Остання данина Саверу

—Не цікавить, — Корвін ліниво помахнув рукою, і слідом за рукою в повітря зметнулися язики чорного диму. Вони, наче батіг, ляснули побіля самого носа Посла і впали йому на тарелю чорними іскрами.

—Давай відверто. Тобі не зібрати такого війська, аби виступити у війну з Правителем. Об’єднай ти хоч усі князівства довкола себе, армія Метрополя і Кабірії все одно залишиться сильнішою. Ти проллєш кров свого народу, кров підданих своїх союзників. І навіть тоді тобі не зайняти престолу, — Посол сперся руками на стіл і подався вперед. — Вчини мудріше, як завше вчиняють круки. Допоможи Правителю зберегти трон. Займи Натаїрове місце опліч нього. Отримай усі преференції, аби з часом Правитель зробив виняток для твоєї фаворитки. Якщо, звичайно, вона попіклується про те, аби не привести на світ нових бастардів Метрополя.

Світло згасло на довгу мить. В залі стало зимніше. Посол метнувся спітнілою рукою до клинка, та його в ножнах більше не було. Світло засяяло — яскравіше, ніж до того. Корвін звівся, якось втомлено. Тіні звелися слідом за ним.

— Пішов. Геть, — у його голосі не було погрози. Лише абсолютна відсутність інтересу до гостя.

Посол зітхнув. Він і сам втомився.

— Я маю повернутися з відповіддю. Мовчання буде розцінене як відмова.

— Гостьові покої до твоїх послуг, — Корвін вказав рукою на двері. — Ми сповістимо тебе, коли будемо готові дати остаточну відповідь.

Посол жбурнув серветку на стіл і пішов геть. Двері розчинилися перед ним, і в темряві він побачив десятки пташиних очей.

— Що як він поїде? — запитала Ріна, щойно двері за Послом зачинилися, ледь не штовхнувши його в спину.

— Не поїде. Він хоче вислужитися. — Корвін відірвав від дверей презирливий погляд, налив келих вина і протягнув Ріні. Її пальці тремотали, коли вона приймала вино. Тремотали усю розмову, проте дівчина ховала їх попід столом. Князь почекав, поки вона вип’є половину, і лише тоді продовжив. — Тільки-но уяви: розділ в «Оповідках» під назвою «Посол, який зупинив війну до її початку». Також не варто виключати впливу його любої дружини. Вона пані з норовом, — тут і сам Корвін відпив вина, — а, як відомо, гнів дружини часто може бути страшнішим від гніву Правителя.

Він підморгнув Ріні, а тоді обернувся до протилежних дверей.

— Ви усе чули, — кинув він, спираючись на стільницю і закурюючи. — Аріелло, які новини з Ольви?

Аріелла відібрала в князя келих і налила вина.

— Кетуси бачили, як одна з Ор сіла на корабель. Тож вони з Верховним Енареєм Імперії Сонць покинули Підмісячну імперію вранішнім судном. Кількість червоних кораблів в бухті не змінилася. Вістей від кораксів, які потрапили на палуби, все ще немає, — вона зробила великий ковток. — Батько стверджує, що хвилюватися немає сенсу.

За її тоном стало зрозуміло, що словам князя Мередідда княжна не вірила ані краплі. Особливо після похорону Івейла.

— Ми можемо припустити, — Фелан проігнорував пропозицію Аріелли випити вина. Княжна обійшла старшого субордината і простягла келих Лії. Княгиня Невриди вино прийняла, — що Правитель потребує допомоги, тому що справи Підмісячної імперії настільки кепські, що без нас йому не виграти війну проти Імперії Сонць?

Корвін стенув плечима і випустив хмару диму.

—Припустимо, ми доєднаємося до правителя, — Ксан став праворуч від Фелана. — У разі нашої перемоги не твоя, а його підтримка серед населення стане колосальною. Нам буде надзвичайно складно залучити до армії Республіки селян, зате вони з радістю підуть за своїм Спасителем. Це зробить нову спробу перевороту практично нездійсненною.

—Якщо не проведемо якісну агітацію серед різних верств населення, так і буде, — погодився Корвін.

—Але у нас принаймні буде час їх переконати, — відповів Фелан. — Зараз більша частина нашої армії заледве здатна влучити в ціль із п’ятисот метрів. В той час як армія Правителя готова вступити в бій будь-якої миті.

— Так, чоловік написав, що в Метрополі проводяться активні тренування, і що містом знову і знову лунає промова Правителя Щодо священного обов’язку Метрополя знищити Темних тварюк і очистити імперію від пітьми, — сестра Аріелли відібрала в неї келих і спустошила його.

—Якщо доєднаємося до армії Правителя, він пустить наших воїнів на забій, — Дан насупився. — Своїх же солдатів він поставить на більш вигідні позиції. Я на його місці саме так і вчинив би.

— І потім, братику і сестричко, — Пал став поміж Ріною і Корвіном, — під час бою буде дуже зручно прибрати вас двох і списати на каверзи ворога. Ми навіть не зможемо використати право «око за око».

Корвін не відповідав. Він кивав усім висловленим думкам, наче визнавав правомірність кожної. Його рука завмерла. Князь так і не струсив попіл. Він звів очі на Дедала і схилив голову набік. Той дійсно пильно спозирав на князя.

— Нагадую, що вільна людина може говорити без дозволу, — він, врешті, струсив попіл.

— Ми відмовляємося брати участь у війні між імперіями, — випалив Дедал на видиху, наче промовлені слова вимагали від нього неабиякої сміливості і зусиль. Так воно і було. — Це не стосується малих народів.

Корвін втиснув недопалок в попільничку. Вона жалісливо дзенькнула. Князь підвівся зі столу. Він нависав над Дедалом, ніби одна з вершин Чорних гір. Дедал, варто було віддати йому належне, витягнувся, аби виглядати бодай трохи більш ваговито супроти чоловіка. У його темному погляді спалахнула звага — кожну краплю якої брауні ретельно накопичував протягом довгої розмови двоєдушників.

— Якщо Імперія Сонць прийде, вона не розбиратиме, стосується ця війна вас чи ні. Вона вб’є вас так само, як вбиватиме нас. А тих, хто виживе, перетворить на chad’. Відніме у вас ймення і затаврує іменами нових власників, аби ви слугували їм ще й у царстві Мора вічність і по тому, — його голос був вкрадливим, майже ласкавим. А тому від князя віяло іще більшою загрозою, немов він кричав.

— Наші думки розділилися, — підсумувала Аріелла.

Корвін заклав руки за спину і відвернувся до вікна. Він вглядався в далечінь, туди, де за пеленою непроглядної мряки ховалося Гніздо. Він крутив перстень, і лише це видавало, що в душі Корвіна — єдиній і людській — не було спокою.

Корвін зітхнув і обернувся до своєї свити. На його обличчі не читалося нічого, окрім рішучості.

— Ми маємо погодитися, — мовив він, — тому що більше не йдеться про наші погляди на майбутнє імперії. Йдеться про факт її існування як окремої держави.

—Але ж вони примусять тебе відібрати в Ріни пам’ять, — Лія виступила вперед. — Хтозна, чи не вполюють її потому найманці Правителя у Зовнішньому світі, або ж, що згірше, спецслужби єдинодушників.

Корвін звів руку, перетинаючи княгиню Невриди. Він невідривно дивився на Ріну. Дівчина мовчала. Вона розглядала каблучки на своїх пальцях — особливо пильно — з рубіном, який нагадував краплю крові.

—Йдеться про можливість. Діє, — вона нарешті звела на князя погляд. Вона сиділа на краю столу, схрестивши руки. Вигляд мала понурий. — Про можливість, яку ми отримаємо одразу після перемоги. Саме після перемоги Правитель найменше очікуватиме дій від нас, — вона знову метнула погляд на рубінову каблучку. — І саме тоді ми його доб’ємо.

— План сміливий.

Корвін примружив очі, ніби не йняв віри, що від когось з батьків Ріна могла вспадкувати таку підступність. Одначе, за кілька митей, його уста витягнулися, і в цій посмішці зоріло не менше підступу, ніж у словах дівчини.

— Матиму за честь його реалізувати, моя Верховна Правителько.

— Краще до того, як Правитель нас усіх переб’є, — в голосі Арі-елли звучали ноти іронії, та поміж ними ховався страх.

Її сестра потягнулася по глек вина для сестри, але завмерла, вчитуючись у аркуш паперу, який лежав попід ним.

— Це записка. Для тебе, — вона простягла його Ріні.

Ріна і Корвін перезирнулися.

Верховній Правительці варто відвідати Агору. Правитель блефує.

— Дане, — Корвін відірвав темний погляд від записки. — Подвоїти охорону біля кімнат Посла і його секретаря. Але так, щоб вони нічого не запідозрили. Пале, негайно відправ в Агору птахів. Я маю знати, що там відбувається, до кінця завтрашнього дня.

— Знову будемо тягнути час? — запитала Ріна.

—Тягнути час і готуватися до війни, якою б та не була, — відповів Корвін.

* * *

Уникати Посла було нескладно в хитросплетіннях замкових коридорів, що збудував архітектор, який надихався легендою про Кноський лабіринт. Посол майже добу, наче Тесей, намагався перетнутися з князем Саверу, аби отримати остаточну відповідь. Наче то була нить Аріадни, він вчував то в одному боці замку, то в іншому фортепіанну гру і слідував за нею. Та щойно він розчиняв двері, за якими лунала Зовнішньосвітня музика, віднаходив в найкращому разі спорожнілий винний льох. В найгіршому — клозет.

— Неподобство, — він з гримотом зачинив п’ятнадцяті за годину двері. — Збирайся, ми рушаємо в Метрополь, — гаркнув він своєму секретареві.

Заледве за годину вони з секретарем таки віднайшли хол, двері якого вели з замку. Посол натягнув плащ і підняв його комір вище — за вікном періщила злива.

— Ось ти де, — Корвін підхопив його попід лікоть. Посол так і не встиг покласти руку на вхідні двері. — А ми тебе вже з годину шукаємо.

—Ходімо до столу, вельмишановний Посоле, — усміхнулася Ріна. — Сьогодні баранина вийшла вельми соковитою.

Посол вивернувся.

— Час вичерпано. Я перетну цей поріг протягом хвилини. З твоєю відповіддю чи без неї.

Корвін поглянув у вікно. Небо над Табором розітнула блискавиця. Князь поморщився.

— Погода нелітна. Навіть я в таку не полишаю стін замку. А я Темний Вершник, — він закивав.

— Отже, війна, — зітхнув Посол.

Його плечі втомлено похилилися. Корвін запідозрив, що чоловік так само, як і сам князь Саверу, цієї ночі не мав сну. Корвін закусив губу. Він напружив слух, сподіваючись почути кручий крик, що віщував би про те, що новини з Агори уже прийшли. Та не чув нічого, крім дріботання дощу по кам’яних підвіконнях.

—Жінка або князівство, — мовив Корвін, заклавши руки в кишені. — У казках зазвичай герой отримує і те, й інше.

— Ви, круки, надто захоплюєтеся зовнішньосвітньою писаниною, — одповів Посол, затягуючи зав’язки на плащі.

— Іноді мені здається, що в нас жаги до крові і руйнувань не менше, як в єдинодушників, — Корвін на мить скинув голову, наче щось почув. Він попростував до дверей.

—З цим можна посперечатися.

—Знаєш чому? — Корвін розчинив двері. У хол залетів Шу і сів князеві на плече. З дзьоба птаха йому в руки впав невеличкий листок паперу. — Бо всі ми однакові за своєю суттю. Усі ми люди.

Корвін насупився, вдивляючись у слова на папері. Посол і його секретар перезирнулися.

— Або ж нелюди, — Корвін зім’яв записку.

Посол всміхнувся.

— Гарно підмічено, — він прогиготів.

Корвін змахнув мечем і зітнув голову Посла до того, як той перестав сміятися. Рот Посла все ще був широко роззявленим, коли голова покотилася підлогою. Язик вивалився набік, коли вона перестала нарешті котитися.

Секретар Посла, все ще молодий чоловік, скрібся об важкі двері холу. Корвін наближався до нього, й луна його кроків злітала під чорне химерне склепіння. З мороку випурхнула зграя круків. Вона чорною хмарою закружляла понад холом. На підлогу вони зронили скриню.

Корвін жбурнув її ногою до голови Посла.

— Забери її. Передай Правителю, що це остання данина, яку Савер йому сплачує. Якщо хоче ще — хай приходить у Габор особисто.

Хлопець впав на коліна. З його скривлених губ зривалася мольба про милосердя. Корвін втратив до секретаря інтерес. Він поглянув на Послове тіло і на калюжу крові, що розтікалася подібно до Багряної ріки. Там, за калюжею, стояла Ріна. Вона застигла, як, напевне, Морана застигала за мить до того, як увірвати ниті життя гострим серпом.

Секретар підповз навколішках до голови Посла. Заледве він торкнувся іще теплої шкіри, його вивернуло. Але він все ж вклав голову до скрині. Він був сухоребрим, зовсім кволим, і заледве підняв скриню. Двері перед ним розчахнулися, і секретар квапливо побіг геть.

Цокіт ратиць донісся знадвору. Секретар пустив коня галопом у Метрополь — аби сповістити, що війна розпочалася.

Руки Корвіна тремтіли. Йому вже доводилося вбивати. Але ніколи до цього одна смерть не тягнула за собою тисячі. Він відчував, що рук йому не відмити, хай він занурюватиме їх у сірчану кислоту. Він чув кроки Ріни, але удавав, ніби не помічає її присутності.

— Що було в записці? — вона спинилася за крок.

Корвін не відповів.

Дівчина узяла його обличчя в долоні і звела до себе. їй перехопило подих. Очі Корвіна затяг морок. Чорні окрайки майже поглинули блакить райдужок.

— Що було в записці, Корвіне? — вона ледь не закричала.

— В Агорі стоять нові бараки. Стражникам виколюють очі, аби блиск каміння не зміг їх підкупити, — його голос затремтів. — Він хоче зробити наш народ рабами.

Ріна стисла його руки — чіпко, що не відірвати. Наказала кораксам спалити тіло Посла. Корвіна вона відвела в найближчі покої, де відмила його руки. Вона навіть зчистила застиглу кров під перснями. Вмивальник рожевів кривавими паволоками, але Корвінові руки здавалися знову чистими.

— Він викусить, — Ріна відклала рушник. — А ти викоріниш рабство в усій імперії. І, по всьому, станеться це дуже скоро, тому що тягнути час ми з тобою вміємо кепсько.

Їхня свита чекала на них у холі. Не зронивши ні слова, вони спостерігали за тим, як коракси змивають кров Посла з кам’яних плит. І навіть круки, які сиділи на карнизах та аттиках, між акротеріїв і метоп, не видавали ні звуку.

Корвін мовчки пройшов повз них і попрямував до дверей.

— Я так розумію, ми повертаємося до плану «А»? — кинула Аріелла йому в спину. — Готуватимемося до того, що нас переб’ють, наче покручів після зведення Великої Стіни?

— Твій підрозділ повертається до Каліпіди, — відповів Корвін, виходячи з замку.

— Поясни, — княжна збігла за ним замковими сходами у двір. — Я стала неугодною? Раніше тобі подобалося, що я кажу правду.

