Остання данина Саверу

— Готуйсь! — він звів руку. Коракси запалили огніти. — Вогонь! — він копіював інтонацію Полковника.

Огоскіт над Табором згас. На армію імперців впала сотня ударів. Перш ніж перший з них дістався цілі, Корвін запалив купол над містом.

Канонада вибухів відлунила вібрацією. Злетіла запона диму. У рядах війська здійнялася метушня. Два огніти втрапили у діжку з порохом. Навіть здалеку Ріна бачила, як розліталися шматки тіл солдатів, і як інші солдати, оглушені, виявляли на собі ті шматки, як панічно скидали їх із себе, наче смерть була заразною.

— Готуйсь! — наказав Корвін. — Вогонь!

Огоскіт згас. Коракси атакували.

— Вогонь! — прогримів наказ Полковника.

І в Габор влетіли гарматні ядра.

—Ховайся! — крикнув Корвін і звів огоскіт.

Купол спинив не всі ядра. Кілька пролетіли швидше, аніж сплетіння мороку вкрило місто.

Здавалося, Велика Стіна впала на габорський замок.

Ріна звалилася на підлогу. Корвін встояв лише тому, що вчепився в мерлон сталевим хапом.

— Вбито! Двох!

Корвін перехилився через стіну, вглядаючись у нижній рівень. Його пальці до білого стисли камінь. Серед диму і пилу він помітив не одразу — кров на чорному камінні. Князь схопив Ріну за руку. Вони вибігли в темний коридор. Дух-охоронець забив крилами, він люто кричав, поки вони сходили на рівень нижче. Корвін вбіг до зброярні, що вела до куртини другого рівня. Заледве вони увійшли до приміщення, їм в обличчя вдарив крижаний північний вітер. Пил пік повіки. Кімната, яка колись була зброярнею, більше нагадувала печеру, де напівзруйновані перекриття слугували за сталактити. Ядро лежало посеред кімнати, і з-під нього текло дещо, що нагадувало струмок, яких буває багато в печерах. Та то був не звичайний струмок. То був струмок крові.

— Де вони? — Корвін переступав через завали. Його погляд метався від коракса до коракса. Нарешті князь спинив його на ядрі.

Тіл було не розгледіти. Це були розчавлені нутрощі, роздроблені кістки, розмазані під величезною задимленою кулею, наче куля була гладкою птахою, яка вподобала собі криваве гніздо.

Ріні здалося, Корвіна от-от виверне. Та замість того він вийшов на куртину. Помахом руки прибрав огоскіт. Поміж його рук розпаленівся чорний вогонь — огніт, що перевершував у розмірах будь-яке гарматне ядро, якими стріляли імперці. Корвін жбурнув його.

Прогримів вибух. Ріна вибігла на куртину. Корвін запалив наступний огніт. Він бив прицільно у діжки з порохом. Вони вибухали, одна за одною, разячи тіла десятків воїнів.

— Стій! — Ріна вхопила князя за руку. На мить вона заклякла: погляд, що звернувся до неї — дикий, більше звіриний, аніж людський, просякнутий темрявою, змусив кров у жилах застигнути. — Ти йдеш проти плану.

Корвін відвернувся, наче не почув її. Чорне полуміння оповило чоту солдатів. Пельніти пов’язали їх. Здійнявся крик. Військові намагалися розірвати чорні тенета, але ті увіпнулися в їхні тіла, наче леза, повільно знімаючи, шар за шаром, шкіру, розтинаючи м’язи і ламаючи кістки.

— П’єса. Грай за нотами! — крикнула Ріна і вгилила Корвінову кулаком у плече. Він здригнувся і поглянув на неї. Більше людським, аніж звіриним поглядом.

— П’єса, — він кивнув. — Затихни, серце, будь слухняним, тіло⁴³.

— Вогонь! — розполонився наказ Полковника.

Над Табором запалав щит. Корвін відвернувся від війська, наче так ваготу ударів ворога він міг відчувати менше.

— Вогонь!

— Вогонь!

— Вогонь!

Це була нескінченна атака. Наче земля розверзлася і Габор обійняло пекельне полум’я. Наче Сізіф зронив камінь, і той спав Корвінові на плечі.

— Вогонь! — заволав Полковник.

Корвін впав. Щит блимнув, та не згас. Корвін закашлявся. Кров порснула на камінь. Він подивовано дивився на калюжу, наче не вірив, що його кров насправді червона, а не блакитна, як приписували багатьом знатним і зарозумілим чоловікам. А тоді він знову спозирнув крізь діру в стіні — на струмок крові, що розтікався попід ядром.

—Ти більше не витримаєш, — голос Ріни знову змусив Корвіна здригнутися. Він відвернувся. Дівчина стисла його обличчя долонями. Вона зазирнула йому в очі. — Ти маєш відпустити його.

— Вогонь! — долинув наказ Полковника.

На Габор напустилися тисячі огнітів, тисячі запалених стріл. Сотні оповитих полум’ям ядр з метальної зброї. Сотні гарматних ядр. Вони влетіли в огоскіт. Корвін зігнувся, наче всі вони протнули його нутро. Коридори замку розітнув крик духа-охоронця. Цей крик змусив Корвіна звестися. Він покрутив плечима і шиєю, наче розминався після сну у незручній позі. Вигляд князь мав усе ще впертий. Але іще тисячі огнітів розірвалися у переплетенні огоскіту, а тоді ще і ще. Дух-охоронець спустився на мерлон. Він змахував крилами, наче відганяв Ріну і Корвіна до середини замку. Князь підійшов до птаха. Він провів рукою по його голові, а тоді припав чолом до чола.

— Пробач мені, — вимовив він, ледь розтуляючи побілілі губи. Огоскіт над Табором згас. І браму міста вразив перший удар. Скрегіт протнув простір, здавалося, він протнув їхні тіла до самих кісток. Крик духа-охоронця, що здійнявся до замкового склепіння, був подібний до заупокійного виття. Запах гару, пилу і розталого снігу осідав глибоко в легенях. Смак розбитого каменю гірчив на губах. Ріна і Корвін, коракси і, здавалося, навіть дух-охоронець завмерли, спостерігаючи за тим, як руйнується багатовікова брама міста. Як солдатські чоботи чавлять мокру бруківку, як тарани й огніти нівечать браму, перетворюючи її на жменю жалюгідних уламків.

Всього лишень десяток вибухів, і брама, яку звів прапрадід Корвіна, впала. Імперське військо ринуло в місто, подібно до нещадної хвилі, що змітала все зі свого шляху. Це нагадувало потоп, що в кілька митей впав на вулиці. Вибухи внизу — удари по дверях замку — вирвали князя зі зціпеніння.

— Відступаємо! — наказав Корвін.

Він вхопив руку Ріни і повів геть зі зброярні. Біля дверей, що вели до потаємного ходу, Корвін спинився.

— Я послідую за тобою, — Ріна більше не могла обплести їхні руки пельнітами, а тому лише потисла його пальці сильніше.

Корвін кивнув. Вони дочекалися, коли коракси зникнуть у пітьмі ходу. Заледве за ними зачинилися двері ходу, двері габорського замку злетіли у повітря. Стіни загули. Та не від вибуху — то був гнівний стогін підбитої тварини. Корвін поплескав по стіні, наче втішав замок. Можливо, Афамант так само втішав свого сина Фрікса перед тим, як принести його в жертву.

Ну що, душе моя, — Корвін узяв Ріну попід лікоть, наче вони збиралися розпочати променад. — Будьмо ґречними господарями і влаштуймо гостям детальну екскурсію нашим чудовим замком? Голоси і кроки імперців наближалися. Пульс у скронях рокотів, подібно до грому. Корвін і Ріна вже вчували ворогів за рогом. Щойно солдати завернули до коридору, побачили, як князь і його фаворитка майнули в бічну галерею. Огніт влетів у стіну позаду. Уламки каменю вдарили чорне сплетіння огоскіту. Корвін завів Ріну у сусідню галерею. Він кинув короткий погляд через плече. На устах князя заграла насмішка.

Вони просувалися все глибше і глибше лабіринтом темних, холодних і незатишних коридорів замку. Імперці слідували за ними. їх вабили тіні князя і фаворитки, які щоразу траплялися на очі, та одразу ж зникали за найближчим поворотом. Здавалося, солдати Правителя пробиралися все глибше попід землю: пара здіймалася з їхніх обмерзлих губ. Та потому в стіні траплялося вікно, і виявлялося, що вони перебували під склепінням однієї з башт. Вони кидалися в інший бік, та численні сходи вели їх все далі і далі у пітьму.

— Вони тут! — почула частина солдатів звідкілясь знизу, а, може, зліва, а, може, згори.

Солдати продовжували входити у розбиті двері замку, наче в розчахнуту пащу чудовиська. Габорський замок поглинав імперське військо, подібно ненажерливому демону. А імперське військо пропалювало його нутрощі, чавило і нищило, крок за кроком, залишаючи по собі лишень руїну багатовікової оманливої історії Саверу.

— Нащо вам здався той старий замок? — запитали у Полковника, що спостерігав за штурмом будівлі з головної площі.

— Наказано — вбити ворону зі шльондрою, отже... — він обернувся, аби втлумити запотиличника дурному солдатові, але закляк. Вирячив пожадливі до слави очі. Плечі затремотали чи то від подивування, чи то від передчуття, що свою славу він таки отримає.

Корвін схилив голову, з цікавістю розглядаючи його червону від північного морозу одутлу руку, що завмерла в повітрі. Князь усміхнувся, і, перш ніж Полковник встиг прокричати «Вогонь!», площу околило чорне полум’я.

Темний Вершник і Моранова Чаклунка осідлали рисака і кинулися геть.

—За ними! — наказав Полковник.

Та чорне полум’я було не згасити. Частина війська опинилася у пастці — так само, як інша його частина загубилася у хитросплетінні замкових коридорів.

Зітканий з мороку кінь мчав вулицями міста. Саван диму роз’їдав очі — імперці підпалювали кожний будинок, до якого добиралися, навіть не турбуючись про те, чи зосталися люди всередині.

— Гірші від хтоні, — пробурмотіла Ріна, спостерігаючи, як солдати розбивають вікна і вибивають двері — точнісінько, як те робили абаси в Малині.

Рисак ніс Корвіна й Ріну, змінюючи напрямок, різко гублячись в закапелках і проносячись над головами імперців, аби зникнути в завісі впалого на столицю туману.

Вибухи стелилися за ним, як тіні стелилися завше за Темними Вершниками.

Корвін озирнувся — кілька десятків кавалеристів галопували за ними вузькою прямою вуличкою на північному сході міста. Воїни натягли тятиви луків. Запалені стріли цілили їм у спини. Князь здійняв стіну вогню.

Вибух. З бокової вулички виринули іще кілька коней. На чорних мокрих стінах будинків заіскрилися полиски огнітів.

— Тримай повід, — наказав Корвін. — Кінь знає, куди тебе доправити.

Він зістрибнув з рисака. Ріна заледве втрималася в сідлі. Дівчина припала до загривка тварини. Вона не знала Табору. Перша столиця Саверу більше нагадувала Мінотаврів лабіринт, аніж місто. Та кінь Корвіна не стишував кроку, навпаки — добирав швидкості.

Корвін дістав меч. Заструмували тіні. Вони кидалися на огніти, наче голодні звірі, і поглинали їх зі шипінням. Князь стриножив імперських коней пельнітами. Солдати впали їм під ратиці. Наступні вершники не встигли розвернути коней у вузькому просторі вулички. Вони самі розчавили своїх побратимів. Корвін поморщився, вчувши хрускіт черепа під кінськими копитами. Він стиснув меч сильніше. Троє кавалеристів перестрибнули тіла солдатів.

Спломеніла пітьма. Світло змеркло. Кавалеристи кричали, хапаючись за обличчя. їм здавалося, Корвін випалив їхні очі. Та він не випалив — лише оповив чоловіків непроглядним мороком. Князь глибоко зітхнув, а тоді тричі змахнув мечем: розтинаючи грудну клітину першому, відрубуючи голову другому і проштрикнувши наскрізь третього.

Крик Ріни — глибокий і злісний — змусив Корвіна озирнутися.

* * *

За кілька хвилин до того кінь ніс Ріну точнісінько до північної брами міста. Він легко петлював закутинами Табору, наче досвідчений гончак, приспішений свистком господаря. Кінь тонув у запоні смогу, що охопив місто, і виринав з нього там, де імперці найменше очікували побачити.

Ріна втерла запалені від чаду очі. Рисак мчав довгою вулицею, кінця якої не було видно за стіною вогню. Вона звела голову: крізь смог було не розгледіти сонць, що вже сходили над Табором. Та було чудово видно десяток імперців, що тримали її на прицілі. Ріна насупилася. Тіло протнув мороз. Вона стисла повід коня сильніше.

— Повертай! — наказала вона коню.

Тварина збентежилася, та не зійшла з прокладеного господарем маршруту.

Білосніжні пельніти обпекли шкіру. Ріна зістрибнула з сідла. Брук в Таборі був не лише мокрим, а ще й до Мора твердим. Удар припав на стегно і лікоть. Кінь несамовито заіржав, силуючись вирватися з тенет. Імперці обстріляли його огнітами. Пельніти стулилися. Кінь впав на бруківку чорними іскрами.

