю та по олов’яній тарілці. Посередині столу стояла сільничка. У цьому місці розмежувальна лінія утворювала кільце, визначаючи для сільнички окрему демілітаризовану зону.  

Половину вузької кімнати займав неприбраний стіл-переросток, завалений банками, пляшками та паперами; він скидався на робоче місце хіміка, який замість ставити продумані експерименти імпровізував скільки міг — або поки що-небудь не вибухало. На іншій половині стояв картковий столик, на якому з дещо тривожною акуратністю були розставлені маленькі коробочки та рулончики чорного фетру. Там же, на підставці, стояло найбільше збільшувальне скло, яке Мокрові будь-коли доводилося бачити.  

Та сторона кімнати була чисто заметена. Розгардіяш та сміття з іншої загрожували от-от переповзти через Лінію. Один зі шматків паперу, що валявся на підлозі з неохайного боку, чи то мав чудернацьку форму, чи то хтось, озброєний акуратністю, твердістю руки і, як можна було припустити, бритвою, обрізав куточок, який забагато собі дозволив.  

Посеред чистої половини підлоги стояв юнак. Він явно чекав на Мокра — так само, як і Шеляг — от тільки досі не опанував мистецтва стояти струнко або, точніше, осягнув його лише частково. Права половина його тіла стояла значно стрункіше за ліву, і внаслідок цього весь він у цілому був схожий на банан. Попри це, зі своєю широченною нервовою посмішкою та великими осяйними очима, він випромінював ентузіазм — цілком можливо, понад міру адекватності. Виникало чітке відчуття, що він будь-якої миті може вкусити. І він носив синю бавовняну сорочку, на якій хтось зробив напис: «Спитай мене про шпильки!». 

— Е... — почав Мокр. 

— Учень-листоноша Стенлі, — пробубонів Шеляг. — Сирота, мій пане. Дуже прикро. Потрапив до нас із дитбудинку Єдинокревних Оффлера. Обоє батьків померли від москітозу, мій пане, у себе на фермі в глушині, і він був зрощений горохом. 

— Ви, звісно, хотіли сказати на горосі, пане Шеляг? 

— Горохом, мій пане. Дуже незвичайний випадок. Хороший хлопець, як не злиться, але часом ся обертає слідом за сонцем, мій пане, якщо ви мене розумієте. 

— Е... можливо, — сказав Мокр і поспішно обернувся до Стенлі. — То ти трохи знаєшся на шпильках, еге ж? — спитав він тоном, який, як він сподівався, був приязним. 

— Аж ніяк! — відрапортував Стенлі, хіба що не відсалютував. 

— Але ж на сорочці у тебе написано... 

— Я знаю все про шпильки, шефе, — відкарбував Стенлі. — Все, що про них можна знати! 

— Ну, це, е... — почав Мокр. 

— Кожен найдрібніший факт про шпильки, шефе, — вів своєї Стенлі. — Немає такого, чого я не знав би про шпильки. Спитайте мене будь-що про шпильки, шефе. Все, що хочете, абсолютно. Ну ж бо, шефе! 

— Ну... — Мокр завагався, але роки практики далися взнаки. — Скажімо, скільки шпильок було виготовлено в цьому місті за минулий... 

Він затнувся.  

Стенлі змінився на обличчі: воно розгладилося, втративши той ледь помітний вираз, ніби його власник збирався відкусити власне вухо. 

— Минулого року об’єднані майстерні («шпилькарні») Анк-Морпорка виготовили двадцять сім мільйонів вісімсот вісімдесят тисяч дев’ятсот сімдесят вісім шпильок, — проговорив Стенлі, дивлячись кудись углиб сповненого шпильок особистого всесвіту. — Сюди входять шпильки з вощеними голівками, шпильки сталеві, шпильки бронзові, зі срібними голівками (та цілком срібні), XL, машинного та ручного виробництва, серійні копії та нові моделі, але не шпильки для вилог піджаків, які взагалі не повинні називатися істинними шпильками, адже за класифікацією належать до «спортивних» або ж «гербових», шефе...  

— А, так, здається, якось я бачив журнал чи щось таке, — у відчаї сказав Мокр. — Він називався... «Шпильковий щомісячник»?  

— Ох, лишенько, — промимрив Шеляг за спиною Мокра. 

Обличчя Стенлі скрутилося в щось, більше подібне до котячої дупки з носом.  

— Це для любителів, — просичав він. — Вони не справжні «шпилькоголові»[10]! Їм до шпильок і діла немає! О, вони-то кажуть інше, але зараз вони щомісяця відводять цілу шпальту для голок. Голки? Збирати голки може хто завгодно! Це просто шпильки з дірками! І все одно ж є «Популярна голка» — але їх це просто не хвилює! 

— Стенлі редагує «Всезагальну шпильку», — прошепотів Шеляг у спину Мокрові. 

— Гадаю, цього я не бачив... — почав Мокр. 

— Стенлі, піди-но допоможи асистентові пана Мокра знайти лопату, — підвищуючи голос, звелів Шеляг. — А тоді знову берися за сортування своїх шпильок, доки тобі не покращає. Пан Губперук не прагне побачити один із твоїх маленьких моментів. 

Він без жодного виразу поглянув Мокрові у вічі.  