Князь зійшов у двір. Він пильно вивчав кам’яну будову замку. Судячи з його обличчя, задоволеним нею він не був. Корвін пройшов повз дуб, який висадив іще його прадід, і закинув голову, розглядаючи північне замкове крило. Аріелла вхопила його за лікоть і таки спинила.

— Посол не збрехав у двох речах. І перша, — він метнув погляд на її пальці, які впиналися у фрак — передостанній, який залишився в його колекції. Корвін звів на княжну очі: — Імперія Сонць от-от нападе. І перший удар припаде на Каліпіду. Ти повинна утримати фронт, поки ми не дістанемося півдня. Я хочу бути певен, що ми не дозволимо їм просунутися вглиб імперії.

Аріелла прибрала руку. Вона перекинула пасмо волосся наперед, силкуючись приховати, як сильно сполотніло її лице.

— Спробую вмовити батька повернути частину військ з Метрополя назад до Ольви. Це збільшить наші шанси.

— Сьогодні ж поїду до чоловіка в Метрополь, — сестра Аріелли узяла княжну попід лікоть. — Улаштую істерику, схилю його до думки, що свекру конче необхідна військова підтримка. Інакше він втратить усі ті копальні та кораблі, які отримав за мене як весільне віно.

Корвін осміхнувся сестрам, а тоді, наче забув про їхнє існування, знову закинув голову. Він вглядався в стіни міста, а опісля — вивчав башти замку.

—Якщо відправити частину військ у Каліпіду, в нашій армії утвориться прогалина в дві тисячі воїнів, — сказав Фелан. Він озирнувся до Дана, німо запитуючи, що робить князь, закинувши голову, але генерал лише потис плечима.

—Так і є. Друге, в чому не збрехав Посол — це те, що військо Правителя переважає наше, мінімум, втричі, — Корвін повернув голову до брами міста, тепер уважно вивчаючи її. — Для нас дійсно кожен воїн на вагу срібла.

Корвін звів руки, склав пальці рамкою і примружив одне око. Він наче щось виміряв. Дан і Пал кивнули Ріні. Але вона теж гадки не мала, що надумав князь.

— Потрібно прикликати до лав армії більше селян, — Мадій тримався обіч, сховавши руки за спиною. — Кинемо їх в авангард. Це дозволить зберегти військовий ресурс.

Корвін теж склав руки за спиною, взоруючись на князя Будину.

— Так само, як тієї ночі, коли ви брали Метрополь? Кинути непідготовлених людей на мечі ворога, а тоді пройтися їхніми понівеченими тілами? — він гмикнув. Закмітивши зосереджений Мадієвий погляд, князь Саверу продемонстрував йому срібні персні: ні, ведмідь не міг зладнати зо гнівом, що розжеврювався у венах. Мадій відвів погляд. Корвін посміхнувся. — Сумнівне у своїй моралі рішення. Та непокоїть мене не це. Непідготовлені і невмотивовані люди, інертні, нездатні ухвалювати рішення — це тягар, а не допомога. Тому ті, хто атакував Золоту Браму під вашими знаменами, кидали каміння в конвой, який допроваджував вас у метропольську темницю, аплодували, спостерігаючи, як ешафотом котиться голова мого батька. Нам не потрібно таке військо.

— Проте ти прикликав у військо селян Невриди, — відповів Мадій.

— Ти стикався з ними. Тому дай мені відповідь: чи палає жар ненависті в крові будинських селян так сильно, як він палає у крові невридійських?

Мадій лишень кивнув, визнаючи, що Корвін мав рацію.

— Я вирушу в Пустелю, — сказав Пал. — Спробую віднайти поселення меланхолітів. Я Темний. Є вірогідність, що вони вислухають мене, перед тим як підсмалять пір’я на моїй дупі.

Корвін відірвав погляд від брами Табору. Він поглянув на Пала так, як поглянув тієї ночі, коли молодшому братові вдалося вбити першу особину хтоні — зі сумішшю гордості і печалі.

— Ми не шукатимемо меланхолітів. У нас немає часу розширювати військо. Ми вступимо у бій пліч-о-пліч з тими, хто вже пристав до нас.

— Ти збираєшся повторити битву біля Гавгамел? — Дан насупився. — Тільки єдинодушники здатні на такий безум.

Князь Саверу стенув плечима, натякаючи, що багато хто вважав його дуже навіть безумним, та й душа в його тілі була всього лишень одна — якщо він ще не встиг її знищити.

— Якщо вже посилатися на воєнний досвід єдинодушників, то мені більше імпонує скіфський підхід. Одначе, я збираюся його вдосконалити, — Корвін осміхнувся тією усмішкою, яку брати називали капосною.

—Заманити вглиб території, зморити і добити тими силами, які маємо? — уточнив генерал Даннаміс. Під його бородою майнула схожа усмішка.

Корвін востаннє обвів поглядом замок, аби більше не здіймати до нього очей.

— Наше завдання зробити так, аби якнайменша кількість імперського війська дісталася поля бою, — сказав він. — Безумовно, без кооперації зі «Свободою. Рівністю. Братерством» буде складно досягти необхідного масштабу, — він зобразив, ніби був засмученим, та за мить осмути на його лиці як не було. — Та нічого, ми імпровізуватимемо. Є пропозиції?

— В Аконітовому гаю перебуває сотня бунтівників, які очікують на смертну кару, — сказав Ксан. — Вони могли б підготувати диверсії в обмін на помилування. Якщо княгиня дозволить.

Лія поглянула на Фелана. Старший субординат кивнув, не роздумуючи ні миті.

—Залучи усіх, кого я залишив живими під час допитів, — сказав він Ксану. — Передай, якщо вони зроблять це, я не переслідуватиму їх, як обіцяв до того. Скажи їм, що як виживуть, будуть вільні.

— Вирушай зараз, — наказала Лія Ксанові. — Ми надішлемо план подальших дій з круками.

Ксан вклонився і попрямував до стаєнь. Даннаміс прикликав вартових.

— Нехай валькірії супроводжують вовків, — він позирнув на Фелана. — Щойно диверсію буде реалізовано, нехай переріжуть горлянки всім, хто вижив, — очі генерала зустрілися з очима княгині. — Зрадили раз, зрадять знову.

— Чудово. Але поки не ідеально, — Корвін потер руки. — Можливо, підтримкою «Свободи. Рівності. Братерства» ми й не залучилися, проте це не значить, що вони не допоможуть нам виграти цю війну, — Корвін звів очі до засніженої омели на дубі. Його усміх, й до того невеселий, став воістину диявольським. — «Знайдіть надію всі, хто входить». Давно вже час замінити напис на Золотій Брамі на той, що був в оригіналі.

Їхні з Ріною погляди перетнулися.

— Ти збираєшся... — її голос пробрав тремет.

— Так, душе моя, я збираюся вчинити згірше від самого Диявола, існуй він насправді, — усміх, навіть диявольський, зійшов з його блідого обличчя. — Я збираюся скористатися з надії цих людей заради нашої мети.

Вона вглядалася в його очі. Але ні, вони знову були блакитними, наче погожий день над Гніздом.

— Братику, їхнє військо налічує практично сотню тисяч воїнів, це не беручи до уваги селян, яких вони кинуть на наші мечі першими, — мовив Пал. — Двох диверсій може не вистачити. Та розташуй ми в’язнів хоч вздовж усього Золотого Шляху, віддай ми хоч усю вибухівку, яку привезли зі Зовнішнього світу, ми заледве знищимо десяту частину імперського війська.

— Маєш рацію, — відповів Корвін одразу ж, начебто розмірковував над цим планом вже давно. Набагато довше, аніж вони могли припустити. — Тому диверсій буде три. Якщо перша підчистить лави метропольських стражників, друга — лави мобілізованих селян, то третя повинна позбавити Правителя кількох тисяч професійних солдатів.

Брати Корвіна поглянули один на одного. Обидва генерали роздумували над стратегічною задачею, яку поставив перед ними князь. І обидва дійшли однакового висновку.

— Агора? — запитав Пал.

— Не так низько я ладен впасти. Навіть заради мого народу, — Корвін скривився, а тоді вдихнув повні груди морозного саверського повітря, ніби навсправжки насолоджувався променадом замковим комплексом разом з товаришами. — Третьою диверсією займуся я особисто. А ви — рушайте у військовий стан. Щойно залишки імперського війська таки доповзуть до Йосафата, я хочу, аби ви перетворили їх на порох.

Заледве свита полишила подвір’я замку, Корвін сперся спиною на стовбур дуба. Він кинув короткий погляд на свої руки, наче помітивши на них щось, що викликало у нього відразу, скривився. Здавалося, в нього зовсім не лишилося сил. Наче, варто було Дану і Палу зникнути за брамою замку, механічний пристрій всередині Корвіна заклинило.

Ріна протягнула Корвінові цигарку.

— Як гадаєш, коли він втратив людську душу? — запитав князь, видихаючи дим.

—Якщо ти про це запитуєш, можливо, свою поки не втратив, — вона переплела їхні пальці. Персні були крижаними, а шкіра — гарячою.

—Ти ж знаєш, що і твоя поки при тобі? — запитав він.

Ріна потерла руки, наче все ще намагалася їх відмити. Корвін накрив їх долонею. Вона натужно усміхнулася йому, він слабко всміхнувся у відповідь, як вони робили щоразу, коли одне з них прокидалося від страховидь, де в агонії кричали ті, в кого вони відбирали життя.

Здійнявся скрегіт, ревтіння і завивання. Стіни замку жалісливо простугоніли, наче от-от складуться, подібно до карткового будиночка. Корвін здійняв очі до неба — туди, де над Підмісячною імперією протиналися треметом ниті, що виплітали купол. Він спохмурнів: видимих нитей стало більше, вони потемніли. Здавалося, наче сонця потьмяніли, наче тінь впала на хмари. Десь далеко, наче з Брами Мора, до Корвіна донісся тихий голос. Можливо, Богів, можливо — забутих духів. Корвін не розібрав слів. І голос затих.

Князь Саверу роззирнувся — коракси і валькірії, що вбігли на подвір’я, не дивилися у небо. Вони втратили до нього інтерес, щойно переконалися, що князя і майбутню Верховну Правительку не причавило уламком, який міг впасти з замкового карниза. Заледве вщухло гримотання, вони повернулися до постів.

Рідко хто здіймав очі до неба. З тієї ж причини, з якої не помічали малих народів і не заїжджали за кордони Табору, двоєдушники виплекали байдужість до всього, що не пророкувало миттєвої насолоди, або ж скорого збагачення, або ж, як у випадку кораксів і валькірій — прямої загрози життям власним або члена їхньої зграї.

— Ти бачиш ниті? — Ріна насупила чоло, вдивляючись у височінь супроти сонць. — По всьому небу.

Корвін здригнувся.

— Ти помічаєш їх?

Вона продовжувала вглядатися в небо, а Корвін продовжував вглядатися в неї.

— Щось прокидається, — нарешті вимовив Корвін. — Щось давнє. Щось, що знавало ті часи, коли всі двоєдушники бачили ниті на Полотні Світу.

Ріна супилася, тепер дивлячись не в небо, а на нього.

— Це лихий чи добрий знак?

— Не знаю.

Ріні не сподобалася така відповідь. Корвін належав до роду віщого птаха Кагана. Якщо він не міг розтлумачити знаків, тоді хто міг? їй здалося, ніби вдалечині вона знову вчула далеку пісню Морани — заледве не вперше з тієї миті, як втратила силу. Однак здійнявся крижаний північний вітер, пісня могла виявитися лише відлунням його завивання. Примарні кігті знову дряпали глибоко в грудях, Ріна знову вчувала дихання смерті. Але Мойри не з’явилися в жодному темному закутку замкового подвір’я.

Погане передчуття увіп’ялося в її серце, аби більше його не полишати. Ріна справедливо вважала, що то був лише страх. Так воно, можливо, й було, однак доперше Ріну її чуття ніколи не підводило.

РОЗДІЛ 17

Їхня остання угода

У душі Ріни — єдиній і людській — ще жевріла надія, що війни вдасться уникнути — силою розуму чи волею Богів — коли на землях Підмісячної імперії почали прокидатися духи. Духи голодні і спраглі. Вони розплющували оспалі очі, роззявляли порожні пащі, і їхнє виття, лунке й протягле, розполонювалося над землями кожного князівства, наче сурма.

—Моранова Чаклунка веліла не приносити більше жертв, — чоловік перехопив мішок. В ньому борсалася жертва і боляче гилила його по хребту.

—Не приносити їй, — насурмлено відповів другий і шибнув палкою по мішку — тричі — поки жертва нарешті не припинила опиратися.

Перший чоловік знову перехопив мішок. Голе чорне гілля хрустіло під його важким невпевненим поступом. Той хрускіт відлунював дрожем у тілі, і поступ чоловіка ставав усе важчим і невпевненішим.

Ліс був тихим. Надто тихим. Уповідали, така тиша зазвичай панувала в Лісі Забуття. Наче все зачаїло подих. Наче сам вітер цей ліс обвіював стороною. Наче сніг тлів, заледве торкнувшись верхів’я сосен. І лишень хрускіт гілля під ногами нервово колов серце іржавими, неладними для шиття голками.

— Так Моранова Чаклунка з Вершниками за нас, за селян, борються.

Другий чоловік перехопив палицю, майнув потилицею першого спохмурнілим поглядом.

— Та яка нам до Мора різниця, хто на троні сидітиме? Що так надголодь жили, що інак житимемо.

— Так обіцяють же...

На мішок упав іще один удар. Чоловік відчув, як опалило спину. Жар потік вниз, до пояса.

Білосніжну від першого снігу землю скропили червоні краплі. Кров всоталася в землю.

— Бачиш? Боги жадають жертв. І приймають їх. Хто, як не вони, звели мою руку?

Перший чоловік опустив мішок і розкрив його. З проламаного черепа хлопчини йшла пара. Чоловік забурмотів молитву. Очі його змокріли. Але другий чоловік стверджував, а перший із ним погоджувався, що слідом за війною приходили недуги й голод. І, якщо в битві попід Морановим серпом і пани, і селяни були рівними, то недуги і біднота опісля битв падуть саме на плечі селян — як це було заведено, а якщо й не заведено, то іншого уже ніхто не пам’ятав.

Він витрусив хлопчину на землю. Колір швидко відливав від його лиця. Кров сочилася з голови, все всотуючись у сніг.

На ліс упав густий туман. Перший чоловік звів голову до неба. Здавалося, умить згасли усі зірки. І два майже повних місяці згасли разом із ними.

Глухо, наче зрубане дерево, упав другий. Його очі — широко розплющені від жаху, вглядалися в щільну завісу туману. З його розсіченої шиї і роздертих грудей здіймалася пара. Кров заливала землю. Червона баюра розтікалася довкіл трупа.

Перший, а тепер і єдиний, чоловік позадкував. Його черевик, заляпаний кров’ю, зачепився за розлогу, наче оленячий ріг, гілку. Він упав. Дзвінкий хрускіт черепа, розбитого об камінь, протнув лісову тишу.

Він іще дихав. Очі його іще бачили. Німий крик зірвався з розтулених губ.