Ріна схопилася на ноги, виймаючи кинджал. В неї жбурнули пельніт. Нога боліла, та Ріна перебігла на протилежний бік вулиці. Огніт зачепив плече і вразив стіну будинку перед дівчиною. Ріна зробила рух, що мав би вкрити її огоскітом. Безглуздий рух для того, в кого не було сили. Шмат цегли, наче насміх Морани, трапив їй у руку. Дівчина роззирнулася, притискаючи її до грудей. Вона була оточена. П’ятеро ліворуч. Шестеро — праворуч. Десять на даху. їхня засідка спрацювала.

Вони запалили огніти. Поміж їхніх рук сполум’яніли ниті пельнітів. Руків’я кинджала ковзнуло у спітнілій долоні. Ріна зі смутком подумала, що відмова від рукавичок була нерозважним рішенням. Імперці повільно підступали. Деякі навіть посміювалися.

—Ваша величносте, — насмішливо протягнув один з них, і пельніт у його руках запалав яскравіше, — дозвольте виказати вам належну пошану.

Нутрощі стисло від нуду. Ріна задкувала — наче перелякане звірятко, яке відстало від зграї. Навіть не хижак — жалюгідна рослиноїдна — слабка і безпомічна. Ріна припала спиною до стіни. І вчула позаду дірку, пробиту огнітом. Ріна зробила те, що зробила би будь-яка слабка і безпомічна рослиноїдна тварина на її місці. Спробувала втекти.

Вона гайнула в дірку. Темне приміщення осяйнуло полум’я. Покинуте кафе. Огніти розірвали старий креденс ліворуч. Пельніти впали за кілька сантиметрів біля ніг. Ріна метнулася до дверей навпроти.

Її смикнули за волосся. І приклали чолом об одвірок. Солдат накрутив стрічку на кулак і потяг Ріну до себе.

Пташка попалася, — він натягнув стрічку сильніше.

Допевне, Ріна була першою в історії рослиноїдною твариною, яка могла так люто гарчати.

Вона вдарила солдата ногою. Удар трапив у коліно. Імперець прохрипів, але дужче потяг за волосся. Ріна вдарила потилицею йому у ніс. Вона розсікла його передпліччя кинджалом. Солдат впав на коліна, хапаючись за ніс рукою, якою ще міг рухати. Ріна всадила кинджал у шию під потилицею чоловіка. Вона іще не розуміла, що вбила його, коли вирвала стрічку з його обм’яклої руки. Зрозуміла, лише коли приміщення закинутого кафе охопив спалах. Вона пірнула під стіл. Вибух і грюкіт завалених перекрить оглушив її. У вухах став дзвін. Крізь пил, дим і полум’я було не розібрати, де вихід. Ріна лише відчувала, як дрижить стіл і підлога попід ним від низки вибухів. Її вхопили за ногу. Вона вдарила навідліг і не втрапила. Її витягли з-під столу. Ріна зробила випад кинджалом. За розрахунками — приблизно в живіт нападника. Її зап’ястя перехопили.

Корвін перехопив. Вона не одразу назнала його, оповитого тінями. Він був подібний до Аїда, яким його описували давні оповідки Зовнішнього світу — охоплений полум’ям, забризканий кров’ю, сповнений люті. Не впізнала Ріна його ще й тому, що Корвінові очі не були блакитними. Вони були чорними.

—Їх немає, — прочитала вона по його губах.

Він говорив щось іще, зводячи її на ноги, виводячи з кафе поміж звуглених тіл імперців, та у Ріни все ще стояв дзвін у вухах.

Корвін майнув долонею по її чолу. Його пальці скривавилися. Тінь майнула кутиком його вуст — недобра тінь. Корвін ніколи не був схожий на рослиноїдну тварину — слабку і безпомічну — і тієї миті він особливо нагадував хижака. Він обернувся до замку, понівеченого безперервними атаками, зануреного у сірі важкі пелехи диму. І його погляд осклянів.

Ріна все ще майже нічого не чула, але князь Саверу більше нічого не говорив.

Він пустив коня галопом — рівно такого ж, яким був той, якого розчавили імперські солдати. Незабаром вони увійшли в один з небагатьох будинків на околиці Габора біля Північної брами, які ще не були спотворені пазурами ворога. Вони зійшли до підвалу і увійшли до тунелю за стелажами з порожніми, припалими пилом пляшками вина. За чверть години вони дісталися поверхні біля невеличкого лісу на півночі від міста.

Перебуваючи всередині, було складно уявити, що відбувалося з містом насправді. А насправді Габор нагадував подоланого звіра, перев’язаного пельнітами, протнутого списами. Згуки вибухів і будинків, що руйнуються, були йому замість стогону. Крики імперців — замість звуку плоті, яку протинають. Ворожі війська усе входили крізь підірвану браму — наче потік отрути вливався у тіло — сотні, тоді іще сотні і знову сотні. Подібно до отрути венами і артеріями, воїни Правителя розповсюджувалися вулицями і провулками міста. «Останній день Помпеї», який висів у замку Гнізда, Ріну жахав, та останній день Помпеї не був і в половину таким жахливим, яким жахливим був останній день Габора.

Корвін важко дихав. Він більше не нагадував хижака. Лишень людину. Заграва відбивалася в його очах. Він споглядав те, як розорювали Габор, але бачив, як розорюють Гніздо.

Над замком зайнявся спалах. Одна з башт з гуркотом звалилася — наче переможеному звірові відтяли ріг. Над містом розійшовся болючий нелюдський крик. У небо злетів птах.

Потік воїнів, що входили у Габор, уповільнився. Вони здогадалися, що місто було порожнім. І от-от мали здогадатися, що порожнім воно було не даремно.

Тіні зазміїлися довкола Корвіна. Тьма ширилася. Вона потяглася до міста, узяла його в кільце, відрізаючи імперцям усі шляхи з Габора.

Обвалилася друга башта. Крик духа-охоронця знову протнув небо. Птах злетів іще вище над шпилями.

Чорний огоскіт накрив Габор.

Піт струмував шкірою Корвіна. Ріна не зводила очей з його рук. Вона боялася помітити, як у чорноту, що тяглася з його рук, увіллється червінь. Князь щось шепотів собі під ніс, та дівчина не розчула.

Огоскіт темнішав.

Вибухи всередині міста припинилися. Певне, вони втямили. Кілька тисяч солдатів і їхній Полковник не видавали більше ні звуку.

Дух-охоронець прокричав утретє. Його відчайдушний покрик розітнув тишу, що охопила місто.

—Чи витримаєш, серце, випробування гнівом?⁴⁴ — в запалім тиші Корвінів шепіт протинав барабанні перетинки.

Птах склав крила і каменем кинувся вниз.

І Корвін підірвав Габор.

РОЗДІЛ 18

Битва в долині Йосафат

—Коли він отямиться?

Ріна не відпускала Корвінової руки. Вона була теплою. Корвін дихав. Але князь був білішим від полотна. Таким був Севастіан тієї ночі, коли Ріна вперше вбила ніксу. Дівчина відвернулася, силкуючись витіснити з голови думки про те, як загинув її брат.

Вибух, який забрав його життя, був у сотні разів слабшим, аніж вибух, який учора знищив Габор.

— За кілька годин. Якщо пощастить.

Лічець змастив його скроні маззю. Вона пахтіла так кепсько, що Корвін міг би прокинутися, лишень аби вилити на себе шкалик улюблених парфумів — тільки б перебити цей сморід. Але Корвін не прокинувся. І навіть не насупився крізь сон.

За стінами намету вчулися голоси. Серце Ріни пропустило удар. Ці голоси не віщували нічого доброго. То були накази до шикування. Дан і Пал вбігли до шатра. Вони спрямували погляди — сповнені надії — на брата. Ріна похитала головою.

— Я беру на себе його фланг, — Пал умить посуворішав. Тепер він навдивовижу нагадував Дана. — Свій фланг передам старшому кораксові свого підрозділу.

Він покинув намет. Знадвору пролунав його голос — чіткий і строгий.

— Вони вже тут? — Ріна звелася.

Дан кивнув.

У нас залишилася година щонайбільше, — генерал майнув поглядом по блідому обличчю брата і швидко його відвів. Він стиснув кулак, та в його очах — на мить — промайнув страх. — Скільки?

Дев’ятсот у замку. Дві тисячі на площі. Іще близько чотирьох тисяч у стінах міста.

Братик любить усе робити з розмахом, — на обличчі Дана майнув усміх. — З Метрополя так і не вийшли п’ять тисяч. Його план таки спрацював.

Він знову поглянув на брата, наче підозрював, що той насправді удавав хворого і все чув.

Він мав вести нас у бій як наш Правитель.

Я зроблю це, — Ріна почепила на пояс ножни. — Як Верховна Правителька.

Лише промова, — Дан схопив її за лікоть. — Ти не можеш вийти на бойовище.

Пам’ятаю, — вона невесело посміхнулася. — Символ революції. Talking head.

Вона стисла намисто Саверської княгині, що холодило груди.

Даннаміс зіткав їй коня. Крила з мороку вийшли не такими вражаючими — у генерала була не така мальовнича фантазія, як у князя. А корона з чорного туману зладналася дуже навіть витончена. Шу сів Ріні на плече і відмовився летіти, скільки б дівчина не лаялася. З імли виступив величезний чорний полум’яний вовк.

Над Йосафатом затріпотіли знамена кланів. Крізь рівні ряди воїнів Дан і Пал несли срібні держална, всипані самоцвітами. Під звуки сурми і фанфар вони розгорнули знамено — червоне, наче кров на пелюстках троянди. Знамено, на якому вовк і крук тримали на собі два сплетених кола — чи то два місяці, чи то два світи — Зовнішній і Прихований. Стяг Верховної Правительки і Правителя, які мали стати останніми в історії.

Моранова Чаклунка, Четверта з Темних Вершників, з’явилася перед своїм військом верхи. Плече до плеча з нею постали Другий і Третій Вершники. Вона на ходу зіскочила з коня і застигла перед армією. Крук і вовк були її супроводом.

— Вони розорили Габор. Спалили кожен будинок, у який увійшли. Зруйнували кожен предмет, до якого дотяглися їхні лапи. Вони розтерзали місто, наче голодні, отупілі від жаги крові тварюки.

Її голос рознісся долиною. У ньому дзвеніла лють. І її голосу вторили голоси воїнів — меншою мірою, обурені, більшою — сповнені гніву.

— Вони зробили це не тому, що отримали наказ. Наказ був таким: знищити ворону і шльондру, — вона посміхнулася. Та її посмішка була подібна до вишкіру. Вогняний вовк побіля її ніг загарчав. — Вони шукали не тільки ворону і шльондру. Вони вдиралися у будинки, сподіваючись знайти там їхніх мешканців. Не воїнів — жінок і дітей. Слабких і беззахисних. Вони прийшли не знищувати тих, хто загрожує трону. Вони прийшли вбити тих, кого зможуть убити.

Ріна зняла стрічку з волосся.

— Не просто вбити. Вбити нагло, — вона накрутила стрічку на кулак. — Так вони вб’ють наші сім’ї, якщо ми їх не зупинимо.

Вона натягла стрічку, і та затяглася петлею на долоні.

— Вони готують для нас клітки в Агорі, — вигукнув Пал.

— Вони будують помости для страти у Метрополі, — сказав Дан.

— Я не брехатиму — їхнє військо величезне. Князь Корвін знищив лише малу його частину. Та вони не зупиняться, якщо їх не зупинимо ми, — Ріна зав’язала волосся. — І тому вибір у нас невеликий. Або боротися, або дозволити їм нас знищити: аристократів, колишніх рабів, чоловіків і жінок, воїнів і маленьких дітей.

Ріна загнулася. В горлі став ком — не нуд — гнів. Її уява легко змалювала картину, як, подібно до Габора, палають Гніздо і Вовчий маєток. Як кров стікає білосніжними сходами будинку її батька і сестри. Як горить атріум її власного замку. І як уривається дитячий сміх на вулицях істинної столиці Саверу. Ріна вчула далекий посміх посміх Мойр. Вона озирнулася, але Йосафат порожнів. Ані Богів, ані Мойр, ані інших духів. Лишень вони — купка людей, які все ще слабко уявляли, що на них чекає, але твердо знали, що підуть до кінця. Дівчина відчула, як нігті втинаються у мітку Морами.

— Єдиний вибір, який тепер стоїть перед нами: свобода чи смерть. — Перший з Темних Вершників спішився біля Моранової Чаклунки.

Корвін підморгнув Ріні, наче пропонуючи задивитися на його блакитні очі, а не сполотніле лице.

— Свобода чи смерть! — повторили Другий і Третій Вершники.

— Свобода чи смерть! — розполонилося Йосафатом.

— А тепер... — Корвіна увірвав принизливий ревет горну. Горну метропольської армії. Князь закотив очі, а тоді плеснув у долоні і потер їх. — На цій натхненній ноті прошу вас тимчасово зняти срібло.

Мадій і його підрозділи вийшли зі строю.

— Я хочу, аби ви запам’ятали гнів, що ятрить ваші груди, — сказав Корвін. — Я хочу, аби ви відреклися від страху. У душах, які борються за свободу, йому немає місця.

— Сміливіше, — насмішкувато вигукнув Дан, — рабів духом у Вільне місто не пускають, чи ви не чули?

Серед саверців розкотилися здавлені смішки. Воїни зняли срібло- Другожі розійшлися флангами. В першу чергу вони підійшли до селян, альвів і брауні.

— Вельми вдячний за ідею того, як перетворити непідготовлених і невмотивованих людей з тягаря у допомогу, — Корвін поплескав Мадія по плечу, наче вони були давніми друзями. Він захоплено спостерігав за тим, як в очах воїнів розгорялися лють і ненависть.

— Пам’ятаю, ти назвав це рішення сумнівним у своїй моральності заходом.