— ...а минулого місяця вони надрукували статтю про подушечки для голок, — бурмотів Стенлі, покидаючи кімнату. 

Ґолем пройшов за ним. 

— Він хороший хлопець, — сказав Шеляг, коли вони зникли. — Тілько клепка троха не на місці. Дайте йому займатися своїми шпильками, і з ним не буде жодного клопоту. Часом робиться кріпко... напруженим, от і все. О, до речі, ось і третій член нашої маленької дружної команди, мій пане... 

В кімнату увійшов великий чорно-білий кіт. Не звертаючи жодної уваги ні на Мокра, ні на Шеляга, він повільно пройшов через кімнату до пошарпаного кошика, в якому вже порозпліталося пруття. Мокр стояв саме на шляху. Кіт, одначе, продовжував йти, доки не вперся лобом у Мокрову ногу, після чого спинився й не рухався.  

— Це пан Підкажи, мій пане, — повідомив Шеляг. 

— Підкажи? — перепитав Мокр. — Ви хочете сказати, що це справді котяче ім’я? Я думав, це просто жарт такий.[11]  

— Не так ім’я, мій пане, як опис, — пояснив Шеляг. — Ви б відійшли, мій пане, а то він цілий день так і стоятиме. Йому двадцять років, і він, видите, звик ходити однією й тією ж дорогою. 

Мокр відступив убік. Кіт флегматично продовжив шлях до кошика, де і влігся калачиком. 

— Він що, сліпий? — спитав Мокр. 

— Ні, мій пане. У нього є розпорядок, і він його дотримується, мій пане, дотримується з точністю до секунди. Дуже спокійний, як на кота. Не любить, коли пересувають меблі. Ви до нього звикнете.  

Не знаючи, що сказати, але відчуваючи, що сказати щось необхідно, Мокр кивнув на військо пляшечок на Шеляговій половині столу. 

— Захоплюєтеся алхімією, пане Шеляг? — спитав він. 

— Аж ніяк! Я практикую народну мед’цину! — гордо заявив Шеляг. — Не вірю в докторів, мій пане! І жодного дня в житті не хворів, мій пане!  

Він ляснув себе по грудях, від чого пролунало таке «ляп!», якого й не чекаєш від удару по живій плоті.  

— Фланелет, гусячий жир і гарячий хлібний пудинг, мій пане! Ніщо краще не захистить ваші проходи від згубних стоків! Я щотижня накладаю свіжий шар, мій пане, і за весь цей час ні разу навіть не чхнув! Дуже корисно, дуже природно! 

— Е... добре, — пролопотів Мокр. 

— Найгірше — це мило, мій пане, — стишивши голос, продовжував Шеляг. — Жахлива річ, змиває зі шкіри всі благотворні виділення. Все має бути природним, я завжди кажу! Тримай проходи в чистоті, клади сірку в шкарпетки й не забувай захищати груди — і можеш сміятися з недуг! Між іншим, мій пане, я впевнений, що молодий чоловік, як от ви, має перейматися станом свого... 

— А це для чого? — поспішно спитав Мокр, беручи до рук горщика з якоюсь зеленою масою. 

— Це, мій пане? Це від бородавок. Чудова річ. Дуже природне, не те що ті, які доктори вам пхають. 

Мокр понюхав горщика. 

— А з чого воно?  

— З миш’яку, мій пане, — безтурботно повідомив Шеляг. 

— З миш’яку? 

— Дуже природне, мій пане, — підтвердив Шеляг. — І зелене. 

«Та-а-ак, — подумав Мокр, вкрай делікатно ставлячи горщика на місце. — Нормальність у стінах Поштамту — це не зовсім те, що нормальність у навколишньому світі. Я міг пропустити щось важливе». Він вирішив, що тут до місця буде роль самовідданого, але спантеличеного менеджера. Тим паче, якщо не зважати на аспект самовідданості, ця роль не вимагала жодних зусиль. 

— Чи не могли б ви допомогти мені, пане Шеляг? — сказав він. — Я нічого не знаю про роботу пошти!  

— Ну, мій пане... А що ви поробляли раніше? 

Крадіжка. Шахрайство. Підробка. Привласнення. Але ніколи — і це важливо — жодного насильства. Ніколи. Мокр приділяв цьому першочергову увагу. Також він намагався нікуди не проникати потай, якщо тільки цього можна було уникнути.  

Якщо вас застають о першій ночі в банківському сховищі, в чорному вбранні з багатьма кишенями, це може видатися підозрілим — тож навіщо це робити? З добре продуманим планом, правильними паперами, правильними манерами і в правильному костюмі можна й серед білого дня до палацу зайти, і ще й на зворотному шляху менеджер відчинить перед вами двері. Підміна перснів та експлуатація скупості тупих провінціалів були лише способами триматися в тонусі. 

Обличчя — ось у чому була вся справа. Він мав чесне обличчя. І він полюбляв тих, хто дивився йому просто в очі, аби побачити його внутрішнє «я» — адже він мав цілий набір внутрішніх «я», на всі випадки. Що стосується твердих рукостискань, то в них він напрактикувався так, що до його долоні можна було швартувати кораблі. Це були комунікативні навички, ось що. Особливі комунікативні навички. Перш ніж продати скло під виглядом діамантів, треба, щоб люди захотіли побачити діаманти у склі. Це був Трюк — всім трюкам трюк. Ви змінюєте погляд людей на світ. Ви дозволяєте їм бачити його таким, яким вони хотіли б, щоб він був... 