Над туманом повстала істота. Земля була йому замість шкіри, віття — замість рогів, брунатний сніг — замість шерсті, опале листя — замість очей. Дух заревів. Луна його вереску розійшлася імперією, наче горн. Туман вкрив плечі істоти плащем. Кора з морохом слугувала йому конем.

І Перший з Вершників помчав землями імперії.

* * *

Коракси, один за одним, зіскочили з палуби червоного корабля Імперії Сонць. Так довго вони намагалися потрапити на борт, аби, заледве побачивши, що ховалося у задушливих просотаних пахом блювотиння і сечі трюмах, поспіхом покинути корабель.

Плавати вони були навчені, та тіла їхні заслабли. Сильні і натреновані, вони згасали. Набряклі легені заледве дозволяли зробити вдих. Коракси боролися з бурхливими чорними водами. Палала кожна крапля крові в їхніх жилах.

Одного з кораксів пробрав кашель. Голова його зникла у воді. Другий витягнув його за комір.

Поруч із шипінням впав огніт.

—Хутчіше, — прошепотів другий коракс першому. — Потрібно сповістити генералів.

Посипалися огніти — яскраві, наче зорі, яких тієї ночі не було видко в небі.

Над кораксами закружляв крук.

Огніт трапив у першого коракса. Його товариш не встиг вхопити його вдруге. Пельніти скували його самого.

— Спаліть кораблі. Не дайте їм ступити на сушу! — вигукнув він до птаха за мить до того, як його розірвало білосніжне полум’я.

Крук прокричав. І в цьому крикові вчувалися застиглі сльози і хрипкий поклик загубленого. Птах розкинув широкі чорні крила і полетів до берега. І крук долетів би, якби не стіна палаючих стріл, що напустилися на нього з бухти Ольви. Стріл, вифарбованих лазуровою фарбою. Стріл, випущених за наказом князя Мередідда.

Крук каменем упав у море. Чорні холодні води поглинули пташине тіло, аби потім показати чоловіче, протнуте стрілами. І все стихло.

Морська піна прибувала до берега — рожева від крові.

Над Морем чорних вод пронісся повів вітру, що ледь не вклав кораблі на бік. Розійшлося стугоніння, наче завивали тисячі і тисячі китів. Піна, металічна на смак, все прибувала до берега, змішуючись із сірим мокрим піском.

Вітер здійняв його. Наче невідома сила пожбурнула пісок на лучників, погрібаючи їх попід ним. Здійнявся буревій. Він гнув тиси, змушував скрипіти дахи будинків. Бухту обхопив брудний вир, що здійняв сморідні запахи порту. Вітер бив глеки з дорогим вином, трощив ящики зі спеціями, рвав на мілкі клапті каліпідські килими.

А тоді вітер вщух. Ольвці зачаїлися, а тому не бачили з глибини понівечених будинків, як над бухтою промчав дух. Кривава піна була його тілом, чорні солоні краплі падали з його пасем. Плащем йому слугував сморід гнилих тіл. Він галопував конем, тіла якого було не розгледіти, адже весь він був кровотечною виразкою.

І то був Другий із Вершників.

* * *

«Ви готові йти до кінця? Ви готові вирізати чорне серце з грудей Моранової Чаклунки? Ви готові зітнути безумну голову з плечей Причинного князя? Ми зобов’язані зробити це, допоки вони не знищили Підмісячну імперію,— розносився запис голосу Правителя з ретрансляторів уже вдесяте за ніч. — Зберемо ж усі свої сили і звільнимо Підмісячну імперію від брехні і пітьми!»

Десь вдалині, за стінами робітничого кварталу, де жили вільні двоєдушники, почулися бадьорі поголоси. Уже вдесяте за ніч.

Алкмена дістала з кишені згорнуту вчетверо фотографію. З неї на жінку споглядало серйозне лице блідого хлопчини, на вигляд — нащадка аристократичного сімейства. Він притискав до грудей книжку з дивакуватою назвою «Утопія». Було важко взяти на віру, що то був син Алкмени — востаннє вона тримала його на руках іще дворічним малям. Вона поцілувала фотографію.

Жінка підійшла до стіни робітничого кварталу. Тепер периметр їхнього прихистку був оповитий колючим дротом. Вона оправила хустину, яка затуляла половину обличчя: повітря аж ятрило від розпилів, якими щедро здобрювали квартал: «З метою уникнення розповсюдження інфекційних захворювань». За інфекційні захворювання малося прагнення робітників до свободи і рівності.

По той бік паркану вчувалося метушіння. Алкмена озирнулася на бараки, в яких жила увесь цей час, де спала пліч-о-пліч з іншими робітниками і їла з одного з ними казана. Ідеї «Свободи. Рівності. Братерства» заразили її, наче інфекція. Вона усіма душами прагла до, нехай радикальних, та справедливих жадань, якими палали ті двоєдушники. Жінка потерла руку, де багряніло ім’я коракса. Якщо робітники справдять свої жадання, її син загине. Алкмена здригнулася від крику та обернулася. Площа побіля стіни порожніла. Кричав крук, який кружляв над головою. Мить, і крук набув подоби чоловіка. Він став перед нею, зовсім не бентежачись наготи. Це був той, чиє ім’я викарбувалося на її руці — коракс з Габорської темниці.

—Листівки? — запитав він, пильно вглядаючись в неї своїми чорними лискучими очима.

— Вчора, — відповіла вона стишено, помітивши, як товариші з барака простували до складів — ледь помітні в тінях, зовсім як малі народи.

— Решта готове?

— Сьогодні, як ви і наказували.

Коракс кивнув. Він розкинув руки, готуючись знову обернутися на птаха. Та жінка вхопила його за передпліччя.

— Мій син, — кроки товаришів розлунювалися зовсім поруч, і її голос зірвався на шепіт. — Як він? Війна йому не нашкодить?

— Твій син там, де і всі саверські діти — у сховищі За ним приглядає наставниця, — відповів коракс голосом, що нагадував дзвін монети — він переповідав слова свого князя, байдуже і неемоційно. Він красномовно поглянув на її пальці, що впиналися в руку, натякаючи, що міг би вирвати їх. — Після перемоги князь дозволить тобі повернутися в Савер. Ти зможеш жити з сином. Це його тобі слово.

Лише після того Алкмена відпустила чоловіка. У небо злетів крук, залишаючи її одну. Алкмена, озирнувшись на юрму товаришів неподалік, крадькома витягла фотографію і поспіхом припала до неї устами.

Тієї ночі борозни в корі Великого Древа, яке проростало крізь замок Правителя, відливали у порожній тронній залі червоним. І, якби хто придивився, хоча придивлявся мало хто, в їхній глибині можна було б побачити кров. Та кров мешканці Підмісячної імперії, особливо ті з них, що лягали спати ситими і вдоволеними, воліли не помічати зовсім.

Ніч у Метрополі не була тихою. Але ніхто спочатку не почув гуркотнечу, що долунювала з робітничого кварталу. «Свобода. Рівність. Братерство», — рознеслося вночі перед вибухом. Мешканці Метрополя не знали значення тих слів, а якщо і знали, то забули — і тому признали їх за відгук зламаного ретранслятора, одного з багатьох, що знову і знову запевняли: «Реорганізація ресурсів у робітничому кварталі. Закликаємо зберігати спокій і повернутися до своїх справ».

— Ти, — гукнув Алкмену товариш — один з багатьох, кого їй вдалося переконати, що було необхідно організувати бунт цієї ночі. — Сила є?

Алкмена, краєм ока окинувши простір і переконавшись, що коракс покинув робітничий квартал, продемонструвала слабкий білявий вогник, що заледве жеврів на кінчиках пальців. Це був її максимум.

—Достатньо. Йди до зерносховища. Побачиш червоний спалах — підпалюй ґноти.

Вона розгублено вирячилася на чоловіка. Товариші й раніше згадували, що скоро їм мали доправити порох — справжній, заборонений в обох імперіях — та все ж здивувалася, дізнавшись, що його таки доправили. «Наш вождь організував», — як їй пояснили.

— Немає страху, де є, — старший товариш стиснув її плечі великими пошрамованими мозолистими руками, — Свобода, Рівність і Братерство.

Алкмена ніколи не була ані вільною, ані рівною. Сестер і братів у неї теж не було — лише син, за яким вона невимовно сумувала. Та слова старшого товариша видавалися переконливими — всі вони мали право такими визнаватися: вільними, рівними братами один одному. Як видавалися переконливими його слова про те, що аристократії належало вирушити до царства Мо-ра — всім без винятку. І тоді запанує новий лад. Який — Алкмена розуміла невиразно. Вона знала чітко: такий, в якому у її сина буде дах над головою і хліб у роті — як в кожного товариша. І для того їй не треба було вірити словам князя чи умовам його сумнівної угоди. Вона завагалася: а чи не видати товаришам задум князя Корвіна?

—Що? — старший товариш нетерпляче смикнув краєм губ. Алкмені здавалося: синова фотографія пропалює кишеню. Вона похитала головою, а тоді попрямувала до зерносховища. Вона увійшла до приміщення — великого і темного.

—Підривачка? — запитав інший товариш, силкуючись роздивитися її лице в пітьмі.

Вона кивнула.

—Десять ґнотів. Без винятку. Інакше пуття не буде.

Вона знову кивнула.

— Що передати твоєму сину?

Алкмена не знайшлася, що відповісти, — бо про сина вона жодному з товаришів не розповідала.

У небо злетів червоний спалах.

—Нема часу. Підпалюй.

Алкмена квапливо підпалила дев’ять ґнотів. Іскри зазміїлися приміщенням.

—Передам, що його мати була шльондрою аристократів, але вогонь випалив її гріхи, — почулося позаду. — Підготуй місце князеві Саверу в царстві Мора.

Товариш видавався вельми вдоволеним собою. Однак він ще не розумів, що саме князь Саверу зорганізував бунт, полум’я якого мало поглинути Метрополь тієї ночі. Вони, роботяги, які носили в собі надію на світле майбутнє пролетарів, послугували забійними тваринами. Тваринами, які відкрили для Правителя другий фронт. Тваринами, які дозволили армії Моранової Чаклунки і Темного Вершника виграти трохи часу. Тваринами, які намагалися скинути стару аристократію — та замість неї вели нових аристократів до влади.

Зі скреготом зачинилися двері. І лише іскри освітлювали темну, ніби черево величезної істоти, будівлю. Алкмені здалося, що іскри зміїлися не ґнотами, що вони зміїлися чорними нитями.

Робітничий квартал осяяло вибухом. А тоді другим, третім і четвертим.

«Реорганізація ресурсів у робітничому кварталі. Закликаємо зберігати спокій і повернутися до своїх справ», — розкочувалося з ліхтарів. І вулиці сповнювалися повівом квітів і випічки.

Двоєдушники у хустках, які приховували обличчя, вирвалися з-за брами робітничого кварталу. Більшість — вперше у своєму житті. їхня ціль була чіткою — знищити аристократів. Простір для роботи був величезним, позаяк аристократами вони вважали усіх, хто жив за стінами робітничого кварталу. І тому Метрополь поринув у кров і вогонь.

Карамелька, яку звали зовсім не Карамелькою, та сама вона себе рекла саме так, тому як прізвисько, яке вигадав князь Корвін, дуже вже їй подобалося, визирнула з вікна.

— Жах який! Раніше ми були працювали з пристойними чоловіками, тепер доведеться з усіляким набродом, — скривилася її подружниця, спостерігаючи, як вулицею несуться, розбиваючи вікна і вітрини, двоєдушники в хустках.

— Припини! Хіба не чула? Вони хочуть свободи, — Карамелька відсахнулася від вікна, коли повз пролетів огніт, і вискнула від захвату. Увесь той час, що вона була жила в Агорі, хоча стараннями князя Корвіна пам’ятала той жахливий час доволі неясно, вона мріяла про таку ніч, яка настала в Метрополі: коли всі вони разом зведуть гордо голови і скажуть стражникам Правителя, що жадають свободи.

— Не плети дуба смаленого! Не буває ніякої свободи. Тільки клієнти — більш виховані і менш виховані, — пролетів другий огніт, і подружниця відтягла Карамельку від вікна.

— Князь Корвін був казав, що імперія потребує революції. Може, то вона почалася? — Карамелька метнулася до шафи і дістала найкращий сердак.

— А ти вуха розпустила і рада на віру се брати, — подруга відібрала в Карамельки одіж і закинула назад до шафи. — Гадаєш, сонця взійдуть, і ти панам рівна станеш?

— А чом би й ні? — Карамелька знову витягла сердак і поквапом натягнула. — Я дівчина пристойна, освічена, багато чого вмію.

І зачинила двері перед носом подружниці.

—Як освічена, — та вибігла за Карамелькою в коридор, — то маєш тямити: що вільні, що ні, ми залишаємося куртизанками. Всі ми — і пані, і паничі — себе продаємо. Тілько хтось — тіло, а хтось — що згірше від тіла.

Карамелька покомизилася і випорснула за двері, в обійми роз'яреної юрби, що вигукувала знову і знову про свободу, рівність і братерство.

Вона не встигла вигукнути ні слова. Юрба підхопила її. Потік невмолимо рухав вулицею, потім другою і третьою. Вони кричали, але радості в їхньому крикові не було — лишень оголена злість, яка бувала в наглядачів Агори, коли ті добиралися до рабів опісля чергової догани від головних. їхні очі — єдине, що можна було розгледіти за хустками — не виблискували радістю, тільки гнівом.

У вітрину крамниці капелюшків влетів огніт. Карамелька затулила руками голову. Посипалося скло, гострі скалки окропили плечі й рукави. Вона поглянула на роздряпану бліду шкіру. Зазирнула в дірку, яка лишилася від вітрини. Старий капелюшник, ґречний навіть з куртизанками, сидів на підлозі, обхопивши лице руками. Поміж його долонь струмила кров. Та спинитися Карамелька не змогла. Юрба несла її далі.

Їй здавалося, вона встигла оглухнути. Вони знову й знову повторювали: «Свобода. Рівність. Братерство». Вибухали огніти. Тріщали і завалювалися перекриття сполум’янілих будинків. Осипалося скло. Кричали зранені.

На головній вулиці Карамелька вбачила, як багато їх було — протестувальників. Вони сповнили всю вулицю щільним натовпом аж до самого Правителевого замку. Ані куртизанка, ані хтось інший в столиці не міг припустити, що за стінами робітничого кварталу ховалося так багато двоєдушників.

«Смерть аристократам!» — скандували вони, несучи Карамельку вбік замку. І тоді вона ухвалила тверде рішення повернутися до борделю. Смерті аристократам вона не бажала. І не надто розуміла, як можна було кричати про свободу і, разом із тим, бажати увірвати ниті життя іншого. Кричати про рівність і ставити життя аристократів нижче від власного? Кричати про братерство і не бажати, аби усі двоєдушники та малі народи навчилися співіснувати разом?

— Розійдися! — пролунало здалеку.

Правитель, звівши руки до неба, почав завалюватися. Карамелька зачаровано спостерігала на його величезне, виліплене з золота лице, на його плечі, що сіяли в світлі вогнів. Вона не могла відірвати очей від того, як статуя, похитнувшись спочатку ледь-ледь, стрімко полетіла до землі.

— Обережно!

Її штовхнули. Карамелька розтяглася на бруківці. Такого гримоту вона не чула ніколи до того. Наче світ впав. Її підкинуло на землі, наче ляльку, яку необережно жбурнули діти. Лікті скніли. Сердак — новий і дорогий — зіпсувався.