— І додав, що мене непокоїть зовсім не це, — Корвін стенув плечима з невинним виразом. — «Безчесний Правитель» усіляко звучить краще, ніж «Причинний князь».

Йосафат оповило шумовиння голосів, все частіше лунали гнівливі погуки. Поміж строїв прокочувалися все більш рішучі викрики. Військо нагадувало схвильоване море. Князь Саверу важко зітхнув.

— Один або тисяча. Я тепер часто думаю про ці слова Івейла.

— Це справді важкий вибір. Коли він постане перед тобою, ти зрозумієш, що він, можливо, найскладніший, який лише може постати перед князем чи Правителем. — Мадій поплескав Корвіна по плечі у відповідь. Жест цей був радше батьківським, аніж дружнім.

— Одного разу вже постав, — Корвін озирнувся до Ріни, жахливо прекрасної в обіймах мороку і чорного полуміння, подібної до Фреї з оповідок єдинодушників. Вона гладила Шу по шиї. Вогняний вовк лащився до неї, наче пес. — І зрозумів, що лише слабкі роблять вибір. Я збираюся отримати і те, й інше.

Самовдоволена усмішка розквітла на обличчі Корвіна, і навіть стогін імперського горну її не стер. Князь подав жест очільникам підрозділів. Долиною, з краю в край, пронісся клич сонмища їхньої армії: дев’яти підрозділів авангарду, піхоти і кавалерії правого і лівого крил, а також стрільців. І, ніби ліс, могутній і безкраїй, заблищали мечі, списи, шоломи і зовнішньосвітня зброя.

Корвін, переконавшись, що армія готова до бою, підійшов до Ріни. Він продемонстрував, що кушак був на місці — золоті ниті змеркли від габорського смогу, та обидва вузли були міцно зав’язані.

— Моя Верховна Правителько, чекайте з перемогою, — він зобразив уклін, яким вклонявся перед нею на вечірках, що мало нагадували поле бою.

— Пів години тому ти був без пам’яті, — великим пальцем вона водила по його зап’ястку — по переплетенню викарбуваних їхньою угодою нитей.

— Не думала ж ти, що я проґавлю початок битви, до якої готувався усе свідоме життя?

Ріна відповіла не одразу. Спроби притлумити гнівливі слова читалися на її обличчі, наче в розгорнутій книжці.

— Просто спробуй дожити до її завершення, — вона зітхнула. Можливо, ти прагнеш революції. Та я прагну просто, аби ти, брати і наша зграя зосталися живими.

— У нашому випадку це одне і те ж.

Ріна кивнула на віжки коня. Корвін не випустив її руки. Ріна бачила, як хижі птахи, зокрема круки, завбачивши дичину, пікірували. Вони накидалися на неї. Швидко, і, разом із тим, витончено. їли вони пожадливо. Таким був поцілунок Корвіна. На його вустах не було меду — лише гіркий смак ліків. Але, якщо час в обох світах був нелінійним, то тієї миті, коли його губи увіп’ялися в її, час зупинився. І він не насмілювався відновити рух, поки їхні губи не розімкнулися.

Повів крижаного північного вітру наче увігнався поміж ними, наче змусив їхні руки розімкнутися.

Пронісся ревет імперського горну. Зовсім поруч. Земля завібрувала під стукіт солдатських чобіт — десятків тисяч чобіт.

— Рівняйся! — наказав Корвін, і його наказ повторили в кожному підрозділі.

Князю піднесли кірасу. Він надягнув її і розкинув руки, наче демонстрував Ріні бальне вбрання. Наступної миті тіні вбрали його в обладунок Темного Вершника — непроникну завісу імли, чорну і жаску.

Хто міг би подумати десять місяців тому, що Ріна усміхатиметься істоті, зітканій з чорного полум’я? Хто міг би подумати, що все її нутро стискатиметься при думці, що темне полум’я цієї істоти може згаснути, а серце — зупинитися?

Над ними прокричав крук. Шу сів Ріні на праве плече. Заледве його міцні гострі пазурі увіп’ялися в шкіру дівчини, у небі закружляв іще один крук. Він змахнув напівпрозорими чорними крилами, його кровисті очі хижо спозирали на князя і майбутню Верховну Правительку. Зефір спікірував на ліве рамено Ріни і склав крила.

— Пильнуйте свою господарку, — Корвін провів пальцями по шиї Шу, а тоді й Зефіра. — Якщо знадобиться — віддайте за неї життя.

Вони осідлали коней одночасно. Корвін попрямував на лівий фланг Йосафату. Ріна — у стан їхніх військ.

* * *

Барабанний бій розполонювався долиною. Земля завібрувала під гуком важких кроків. Військо Правителя наближалося до Йосафата. Армія Корвіна і Ріни зайняла позиції.

Йосафат застиг. Застигли імперське і республіканське війська. Застигли знамена на високих держалах. Здавалося, застиг навіть вітер над землями Саверу. Сонця завмерли над полем бою, більше не тягнучись до зеніту. Здавалося, застигла Пташина Хащина, темна і порожня. Та це не було правдою.

Серед снігових заметів, колючого терновиння, за широкими стовбурами могутніх сосен і вільх ховалися малі народи. Непомітні та безшумні, вони спостерігали пильними очима за двоє-душниками, які стояли лице до лиця, за тим, як здіймалися від ненависті їхні широкі плечі, як завмерли їхні руки, готові звести зброю або вдарити огнітом.

Тіні хащини турботливо вкривали альвів і брауні, поки ті спостерігали. Тому що таким було їхнє завдання: спостерігати і чекати.

Карлін звів очі: і навіть чорний листок вільхи над його головою застиг. Він більше не тріпотав на вітрі.

— Іменем Правителя! — заволали імперці, і серце Карліна пропустило удар.

— Іменем Верховної Правительки! — закричав князь Корвін, і серце Карліна забилося втричі частіше, ніж зазвичай. — Свобода чи смерть!

Листок над головою Карліна знову затріпотав. Армія імперців понеслася уперед.

— Чекати! — Дедал звів руку. Генерали вчили малі народи: стріляти, щойно командир опустить руку.

І малі народи спостерігали і чекали.

Заревтів горн імперців. Простугонів шофар республіканців. Земля задвигтіла від воїнських кроків. Застукотіли барабани.

Кожен їхній удар наче оплітав серце, стискав його і змушував покоритися ритмові. Альви і брауні притискалися до кори дерев, зачаровано спостерігаючи за невпинною силою ворожої армії, за тим, як невідворотно вона наближалася.

—Чекати! — повторив Дедал. Його було не відрізнити від кори сосни, з-за якої той визирав.

І малі народи чекали.

Барабани гриміли. Імперці, наче єдиний темний страхітливий звір, поглинали Йосафат під важкими лискучими обладунками. їхній гук зростав. Земля вібрувала від десятків тисяч синхронних кроків.

Карлін звів очі: навіть чорний листок вільхи над його головою тремтів у такт крокові звіра. Звести очі Карлінові було складно, як і озирнутися. Але він, пересилюючи жах, який його оповив, все ж зробив це. Малі народи, ледь помітні в хащині, спостерігали і чекали. Але не тому, що таким було їхнє завдання.

Вони не могли поворухнутися.

* * *

Міцні сатарханські фаланги рушили під сутужний бій барабанного дробу. Вони йшли уперед, наче стіна, наче невмолима хвиля, і очі були пусті, мов скельця розбитих пляшок, їхні руки, наче скам'янілі, не дрижали, стискаючи довгі списи, їхні ноги рухалися, поскрипуючи протезами в такт стукоту барабанів.

Фелан заплющив очі — скроні пронизав біль, рука затремтіла меч став заважким. Він не вчував ніг. Авангард армії республіканців спинився — не тому що невпинний рух супротивника їх жахав їхні тіла заклякли і їхній загартований дух не міг нічого із тим вдіяти. Воїни спиралися на списи та мечі, ледь тримаючись на ногах. Коні заіржали та спинили колісниці. Брауні та альви зачаровано здійняли голови, наче над долиною здійнялося чудесне видіння. Та його не було. Був лишень відгомін сатарханських барабанів.

Корвін спинив коня. Кавалерія відстала. Ворог же невпинно наближався до них — до безпорадної живої мішені.

Стукіт барабанів проймав його до кісток. Він лунав у вухах, та зміївся кров’ю, наче наказ Богів заклякнути. Та Корвін чув справжній голос Богів, він надто добре запам’ятав його, надто часто чув поклик Морани, аби його нутро відізвалося.

— Вершники! — розполонився над долиною голос Першого із Темних Вершників. — Слухайте мою команду!

Ріна не почула команди Корвіна. Стукіт барабанів заглушав його голос, він сплітався із биттям серця, підкоряв його, змушував кров у жилах текти згідно з його ритмом. Вона роззирнулася: лічеці і знатниці заклякли. Той ритм, здавалося, розтікався тілом, наче отрута. Світ поступово меркнув перед очима, думки уривалися, схиляючись перед ритмічним дробом. Біль у скронях пульсував у такт биттю. Ріна відчувала таке раніше, та бій барабанів заважав пригадати, коли саме.

Фелан оговтався, коли почув, як скреготить лезо меча. Він швидко здійняв впалу зброю. Гучний стукіт, лязкіт облади — Фелан обернувся. Субординат лежав на землі. Меч був увіткнутий в око. Під вагою тіла вістря проштрикнуло потилицю. Стукіт та лязкіт повторювалися: вовки утикали у себе мечі. Крізь в’язку завісу мороку в голові промайнула думка, що справа була у барабанах. Та вона зникла, щойно Фелан відчув вістря ножа біля шиї.

Ріна не бачила ні Фелана, ні Корвіна у щільному покриві воїнів, що протягся долиною. Та вона побачила, як знатниця вштрикнула скальпель собі в яремну вену. Струмінь крові, пара, що із нього здіймалася, протверезили дівчину.

І чорна нить, що зміїлася снігом. Зміїлася до ніг Лії.

Ріна вибила ніж із її руки та ляснула княгиню по щоці. Сміх Мойр іще лунав, коли бездумні очі Лії заблищали яснотою.

— Інструменти! Швидко! — Ріна обхопила її обличчя.

Звук розтятої плоті. Ріна та Лія здійняли очі. Лічець розкинув руки. З них хльостала кров. Він розтяв їх від зап’ястків до ліктів.

— Інструменти, так, — Лія струснула головою.

Вони побігли до намету сурмачів.

Фелан розтягнувся на землі. Щелепа боліла. Важкий чобіт тиснув на руку, поки старший субординат не розтиснув пальці. Дан простягнув йому руку.

— Я ж казав: не поспішати за ним, — він допоміг Феланові звестися і плеснув його по плечі. — Бо я іще не закінчив із тобою тут.

— Який план? — вовк вибив ногою меч із рук молодшого субордината, який той націлив у живота.

— Барабанники, — відповів Дан, суплячись від нестримного стукоту, ритм якого все зростав.

Фелан озирнувся до своєї армії. Вони іще трималися. І мали протриматися певний час. Він рушив за генералом.

Кінь Корвіна устрибнув у гущавину ворожої піхоти. Його палаючі ратиці розкинули людей, наче шахові фігурки. Чорне полум’я займалося на їхньому благому опорядженні. Статків на обладунки для сатарханців не витрачали — бо не було сенсу вкладати кошти у гарматне м’ясо. З обох флангів рухалися іще три рисаки — Темних Вершників та старшого субордината Йохеведа. Корвін розітнув собі шлях коридором із темного вогню. Там, попереду, лунав барабанний дріб. Барабанники марширували прямо позаду сатарханців.

— Вогонь! — почувся наказ ворога.

Десятки огнітів полетіли у Корвіна. Він укрився огоскітом та не збавив кроку ні на мить.

—Вогонь! — лунало звіддаля, очевидно, з-за спин барабанників. — Вогонь!

Каси били на ураження. Полум’я влучало у своїх. Та сатархан-ці ні на мить не спинялися — як на березі Сейму, вони крокували уперед, вони чавили своїх братів, вони змішували їхню кров із брудом та снігом.

— Боги, — видихнув Корвін.

Він побачив їх і тепер зволікав. У долоні застиг огніт. Князь роззирнувся. Огніти Дана і Пала запалахкотіли тьмяніше. Вони теж їх побачили.

Барабанниками були жінки і діти.

Його тілом заструменів пекельний вогонь. Ніби у нього поцілили разом тисячі огнітів, ніби він спалив десяток містечок, таких, як Малин. Ніби Корвін уже убив їх і відчував їхню агонію.

Та гострі, просякнуті зміїною отрутою списи були націлені на його армію. І вони будуть націлені на саверських жінок і дітей, на жінок і дітей інших князівств імперії. На жінок і дітей його народу.

— Цільте у барабани! — пролунав наказ Першого із Вершників. — І поможіть нам Боги.

Над Йосафатом пролунала сурма, простугонів шофар. То не був ритмічний марш і не була давня народна балада. Ті звуки піснею зовсім не були. Вони були гучні й безладні, наче іржаві ножі шкрябали заіржавілі дзвони, наче погоничі били до напівсмерті норовливих рисаків, наче кригу тягнули побитим склом.

Корвін зморщився. Зморщилася жінка-барабанниця навпроти нього. Вона впустила палки і узялася за вуха. Князь обернувся. Він бачив порухи серед його воїнів. Сурми безладно застугоніли знову. А тоді знову і знову. Вони стугоніли і повертали їх до життя.

Над Йосафатом закружляли круки. Вони пікірували на воїнів, щипали їх та били крилами, розполонювалися криками вони будили їх.

