Остання данина Саверу

Це було вперше від початку битви, коли Карлін заплющив очі.

Лишень коли пельніти більше не обпікали шкіри, він розкрив очі.

Довкола нього розгорталася жорстока сутичка. Сутичка двоєдушників з двоєдушниками. Карлін вишукував очима Амелію, та не знаходив.

Княгиня Лукреція ухилилася від огніта. Вона сповила пельнітами двох і вштовхнула у стовбур дерева. Віття схопили імперців і протнули їм груди. Княгиня Невриди відступила, не вірячи тому, що побачила, але наступної миті білосніжне полум’я злетіло навкіл неї: вона підірвала двох імперців.

Імперець підкрався до Лії ззаду. Карлін звів зброю. Та вистрілити не встиг. Вовк, дух-охоронець відкусив чоловікові голову. Його паща зімкнулася, а тоді Пек просто виплюнув її у витоптаний сніг. Завше зелені очі духа, тепер величезного, завбільшки з половину малої вітальні, запломеніли червоним.

— Командир метропольської стражі, — з відразою кинула Лія, обійшовши відірвану голову імперця.

Пек зревів і метнувся повз княгиню. Ударом лапи він зніс чотирьох. На їхніх спинах зяяли сліди його довгих пазурів. Карлін побачив хребці.

Коріння дерев сплелося біля ніг загнаних ворогів. Воно знерухомило їх. Пельніти двоєдушників скували їхні руки.

Убити всіх! — віддала наказ субординатам княгиня Невриди, звіявши на плече сріблясту, скривавлену косу.

— Дозвольте духам хащини насититися їхньою кров’ю, — почув Карлін голос Амелії.

Лія кивнула.

— Jere estve, dyhi sil'niki⁵³, — Амелія вклонилася деревам і тіням, що снували поміж стовбурами.

Коріння поповзло ногами чоловіків. Воно оплітало їх, наче нетерплячі голодні змії. Крики імперців сполошили птахів, вони розійшлися пронизливою, жаскою піснею понад лісом. Тоді, коли кров хлянула з їхніх ротів, пісня стихла. Було чутно лише хрускіт кісток. Коріння тягнулося все вище, зміячись навколо їхніх рук, рамен, ший і голів — допоки не поглинули імперців цілком. Здійнявся вітер. І в ньому вчувався шепіт. Вдоволений. Ситий.

— Духи прийняли жертву, — сказала Амелія.

Лія всміхнулася, але раптом прочистила горло, ніби згадала, що смерть — навіть смерть ворогів — не має викликати і тіні усміху.

— Княгине, — Карлін підійшов до неї, тримаючись за скривавлене плече. — Скажіть, Ріна в безпеці?

Лія не відповіла. Над Йосафатом здійнявся крик. Крик крука.

Всі вони вгляділися у густу заволоку диму, що сповивалася над бойовищем.

Серце Карліна знову закалатало. Він стиснув автомат, хоча і розумів, що тепер вже нічим їй не допоможе.

* * *

Ріна зіскочила зі спини Зефіра. Кинджал увійшов у язик тварюки. Ріна відітнула його і відштовхнула абаса ліктем.

Вона роззирнулася. Зорієнтуватися в епіцентрі боротьби було складно. Пелена диму була непроникною. Смог виїдав очі. Ріна закашлялася. Вона помітила червоні спалахи подалі і побігла у той бік. Крізь оглушливий інтершум битви пробився ревет хтоні. Гострий біль пронизав руку. З долоні Ріни вирвався червоний огніт і розірвав голову тварюки на частини. Венами пробіг жар. Ріна, не стишуючи кроку, пробивала шлях до Пала й Лібени. Кров абасів заливала очі, але дівчина не встигала її стерти, атакуючи і відбиваючись, спопеляючи і розсікаючи.

Йосафат зник. Вона більше його не бачила. Вона не чула згуків боротьби і ревоту хтоні. Вона більше не задихалася від їдкого смогу. Ріна не бачила, як не бачили абаси. Простір довкола неї сповнився співом птахів і шерхотом листя на деревах, лязкотом ланцюгів і скреготом кліток. Вона не відчувала нічого, крім болю і голоду.

Удар. Біль. Удар. Біль. Удар. Біль.

Печіння всередині. Печіння, подібне до того, коли сила витягує з вен кров. Та це був голод. Безкінечний спопеляючий голод. Навіть під час смерті абаси його відчували.

Ревіт тварюк. Йосафат знову розкинувся перед Ріною. І його звуки знову напустилися на неї. Ріна кресонула абаса по лапі, розвернулася і жбурнула огніт в його груди. Дівчина накрила себе огоскітом. Кров тяглася її венами, густа і пекуча. Крізь заслону диму вона врешті знову побачила Пала й Лібену. І жаристі ниті, що здіймалися над тисячею ревтілих абасів. Зціпивши зуби, вона побігла до них.

—Братику, — вона торкнулася плеча генерала. Він був гарячим.

—Сестричко, — він їй усміхнувся і облизав губи, на які з носа струмувала кров. Його шкіра була вкрита опіками. — Кор тебе прикінчить. Тебе й мене.

Ріна споглянула на Лібену. Її лице і руки вкривали кровисті виразки. Вони обидвоє згоряли зсередини.

—Посунься, — Ріна штовхнула Пала стегном і розкинула руки. Криваві ниті побігли вздовж щита, здійнятого Темним Вершником і Орою. З шипінням вони вплелися у нього. Пельніт запалав яскравіше. — На рахунок «три» розсунемо його максимально широко і схопимо якомога більше тварюк. На рахунок «один» підірвемо їх до Морової сраки.

Слова давалися їй тяжко. Встояти на ногах їй було тяжко. Ріну неначе вштовхнули у багаття. Вірніше, багаття сполум’яніло всередині неї. Їй здавалося, вона чує, як вирує скипіла кров у її організмі.

— Ти божевільна, — почула вона голос Пала крізь стугін пульсу у вухах. — Обожнюю тебе.

— Я знаю, — вичавила вона. — Три!

* * *

Віра не бачила нічого, крім її спини. Вона націлила на цю спину серп. Його гостре лезо запаленіло білим полум ям.

— Я несу кару в ім’я... — Віра затнулася.

Ні, це не була кара в ім’я Богів. Боги не чули її, як Віра не чула їх. Це була кара в ім’я Натаїра. Віра і тієї миті бачила всеохопну зелень його очей. І дотепер у вухах стояв хрип, що зірвався з його вуст за мить до того, як він помер.

Віра загарчала. То був звіриний рик. Рик голодного гепарда, знадженого повівом крові жертви.

Кігті увіп’ялися в руків’я серпа, залишивши глибокі борозни. Полум’я настигало, готове зірватися і роздерти Ріну на частини, а частини спалити дощенту.

Вірі кортіло вигукнути її ім’я, попередити Ріну, що зараз вона помре. Та не з жалості. Віра жадала побачити страх в її очах. Побачити, як вони скляніють, як з них витікає життя.

Віра замахнулася.

На землю впала тінь. Вона стрімко збільшувалася. Зефір спікірував на неї. Його кігті увіпнулися в її плоть. Птах здійнявся над долиною — високо в небо, де ані стріли, ані кулі, ані огніти не могли його вразити. Де ніхто не міг би вчути крику Ори.

Лібена теж не вчула, та невідоме чуття змусило її здійняти очі. Тієї миті Зефір розірвав Віру на дві частини.

— Два! — закричала Ріна.

Лібена застигла, не в змозі навіть зітхнути. Її очі невідривно слідкували, як Зефір переможно закричав, як підкинув, одну за одною, частини тіла Віри і заглитнув їх. Як його кровисті очі спалахнули яскравіше.

— Nwanne, — побілівшими губами вимовила вона.

Всередині неї, здавалося, тонкі ниті стиснули серце, а тоді розчавили його. Лібена безпомічно опустила руки. У ній більше не зосталося крові. Вона впала на землю. Зрожевілі ниті її огоскіту вмить зотліли.

— Один! — Лібена вже не чула голосу Ріни. Лише генерал Паллак, зблідлий, наче мрець, відображався в її осклілих очах.

Зефір склав крила і метнувся до Ріни. Понад Йосафатом розполонився його сутужний лемент.

Паллак і Ріна не зрозуміли, що плетиво їхнього пельніта заслаб^ло надто сильним був жар у їхніх тілах. А тому жоден з них не зрозумів, що вибух, який накрив правий фланг бойовища, був непомірно великим для їхніх виснажених тіл.

Ріна побачила осліпний червоний сполох, а тоді — як пітьма, подібна до кольору кручого пір’я, охопила все.

Вона не відчула агонії тисячі тварюк. Вона не відчула нічого.

* * *

Вибухова хвиля змела все і всіх на сотні метрів довкола. Корвін ледве зміг встояти на ногах. Він опустив огоскіт, виплів коня і кинувся галопом до підніжжя Чорних гір.

У небо здіймалася криваво-чорна хмара, вона тяглася до засніжених гірських вершин з глибокого темного кратера. Усе стихло. Можливо, Корвін втратив слух, а, можливо, обидві армії застигли, спостерігаючи за тим, як попіл падав на Йосафат, наче лапастий сніг.

Валькірії подали сигнал. Флок круків у небі набув подоби кола. — Стіна! — закричала Амага, і її ведмідь заревтів слідом за нею. Поміж імперцями і республіканцями здійнявся величезний сполум’янілий щит.

Корвін зістрибнув у кратер. Дим роз’їдав очі. Він шпортався об обгорілі кістки, що не встигли навіть дотліти. Він відхоплювався щоразу, як плутав череп абаса з людським. Корвін стягнув наручень і засотав рукав. Ниті не зникли. Мітка Морани, що до того скніла на його спині, перестала боліти. Князь сприйняв те як добрий знак.

Шу закричав. Корвін кинувся за птахом. Крук закружляв над величезним чорним ворохом.

Корвін заледве торкнувся його, і ворох осипався порохом до його ніг. І лише одна обпалена круча пір’їна спустилася йому попід чоботи.

Під порохом Корвін побачив тіло.

Ріна не обгоріла. Лишень по її руках тяглися червоні сліди — там, де палали її вени. Вона була просякнута кров’ю. Корвін не розумів, чи була то кров тварюк, чи її власна. Він потягнувся до шиї, аби перевірити пульс. Зашипів і забрав пальці. Намисто княгині Саверу оплавилося. Воно стікало ключицями дівчини рідким металом і кров’ю, якою його окропляли покоління саверських князів. Корвін стягнув мундир і втер її шкіру.

Не одразу, але Корвін спромігся вчути її пульс.

Ріна закашлялася. Кров прискнула їй на підборіддя. Вона розплющила очі — здивовані, наче не очікувала, що отямиться людиною, а не Мойрою. Корвін припав чолом до її чола.

— Просив же залишатися в стані.

— Де твоя кіраса?

Ревіт. Відчайдушний. Сповнений болю. Ревіт його брата.

Корвін звівся на ноги. Він їх не відчував. Він йшов крізь дим на голос. Серед смогу і гару Корвін вчув, наче перелуння дзвоників, сміх Мойр.

Посеред пелехів диму він побачив не брата. Він побачив Лію. Вона завмерла, затуливши рота руками. З її горла зривався розпачливий стогін. Фелан стискав її плечі. Востаннє Корвін бачив подібну муку на його обличчі лише після похорону Севастіана.

І знову засміялися Мойри. їхній сміх розходився Йосафатом. Землею тяглися ниті — тисячі чорних нитей. І одна з них тяглася до Корвінового брата.

— Що я наробив? — зірвалося з вуст князя.

Дан ревів, тримаючи його голову на колінах. Корвін упав поруч. Пальцями він припідняв чорну нить, що встеляла землю попід Палом. Вона розсипалася порохом. Корвін стиснув братову руку. Вона іще була теплою, ні, гарячою, наче в ній усе ще жевріло полум’я. Та в ній не було і слабкого відлуння пульсу. Корвін прибрав мокре від крові волосся з лиця Лібени. На її щоках вже не було рум’янку. Дружина його брата теж була мертва.

Мертва, як тисячі тих, хто став у бій слідом за Корвіном.

Князь роззирнувся. Він вглядався крізь дим. Куди не падало око, він бачив чорні ниті. Усі вони зміїлися до тіл. Тіл тих, кого він сам привів на Йосафат.

— Що я наробив? — Корвін звів на Дана розгублений погляд.

Брат йому не відповів. Навіть не подарував бодай короткого позирку. Він притисся чолом до чола мертвого брата. Його широкі плечі здригалися. З рота зривався плач, подібний до хрипу зраненого крука.

— Що я наробив? — у Корвіна зник голос.

Йому здавалося, він бачив, як стрімко блідло лице Пала, як життя змивається з його щік, тон за тоном, перетворюючи його, повнокровного чоловіка, у воскову подобу себе самого — у безмовне вмістилище для душ. Душ, яким судилося провести між царствами Рода і Мора вічність і по тому. Судилося перевтілитися в одного зі Стражів, самотнього духа, який забуде своїх братів, свою юну дружину і своє власне ім’я.

Порив крижаного північного вітру вдарив Корвіна в обличчя. Він різко звівся.

— Скільки нас лишилося? — здушено запитав він.

— За попередніми підрахунками, заледве більше як половина, — доклав йому старший коракс.

Закричав Шу. Його голос надривно рознісся над Корвіном, Даном і Палом. У князя затремтіли руки. Він окинув оком своє військо — тих, хто іще був живий.

— До долини прямує десятитисячне військо Метрополя,—оголосив Корвін командирам підрозділів те, що почув від крука.

— Відступаємо? — запитав Мадій, ховаючи меч у ножни. — Нас лишилося мало, і ми виснажені.

Корвін йому не одповів. Він поглянув на військо імперців, що намагалися пробити огоскіт, який відділяв республіканців.Погляд його застиг, потемнішав. Він зітхнув, як здалося тим, хто те почув, приречено. Він поглянув на військо імперців, що намагалися пробити огоскіт, який відділяв республіканців.

А тоді він здригнувся, наче згадав про щось. Він обернувся до Ріни.

— Ти повезеш брата додому.

— Ні. Ми покинемо поле бою разом, — вона піднялася, намагаючись не кривитися від болю.

— Не покинемо, — Корвін споглядав на неї з холодною рішучістю. — Мені не потрібна Верховна Правителька, аби закінчити війну. І тому ти підеш. Просто зараз.

— Ми уклали угоду, — вона підійшла до нього, трохи кульгаючи, але твердим поступом.

— Я забираю свої слова назад, — він зірвав з її стрічки третю пір’їну.

Ріна дала йому ляпаса.

— Я твій князь. Голова твоєї зграї. Якого ти обрала сама.

Його корона була чорнішою за ніч. Його корона була самим його єством. На неї було боляче дивитися. Її піки, подібні до кручих кігтів, наче проймали серце наскрізь.

— Схили коліна, — наказав Корвін.

Це була не Ріна. Це була інакша сила. їй непідвладна. Вона тиснула на дівчину, тиснула несамовито, поки Ріна не відчула: її коліна от-от тріснуть. Ноги підігнулися, і вона впала на холодну мокру землю. Ріна намагалася звестися. Та не могла.