Завіса диму довго осідала. Карамелька закашлялася. Невдовзі вона змогла бачити знову. Статуя Правителя споглядала на неї одним відколотим від розтрощеної голови оком. «Та ж вона не зі золота», — почулося Карамельці. У вухах ще стояв дзвін. «Це просто залізо з позолотою», — почулося Карамельці у відповідь.

Її поворушили за плече. Чоловік, що схилився над нею, двоївся. Дівчина простягла йому руку, і він звів її на ноги.

—Вельми вдячна за милість, — мовила вона завчену фразу, яку говорила щоразу, незалежно від того, милість якого ґатунку їй виказували чоловіки — чи подавали вони їй руку, чи дещо інше.

Чоловік насурмився.

—Аристократка значить.

Карамелька вдарила його кулаком у ніс — цього прийому її навчила іще мадам у перші місяці її перебування в борделі. Нехай вони й були куртизанками, та за себе постояти все ж мали. Дівчина кинулася до кутової вулиці. Підібравши пелену спідниці, вона бігла глибше в темні хитросплетіння метропольських ходів.

«Реорганізація ресурсів у робітничому кварталі. Закликаємо зберігати спокій і повернутися до своїх справ». «Реорганізація ресурсів у кварталі мод. Закликаємо зберігати спокій і повернутися до своїх справ». «Реорганізація ресурсів у кварталі їств. Закликаємо зберігати спокій і повернутися до своїх справ». «Реорганізація ресурсів у кварталі чиновників. Закликаємо зберігати спокій і повернутися до своїх справ». «Реорганізація ресурсів у правительському кварталі. Закликаємо зберігати спокій і повернутися до своїх справ». Крізь їдкий смог, запах гару Карамелька відчувала повів квітів і випічки. Куртизанку взяв кашель. Але вона вже впізнавала вулицю, де стояв бордель. Вона відчула спокій. Залишалося лише майнути у двері та щільно замкнути їх за собою.

Вона прослизнула за двері і зачинила їх. І її спокою настав кінець. Кілька дівчат лежали просто на підлозі. їхні мережива і шовки були просотані кров’ю. Згори долинали виски куртизанок не веселі, а сповнені жаху. Розбилася пляшка вина. Грюкали, знову і знову, двері, за якими ще живі дівчата намагалися сховатися. Приміщенням розійшовся гуркіт фортепіано. Карамелька затисла рот руками. Її подружниця, здавалося, іще дихала. Вона, здавалося, іще дивилася на неї. З перерізаного горла на килим струменіла темна в’язка кров. Чоловік схопив її за волосся і знову приклав головою до фортепіано, занурюючи будинок в згук тривожних мажорних нот.

Карамелька позадкувала, але перечепилася й упала. Вона впізнала доглянуту пухку руку — руку Мадам. Руку, що простягала монети і ласощі, руку, яка могла огріти поміж лопаток, якщо Карамелька сутулилася. В грудях Мадам зяяла діра.

Над куртизанкою схилився чоловік у хустці.

— Ми не аристократи, — тільки і встигла сказати вона перед тим, як він перерізав їй горло.

Дим, попіл і пил здійнялися над Метрополем безпросвітною тінню. Полум’я, здавалося, лизало небо. З полум’я вискочив вершник. Тіло його було із зерна — обпаленого, непридатного для вжитку. Кінь під ним був з фальшивого золота, з якого була вилита статуя Правителя. І ймення йому було Третій з Вершників.

Іржання його коня, наче горн, злилося із ревотом юрби і з промовою Правителя з гучномовців. «Закликаємо зберігати спокій і повернутися до своїх справ». Вершник промчав над столицею і погалопував далі — князівствами імперії.

* * *

Ріна прокинулася в кромішній пітьмі. Ледве зворухнувшись, вона вчула, як стигне на шкірі липкий піт. У шатрі стояло нездвижне тяжке сире повітря, просякнуте повівом згаслих свічок. Серце, наче налите ладаном і свинцем, важчало в грудях. Корвін спав, склавши руки на грудях. Його обличчя було блідим і супокійним.

І тоді дівчина знову почула його — звук, від якого прокинулася. Неначе величезна сурма рознесла тривожний клич над долиною. А тоді все стихло. Корвін навіть не поворухнувся уві сні. Ріна натягла ковдру йому на плечі.

Вона втерла липке чоло і вийшла надвір.

В стану республіканської армії панувала тиша — незворушна, наче всі звуки зачаїлися перед тим, як разом напуститися на долину. Ані трепету знамен, ані скрипу коліс, ані скреготу тесаків об метал, ані рішучих поголосів воїнів. Піт градом струмів скронями, та не було й слабкого повіву вітру з Чорних гір, який би його висушив. Пара, що здіймалася з рота, тяглася вгору застиглою ниттю — до безмісячного чорного неба.

Повів воску зник, та дихати легше не стало. Ріна підійшла ближче до діжки біля шатра і, зволікаючи кілька секунд — вода все ще була їй неприємна — схилилася над нею, аби вмити обличчя. І знову завела далека протяжна сурма. Дівчина побачила їхні відображення. Мойри стояли за її плечима. Ріна відсахнулася і ледь не вскочила в крижане темне безоднє полум’я, яким Мойри були оповиті.

Потяглися чорні ниті. Тисяча чорних нитей. Вони сунули, наче рій змій, виплітаючи в долині Йосафат візерунок смерті.

Ріна заклякла. Одна з Мойр — наймолодша, та, що оплітала її в ніч Белтайну червоною ниттю, дістала чорний клубок. Осміхнувшись дівчині лукавою застиглою нелюдською посмішкою, вона розігнула безкровні пальці, і клубок упав на вкриту інеєм землю. Ріні увірвало подих. Клубок покотився, розпускаючись з невмолимою методичністю, сантиметр за сантиметром. Мойра зацікавлено спостерігала за дівчиною чорними, без білків очима. В них відбивалися місяці, що вийшли з-поза хмар. їхнє сяйво освітило усю долину, і Ріна побачила, як чорні ниті тягнуться до шатер — усі, як одна, чорні.

Клубок обігнув ноги і потягнувся до їхнього з Корвіном шатра. Серце, що до того видавалося важким каменем, тепер неначе зовсім дістали з грудей. Морозне повітря, здавалося, обернулося пекучим полум’ям белтайнського багаття. Шкіру немовби знову опаляли зотлілі нитки. Мойра примружила очі, наче вичікувала чогось.

Ріна відштовхнула її і вбігла у шатро. Корвін усе ще спав. Дівчина вхопила меч і вибігла назовні. Ударом — важким, але точним, вона відсікла край ниті, що ледь торкнувся покрову намету. Нить тягнулася далі, звиваючись, наче Багряна ріка поміж царствами Рода і Мора. Ріна вдарила знову. Ударяла знов і знов. Поки нить не закінчилася. Поки на іскристому інії не залишилася сотня обрубків.

Ріна важко дихала, спершись на меч. Розрокотився сміх Мойри — дзвінкий і заливистий. Ріна приставила меч до її горла.

—Спробуй іще раз. Залишишся без язика.

Мойра розхихотілася лункіше. Її сміх дзвенів у вухах, наче поклик Морани.

— Смійся. Але пам’ятай, — Ріна натисла на руків’я. Вона відчула, як вістря провалюється в порожнечу, — коли я стану такою ж, як і ти, перетворю твою вічність у пекло.

Мойра спинила сміх. Лице її стало скорботним.

—Дитя, його душа для тебе дорожча від сотні інших душ, — пролунало водночас в її голові та над усім Йосафатом.

— Так, — відповіла Ріна.

Усі Мойри споглянули на неї. Всі, як одна — а, можливо, то й була одна істота, що постала у трьох подобах — гляділи жалобно.

— Най так і буде, — мовили вони. — Його життя в обмін на сотню смертей. Сотня життів в обмін на його смерть.

У долину увірвався крижаний північний вітер. Мойри зникли. Місяці засяяли яскравіше. Іній засріблився, наче мільйон монет, вготованих для погрібальних човнів.

Ріна поглянула на обрубки ниті і затулила рота рукою, стишуючи виск. Вони, неначе заражені холерою щури, одна за одною розповзалися станом. Вони повзли, наче в’юнкі вугрі. Ріна не встигала помітити, у чиї намети вони вповзали. Невдовзі вони зникли. Але жодний обрубок не зазміївся до князівського шатра.

Ріна прокинулася від власного крику.

Натягаючи мундир, вона вибігла з намету. Стан шумів, наче тисячі бияків, що вдарялися об розпечене залізо. Знамена, підхоплені вітром, тріпотіли яскравими плямами, яскравими до того, що різало очі. Іній більше не сріблився. Він мішався із землею під тисячами солдатських чобіт. Ріна ледве не бігла поперед військового строю. Вона дивилася на їхні обличчя — рум’яні на морозному повітрі. Рум’янкові багатьох судилося перетворитися на безкровний віск на застиглих лицях.

— Розпускай військо!

Її руки тремтіли. Вся вона дрижала. Сльози стояли в очах. Корвін хотів було торкнутися її, та Ріна відсахнулася.

— Чуєш? Розпускай військо. Негайно!

— Ось чому жінкам не місце на бойовищі, — Нал обпалив єдинодушницю насмішливим поглядом.

Корвін, не вшанувавши його відповіддю, оточив вепра темним полум’ям і відвів Ріну за лікоть убік.

— Що ти бачила?

—Якщо буде війна, тисячі загинуть, — вона вчепилася в його руки.

Повітря ніби застигло — наче Йосафат накрило погрібальним саваном.

—Загинуть, — він обхопив її обличчя долонями і зазирнув в очі. У його власних палахкотів жаль, але іще — холодна блакитна сталь рішучості, — але це буде прекрасна смерть.

— Смерть прекрасною не буває, — вона спробувала його відштовхнути, але князь її не випустив. — Ми не маємо права вести їх на забій.

— Тут ти маєш рацію.

Він стиснув її долоню і повів до строю. Князь поставив Ріну перед собою — очі в очі з тисячами осіб. їхні очі полискували нудьгою, сумнівом, цікавістю і насміхом — життям. Очі сірі, наче вовча шерсть, жовті орлині, карі, які бували у ведмедів, наче пожовкле листя, на яке ступали лисячі лапи, темні очі брауні і котячі — альвів. І якимось з них судилося заплющитися навік.

— Моранова Чаклунка бачить те, чого не бачать інші — почав Корвін. — А саме Мойр, коли і до кого вони не прийшли б. Сьогодні вночі Моранова Чаклунка бачила, як вони завітали до нашого стану.

Тепер їхні очі полискували здебільшого страхом. Здійнявся гомін. — Вони принесли для нас лише чорні ниті, — мовив Корвін. Гомін став гучнішим. Від розрум’янених на морозі щік відлила кров.

—Тисячі клубків, — Ріна змовкла, голос її дрижав. Корвін поклав долоню на її спину. Вона зробила глибокий вдих. — Станом потяглися тисячі чорних нитей. І тисячі нитей вповзли у ваші намети. Ви знаєте, що означають чорні ниті. Вони означають, що ця війна забере тисячі життів. Ваших життів.

— Боги назвали ціну боротьби, в яку ми готуємося вступити, — сказав Корвін. — І якщо хтось вважає, що ціна зависока, має право відмовитися.

Гамір посилився. Ріна зчепила руки замком за спиною, силкуючись зладнати з дрожем в тілі. Корвінова долоня лягла на пройняті треметом пальці. Персні, зледенілі на північному вітрі, холодили шкіру. Ріна стиснула його руку сильніше.

— У вас є час до полудня. Коли сонця сягнуть зеніту, я хочу знати: хто іде, а хто залишається.

На тому вони покинули плац.

—Мене цікавить ще дещо, — Він схилився до її скроні. Ріна на нього погляду не зводила. — Мойри дарували тобі чорну нить?

Вона похитала головою. Корвін усміхнувся.

—З усім іншим я зладнаю.

* * *

Дехто покинув стан. Не більш як п’ятсот осіб. Валькірії і коракси спостерігали за ними мовчки, не зронивши ані слова. Мовчали вони тому, що один з молодших кораксів кинув в спини тим, хто йшов, що вони негідні ходити вулицями Вільного міста. І його спину вразив сполум’янілий мороком батіг. Дан зупинився, лише коли молодший коракс не міг більше говорити.

— Осуд така само вада, як і боягузтво, — сказав він.

— Це іще єдинодушник Платон говорив, — додав Пал.

Він, звичайно, помилився. Але ніхто не осмілився генерала виправити.

Заледве спини останніх людей, які обрали безчесне життя замість уславленої смерті, зникли у вечірньому тумані, зі східного боку Йосафату, з-під пологу дерев виринули тіні. Тисячі тіней, їхні голоси, дзвінкі, неначе спів птахів, розполонилися долиною. Палали вогні — тисячі смолоскипів та огнітів. У їхніх полисках осявалися обличчя — жіночі.

Жінки ступили на Йосафат. Слідом за ними крокували коні й віслюки, навантажені скринями. Вони прямували до стану, подібно до нестримної орди, подібно до хвилі, яку не спинити, поки вона не розіб’ється об скелі.

— Вони прийшли воювати? — запитала Ріна, вдивляючись у поки невиразні обриси на іншому боці долини.

— Ні, — Корвін похитав головою. — Наші матері, дружини, сестри і дочки прийшли благословити нас.

Воїни здійняли голови. Вони вирушили жінкам назустріч. Посеред долини, там, де глибокі тіні гір тягнулися землею, воїни і жінки зустрілися. А тоді воїни, які належали до пташиних кланів, опустилися на коліна і простягли до жінок руки, наче стелили перед ними крилами. Інші солдати поштиво схилили голови.

—Ми прийшли убрати вас! — розійшовся жіночий голос. — Ми не знаємо, чи судилося вам перетнути Багряну ріку, та, як судилося, то ви зробите це гідно.

Воїни — ті, що не належали до пташиних кланів, знову схилили голови.

—Ми бажаємо убрати вас! — був відповіддю голос воїнів пташиних кланів. — Аби вам не довелося ступити в Багряну ріку.

Солдати звелися. Вони повернули до стану, а жінки рушили за ними. Незабаром здійнялися шум і метушня. Воїни провадили жінок до наметів. Звідтіля линули жваві голоси, бринів сміх, а іноді — плач. У шатро Мадія увійшла його дружина Амага в супроводі цілої свити служниць і ведмедя, певне, духа-охоронця Ведмежого маєтку. Лія ввела до намету Фелана і Дана. Пек чкурнув слідом за ними.

Ріна і Корвін увійшли у стуму їхнього шатра. Чорне полуміння звивалося в багатті, відкидаючи на заслану килимами підлогу довгі тіні. Холод залишився за стінками намету, та Ріна все ще вчувала озноб. Вона не могла зігрітися з минулої ночі, коли зустріла Мойр востаннє.

—Ти не зобов’язана цього робити. Я ладен спорядитися й сам.

— Кажи, що робити.

Корвін поставив на вогнище казанець з водою.

Ріна принесла рушники.

Корвін потягся до коміра мундира. Ріна підійшла до князя, розстібнула, один за одним, ґудзики, стягла його з плечей чоловіка. Вона завмерла, стискаючи цупке сукно.