Як, у біса, Ветінарі дізнався його ім’я? Цей чоловік розколов фон Губперука, як яйце! А Сторожа була... демонічною! Що ж стосується того, щоб поставити наглядати за людиною ґолема...  

— Я був службовцем, — сказав Мокр. 

— Що, паперова робота, всіляке таке? — спитав Шеляг, пильно на нього дивлячись. 

— Авжеж, чимало паперової роботи. 

Чесна відповідь, якщо мати на увазі гральні карти, чеки, гарантійні листи, банківські транзакції та ділові угоди.  

— Ох, ще один, — проказав Шеляг. — Ну, тут роботи небагато. Ми можемо потіснитися і звільнити для вас трохи місця, нема питань. 

— Але мені доручено відновити тут ту діяльність, яка була раніше, пане Шеляг. 

— Так, справді, — сказав старий. — Тоді, Поштмейстере, ходімте-но зі мною. Гадаю, є ще дещо, чого вам не слід оминати увагою! 

Лишаючи по собі тоненький слід жовтого порошку, що сипався з його черевиків, Шеляг повів Мокра назад, у тьмяний і брудний вестибюль. 

— Коли я був хлопчиком, тато нерідко приводив мене сюди, — заговорив він. — За тих часів чимало родин були просто-таки поштарськими династіями. Отут на стелі висіли такі великі скляні штуки, схожі на водоспади, вони ще бряжчали, як же їх? Для світла. 

— Люстри? — припустив Мокр. 

— Та’ наче, — погодився Шеляг. — Дві такі штуки. І скрізь були бронза й мідь, такі відполіровані, що скидалися на золото. А у вестибюлі на кожному поверсі по колу йшли залізні балкони, мій пане, як мереживо! А всі стійки, казав тато, було зроблено з цінного дерева. А люди? Тут яблуку ніде було впасти! Двері ні секунди не лишалися нерухомими. Навіть поночі... О, поночі, мій пане, побували б ви на великому каретному дворі! Вогні! Карети приїздять і від’їздять, від коней пара йде... о, мій пане, бачили б ви це, мій пане! Розпорядники відправлення карет... вони мали таку штуку, мій пане, такий пристрій, який давав змогу завести карету на подвір’я і вивести її звідти за одну хвилину, мій пане, за одну хвилину! Поспіх, мій пане, поспіх і метушня! Казали, що можна прийти сюди з Лялечок чи навіть із Забродівки і відправити листа самому собі — і треба було мчати додому як блискавка, мій пане, як справжня блискавка, мій пане, щоб опинитися біля власних дверей раніше за листоношу! А форма, мій пане, — яскраво-синя, з мідними ґудзиками! Бачили б ви! А...  

Мокр подивився через плече балакучого старого на гору гуано, де пан Помпа саме призупинив свою роботу. Ґолем порився в жахливій смердючій купі і, тим часом як Мокр продовжував дивитися, випростався і рушив до них, тримаючи щось у руці.  

— ...а коли великі карети прибували, мій пане, аж з гір, їхні сигнальні ріжки було чутно за милі! Чули б ви, мій пане! А якщо які-небудь бандити намагалися що-небудь вчворити, то в нас були спеціальні люди, які виходили і... 

— Так, пане Помпо? — сказав Мокр, перериваючи Шеляга просто посеред оповіді. 

— Дивовижне Відкриття, Поштмейстере. Як Я Й Підозрював, Ці Гори Не З Посліду Голубів. Ніякі Голуби Не Наробили Б Стільки Й За Тисячі Років, Шефе.  

— Гаразд, а з чого ж вони тоді? 

— З Листів, Шефе, — сказав ґолем. 

Мокр поглянув на Шеляга, який знічено зам’явся. 

— А, так, — вимовив він. — Я саме підходив до цієї теми. 

Листи... 

...їм кінця-краю не було. Вони заповнили усі до єдиної кімнати і виплеснулися в коридори. Як виявилося, те, що кабінетом Поштмейстера неможливо було користуватися з огляду на стан підлоги, формально таки було правдою: підлога ж бо була похована під дванадцятифутовим шаром листів. Деякі коридори були завалені ними до стелі. Серванти були забиті ними: необережно відчинити дверцята означало бути похованим під валом пожовклих конвертів. Паркет підозріло випинався. Крізь тріщини в провислій штукатурці стель пробивався папір.  

У сортувальній, майже такій же великій, як вестибюль, деякі купи листів сягали висоти двадцяти футів. То тут, то там із паперового моря айсбергами випиналися картотечні шафи. 

Після пів години досліджень Мокр відчув, що потребує ванни. Це було як повзати по гробницях у пустелі. Він захлинався самим запахом старого паперу, ніби горлянку йому заповнив жовтий пил. 

–– Мені сказали, що тут є для мене помешкання, — прокаркав він. 

— Так, мій пане, — відповів Шеляг. — Нещодавно ми з хлопцем пішли його шукати. Я чув, що вхід туди на протилежному боці вашого кабінету. Тому хлопець поліз туди, обв’язавши си мотузком, мій пане. Він каже, що вже намацав двері, мій пане, но на ту мить він був уже на шість футів під поштов, і йому було зле, мій пане, зле... то я його витяг назад. 