Ріна струснула рукою. Вона боліла від стількох ударів. Дівчина била застиглих лічеців та знатниць, валькірій, кораксів і субординатів. Здебільшого — в обличчя. Ледь скляна пелена тріскотіла в їхніх очах, Ріна клала їм у руки інструменти.

— Грай! — крикнула вона знатниці, з рук якої вибила ампутаційну пилу. Дівчина, що було сили, засурмила. — Не спиняйся! Це наказ Верховної Правительки.

Їхньої гри, а, точніше, відчайдушного і майже безпорадного крику люті, спочатку не було чутно крізь барабанний бій. Та Ріна, Лія, Амага та інші, що було сил, дуділи, стугоніли, брязкали і били, аж поки серед їхнього війська не простугоніла сурма справжнього сурмача. Аж допоки круки не пробудили решти сурмачів і над військом пролунав їхній гімн — гімн Саверу, який мав стати гімном Республіки.

— Думка і пам’ять! — пролунало у правому фланзі.

— Душа і сила! — пролунало у лівому.

— Свобода або Смерть!

Клич розлився нестримною хвилею військом, і вони рушили в наступ.

Корвін ледве бачив її вдалині, на схилі понад Йосафатом — маленьку жіночу фігуру, що пробудила ціле військо. Вона не могла того побачити, та він їй усміхнувся.

Він спопелив останній десяток барабанів.

І тоді рівні ряди сатарханців захиталися. їхні скляні очі осяйнув розум. Бій барабанів вщух, змінившись вигромом поля битви. Полуда зійшла з очей, і вони побачили гнівливі обличчя ворожої армії та полиск їхньої небезпечної зброї. Вогонь обпікав їхні скам’янілі до того тіла. Жах спопеляв їхні душі зсередини.

Сатарханці кидалися навтьоки, не пам’ятаючи, де опинилися, та як туди потрапили. Тих, хто добігав тилу, очікували загранзагони касів. Та більшість помирали раніше — в запеклому сум’ятті тепер безладного натовпу.

Темні Вершники та старший субординат Йохевед мчали до своїх підрозділів. Шлях для армії було відкрито.

Настав час розпочати вирішальний бій.

* * *

Темний імперський звір — величезний, лютий — заревів і кинувся в атаку. Тисячі і тисячі імперців, наче тисячі гострих драконячих лусок, перетинали Йосафат.

Малі народи спостерігали і чекали.

Ревет звіра обернувся тисячами гнівливих криків двоєдушників. У темній пелені звіриної шкури вбачалися їхні обличчя: викривлені, подібні більше до тваринних вищирів, аніж до людських рис.

Малі народи спостерігали і чекали.

Листок над головою Карліна затремтів, наче силився зірватися з вільхи та втекти.

Стовбури дерев теж тремтіли. Пташиною Хащиною розлетівся звук, подібний до стогону. Земля теж стогнала, наче не могла знести стільки охоплених нестямою істот.

Імперці гнали уперед, виставивши перед себе довгі гострі списи.

Над Чорними горами заіскрив вогонь. Сигнал валькірій — знак готовності. Карлін поглянув на Дедала, та той мовчки дивився на армію, що все наближалася. Здавалося, він знаку воїтельок не помітив.

Імперці насували. Вони були так близько, що полиски сонць, які грали на вістрях отруєної зміями зброї, сліпили. Карлін міцніш обхопив автомат і знову споглянув на Дедала. Але той спостерігав і чекав.

Правий фланг імперців — кіннота — підступили до Пташиної Хащини. Спломеніли сотні огнітів. Карлін зняв автомат із запобіжника. Але Дедал спостерігав і чекав.

Перші вершники прогалопували повз них. Прогриміли перші вибухи. Огніти імперців налетіли на огоскіти республіканців.

— Ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні!

Альв кинув зброю. Він відштовхнув свояків і побіг геть. Карлін хотів було наздогнати його, та не міг. «Не полишати позицій», — пояснював генерал Даннаміс так терпляче, як лише міг. «Поки не отримаєте наказ відступати», — продовжував генерал Паллак, додаючи, що малим народам, на відміну від кораксів, відступати зовсім не посоромно. Наказу відступати не було. Як і будь-якого іншого.

Дедал спостерігав і чекав. Його рука застигла над головою. Губи німо ворушилися.

Повз хащину промчали іще з десяток вершників. Спалахи огнітів. Вибухи. Вибухи. Вибухи. Скрегіт леза. Імперці зійшлися в двобої з лівим флангом республіканців. Кінь князя Корвіна майнув у пелехах диму і знову зник. Фланг оповив чорний вогонь.

Дедал спостерігав і чекав.

Третій стрій імперців наближався до їхніх позицій. Карлін підготувався стріляти. Піт стікав на очі, та брауні не смів його стерти — аби не прогаяти команду.

Але команди не було.

Кіннота наближалася.

— Дедале?

Сніг з-під ратиць перших коней здійнявся і впав зовсім поруч із загоном малих народів.

— Дедале?

Спалахували огніти. Зовсім опліч. Вони сліпили. Карлін вчував їхній жар.

— Дедале?!

Полум’я зірвалося з рук імперців і вразило фланг республіканців. Прогримотав вибух. Здійнявся дим. Карлін побачив кров на снігу. Усі альви й брауні її побачили. І Дедал, що завмер з піднятою рукою, теж побачив.

Листок вільхи впав перед Карліном. Наказу не було, та він стер з чола піт. Наказу не було, та Карлін оглянув свій підрозділ.

Ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні! — розлупилося вдалині.

Альв вибіг на побоїще. Його осклялі жовті очі вже не різнили шляху. Карлін хотів гукнути, аби той забирався. Але не встиг. Альв змовк. Його розчавлене тіло майнуло попід ратицями імперських коней.

— Дедале, — Карлін відклав автомат і струснув його. Той не відповів. — Наказуй!

Дедал дивився на Карліна такими ж осклілими очима. Його лицем цебеніли сльози. Імперські коні заіржали поруч їхніх позицій. Карлін стер власні сльози, а тоді взяв автомат, як його вчив генерал Паллак. Як вчив генерал Даннаміс Дедала, Карлін став побіля своїх братів і сестер і звів руку.

— Цілься! — закричав він альвам і брауні, наслідуючи генералів. — Вогонь!

Правий фланг імперської армії трапив під вогонь. Неочікуваний і безжалісний. Кулі протинали тіла вершників. Ті падали попід копита власних коней. Канонада пострілів тонула в покриках зранених та вмираючих. Фланг охопило сум’яття. Вершники втратили стрій. Перелякані коні здіймали ратиці і напускали їх на хребти своїх же господарів.

— Вогонь! — ковтаючи ком у горлі, наказував Карлін.

Він заледве чув власний голос, він лише сподівався, що інші вчували його краще.

Кілька вершників звернули до Пташиної Хащини.

—Зачаїтися! — почули вони тремтливий, чи не дитячий, вигук.

Вони увійшли під покрив дерев. Огніти пломеніли в їхніх руках. Альви і брауні завмерли серед снігових заметів і колючого терновиння.

— Вогонь вівся із цих позицій, — перший двоєдушник підняв гільзу. Вони з другим двоєдушником перезирнулися.

— Вони напевне змістилися ближче до центру поля бою, — відповів другий.

Вони попростували у тому напрямку. Пролунав хрускіт. Двоєдушники спинилися і роззирнулися. Вони не побачили анічого, крім снігу, на вигляд незайманого, колючого терновиння і споконвічних сосен і вільх.

— Навіть сліди замели, — плюнув перший. Він і решта пішли глибше в ліс.

Брауні притиснув до грудей роздроблену кисть. Амелія прибрала долоню від його лиця — він прокусив її до крові. Карлін наказав своякам допровадити постраждалого у стан. Вони, безшумно, як вміли те робити лише малі народи, почимчикували геть. Карлін же дібрав десять альвів з пістолетами і наказав прослідкувати за двоєдушниками.

—Оточіть їх, прицільтеся і застрельте, — мовив він. Альви кивнули. Брауні додав: — Тільки не заплющуйте очей.

Вони розчинилися в лісових нетрищах. Карлін метнув оком на Дедала. Той сперся чолом на стовбур дерева і закрив очі. Наче, як не бачити ворога, він і справді міг просто зникнути. Карлін зітхнув.

—Зайняти позиції і перезарядити зброю.

Вони знову спостерігали і чекали. Та тепер недовго. Над Чорними горами знову здійнявся сигнал від валькірій.

—Цілься, — пролунав наказ Карліна. — Стріляй!

* * *

Йосафат ніколи не видавався привітним взимку. Лишень білосніжна опона снігу, розтягнута поміж Пташиною Хащиною і Чорними горами.

Та тепер Йосафат не нагадував опону. Долина нагадувала гротескну шахову дошку, де сніг змішався із землею і кров’ю. Генерал Даннаміс не бачив ані краплі зелені. Він запідозрив, що не побачить її в долині іще багато років по тому.

Йосафат поглинув вогонь. Земля, зрешечена вирвами, стогнала попід нескінченною плетеницею вибухів. Непрозиренна стіна диму здіймалася до небес — пошматованих дірками. Зір двоєдушника, особливо птаха, був гострим, і, куди лишень Дан не дивився усюди лежали тіла — такі ж пошматовані дірками, як і небо.

Генерал подав сигнал. Круки розлетілися дев’ятьма підрозділами. І водночас над усім авангардом пролунав наказ. Наказ облишити під ногами іще більше пошматованих тіл. Вони нанесли низку ударів по передніх фалангах ворога. У небо, вслід за криками поранених, зметнувся роз’ярений репет імперців. Вони напустилися на республіканців. Дан не вбачав причин посміхатися. Та посміх все ж розітнув його обличчя. Він розвернув коня.

Відступати! — наказав генерал, і його наказ повторили Фелан, Мадій, Нал і решта командирів дев’яти авангардних підрозділів. Полум’я огнітів намагалося здогнати їх. Дан здійняв тіні огоскіта над своїм першим підрозділом. Він почув сміх. Хоча то могли бути крики ворогів або залпи огнітів, та цей погук змусив Данову шкіру вкритися сиротами. Сміх повторився, наче перелуння дзвоників, він розлетівся над долиною. Дан струснув головою: не можна було втрачати пильності. Нутро Третього з Вершників вивертало від нуду: під ратицями коня, під ногами кораксів тягнулися чорні ниті. Вони плуталися, перепліталися і звивалися, наче зміїне кодло. І було не розрізнити, струмували вони до імперців чи республіканців.

Дан охопив поглядом спини кораксів. Більшість були надто юними, аби помирати. Навіть заради ідеї Корвіна про Республіку. Генерал плеснув себе по грудях, силкуючись вгамувати наступ нуду. Тіні спломеніли за його спиною і рознеслися десятком чорних огнітів. Він відрізав свій підрозділ від атаки ворога.

Коракси зайняли позиції. Дан спинився і обернувся обличчям до імперців. Вони, наче цунамі з фільмів, які Корвін приносив зі Зовнішнього світу — темне і невідворотне — насували на незворушні ряди республіканців, випнувши вперед довгі гострі, просотані зміїною отрутою списи. Дан знову плеснув себе по грудях: серед рядів ворога теж було багато юних двоєдушників.

Дан звів руку.

— Чекати!

Під ногами загуділа земля — почорніла трава, якій не скоро судилося змінитися зеленою і соковитою. Чорні ниті вкривали її, наче тенета величезного пельніта, в який трапили обидві армії.

— Чекати! — повторив Дан, завбачивши, що серед кораксів були ті, хто знервовано крутив мечами.

Вони були надто юні, аби тут померти. І надто дурні, аби розуміти, що померти можуть будь-якої миті.

— Чекати! — повторив Дан, і довкола його руки зав’юнилися язики чорного полум’я.

Він міг би стримувати ворога сам кілька хвилин, поки юні воїни не обернуться на юних птахів, що заледве давно змінили сірий окрас на чорний. Він міг би спопелити більшу частину фаланги імперців і дати кораксам можливість сховатися серед водоспадів Чорних гір. Полум’я згасло в його руці. Якщо він дозволить їм відступити, замість них кров проллють їхні діти. А як відступлять і вони онуки. Імперці й справді нагадували невідворотне цунамі — катастрофу, що, рано чи пізно, налетить на землі Саверу і зруйнує все, до чого дотягнеться. І, якщо кому і судилося розбити цю ненажерливу, сповнену люті хвилю, нехай це вже будуть вони.

Дан опустив руку.

— Розійтися!

«Розійтися» пролунало в усіх дев’яти підрозділах авангарду. Гострі отруйні списи полискували напрочуд близько. Вони от-от мали розсікти тіла кораксів. Мить, і коракси — які субординати, і глігани, і другожі, і решта воїнів майбутньої республіки, розійшлися в боки. Лють на обличчях солдатів Правителя змінилася подивом. Опісля подиву — страхом.

— Неждано-негадано, — всміхнувся Дан.

Автоматш черги скосили імперців, наче відрослу траву на панському газоні. Республіканці припинили обстріл. Дан і командири підрозділів запалили огніти. Поле бою осяйнув блиск сотень, а тоді тисяч вогнів. Вони накрили центральний фланг імперців, наче градобій. Обпалені тіла падали на змерзлу землю. Але солдати Правителя не стишували крок. Вони просто переступали через тіла і неслися у бій.

Дан насупився.

Дзвін автоматних черг знову накрив долину. Швидкість метропольської армії зменшилася. Зрештою, вони спинилися. Стрільці перезаряджали зброю.