— У вогонь, — сказав Корвін.

Полуміння спалахнуло палкіше. Його чорні язики, наче голодні звірі, поглинали тканинку. Ріна зняла з Корвіна зовнішньосвітній реглан, а тоді жбурнула у вогонь і його. Слідом у вогнище полетіли штани, білизна і його улюблені чоботи.

Корвін зняв персні і поклав на стіл. Лише їх оминула доля бути спаленими.

Полум’я з тріскотом пожирало його одіж. Тіні, що відкидало жаріння, грали на Корвіновім тілі, наче намагалися пожерти і його — накидалися знову і знову, наче звірі на запалену дичину. Це було вперше, коли Ріна не змогла поглянути на Корвіна.

— Тепер вода, — почула вона.

Вона зняла з вогнища казанок і занурила в нього рушник.

Ріна пильно вдивлялася в лінії на його згрубілій долоні. Лінія життя все ще була довгою — як і того вечора у Вовчому маєтку, коли вона вперше її розглядала. Ріна втерла кисті князя, тоді передпліччя, а опісля — плечі.

У Корвіна були сильні руки. Такі нерідко подобалися жінкам. Під блідавою шкірою приховувалися м’язи — ніби кам’яні, майже завжди напружені, наче в хижака перед стрибком. Краплі води стікали донизу, вздовж блакитних вен. Заледве вологий рушник торкався шиї, вони збиралися в ключицях, потому струменіли грудьми, бігли животом, нагадуючи сльози.

Ріна стала позаду, омиваючи його спину. Корвін здригнувся, варто було їй торкнутися шраму, залишеного йому замість лівого крила. Ріна зітхнула: його шрами теж скніли, певне, вночі мав початися снігопад. Вона оминула подібні до місячних серпів і трьох нитей відмітки. Очі пекло. Якими б кам’яними не видавалися м’язи попід його шкірою, це була лишень плоть. Тонка, яку надто легко проштрикнути або пропалити. Лишень людське тіло, яке, нехай і палало зсередини темним вогнем, залишалося вразливим.

Їй перехопило подих, пальці пробрала трясовиця, коли Ріна усвідомила: могла настати ніч, коли їй доведеться омити його знову. Можливо, через сотню років, можливо, через жалюгідну сотню годин.

Ріна шпурнула рушник у чорне полуміння, де вже догорала його форма.

Вона розчахнула одну зі скринь, на які вказав Корвін. Одяг: сорочка, штани, мундир — були складені з педантичною охайністю. Дівчина застигла: на них лежали монети, нанизані на шкіряний мотузок. Ріна заплющила очі. Це було так само, як вийти на браму Табору зі зламаними ребрами — вона могла удати, ніби нічого не відчуває, одначе пекельний біль від того не слабшав.

— Що належить говорити в таких випадках? — вона обернулася до нього, нічим не виказуючи, як билося серце в грудях. — Якесь замовляння? Або фрази «Благословляю тебе на те, аби відбути на різанину» буде достатньо?

—Як благословиш мене відбути на різанину, офіційно розділиш відповідальність перед Богами за кожне відняте моєю рукою життя, — Корвін невесело посміхнувся. — Раджу просто побажати мені повернутися живим. Це безпечніше формулювання.

— Формулювання нічого не змінить. Я вже благословила тебе, коли прийняла третю пір’їну, — вона пов’язала монети на його шию. — Не існує корон, не скроплених кров’ю.

Можливо, Корвін мерз, та Ріна не могла споряджати його швидше. Один необережний порух, і він би помітив, як тремтіли її руки. А тому вона повільно зодягла сорочку на його вкриту сиротами шкіру, потягнула тканину, ховаючи шрами й імена тих, з ким князь Саверу уклав угоди. Вона не дозволяла собі думати ні про те, що ті шрами не стануть останніми на його тілі, ні про те, що частина імен невдовзі зникнуть з його шкіри назавжди.

Вона надягла штани, застібнула ремінь і чоботи — він навіть чоботи натер до блиску, наче те, що небавом їх вкриє бруд і кров, не мало значення. Ріна защепнула портупею. Дівчина стояла у нього за спиною, а тому знову заплющила очі. Вона глибоко вдихнула —

голосніше, ніж мала намір. Корвін обернувся, але Ріна вже виймала зі скрині його бойовий мундир — звичайний мундир коракса, нічим не примітний. Все, що відрізняло князя від підданих — корона на голові. Мундир був чорним, розшитим кручим пір’ям, з червоними еполетами, на яких золотавіли крила й місяці. Ріна загорнула червоні — наче знамена Саверу, наче кров — обшлаги довкола його зап’ястків. І тієї миті вона не змогла приховати тремоту в руках — як не змогла приховати болю в ребрах на брамі Табору. Корвін узяв її долоню.

Не край собі душу. Я зробив би це в будь-якому разі.

Ти вважаєш, справа в тому, що я споряджаю тебе на війну, —вона якийсь час дивилася на його персні — рубіни знову нагадували кров. Таку ж темну, якою була кров Посла. Ріна звела на Корвіна погляд. — Та річ у тім, що це єдине, що я тепер можу для тебе зробити.

Там, у Лавариску, Корвін не міг собі уявити, що коли-небудь знову побачить її такою. З його вини. Навіть тепле світло свічок не оманювало зору: вона була сполотнілою, помарнілою. Під повіками залягли тіні. Обвітрені губи були скусані до крові. І ці губи вигнулися у кривуватій усмішці.

Якщо нам вдасться потягнути час, я зможу повернутися як повноцінний Четвертий Вершник.

Попри диверсію в столиці армія імперців вже покинула землі Метрополя, — похитав головою Корвін, надягаючи перстень з агатом. — Навіть якщо друга диверсія вдасться, до завтрашнього заходу вони будуть під стінами Табору.

— Тоді нехай штурм триватиме принаймні два дні, — вона відвернулася до скрині, а тоді повернулася до князя з наручами. Вона скривилася: вони були лишень шкіряними, а не металевими — як в інших воїнів — проте покірно зав’язала один з них довкола передпліччя.

— Неофітові для відновлення потрібна декада місяця. І це якщо неофіт не загине в лісі, — Корвін покрутив кистю, перевіряючи, чи достатньо міцно Ріна закріпила наруч.

—Я впораюся за ніч, — вона пов’язала йому другий.

Вона вчувала, як у ній спалахує гнів, та не сила. Ніщо не вирувало у її крові. Її кров була холодною, як була холодною у будь-якого єдинодушника. Вона була спустошеною.

— Навіть Данові знадобилося чотири доби. А він — рідкісний виняток.

Корвін нічим не виказав, що її пронизливий і впертий погляд змушував супроти волі повірити, ніби Ріна і справді могла б отримати другу душу, повернути, ніби за помахом-чарівної палички, свою силу. Наче її не зломить ані те, що духи лісу розкраюватимуть її плоть у семи багаттях і семи озерах, зрізаючи, шар за шаром, стару шкіру, аби зодягти натомість дві нові; ані те, що вони розітнуть їй груди, впускаючи в неї другу душу, що зашиють незримими нитками; ані те, що її охопить дикий голод, що він змусить її вислідковувати свою першу жертву; ані те, що паща її сповниться пролитою кров’ю безвинного створіння — буде то тварина, або ж людина. Вона дивилася з упертістю того, хто був ладен розсміятися в лице Морові, який шанував самогубців. Того, хто одного разу обманув Переправника і міг зробити це знову.

Корвін, якби він втратив силу, увійшов би до лісу, ані миті не зволікаючи. Якби він втратив силу, не зміг би зладнати з пусткою і холодом, що хлюпались би у венах разом з кров’ю.

Він розумів її.

Але Ріна зустрічала Мойр зачасто. Вона вже отримала дві ниті. Не варто було спокушати їх. Мойри полюбляли тих, хто невиправдано ризикував. Інакше вони, як і Мор, шанували самогубців.

Ріна зітхнула і знову відвернулася до скрині.

— Де твоя кіраса? — запитала вона, розчиняючи решту скринь. — Мої обладунки — тінь і вогонь.

—Ти божевільний?

Вона прикрила долонею очі, зробила повільний вдих і повільний видих, а тоді знову поглянула на князя. Очі її виблискували гнівом. Була б у її крові сила, вогонь свічок в наметі згас, а над долиною пронісся би лютий вітер.

Дівчина перетнула шатро і з гримотом розчахнула свою скриню.

Вона дістала кушак, вишитий золотавими нитками. Кривий танець переливався в полискові свічок. Корвін зрозумів, чому її руки все ще були поколені — вона увесь цей час продовжувала шити.

— Оберіг, — вона змахнула кушаком перед його носом. — Тільки спробуй зняти. Я тебе ним придушу, а тоді візьму нагрудник, який ти відмовляєшся зодягати і доб’ю тебе ним.

— Ниті призначені не мені, — він перехопив її долоню, не давши оповити пояс.

— Якщо ти загинеш, вони більше нікому і ніколи не знадобляться, — вона плеснула його по руці.

Ріна оповила кушак двічі довкола його стану і зав’язала на два вузли. Дівчина припала чолом до плеча князя.

— Я поверну його тобі. Він потрапить до тих, для кого призначені золоті ниті, — мовив він, гладячи її по волоссю. У його голосі промайнули лукаві ноти. — Якщо теж дещо надягнеш.

Лукавість в голосі Корвіна Ріні не сподобалася — як і в’їдливість його посмішки. Корвін обрав невеличку скриню серед гори своїх великих князівських скринь і поставив її на стіл.

— Я бажаю вбрати тебе. Аби тобі не довелося ступити в Багряну ріку.

Корвін її відкрив. На подушці з червоного оксамиту лежало саверське намисто. Золоте. Важке і водночас витончене. Не менше сотні зград, не менше тисячі каменів — тих, які були відомі Зовнішньому світові, і тих, які існували лише у Прихованому. Його м який блиск манив, благав доторкнутися. Ріна завмерла. Дивилася вона не на намисто. Дивилася вона на Корвіна.

— Ти вважаєш, воно мені знадобиться?

— Це війна, Ріно. Не можна не зважати на таку вірогідність. Особливо тепер, коли ми знаємо, що для нас зготовано в Агорі.

— Це ж треба яка розкіш, — протягнула Ріна. — Цікаво, який вигляд має набір князевих перснів, призначених для такого випадку.

Корвін опустив очі до намиста. Він провів по ньому пальцями — ніжно, ніби по улюбленій зброї, яка йому не зраджувала, ніби по клавішах фортепіано, ніби, що вже приховувати, по шкірі Ріни.

— Вони ж у тебе є, Корвіне? — Ріна подалася вперед.

—Саверці поділяються на два типи. На тих, хто зробить усе, аби втекти з полону, — погляд його потьмарився, — і на тих, хто радше помре, аніж втрапить у нього.

— І ти до першого типу не належиш, — Ріна вичавила посмішку.

— Ні я, ні мої брати.

— Але вважаєш, що до нього належу я? — вона звела підборіддя.

—Я на це сподіваюся.

— Губу підкоти.

Корвін поглянув на намисто. Якийсь час він мовчав, спостерігаючи за тим, як на згардах грають полиски вогню. Здавалося, він був зачарований тією грою.

— Четверо братів покохали одну жінку — княгиню Саверу. Вона любила їх чотирьох з однаковим палом, і ніяк не могла обрати поміж них. Почалася війна. Кабірія підійшла до кордонів Саверу. Усі четверо чоловіків пішли на війну. Вони знали, що можуть загинути. Та смерті вони не боялися. Боялися лише того, що може пасти їхня княгиня. І тому вони пустили собі кров і наказали змішати її зі сріблом і золотом, аби виготовити прикрасу, яка захистить їхню княгиню навіть опісля їхньої смерті.

Корвін розітнув долоню. Його кров всоталася у згарди. Щось змінилося в намисті. Щось незриме. І воно стало ще привабнішим. Ріна провела пальцем по монеті, що ввібрала Корвінову кров, і відчула знайоме тепло, наче у ній вирувала частина його темної сили.

— Саверські прикраси привабливі не просто так, — сказав Корвін, злизавши кров з долоні. — Вони привабливі рівно настільки, аби врятувати життя того, хто їх носить.

—Що стало з княгинею? — Ріна через силу відвела від намиста погляд. Тепер у ньому було щось, що дуже їй подобалося. Щось, що їй дуже подобалося в Корвіні.

—Четверо братів і справді загинули. Княгиня і справді зодягла намисто. Та не задля того, аби скористатися з нього, а лише на пам’ять про них. Вона дістала свій найгостріший меч і власноруч зрубала змія на дрібні шматочки, — відповів Корвін. — З тих часів вона більше його не торкалася. Вона заповіла передавати його від покоління до покоління, аби воно потрапило в руки тієї княгині, якій справді врятує життя.

— Слабкій, — Ріна відвернулася, аби більше не помічати знадливого полиску згард і каменів.

— Тій, яка зобов’язана вижити.

Ріна похитала головою. Князь потягнувся до кушака. Ріна стисла до білого вуста. Корвін потягнув за краї пояса, і перший вузол розпався. Дівчина хотіла виказати багато чого, і жодне слово не нагадувало б благословення. Та вона знехотя обернулася до Корвіна спиною і прибрала волосся.

Вона відчула холод металу, тяжкість намиста, що лягло на ключиці. Відчула тепло Корвінових рук, коли він застібав прикрасу. Жар його подиху, коли торкнувся губами її шиї.

— А тепер — фарба, — князь простягнув Ріні шкалик і кисть. Зовнішньосвітню підводку.

Навіть перед битвою? — запитала вона, все ж зануривши кисть у шкалик.

Перед кожною битвою, — він застрибнув на стіл і підставив їй лице, — чи вона на бойовищі, чи у тронній залі.

Вона розмалювала його обличчя. Наводила лінію за лінією, куди вказував Корвін. Довкола очей — аби йому не зрадила гострота зору. Від очей до скронь — аби не плуталися думки. Вниз підборіддям — аби жага крові не була надмірною. Посміхнувшись, Ріна звела пальцями його підборіддя і вивела на шиї восьмипелюсткову ружу. Вона піднесла дзеркало, і Корвін вдоволено кивнув, особливо уважно вивчивши знак на шиї. Чоловік відклав дзеркало, потягнув Ріну за руку і, схоже, намірився залишити на її шиї знак зі схожим значенням, тільки не фарбою, а губами.

— Я одружуюся!

Пал розчахнув поли шатра, впускаючи в приміщення морозне повітря і сріблясті сніжинки. В його очах витанцьовували відбиття вогнів, щоки палали рум’янком — точно як у Лібени, що визирала з-за його плеча. Він часто дихав, певне, біг через увесь стан і встиг сповістити про своє рішення кожного, хто мав вуха.

— Чого закляк? — він пройшов усередину, хитнув головою, струшуючи з волосся сніг. — Обвінчай нас.

Корвін схилив голову набік.

—Хіба Боги не вразять Йосафат блискавицею, якщо Темний обвінчає твою благочестиву кохану з Темним, та ще й перед лицем Темних Богів — тому як Світлі мене, ясна річ, не чують?

— Княгиня Лукреція має ласку закріпити наш союз перед лицем Рода і Живи, — Лібена вийшла з-за спини Пала. — Чи викажете нам честь, князю Корвіне? Як підданим Саверу.