— Всю будівлю забито недоставленою поштою? 

Вони повернулися до роздягальні. Шеляг долив доверху почорнілий чайник, який уже закипав, водою з великою каструлі. В дальшому кінці кімнати Стенлі, за своїм маленьким акуратним столиком, перераховував шпильки. 

— Здебільшого так, мій пане, крім цокольного поверху та стаєнь, — сказав старий, споліскуючи пару олов’яних кухлів у тазику з не надто чистою водою.  

— Тобто навіть кабінет пошт... мій кабінет повний старої пошти, але в цоколі ніхто нічого не складав? І де ж логіка? 

— Ох, цокольний поверх використовувати не можна, мій пане, тільки не цокольний поверх, — з шокованим виглядом заперечив Шеляг. — Там надто сиро. Листи попропадають миттю. 

— Попропадають, — без виразу повторив Мокр. 

— Волога руйнівна для цих речей, як ніщо інше, мій пане, — сказав Шеляг, глибокодумно киваючи.  

— Попропадають листи від померлих людей до інших померлих людей, — так само без виразу уточнив Мокр. 

— Ми цього не знаємо, мій пане, — відказав старий. — Я хочу сказати, ми не маємо надійних доказів.  

— Чого нема, того нема. Зрештою, деяким із цих конвертів лише по сотні років! — вигукнув Мокр.  

Від пилу йому боліла голова, горлянку роздирала сухість, а цей старий чимось діяв на його й без того перенапружені нерви. Шеляг щось явно приховував. 

— Для декого, — продовжив Мокр, — це взагалі не строк. Закладаюся, всі зомбі та вампіри міста досі щодня перевіряють свої поштові скриньки в очікуванні цих листів, авжеж? 

— Не треба так, мій пане, — спокійно сказав Шеляг. — Не треба так. Листи не можна знищувати. Просто не можна, мій пане. Це Нечемне Поводження з Поштою, мій пане. Це не просто злочин, мій пане. Це... це... 

— Гріх? — підказав Мокр. 

— О, гірше, ніж гріх, — майже зневажливо сказав Шеляг. — За гріхи відповідають усього лише перед богами, а за моїх часів у випадку поштопорушення ви поставали перед Головним поштовим інспектором Дивнюком. Ха! Це велика різниця. Боги можуть пробачити.  

Мокр намагався знайти у зморшкуватому обличчі навпроти ознаки здорового глузду. Неохайна борода була поплямована різними барвами — бруду, чаю та якогось небесного цілющого зілля. «Як у якогось відлюдника», — подумав Мокр. Тільки відлюдник міг би носити такий шиньйон.  

— Вибачте? — сказав він. — Ви хочете сказати, що запхати чийогось листа під паркет на сотню років — це Чемне Поводження з Поштою? 

Шеляг раптом набрав геть нещасного вигляду. Борода затремтіла. А тоді він закашлявся — страшними, сухими, тріскучими вибухами кашлю, від яких затрусилися банки на столі, а з нижньої частини штанів старого здійнялася жовтава курява.  

— Звиняйте, мій п’не, с’кундочку, — прохрипів він між нападами кашлю й видобув з кишені пом’яту та обдерту металеву коробочку. — Бажаєте, мій пане? — спитав він; його щоками котилися сльози.  

Він простягнув коробочку Мокрові.  

— Рецепт номер три, мій пане. Дуже м’які. Я си сам їх зробив, мій пане. Природні ліки з природних інгр’дєнтів, ось мій підхід, мій пане. Проходи треба тримати в чистоті, мій пане, інакше вони накоять вам біди. 

Мокр прийняв велику фіолетову пастилку з коробочки й понюхав її. Вона слабко пахла анісом.  

— Дякую, пане Шеляг, — сказав він, але на випадок, якщо це була спроба підкупу, суворо додав: — То як щодо пошти, пане Шеляг? Пхати недоставлену пошту в кожну вільну дірку — це чемно?  

— Це швидше... затримка пошти, мій пане. Просто, е... сповільнення доставки. Деяке. Тут же не йдеться про намір ніколи її не доставити, мій пане.  

Мокр вивчав стурбоване обличчя Шеляга. Він відчував, що ґрунт іде йому з-під ніг — таке відчуття буває, коли маєш справу з людиною, чий світ торкається твого власного хіба що кінчиками пальців. «Не відлюдник, — подумав він. — Швидше, моряк після кораблетрощі; він живе на цьому посушливому пустельному острові-будинку, тим часом як зовнішній світ іде вперед, і будь-який здоровий глузд випаровується начисто».  

— Пане Шеляг, я не хочу, знаєте, засмучувати вас чи щось таке, але тисячі листів тут лежать під товстим шаром голубиного гуано... — повільно сказав він.  

— Насправді, мій пане, в цьому відношенні все не так погано, як можна подумати, — відповів Шеляг і зробив паузу, аби гучно посмоктати свою природну пастилку від кашлю. — Голубині відходи — дуже суха штука, і утворюють на конвертах досить надійну захисну кірку... 

— Але чому вони всі тут, пане Шеляг? — спитав Мокр. 

Він намагався тримати в пам’яті правила комунікативних навичок. Трусити старого за барки не можна було.  

Молодший листоноша уникав його погляду. 