У тилу авангардної атаки ворога спломенів вогонь. Низка вибухів огнітів простяглася з правого та лівого боків. Дан вглядівся: сатарханці намагалися бігти з бойовища. Загранзагони кабірійців розстрілювали їх упритул. Фаланги знову кинулися в бій.

— Морові діти, — плюнув Дан.

Він кинув клич. Командири всіх дев’яти підрозділів відповіли йому. План був простим: знищити загранзагони силою, а тоді дотиснути дезорієнтований авангард. Після того — дістатися центральних позицій в тилу супротивника і, в тандемі з Корвіном, знешкодити Правителевих генералів. Дан плеснув себе по грудях: не час було міркувати про те, ціною скількох життів вони здійснять задум. Час було вбивати: для Корвіна, разом з Корвіном і, якщо знадобиться, замість Корвіна.

Кінь, зітканий з мороку, став на диби, розкидаючи безпомічних піхотинців. Спалахнув чорний вогонь. Третій із Темних Вершників кинувся у саме серце фаланги, і коракси кинулися слідом за ним.

* * *

Крізь громовиння битви Карлін не одразу зрозумів, що чує по-одинокі постріли в глибині лісу.

Він перезарядив автомат. Постріли знову втонули у лісовій гущавині.

—Духи всемогутні, — Амелія опустила зброю.

Її пильні котячі очі розширилися. Сіра шкіра поблідла. Карлін озирнувся. Тіні снували поміж дерев, а потім зникли — там, де зникли імперці і загін альвів.

Вибухи. В долині Йосафат. Але і в Пташиній Хащині.

Клич двоєдушників. Але не той, що лунав у їхньому стані і серед республіканських підрозділів. Чужий клич. І знову вибухи.

Лісом розірвався стогін. Тіней стало більше.

Карлін кинувся до Дедала.

—Ти повинен взяти командування, — він стиснув його плечі.

Клич повторився. Як і вибухи. Як і стогін. Стогнали тіні. Духи Пташиної Хащини вчули кров. І ту, яка пролилася, і ту, яка іще мала пролитися.

— Дедале, візьми командування. Я маю йти! — Карлін тряс його. Брауні побачив, як у ліс пірнають двоєдушники — вороги. Карлін не любив битися, але він стиснув кулак і вгилив Дедала у ніс. Альв зойкнув. У його осклялому погляді врешті майнуло усвідомлення.

— Візьми нарешті командування! — Карлін сунув йому до рук зброю.

Дедал стиснув губи, стримуючи лайку, а потому лишень кивнув.

— Зайняти позиції, — він втер кров з-під носа і оглянув альвів і брауні. — Перезарядити зброю.

Карлін, Амелія і ще двадцятеро колишніх слуг Вовчого маєтку попрямували услід за тінями, а тіні поринули на запах крові, яка надила духів до себе.

* * *

Дан мчав крізь коридор з чорного вогню. Ядуча нудота обернулася лишень одним зі сигналів організму. Як і біль — нескінченна хвиля болю, що перетворила навіть повітря довкола у киплячу смолу. Сигнали про те, що він іще живий. Мойри більше не сміялися.

І Дан більше не вдивлявся в чорні ниті під ратицями коней. Йому було достатньо вважати, що серед них не було шістьох ниток, що належали найближчим.

Дан здійняв стіну полуміння, спалюючи два десятки солдатів на своєму шляху. Рука стисла примарну гриву рисака — нутрощі пекло двадцять агоній відібраних життів. Дан глибоко дихав, витісняючи з себе вкрадені спомини вбитих. Раптом він побачив кущ бузку. Чиєсь передсмертне видіння здавалося таким справжнім, що генерал заледве не чув запаху. Та воно згасло, оголюючи потворну чорноту поля бою.

Постріли порешетили видіння, облишаючи лише завої диму. Дан злетів зо сідла. Кінь розсіявся землею, наче світанковий туман. Знову постріли. Генерал здійняв огоскіт. Кілька десятків куль спопелилися в його стінках. Десяток дул націлився на Дана.

— Де ви цей раритет відкопали?

Щит здригнувся від десятка пострілів. Воїни віддали задньому ряду димні мушкети і навели на генерала заряджені. Темний Вершник кинув клич іншим підрозділам. Він накрив огоскітом своїх кораксів.

Обстріли не припинялися. У війську Правителя було до Мора пороху. І багато солдатів. Чорний вогонь Вершника і білий вогонь двоєдушників косив їх, фаланга за фалангою. Та з-під заволоки диму висували нові стрільці. Вони ставали на прах своїх попередників і стріляли. Кулі мішалися з огнітами.

Чисельність імперських військ на передньому фланзі превалювала в чотири рази. Невдовзі вони оточили перший підрозділ — підрозділ генерала Даннаміса і кораксів. Вони були затиснуті — наче острів, який ішов під воду серед крижаного озера. Дан вінілів з мороку меч. Брови його зійшлися на переніссі: щось було не так. Кільце імперців розімкнулося у кількох місцях.

Очі Дана округлилися.

— Лягай!

Над підрозділом звівся чорний щільний огоскіт. Прогримотав вибух, потужний, оглушливий. Огоскіт задвигтів. Дан простогнав, втинаючись пальцями в землю. Він заледве розпростав плечі. І тоді знову огоскіт вразив удар.

— Гармати! — крикнув коракс.

— Отже, не всі підтягли до Габора, — прохрипів Дан. — Розумно.

Він почув вовчий клич. Клич, який попереджав: субординати просувалися в їхній бік.

— Фелане, ти буваєш надто настирливим, — Дан сплюнув кров, коли в огоскіт влетіли іще кілька десятків ядер, і коли сотня огнітів розірвалися в плетиві щита.

В небо здійнялися огніти. Та вони не впали на вкритий мороком щит Третього Вершника. Вони трапили у гармати. Одна за одною, вони розірвалися. З-поміж шаленого вереску імперців Даннаміс почув вовче виття — вже зовсім близько. Кілька десятків ворожих солдатів зайнялися, наче сірники. Імперців оповили білосніжні пельніти. За мить вони розчавили воїнів. Біле полум’я відтіснило правитилеве військо від першого підрозділу.

Третій із Вершників вистрибнув з вогню. Здавалося, він був не сам, здавалося, слідом за ним бігла зграя вогняних гончаків. Він відбив атаку огнітів і стишив хід на кілька митей навпроти Феланового коня.

—Дякую за поміч, та більше так не роби. Хочу побути на відстані. Перевірити наші почуття, — почув Фелан його насмішкуватий голос. Язик чорного диму хльоснув його по щоці — теж насмішкувато.

Гончаки зметнулися язиками чорного полум’я над головою Темного Вершника і обернулися хмарою, подібною до рою бджіл. Хмара іскрилася, шипіла і палахкотіла. А тоді вибухнула і напустилася на стрільців.

— Вперед! — наказав Третій із Вершників кораксам. — Круки не народжені сидіти в клітці.

Він кинувся вперед, прориваючи кільце імперців. Над ним знову здійнялася хмара, зіткана з чорного вогню. Вона ширилася, тремтіла, наче жива, поки меч Вершника залишав за собою усе більше пошматованих тіл. Після того, як Дан протнув шию ворога, що мав нахабність кинути на його коня пельніти, генерал вдоволено гмикнув: він віднайшов те, що шукав.

Чорне полуміння охопило діжку з порохом. Як тисячоліття тому з Чорних гір зі страшенним гуркотом скотилися валуни, відкриваючи шляхи семи водоспадам, так тепер сім вибухів прогримотали в задніх фалангах імперського війська. Гармати злетіли в повітря.

Вибухова хвиля відкинула Дана. В голові гуло. Він намагався звестися, та долоня ковзнула, і Дан впав лицем у бруд. Генерал здійняв очі і побачив, в чому пов’язла його рука: він ковзав у людських нутрощах. Частина тулуба лежала перед самим носом. Ноги, допевне, облишилися десь далі.

Дан закашлявся. Не час було блювати. Він мав продовжити. Для Корвіна. Разом з Корвіном. І замість Корвіна.

Вдалині почувся командний голос — сповнений самовпевненості і заповзяття — гучний. Такий буває тільки у князів. Крізь безпросвітну млу пилу і вогню Дан зоглядів Корвіна. Братик нісся по діагоналі, не стишуючи темпу і не звертаючи. Дан прослідкував траєкторію: шатра Правительських Генералів. Вони були недалеко.

— Ні. Братику, — Дан втер руку об землю і здійнявся. Мить, і Темного Вершника оповило чорне багаття. — Сьогодні першим стану я.

Він направив коня вперед — до шатер. Вони полохливо визирали з-над солдатських голів. І там, у них, ховався кінець усьому, що коїлося навкруги. Дана знову нудило. Він плеснув себе по грудях і посміхнувся.

Над Йосафатом пронісся поклик Морани. Третій із Вершників, а за ним і Перший здійняли голови. Заревли абаси. їхні голі сірі голови замелькотіли посеред солдатських голів.

* * *

Ревет, подібний тому гукові, що ставав у небі, коли тріщала Велика Стіна, розрокотився над долиною. Лишень на мить вони — й імперці, і республіканці — скинули голови, та потім знову схрестилися леза мечів, знову пролунали вибухи, покрики люті й болю. Йосафат знову поглинула водоверть битви.

Вони їх не бачили. Та бачили ті, хто спостерігав за битвою зі стану. Бачили Ріна, Лія і Амага.

Їх були не сотні — їх було не менше тисячі. Не менше тисячі величезних слизьких сірих тіл, не менше тисячі довгих швидких отруйних язиків.

Не зграя — армія абасів неслася до Йосафата. Вони розтинали землю довгими гострими кігтями, клубища ґрунту здіймалися над їхніми кремезними спинами. Вони розтуляли широченні пащеки, окропляючи землю їдучою слиною — вони вчували воїнів. Спинися битва тієї ж миті, застигни кожен, хто перебував в Йосафаті, абаси все одно не втратили би сліду.

—Мор мені в брати! — генерал Паллак був одним з перших, хто побачив тварюк у долині.

Пал і Лібена перезирнулися. Генерал кинув клич Корвіну і Дану— ті були далеко, і не могли бачити кількості хтоні зі своїх позицій.

— Не можна дати їм прослизнути на поле бою, — Лібена міцніше перехопила серп.

Пал кивнув. Посміх протнув його обличчя — не менш капосний, ніж Корвіновий, коли той щось замислював. Пал теж замислював. Він уже передчував небезпечну, але захопливу пригоду.

— Закрий мій підрозділ вогняною стіною, — кинув він Лібені, розвертаючи коня.

Та відповіді від Лібени Пал не отримав. Його серце пропустило удар. Він відчув, наче в грудях натягнулася нить. Генерал обернувся. Лібена була ціла. Та Пал не зітхнув полегшено. Дівчина вглядалася далеко вперед — кудись поміж пелехів гару. В її очах палали водночас полегшення і гнів. Паллак поглянув у тому ж напрямку.

Там, за курявою, здійнятою абасами, виднівся вогонь — потужний, білосніжний.

—Треба було її добити, — меч в генераловій руці спломенів чорними язиками вогню.

Лібена прикрила очі — наче їй було боляче дивитися на полум’я, що зметнулося довкола її сестри. Вона стиснула губи до біла. І серп в її руці оповило жаріння.

— Я маю це зробити, — вона поглянула на Паллака. В її погляді більше не було полегшення, і гніву теж не було. Лише темне, в'язке, як смола, смирення. — Я маю її зупинити.

Пал роззирнувся. Битва була лютою. Якщо його брати й могли дістатися правого флангу, то набагато пізніше за абасів. Хтонський ревет же підкрадався усе ближче.

Пал схилився до Лібени. Він стиснув передпліччя дівчини — спробуй вона вивернутися, у неї не вийшло б. Лібена запідозрила, що Пал хотів відправити її до стану. Він був генералом армії, якій вона присягла. Лібена не могла б не виконати наказу. Він був її чоловіком. Накази чоловіків дружини Імперії Сонць мали ставити навіть вище від генеральських.

— Я зманю хтонь до підніжжя гір, — сказав Пал. — Тим часом ти вб’єш сестру.

— Один? — її пальці, такі ж вибруднені в крові, як і його власні, лягли на його долоню.

— Брати скоро з’являться, — генерал удав найбезтурботнішу подобу, та й вона пішла тріщиною. — Ти зможеш?

Запитував Пал, і Лібена це розуміла, не про те, чи вистачить у неї сили в крові, аби здолати Ору, але чи вистачить стійкості здолати тремет у руці за мить до того, як серп зітне голову її сестри.

— Поки вона жива, вона не зупиниться. Поки вона не зупиниться — не зупиняться абаси, — її голос, іще зовсім дівочий, пролунав твердо, лунко, наче дзвін сталі.

— Тоді й ми не зупинимося, — генерал їй усміхнувся, наче мовив про напівжартівливе спортивне змагання.

Перш ніж Лібена встигла йому одповісти, він схилився ближче, торкнувся її губ і розвернув коня до гір.

* * *

Темний слизький язик протнув тіло чоловіка. Він закричав, та його крик втонув у пронизливому ревтінні абаса. Тварюка здійняла воїна понад землею. Довгі гострі кігті просвистіли. З розірваного черева чоловіка заюшила кров і нутрощі. Абас підкинув коракса над землею.