Вона вклонилася — простим вольовим рухом.

— Братику, без Морани нам ніяк не обійтися, — Пал переплів їхні з Орою пальці. — Вже завтра я можу бути мертвим. Хочу, аби Морана поєднала наші долі у цьому і всіх інших світах. Якщо наші душі зможуть зустрітися знову, я буду ладен померти бодай зараз.

Корвін спохмурнів. Слова Паллака йому не сподобалися. Але його брат, як і будь-який закоханий у його віці, про смерть серйозно не думав. Він думав лише про те, що кохання, яке переповнювало його груди, мало тривати вічність і по тому.

— Ріно, ви погодитеся бути нашою шлюбною матір’ю? — Лібена узяла її руки.

— Я, нехай силу і втратила, та моя угода з Мораною іще дійсна. Не забагато Темних на вінчанні Ори? — вона звела брову.

— В Імперії Сонць, якщо у нареченої немає матері, шлюбною матір’ю прохають стати жінку, яка щаслива настільки, наскільки жінка лише може бути щаслива з чоловіком.

—То що, душе моя? — Корвін криво всміхнувся. — Ти достатньо щаслива, аби прийняти пропозицію мого брата і його нареченої?

* * *

Вогні у стані світили особливо яскраво. Воїни — їх було море — зібралися на площі. Не було жодного воїна, який не вшанував би генерала Паллака присутністю на церемонії вінчання. Вони були озброєні, та на обличчях царувала добродушність. У ніч, навіть безмісячну, мало бути світло, мала бути надія. їх вони бачили в Палі і Лібені. Над їхніми головами навис рок, для багатьох ця ніч мала стати кінцем, але за кінцем слідував початок. Після чорної ниті мала знову з’явитися червона. Таким був світоустрій. Так поверталося Колесо, що несло геть пори року і цілі епохи, несло геть життя і пам’ять про них, навзаєм даруючи нові — як вірили двоєдушники і малі народи — щасливіші.

Здійнявся вітер — сильний і холодний. Знамена Саверу замайоріли. Затріпотіли й інші знамена. То був гарний знак. То, гадали і двоєдушники, і малі народи, Вітер Змін рознісся над Йосафатом. Вони стискали «двоповні», стискали й «триниття». Вони молилися — здебільшого, аби вітер зніс їхніх ворогів. Аби віяв їм у спини, підганяючи у майбутній битві, облегшував їхні мечі. Аби гамував огніти супротивника і роз’ятрював їхні власні.

Один за одним, в юрмі спалахнули вогні — огніти у тих, хто володів силою, і смолоскипи у тих, хто нею не володів. Над Йосафатом з криком — радісним — пронеслися круки, проклята зграя Корвіна, і встелили площу квітами — червоними трояндами. Корвін потер передпліччя, хитро осміхаючись. На ранок мешканці Гнізда не знайдуть в оранжереї Обителі Закоханих жодної квітки, а йому, князю, доведеться сплатити непристойно великий штраф.

Юрма розступилася, утворюючи коридор. Ним ішли Дан і Ріна. З нагоди свята ні він, ні вона одежі не змінили: як і всі у стані, вони красивих вбрань у скринях не привезли. Одначе Дан вдруге у житті виплів з мороку руку, якої для церемонії йому не вистачало. Вони несли по вінку — величезному, важкому вінку з омели, мирта і рути, з плюща, примули і, куди ж без них, розмарину, дубового листя і хмелю. Шлюбні мати і батько спинилися перед князем Саверу і княгинею Невриди. Генерал Даннаміс вклонився, Ріна Безрідна зобразила кніксен, як того вимагав церемоніал. Церемоніал того не вимагав, та генерал Даннаміс підморгнув княгині Невриди і зі вдоволенням закмітив, що кутики її уст затремтіли.

Церемоніал не вимагав і того, аби князь Корвін зазорів до Ріни усмішкою. Усмішки у відповідь він теж не вимагав.

Смолоскипи довкола площі запалали високим чорним полумінням. Лія звела руки, й інші смолоскипи спломеніли білосніжним вогнем.

Юрма зачаїла подих. Відбивав негучний барабанний бій. Коракси, за ними субординати, а тоді й інші воїни здійняли мечі, утворивши тунель. Барабанний бій голоснішав. Доріжкою з троянд ступав Пал. Ступав вперед упевнено, швидко, ледь не поквапом. Він намагався мати якнайсерйозніший вигляд, проте його губи тремтіли. Він крокував вперед, а мечі за його спиною свистіли, відсікаючи минуле життя, яке не годилося тягти за собою у шлюбне ложе. Пал зупинився побіля Дана.

—А ти розчепурився заради свята, — Пал усміхнувся, скосивши погляд на темний дим, що тягнувся з лівого плеча його брата.

— Якщо розраховував, що я не занесу над твоєю вітряною макітрою меча, то дарма, — Дан поплескав рукою з плоті і крові по ножнах.

Барабанний дріб розкочувався понад долиною, ніби вигрім грому, ніби шумовиння кожного з семи водоспадів у Чорних горах, що сповнювали ріки Стир і Горинь. А тоді різко увірвався. Вогні — і чорні, і білі — на мить змеркли, аби розпалитися з новою силою.

На килим зі троянд ступила Лібена. Те, як спломеніли очі Пала, те, якою широкою стала його усмішка, те, як він сховав за спиною раптом спітнілі долоні — все це не дозволяло вагуватися: з часів Єлени Троянською, і з часів самої Таїс, в жодному зі світів не існувало жінки, прекраснішої за Лібену.

Корвін, метнувши на неї погляд, схвально гмикнув. Ора йшла не в звичній білосніжній одежі. Вона йшла в обладі валькірій. За нею тягнувся червоний, наче пелюстки троянд, плащ клану Каганів. Серп вона залишила при собі — єдине нагадування про те, що Орою вона все ще була, хоча і готувалася поєднатися узами з Другим із Темних Вершників.

Їхні з Палом очі зустрілися. Можливо, втих барабанний дріб, а, можливо, він і не затихав, проте Пал не вчував анічого, окрім ударів власного серця. Він не бачив нічого, окрім її зрожевілих щік, м’якої усмішки і величезних лискучих очей.

Лібена пройшла коридором зі зведених мечів, що відсікали її минуле життя. Вона стала однією з небагатьох жінок, яких вшанували військовим церемоніалом — тому що Ору, якою б тендітною вона не видавалася, визнавали воїном. Наприкінці коридору вона зустрілася з Палом. Він обхопив її долоні своїми гарячими мокрими руками. Дівчина випручила одну руку — маленьку і смертоносну — і торкнулася його щоки.

Корвін і Лія вийшли вперед, зустрічаючи молодих. Корони палали на їхніх головах.

—Род створив цей світ, Жива населила його своїми дітьми, — почала Лія. Її голос, лункий, але ніжний, лився долиною, сплітаючись зі стишеним барабанним дробом, з трепетом знамен, з потріскуванням полум’я у смолоскипах. Вона змахнула рукою. Вогні спалахнули яскравіше, і в них усі побачили дещо велике з двома ликами, побачили звірів і птахів, що розбігалися від полум’я до полум’я. Вони побачили празвірів. — Діти їхні були безсмертні, і скоро для них не лишилося на землі ані поживи, ані місця.

І тоді, коли земля не могла більше зносити стількох дітей на своїй спині, Мор створив своє царство, де діти Богів могли спочити від турбот царства Рода. А його сестра Морана звела вперше серп над їхніми головами і вперше увірвала їхні земні життя. Так виникла смерть, — мовив Корвін. Запаленіло чорне полум’я. І в ньому виднілися неясні тіні, подібні до тих, які Ріна бачила в Брамі Мора. — Одначе, діти Богів зноровили супроти смерті. Через страх, — Корвін потис плечима. — Але не тільки. Найбільше зневір’я спіткало їх, коли виявилося, що кохання їхнє стало конечним, як стало життя. Вони намагалися оманути смерть, аби не розлучатися з тими, кого обрали душами й серцями. Вони відмовлялися іти до царства Мора, і їхні душі продовжували снувати землею, не здобуваючи спокою.

З чорного пломені потягнувся дим. Він набував форми тварин і людей. Вовки скидали голови у сутужному болючому витті.

Круки здіймалися до самого неба, аби скласти крила і каменем упасти вниз. Вони перекидалися людьми, що падали на коліна, заламували руки, заходилися в розпачливому плачу.

— І тоді Боги дарували їм знання, — сказала Лія. Білі вогні перетворилися на жінок. Чорні набрали чоловічої подоби. — Знання про особливу угоду. Угоду між душами і між Богами.

— Знання про те, як не згубити одне одного ані в царстві Рода, ані в царстві Мора.

Білі і чорні вогні переплелися, викидаючи в небо іскри.

— Чи згодні ви укласти таку угоду перед лицем Богів — Світлих і Темних? — звернулася Лія до Пала і Лібени.

— Укласти її з ними, — вторив їй Корвін.

Паллак і Лібена, кивнувши, звернули обличчя одне до одного. Вони скріпили свої руки, як сказали б у Зовнішньому світі, по-римськи. Вони гляділи одне одному в очі — непохитно, упевнено.

— Зведіть над їхніми головами вінки, аби кохання їхнє розквітло, — промовила Лія.

Ріна і Дан стали позаду Пала і Лібени і здійняли вінки над ними.

— Приставте зброю до їхніх ший, аби пам’ятали, що зрада для них рівна до смерті, — сказав Корвін.

Ріна дістала кинджал, Даннаміс — меч. Вони притисли вістря до ший нареченого і нареченої. Ні Пал, ні Лібена не здригнулися, хоча леза були холодними, хоча метал небезпечно полискував побіля артерій під тонкою шкірою.

Лія узяла до рук міток червоних ниток. Корвін — ніж і келих.

— Пов’язавши себе узами перед лицем Темних і Світлих Богів, ви будете навічно зв’язані червоною ниттю, яку виплітають Мойри на Полотні Долі. Ця нить вестиме одного до іншого і в Царстві Рода, і в Царстві Мора, як у цьому житті, так і в наступних. Ця угода закарбується попід вашою шкірою, закарбується у ваших душах, незнищенна ні вогнем, ні лезом, ні сльозами каяття.

Корвін змовк і поглянув по черзі на брата і на його наречену. Він давав їм останній шанс відмовитися. Та вони обоє мовчки кивнули йому, приймаючи умови угоди. Він всміхнувся і перерізав їхні руки. Кров заструмувала у келих. Лія вклала міток ниток у нього і тримала там, допоки він наскрізь не змок.

Княгиня Невриди дістала їх і почала обмотувати руки наречених складним плетивом. Кров крапала їм попід ноги, скроплюючи килим зі троянд.

У Ріни починали дрижати руки, та вона силкувалася той дрож вгамувати. Було б не надто добре вбити наречену необережним порухом. Вона відчувала, як висковзує зі спітнілої від напруги долоні вінок. Але він не впав. Знайоме тепле полум’я гріло шкіру. Темне. Заледве помітна чорна димка оповила і кинджал, і вінок. Вони стали легкими. Корвін їй підморгнув.

— Погляньте одне одному в очі і покляніться у вірності, — промовив князь, споглядаючи на Ріну, — на вічність і по тому.

— Синьйоро, місяцем отим клянуся, що облямовує сріблом верхівлі⁴⁰... Клянуся, що кохатиму тебе, поки обидві мої безсмертні душі не зникнуть безслідно, — Пал схилився до Лібени, мовив він гаряче і швидко, та твердо і впевнено.

— Брате, я б на твоєму місці обрав би для клятви когось метикуватішого за Ромео, — неголосно сказав Корвін насмішкувато.

От коли будеш на моєму місці, тоді й обереш, — одповів Пал, не зводячи з Лібени очей. Вона потисла його руку.

—Принаймні слів не переплутав, — гмикнула Ріна.

—Іще вся ніч попереду, — розсміявся Дан.

—Клянуся, що любитиму тебе у цьому і в усіх інших світах, — відповіла дівчина, і її голос затремтів. — Ким би нам не судилося народитися — друзями чи ворогами — я знайду до тебе шлях. Віднині, на вічність і по тому, anyi bu out, onyunyo ibe⁴¹.

Лія закінчила перев’язь. Руки Пала і Лібени були пов’язані міцно, були б вони чи воїнами, чи самими Богами, розірвати хитросплетіння ниток було неможливо, не завдавши іншому болю.

— Закріпіть угоду, — промовив Корвін.

Він сповнив келих вином і підніс до їхніх губ. Вони випили його до дна.

Ледве їхні губи зійшлися в цілункові, біля ніг нареченого і нареченої спломеніло яре коло. Осліпне, жагуче, воно здіймалося понад їхніми головами. То було коло, в якому перепліталися біле і чорне полум’я. А тоді воно згасло, залишаючи глибокий рівний слід на землі довкіл Пала і Лібени. Вони все ще трималися за руки, але ниток більше не було. Вони засотали рукави, оголюючи правиці. На шкірі палала червона нить, що оплітала передпліччя та руки і закінчувалася іменами одне одного.

—Боги дали своє благословення, — проголосив Корвін.

—Вони визнали вас подружжям, — мовила Лія.

Ріна і Дан сховали зброю і поклали на голови генерала і Ори вінки.

Корвін і Ріна здригнулися. Вони вчули тупіт кінських ратиць. Князь і майбутня Верховна Правителька озирнулися до Пташиної Хащини. Та поміж стовбурів відвічних сосен не було розгледіти жодної тіні. Корвін насупився, чорна окрайка його очей затріпотала. Він не бачив їх, але відчував їхню присутність. Вона, мов ниті, оповила нутро і стисла ледь не до болю. Вдарив вітер, навіваючи тривожний шепіт з лісу. Чоловік відчув, як майнули пальці Ріни його долонею — вона намагалася розпізнати в неясному шепотінні слова. Тупіт ратиць гучнішав — ніби до стану мчало кілька вершників. Але ні князь, ні його фаворитка усе ще не могли розгледіти їхніх обрисів у пітьмі.

Заіржали їхні коні. Засвистів вітер. Забили барабани, і в їхньому дробі розчинився примарний тупіт ратиць. Заграли сурми, але то не був тривожний клич, який закликав армію майбутньої Верховної Правительки сховати зброю. То був клич, який закликав пристати до танцю. Почулися переливи флоярів. Завели гру басолі і торбани.

Воїни розійшлися хороводом по площі стану.

Князь і його фаворитка здригнулися знову, коли тонкі чіпкі пальці уп’ялися в їхні плечі. Із чи не тиранічною витонченістю Лія вштовхнула їх у хоровод, що кружляв довкіл головного багаття. Порухи були простими, і сенс їхній був зрозумілий: тупотіти так сильно і плескати так гучно, аби згуки ці долинули до царства Мора і послугували предкам сповіщенням про те, що їхні нащадки поєдналися шлюбними узами; не спинятися, бодай у чобіт трапив камінь, бодай оніміли руки, бодай сама Стіна впала — не руйнувати цілісності хороводу, поки той не зробить ста обертів, аби життя молодих було безтурботним і союз їхній в царстві Рода тривав не менш як сто літ.