— Ну, ви ж знаєте, як воно буває... — спробував він. 

— Ні, пане Шеляг. Думаю, не знаю. 

— Ну... листоноша може бути зайнятий, вже відпрацював цілий день, а можливо, це Вепродень, тобто купа вітальних листівок, розумієте, а інспектор нависає щодо дотримання графіку — і тоді, можливо, він запхне пів мішка листів десь у безпечне місце... але ж він таки доставить їх, еге ж? Я маю на увазі, це ж не його провина, що його постійно підганяють, мій пане, підганяють щосекунди. А наступного дня йому дають ще більшу сумку, бо підганяють весь час, і він думає: скину я кілька листів і сьогодні, я ж маю в четвер вихідний, і тоді я їх рознесу за адресами; але в четвер у нього роботи більше за денну норму, бо його продовжують підганяти, і він стомився, стомився як собака, тому каже собі — у мене скоро відпустка, але ось він отримує відпустку, і на цей час... словом, закінчується все дуже кепсько. Траплялися... неприємності. Ми зайшли надто далеко, мій пане, ось що трапилося, ми надто старалися. Часом щось розбивається на такі дрібні шматочки, що краще їх полишити як є, ніж намагатися склеїти. Я маю на увазі, як вирішити, з чого почати? 

— Гадаю, я зрозумів ситуацію, — вимовив Мокр.  

Ви брешете, пане Шеляг. Ви брешете за допомогою замовчування. Ви говорите мені не всю правду. І те, чого ви мені не говорите, важливе, чи не так? От тільки я довів брехню до рівня мистецтва, пане Шеляг, а ви — лише талановитий аматор. 

Обличчя Шеляга, необізнаного про цей внутрішній монолог, сформувало посмішку. 

— Але проблема в тому, що... як вас звати, пане Шеляг? — спитав Мокр. 

— Толлівер, мій пане. 

— Гарне ім’я... проблема в тому, Толлівере, що ситуація, як я бачу її у вашому описі, — це те, що в рамках моєї аналогії є лише епізодом, тоді як усе це, — Мокр зробив жест, покликаний означити всю будівлю та весь її вміст, — це повнорозмірний триптих, який зображує сцени з історії, творення світу, ієрархію богів, плюс відповідне склепіння, розписане під небесну твердь, і ще й ескіз дами з чудернацькою посмішкою, докинутий просто для повного щастя! Толлівере, я думаю, ви не були зі мною відвертим. 

— Мені дуже шкода, мій пане, — сказав Шеляг, поглядаючи на нього з якимось нервовим викликом. 

— Ви ж знаєте, що я можу вас звільнити, — сказав Мокр, розуміючи, що каже дурницю. 

— Ви могли б, мій пане, могли б спробувати, — тихо й повільно проговорив Шеляг. — Але я — все, що у вас є, не рахуючи хлопця. І ви ніц не знаєте про Поштамт, мій пане. Як ніц не знаєте й про Правила. Тільки я знаю, що і як тут треба робити. Без мене ви не вдержитеся й п’яти хвилин, мій пане. Ви навіть не здогадаєтеся простежити, щоб чорнильниці щодня заповнювалися свіжим чорнилом!  

— Чорнильниці? Заповнювати чорнильниці? — перепитав Мокр. — Та це ж просто старезна будівля, забита... забита... паперовим сміттям! Ми не маємо клієнтів!  

— Чорнильниці мають бути повними, мій пане. Правила Поштамту, — сталевим голосом сказав Шеляг. — Треба дотримуватися Правил, мій пане. 

— Для чого? Я не бачу, щоб ми отримували чи відправляли пошту! Ми просто сидимо тут і все! 

— Ні, мій пане, ми не просто сидимо тут, — терпляче сказав Шеляг. — Ми дотримуємося Правил Поштамту. Наповнювати чорнильниці, полірувати бронзу... 

— Ви навіть не прибрали пташине лайно! 

— Як не дивно, про це у Правилах нічого немає, мій пане, — сказав старий. — Правда в тому, мій пане, що ми більше нікому не потрібні. Зараз скрізь семафори, трикляті клацалки, клац-клац-клац. Зараз кожен си має семафорну вежу, мій пане. Така мода. Кажуть, вони швидкі, як світло. Ха! Вони не мають серця, мій пане, не мають душі. Я їх ненавиджу. Але ми напоготові, мій пане. Якби з’явилася яка-небудь пошта, ми б хутко з нею впоралися, мій пане. Ми просто рвонули б до роботи, мій пане, просто рвонули б. От тільки пошти немає. 

— Звісно, немає! До цього міста явно вже давно дійшло, що віднести листа на Поштамт — це все одно, що викинути! 

— Ні, мій пане, ви знову неправі. Ми все зберігаємо, мій пане. От що ми робимо. Ми зберігаємо все як є. Ми намагаємося нічого не рухати, мій пане, — тихо промовив Шеляг. — Ми намагаємося нікого не турбувати. 

Те, як це було сказано, змусило Мокра замислитися. 

— Кого саме «нікого»? — поцікавився він. 

— О, нікого, мій пане. Ми просто... діємо обережно. 

Мокр роззирнувся по кімнаті. Чи справді вона стала здаватися меншою? Чи справді поглибилися й видовжилися тіні? Чи справді в повітрі раптом повіяло холодом? 