Він розчахнув пащу. Сотні гострих, наче голки, зубів розірвали людську плоть, як заточений ніж міг розітнути тепле масло. Абас злизав кров з морди. Здійняв голову і вдоволено заверещав. Він усе ще верещав, коли зіткана з чорного полум’я сокира зітнула голову. Абасова голова покотилася брудним снігом. Його довгий темний язик іще нишпорив землею, допевне, в пошуках останньої наживи. Оповита вогнем ратиця коня розчавила його, наче дощового черва.

— Назад! — наказав Пал кораксам.

Чорне полум’я опалило морди абасів. Пал звів стіну вогню, перекриваючи тварюкам шлях до бойовища. Величезна сіра хмара слизьких тіл розділилася навпіл. П’ятсот особин мчали до центрального флангу. Запалали огніти субординатів.

— От Мор, — Пал спрямував рисака їм напереріз.

Меч у його руці спалахнув яскравіше. Зброю Вершника охопив чорний дим, його пелехи пульсували і тяглися перед господарем. Зброя ставала більшою. То було крило, подібне до леза коси. Темний Вершник розітнув п’ятьох абасів навпіл. Десяток язиків полетіли йому в голову. Пал прикрився щитом. Кінь мчав уперед, його зіткані з пітьми копита заледве торкалися шмаття хтонських тіл.

Слідом за першою стіною виросла друга — то була стіна Дана. Прогриміла низка вибухів. Пал озирнувся: імперці атакували її, аби визволити хтонь. Він насупився: абаси не кидалися на воїнів Правителя. Вони напускалися лише на республіканців. У повітрі полинув пронизливий свист. Пал скривився і струснув головою. Розрокотався ревет — з боку Корвінового флангу.

—Здається, брати заклопотані, — вичавив генерал, спостерігаючи, як спломенілася третя стіна, зіткана з мороку, стіна, яку здійняв Корвін.

* * *

Лібена зрозуміла, як Віра це робила, як вона керувала хтонню. То був свисток. Довгий згук прикликав тварюк. Короткий означав «атакувати». Перелуння звуків — коротших та довших — скеровували їхній напрямок.

Віра знову піднесла свисток до вуст. Її осліпив сполох. Віра накрила себе огоскітом. Огніт розпався у його плетінні.

Як ти можеш? — Лібена вдарила знову. Вона не спиняла атак, вишукуючи слабке місце у щиті.

Як можеш ти? — зморене лице сестри викривила хижа посмішка.

— Це богохульство!

Віра окинула оком армію абасів. Вона просвистіла. Довгий згук. Іще один. Ревет абасів розійшовся Йосафатом. Лібена обернулася — правий фронт кишів ними.

Десятеро затисли чоту кораксів, що відбилися від решти підрозділу. Огоскіт дрижав попід натиском тварючих кігтів. Лібена звела серп. Біле полум’я напустилося лавиною на тварюк. Вони обернулися кістками, а тоді попелом у його жарінні.

Лапа абаса майнула праворуч. Лібена зістрибнула з полум’яного каракала. Вона випустила пельніт. Він зв’язав передні лапи хтоні. Ора потягла за ниті. Лезо серпа розітнуло абасове черево. Вона потягла за пельніт, і він відірвав йому кінцівки. Вона почула свист позаду. Розвернулася і жбурнула два огніти. Вони розірвали тварюк на дрібні шматки. Іще дюжина мчали просто на неї. Лібена звела огоскіт, та тварюки перестрибнули його і майнули у юрбу воїнів. Лібена опустила щит і атакувала їх огнітами. Вона поцілила лише у трьох. Решта зникли в стіні диму.

— Не витрачай сили даремно. Ніхто з них навіть не згадає про тебе, варто твоєму прахові розсіятися, — крикнула їй Віра.

— Ти звернула тварюк проти невинних! — Лібена розрізала абасові черево і відштовхнула його тіло ногою.

— Озирнися! Вони всі вбивці! Вони вмиваються кров’ю одне одного, — обличчя Віри — на відміну від лиця Лібени — не було залите кров’ю, але крізь полум’я огоскіту здавалося спотвореним, наче не її власним. Лібені видавалося, наче звіриних рис у ньому більше, аніж людських.

— Ти розв’язала цю війну! — Лібена звела руку. Лезо серпа зі скреготом пронеслося стінкою щита. Посипалися іскри. —

Через жагу помсти ти прирекла тисячі двоєдушників, альв і брауні на смерть.

Вона не знаходила на лиці сестри і тіні жалю. Її погляд — темний і пронизливий — метався від одного воїна до іншого. І щоразу, коли на очах Віри злітала з рамен голова, коли в грудях багряніла діра, коли стиналися кінцівки, коли до неба зводилися сповнені страждання обличчя, очі її блискотіли заледве не від насолоди. Врешті, Віра спинила погляд. Її очі полиснули пожадливо, а потім вона осмучено підтисла скусані губи. Ні, то не був Корвін. Віра споглянула на сестру: та озирнулася до Другого Вершника лише на мить, але Віра впізнала відбиток страху на її обличчі. Віра не стримала насміху.

— Вони цього заслуговують. Кожен із них, — уста Віри затремтіли від відрази. — Жадібні до влади, до крові, осквернені створіння. Брама Мора не прийме їх опісля смерті. Вони скнітимуть у Багряній ріці вічність і по тому.

— Це не так, — Лібена вдарила серпом щит.

Віра скривилася, наче лезо впнулося їй попід шкіру. Її очі майнули до Другого з Вершників.

— Поглянь на себе, nwanne, — Віра підійшла до стінки огоскіта і пильно вгляділася у вимазане кров’ю хтоні і двоєдушників обличчя Лібени. — Ти вбиваєш невинних для oji egwu. Навіть тебе поглинула скверна на цій проклятій землі.

Вона опустила погляд на руку Лібени — маленьку, майже дитячу, збагрянілу і слизьку. Лібена стискала вимазане руків’я серпа.

— Я розумію. Це все заради кохання, — зітхнула Віра. — Заради кохання можна піти багато на що. Можна навіть піти супроти власної природи.

— Але не стати на бік тиранії, — відповіла Лібена. Її голос тремтів. Віра знала ці нотки: сестра от-от мала розридатися. Але сльози так і не зірвалися з її вій. — Пробач, але я маю тебе спинити.

Біле пекуче полум’я зажахтіло в її руках. Ора обрушила на огоскіт сестри удар. Він був сильний, сповнений палу і люті. Віра ледве втрималася на ногах. Коліна дрижали. Лібена жбурнула у щит іще один огніт — більший і жаркіший від попереднього. Стінки огоскіту застугоніли і на мить блимнули. Віра відчула, як під носом засочилася кров.

Добре! — вона виставила руку. — Я відкличу їх. Абаси підуть, — вона прослідкувала за тим, як огніт у руках сестри згас. — Я навіть спрямую їх супроти Правителевого війська. І ви швидко переможете» — її вуста задрижали — чи то від болю, чи то презирства, чи то усміху. Лібені було складно різнити емоції на обличчі, що більше нагадувало звірине, аніж людське. — Перемогу над тиранією і усім іншим, про що наспівав у твої довірливі вушка той kishi.

— Ти допоможеш нам?

Віра не дозволила собі зморщитися. Лице Лібени було що розгорнута книга. Хвилину тому вона ясно бачила гнів, бачила образу, бачила страх. Так само ясно, як тепер бачила надію. Її сестра завше була наївною. Це був один з її пороків.

— Так, — промовила Віра твердо. — Та за однієї умови.

Лібена кивнула.

— Мені потрібна Ріна. Я вб’ю її. І тоді абаси ваші.

З вій Лібени все ж зірвалися сльози. Вона звела руки. Поміж них спломенів огніт. Він ріс, пульсував і наливався вогнем.

— Згубиш свою nwanne?

Жага помсти уже тебе згубила, — Лібена розвела руки. За огнітом вона більше не бачила лиця сестри. Вона не хотіла запам’ятати її такою. — Я не дам тобі більше нікого згубити.

— Мені і не потрібно, — вчула вона голос Віри — холодний, жорсткий. Більше звіриний, аніж людський. — Абаси зроблять це за мене.

Пролунав довгий свист. А тоді — короткий. Повз них промчала зграя абасів. Не менше сотні. Вони бігли до гір, де горіло чорне полум’я Другого з Темних Вершників, де здіймалася темна коса, розтинаючи тіла тварюк, де розходився голодний ревет, деза сірими слизькими тілами не було видно землі.

Огніт згас. Запалав каракал. Лібена кинулася до Чорних гір.

— Повертайся! — почула вона в спину. — Поміряємося жагою помсти, nwanne.

* * *

Всі вони були мертві.

Всі, кого Карлін відправив сюди. Тіні снували понад їхніми тілами. Вони стогнали, наче жалібники під час похорону. Амелія попрямувала до них. Карлін вхопив її за руку. Альва випручилася. Вона наближалася до тіней, сторожко простягнувши правицю.

— Dyhi sil'niki⁴⁵, — мовила вона.

Тіні здригнулися і розтанули. Всі, окрім однієї. Амелія спинилася навпроти неї. Карлін прицілився. Тінь стрепенулася. Повів вітру вдарив, наче ляснув Карліна по руках. Тінь зметнулася у повітря — наче птаха. Наче птаха, вона змахнула примарними крилами. І полетіла геть. Амелія поспішила слідом.

— Швидше, — нетерпляче наказала вона, як робила те часто у Вовчому маєтку. Колишні слуги попрямували за нею.

Дух закружляв над двоєдушниками — імперцями. їх було більш як дві сотні. Йшли вони крізь хащину на схід.

— Я бачив — вороняча шльондра у стані, — сказав один з них. — Ховається.

— Вона ще й Моранова Чаклунка, — сказав другий, і в його голосі вчувався острах.

— Перепудився?

— Лише пропоную викликати підкріплення.

Імперські барабани не змушували серце Карліна битися так часто, як воно калатало після тих слів.

— Переріжемо стан і атакуємо з тилу.

Дух-птаха спікірував на імперця, та пройшов крізь нього. Імперець відмахнувся, вирішивши, що то було лише впале листя.

Карлін застиг. Його серце, здавалося, застигло разом із ним. Він подивився на імперця крізь приціл. Кігті Амелії увіпнулися в його плече.

—Їх надто багато. Це самогубство.

— Стан за тим струмком, — Карлін скинув її руку.

Давньою мовою Підмісячної імперії означає «Духи всесильні».

Імперець озирнувся. Звірине чуття підказувало, що за ним спостерігають. Та він нікого не помітив.

Ми не можемо дозволити їм дістатися стану, — прошамотів Карлін колишнім слугам маєтку, але для імперців голос брауні здався лише далеким погуком, що розходився понад бойовищем. Амелія невдоволено стисла губи. — Там зранені. Там наша Верховна Правителька. Наша панна Ріна.

Амелія звела очі до неба, наче вірила в Богів, у яких вірили двоєдушники, а тоді присіла і торкнулася снігу під ногами.

Dyhi sil' niki, dovoliti nam menzstvo branyti vid Diviy Siroyadziv⁴⁶.

Повів вітру сколихнув волосся, що випорснуло з тугого вузла. Спочатку — заледве, а тоді — все сильніше. Він здійняв сніг і вдарив у лиця імперців, що вели решту.

— Що за Морові крутні?

Сніг злетів знову. Він закрутився довкіл них, наче захмелені дівиці на Белтайн. Сніг був подібний до леза. Він різав обличчя, різав руки, якими імперці прикривалися.

Пролунали постріли.

П ятеро впали мерлі. Решта запалили огніти. Крізь сніжну пелену було не розгледіти. Невиразні тіні маяли повз. Зірвалася автоматна черга. Іще п’ятеро, бездиханні, впали горілиць.

Імперець прицілився. Огніт вразив тінь. Брауні пищав, качаючись землею. Воїн добив його з одного удару. Зліва слизнула тінь. Імперець припав до землі — за мить до пострілу. Атакував огнітом — не поцілив. Імперець вдивлявся крізь сніг. Іще один брауні. Він подавав сигнали, і тіні змінювали позиції. Головний. Солдат вишкірився. Він запалив пельніт.

Карлін відкрив вогонь. Він вбачав, як ті, кого вбив, падають, аби більше не вставати. Та ряди ворогів заледве прорідилися. Півтори сотні. їх же залишилося менш ніж два десятка. Брауні зашпортався, задкуючи далі від жагучих огнітів. Опустив погляд — він наступив на конюха — такого ж брауні, яким був сам — став йому на руку, як міг стати лише двоєдушник. Карлін нахилився до нього і відсахнувся. Той був мертвий.

— Просувайтеся до стану, ми візьмемо їх на себе, — почувся голос імперця крізь свист снігового вихору.

— Вогонь! — наказав Карлін. — Не дати їм піти!

— Dyhi sil'niki, proshem vspiraty nam⁴⁷, — прошепотіла Амелія, виконуючи наказ Карліна.

* * *

— Вони не здужають, — Лія спостерігала за поодинокими спалахами чорного полуміння у різних кінцях долини — несамовитими, але надто малими для такої кількості хтоні.

Тварюки — дві сотні — прорвали центральний фланг. Слизький сірий потік увірвався у бойовий хаос. Княгиня Амага зойкнула, коли до стану долинув тривожний клич другожів. У четвертому підрозділі князя Мадія зайнявся огоскіт. Вони призупинили наступ, розірвавши цільний стрій республіканців. Абаси, а слідом за ними й імперці, узяли їх у кільце. Мадій спробував прорвати оточення, та безрезультатно. Абаси ринули на другожів з пронизливим реветом.

—Достатньо, — княгиня Будину дістала клинок.