Корвін не дихав. Він спостерігав, як Ріна опускається на коліна, як намагається встати. І як піт цідить її скронею від зусилля. Якби ж вона розплакалася. Але ні. В її очах палахкотав вогонь, що випалював кожну краплю сліз. Вона дивилася йому просто в очі. Презирливо. Таке чуття ніколи не зотліває, воно потому завжди пломениться в глибині зіниць. Цей погляд було важко витримати. Але Корвін витримав. Вона перестала опиратися. Завмерла, важко дихаючи.

—Тисячі або один, — мовив Корвін. — Такий урок нам дали наші батьки. Дуже простий урок.

Вона насупилася, але не відповіла. Корвін відчував: накажи він їй говорити, вона не стала б. Субординація мала свої межі. Субординація закінчувалася там, де починалося щось більше за відданість. Щось, на честь чого не дарують пір’їн. Приниження. Зрада. Біль.

— Залиш поле бою.

Ріна відвела погляд, аби більше на Корвіна не дивитися. Вона звелася супроти волі. Розвернулася. Він простягнув їй руку—сентиментальний порив, аби вчути тепло її пальців, можливо, востаннє у житті. Але відняв руку. Він не хотів, аби вона запам’ятала саме його: доторк, який був їй огидний.

Ріна раптом спинилася. Її подих дрижав, наче їй було боляче не Рухатися. Так воно й було. Вона спохмурніло поглянула собі під ноги, ніби намагалася переконати себе, що вони все ще їй належали. Її кулаки були сильно стиснуті. Вона зробила глибокий вдих. Ріна звела голову, і її плечі розпросталися. Її очі сповнилися холодним, наче лезо кинджала, полиском. Вона кивнула сама собі.

—Я невридійка по праву народження. Але я саверка по праву вибору,— просичала вона. — Верховна Правителька по своїй суті. Засунь свою субординацію собі в пернату дупу.

Ріна повернулася до Корвіна і обійняла його. Якщо цьому доторку судилося стати останнім, то він вартував того, аби проминути в уламках свідомості перед смертю.

—Виживи. І надягни Морову кірасу. Це мій тобі наказ.

Ріна осідлала коня. Її погляд звернувся далеко вперед, за межі Йосафату Корвін глядів їй услід, поки круп коня не зник за спинами воїнів. Він обернувся до Фелана.

—Прослідкуй, аби Лія і Ріна негайно попрямували до Гнізда.

Фелан тривожно поглянув на Дана.

—Я прослідкую, — сказав Ксан, тримаючись за зранене передпліччя. — Старший субординат Йохевед підхопить командування мого підрозділу. Його місце тут.

Фелан йому кивнув, стримано, проте зі вдячністю.

Лія підійшла до Фелана. Поглянула йому в очі, наче про щось просила і щось обіцяла, а потім поцілувала його. Не випускаючи його руки, княгиня підійшла до Дана. Генерал поклав тіло брата на зітканий з мороку щит, прилаштований до збруї коней, і тепер дивився на червоне саверське знамено, вполовину почорніле від крові. Лія провела пальцями по його щоці, і коракс, нехай і не одразу, звернув погляд до неї. Він обхопив її шию і накрив її вуста своїми.

А тоді генерал вдарив коней по крупах і вони понесли тіла Пала і Лібени до стану.

* * *

Ксан і Лія дібралися стану трохи пізніше Ріни, але в шатрі її не знайшли. Вони розділилися, шукаючи її і підозрюючи, що не знайдуть.

Ксан зуспів Ріну побіля стайні. Вона вже сідлала нового рисака.

— Ні, — вона натягла повід.

Старший субординат повід перехопив.

— Я знаю, що ти хочеш зробити.

— І ти мені не завадиш.

Він дістав пістолет.

Ріна завмерла, не зводячи очей з дула.

Ксан простягнув зброю їй. Дівчина споглядала пістолет недовгі миті, та потому відхопила поли мундира і показала власний. Вона криво всміхнулася.

Дівчина одразу ж насупилася: на горизонті зачорніла, наче штормова хвиля, друга армія Метрополя. Земля поки не стугоніла від тупоту їхніх чобіт. Ріна обвела своє військо поглядом. Це могло бути лише марево у чорному диму, що здіймався над згарищем поля бою, та їй здалося, наче над Йосафатом злітали тисячі чорних нитей. Це могла бути лише гра світла у прописках поміж хмарами, та їй привидівся величезний серп. Серце пропустило удар. І видиво зникло.

Ріна нагнала коня і полишила стайню заледве перед тим, як у неї увійшла Лія.

— Її тут немає, — сказав княгині Ксан, і вона не вчула брехні, оскільки сказав він правду.

* * *

Земля застугоніла від тупоту солдатських чобіт. Тепер метропольське військо, подібне до неспинної лавини, бачили й ті, хто перебував в Йосафаті.

Князь Корвін з роду Каганів довгий час взирався у чорну смугу горизонту, яка гуділа металом і фальшивими голосами, які скандували гімн Правителя. Темний дим вив’юнювався довкіл нього, наче послужливий звір. Чим довше Корвін вглядався в імперське військо, тим сильніше густішав, звивався і пульсував дим. Корвін стиснув у руці клапоть саверського знамена — червоно-чорного, просякнутого кров’ю брата. Він сховав його в нагрудній кишені.

Корвін витер заплямоване кров’ю лице. Чим довше він вглядався у силует війська, яке наближалося, тим темнішим ставав його погляд. Тим глибше паленіла чорнота довкола його зіниць. Затрубили сурми. Імперське військо зупинилося. Пронеслися голоси командування. Вони почали ділитися на каре. З нагрудної кишені Корвіна зметнувся вогонь. Він огорнув чоловіка, уповив у сполум’янілі обладунки, що мало нагадували вбрання Темного Вершника. Зики полум'я сплелися плащем, темним до того, що, вийди з-поза сірого непроникного полотнища хмар сонця, він поглинув би їхнє світло.

В ім’я Правителя! — прокричало командування імперського війська.

Лице князя викривила насмішка, яку Пал, був би він живий, нарік би пакісною. З цією ж пакісною насмішкою Корвін рушив у кінець правого флангу. А за Корвіном потягнувся, подібний до складених крил, довгий вогняний плащ.

— Готуйте відступ, — наказав він.

— Вепри не відступають, — вигукнув Нал.

— Як і валькірії, — кинула орлиця, яка мала чин полковника.

Корвін не вшанував їх бодай поглядом. Він швидко йшов до підніжжя Чорних гір. Говорив він із Даном.

— Усі підрозділи мають відступити одночасно й стрімко. Малі народи супроводжуватимуть вовки, ведмеді, рисі і вепри. Пташині флоки прикриють тил по усіх фронтах.

Фелан хотів було заперечити, але Дан жестом припнув його. Корвін продовжував говорити на ходу:

— Завдання круків — зманити імперців у центр долини і затримати там, поки решта підрозділів не опиняться достатньо далеко.

— Достатньо далеко для чого? — Дан порівнявся з князем і тепер ішов з ним нога в ногу.

Корвін лукаво всміхнувся. Дан спинив його, стиснувши плече. Вогонь довкіл князя заряхтів сильніше, але Дан руки не відняв. Він лише сильніше увіп’явся пальцями в рукав мундира. Спробуй Корвін вирватися, йому довелось би зламати братові кисть.

—Ти ледве не загинув у Таборі. Тут десятки тисяч імперців. Ти не витримаєш їхньої агонії.

Корвін звів підборіддя. Очі його блищали, як блищали щоразу, коли він приймав безрозсудне рішення, яке вважав геніальним. Цю впертість, Дан знав, стерти з лиця брата не міг навіть крижаний північний вітер. Могла лише одна людина, та тепер вона галопувала на півшляху до Гнізда.

—Діятимеш згідно зі складеним на такий випадок планом. Обов’язково знайдеш князівську корону. Не можна, аби вона трапила в руки цих, — верхня губа Корвіна відразливо здригнулася, — цих chad'⁵⁴. Далі — допровадиш Ріну та Лію у Чорні гори. Горяни сховають їх. Сам повернешся до Гнізда. Якщо місто не витримуватиме оборони — евакуюєш усіх, хто погодиться, і спалиш його разом з ворогом.

Він все ж виборсався і закрокував до підніжжя гір. Та раптом спинився. Полум’я в його вже почорнілих очах на мить потьмянішало. Він розстібнув мундир і зняв із себе розшитий золотими нитями кушак. Він простягнув його братові.

— Віддай Ріні. Нехай використає за призначенням.

Він кивнув сам собі, а тоді розпростав плечі, наче скинув з них камінь.

— Я це почав. Я це закінчу. З розмахом, як я люблю.

Полум’яний плащ за його спиною зметнувся. Плащ плащем не був. Одне за одним, розправилися шість зітканих із тіней і чорного вогню крил. Корвін злетів і облишив Дана самого.

Генерал якийсь час дивився братові услід. А тоді зробив глибокий нерівний вдих і схилив голову. Фелан поклав долоню йому на спину.

— Ти чув його. Поведеш авангард, — здушено мовив крук.

—Я залишуся з кораксами.

— Ти маєш вижити, аби передати Ріні цей пояс, — Дан йому всміхнувся, вкладаючи кушак у руку. Він потис його пальці. — І допомогти Лії виховати нашого сина гідною людиною.

Він поцілував Фелана. Згуки вибухів, якими імперці силувалися пробити стіну, змеркли на три миті. А за три миті генерал Даннаміс з роду Каганів і старший субординат Фелан Йохевед попрямували кожен до свого підрозділу, яким, вірогідно, судилося загинути з іменем Ріни Безрідної на вустах.

* * *

Ріна Безрідна ступила в Ліс Забуття.

Три страхітливі істоти перегородили їй шлях. Вона підтисла вуста. Пістолет змокрів у руці. Її серце глухо билося в грудях, знову і знову нагадуючи: у неї мало часу. У неї не було часу на словоблуддя. І тому Ріні не залишалося нічого, окрім як сказати їм правду.

— Я увійшла сюди з ураженою погордою. Мене вважають за безпомічну. Я йду вперед через захланність, тому що бажаю отримати Верховну владу на цих землях. І я увійшла сюди, сповнена страху, тому що, якщо я й справді виявлюся безпомічною і не здобуду владу, загинуть ті, чиє життя я ціную більше від власного.

Три звірі роззявили ікласті пащі. Лісом розрокоталися три ревети, кожен з яких змушував кров застигнути в жилах. Ріна зняла пістолет із запобіжника.

— Ліс визнає тебе своєю господаркою, — пронеслися луною голоси Духів Лісу. — Шляхи Лісу тепер тобі підвладні.

Вони відступили і розчинилися у важкому сизому тумані. Ріна, не зволікаючи ані миті, ступила на свій шлях, аби більше з нього не зійти.

* * *

Субординати спершу відмовилися залишити княгиню Лукрецію і долучитися до підрозділу старшого субордината Фелана Йохеведа.

— Це наказ альфи, — сказав їм Ксан, і вовки, вклонившись Лії, попрямували в Йосафат.

Лія і Ксан супроводжували генерала Паллака і Ору Лібену їхнім останнім шляхом додому. У Гніздо вони мали приїхати на щиті під знаменом Саверу. Тільки замість генеральського будинку в Обителі Воїнів останнім прихистком їм стане Храм Богів Двоєдиних в Обителі Богословів.

Стяг Саверу зісковзнув з тіла Пала, оголивши ногу, і Ксан зупинився, щоб його опорядити.

—Я гадав, князь Корвін відрізняється від князя Івейла. Але я помилився.

Він оправив тканину дбайливо — так само, як зробив те у день поховання сина.

— Тато і Корвін, — почала було Лія, але Ксан її увірвав.

Ксан завжди мав суворий вигляд. Після смерті сина — видавався ще й сповненим відчаю. Але ніколи — настільки сильно, як тієї миті.

— Якою ви будете княгинею, Лукреціє? — він рушив до неї рослявий, плечастий чоловік, професійний воїн крокував до невисокої похудлої дівиці стрімким, але тихим поступом мисливця. — Ви теж будете ладні пожертвувати членом своєї зграї заради захмарних порожніх цілей?

— Порожніх? — це був інстинкт — задкувати, коли наближався той, хто сильніший. Але Лія зупинила себе: вона була альфою, Ксан — лишень гаммою. Дівчина звела підборіддя. — Ми присягнули Корвінові як Правителю. Ми присягнули його цілям. Ми підкріпили нашу присягу клятвою на крові.

З її уст зірвався подих. Вона розплющила очі ширше. І знову відступила.

— Але не ти. Тебе там не було.

Вогонь спломенів у руках Лії, але Ксан скував її пельнітами. Він стягнув з неї срібло: сережки й кільця. Його холодні палці прослизнули у ліф і дістали «триниття». Старший субординат стиснув її голову величезними долонями, схилився до самого обличчя і прошепотів:

— Дайте відповідь: якою ви будете княгинею?

Лія силкувалася випручитися. Старший субординат її струснув.

— Часу обмаль. Від вашої відповіді залежить, допроваджу я вас до Гнізда, або ні, — пельніти стиснулися сильніше, вибиваючи дух з грудей Лії. — Говоріть: ви теж ладні пожертвувати членом вашої зграї заради порожніх цілей?

Здійнявся тонкий дим: пельніти пропалювали плащ. Вдалині, на сході, вчулися згуки незнайомого горну. Руки Ксана були величезні. Лія відчувала жар сили, що в них вирувала. Ксан міг розчавити її череп, але іще легше він міг його спалити.

Княгиня заплющила очі. Мить тому Ксан помічав у них страх. Та вона знову їх розплющила. У них полоскотала холодна рішучість. Пельніти зашипіли.

— Моя зграя — понад усе, — мовила вона, і ниті пельнітів, одна за одною, почали тліти. — Але зрадники — не моя зграя.

Огніти запалали яскравіше. Вона готувалася його вбити.

— Це гарна відповідь, княгине, — Ксан поштиво кивнув. — Тому я не дозволю вам потрапити у Гніздо.

Він вдарив її чолом у чоло.

Лія була могутньою, сильною — сильнішою від наслідного князя Севастіана і навіть князя Івейла, мир їхньому прахові. Але вона залишалася юною дівицею, а тому міцний удар в голову позбавив її свідомості.

Старший субординат турботливо вклав її на щиті побіля Пала й Лібени і обгорнув плащем.

Зі сходу знову вчувся згук незнайомого горну. Незнайомого для Лії, але не для Ксана.

* * *

Чотири Вершники мчали до долини Йосафат. Тупіт копит їхніх коней відбивався позвуком схрещених мечів і розривами огнітів. За Вершниками тягнулися плащі із гару спалених тіл, смороду пролитої крові, їдкого смаку сліз та землі на вустах. Вони мчали до долини неспинно, як неспинно наступали одна на одну армії імперців і республіканців.

Вершники знали, куди їм гнати коней. Чорна земля долини, вкрита снігом, нагадувала шахову дошку. На дошці безладно, як лише вміли смертні, пересувалися ті, хто звик називати себе двоєдушниками і малими народами. Над ними тяглися вгору тисячі і тисячі нитей. Смертні того не чули серед подзвону, гуркоту і криків, але серп Морани зі свистом проносився над ними, обриваючи їхні життя.

Вершники точно знали, куди слідувати, гонимі голодом. Вони жадали душ — душ тих, хто у страху, погорді і захланності майже втратив людську — і навіть звірину — подобу. Як Морана уривала ниті життя, так Вершники готувалися мечами виривати з грудей душі, лишаючи по собі зграю бездушних — таких само голодних, як самі Вершники. Тих, кого смертні звикли називати абасами й ніксами.