Ні, нічого подібного. Але це явно могло б статися, відчував Мокр. Волосинки на його шиї настовбурчилися. Мокр чув, що це тому, що люди походять від мавп, і означає, що за спиною тигр.  

Насправді за його спиною був пан Помпа, просто собі стояв, і очі його палали куди яскравіше, ніж дано будь-якому тигрові. І це було ще гірше. Тигри не можуть переслідувати вас через моря, і їм потрібно спати.  

Він здався. Пан Шеляг жив у своєму особистому, дивному, запліснявілому маленькому світі.  

— І це ви називаєте життям? — спитав він. 

Вперше з початку їхнього діалогу пан Шеляг подивився йому просто в очі. 

— Це значно краще, ніж смерть, мій пане, — відповів він.  

Пан Помпа пройшов за Мокром через вестибюль і крізь центральний вхід, і тут Мокр повернувся до нього. 

— Гаразд, ну а тут які правила? — спитав він вимогливо. — Ви збираєтеся вештатися за мною скрізь? Ви ж знаєте, що я не можу втекти! 

— Вам Дозволено Самостійне Переміщення В Місті Та Його Околицях, — прогуркотів ґолем. — Але Поки Ви Не Облаштуєтеся В Місті, Мені Наказано Супроводжувати Вас Задля Вашого Захисту.  

— Від кого? Від невдоволених тим, що до них не дійшли прапрадідусеві листи? 

— Не Можу Сказати, Шефе. 

— Мені треба на свіже повітря. Що там, усередині, відбувається? Чому там так... моторошно? Що сталося з Поштамтом?  

— Не Можу Сказати, Шефе, — спокійно відповів пан Помпа. 

— Ви не знаєте? Але ж це ваше місто, — саркастично зауважив Мокр. — Ви що, останні сто років просиділи на дні виритої в землі глибочезної ями? 

— Ні, Бане Губберук, — відповів ґолем. 

— Чому ж тоді... — почав Мокр. 

— Це Були Двісті Сорок Років, Бане Губберук, — продовжив ґолем. 

— Що було? 

— Час, Який Я Просидів На Дні Виритої В Землі Глибочезної Ями, Бане Губберук. 

— Про що ви взагалі говорите? — спитав Мокр.  

— Та Ж Про Час, Який Я Просидів На Дні Виритої В Землі Глибочезної Ями, Бане Губберук. Помпа — Це Не Моє Ім’я, Бане Губберук. Це Мій Опис. Помпа. Помпа Номер 19, Якщо Точніше. Я Стояв На Дні Ями Завглибшки Сотню Футів І Викачував Воду. Двісті Сорок Років, Бане Губберук. А Тепер Я Мандрую Під Сонцем. Це Краще, Бане Губберук. Це Краще! 

Тієї ночі Мокр ніяк не міг заснути й просто лежав, дивлячись у стелю. Стеля була за три фути від нього. Трішки на віддалі з неї звисала лампадка зі свічкою всередині. На тому, щоб свічка перебувала в лампадці, наполіг Стенлі, і це було не дивно. В разі чого це місце не просто загорілося б, а злетіло б у повітря, як пороховий погріб. Саме Стенлі показав йому це місце; Шеляг десь плекав свою образу. І він мав рацію, хай йому грець. Мокр не міг обійтися без Шеляга. Той практично і був Поштамтом. 

День був важким, а минулої ночі Мокр не виспався — непросто було виспатися як слід, звисаючи з плеча пана Помпи й раз у раз отримуючи копитом знавіснілого коня.  

Тут він теж не хотів ночувати, небо йому свідок — але він більше не мав жодного іншого прихистку, і, в кожному разі, в цьому місті-мурашнику це можна було вважати помешканням преміум-класу. Авжеж, була ще роздягальня, але вона жодним чином не годилася. Тож він просто видерся на гору мертвих листів у приміщенні, яке теоретично було його кабінетом. Загалом це були не такі вже й нестерпні умови. Людина непростої долі, як-от він, мусить навчитися спати в будь-якій ситуації, навіть коли буквально на відстані товщини стінки в її пошуках метушиться розлючений натовп. Гори листів принаймні були сухими, теплими, і не мали при собі холодної зброї. 

Він намагався влаштуватися якомога зручніше, а під ним хрустіли листи. Він ліниво взяв навмання один із них; листа було адресовано комусь на ім’я Сурма Паркер на Лоботрясці, 1, а на протилежному боці конверта великими літерами було написано «З.П.Л.». Він відкрив конверта нігтем; папір всередині ледь не розсипався від його доторку.  

Мокр поглянув на дату на листі. Його було написано сорок один рік тому.  

Переважно він не виявляв схильності до рефлексії, адже в його роботі така схильність була однією з найбільших загроз — проте зараз не міг не замислитися, чи (він знову зиркнув на листа) «твоя любляча Безщелепі»[12] таки вийшла за Сурму, а чи їхній роман так і помер отут, на цьому цвинтарі паперу. 

Мокр здригнувся і застромив конверт за пазуху. Треба спитати Шеляга, що таке З.П.Л. 

— Пане Помпо! — гукнув він. 

З кутка кімнати, де по пояс у листах стояв ґолем, долинув тихий гуркіт. 

— Так, Бане Губберук? 