Ведмідь схилив перед нею голову. Амага пролляла кров на його морду. Очі звіра спломеніли червоним, варто було краплям впасти на його язик. Понад станом розітнулося ревтіння. Воно було потужнішим від ревоту будь-якого ведмедя, якого Ріна коли-небудь бачила у житті. Він пронісся луною понад наметами. їхні поли зметнулися. Кров Амаги стікала у ведмежу пашу. Хутро звіра темнішало, наче наливалося кров’ю. Кігті на його лапах оберталися у подобу кинджалів. Спина звіра росла, здіймалася в такт його лютому хрипові. Звір виріс горою на площі стану. Кігті зарилися у мерзлу землю, залишаючи рвані борозни. Ведмідь закричав — немислимим, повним гніву криком, що змусив здригнутися кожну клітину тіла, кожну краплю крові в жилах.

Другож підніс Амазі віжки. Шалена тварина розчахнула пащу, повну жовтих зубів, і заревла на княгиню Будину. Його каламутна рожева слина крапала на сніг.

— Arkyda! — владно промовила вона — Protozaschik byv, knyat' stav. Ja, birevo tviy, zapovedajy tobi⁴⁸.

Ведмідь видав низький загрозливий рик, але прихилив голову до землі. Амага розкрила руками його пащу і вклала вудила йому до рота. Гострі вістря його зубів майже торкалися її шкіри, та порухи княгині були швидкими й рішучими. Амага дістала руки і втерла слину об поли плаща. Вона смикнула ведмедя за віжки, змушуючи лягти побіля себе.

Лія розітнула долоню.

— Він же дух-охоронець, — почала було Ріна. Та Пек на її очах обертався на подобу вовка. Страхітливу подобу вовка.

Це створіння, таке ж велике, як хлів, нагадувало вовка не більш як дух Лісу Забуття. Величезне чудовисько з полум’яними очима. Безкрилий симурун. Люте створіння, хутро якого блищало в тьмяному світлі затягнутих смогом сонць — блищало блиском тисячі лез, скривавлених і гострих. Пек втягнув велетенським слизьким носом повітря. Його очі спалахнули яскравіше, здавалося, йому сподобався запах крові і обпеченої плоті більше, ніж запах цукерок Вовчого маєтку. Він завив. Ріна затисла вуха — відчула укол у барабанні перетинки. Вовк глянув на неї. Дівчина дістала кинджал. Морда вовка схилилася небезпечно близько. Ріна вчувала його зледенілий, наче пітьма у Брамі Мора, подих — повів зів’ялих троянд, залежалого попелу в каміні і крові. Вовк фиркнув. Ріні довелося прийняти стійку, аби потік повітря не зніс її з ніг.

Пронизливий крик Шу вирвав її зо зціпеніння. Птах закружляв над Ріною.

Хтонь клином неслася уперед, відрізаючи фланг Корвіна від флангу Даннаміса. Вершники майнули тварюкам напереріз, не дозволяючи їм оточити підрозділи кораксів. Воїни перебрали на себе натиск імперців, відволікаючи увагу від князя і генерала, заважаючи їм ударити Вершників у спину. Та зусиль Корвіна і Дана було недостатньо. Хтонь поривалася все глибше у ряди республіканців. Імперці просувалися вистеленими тварюками кривавими слідами. Невдовзі вони відрізали авангарду доступ до логістики. Зовнішньосвітня зброя стала безкорисна без куль. Двоєдушники запалили огніти. Але солдати були дезорієнтовані, залишившись у віддаленні від командування. Вони били огнітами часто і відчайдушно — але безладно. Вони разили абасів, метропольців, сатарханців і касів. Але разили і своїх теж.

—Потрібно здійняти стіну в долині. Відділити хтонь від армії, поки вона не зжерла їх усіх, — сказала Амага. — Візьмемо підкріплення з чоти охоронців стану. Ліє, зайдеш з лівого флангу. Я зайду з тилу в центрі. Правий фланг поки що під контролем генерала Паллака й Ори.

Заледве Амага вимовила ті слова, правий фланг засяяв від двох вогнів — світлого і темного. Над зграєю абасів спалахнули два огоскіти. Чорний кінь і білосніжна кішка неслися до підніжжя Чорних гір, відтісняючи хтонь від лінії фронту.

—Кинемо клич, аби командування відступило і забезпечило місця для зведення стіни, — мовила Лія. Вона спостерігала зосереджено, майже спокійно за тим, як Другий із Вершників спопеляє абасів. Так само холоднокровно вона намагалася розгледіти серед підрозділів субординатів Фелана. Лише те, як сильно вона зчепила руки, видавало її напруження.

Княгині і духи-охоронці звели голови. Над Йосафатом пронеслося вовче виття, сильне і лунке, а слідом — глибоке ведмеже ревтіння. їхня луна втонула у лязкоті металу і нескінченному гуркоті вибухів.

Секунди тягнулися довго. Абаси не просувалися глибше в Йосафат — Темні Вершники утримували хтонь на позиціях. Одначе, війська імперців впевнено наступали. Скоро підрозділ кораксів — підрозділи Корвіна й Дана — були відрізані від решти війська республіканців. Обидва брати були амбіційними. Обидва прагнули завершити війну якнайшвидше. Один — тому що жадав перемоги, інший — тому що жадав закінчити кровопролиття. Амбіції обидвох зіграли з ними злий жарт. Понад чотири тисячі кораксів трапили в котел.

— Вони не чують, — Ріна стисла долоню в кулак — почервонілу від морозу, абсолютно порожню і безкорисну руку. Вона спостерігала, як на мить понад хтонню проскочив зітканий з мороку кінь Корвіна. Як спломенів вогонь — чорне коло довкола десятка абасів, і як воно вибухнуло. Подих перехопило. Дівчина намагалася подумки рахувати, силуючи себе робити вдих і видих. — Хтоні забагато. Поклик Морани перебиває решту звуків.

—Якщо Вершники не дадуть відповіді, — Амага смикнула за віжки, і ведмідь звівся, — я все одно здійму стіну. Вони залишаться відрізані від інших.

—Ти не маєш права, — Ріна підступила до княгині. — Корвін ваш головнокомандувач.

Ведмідь загарчав на неї, але дівчина, здавалося, не чула звуків. Її серце билося в грудях так голосно, що вона заледве вчувала власні слова.

—Я у своєму праві, дівчинко. Я княгиня Будину, — повільно промовила Амага. — І я захищатиму свою зграю. Мого чоловіка і мок підданих. Навіть ціною життя головнокомандувача.

Вона різко смикнула за віжки. Ведмідь припав до землі. Княгиня злізла йому на спину.

Ріна мовчки спостерігала за тим, як дух здіймається, заступаючи собою сонця. Вона здригнулася, лише коли голова Пека припала до землі біля її ніг.

— Ти теж на її боці?

— Це розумно, — Лія вхопилася за хутро на шиї вовка, аби залізти на нього. — Ми маємо вбезпечити інші підрозділи, поки Темні Вершники знешкодять хтонь.

— Фелана і субординатів, — Ріна кивнула. — Але не Дана і кораксів.

Княгиня Невриди озирнулася на Йосафат. Вона стисла поли плаща. Кісточки її пальців побіліли. Ріна й Амага вчули сутужний подих. Але коли Лія обернулася, її обличчя нагадувало порцелянову маску — бездоганно прекрасну, холодну і беземоційну. Ріна відчула, як її спиною котяться краплі холодного поту. Лія була альфою зграї. Сама її природа вимагала піклуватися про життя вовків. Ріку протнув здогад: Лія і Амага прибули до стану не просто так. Вони прибули, аби, в разі поразки Корвіна, вивести з бойовища якомога більше підданих. Один або тисяча. Всі вони — вовки, ведмеді, інші двоєдушники — дотримувалися цього правила. Ріна ж не була до кінця ні вовком, ні круком. Навіть не була двоєдушницею. Серед дев’яти підрозділів авангарду, серед підрозділів бокових флангів знову і знову лунало її ім’я. Всі вони билися з її іменем на вустах і вмирали, не встигши промовити його знову.

Дівчина поглянула на долину. Військо імперців впевнено наступало. З боку це нагадувало приплив, що стрімко вкривав пляж. Насправді це були забрані життя — десяток мерлих осіб щохвилинно. Крики, відчайдушні та сповнені гніву, втопали в жаскому гулі битви, ніким не почуті. Кров окроплювала мокру землю, втоптану брудними чоботами ворога. Лія і Амага кинули клич. І знову відповіді від Вершників не було. А імперці просунулися іще далі. Іще кілька десятків воїнів загинули.

Її воїнів. Були вони кораксами чи субординатами, другожами чи гліганами, простими селянами чи безстрашними валькіріями, альвами чи брауні — вони усі були її воїнами. Її зграєю. Дівчина закусила губу, готуючись визнати, що Амага мала рацію. Однак так і не змогла вимовити ні слова. На лівому фланзі пронісся спалах чорного вогню. Він згас швидше, ніж дівчина встигла повернути голову. На мить їй здалося, що він більше не спалахне. Що серед слизьких сірих спин абасів більше не пронесеться зітканий з мороку кінь. Ріна кинула погляд на бліду мітку Морани, а тоді здійняла погляд до неба — докірливий, ледь не ненависний погляд.

— Рушаємо! — скомандувала Амага.

Другожі вишикувалися у бойове каре.

— Ні! — вигукнула Ріна.

Ведмеді завмерли. Вони запитально поглянули на княгиню: наскільки їм було відомо, Ріна Безрідна була їхньою наступною Верховною Правителькою. Не підкоритися їй вони не мали права. Тим часом їхня майбутня Верховна Правителька зробила глибокий вдих.

Недостатньо відділити тварюк від основного фронту. Потрібно звести стіну між імперцями і республіканцями, — вона спохмурніло взиралася в поле бою. — Попередня тактика не працює. Нашому війську доведеться перегрупуватися.

— Ми з Амагою не можемо розтягнути стіну через усю долину, — відповіла Лія.

— Це зробите не ви. Це зроблять усі дев’ять підрозділів, — сказала Ріна.

Поки вони триматимуть щит, залишаться небоєздатними, — Амага нетерпляче стисла віжки. Її голос раптово став заледве не ласкавим, наче вона була матір’ю, яка втовкмачувала дитині очевидні речі. — Наших людей просто переб’ють.

— Тому ми маємо відійти від ворога якомога далі, — так само ласкаво пояснила Ріна. — Всі одночасно.

Вони з Амагою обмінялися презирливими поглядами.

—Лінія фронту занадто довга. Коракси надто далеко від інших. Ми не зможемо сповістити всіх одночасно, — Лія зітхнула. Її тон був примирливим — як щоразу, коли Ріна ставала на кпини з батьком або братом. — У наших рядах почнеться хаос.

І тоді ми точно програємо.

Погляд Ріни метався від кораксів першого підрозділу до кораксів другого. їх було майже не розгледіти вдалині — у лещатах імперської армії. Вона силилася вгледіти Пала і Лібену, але вони зникли під підніжжям Чорних гір, зманивши за собою абасів. Вона знову повернула погляд до решти шести підрозділів.

—В ім’я Верховної Правительки! — почувся погук у самому центрі битви.

— Свобода чи смерть! — вчулося за мить до того, як в серце її війська вразили п’ять десятків огнітів.

Час ніби застиг для Ріни. Потворний голос битви — дзвін металу, передсмертні стогони і люті крики — стихли. Зник повів гару — їдкий та задушливий. Йосафат перетворився на двовимірне зображення, що лишилося барв. Сама вона перетворилася на двовимірне зображення. Вона наче знову споглядала себе збоку. Як підносить до обличчя руки, як подивовано розглядає їх, як безпомічно опускає. Як ворушаться губи Амаги, як супляться її брови, як бризкає слиною ведмідь. Як вдалині — в Йосафаті, наче на брудному полотні екрана в закинутому кінозалі, її армія ламає стрій, як армія Правителя проникає усе глибше, подібно до іржавого клинка, який протинає змучену плоть. Ріна чула свій пульс — далекий стукіт. І це було єдиним, що позначало для неї час. Удар. І кілька десятків людей пали в битві. Удар. Перший із Вершників спопелив два десятки абасів. Удар. Ріна згадала, як котилася землею, знемагаючи від передсмертних страждань однієї-єдиної тварюки. Удар. Полум’я Корвіна спалахнуло знову. Ріні здалося, вона могла чути його люте шипіння — повне болю шипіння. Удар. Полум’я згасло. Ріна кинулася вперед. Полум’я більше не спалахувало, їй здалося, її тіло більше не було ладне змушувати серце битися і качати кров. Вона спостерігала, як ворушаться уста Лії, спостерігала, як її пальці зімкнулися довкола зап’ястя. Та не відчувала нічого. Полум’я Корвіна більше не спалахувало.

Цей темний вибух був сильним. Мав бути. Ріна була майже упевнена, що чула його. Наче в Белтайнську ватру жбурнули вибухівку. Вона полегшено видихнула. Повернулися звуки — рокіт битви оглушив її. Повернувся їдкий задушливий повів гару. Ріна знову відчувала своє тіло. Перший із Темних Вершників пронісся вдалині. Він просувався у тил ворога — туди, де гойдалися на вітрі знамена Правителя, де ховалися Правительські Генерали. Він не спиниться, подумала Ріна. Корвін не спиниться, поки не дістанеться їх. Тому що він не бачив, що насправді відбувалося на полі бою. Бачила лише вона, але вона була безкорисною. Абсолютно безсила щось змінити.

— Годі! — голос Амаги виштовхнув Ріну з роздумів. — Вирушаймо!

— Ні.