Вершники мчали, гнані голодом. Ратиці їхніх коней несли їх повз сім темних пагорбів.

Ріна вийшла із Лісу Забуття і побігла Золотим шляхом. Раптово вітер ущух. Саме повітря наче застигло. Краплі дощу спинилися, так і не впавши на жовту, вкриту островами втоптаного підошвами моху, цеглу дороги. Вчувся далекий, наче перелуння дзвоників, сміх. Ріна знову почула Морану. Мітка мовчала. Не пульсувала і навіть не свербіла. Та голос Морани розполонювався понад шляхом, він плутався в гіллі дерев Лісу Забуття, луною здіймався понад сімома пагорбами, що вели до столиці.

Кінь, гігантський, наче половина світу, промчав просто над нею. Дівчина впала горілиць. Вершник, подібний їдкому чорному туману, подібний мороку над домовинною дошкою, оповитий саваном, верхи на коні з кісток і гнилого м’яса, стрибнув над Золотим шляхом. Ріну охопив холод — який можна було відчути лише в оточенні могильних плит. Вершникова коса, багряна від крові, полиснула біля голови дівчини. Вона вчула дзвін, наче натяглися струни, вона відчула, наче хтось потягнув за невидимі ниті, які струмували зі хребта. Вени у її тілі пройняло палом. Мітка Морани закровоточила — так само, як перед тим, як загинув Пал. Водночас вона зачула кручий крик. Та згук зник, і тепер розлунювався лише перестук копит, наче кінь Вершника галопував не землею, а скелетами.

Ріна спробувала звестися, та знову припала до землі. Віддаль пронеслися, один за одним, й інші троє. Чотири Темних Вершники мчали на північний схід імперії. За ними тяглися тіні — безрадісні і холодні, якою буває сама смерть. Ці тіні кричали — кричали голосніше лютої зимової хуртовини, грімкіше крижаної гірської ріки. їхній вереск розтинав душу сильніш сутужного вовчого виття, їхня пісня була сумовитішою за покрик зраненого крука. їхнє злостиве шипіння розходилося луною по околиці. Вони благали про поміч. Вони благали про вічний спокій.

Ріна подивилася їм услід.

— Повстануть тіні, а на чолі їхньому — чотири Темних Вершники, — мовила вона, і всередині неї все похололо.

Вершники рухалися в бік долини Йосафат.

Дівчина стисла пістолет вологою рукою. Часу на сумніви більше не залишалося. Ріна побігла дорогою з жовтої цегли. Вона не знала, звідки з’явилося те відчуття, та Ріна вчувала: вона мала встигнути до того, як Чотири Вершники дістануться бойовища.

Там, на острові, за високими стінами, гримотало. Не життя, а, радше, смерть. Гримотала так, наче була ладна вирватися з-за стін. Гуділи злякані та гнівливі голоси, скреготали мечі, рокотіли вибухи. Ріна почула поки слабкуватий, в’язкий повів: охоплених вогнем будинків, сповнених диму вулиць, а іще розлитих масел та зотлілих спецій. Дівчина здійняла очі до неба: над стінами Метрополя, заледве збитий дощем, злітав глизявий смог.

«Знайдіть надію всі, хто входить». Ріна гмикнула. Якщо якась надія і жевріла у душах тих, хто жив у місті, Корвін скористався з неї сповна.

— Сюди, пані, — почула вона голос Вергілія. — Я чекав на вас.

І вона прослизнула у заледве прочинену Браму.

Проспект, головний, а тому найдовший і найширший, був охоплений полум’ям. Вдалині виднілася крона Великого Древа. Ріна завмерла, вражена думкою, що і його бунтівники підпалили. Але ні, дерево лише здавалося червоним у заграві пожежі, яка поглинула столицю. Будівлі, колись завигадливі навіть для епохи бароко, тепер видавалися гігантськими скаліченими тваринами, з вибитими зубами дверей і випаленими очницями вікон, вони тягнулися вздовж проспекту, наче загнані коні, крупи яких уже дігнав вогонь. З почорнілих балконів униз, на жаске місиво бунтівників і стражників, з острахом споглядали мешканці.

«Ви готові йти до кінця? Готові вирізати чорне серце з грудей Моранової Чаклунки? Готові зітнути божевільну голову з плечей Причинного князя?» — хрипів металічний голос Правителя.

Ріна скосила очі на ретранслятор. Хотілося вистрілити у нього. Змусити викривлений хрипкий голос змовкнути. Та, знищ вона його, сотні інших продовжуватимуть транслювати метропольцям Правителеву єресь.

«Реорганізація ресурсів у правительському кварталі. Закликаємо зберігати спокій».

Дівчина злостувала: метропольці зруйнували Габор. І тепер їхнє власне місто палало. Вони вривалися в будинки, бажаючи вбити жінок і дітей. І тепер бунтівники вривалися в будинки їхніх дружин і дітей.

Вергілій провів її у бічні вулиці. Він добирав найбільш вузькі, темні і порожні з них.

Порожні вони були, тому що просто були завалені трупами настільки, що швидко пересуватися поміж ними було неможливо. Відчуття злостивості в Ріні зотліло. До горла пристав нуд.

Ріна пам’ятала аромати Метрополя. Квіти, випічка і спеції. Тепер же, чим глибше у місто вони просувалися, тим чіткіше вчувався запах підсмаженого м’яса. Особливо сильним він був поруч охоплених вогнем будинків.

Вона переступала через трупи: стражників, бунтівників, звичайних мешканців міста. Вергілій крокував, не озираючись сторонами, крокував, наче бачив крізь їдучий дим. Ріна намагалася слідувати його прикладу. Тому як щоразу, коли вона опускала погляд на тіла, в її голові знову і знову звучало питання Корвіна: «Як гадаєш, коли він втратив душу?».

Ріна спіткнулася. Три Вергілієві руки повернули їй рівновагу. Це була кисть. Не справжня. Золота. Точніше, всього лише вкрита позолотою. Ріна звела погляд і втупилася у тріснуте навпіл обличчя Правителя. Полиски полум’я і тіні грали на його позолочених одутлуватих щоках. Здавалося, він плакав.

— Ура! — закричали бунтівники.

І голова Правителя розлетілася на друзки. Вергілій втяг Ріну в бокову вуличку до того, як один зі шматків Правителевої голови зніс голову спадкоємиці Верховної Правительки.

Ріна застигла, впізнавши будівлю. Бордель, у який Корвін приводив її. До слуху більше не долунював «Угорський танець №5». Вона штовхнула двері і ввійшла.

Тіло Карамельки вже похололо.

— Вони ж не аристократки, — Ріна спробувала заплющити їй повіки, але Карамелька вперто продовжувала дивитися на неї.

— Дозвольте увірвати вашу трепетну церемонію прощання, пані, — Вергілій промокнув чоло хустинкою. Ріна й не думала, що у духа-охоронця буває піт. — Бунтівникам практично вдалося прорватися до замку.

— Вони ж не зможуть туди пробитися, поки ти їх не впустиш, — Ріні все ж вдалося заплющити очі Карамельки і її мадам.

— Я дух, але я не всесильний, — він розтягнув безгубий рот в посмішці — настільки ж увічливій, наскільки і презирливій, — пані.

Заледве вони вийшли з борделю, повз них пробігли четверо метропольців. їхня одіж була брудною і подертою. Останній з них — чоловік — відштовхнув Ріну зі свого шляху. Вергілій підхопив дівчину і втягнув назад у бордель. Зовсім поруч пробігла група бунтівників. У всіх на обличчях були пов’язані хустки.

Крик розітнувся наприкінці вулиці. Ріна визирнула. Бунтівники тримали чоловіка, який її штовхнув.

— Свобода, — один з бунтівників штрикнув його ножем у живіт. — Рівність, — штрикнув знову. — Братерство, — штрикнув іще тричі. — Зажраний скот.

Ріна спробувала запалити огніт. Руку обпекло. Та не спалахнуло ані іскри. Останню краплю сили Ріна залишила в Йосафаті.

— Бляха, — вона затрясла рукою.

— Як давно ви втратили силу? — Вергілій стиснув її передпліччя і поволік у протилежний від бунтівників бік.

—У день смерті Натаїра.

Вергілій видав неясний звук. Він здався Ріні роздратованим. Дух штовхнув її в іншу вуличку.

— Ви не думали про те, аби пройти ініціацію?

—Двоповня була цієї ночі, — Ріна видерла руку з його хвату і послідувала за Вергілієм крізь темніші і вужчі вулички столиці.

— Пані, смію вас запевнити, — осудливо протягнув дух-охоронець, — що ініціації проводять саме у Двоповню.

— Вельми вдячна за зауваження, — вона вигнула брову. — Неодмінно скористаюся ним найближчої Двоповні, якої мене не намагатимуться вбити.

— Маю висловити думку, що така настане нескоро.

Вергілій увів її у непримітні двері однієї з багатьох високих стін кварталу. Повів непримітним тунелем і вивів у доволі-таки непримітний коридор. Коридор метропольського замку.

— Де він?

— Як і зазвичай — у задній кімнаті тронної зали.

—У нього багато охорони?

— Так, вони несуть варту на восьми підходах до тронної зали, — Вергілій відчинив перед нею двері і вклонився. — Тому я провів вас через дев’ятий.

За дверима виявилася тронна зала. Незвично порожня. Вона здавалася непристойно голою без гобеленів, викладених з засушеної риб’ячої луски та відірваних крил жуків, без лавиць, зібраних з ведмежих та вовчих скелетів, без пташиних черепів, з розчахнутих дзьобів яких струмували фонтани вина. Лишень чорно-біла підлога. Подібна до шахової дошки, золотий трон і Велике Древо.

Стіни замку застугоніли. Ріна впізнала ці вибухи. Бунтівники намагалися знести головні двері замку. Вергілій ледь чутно зітхнув і знову втер піт з чола. Вибухи розрокотилися знову. І сіра шкіра духа поблідла.

— Заблокуй їх, — Ріна кинула погляд на Древо. Воно кровило. Кожен вибух, що лунав у місті, відкривав нову тріщину в корі, з якої цідила червона живиця. — Заблокуй бунтівників у робітничому кварталі. Не дай їм знищити місто.

— Маю висловити побоювання, що вони тепер у кожному кварталі міста.

— Тоді заблокуй будинки, в які вони ще не встигли продертися. Як блокуєш замок. Того, що вже сталося, достатньо. Іди. Швидше.

Дух-охоронець низько вклонився. Він кинув короткий погляд на її руки, і на його лиці промайнула тінь, схожа до невпевненості.

— Маю висловити припущення, що ви не впораєтеся без моєї допомоги.

Ріна дістала пістолет.

— Зрештою, він просто єдинодушник, — кивнув Вергілій, хоча в його голосі і вчувався скепсис.

Дівчина не дочікувалася його відповіді. Вона просто розвернулася і, наче фігура королеви, попрямувала до тронного підмостка через величезне поле чорних і білих квадратів.

Зал був сконструйований таким чином, аби, стоячи попід сходами, що вели до трону, доводилося задирати голову. Плитки різного розміру на стінах були викладені так, що здавалося, ніби сам трон і той, хто сидить на ньому, були величезними. Світло з довгих вузьких вікон спадало так, що трон наче витав над сходами. За його оплічником світло розпадалося м’якою мандорлою. Ріна скривилася.

Вона зупинилася перед дверима в задню кімнату і стиснула руків’я пістолета. Пульс стукав у скронях. Вона вже робила це. Зробить і знову. Він був лише людиною. Просто таким чином було сконструйовано тронну залу, так спадало світло з довгих вузьких вікон. Так він переконав усіх у своїй могутності. Він був просто людиною. Просто єдинодушником.

Вона узялася за ручку дверей. Раптом Ріна відчула, як температура різко впала. Її пройняв нуд. Серце пропустило удар, а тоді забилося вдвічі частіше. Легені стисло, вибиваючи повітря. В очах темнявіло. То була холодна пітьма, у якій не було і натяку на життя. То була сама смерть. Сама Морана. Ріна вчувала її подих на шиї. Вчувала, як натяглося щось у її тілі, наче струни. Ріна не ладна була й поворухнутися, але дрож охопив її тіло. Дівчина відчайдушно намагалася зробити вдих. Струни в її тілі — ниті її життя — напнулися до краю. Ріна задихалася.

Клацання.

Усе закінчилося. Вона більше не вчувала присутності Морани. Вона опустила очі на свою руку — вона прочинила двері.

Шляху назад не було.

То була звичайна кімната. Навіть не настільки помпезна, як уявлялося Ріні. Простий кабінет, який роздувало від надміру обстави з червоного дерева. Багато шаф, у яких стояло багато книг. Три з них лежали на письмовому столі, особливо потріпані, з кількома десятками закладинок кожна. «Марксизм і національно-колоніальне питання», «Від імператорського двору до рейхсканцедярії», «Довідник політробітника». Багато мап на стінах — настільки багато, що було не роздивитися гобеленів попід ними. Maп Прихованого світу. І Зовнішнього. Посеред одного з океанів маркером були домальовані два материки — рівно в тому ж місці, на яке вказував Корвін, коли вони читали новини про військові навчання єдинодушників.

Правитель стояв побіля вікна, склавши руки за спиною. Його обпечена скроня жовтіла без пудри, наче дражнячи. Ріні не стало би клопоту у неї поцілити.

— Маю визнати, ти перевершила всі мої очікування, — мовив Правитель, і його лице скривилося, певне, від усміху, а, може, від спазму в одутлуватому тілі. — Всього лише за рік ти зробила те, на що мені відводили десять.

Ріна застигла в одвірку. Пістолет холодив спітнілу долоню.

— Зіткнення князівських домів, — продовжував Правитель,— бунти серед селян і робітників. І навіть хвилювання серед рабів, — він кивав своїм словам, начебто схвально. — Ти лише поглянь на це.

За вікном здійнявся вигрім вибуху. Лице Правителя осяяло помаранчевою загравою найзвичайнісінького вогню, який спалахував з пороху. Ріна змусила себе сильніше стиснути пістолет. Дівчина бачила, як на скроні Правителя пульсує жилка.

— Двоє князів мертві. От-от загине третій. Можливо, ще й четвертий, — він говорив заледве не мрійливо, потираючи фалангу понівеченого пальця. — Ніколи ще імперія не була настільки слабкою, як сьогодні.

— Вашими молитвами, — Ріна здійняла пістолет і ступила кілька кроків до чоловіка. Тепер, після зволікання, зважитися на постріл було значно складніше. Ріні заважало ошаліле серцебиття. Її рука починала тремтіти.

— І коли імперія згорить дощенту, — за вікном прогримів вибух, але Правитель навіть не кліпнув — наче спостерігав не за сотнями смертей, а за нудливою виставою — або нудливою шаховою партією, — вони знищать останніх.

Правитель, врешті, споглянув на неї. Лишень тепер в його примружених очицях промайнула цікавість. Ріна опустила руку нижче: зброя наче поважчала на кілька кілограмів, варто було наставити дуло на обличчя людини.

— У якому ти чині? Сержант? Старшина? — запитав Правитель. Його чоло вкрилося глибокими зморшками — він звів брову. _ Я-от був сюди відряджений у чині майора.