— Ви можете якось заплющити очі? Я не можу спати, коли на мене дивиться пара очей, які світяться червоним. Це... ну, це в мене з дитинства. 

— Вибачте, Бане Губберук. Я Можу Повернутися Спиною. 

— Це не допоможе. Я все одно знатиму, що ці очі світяться. Та й світло відбиватиметься від стіни. Послухайте, ну куди я втечу? 

Ґолем подумав. 

— Я Вийду І Стану В Коридорі, Бане Губберук, — вирішив він і почав пробиратися до дверей. 

— Будь ласка, так і зробіть, — сказав Мокр. — А вранці знайдіть мою спальню, гаразд? У деяких кабінетах ще є місце під стелею, і ви можете листи зі спальні перенести туди. 

— Пан Шеляг Не Любить, Щоб Листи Переносили, — прогуркотів ґолем. 

— Пан Шеляг — не Поштмейстер, пане Помпо. Я — Поштмейстер. 

«О боги, божевілля заразне, — думав Мокр, тим часом як червоний відблиск ґолемових очей зник у темряві за дверима. — Який я Поштмейстер — я нещасний виродок, який став жертвою якогось ідіотського... експерименту. Що за місце! Що за ситуація! Хто може поставити відомого злочинця керувати важливою урядовою установою? Ну, крім пересічного виборця?»  

Він все намагався знайти кут зору, знайти спосіб... але весь цей час у голові його тривала, відскакуючи від внутрішніх оболонок мозку, одна розмова. 

Уявіть собі яму стофутової глибини, повну води. 

Уявіть темряву. Уявіть на дні ями людиноподібну постать, яка у цьому вирі темряви щовісім секунд натискає на важелі помпи. 

Плюх... Плюх... Плюх... 

І так двісті сорок років. 

— І ви не заперечували? — спитав тоді Мокр. 

— Ви Маєте На Увазі, Чи Не Тамував Я Образу, Бане Губберук? Але Ж Я Виконував Корисну Та Необхідну Роботу! Крім Того, Я Мав Багато Поживи Для Роздумів. 

— Під сотнею футів брудної води? Та яку, в біса, тему для роздумів ви там знайшли? 

— Перекачування Води, Бане Губберук.  

А потім, розповів ґолем, була зупинка роботи, і тьмяне світло, і вода опустилася, і його охопили ланцюги, і був рух угору, і вихід у світ світла й кольорів... і інших ґолемів. 

Мокр трохи знав про ґолемів. Тисячі років тому їх виліпили з глини й випалили її, й оживили за допомогою певних чаклунських сувоїв, вкладених у їхні голови, і вони ніколи не стомлювалися, а працювали, постійно працювали. Їх можна було побачити за прибиранням вулиць або на найтяжчих роботах при пилорамах та кузнях. А більшість із них можна було не побачити ніколи. Вони приводили до руху приховані колеса десь у глибинах без світла. Загалом, цим Мокрові пізнання про них і обмежувалися. Ще вони були чесними — це було практично частиною їхньої природи. 

Але тепер ґолеми почали визволятися. Це була найспокійніша і соціально найвідповідальніша революція в історії. Вони були власністю — тож заощаджували гроші й викуповували себе.  

Пан Помпа купував свою свободу через суттєве обмеження свободи Мокра. Людину таке могло б неабияк обурити. Це ж геть не те, що можна розуміти під свободою, авжеж? 

«О боги, — подумав Мокр, повертаючись до поточної реальності, — не дивно, що Шеляг постійно смокче свої пастилки від кашлю; пил цього будинку може просто задушити!» 

Він понишпорив у кишені й витягнув ромбоподібну пастилку, яку дав йому старий. На вигляд вона була досить безневинною. 

Хвилиною пізніше, коли пан Помпа, нахилившись, зайшов до кімнати і важко ляснув його по спині, пастилка вилетіла з Мокрового рота і влипла в стіну навпроти; до ранку вона розчинила добрячий шмат штукатурки. 

Пан Шеляг прийняв акуратно відміряну порцію настоянки з ревеню та каєнського перцю, аби тримати проходи в чистоті, і перевірив, чи все ще висить на шиї мертвий кріт — талісман від раптової атаки лікарів. Всі знають, що лікарі приносять хвороби; це самоочевидно. От природні ліки спрацьовують завжди, не те що якісь пекельні зілля, зроблені боги знають із чого. 

Він із задоволенням поцмокав губами. Звечора він також всипав у шкарпетки свіжої сірки й зараз відчував її позитивний вплив.  

У тонкій оксамитовій темряві сортувальної кімнати світилися дві лампадки. Світло проходило крізь подвійні скляні стінки, між якими було залито воду, аби свічка погасла, якщо лампадка розіб’ється.  

Це робило лампадки схожими на світляних глибоководних риб з населених кальмарами, твердих, як залізо, безодень.  

У темряві почулося булькання. Потім Шеляг закоркував пляшку з еліксиром і взявся до справ. 

— Чи заповнені чорнильниці, о учню-листоношо Стенлі? — майже проспівав він.  

— Істинно так, молодший листоношо Шеляг, до рівня третини дюйма від горлечка, як то належить за Правилами стійки на Поштамті, «Щоденні процедури», Правило С-18.  

Зашурхотіло: Шеляг погортав сторінки величезної книги, що лежала на аналої перед ним. 