Пал вивів Лібену до багаття, впав перед нею на коліна і простягнув руку до її ніг. Він стелив крилом. Лібена потяглася до стрічки у волоссі. На трьох пір’їнах грали полиски вогню. Вона стягла стрічку з волосся. Але то не було відмовою, як вважалося в Підмісячній імперії. Тому що в Імперії Сонць цей жест мав інакше значення. Лібена струснула головою, і її темне волосся мінилося міддю. Воно розсипалося спиною — наче кішка розпушила хвоста. Лібена закинула стрічку Палові за шию. Вона намотувала її краї на кулаки, і генерал поволі підводився. Лібена все накручувала стрічку, аж поки поміж ними не залишилося кількох сантиметрів. Вона повільними вкрадливими рухами, подібними до рухів м’яких лап котів, повела їх колом.

Барабани прискорили бій, і Лібена закопувала їх швидше. Басолі і торбани заграли нестримніше. Пал обхопив її стан і закружляв їх так швидко, як лише вистачало спритності. Коловертень все прискорювався. Пал і Лібена не спинялися. Її волосся, здавалося, палало у виблисках багаття. Хоровод робив свій дев’яносто дев’ятий оберт. Пал здійняв Лібену на руки. Її сміх полинув у небо з переливом флоярів. В небо зірвалися іскри з багаття.

Заледве коловертень зробив сотий оберт, двоєдушники і малі народи зааплодували так гучно, що, певне, їх вчув сам Мор. Здавалося, їхній тупіт сколихнув Чорні гори і заледве не змусив сім водоспадів повернути воду навспак.

Крук сів князеві на плече. Корвін майнув у тінь. Він знову вглядався в бік Пташиної Хащини. Та справа була не в шепоті тіней і не в тупоті примарних ратиць.

Ксан, скривавлений, стояв на узліску.

— Скільки? — Корвін стиснув його передпліччя.

—Усіх. Я втратив усіх, — вичавив Ксан.

Корвін підтис губи. Він озирнувся.

Воїни розступилися, даючи дорогу до одного з наметів. Пал галантно простягнув Лібені руку, запрошуючи її допровадити. Дівчина вклала свою долоню в його. Генерал підхопив її на плече і, під виск самої Лібени, і ще вигуки воїнів, поніс її до шатра.

— Варвар! — кинув йому в спину Дан насмішкувато.

Корвін прикрив очі і зітхнув.

— Скільки імперців?

— Сорок, — відповів старший субординат, ховаючи очі.

— Сорок рот чи батальйонів? — Корвінові пальці впиналися в шкіру, подібно до кігтів хижого птаха.

— Один з вовків зрадив тебе. Він розкрив наші позиції. Імперці вбили усіх, окрім мене, — Ксан хитнувся. З-під мундира багряніла пляма крові. — Ми встигли ліквідувати лише сорок солдатів. Решта йдуть сюди.

— Що трапилося? — вчувся позаду голос Лії.

Ксан знову похитнувся. Шу злетів із князевого плеча і попрямував до наметів лічеців і знатниць. Корвін примружився і схилив голову набік. Він зірвав з шиї Ксана «триниття».

— А тепер май ласку повторити свої слова в присутності вовків, — прошипів князь.

Ксан звів очі до княгині Невриди і старшого субордината Фелана Йохеведа. Його скривавленою скронею стікав піт. Чоловік зробив хрипкий вдих.

— Один з вовків зрадив князя Корвіна. Він розкрив позиції засідки, яка мала спричинити заплановану диверсію біля брами Неврида-Савер. Імперці вбили всіх, окрім мене, — він закашлявся. — Ми ліквідували сорок імперських солдатів. Десять тисяч скоро будуть тут.

— Хто це був? — Корвін струснув старшого субордината.

—Хто б це не був, провина лягає на мене, — відповів Ксан. — Хто би не виявився зрадником, я винен у тому, що вони йдуть на Савер повним складом.

Корвін стиснув волосся на його потилиці. Чорна окрайка в його очах затріпотала. Ксанове обличчя опалило гаряче князеве дихання- Дихання й огніт. Князь Саверу підніс вогонь до його обличчя.

— Достатньо, — Лія відштовхнула Корвіна від Ксана. — Йому потрібна допомога, а не розправа.

Вони з князем Саверу довго дивилися одне одному просто у вічі Нарешті Корвін відступив. Спалахнув сплетений з мороку кінь. Корвін узявся за віжки. Жіноча рука лягла поверх його долоні.

— Уже час? — запитала Ріна.

Шу сів на плече князя і позирнув на неї майже з такою же смутою, з якою на неї дивився сам Корвін. Дівчина вказала на третю пір’їну у волоссі.

— Час, — відповів Корвін.

З темряви повстав другий кінь. Вони пришпорили їх і загалопували до Габора — аби першими зустріти військо Правителя.

Військо, яке мало взяти Габор в облогу.

* * *

Перша ніч, яку Пал і Лібена провели як подружжя — і ніч, якій судилося стати останньою ніччю перед початком битви, що в історію мала увійти під назвою Великої Битви — чорніла над Підмісячною імперією, безпросвітна, майже безмісячна.

Корвін і Ріна вийшли на західний балкон, аби переконатися, що імперських військ усе ще не було видно на горизонті.

Усе, що вони чули — лишень тиша, яку протинав самотній свист північного вітру. Габор був майже пустим. У місті лишилася лише сотня кораксів. У замку не було ані душі — окрім єдиної душі князя Саверу і єдиної душі Ріни Безрідної. Не мало бути.

Позаду пролунав стукіт. Корвін озирнувся та усміхнувся.

Карлін вийшов на балкон. Брауні запропонував князеві і Ріні по цигарці зі своїх найкращих запасів — він беріг цей тютюн для особливого випадку. А випадок був особливим — тому що міг стати останнім.

— І все ж, я Паріс, — мовив Корвін, вглядаючись у небокрай.

—Тоді я виступатиму як Менелай, — відповів Карлін, і з його губ зірвався просякнутий гвоздикою дим.

— Так чи так, — одповів Корвін, — нам обом ліпше пережити облогу Трої. Інакше прекрасна Єлена нам не пробачить.

— Дозвольте припустити, що Єлені не варто облишатися в стінах Трої, — дібравши духу, нарешті вимовив те, для чого прийшов, Карлін. Він звів на Ріну погляд — благальний погляд чорних блискучих очей. — Я залишусь поруч князя і зроблю все згідно з планом. Тільки не зоставайтеся тут.

— Може, Паріс і Менелай дозволять Єлені вирішувати самостійно? — Ріна схрестила руки на грудях, натякаючи Карлінові, що добирав духу він дарма і до його благань вона залишилася байдужою. — Аби за пів години був у стані, і залишав його лише за наказом командира твого підрозділу.

— Ну-бо, Менелаю, ми обидва знаємо, що гнів Єлени страшніший від гніву Ахілла та й будь-якого з Олімпійських Богів. А втім, я б на твоєму місці випробував усі засоби, аби її переконати, — Корвін підморгнув брауні і, наче щось помітив в глибині кімнати, залишив Карліна одного з Ріною на балконі.

Карлін її обійняв.

— Я знаю, — вона провела рукою по його волоссю.

— Знаєш?

— І вельми це ціную, хоча і вважаю, що тобі варто було закохатися в когось кращого.

— Тоді ти знаєш, що для мене нема нікого кращого, аби закохатися.

Ріна стала на одне коліно і обхопила пальцями Карлінове підборіддя. На мить його оповив повів її волосся — саверського різнотрав’я, а ще тютюну, якого вона спалила дуже вже багато за минулу ніч. Ріна поцілувала його в щоку. Карлін завмер. Він і гадки не мав, що його серце було ладне битися так швидко. Здійняти погляд, поглянути їй у вічі тієї миті було лячно і до болю необхідно. Карлін зробив вдих і все ж поглянув. Він всміхнувся.

—Тепер і померти не страшно.

— Страшно. Якщо ти помреш, я тебе витягну з човна Переправника і вб’ю наново.

— Але це буде прекрасна смерть, — відповів брауні.

Він їй вклонився. Не як слуга своїй пані. Але як лицар дамі серця в тому романі єдинодушника Сервантеса, який Ріна позичала йому почитати. Карлін пішов не непомітно. Він пішов як вільний чоловік — обмінявшись поштивими кивками з князем Корвіном, що сперся на одвірок.

Поміж нами, — Корвін застрибнув на балюстраду, звісив ноги і запалив цигарку. — Карлін найкраще, що траплялося з тобою в Прихованому світі.

Так і є, — Ріна певний час споглядала вниз, на чорну мокру бруківку попід замковими стінами, а тоді й собі застрибнула на поруччя. Вона звісила ноги повільно і сторожко. Вдоволена з себе, вона осміхнулася Корвінові. — Та нічого не можу вдіяти: дуже вже мені до смаку зарозумілі чоловіки, ласі до словоблуддя.

—Тоді забираю свої слова назад, — Корвін простягнув їй цигарку. — Найкраще, що з тобою траплялося — зустріч зі мною.

З-поміж важких чорних хмар виринула двоповня. Передсвітанкову саверську тишу протнув згук військового горну.

Вони з’явилися на горизонті. На вигляд — незагрозлива темна смуга. Але з кожною миттю вона ширшала, поки не почала нагадувати незбориму хвилю — лавину, що, здавалося, раптом зійшла з Чорних гір і тепер загрожувала знести Габор. Імперське військо наближалося до першої столиці Саверу. Гуркіт їхніх кроків гучнішав. Ріна стисла Корвінову руку.

— Коли ми поцілувалися на Белтайн, всі кричали «Бог і Богиня благословили наші землі». Зрештою, Неврида вмилася кров’ю. А тепер ми готуємося втопити в крові всю імперію. Може, я все зіпсувала, коли впізнала тебе тієї ночі? А, може, справа в тому, що єдинодушники справді накликають на двоєдушників біди?

— Може і так, може — ні, — відповів Корвін. Він вглядався урівні фаланги імперців, що наближалися під гуркіт барабанів і переможне виття горнів. — Велика Ніч стала Ніччю Вседозволеності.

Боги перестали відповідати на молитви. Богам перестати зводити молитви. Ми живемо на скалках колись величної і прекрасної цивілізації.

—І от-от обернемо її прахом.

—Аби збудувати з праху новий світ.

—Як самі не станемо прахом, — Ріна дивилася на їхні переплетені пальці. Вона уявила, як тліє шкіра, гниють м язи, оголюючи білі кістки. Але й кістки розвіюються попелом на вітрі. Це правда, що після смерті душі втілюються знову?

—Так розповідають оповідки. Але це не стосується тих, хто слугує Богам вічність і по тому.

—Але все ж, коли мине вічність і мине деякий час по тому, ми могли б втілитися в царстві Рода? Гадаєш, ми могли б зустрітися знову?

Корвін відірвав погляд від імперського війська. Він поглянув на неї, поглянув так, наче вже сумував за нею. Наче вічність вже спобігла їх, і їхні руки от-от мали розімкнутися назавжди.

— Але ми не втілимося знову. Як не втіляться Пал і Лібена. Для нас це останнє життя. Така ціна сили, яку ми отримали.

Ріна вчула, як кігті стискають легені, як голки впинаються в серце. Нічого нового під місяцями: люди живуть і люди помирають. Люди люблять і втрачають одне-одного. Ріна зросла у світі, де інакших варіантів не існувало, хіба на сторінках сентиментальних книжок. Проте тут, у Прихованому світі, Боги надавали другий шанс. Друге життя. А, можливо — нескінченність життів. Вони з Корвіном цього не мали. Мали, можливо, останні кілька годин. А після вічність і по тому він веслуватиме Багряною рікою. Вона ж стане Мойрою, що безкінечно зоплітатиме ниті у клубки, аби знову і знову вселяти в душі одних людей надію, а інших — жах незабарної смерті.

Імперське військо почало розосереджуватися. Вони готувалися взяти Габор у кільце. Вони ступали м’яким, до них незайманим, снігом, перетворюючи його в пошрамоване полотнище, на якому чорна земля видавалася запеченою кров’ю. Вони обступали місто, наче мухи розбитий слоїк меду. їхні руки тримали зброю. Слідом за ними котилися балісти, онагри і пороки — не дерев'яні, а залізні.

Вони прийшли знищити Габор. Габор, а за ним — решту Саверу. Знищити князя Саверу і його фаворитку, а тоді — усю їхню зграю.

Ріна звела на Корвіна погляд — пронизливий, сповнений гіркоти, проте й тихого бунту. Її губи пройняв тремет. На них впала тінь посмішки.

Вона дістала кинджал.

Той з нас, хто піде, знайде спосіб не забути. Той з нас, хто залишиться, знайде спосіб відшукати. Аби стати пліч-о-пліч. В будь-якому зі світів. В обидвох царствах і поміж ними. У цьому житті й наступному. На вічність і по тому.

Вістря полиснуло, відбиваючи сяйво місяців — повнокровного жовтого і його блідавої копії. Корвін спостерігав, як вона при-відкрила рот, як її уста торкнулися тонкого леза, офарбовуючись яскраво-червоною кров’ю.

Корвін у пророкування цих слів вірив мало. Але війська Правителя вже оточували Габор. Ріні було страшно. І йому теж. І, якщо її очі могли бодай на мить вивільнитися з кайданів жаху, Корвін був готовий дати їй надію. Бодай це і була солодка плутівська брехня.

Він торкнувся губами кинджала, розсікаючи їх. Корвін і Ріна дивилися одне одному у вічі. Вони відчували на устах подих одне одного. Як у давніх легендах, лише лезо пролягало поміж ними, та не лезо, що мало розділити, а лезо, яке мало поєднати.

Той з нас, хто піде, знайде спосіб не забути. Той з нас, хто залишиться, знайде спосіб відшукати. Аби стати пліч-о-пліч. В будь-якому зі світів. В обидвох царствах і поміж ними. У цьому житті й наступному. На вічність і по тому.

Кінчиками пальців Корвін відвів кинджал від їхніх облич. І поцілував її. Вп’явся скривавленими губами в її збагрянілі вуста.

Морозне повітря над Табором змінилося палом Белтайнського вогнища. Кров на губах, солона спочатку, з кожною миттю все більш нагадувала смак медового вина, яким його Корвін запам’ятав на вустах Ріни у Велику Ніч. Можливо, разом спалахнули усі смолоскипи міста, можливо, усі вони згасли. Можливо, над імперією розрокотився погордливий сміх Мойр, а, можливо, то було лиш завивання північного вітру. Можливо, на Белтайн і справді запалав вогонь у серці, можливо, в обох. Можливо, йому судилося палати вічність і по тому, можливо — лише цієї ночі.

Вони уклали свою угоду.

Їхні сплетені руки обпекло знамення Морани, що їх благословила. Вниз, передпліччям, звилася тонка червона нить, за нею звилися біла й чорна. Вони вкарбувалися у шкіру, навіки залишаючись там, незнищенні ні вогнем, ні лезом, ні сльозами каяття.

— Іменем Правителя! — прогримів голос біля брами Табору. — Наказуємо вам здатися і уповати на милість Його Величності.

Корвін і Ріна підійшли до мерлонів. Дві невеличкі фігурки в обрамленні старої будівлі.

Корвін поплескав по чорному каменю стіни. Він завмер, наче всередині його все ще ятрили сумніви. Та потому його обличчя набуло рішучого і навіть жорсткого виразу.

—Нумо подражнимо їх, душе моя.