Ріна мигцем поглянула на його понівечений палець, а тоді — на «Довідник політробітника». Дещо починало ставати на свої місця.

— План єдинодушників, — кивнула вона. — Послабити двоєдушників і завдати фінального удару. Завершити справу Македонського.

Ріна зробила іще два кроки. Жилку на його скроні вона тепер бачила напрочуд чітко. Схибити було неможливо.

— Правда, швидко звикаєш називати людей єдинодушниками?

Лице Правителя протнула гримаса, що віддалено нагадувала усмішку — наче шкірку зогнилого банана підвісили на чіпках.

— Тільки Брами зачинені, — додала Ріна.

— Але Стіна майже впала, — Правитель поглянув у небо, де за густим димом було не розгледіти сонць. — Один-єдиний «Посейдон», і все зникне.

Він сперся лівицею на підвіконня, наче його здолав біль. Він важко дихав. Обличчя знову протнула гримаса. Цього разу — стражденна.

— Все, що я будував тридцять років, — зітхнув він, скривившись.

— Тридцять років терору, — Ріна підступила іще на крок. Потреби не було, просто вона не наважувалася натиснути на спусковий гачок.

— Терор — єдиний засіб, аби тримати звірів у шорах, — одпо-вів Правитель, бризкаючи слиною.

— Терор — засіб слабких, — Ріна зробила глибокий вдих і прицілилася.

— Ти не зруйнуєш мою імперію! — заволав він і обернувся до Ріни.

У правиці він стискав пістолет. Ріна натисла на спусковий гачок. Нічого. Вона вилаялася, знімаючи зброю із запобіжника.

Спусковий гачок було натиснуто.

Кров ринула з рани, швидко просотавши одяг. Ріна не могла відвести погляду від маленьких, повних шалу оченят. Його губи ворушилися — певно, він щось їй кричав. Слина стікала жовтим, наче старий зім’ятий пергамент, підборіддям. Але дівчина вже не чула його слів крізь гул пульсу у вухах.

Правитель упав перед нею на коліна.

Ріна зронила пістолет.

Позаду Правителя наслідний принц Підмісячної імперії тримав застарілий пістолет — часів перевороту п’ятнадцятирічної давнини, можливо, той самий, з якого Івейлові не стало духу вистрілити. З дула пістолета ще струменів дим.

— За матінку, — сказав принц радше Ріні, ніж батькові.

Він прудко підійшов до Правителя, який іще щось стогнав, став так, аби той бачив хлопчину. Став до Ріни спиною, та вона встигла розгледіти обличчя дитини, викривлене звіриним, ні, демонічним вишкіром.

— Не треба! — вона встигла лише звести руку.

Принц випустив кулю батькові в обличчя — в одне з чорних, здивованих очей.

Рука Ріни безвільно опустилася.

Надто пізно вона збагнула, що має здійняти пістолет. Надто повільно нагиналася до нього і надто повільно простягала руку. Хлопчисько вибив його ногою і спрямував дуло власної зброї просто в дівчину. Ріна випрямилася і підняла руки.

— Сестро, — його маленький рот зігнувся в посмішці. Ця посмішка могла би бути зворушливою, якби губи хлопчика не були забризкані кров’ю.

Ріна відчула їх знову. Пазурі, що торкалися її шиї. Але то не була Морана. То був принц. Кігті потяглися вверх, пестячи її лице. Ріна застигла. Вона підозрювала, що зарізкий рух стане останнім, який вона зробить у житті.

Хлопчисько розсміявся. Його сміх здійнявся луною до високого склепіння кабінету.

— Я тебе не вб’ю, — він розсміявся гучніше. Сльози струмували з кутиків його очей. Він втер їх дулом пістолета. Раптом усмішки як і не бувало на його лиці. — Я не як батько.

Ріна скосила очі на відкинутий пістолет.

— Мама не була причинною, як говорили інші, — ніби принагідно, принц пройшовся кімнатою і ногою засунув пістолет під книжкову шафу. — Батько підмішував їй у страви і напої зміїну отруту своєї полюбовниці.

Стіни замку застугоніли, і в тому стогоні вгадувалася буркотлива інтонація Вергілія. За вікнами розкотилося відлуння вибуху. Дуже близько. Від вибухової хвилі одна стулка вікна зі скрипом розчахнулася. В кабінет заклубочився дим. Але син, як і батько, навіть не зворухнувся. Він захихотів, зовсім дитинно.

— Такі речі зазвичай роблять потай, — Ріна повільно задкувала до шафи, під якою лежав пістолет.

— Бути дитиною — те саме, що й бути меблями. Дорослі постійно вибовтують при тобі те, що вважається секретом. Роблять те, що вважається за переступ. А потім здивовано дивляться на тебе і говорять: «Луцію, ти все ще тут?». А за мить знову забувають про тебе.

«Луцію, ти все ще тут?»

Ріні здалося, її легені відмовили. Її наче занурили в одне за іншим, у полум’я кожного кола Пекла, а тоді — у крижане озеро його дев’ятого кола. А Луцій вів далі. Його лице багряніло від люті. Він змахував руками, небезпечно наставляючи дуло то на неї, а за мить — собі у скроню. Сила довкола нього звивалася і пульсувала.

— Ти мав її попередити, — єдине, що вичавила з себе дівчина.

За вікном прогримів вибух. Луцій був схожий на «Хлопчика, що плаче» Джованні Браголіна. Його очі блищали від сліз, та в усьому лиці було дещо ірраціональне і небезпечне. Він підійшов ближче до Ріни — наступив на долоню батька, але навіть не помітив. Хлопчисько закинув голову, його золотаве волосся відкрило дитяче, оманливо наївне обличчя. Плечі, затягнуті в броню дорогого сукна, опустилися.

— Ходімо, — він махнув пістолетом, підганяючи Ріну перед собою.

Вони покинули кабінет Правителя і рушили одним з темних звивистих коридорів, звернули в інший, і Ріна впізнала крило

Верховних Правителів. Впізнала безіменні портрети, чиї підписи відрізнялися лише датами, завбачила портрет Верховної Правительки і Верховного Меланхоліта, що звели Велику Стіну* Не відводячи пістолету з дівчини, Луцій відчинив двері навпроти спальні Верховної Правительки.

Першої миті Ріні перехопило подих. їй здалося, то була всипальниця, заставлена прозорими домовинами — такими ж, у яких Натаїр зберігав тіла сестри і тієї, що була останньою дружиною його батька.

Але то були не домовини. То були вітрини, у яких відблискувала незліченна сила прикрас. Скарбниця.

Луцій ткнув Ріну в спину дулом, і вони пішли до вітрини, що стояла на п’єдесталі в самому кінці кімнати. Тьмаве світло, що палало з високих вікон, розсіювалося промінням на великій короні. Непомірно великій для голови будь-якої людини. Здавалося, вона була вилита не з металу, а з чистого місячного сяйва. На ній, наче розсип сузір’їв, виблискувало каміння, і найбільших каменів було сім. Як було сім князівств у Підмісячній імперії. Смарагд — Кабірія. Бузковий олександрит — Сатарх. Блакитний топаз — Каліпіда. Бурштиновий цитрин — Будин. Світлий опал — Алазона. Сірий турмалін — Неврида. Агат — Савер. Ріна завбачила іще два камені, які художник не зобразив на портреті матері — тому що вони розташовувалися позаду — коричнева яшма і сірий серафініт.

Луцій уважно спостерігав за Ріною. За кожним її порухом, за кожним подихом. Було складно сказати, чи чекав він від дівчини захвату. Корона була прекрасною. Вона надила, як надили саверські прикраси. Ріна підозрювала, справа була у крові її предків, якою було окроплено метал вінця. Та її серце не билося частіше при погляді на зманливий блиск. Її серце лишилося в Йосафаті, і воно здригалося щоразу, коли венами проносився звіриний страх Страх того, що вона згаяла час, що стало запізно.

— Матінко, — очі Луція розширилися, погляд затуманився, наче він і справді бачив матір замість Ріни. — Ти не покинеш мене?

У цьому тонкому голосі було багато надії. Груди Луція затремтіли. Він закусив губу і опустив підборіддя. Коли він звів обличчя — нагадував жінку, чий портрет Ріна стільки разів розглядала — Верховну Правительку, чиєму праху вся імперія бажала миру. Погордливе і холодне — таким стало обличчя хлопчиська. Він розпростав плечі.

— Я не твоя мати. Я — не Марция. Я — Верховна Правителька, — у його голосі, тепер на октаву вищому, не було ані тіні емоції. Ані печалі, ані жалості, ані любові. — Верховна Правителька не покине свій трон, поки Морана не переріже нить її долі.

Луцій знову опустив голову. Рукавом він втер носа. Ріна потяглася до нього, та завмерла.

Хлопчисько здригнувся і вирячився на її долоню. Палець на спусковому гачку пістолета тремтів.

— Матінка обрала владу. І це її згубило, — він озирнувся на корону, гидливо скривившись. — Жага влади зробила з батька звіра, хоча він ніколи не мав звіриної душі.

Він націлив на Ріну пістолет.

— Я не дозволю тобі згубити себе, сестро.

— Мені необхідна влада, аби зупинити війну, — відповіла вона, докладаючи всіх зусиль, аби її голос не тремтів. Вона задкувала, намагаючись вирахувати, чи вдасться прослизнути поміж вітринами і дістатися дверей.

Луцій голосно зітхнув і скривився сильніш. Він затримав погляд на агаті, що чорнів на короні Верховної Правительки.

— Я не про твою владу. Я позбавлю влади Корвіна. І ти на власні очі побачиш, чого насправді варта його любов, — він вказав дулом на дві пір’їни, що висіли в її волоссі.

— Корвін — не твій батько. А я — не твоя мати, — вона вперлася спиною в одну з вітрин. Вона порожніла. Бронзова табличка зазначала: «Посох Верховного Меланхоліта».

Луцій зацокав язиком, перебиваючи її. Захитав пістолетом, наче вчитель пальцем перед учнем, який помилився.

— Він відвернеться від тебе, щойно ти станеш безкорисною.

Ріна метнула іще один погляд до дверей. Занадто далеко. Вибору не було. Вона кинулася до Луція, аби вихопити зброю. Пельніти скували дівчину.

— Ти наївна, як матінка.

Пельніти оповили її руки і розітнули їх під сміх наслідного принца вдоволений, наче хлопчиську вдалося впіймати тваринку під час гри. А тоді він знову посерйознішав. Луцій підійшов до однієї з вітрин. Ниті сили розчахнула важку прозору коробку, і хлопчисько дістав довгий гострий ніж. Він підійшов до Ріни. Лезом провів по її щоці. Не порізав, та красномовно натякнув, що може.

— Умови угоди такі. Перше, Корвін не стане Правителем, ні як твій коханець, ні як твій чоловік, — Луцій майнув вістрям по її шиї, по плечі, по передпліччю.

Кров закрапала на кам’яну підлогу. Луцій вхопив Ріну за зап’ясток і заніс лезо над долонею. Він запитально поглянув на неї. Ріна притислася до вітрини. Надпис «Посох Верховного Меланхоліта» боляче впнувся у стегно. Дівчина кинула погляд на порожню оксамитову подушку. Її уста витяглися в посмішці. Вона знайшла прогалину в умовах.

— Забув уточнити, — змахнув ножем Луцій. — Посаду Верховного Меланхоліта ти віддаси двоєдушнику на ім’я Катон. І, звісно, ти підтримаєш перший наказ, який він оголосить в своєму праві — ти не зможеш накласти на нього вето.

Посмішка зійшла з її обличчя. Луцій сильніше стиснув її зап’ясток.

— Іще умови, чи твоя розкатана губа достатньо відвисла?

Він захихотів.

— Звичайно, — він виводив вістрям візерунок на її долоні. Лезо натягало шкіру, та не протинало її. — Я залишуся поруч тебе. Житимемо, як дружня щаслива сім’я. І житимемо довго, тому що ти не вб’єш мене — ні прямо, на опосередковано, — він мрійливо примружив очі. — Адже хтось має втерти твої сльози, коли князь Саверу облишить тебе саму.

Жар спалахнув у грудях Ріни, заструменів венами. Луцій відсахнувся, жалісливо вискнувши. Червоне полум’я оповило руки

Ріни. Ниті Луція зотліли. Ріна накинула на хлопчиська пельніт, але червоні ниті розсипалися, заледве торкнувшись шкіри наслідного принца. Вени пекло. Ріна накинула наступний пельніт. Він здавив горло Луція. Наслідний принц схлипував, шкрябаючи пальцями ниті.

— Вони вже біля стін міста, — прохрипів він.

Схлипи Луція обернулися стишеним сміхом.

— Катон та інші — біля стін Гнізда.

Всередині Ріни вгас увесь вогонь. Кров у жилах наче вкрилася кригою. Пельніти зотліли. Ноги Луція підігнулися, і він розтягнувся на підлозі, качаючись зо сміху.

— Вирішуй швидше, — він сів, втираючи кутики очей. — Кожна хвилина важить. Армія Катона готова зробити з Гніздом те, що Корвін зробив з Метрополем.

— Звідки ти знаєш? — руку протнув пекельний біль. Він зазміївся венами і артеріями, наче подрібнене скло. Ріні вдалося запалити огніт. Вона піднесла його до лиця наслідного принца.

— На узліску Пташиної Хащини, що біля дельти рік Стир і Горинь, — хихотів Луцій, дивлячись на неї крізь полум’я. — Матінка розповідала казку про Вільне місто. Тільки вона не знала, що я не вірю в казки.

Він розсміявся гучніше. Ріна здійняла очі до вікна. Поглянула на північний схід, туди, де, допевне, чорніла хмара диму, здійнята над Йосафатом, а іще далі — там, де розлягалося Вільне місто. Місто, якого не існувало, і яке могло от-от зникнути.

Луцій обтрусив перемазані в батьковій крові штани і зняв кришку з вітрини, де зберігалася корона Верховної Правительки.

— Вирішуй, сестро, — він провів кінчиками пальців по чорному агату, вимазавши в батьковій крові і його. — Часу обмаль.

* * *

Простугонів горн. Незнайомий мешканцям Гнізда горн, у якому не вчувалися ні кручі крики, ні вовче виття, ні ревет будь-якого іншого співдружнього клану.

З боку східної стіни до дельти рік Стир і Горинь наближалися воїни.

Чорні, наче Морові діти. їх були тисячі. Вони ступали, безмовні і безшумні, наче альви і брауні. Але то були двоєдушники. Ті, на кого Метрополь розпочав полювання півтора десятка років тому. Ті, кого спалювали на площах як єретиків. Ті, чиїх дітей топили, наче сліпих кошенят. Ті, хто зумів сховатися і перетворитися на оповідку — настільки ж вражаючу, наскільки і страхітливу.

То були меланхоліти.

— Вони відгукнулися на поклик князя, — молодий коракс взирався у ряди меланхолітів, і його чорні очі запалали радістю. — Необхідно сповістити Його світлість про підкріплення.

Форма залишилася на куртині. Крук злетів над всипаними коштовним камінням стінами міста. Чорний огніт розсік небо. Птах пронизливо закричав і впав у швидкі води Стирі.

Запаленіли тисячі чорних вогнів. Руки меланхолітів були направлені супроти Гнізда.

— Боги, — валькірія стисла списа, вглядаючись пильними жовтими очима у ряди зодягнутих в чорне воїнів. — Вони прийшли не заради помочі. Вони прийшли, аби нас вбити.