— Можна подивитися картинку, пане Шеляг? — жадібно спитав Стенлі. 

Шеляг усміхнувся. Це давно вже стало частиною церемонії, і він дав ту ж відповідь, яку давав завжди. 

— Добре-добре, але це востаннє. Не слід надто часто дивитися на обличчя бога, — сказав він. — Та й на будь-яку іншу його частину. 

— Але ж ви казали, що колись у вестибюлі стояла його велика позолочена статуя, пане Шеляг. Тож усі постійно на нього дивилися. 

Шеляг завагався. Але ж Стенлі підростав. Рано чи пізно він має дізнатися. 

— Щоб ти розумів: я не думаю, що люди часто дивилися на його обличчя, — сказав він. — Вони більше дивилися на... крильця. 

— На його капелюсі та кісточках, — підхопив Стенлі. — Завдяки чому він міг передавати послання зі швидкістю... послань. 

З Шелягового чола скотилася краплинка поту. 

— Здебільшого на капелюсі та кісточках, так, — сказав він. — Е... Але не тільки там.  

Стенлі втупився в малюнок. 

— Ой, справді. Ніколи раніше їх не помічав. У нього крильця і на... 

— Фіговому листку, — швидко сказав Шеляг. — Так ми це називаємо. 

— А навіщо йому там листок? — поцікавився Стенлі. 

— О, в стародавні часи вони у всіх там були, бо це була Античність, — пояснив Шеляг, радий відійти від суті питання. — Тож і тут ось фіговий листок. З фігового дерева. 

— Ха-ха, з них покепкували — тут в усій окрузі немає фігових дерев! — сказав Стенлі тоном людини, яка виявила прогалину у віками непорушному догматі. 

— Правильно, хлопче, молодець, але цей листок усе одно бляшаний, — терпляче проказав Шеляг. 

— Так а крила навіщо? — не вгавав Стенлі. 

— Ну-у-у, гадаю, вони вважали, що чим більше крил — тим краще, — припустив Шеляг. 

— Так, але уявіть, що крила на капелюсі й на кісточках заглухнуть — тоді виявиться, що він висить на... 

— Стенлі! Це всього лише статуя! Не захоплюйся! Заспокойся! Ти ж не хочеш роздратувати... їх.  

Стенлі похнюпився. 

— Вони... знову шепотіли до мене, пане Шеляг, — зізнався він притишеним голосом. 

— Так, Стенлі. До мене вони шепочуть теж. 

— Я пам’ятаю минулий раз, як вони розмовляли вночі, пане Шеляг, — вимовив Стенлі; його голос тремтів. — Я заплющив очі, але продовжував бачити літери... 

— Так, Стенлі. Не переймайся. Постарайся про це не думати. Це провина пана Губади, це він їх розворушив. Не чіпай лихо, поки все тихо, казав я йому. Дехто ніколи не слухає, і що відбувається? Дехто вчиться на гіркому досвіді. 

— Таке відчуття, що ще тільки вчора вартові обводили крейдою тіло пана Перемінка, — сказав Стенлі, починаючи тремтіти. — Він таки мав гіркий досвід! 

— Спокійно, ну ж бо, спокійно, — сказав пан Шеляг, легенько поплескуючи його по плечу. — Бо розбудиш їх. Подумай краще про шпильки. 

— Але це така ганьба, пане Шеляг, що ніхто не проживає достатньо довго, аби підвищити вас до старшого листоноші! 

Шеляг форкнув. 

— Ох, та досить уже. Це не має значення, Стенлі, — кинув він. 

Його обличчя було подібне до грозової хмари. 

— Так, пане Шеляг, але ви старий, дуже старий, і досі всього лише молодший листо... — вів своєї Стенлі. 

— Я сказав досить, Стенлі! Підніми-но лампу вище, гаразд? Чудово. Так значно краще. Я зачитаю сторінку з Правил, це завжди їх присипляє. 

Шеляг почистив горло. 

— Зараз я прочитаю з «Книги правил», розділ «Час доставки (Столиця), крім неділі та осьмерниці[13]», — оголосив він у простір. — А речено так: «Години, до яких листи має бути доставлено за адресами протягом кожної доставки в стінах міста Анк-Морпорк, є такими: звечора — до восьмої години для першої доставки; зранку — до восьмої години для другої доставки; зранку — до десятої години для третьої доставки; зранку — до дванадцятої години для четвертої доставки; вдень — до другої години по обіді для п’ятої доставки; вдень — до четвертої години по обіді для шостої доставки; вдень — до шостої години по обіді для сьомої доставки». Ось ці години, і я прочитав їх. 

Шеляг на мить схилив голову, а тоді різко, з виляском, згорнув книгу. 

— Чому ми це робимо, пане Шеляг? — смиренно спитав Стенлі. 

— Через гон-нор, — відповів пан Шеляг. — Ось де була вся біда. Гон-нор убив нашу Пошту. Гон-нор, жадібність, і Клятий Тупак Джонсон, і Нове Пе.  

— Нове Пе, пане Шеляг? Але як може літера... 

— Не питай, Стенлі. На цьому моменті починаються надто складні речі, і жодна з них не стосується шпильок. 

Вони погасили лампадки й вийшли. 

Коли вони пішли, в кімнаті залунав ледь чутний шепіт.