Ріна виступила вперед: так, аби її було добре видно. Чорне полум’я запалало за її спиною подібно до крил. Тіні сповивалися над нею, наче корона.

—Я — істинна Верховна Правителька Підмісячної імперії, пронісся її голос. — І я наказую вам скласти зброю!

Корвін подав кораксам знак. На всіх чотирьох баштах габорського замку спустили знамена Саверу. Простугонів шофар, подібний згуку зграї птахів. Червоні стяги роду Каганів зникли. На всіх чотирьох баштах здіймалися інші знамена. Чорні, як безмісячна ніч. З трьох нитей — червоної, білої і чорної, спліталося дерево. Його оповивали два вогні — чорні. Віття дерева сягало двох місяців. Стяг Верховної Правительки.

—Душа і сила! — проголосили коракси, і їхні голоси розполонилися луною понад долиною.

Пан Новий Посол закинув голову, приголомшено спостерігаючи за тим, як вітер підхопив знамена, змушуючи їх тріпотати в усій красі. Та потім він виступив вперед і лучники рушили за ним.

— Іменем Правителя! Наказуємо вам здатися і уповати на милість Його Величності.

— Це вже вдруге, — усміхнувся Корвін.

Круки пронеслися понад стінами Табору, коракси виринули з-поміж мерлонів. Корвін звів руки, і за спиною кожного спалахнула тінь. Імперцям здавалося, наче зі стін замку на них споглядала незлічима кількість високих могутніх воїнів, готових відбити найменші заміряння в бік міста.

— Я — істинна Верховна Правителька Підмісячної імперії, — повторила Ріна. — І я наказую вам скласти зброю!

Смолоскипи, запалені на стінах Табору, сполум’яніли чорним. Прогримів грім. Почалася сніговиця. Корвін вдоволено поглянув на тяжкі хмари, що збиралися над першою столицею Саверу.

Заволав горн. Військо імперців вдарило списами по мерзлому засніженому ґрунті. Фаланга розійшлася. Вперед навпроти головної брами Табору, поставили балісту, онагр і порок. В руках воїнів запалали огніти. Біле полум’я охопило ядра. Проскрипіли заряджені механізми.

Пан Новий Посол повторив прохання втретє і востаннє.

Корвін приклав пальця до губ. Сніг запорошив сильніш. За густою завісою пишних сніжних клапотів імперцям було складно розгледіти Габор, чорний, наче повсталий з нічної пітьми демон.

Ріна не відповідала панові Новому Послу уже чверть години, коли Корвін накинув їй на плечі плащ.

— Іще з годинку, душе моя, — він простяг їй цигарку. — Нехай їхня металева броня стане не спасінням, а загибеллю.

Вони закурили по три цигарки, коли до них підійшов коракс.

— Все готово. Можна припиняти снігопад.

— Шляхи відступу?

— Вільні. Вони не знайшли ходів, проведених попід озером.

Корвін здійняв очі на високі чорні замкові стіни. Між першою і другою баштою майнула тінь. Величезний птах — дух-охоронець замку сів поміж мерлонів. Корвін провів долонею по його напівпрозорому пір’ю. Він довго вдивлявся птахові в очі, а тоді, невесело всміхнувшись, кивнув кораксові.

— У мене іще є шанс переконати тебе евакуюватися? — Корвін метнув оком на ниті, що огортали зап’ясток Ріни.

— Я прийняла третю пір’їну, Корвіне, — вона зітхнула, поглянувши на пана Нового Посла, який пританцьовував, очікуючи її остаточної відповіді. Кут її губ здригнувся. — Єдиний вибір, який тепер стоїть переді мною: трон чи ешафот. Свобода чи смерть.

Очі Корвіна заблищали.

— Свобода чи смерть, — протягнув він, ласуючи кожний звук, ніби вони були краплями ожинового вина.

Він подав крукам знак. Птахи зірвалися з габорських дахів, розносячи містом крик, у якому вчувалося: «Свобода чи смерть», їхній крик розійшовся першою столицею Саверу. їхній крик понісся вглибину князівства — до долини Йосафат.

— Час, душе моя, — мовив князь і звів руки.

Хмари над Табором розійшлися. Місячні промені впали на стіни замку. У холодному блідому сяйві імперське військо побачило Ріну.

Здавалося, тіні за її спиною стали чорнішими від Чорних гір. Здавалося, корона, зіткана з антрацитового полум’я, пломеніла яскравіше, ніж могло пломеніти срібло, золото і платина на короні Верховної Правительки.

— Я — істинна Верховна Правителька Підмісячної імперії, — промовила Ріна, з усіх сил намагаючись вірити власним словам, заклинаючи свій голос бути твердим, яким був голос Івейла, дзвінким, яким він був у Лії, і трохи насмішкуватим, яким він був у Корвіна. — І я наказую вам скласти зброю!

Пан Новий Посол похитав головою. Його фігура, вклякла від холоду, сховалася за спинами воїнів. Йому на заміну вийшов Верховний Полковник Метрополя. «Навіть не генерал», — почувся роздратований голос Корвіна.

— Готуйсь! — Полковник поважно здійняв руку. І не менш поважно опустив. — Вогонь!

Водночас тисячі огнітів запалали в нічному небі. Тисячі запалених стріл полетіли до темрявих кам’яних стін.

Коракси вкрили Габор огоскітом. Низка вибухів — громових, осліпних — розійшлася над замком.

— Вогонь! — закричав Верховний Полковник, не встигли останні іскри згаснути.

Запалені ядра зірвалися зі знарядь. Вони з гуркотом напустилися на щит, розкришилися дрібного окрушиною і впали в темні води озера. Огоскіт встояв.

Корвін ходив куртиною, перевіряючи міцність щита. Він перенаправляв кораксів на ті ділянки, на які було спрямовано метальну зброю. Раптом князь застрибнув на стіну поміж мерлонів.

— Ну ж бо, панове, от він я, цільте краще, бо стає нудно, — він розкинув руки, наче й справді пропонував їм націлитися точніше.

— Вогонь! — закричав Полковник.

Тисячі огнітів та стріл впали на огоскіт. Але летіли вони не у Корвіна. Летіли вони у Ріну. Тіні згустилися довкола неї і відтягли від краю стіни. Вона заплющила очі — вибухи осліплювали, виправдовувала вона себе, та насправді лише злякалася. Злякалася даремне: жоден огніт не досяг замку.

Правильно, розізліть мене як слід, — Корвін криво всміхнувся. В його руці спалахнув вогонь.

На мить огоскіт над Табором згас. Чорне полум’я втрапило в каре піхотинців, що оточувало Верховного Полковника. Розтягнувшись на землі, Полковник сплюнув мерзлу землю. «Вогонь!» — хотів він наказати, але не зміг. Чорні тіні, наче батіг, вдарили його по обвітрених губах. Полковник спробував звестися, але батіг хльоснув його під зад. Він заволав. Батіг вдарив знову.

Над стінами Табору розітнувся сміх князя Саверу.

Полковник оточив себе огоскітом.

— Вогонь! — наказав він, стираючи кров із тріснутої губи.

Балісти, онагри, а тоді й пороки випустили ядра. Одне з них летіло точнісінько в князя, який все ще хихотів. Корвін розкинув, наче крила, руки, і місто накрив чорний сполум’янілий купол.

— Перезаряджай! — скомандував Полковник.

Воїни заметушилися.

Корвін згасив огоскіт, облишаючи місто зманливо вразливим для імперців. Він продовжував розходжати стіною, заклавши руки за спину, терпляче дочікуючись, поки імперське військо перезарядить зброю і поки огніти в їхніх руках доберуть сили.

— Вогонь! — крикнув Полковник.

Злетіли огніти. Огніти кораксів. І всі вони цілили у метальну зброю. Корвін ліниво, ніби не стараючись, змахнув рукою. Габор знову зник за завісою мороку.

Вибухи огнітів перекинули кілька онагрів і пороків. Важкі конструкції з лязкотом впали. До стін Табору долинули крики — тих, кого знаряддя причавили, але більше тих, хто намагався їх здійняти і привести в бойову готовність.

Корвін позіхнув і прибрав огоскіт. Коракси вдарили знову. А тоді знову і знову. Вони не дали здійняти знарядь. І вони розтрощили решту. Габор знову зник під куполом. Вдоволений усміх розплився обличчям князя Саверу. Дух-охоронець закричав над ним — бадьоріше, ніж до того.

— П’єса розігрується, наче по нотах, — сказав він птахові. І птах прокричав йому у відповідь.

Корвін кивнув сам собі і повернувся до ворога.

— Накажете відступати? — запитав коракс.

Корвін озирнувся до Ріни. Вона лишень підтисла губи і вказала на третю пір’їну.

— Перша чота — відійти вглиб замку. Друга чота — тримаємо позиції, — відповів князь.

— Накажете атакувати?

— Тримаємо позиції, — повторив Корвін, спостерігаючи за тим, як нові знаряддя вишикували напівколом, як їх перезаряджали спеціально, аби ядра перелетіли мерлони і розбили стіни замку. — Підходимо до завершення першого акту.

Нічне небо спалахнуло вогнями тисяч огнітів. Вони неслися до стін Табору нескінченними залпами. Та всі вони, наче пір’я по шкірі,

сковзали вниз смолистим огоскітом. Слідом вистрілила метальна зброя. Ядра налітали на щит зі страшним, подібним до ревоту голодного ведмедя, рокотанням. Стіни огоскіта двигтіли. Язики полум’я яро тягнулися до ядр, але, наче обпечені, відхоплювалися. «Вогонь!» — розтинався хрипкий голос Полковника.

Під час третього залпу плечі Корвіна задрижали. Огоскіт блимнув. Князь сперся на мерлон. Ріна вхопила його під руку. Закричав дух-охоронець замку.

— Досить, — Ріна допомогла Корвінові повернути рівновагу. — Ти вб’єш себе.

— Іще трохи. Мені подобаються довгі прелюдії, — він вичавив усмішку.

—Як і віднаходити задоволення в стражданні, — її голос втонув у перегуді вибухів.

Здавалося, небо розверзлося сотнею блискавиць, здавалося, довкіл Табору не існувало нічого, окрім грому. З однієї башти зірвався шпиль. Знамено Верховної Правительки понеслося до землі. У потемку майнув птах. Він схопив стяг біля самої землі і здійняв у небо. І цієї миті на Габор обрушилися удари.

Ось і кульмінація, — Корвін простогнав і впав на коліна. Огоскіт блимнув і згас назовсім.

Величезна почорніла столиця Саверу постала перед імперським військом в усій неприкритій красі.

— Вогонь!

Балісти, онагри і пороки вистрілили.

Простір і час ніби завмерли, поки вогні розтинали повітря. Зникли звуки, окрім лютого свисту. Зник холодний чорний камінь під пальцями. Зник запах талого снігу, як і запах мокрого бруку. І навіть удари пульсу у скронях, здавалося, завмерли.

Нестерпно яскравий спалах осліпив.

Розрокотився ревіт. Задрижала підлога. Задрижали стіни. Знову і знову.

Ріна вчула, як скнить розітнута щока, притиснута до калюжі на кам’яній підлозі. Вчула, яким Корвін був важким. Вона звела голову, але Корвін схопив її потилицю і знову притис до підлоги.

Вибух розірвався просто над ними. Брили — уламки багатовікової габорської башти — сипалися градом. Один, завбільшки з Ріну, впав за кілька сантиметрів від її руки. Упав б і на руку, та Ріну накрив огоскіт.

— Вогонь! — долинув наказ Полковника, заледве вибухи стихли.

Небо заполум’яніло огнітами.

Корвін звівся. Він метнув погляд на понівечені стіни замку, подібні до обпалених кісток. Він глибоко зітхнув. Його груди пройняв тремет від гніву. Закричав дух-охоронець. Князь кинув клич кораксам. Йому кинули клич у відповідь: ніхто не постраждав.

Спалахи огнітів — тисяч і тисяч — нагадували істоту, дракона, зітканого з вогню. Його лапи напустилися на Габор. Його кігті роздирали стіни замку, дахи будинків, сплетіння вулиць. Місто оповило полум’я.

Вибухи ядр.

Корвін вштовхнув Ріну в кабінет. Жар вдарив у спину. Вибухова хвиля віджбурнула вглиб приміщення. їх обсотала темінь. Очі боліли. Паніка ставала в горлі — Ріні здалося, біле полум’я її осліпило.

Вибухи. Стіни замку застугоніли. Коридорами рознісся крик зраненої тварини. Крик духа-хранителя. Знову вибухи. Ріна впала під стіл. Двигіт стін. Тваринний ревіт. Довкіл падали предмети. Ріна знову могла бачити. Падали книжки — багато книжок, картини, полиці з кабірійською порцеляною і саверським кришталем — уламки, що лишилися від життя багатьох князів Саверу. Бодай удаваного, але життя.

Замок знову струснувся. Посипав тиньк. Стіни проскреготіли: жалісно, але потім — розгнівано. Корвін, переконавшись, що Ріна ціла, вийшов на куртину.

— Акт другий, — оголосив він, наче стояв посеред сцени оперети.

Чорне пломіння вкрило місто. Над столицею здійнявся огоскіт. Огніти нещадно всипали його. Спина князя тремтіла під натиском обстрілу. Він вхопився за стіну, залишаючи на ній кривавий слід. Він вчував кров на губах, як вона стікала підборіддям. Він вчував, як сплетіння купола висотує, крапля за краплею, силу з його крові. Корвін сперся на мерлон. В голові паморочилося. Він не бачив ворога. Він заледве розрізняв чорні фігури кораксів, що тримали позиції рівнем нижче. Корвін втер кров, що струмувала з носа, і набрав повні легені повітря.

— Мене навіть жаль бере. Стільки зусиль і жодного результату! — наспівно вигукнув він, приховуючи гнів у голосі так, як лишень дозволяв досвід п’ятнадцятирічної облуди. — Нумо, Морові собаки, спробуйте спочатку прицілитися, а тоді бити!

Він розсміявся. Цей сміх самому Корвіну більш нагадував крик духа-охоронця габорського замку, що вперто попереджав господаря про небезпеку. Попереджав дарма.

— Подивуйте мене! — крикнув Корвін.

Крикнув і припнув язика. З-під лісового покриву донісся скрип. Дві сотні гармат. Слідом за ними — запряжки з порохом — із забороненим в імперії порохом. А слідом — іще тисяча солдатів.

Корвін обернувся до стін замку. Він задер голову, спостерігаючи за стривоженим духом-охоронцем, подібно до розгубленої дитини, яка шукала підказки в батьків.

— Ні! — він виставив руку. Ріна завмерла в дірі, яка колись була дверима. — Вони нарешті почали справжню облогу.

Іще тисяча огнітів обпалила огоскіт, і Корвінові здалося, що обпалили вони його шкіру. Кров зацідила сильніш підборіддям. Корвін похитнувся.

— Потрібно йти, — Ріна кинула погляд на гармати, що от-от мали вистрілити.

— Ні, — Корвін втер обличчя рукавом і випростався. — Якщо ми воліємо, аби все пройшло, як по нотах, не можна закидати п'єсу після першого ж джокозо⁴².

Якби не кров і не загрозлива блідавість шкіри, вигляд князь мав би не менш вдатний і зарозумілий, аніж зазвичай.