Ряди меланхолітів рушили на Гніздо.

— Вони не увійдуть у місто, — мовила друга. — їх спинить блиск саверського каміння.

Вибух вразив міст. Рубіни, смарагди, сапфіри, діаманти — усе поглинув чорний вогонь. Від напису, що був викладений рубінами, лишилося лишень кілька слів: «творити з Раю Пекло».

— Свобода. Рівність. Братерство.

— Чхати вони хотіли на блиск каміння. Вони не бачили його п’ятнадцять років, — валькірія відкинула спис. В її руках запалав огоскіт.

Меланхоліти підійшли до Гнізда з півночі і сходу. Над Гніздом здійнявся купол. У ньому сплелися білі і чорні ниті. Кожен мешканець Гнізда, який не покинув його, чи світлою, чи темною силою володів, став на захист столиці.

* * *

Дан розітнув груди метропольця, дістав з них меч і зніс голову касу.

Його погляд метнувся до тилу: крізь стіну куряви було не видно спин субординатів. З перемазаної кров’ю бороди майнула усмішка. І генерал відсік голову іще одному імперцю.

Над землями Саверу застугонів шофар. Дан звів голову. Чорне полуміння заяріло палкіше довкіл нього. Пташині підрозділи схвилювалися.

— Тримати стрій! — прогримотів генералів голос. Хоча Дан і кричав крізь ком у горлі.

То був шофар Гнізда.

У стан в’їхали коні. На їхніх спинах був приладнаний щит, накритий саверським стягом.

— Субординати, готуйтеся виступати! — княгиня Лукреція зіскочила з коня і кинулася повз каре воїнів.

Фелан перехопив її за лікоть і вглядівся у садно, що синіло на її чолі.

— Ріна?

Вона похитала головою. Старший субординат вилаявся.

— Мені потрібні Дан і Корвін. Негайно.

Фелан споглянув у бік Чорних гір. Його горло пересохло. Він не був ладен вимовити бодай слово. Княгиня простежила за його поглядом. Уважні сірі очі помітили тінь, що майнула одним зі схилів. Вона приклала долоню до вуст.

Над долиною Йосафат пронісся зичний пташиний крик. Воїни здійняли голови. Крик повторився, цей вереск луною розітнувся над ними, потойбічний, як сміх Мора побіля Брами в інше царство. Застигла тиша. Ані дзвону металу, ані вибухів огнітів. Лише важке дихання втомлених солдатів.

— Невже Каган? — прохрипів хтось.

Крик прозвучав і втретє. І тоді тисячі птахів злетіли над долиною. Вони вкрили небо чорною хмарою і всі, як один, ринули на схід. В долині залишилася лишень порожня облада та перемазана кров’ю зброя.

Велика чорна птаха, зіткана з тіней та чорного полуміння, здійнялася над Йосафатом. Вона змахнула крилами, й імперці вчули свист серпа Морани, занесений над їхніми головами. Птах злетів високо, як не злітав ніколи, тому що тридцять років не мав крил. Він видав сутужний покрик, який розполонився всією імперією, але який мала почути лише одна жінка. Огніти полетіли у птаха, пельніти напустилися на його кігтисті лапи, та їхнє осліпне сяйво тонуло в плетиві всепоглинаючої пітьми, що слугувала птахові за пір’я.

Птах зі свистом змахнув крилами і здійнявся іще вище — так високо, як не здіймалися птахи з часів віщої праптахи Каган. І тоді птах побачив їх — Чотири Вершники, що мчали до Йоса-фата. Птах розчахнув дзьоба, готуючись спікірувати на долину, спопелити всіх, хто там лишався, і самому згоріти у темному всепоглинаючому вогні.

—Птах склав крила і каменем — таким великим, який звалював на свої плечі Сізіф — полетів униз.

— Корвіне!

Червона нить напнулася зі дзвоном у грудях птаха. Але птах уже летів до землі. Птах уже бачив, як полиснув занесений серп — занесений над ниттю, що простягалася з його грудей до грудей Ріни.

— Війну закінчено!

Ріна розштовхувала воїнів, що не сміли штовхнути її у відповідь. Розштовхувала кожного на своєму шляху. І бігла чорною землею Йосафату, вкритою снігом, наче побитою шаховою дошкою. Бігла по крові. Бігла, не відриваючи погляду від птаха.

Птах падав униз, і, здавалося, не існувало такої сили, що зуміла б сповільнити його падіння. Та біля самої землі птах розкрив крила. На долину напустився вітер — крижаний, північний — слабкий відголос якого всі вони зрідка вчували. Птах пронісся над Йосафатом. Тіні і чорний вогонь його пір’я зотлівали останній брудний сніг на землі. Воїни кинулися додолу, закриваючи голови. їх, наче висохле впале листя, розкидало долиною. Деяким пощастило вижити.

Птах завбачив, що Вершники спинилися. Повільно здіймалися сонця над Підмісячною імперією, і Вершники танули, як мав би розтанути сніг на Остару. Інші їх не бачили, як скоро перестав бачити і птах. Тіні і чорне полум’я повільно розчинялися у сонячних променях, поки не лишилися тільки шість крил.

Корвін впав до ніг Ріни.

— Все закінчилося, — вона обняла його. — Він мертвий. Війну закінчено.

Корвін мовчав. Він не пам’ятав, як говорити. Він іще пам’ятав блиск серпа, пам’ятав чотири чорні фігури істинних Вершників, та спогади вже розчинялися, як розчинявся морок довкола його зіниць. Замість Вершників він бачив тільки її очі.

— Війну закінчено, — хрипко промовив він.

Вона кивнула.

Корвін озирнувся на бойовище. То не була земля. Чи можна було назвати землею місце, сполум’яніле від вогню, оповите колискою диму? То було палаюче лоно для мертвих, окроплене багряними ріками. Увінчане списами і мечами, що стирчали із землі. Дика пустка, осяяна лише слабким відблиском тьмяних сонць і загравою незгашених чорних і білих полумінь.

Шу закружляв над ними, його крик пронісся долиною. Злетіли круки. І за ними і решта птахів. За пташиним криком розполонилося вовче виття. А тоді — ведмежий ревет, погук вепрів, рисячий рик, клекотливий клич куниць, поклик сов, крик лисиць. Клич розійшовся Йосафатом і скоро змінився людськими погуками.

Корвінів погляд метнувся до корони на голові Ріни. Величезної, тяжкої, чужинної. Здавалося, тонка шия дівчини не могла її втримати. Здавалося, метал вінця стискав череп ледь не до хрускоту. Його очі, тепер знову блакитні, осяйнув дивний полиск: водночас болючий і гордий. Він потягнувся рукою до обода корони, але не торкнувся його — лише стер краплі поту, що виступили на чолі Ріни.

Ніби оговтавшись від сну, Корвін озирнувся на шлях, який Ріна пробігла полем бою. І побачив, що бігла вона не одна. За її спиною стояли тисячі метропольських стражників.

— Ми перемогли, — він їй усміхнувся.

Вона не усміхнулася у відповідь. Вона тремтіла. Дивилася в очі, та Корвін помітив, що витримувати його погляд їй було складно.

Він помітив його повіддаль. Син Правителя стояв серед гару, смороду й хаосу в білосніжному сюртуці. На його лиці панував спокій, навіть нудьга. Псувала їх заледве помітна мерзенна, наче в батька, посмішка.

— Вибач, — ледь чутно прошепотіла Ріна.

Корвін дістав зітканий з тіней і чорного вогню меч. Він обійшов Ріну.

— Що ти зробив? — він націлив його на шию хлопчиська.

Те помітив багато хто: і Ріна, і Дан, і Фелан, і Лія, і Мадій — рука князя рухалася стрімко і різко. Він практично зітнув принцові голову, та останньої миті вістря завмерло, так і не увірвавши ниті його життя. Дан і Фелан перезирнулися.

— Краще запитай у сестри, що вона збирається зробити, — його очі переможно зблиснули. Хлопчик наче не помічав меча, що шкрябав шкіру.

Корвін обернувся. Ріна тремтіла. Тінь корони впала на її обличчя. Вона уникала зустрічатися з ним поглядом, лише зрідка скоса поглядала на лезо, наче вираховувала, як швидко воно може протнути її власну шию.

— Говори, сестро. Поки я поруч, я зможу тебе захистити, — промовив хлопчисько, заклавши руки за спину й усім своїм виглядом демонструючи, що приймати бойову стійку йому потрібно не було.

Зі сходу, з-за стану республіканців, наближалися дві фігури в щільній чорній обладі. Перша — та, що була вища — крокувала до них упевненим широким поступом. Друга — охляліша від першої — дрібцювала слідом.

— Ти не будеш Правителем, — голос Ріни, тихий і сиплий, тим не менш, прозвучав ствердно. То був усталений факт.

Корвін прибрав меч від горла принца і підійшов до неї. Ріна відсахнулася, та він поклав руку їй на потилицю. Вона все ще стримувала сльози. Корвін подумки їй подякував, тому як сльози, він вчував, могли змусити темне полум’я, що вирувало всередині, спопелити весь Йосафат. Він усе ще пам’ятав, якою нестерпно солодкою була мить перед тим, як він склав крила, аби покінчити із битвою. Він стиснув руків’я меча.

Воїни змовкли, уважно за ними спостерігаючи — їхня армія, армія Метрополя, армія меланхолітів.

Корвін прошепотів у саме вухо. Так тихо, що і Шу не вчув би, сиди він на плечі князя.

— Ти в безпеці? — запитав він. Ріна здивовано звела голову. Вона невпевнено кивнула. — Угода гарантує твою безпеку? Він не зачепить тебе прямо чи опосередковано?

—НІ.

— Але навзаєм він хоче, аби на престолі сиділа лише ти?

—І місце Верховного Меланхоліта для Катона, — сльози не текли по її щоках, та її голос був ними просякнутий.

Корвін поглянув через її плече. Його брови здригнулися від подиву. Він побачив, ким був Катон.

Чоловік у чорній обладі став поруч Луція. Наставник зайняв звичне місце біля правителевого сина.

Той, хто прийшов з Катоном, став поруч і зняв з голови каптур. І Ріна, і Корвін впізнали його. Однак Ріна і Корвін знали його як різних осіб. То був темний енарей, що напророкував Ріні майбутнє в Малині.

— Драйк Коаксок, — у голосі Корвіна промайнув осміх. — Тож ви із самого початку водили мене за дзьоба.

Катон кивнув Корвінові, поштиво, наче демонстрував, що вважав його за рівного. Князь роззирнувся: до Йосафату підступало військо у чорній одежі — не менше двох тисяч осіб. Руків’я меча заскрипіло у його долоні: вони рухалися з боку Гнізда. Він обернувся до Катона. Той заледве повів бровою у відповідь. Корвін гмикнув, а тоді звернув погляд до Ріни. Вона була на дві голови нижча від нього, худава, лишена без сили. І вона закінчила війну.

— Це хороша угода, — він торкнувся губами її скроні.

Корвін відчув, як вона чіпляється за комір його мундира. Він опустив очі. Руки Ріни були в крові. Він накрив її долоні. Вони були крижаними.

Корвін усміхнувся — криво, розслаблено, наче відлуння безжурного часу перед битвою. Він підморгнув дівчині і обернувся до їхнього — тепер лише її — війська.

— Народе Підмісячної імперії! Зверніть ваші обличчя до істинної Верховної Правительки. Схиліть коліна і присягніть їй на вірність.

І Корвін був першим, хто схилив коліна перед Ріною.

РОЗДІЛ 19

Ті, хто обрали свободу, але отримали смерть

Стяги Підмісячної імперії Його Величності Правителя майоріли над Ольвою. Місто спало — не враховуючи робітників порту і князя Мередідда, що вдивлявся у плесо Моря чорних вод. Він не мав сну останні кілька діб — ні коли його армія вирушила до Метрополя; ні коли він дізнався, що її частина загинула під час бунту в столиці; ні коли дізнався, що друга її частина згоріла в Таборі; ні коли прийшло сповіщення про відступ армії Причинного князя і Моранової Чаклунки; ні коли слуга тремтячими руками простягнув папірець, де почерком середущої доньки було написано: «Правитель помер. Довгих років Верховній Правительці».

Крики Аріелли довго розносилися маєтком — але, навіть коли донька стихла у своєму ув’язненні, Мередідд так і не заснув.

Він вдивлявся у обрій, звівши вибілені на сонцях брови. Чоловік дістав з креденсу настоянку альбіції й одним духом спустошив келишок. Місцева настоянка була хіба малькам на снідання, проте та, яку постачали з північного регіону Імперії Сонць, діяла блискавично. Зіниці його темних очей розширилися. Князь прочистив горло і відчинив шафу. Він прискіпливо оглянув гардероб і дістав розшитий сюртук з вовни вікуньї, офарбованої лазур’ю. Мередідд ніжно провів по тканині пальцями — її везли з Кармельських гір, фарбували в місті Маггід найкращі майстри, аби переправити морем особисто для князя Каліпіди. Сюртук коштував нечуваних грошей, та Мередідд твердо знав: деякі інвестиції скуповувалися у стократ.

За чверть години, коли усю набережну встелили каліпідськи-ми килимами, Мередідд у супроводі своєї свити (всі вони були зодягнені у вбрання зі заморської тканини) очікував на пірсі.

Його серцебиття прискорилося, коли червоні кораблі Імперії Сонць стали чітко вирізнятися на виднокраї. На вустах князя розквіт усміх бувалого ділка. Він кивнув.

Знамена Підмісячної імперії іще затріпотіли, перш ніж кетуси⁵ у парадних мундирах їх не спустили. Слуги — здебільшого одинадцятирічні, тому що всіх, кому було дванадцять і більше, Мередідд відіслав воювати в ім’я Правителя, вишикувалися довгим рядом вздовж причалу. їхні руки тремтіли під важкими срібними тацями, гіркою наповненими пригощаннями: солодощами й вином з каліпідських виноградників.

Південний вітер, попутний для кораблів, посилився, розправляючи біло-золотаві стяги, де вигравали два сонця, скріплені хрестом. Над Ольвою замайоріли знамена Імперії Сонць.

— Князю, — старший кетус задихався після бігу. — Княжна Аріелла і її кетуси здобули зброю і залишили місце ув’язнення.

Бездоганна гостинність з обличчя Мередідда ні на мить не щезла. Він знав — з червоних суден в бік пристані були спрямовані підзорні труби.

— Княжну замкнути у темниці. Її двоєдушників — знищити, — оманливо добродушно наказав він, не відриваючи погляду від кораблів. — Оркестр!

Музиканти — десяток альвів — заграли гімн Імперії Сонць.

Кораблі спритно розтинали воду, промені сонць вигравали на свіжій фарбі, яка чудесно приставала до невридійської деревини.

— Надішли Княгині Лукреції скриню прикрас, — Мередідд нахилився до фаворитки. — Дні за три, як все закінчиться.

Жінка опорядила прядку сірого, наче мокра дельфінова шкіра, волосся. Її важкий срібний браслет — його носила сама Таїс — холодно брякнув.

— Ті, в яких вона готувалася в’їхати в Ольву, коли Александр її завоює, — Мередідд провів пальцями по бороді. У його очах з’явився лукавий блиск. — І напиши в листі, що я дарую їй вбрання і прикраси прекрасної Таїс, позаяк вважаю, що лише цей комплект якнайкраще підкреслить її красу.

— Таїс збиралася в’їхати в Ольву голою, — фаворитка вигнула сіру брову.

Мередідд розсміявся. Жінка вчула повів альбіції і закотила очі.

— Не стільки її красу, як красу Вовчого Лісу, — вона схрестила руки, і її браслет знову холодно брякнув.

Гімн Імперії Сонць грав уже ввосьме, коли кораблі, зайшовши в бухту, стишили хід. їхні величезні корпуси почали розвертатися.

Гімн заграв вдев’яте, коли судна, через одне, вишикувалися боком, коли в їхніх лискучих червоних бортах відкрилися гарматні порти.

Мередідд почухав бороду. Усміх бувалого ділка змерк, хоч і не до кінця. Оркестр замовк, так і не догравши гімн дев’ятого разу.

— Іменем Верховного Правителя Імперії Сонць, закликаємо впустити наші кораблі у порт з метою проведення дипломатичної місії, — пророкотів голос з відчутним південним акцентом, який був у всіх столичних дипломатів сусідської імперії, — інакше ми будемо змушені завдати удару по об’єктах зосередження військових структур.

Срібний браслет Таїс брякнув. Фаворитка майнула за спину Мередідда. Хтось зі свити задкував.

— Все гаразд. Вони діють згідно з протоколом, — гучно заявив князь Каліпіди.

* * *

Жюліан вкотре поплескав себе по кишені — у ній лежала каблучка з рідкісним червоним діамантом, який видобули у печері під Великим Древом Імперії Сонць. Чоловік обперся на поруччя, підставляючи обличчя вітрові. Він глибоко вдихнув знайомі аромати солі і тисів. Берег Імперії Сонць пахтів інакше — лишень розпеченим піском влітку і мокрим — опісля Мабону. Підсоння в Імперії Сонць було виснажливим: дні невимовно жаркі, а ночі — нестерпно задушливі. Ще й ці жахливі проблеми з вогнем. Наслідний князь мріяв опинитися у прохолодному затінку Ведмежого вітровалу, а понад те — у тихому, сповненому пахощів троянд саду Вовчого маєтку.

Разом з Лією.

Жюліан взирався у білосніжні будинки Ольви поглядом, сповненим надії. Пістрявий натовп вітав їхні кораблі. Жюліан уже вчував їхній привітний гамір. Гімн Імперії Сонць розлунювався понад бухтою. Усе це видавалося Жюліанові приголомшливим і прекрасним — наче все це він бачив і чув уперше. Певним чином так воно і було. Адже Жюліан уже був не таким, як передше.

Йому кортіло з’явитися перед Лією таким.

Він знову поплескав себе по кишені і всміхнувся сам собі широкою нелукавою усмішкою, хоча хитрувати він за минулі місяці навчився непогано. Було складно уникнути зобов’язань обвінчатися з принцесою пум, але Жюліану вдалося. Його усмішка з нелукавої перетворилася на гордувату: також йому вдалося нажити собі невеличких статків на продажу будинської білої глини. Жюліан, усміхаючись так само нелукаво, обіцяв покупцям, що кераміка з неї не піде тріщинами навіть у руках тих, хто надбав собі проблем із вогнем.

Заледве він отримав повідомлення про смерть князя Івейла, а слідом за ним — повідомлення про коронацію Лії і ще одне — про те, що молода княгиня Невриди відмовилася виходити заміж, Жюліан придбав квиток на найближчий рейс до Підмісячної імперії. Серце його тріпотало в грудях, долоні пітніли. Він не міг ані їсти, ані спати. Все, про що він міг думати: Лія його не забула, вона все ще була закохана у нього. Певна річ, тепер, коли він повністю незалежний від батька, вона погодиться на його пропозицію.

Ще здалеку він запримітив прийнятний ридван, який винайме просто до Невриди. Матінка, певна річ, дарує йому це невеличке нехтування. Батько, певна річ, потисне йому руку, як рівному, і нарешті підпише шлюбний договір, який вони з Івейлом не могли узгодити кілька років.

Корабель стишив хід. Жюліан вглядався у жваву юрму на пірсі, вже уявляючи, як нога його ступить на рідну землю.

Корабель почав розвертатися. Жюліан підійшов до капітана.

— У чому справа, шановний?

— Не переймайтеся, Ваша світлосте, ми діємо згідно з дипломатичним протоколом. Вам ліпше спуститися в каюту.

Жюліан кивнув і справді попрямував до каюти, коли почув голос, що розлупився понад суднами:

— Іменем Верховного Правителя Імперії Сонць, закликаємо впустити наші кораблі у порт з метою проведення дипломатичної місії, інакше ми будемо змушені завдати удару по об’єктах зосередження військових структур.

— Як це розуміти? — наслідний князь збіг на палубу.

— Всього лише радикали, Ваша світлосте, прошу не перейматися, — капітан зобразив віддалено ґречну усмішку і вже розвернувся, аби піднятися на капітанський місток, але Жюліан стиснув його плече — трохи більш в’яло, ніж міг би стиснути спадкоємець клану ведмедів. Та капітана йому все ж спинити вдалося. — Купка буремної аристократії, що намагається захопити престол, — відчеканив капітан, красномовно споглядаючи на руку Жюліана.

—Хто? Імена! — наслідний принц увіп’явся пальцями в його рукав.

Жовна на лиці капітана задрижали, але він, звичний до коми-зування пасажирів, які залишали непогані чайові, знову зобразив усмішку і дістав пергамент з кишені мундира.

— Князь Саверу, Корвін з роду Каганів, — зачитав він.

— Мерзенний пройдисвіт, — прошипів Жюліан.

— Свершена княгиня Невриди, Ралфіна з роду Симургів, — продовжував він.

Жюліан звів брови. Ріна, подружниця Лії? Свершена княгиня? Він не чув новин про шлюб князя Івейла — лише отримував звістку про весілля наслідного князя Севастіана, яке так і не відбулося. Жюліан вихопив пергамент з рук капітана. Він втинався поглядом в кожне ім’я, що зазначалося у спискові «Знищити невідкладно». З його вуст зірвалося зітхання. «Княгиня Невриди, Лукреція з роду Симургів». Капітан зацікавлено примружився, і Жюліан відвернувся. Він знову поглянув на список. Очі наслідного князя розширилися. «Князь Будину, Мадій з роду Берсів». Жюліан заплющив очі і жбурнув пергамент капітанові.

— Вам ліпше спуститися в каюту. Морська хвороба, вона нікого не щадить, особливо аристократів, — усмішки капітан більше не вдавав. Зблідлий рудий пасажир, який судомно дихав, спершись на балюстраду, його звеселив.

* * *

Мередідд осмикнув сюртук, наче побігом демонструючи, що рукави були розшиті орнаментами північного королівства Імперії Сонць (адже підзорні труби усе ще були наставлені в його бік). Князь прочистив горло, розвів руки у врочистому жесті, який виказував господарську гостинність у сусідній імперії, і вийшов уперед.

— Я, князь Мередідд з роду Сцилла, з превеликим задоволенням...

— Свобода або смерть!

На причал ступила княжна Аріелла в оточенні чотирьох косяків⁵⁵ кетусів. Облада княжни, подібна до риб’ячої луски, вигравала в променях сонць. Її руки палали білосніжними огнітами.

—...інакше ми будемо змушені завдати удару по об’єктах зосередження військових структур, — пролунало з боку червоних кораблів.

— Пішли геть, загарбники! — закричала княжна.

—Аріелло, змовкни! — Мередідд розштовхував вельмож, просуваючись до доньки. Кетуси заступили княжну і здійняли клинки з акулячих зубів.

— Здійми огоскіт над містом, — кинула батькові Аріелла. — Вони ось-ось накриють нас вогнем.

— Вони не вистрілять, — Мередідд відштовхнув кетуса зі свого шляху.

— Здійми, інакше я арештую тебе за антидержавну діяльність, — Аріелла подала знак своїм воїнам. Запалали пельніти.

Мередідд заклав руки за спину. На його голові сполум’яніла корона. Вона полискувала, наче мокрі плавці. Він кивнув. Та не на знак згоди. То був знак для військ. З-поміж білих будинків виринули воїни, озброєні гострою зброєю і силою. Вони обступали військові формування княжни. Князь Каліпіди відійшов до свити. Його обличчя, привітне, сповнене надій на взаємовигідну співпрацю, обернулося до кораблів Імперії Сонць.

— Я, князь Каліпіди, — знову почав Мередідд, та його увірвали погуки вельмож.

— В атаку! — наказала Аріелла.

Три косяки кетусів побігли до пірса. Воїни Мередідда випустили пельніти. Аріелла звела щит. Три сотні чоловіків кинулися у воду. У здійнятому плескоті їхні затягнуті в обладунки тіла на кілька митей зникли. Іще три сотні чоловіків зістрибнула у води моря. Все стихло.

Аріелла поглянула на батька. їй завдало немало задоволення спостерігати, як бездоганний усміх бувалого ділка тане на його вустах, як князь обертається до неї, як у його очах спалахує жах. Як він зривається з місця і мчить до неї. Вона не могла розчути його слів. Його свита теж кинулася з пірса з вереском.

А тоді Ольва втонула у вибухах.

Двадцять суден вистрілили, одне за одним. Ядра лучили у причал. Під крики князівської свити на місто напустився другий залп.

Аріелла пробиралася крізь заслону диму й пилу, чіпляючись за шмаття розідраних каліпідських килимів.

— Де князь? — вона вхопила альва за руку. Він іще тримав барабанну паличку. З вух цідила кров.

Аріелла перехопила кетуса.

— Здійняти огоскіт над Ольвою!

— Князь наказав здати місто без бою.

— Де він?

— Ніяк не знаю, — кетус смикнувся. Йому кортіло заховатися у вуличках міста, що розташовувалися вище по скелі.

— Збери сотню воїнів. Цього слугу і решту постраждалих, — вона всунула тонку скривавлену руку альва у величезну долоню військового, — доправити у шпиталь.

— Не було розпорядження князя.

Аріелла приставила клинок з акулячого ікла йому до горла. Кетус вклонився і зник з альвом за завісою диму.

— Іменем Верховного Правителя Імперії Сонць, — рознеслося крізь виск зранених і вигрім будівель, які обвалювалися.

Вчувся плескіт. Здійнялася величезна хвиля. Крайнє судно накренилося і звалилося на сусіднє. З-під води виринула сотня ке-тусів верхи на гіпокампах і акулах. Вони дібрали швидкості і стрибнули понад чорними водами. В польоті вершники обстріляли палуби двох кораблів огнітами.

— Де крук і єдинодушниця? — прошипіла Аріелла.

— Ми отримали відповідь, що армія прямує на південь від Йосафату, — відповів старший кетус її військ. — Але Брама Неврида-Каліпіда зачинена. Вони витратять на вісім годин більше, рухаючись в обхід.

Аріелла стисла губи. Дівчина попрямувала до пірса. Потрібно було змусити батька відбиватися. Ольва мала встояти до приходу Корвіна й Ріни.

Вибухи канонадою розійшлися за дві сотні метрів від княжни. Аріелла вкрила себе огоскітом, та їх з кетусами все одно відкинуло до стіни прибережного ресторану. Дівчина звела погляд: в дитинстві вона втікала сюди поласувати вишневим шербетом. Тепер, серед руїн з білого саману можна було хіба що наковтатися пилу. Вона роззирнулася. Уся берегова площа перетворилася на руйновище. Ольвці снували туди й назад з очима порожніми, наче в мерців. Лазур їхніх шат була просякнута багряними плямами. Пронизливо закричали. У глибині ресторану заходилася літня жінка. Вона завжди давала Аріеллі другу порцію шербету безкоштовно. Кетуси розбирали завали. Вони обплели пельнітами уламок заваленої стіни і відкинули. Заледве пил осів, і Аріелла, і жінка побачили: допомагати тут було нікому. Аріелла спостерігала за тим, що залишилося від невістки жінки та її онука — дві червоні плями на камінні — і зрозуміла, що вишневий шербет вона більше не візьме до рота ніколи.

— Двадцятеро, евакуюйте тих, хто залишився у прибережних будинках, — Аріелла задкувала, не сміючи звести на жінку погляду.

Кілька ядер не дістали берегової лінії. Другий косяк кетусів оплів три судна пельнітами. Акули тягли їх глибше в море. Третій косяк обстрілював флот з берега, не дозволяючи воїнам на кораблях як слід прицілитися і вразити акул.

Аріеллу нудило і похитувало. Вона потерла потилицю. На долоні залишилася кров. Княжна вилаялася, як княжнам лаятися не личило, зате як частенько заходилися вантажники в портах, де дівчинкою грала з синами рибалок.

Вона йшла до причалу площею, де замість дитячих м ячів котилися кам’яні брили. Де замість вереску дітей, захоплених грою, здіймався вереск дорослих, які втратили кінцівки. Аріелла вишукувала серед пелехів гару сюртук з офарбованої в лазур вовни вікуньї. Але ольвці надто вже полюбляли лазуровий колір. Вона знову і знову йшла слідом — даремно — за чоловіками, які не були князями Каліпіди. Вона знову і знову оберталася на голос, що не був голосом її батька.

Тривожний клич, який міг розпізнати тільки каліпідець, — надто високий для вух ссавця — пронісся над причалом. Аріелла і кетуси кинулися до берега. Княжна розштовхувала пань з батькової свити у розідраних заморських сукнях. Вона дісталася пірса. Жовна на її лиці задрижали від гніву.

Перший косяк кетусів обстрілювали з кораблів. Здавалося, вода довкола них кипіла під нескінченною атакою огнітів і гарпунів.

— Щит! — наказала вона. — Вивести воїнів з-під вогню!

Знову клич. Другий косяк втрапив у свою ж пастку. їх оплели тенетами, і тепер тягли до суден, наче впійману у сіті мойву.

— Ні! — Аріелла запалила огніт.

Пельніти стислися. Морем розтікалася пляма крові. Другий косяк: сотня воїнів у людській подобі і сотня воїнів у тілах риб — загинули.

— Іменем Верховного Правителя Імперії Сонць, ми змушені завдати удару по об’єктах зосередження військових структур.

Вибухова хвиля знесла Аріеллу на край пірса. Вона вхопилася за окрай оббитого гострого каменю, чіпляючись зірваними нігтями з усіх сил. їй не вистачало духу звестися — дух вибило ³ грудей. Вони обстріляли центральну площу — базар, де двоєдушники з Імперії Сонць укладали торговельні угоди, пили вино зі солодкого Каліпідського винограду і жерли баранину з Муфлонової розщелини. Вони знали, що то не був військовий об’єкт.

Княжна стиснула зуби. Вона підтяглася і вилізла на пірс.

— Батьку!

Вона шукала його серед завалів і розплавлених музичних інструментів, серед зігнутих срібних таць і розчавлених солодощів, политих каліпідским вином з розбитих ойнохой.

— Планктон би його зжер, — губи княжни вигнулися кривою лінією, коли вона, врешті, зметикувала: його не могло тут бути. Він першим зірвався з місця, заледве врозумів, що Імперія Сонць таки вистрілить. Князь Мередідд, допевне, уже чверть години спостерігав за тим, що відбувається, з вікна своїх покоїв, попиваючи свою гірку настоянку і повторюючи фаворитці, що за два-три дні все закінчиться.

Аріелла зупинилася, вчувши знайомий брязкіт. Підняла ліву ногу. З її грудей вирвалося зітхання — уперше в житті не награне. З-під купи плит, які раніше були частиною пірса, виднілася бліда понівечена жіноча рука. Почорнілий зап’ясток увінчував срібний браслет Таїс.

Кетуси розгрібали завали. Аріелла ж не зводила з браслета очей. Вона вглядалася в кожен вигравіюваний взірець, намагаючись знайти невідповідності. Так, вона знала цей браслет напам’ять. Так, вона не пам’ятала обличчя матері, але пам’ятала її руки, увінчані прикрасами Таїс. Так, вона щоразу цупила браслет у фаворитки і неодноразово повертала його під загрозою батька позбавити її спадку. Аріелла добре знала цей браслет, однак безшумно повторювала, що це точно був не він.

Її шепіт увірвався. Тепер вона не могла ані рухатися, ані говорити. Офарбована в лазур вовна вікуньї, золотий орнамент північного королівства Імперії Сонць, тканина, яку везли з Кармельських гір, фарбували в місті Маггід найкращі майстри, аби переправити морем особисто для князя Каліпіди.

Батько був мертвий. Корона лежала недалеко від його розчавленої голови, залита його кров’ю і забризкана його мізками.

— Надягайте! — крикнув старший кетус її армії.

Аріелла здригнулася. Вона перевела на воїна погляд, наче вперше побачила. Вона знала його добре — коротала з ним кілька ночей, коли спомини про перше кохання ставали надто нестерпними. Та чомусь не впізнавала ані його голосу, ані обличчя.

— Право на Бій! — він кивнув убік чотирьох вельмож — голів кланів акул, дельфінів, гіпокампів і черепах. їхні очі прикипіли до корони. Вони стискали клинки.

Кетуси перетнули їм шлях. Аріелла вхопила корону. Вона поглянула на батька. Сльози заливали очі. Вона наспіх втерла холодне залізо і зодягла корону на голову.

— Боги!

Голови кланів поглянули поверх увінчаної голови Аріелли.

На почорнілий брук порту повалилися, одна за одною, рампи вже пришвартованих кілька місяців тому червоних кораблів. З люків визирнули обличчя — сірі і змарнілі, лиця двоєдушників, які давно не бачили сонячного проміння. Кетуси вишикувалися супроти кораблів і здійняли огніти.

— Ні! — Аріелла вийшла уперед, взираючись в людей, що сходили на причал тонкими тремтячими ногами. Княгиня вгляділася в їхні плечі — на кожному багряніла мітка Агори.

— Це мавали, — старший кетус презирливо повів рукою. — Вони тут, аби знищити Ольву зсередини. Ми маємо їх ліквідувати. Дозвольте виконувати.

Раби юрмилися біля суден, розгублено роззираючись. Флот Імперії Сонць знову атакував. Більшість рабів впали на землю, прикриваючи голови руками. Деякі з них осідали просто на землю і заходилися кашлем. Деякі не могли самостійно зійти рампою — їх зносили інші на своїх захлялих спинах.

— Це піддані нашої імперії, — відповіла Аріелла. — Надати допомогу лічеців і спостерігати. Верховна Правителька і князь Корвін приймуть рішення щодо їхньої подальшої долі.

Аріелла обернулася до голів кланів. її уста кривилися в посмішці.

— Панове, залишаю їх під вашу відповідальність. Розміщення й евакуація рабів віднині — ваше зобов’язання. Якщо когось не дорахуюся, ви особисто постанете перед Її Величністю.

Чоловіки низько вклонилися. Злостивість та заздрість на їхніх лицях змінилася страхом. Аріелла вдоволено кивнула і закинула косу за плече. Вони поки не бачили нової Верховної Правительки, отже, якийсь час виконуватимуть зобов’язання під тиском священного страху перед нею.

Наче пожежа, що охопила плесо, флот Імперії Сонць — іще сотня кораблів — стрімко наближався до берегів Ольви. На бортах суден займалися тисячі огнітів і запалених метальних знарядь.

Аріелла озирнулася до верхів’я скелі Бешик. Нічого, окрім ланцюга жителів міста, яким вдалося здійнятися обстріляними вуличками, сходами і містками.

— Браму Неврида-Каліпіда відчинено? — вона перехопила старшого кетуса.

— Ніяк ні. Наказу не було.

— Відчинити негайно! — вона дала йому ляпаса. — Зрадники, хочете нас згубити?

Кетус вклонився і втік. Аріелла ж поглянула на флот ворога — у блискові сонць, що здійнялися над морем, він здавався незліченним. Дівчина стисла кулаки. Її обличчя набуло безщадного виразу. Таким воно було лишень одного разу — коли батько намагався вбити того з її полюбовників, кого вона мала необережність покохати. Він тепер навіть не пам’ятав Аріеллу, мешкав у Гнізді, у безпеці. То було на краще. Проте Аріелла собі в цьому все ж зізналася, саме тієї миті їй відчайдушно кортіло поглянути на нього. Вона трухнула головою. Для неї, княгині холоднокровного риб’ячого народу, сентиментальність була вадою. А от крижана лють, що розтікалася венами — чеснотою.

— Здійняти огоскіт! — наказала Аріелла, звівшись вище по скелі — на вулицю, де стояв шпиталь і відкривався найкращий краєвид на море. — Тримати оборону до прибуття армії Верховної Правительки і князя Саверу!

Три косяки її воїнів атакували кораблі, не дозволяючи їм закріпитися в бухті. Іще п’ять косяків евакуювали підданих. Батьківське військо — облишена тисяча — зайняли захисні позиції. їх було мало. У кілька разів менше, ніж імперців на червоних кораблях. Якщо Аріелла дозволить їм зійти на берег, Ольви не стане.

— Іменем Верховного Правителя Імперії Сонць, ми змушені завдати удару по об’єктах зосередження військових структур.

І вони напустили на Ольву тисячі сполум’янілих ядер. Над містом запалав огоскіт, вкриваючи іскристим сяйвом оповиті полум’ям будинки з пробитими дахами; потрощені звивисті вулички; обламані, наче хворі зуби, сходи і обрубки підвісних містків; випалені тиси і почорнілі саманні блоки.

Іще кілка тисяч ядер ударили. Полиски світла випереджали вибухи на миті, наче спалахи зовнішньосвітніх фотоапаратів, які карбували місто таким, яким воно більше ніколи не буде. Аріелла бачила обличчя кетусів, що втримували щит: бачила, як сльози струмують з їхніх напівосліплих очей; бачила вени, що позначалися на почервонілій шкірі; бачила, як ковзають підошви їхніх чобіт під вагою атак; бачила, як тремтять їхні руки і ноги — поки Ольва знову не занурювалася в обійми темряви під покровом диму і пилу.

Місто знову вкрив спалах, наче вони опинялися в череві величезної ватри. І Аріелла побачила червоні ниті в огоскіті над Ольвою.

Канонада пострілів. Сотні вогнів проривали усе більш тонкий, усе червоніший огоскіт. Скеля Бешик зайшлася дрожем. Земля затремтіла попід ногами. Аріелла розтягнулася на шершавій мокрій бруківці. Вона перевернулася на спину і здійняла руки. Квартал лічеців накрив огоскіт. Три ядра, одне за одним, вдарили у стіни щита.

— Це шпиталь, а не військова частина. Звірі! — закричала княгиня.

Вона розчахнула двері шпиталю і кинула головам кланів, що забилися у найдальший кут приміщення:

— Евакуювати усіх! Негайно!

— І рабів з кораблів? — вчула вона голос голови кланів акул.

— Усіх! — Аріелла з гуркотом зачинила двері.

Вона обвела поглядом місто. Раніш воно нагадувало їй піну водоспаду, що стелилася до золотистого піску морського пляжу. Тепер Ольва нагадувала вогняну чорну вирву. Один за одним, спустошені воїни падали, їхні тіла скочувалися у чорні провалля, що колись було площами, чадами і вулицями. Плетиво огоскі-та розривалося, пропускаючи все більше огнітів і гарматних ядер. Вони терзали місто, винищували все, що досі нагадувало колишню Ольву. Місто поглинали дим і вогонь, подібні до зграї диких собак, ошалілих від голоду.

— Є новини про армію Верховної Правительки?

— Вони перетнули кордон князівства, — відрапортував кетус.

Ядро влучило у школу, куди Аріелла ходила, поки не стало очевидним, що вона вподобувала вчителів частіше від однокласників.

Стіни, дах, і той самий стіл, на якому вона виявляла прихильність до вчителя, злетіли в повітря.

На воду спустили перші червоні човни. Імперці готувалися ступити на землі Ольви — брами до Підмісячної імперії.

— Принеси вина, — наказала Аріелла найближчому кетусові.

— Перепрошую?

— Вина. Негайно.

Кетус ошелешено витріщився.

— Цей день потрібно відсвядкувати. Останній день Ольви, — сказала Аріелла.

Княгиня не зводила з човнів очей. їй принесли вина — його набрали просто з тріснутої діжки, облишеної посеред вулиці. Аріелла зробила великий ковток, примруживши очі. Це була оманлива подоба задоволення. Княгиня спостерігала за ворогами. І чекала.

Перший човен пришвартувався.

— Свобода або смерть, — Аріелла допила вино.

На її устах розквіт хижий усміх. Ніхто не пам’ятав тих часів, але достоту такий самий усміх розквіт на устах Таїс, коли вона, уже знаючи, як Македонський вирішив вчинити з її домівкою, надіслала тому в дарунок діжку вина. Минули тисячоліття, та ніхто так і не збагнув, що скосив його зміїний трунок, змішаний із солодким каліпідським вином.

Аріелла опустила огоскіт над шпиталем і запалила огніти. Якщо Ольві і судилося стати для імперців брамою, то хіба що Брамою у царство Мора.

* * *

Стяги Імперії Сонць — їхнє жалюгідне шмаття — погойдувалися на флагштоках, почорнілі, подерті, наче залишки м’яса на кістці. Скупе сонячне світло, що пробивалося крізь заволоку смогу, зникло остаточно. Простугонів шофар. Небо почорніло.

— Я, Верховна Правителька Підмісячної імперії, наказую скласти зброю, інакше ми будемо змушені знищити ваш флот! — пролунало над бухтою.

Аріелла звела голову. Флок птахів, подібний до великого звіра, зметнувся над містом.

Флок спікірував на Ольву — у саме серце ув’язнених у пожежі вулиць. Флот вистрілив по місту, та, перш ніж ядра досягли стін ще цілих будинків, над Ольвою запалав огоскіт. Потужний. Іскристий. Такий огоскіт не могла утримувати жменька кетусів. Його могли запалити лише десятки тисяч воїнів: кораксів, субординатів, гліганів, другожів та інших. Він спадав на місто, наче щільна завіса водоспаду. Ядра зі скреготом влітали в осяйне плетиво і кришилися до пилу.

Кораблі здійняли жерла гармат, і сполум’янілі ядра полетіли туди, де на краю скелі виднілася невисока жінка у військовому мундирі з короною на голові. Чорний огоскіт спломенів довкола Верховної Правительки, ніби два крила гігантського птаха. З-за полум’я виступив чоловік — князь Саверу.

Мить, і поза їхніми спинами виринули тисячі воїнів. Вони здійняли руки. У їхніх долонях запалали огніти. Вони зливалися воєдино, розросталися у єдину велетенську пломенисту кулю.

— Вогонь! — пронісся голос Верховної Правительки.

Здавалося, наче третє сонце зійшло до свого зеніту. Лишень на мить застигши в небі, воно понеслося донизу, наче блискавиця, наче каральний вогонь богів Зовнішнього світу — хоча і вигаданих, проте нещадних.

Спалах занурив бухту в білосніжне сліпуче сяйво. Потяглися довгі миті дзвінкої тиші. Вибух. Здійнявся фонтан, і червоні тріски злетіли в повітря, наче краплі крові. Кількаметрова хвиля напустилася на пірс Ольви. Вода, наче кишло гадюк, зашипіла об оповиті вогнем стіни огоскіта, зведеного над містом.

Двадцяти кораблів не стало. Іще п’ятнадцять хилилися від вибухової хвилі.

Ріна завмерла, заледве діставшись краю скелі Бешик. З її губ зірвався подих. Ольва нагадувала жерло вулкана під час виверження. Усе охопило полум’я. Здавалося, воно дихало, танцювало у тріумфальному танку. Внизу до моря стікала, наче лава, кров.

Сморід і задух звивалися під вогняним склепінням, наче звірі в агонії. Брейгелю старшому, допевне, ніколи не вдалось би написати на полотні те, що сталося з Ольвою.

Цілі квартали, один за одним, складалися, наче карткові будиночки. Вони скочувалися вниз по скелі і опадали склепом на облишені скрині з дорогими тканинами і накопиченим за роки крамом. Ольвці тягнулися небезпечними скелястими дорогами, наче потік, що повернув навспак. Шляхетні торговці і бідні рибалки були рівними, коли навісний місток під їхніми ногами уривався. І тоді виживав той з них, чиї руки виявлялися чіпкішими.

Море чорних вод було встелене червоними кораблями. Кораблями, збудованими з деревини Вовчого лісу, Тисового перелісу, Ведмежого вітровалу й алазонського Рогатого березняку. І на горизонті, там, де заледве мрів примарний обрій берега Імперії Сонць, багряніли нові кораблі.

— Вони знищують місто. Навіть після того, як воно їм здалося, — Ріна стискала кулаки, вглядаючись в потріпане знамено Імперії Сонць.

— Хіба у Зовнішньому світі війни перебігають не так само? — Корвін прибрав огоскіт, виплетений довкола Ріни. Він нахилився до її скроні. — Потрібно атакувати знову. Зараз.

Ріна кивнула.

— Приготуватися! — вона віддала наказ армії, і великий огніт знову спломенів над обгорілими дахами будинків із саманних блоків.

— Білі стяги! — крикнули в рядах субординатів.

— Вони здаються! — почулося серед воїнів.

Над вцілілими суднами і справді замайоріли білі стяги. Один за одним, вони починали соромливо тріпотати серед їдкого гару, що стелився над уламками інших кораблів.

На обличчі Ріни зазоріла усмішка. Вона озирнулася до Корвіна, сподіваючись побачити переможний блиск в його очах. Шу з криком сів йому на плече. Вислухавши птаха, князь спохмурнішав. Він дістав бінокля і вглядівся у килим червоних кораблів, що гойдалися на хвилях Моря чорних вод. Він підтис губи.

Дан ледь чутно щось у нього запитав. Корвін кивнув. Генерал потер перенісся.

— Це не варіант, — мовив Дан до брата.

Ріна забрала у князя бінокль і подивилася на одне із суден під білим прапором. На палубі зібралася юрма людей. Не воїнів в обладі чи мундирах — панів та пань у сюртуках і сукнях. Панів з келихами в руках та пань зі згортками, що підозріло нагадували згортки з немовлятами.

Усе затягло пітьмою. Корвін звів огоскіт. Прогриміла низка вибухів, що напустилися на щит понад Ольвою. Стріляли червоні кораблі — ті, що стояли, наче прикриваючись, поміж суднами з білими стягами.

Земля пішла дрожем. Знову і знову. Край скелі Бешик відірвався і полетів донизу, тліючи в нитях огоскіту. Корвін відтягнув Ріну далі від краю урвища.

— Ми ж не стрілятимемо по звичайних людях? — запитала вона, притримуючи корону, ніби та могла впасти.

— Корвіне, я не віддам наказу бити по невинних, — Дан став позаду Ріни, сховавши руку за спиною.

— Якого Мора ви чекаєте?!

Аріелла неслася, заледве помічаючи щось на своєму шляху. Її коса, завше світла з мідним полиском, багряніла. Вона тягла поранену ногу, відштовхуючи кетуса, що силкувався допомогти їй іти. Вона відштовхнула Корвіна і попрямувала до Ріни. Княгиня Каліпіди притискала скривавлену руку до грудей. Усе її обличчя було скривавлене. Від неї відгонило гаром і кров’ю.

— Вони щойно знищили шпиталь. Три сотні загиблих. Якщо не враховувати ненароджених в утробах матерів, — вона вхопила Ріну за комір. — Чого ти чекаєш?

Дан стиснув зап’ястя Аріелли і повільно відвів від дівчини. Він став поміж княгинею і Верховною Правителькою, безмовний і похмурий.

— На борту жінки і діти, — відповіла їй Ріна.

— Жінки і діти нашого ворога! — крикнула Аріелла.

Вони вчули, як хтось прочистив горло. Катон ступив уперед, лише коли всі обернулися до нього. Його обличчя, висушене пустельним повітрям, засмагле під палючими сонцями, здавалося холодним, наче висіченим з каменю.

— Ми маємо знищити усі кораблі, без винятку.

— Ми зможемо вибірково знищити військові кораблі, — Ріні довелося перекрикувати вибухи. — Ми збережемо життя цивільних.

Щит, зведений над Ольвою, знову задрижав. У кількох місцях він починав рожевіти. Вдалині, на півдні, прогуготіла сурма. Пливла іще сотня кораблів — але не до Ольви. Вони прямували до берегів Алазони.

Катон супроводив їх поглядом, уважним, та беземоційним. Ріна вчула, як її плеча торкнулося плече Корвіна. Князь дивився на Катона, схиливши голову набік. Дівчина відчула тривогу, коли прикмітила на Корвіновім лиці щиру цікавість. Вона потисла його долоню. Тривога згасла, варто було їй відчути його потиск у відповідь.

— Річ не у тому, аби відбитися від суден ворога, — Верховний Меланхоліт заклав руки за спину. Здавалося, він милувався тим, як червоний флот сунув морем. — Справа у тому, аби нова Верховна Правителька продемонструвала свою міць. Істину міць темної сили, на яку Верховному Правителю Імперії Сонць доведеться зважати.

Ріна закотила очі. Вона обернулася до Корвіна, сподіваючись побачити іронічний погляд, що мовив би: «Так, душе моя, він наче скалка під нігтем, та спробуй не звертати уваги». Та Корвін виглядав холодно і рішуче. Він стиснув її долоню міцніше. Ріна похитала головою.

— Він має рацію. Інакше нам не вирватися з-під їхнього впливу, — у голосі Корвіна не було і тіні сумніву. Якщо він і відчував увесь той жах, який нині зароджувався всередині Ріни, то дівчині того розгледіти не вдалося. — Не зробимо цього зараз, вони нападуть знову. І ще десятки років ми будемо вести з ними війни.

Верховний Меланхоліт майнув поглядом по сплетених долонях Ріни і Корвіна. Його губи гидливо затремтіли.

— Князю Корвіне, гадаю, нам з вами краще поквапитися, — Катон дивився тепер лише на Корвіна, а Ріни наче зовсім не помічав.

— Рішення приймає Верховна Правителька, — за кілька секунд напруженої тиші Корвін сховав руки за спиною та відступив на крок. Тепер він стояв за два метри від Ріни. Настільки далеко, наскільки вимагав протокол. — Лише їй вирішувати, яке майбутнє чекає на імперію.

— Певна річ, — Катон ніби лиш тепер знову згадав про її існування. Він обвів її поглядом, в якому не було ані натяку на повагу. Лишень насміх.

Ріна обернулася до армії — до тисяч і тисяч очей, спрямованих на неї. У горлі став нуд. Слова застрягли на кінчику язика. Армія Верховної Правительки чекала на наказ. Ріна відчувала, що Правителева кров застигла на руках. Відчувала, як нестерпно втиналася в голову корона. Як горять полишені сили вени. Як вибивається з грудей серце.

Застугонів шофар. Шофар, що нагадував ведмежий ревіт.

— Сину! — Амага кинулася до краю скелі. Лія ледве встигла вхопити її за рукав горсака. Погляд княгині Будину, сповнений жаху, був спрямований до одного з кораблів. Над ним не білів прапор, над ним розвивалося знамено Берсів. — Жюліане!

Понад Ольвою розполонився гучний, наче перелуння дзвоників, сміх. Ріна, Корвін і Дан здійняли голови. Подерті стяги Імперії Сонць на мить опали. Та затим їх підхопив крижаний північний вітер. Його порив ударив Ріну в спину. Дівчина поглянула на Море чорних вод. Воно здавалося живим. Хвилями тягнулися тисячі чорних нитей. Чорні ниті оплітали кораблі, повзли на палуби, зміїлися по червоних дошках, кидалися до ніг двоєдушників: воїнів і цивільних. Бінокль в руках Ріни затремтів. Вона опустила його, завбачивши, як нить повзла ногою жінки у лазуровій одежі. Верховна Правителька поглянула на Корвіна і Дана. Північний вітер здіймав пасма волосся з їхніх сполотнілих лиць. Усі троє перезирнулися. Усі троє поглянули під ноги — тисячі нитей тяглися з-під їхніх чобіт. Кров’ю тисяч їм судилося окропити руки. Тисячі смертей мали полишитися на їхньому сумлінні.

— Просто віддай мені наказ, — прошепотів Корвін Ріні. — Віддай мені наказ діяти на мій розсуд.

Дан мовчав, спохмурніло спостерігаючи за князем Саверу. Ріна звела брови, споглядаючи на генерала, але той лише відвернувся.

— Віддай мені наказ, Ріно.

Вона заледве чула шепіт Корвіна крізь крики Амаги. Знову пронісся вигрім вибухів. Огоскіт над Ольвою затремтів, наче натягнуті до краю струни. Він повільно починав червоніти. Кораблі все впевненіше наближалися до берегів Алазони. А понад бухтою знову і знову розходився ведмежий клич, що сплітався з голодним сміхом Темної Богині.

Ріна звела лице до Корвіна. Чорна окрайка довкіл його блакитних очей стала жахаюче великою, наче тепер він бачив більше смерть, аніж життя. Наче тепер він був більше Переправником, аніж людиною. Ріна не знала того, але і її очі почорніли. Дівчина глибоко зітхнула і стала супроти своєї армії.

— Не смій! — заревла Амага.

— Знищити всі кораблі, — мовила Ріна, не зводячи з княгині Будину очей. Вона силувалася не помічати очей Лії — здивованих і настрашених. — Князю Корвіне, передаю вам командування.

Коракси з готовністю виступили вперед, але Корвін похитав головою. Він підійшов до Катона, пограв бровами, кривувато всміхаючись.

— Верховна Правителька бажає показати Імперії Сонць усю міць темної сили. Нам знадобляться всі меланхоліти.

Катон зробив короткий кивок. Три тисячі воїнів у чорній обладі підійшли до краю урвища.

Над скелею Бешик запалало чорне полум’я.

Червоні кораблі накрили огоскіти.

Дан підійшов до краю скелі останнім. Він озирнувся до Лії. Княгиня не поглянула на Темного Вершника. Вона тримала Амагу, як та одного разу тримала її саму. Дан скосив погляд на брата. Вогонь в його руках розгорявся. Він ріс, сплітаючись з вогнем Катона. Над Ольвою міцнішало чорне полуміння. Чоловік зітхнув, гамуючи нудоту. Вовчий повів — Феланів — оповив у пориві північного вітру.

— Вона передає, що пробачає тобі за це, — прошепотів старший субординат.

Генерал знав, що Лія його пробачить. Та не знав, чи був він сам ладен на прощення.

— Ні! — заволала Амага.

— Вогонь! — водночас наказали і Ріна, і Корвін.

Ріна не дозволила собі ані відвернутися, ані заплющити очей. їх пекло. Та і сліз вона собі не дозволила. Вона спостерігала за тим, як чорний вогонь поглинув тисячі чорних нитей, як він поглинув тисячі життів. Як він запалав несамовитіше пожежі у Малині чи Таборі. Як він вгамувався. Як розсіявся дим. І як спорожніло плесо моря, якщо не рахувати дерев’яних уламків, схожих на краплі крові.

Корвін і Дан впали на коліна. Ріна вхопила князя, коли він нахилився над урвищем.

— Дихай, — вона поклала руку йому на спину. — Рахуй і дихай, Корвіне.

Він хрипів. Задихався. Як, певне, задихалися пасажири суден, що бігли палубою від лавини чорного полум’я, що насувалася. Князь кричав. Пронизливо, як кричали ті, кого він спалив живцем. Ріна торкнулася його чола — він палав, наче справді горів, наче справді ось-ось мав обернутися на попіл.

Дан згорнувся біля ніг Фелана. Лія піднесла до його обличчя шкалик зі зіллям. Він вчепився в пелену її спідниці, без упину бурмочучи щось про червоний діамант.

Катон спостерігав за ними, подивовано вигнувши брову. Ні його очі, ні очі бодай одного з меланхолітів чорної окрайки не мали. Можливо, тому що вони не укладали угод з Темними Богами, а, можливо, тому, що не були чутливими до чужого болю.

— Най була б ти проклята! — Амага ривком звела Ріну. Вона стисла її шию, упинаючись довгими гострими нігтями в шкіру. — Най твої діти знищать тебе з тією ж холоднокровністю, з якою ти вбила моє дитя.

— Його вбив я, — Корвін викрутив зап’ясток княгині і відштовхнув від Ріни. Очі князя Саверу обернулися сірою неживою крицею, яку майже поглинула чорнота. — Його кров на моїх руках. Від самого початку — на моїх.

— Най будете прокляті ви обоє. Най будуть прокляті ваші клани, — Амага плюнула Корвінові в лице.

— Тисяча чи один, — Корвін промовив те не їй. Він сказав це Мадію.

Князь Будину не одповів. Лише мовчки спостерігав за тим, як той стирає з обличчя слину, як відводить Амагу, наче слабку дівицю, у стрій другожів. Так само мовчки він прийняв її у свої руки з рук князя Саверу.

— Вражає, — Катон кивнув Корвінові. — Тішуся, що нам вдається діяти обопільно. Початок міцній співпраці покладено?

Він простягнув руку. Корвінові. Не Ріні. Корвін усміхнувся і відступив на два кроки за спину Верховної Правительки.

— Маю сподівання, ми всі залишимося вдоволені плодами нашої взаємної праці, — Ріна потисла руку Верховному Меланхолітові. Міцно, як тендітні панни Підмісячної імперії рук не тиснули. І цього разу Катонові довелося затримати на ній погляд.

Другожі полишили скелю Бешик, аби запалити поминальне вогнище за Жюліаном і тисячами полеглих воїнів князівства Будин.

* * *

Наступної ночі поминальні вогнища здійнялися вздовж ріки Сейм. Десятки тисяч поминальних вогнищ. Заупокійна пісня кланів злилася у єдиний сутужний плач.

Десятки тисяч човнів було спущено на воду, аби доправити спочилих в останню путь.

До одного з човнів підійшла жінка з дівчинкою двох років на руках.

— Дивися пильно. Запам’ятай його лице. Ти його більше не побачиш, — мовила мати. Вона зняла з волосся три пір’їни і поклала на груди мертвого чоловіка. А тоді запалила його човна. Вогонь охопив тіло батька дівчинки, аби сховати в темній густій димці, підвладній Переправникові.

Ріна відступила назад. Вона більше не була спроможна тримати голову прямо. Корона ставала усе важчою з кожним сполум’янілим човном.

Корвін опліч неї звернувся до двоєдушників. Він говорив щось про високу ціну перемоги, про ціну свободи і про ціну майбутнього для них самих та їхніх дітей. Ріна заледве вчувала його слова.

Вона вглядалася в обличчя загиблих, в одне за одним. З кожним обличчям, на яке падав погляд, корона важчала і важчала. З кожним новим словом Корвіна про високу ціну, і про свободу, і про майбутнє, корона впиналася в голову все сильніше і сильніше.

У чорному небі здійнялася чорна хмара. Флок птахів летів на захід. Круки тримали у лапах троси. Човен, чорний, наче збитий не з дощок, а з кручого пір’я, плив повітрям. Птахи спустили його на ріку, дбайливо, наче то була колиска. У човні лежали двоє. Генерал Паллак і Ора Лібена. Вони лежали під знаменом Саверу, всипаним квітами — понад усе — трояндами, які полюбляв Корвін, і віттям бузку, який полюбляв Дан. їхні блідаві лиця були звернуті не до місяців, а одне до одного.

Пал і Лібена були одними з небагатьох, чиї обличчя не були покриті. Небагатьом вдалося ступити в останню путь зі вцілілим ликом. Небагатьом Морана дарувала прекрасну смерть. Навпаки. Вона обрала найжорстокішу і найнезутарнішу.

Вони самі обрали її для себе.

Корвін і Дан одночасно наблизилися до човна. Побіля самої води Корвін стишив крок, пропускаючи Даннаміса вперед. Генерал

увійшов у ріку по коліно. Він припав чолом до блідого братового чола. Він опорядив знамено на його грудях, як опоряджував ковдру в дитинстві, хоча і був наймолодшим.

—Учитель брехав. Ніхто з нас не став ані сміливим, ані мудрим, — він споглянув на Корвіна, — ані справедливим.

Корвін стиснув кулак, тамуючи тремет. Він опустив погляд на руки Лібени — маленькі, майже дитячі, та більше не смертоносні. У них не вклали квітів, як вкладали їх в руки спочилих саверок. У них вклали серп — як належало вкладати бойову зброю у руки кожного саверського воїна. З-під рукавів мундирів іще виднілися їхні шлюбні мітки. Морана не стерла їх з знекровленої шкіри.

Князь узяв руку Лібени і вклав у долоню Паллака. Він відступив. У руці Даннаміса спалахнув чорний вогонь. Він провів рукою понад квітами, що встеляли тіло брата і його дружини. Троянди і віття бузку зіщулилися, наче скорботно схилили голови, а тоді розпалися прахом. Човен охопило чорне полум’я. Жар став нестерпним. Корвін розвернувся, перетнув пляж і став побіля Верховної Правительки. Голови він не підіймав, і ніхто не бачив його очей. Лише деякі помітили, як він вертів на пальцях персні, яких стало на два більше. Генерал Даннаміс не повертався до саверської свити. Він задкував, не відвертаючись, вглядаючись в обличчя брата, поки те не поглинув чорний туман.

У небо зметнулося весло. Воно з плескотом вдарило води ріки, і йому завторив крик крука. Тріщало чорне погребальне багаття, і в ньому вчувалися удари пташиних крил. А тоді спалахнуло й біле. Над Сеймом розлетівся крик каракала. Човен генерала Паллака і Ори Лібени заіскрився двома пломіннями. Вони зійшлися, наче дві людські фігури. Здійнявся густий дим.