Шу сів Ріні на плече. Вона щось прошепотіла птахові. Той з криком зірвався у небо і полетів геть. Не до Йосафата — до Гнізда.

— Пів години, — Ріна вирвала руку з пальців Лії. — Мені потрібно пів години.

Ріна метнула на княгиню Невриди останній погляд, а тоді пішла в їхнє з Корвіном шатро.

Амага злізла з ведмедя. Кілька довгих митей вона споглядала Верховній Правительці в спину. Лія підійшла до княгині з-позаду. Вона не відривала очей від рук Амаги. Але в них так і не спалахнули огніти. Амага кинула ведмежий клич. Відповідь Мадія здалася слабкою у скреготі бійні, але розбірливою. Він відповів, що другожі протримаються іще пів години.

Лія відгорнула поли намету. Ріна схилилася над мапою Йосафату. Окрай знову і знову загинався. Дівчина жбурнула на нього «Мистецтво війни» Сунь Цзи — її притяг Корвін, наївно припускаючи, що читання відволіче Ріну від думок про власну безпорадність.

Ріна навдивовижу нагадувала Лії Севастіана у хвилини впертості. На її спохмурнілому чолі залягла складка. Очі в тьмяному освітленні майже по-вовчи сіріли. Ріна стискала край стільниці — Лія помітила, що її пальці протинав тремет.

— Ти не полководець. Ти не вигадаєш план похапцем, — мовила княгиня. Вона говорила негучно, заспокійливо.

—Я грала у WarCraft, — відповіла Ріна різко, вимальовуючи щось зовнішньосвітнім маркером на мапі. — Вірніше, спостерігала, як грав мій бойфренд-єдинодушник, та не суть.

— Це не ігри. Це життя воїнів, — процідила Лія.

Погляд Ріни нагадав їй погляд Правителевого сина. Завше байдужий, він спломенявся холодним вогнем за мить до того, як пельніти стискали горло жертви. Ріна не могла жбурнути в Лію залп сили. Та кинджал небезпечно полискував на її стегні.

— Пів години, — Ріна кинула це, наче кістку набридливому собаці, і знову схилилася над маною. Лія не зійшла з місця. Ріна примружилася. — Чи ти вже забула, що винна мені, княжно-єретичко?

Лія безшумно покинула шатро.

* * *

Тридцятий. Тридцять перший. Тридцять другий. Іще дюжина. Сорок четвертий. Чи вже сорок п’ятий?

Він звіяв піт, що заливав очі. Скроні розтинало від болю. Співала Морана. Перед очима проносилися сполохи життів, які він увірвав. Князь ледве пам’ятав, де перебуває. І лише інстинкти чи то крука, чи то Вершника — не дозволяли йому проґавити нові і нові атаки. Іще п’ятеро. Корвін глибоко зітхнув. Лише за кілька хвилин з очей спала полуда чужих спогадів. Він знову бачив. Лівий фланг. Пів шляху до потрібної позиції. Він мав дістатися Генералів.

Корвін зіткав з полум’я глевію і пришпорив коня. Тіні за його спиною згущавіли. З них випурхнула зграя чорних розжеврілих птахів. Вони атакували десятьох імперців — влетіли їм в обличчя, змахнули сотнею маленьких чорних крил, випускаючи сотні чорних вогняних ниток. Пельніт пов’язав воїнів. І розчавив.

П’ятдесят дев’ять. Чи шістдесят?

Морана заспівала нестямніше. Корвіну здавалося, більше не існувало згуків битви: ані скреготу зброї, ані автоматних черг, ані вибухів огнітів. Лише її заглушлива пісня. І ревет абасів. Цілої зграї. Більшої, ніж та, яку князь спалив у Малині. Корвін озирнувся на свій підрозділ: дві тисячі кораксів найкращих з найкращих — яких він вів за собою. Князь осміхнувся: від тварюк жоден із них вже точно не загине.

Глевія зітнула абасові голову. Кінь добирав швидкості. Корвін повів плечима: його спина горіла, наче у ватрі. Можливо, язик одного з абасів дібрався попід кірасу. Та часу перевіряти не було. Він мав довести підрозділ до потрібної позиції.

І виграти війну.

Сімдесят? Чи ще шістдесят дев’ять?

Корвін дістав ногу зі стремена і нахилив корпус униз. Його руки майже торкалися землі. До голови прилила кров, скроні запульсували. Бруд летів у вічі. Темний Вершник опустив зіткане з тіней забрало. Глевія витягнулася в його руках, перетворюючись у палаюче лезо. Корвін подумки наказав коневі пришвидшитися. Перший із Темних Вершників влетів у зграю абасів.

Коракси стишили хід. Перед ними спломеніло чорне вогнище. Воно розійшлося, поглинаючи добру сотню тварюк. Воно потяглося далі, вкриваючи імперців, що не встигли розійтися.

— Щит! — віддав наказ полковник їхнього підрозділу.

Круків вкрив огоскіт за мить до того, як вогнище вибухнуло. Кров і м ясо опадало на переплетені вогняні ниті. Здійнявся густий дим.

—Перший флок! Увійти в епіцентр, перевірити князя! — наказав полковник. Та не встиг зійти з місця.

П'ятнадцятеро абасів напустилися на щит.

— Готуйсь! Вогонь! — наказав він.

Огоскіт згас. Огніти влетіли у тварюк. Огоскіт запалав. Його окропило хтонською кров’ю.

Корвін вистрибнув з завіси диму. Перед ним бігли вогняні чорні вовки. Князь спинився біля підрозділу.

Не час відпочивати, — прокричав він насмішкувато. — Час закінчити розпочате.

Вовки кинулися на заблукалого абаса. Князь навіть не поглянув на тварюку. Очі його гарячково блищали. Можливо, він був зранений. Можливо, заразився смаком битви. Можливо, свято звірував у свою перемогу. Та він звів меч.

— В ім’я Верховної Правительки Ріни Безрідної!

— В ім’я Верховної Правительки Ріни Безрідної! — звели зброю коракси.

Круки, можливо, теж заразилися від князя смаком битви, можливо, повірили в перемогу ледь не сильніше від нього самого, можливо, зміркували, що, були б їхні коханки Верховними Правительками, вони і самі мчали б у вир битви з їхніми іменами на вустах—та вони всі лукаво посміхнулися князю у відповідь.

* * *

— Пів години минули, — Амага осідлала ведмедя.

Другожі з оборонного загону вишикувалися в каре, аби вирушити слідом за княгинею Будину. Але не вирушили.

З-за стіни лісу, зі сходу насувала чорна хмара. То був флок круків. Птахи закружляли над станом, заливаючись криком.

Ріна вийшла зі шатра, тримаючи в руках кілька десятків згорнутих папірців. Дівчина довго вдивлялась у пташину зграю, поки лице її не просяяло.

— Тітонько Софіє! — вона змахнула рукою.

Один з круків вибився з флоку і граційно, наче витончена пані, змахуючи крилами, сів Ріні на передпліччя. Дівчина щось прошепотіла птасі і прив’язала на її лапу перший з папірців. Крук полетів крізь їдку, пошрамовану дірами завісу смогу в ту частину Йосафата, де Перший із Вершників методично спопеляв абасів і рухався в бік генеральських шатер. Ріна вглядалася у місиво, де заледве була ладна розрізнити кірасу коракса від спини абаса.

— Ну-мо, кручий сину, не норовися, — пробурмотіла вона.

—У чому справа? — Лія стала праворуч від неї.

— Я не полководець, — одповіла Ріна. — Але Корвін — полководець.

— Ти хочеш, аби він склав план відступу просто на полі битви?

— Я хочу, аби він узгодив мій план.

Над лівим флангом спломенілося чорне жаріння. Тричі. Ріна всміхнулася.

— Знала, що тітонька Софія його вмовить.

Круки підлітали до Ріни по одному, терпляче дозволяючи прив’язувати до лап маленькі папірці. Вона пошепки інструктувала кожного, а особливо крутькуватим птахам повторяла двічі. Останній крук понісся до Чорних гір — туди, де перебував підрозділ валькірій.

Дівчина склала руки замком за спиною і обвела поглядом субординатів, другожів, а також кораксів і валькірій, з яких складався оборонний підрозділ стану.

План такий, оголосила Ріна. — Перше. Валькірії у Чорних горах подадуть сигнал. Щойно це станеться, ми побачимо у небі флок круків. Він набуде подоби хреста. Це означатиме, що наша армія повинна негайно припинити наступальні дії і почати відступ.

Ми здамо позиції? запитала одна з валькірій, несхвально примруживши жовті орлині очі.

Саме так, кинула Ріна у відповідь і відвернулася від неї. — Друге. Щойно підрозділи князя Корвіна і генерала Даннаміса приєднаються до решти, валькірії подадуть новий сигнал. Круки у небі набудуть подоби кола. І тоді всі підрозділи водночас здіймуть стіну по всій лінії фронту.

Вона оглянула воїнів. Запитань ні в кого не виникло.

Третє. Командири підрозділів збираються для термінової наради. Завіса, Ріна вклонилася, наче режисер-постановник спектаклю.

У череві Пташиної Хащини запалало полум’я — біле полум’я, яким ані альви, ані брауні не володіли. З віття зірвалися птахи і закружляли, здіймаючи тривожний крик. Над Лісом злетіла сигнальна ракета.

—Диверсійна група просувається до стану, — вигукнула Лія.

—Рушайте до Йосафата. Я піду в ліс, — озвалася Ріна.

Ріна перевірила, чи був на місці кинджал. Вона побігла до стаєнь. Посада Верховної Правительки вперше видалася їй більше привілеєм, аніж тяжким каменем на плечах: жоден з воїнів не спробував її зупинити. Не після того, як її план узгодив Корвін.

Про це не може бути й мови. Ти залишаєшся тут, — Лія зіскочила зі спини Пека і кинулася слідом за нею. — Ти безсильна.

Ріна, не стишуючи ходи, озирнулася. Гнів загострив її риси. Вона нагадувала більше духа, аніж людину. Більше Мойру, аніж живу істоту.

Як і малі народи. Та, на відміну від них, я непогано орудую клинком.

Дії все ж вдалося її спинити.

— Діє, там Карлін. Там Амелія. Колишні слуги Вовчого маєтку, — Ріна більше не видирала своєї руки. Та погляд мала все ще упертий. — Вони важать для мене не менше, ніж ти, Севастіан та Івейл.

Лія похитала головою. Ріна роздратовано зітхнула. Вона знову спробувала вирвати руки, але княгиня, вдвічі тендітніша за Ріну, яка виповнилася на саверських еклерах, була надмір сильнішою.

— Ти, — Лія стисла її долоні. Її голос видавався глухим від тихої люті, — ти не вчиниш так зі мною, як вчинили Севастіан і тато.

Ріна зітхнула, як здалося Лії, приречено. Дівчина кивнула. Лія оповила її обіймами — міцними, як того вечора, коли іще княжна оголосила Ріні, що сподівається, що вони стануть подругами.

Зефір сів Ріні на плече, наче міг вагою свого напівпримарного тіла її спинити. Лія і Амага повели воїнів зі стану. Ріна ж споглядала їм услід.

Над Йосафатом спалахнуло чорне полум’я — Корвін все не полишав спроб прорватися в тил ворога. Отримавши сповіщення про відступ, він ніби звів свою упертість до апогею. Щоразу полум’я спломенялося трохи далі від лінії фронту. І серце Ріни пропускало удар. Над Пташиною Хащиною знову здійнялася сигнальна ракета. Ріна стисла руки в кулаки.

— В ім’я Верховної Правительки Ріни Безрідної! — вигукнув підрозділ Мадія, що з останніх сил відбивався від оточення імперців.

— В ім’я Верховної Правительки! — розлупилося серед субординатів, серед військ кожного намісника Невриди, серед селян і малих народів, що опинилися на полі бою. Це був потужний погук, та він здригнувся й увірвався під наступом ворога.

Ріна потерла груди. їй залишалося лише спостерігати за їхніми зусиллями. Та, чиє ім’я вони повторювали знову і знову, як Боги в обидвох світах, не йшла на допомогу. їхня Верховна Правителька була безкорисна. Безсильна,

Зефір каркнув їй на вухо. Ріна підставила руку, і птах втер об неї вологі очі. Господарка замку у Гнізді не плакала — вона не могла заплакати на очах у ворога. Але дух-охоронець міг. І він плакав.

* * *

— До речі, про що ти хотіла сказати мені вчора вночі? — Пал оплів Лі-бену огоскітом. Вивернувся з-під язика абаса, протнув його плече і відтяв руку. Він кинув у тварюку огніт і відступив до дівчини під огоскіт.

—Що кохаю тебе, unyi⁴⁹, — вона квапливо змахнула серпом, вибігла з-під щита й атакувала абаса з оберту. Її щоки червоніли не від рум’янку — від крові тварюки.

Кігті розсікли шкіру побіля плеча. Абас із реветом стрибнув на неї. Лібена перекотилася і зв’язала хтонь пельнітом. Вона змахнула серпом, аби знести його голову. Удар віджбурнув її на кілька метрів. Рука кровила. Абас не протнув її, лише зачепив. Ора звела огоскіт, поспіхом перев’язуючи правицю. Та не знайшла серпа. Свист — довгий. Полиск леза. Тварюка не намагалася її вбити. Тварюка відібрала її зброю. Лібена запалила огніт. Вибух. П’ятеро абасів згоріли за мить. Вона рушила туди, де впав серп.

— Стояти!

Спломенів чорний вогонь праворуч. Наче задушлива ковдра, він вкрив дюжину абасів за метр від Лібени. Її обхопили за стан, здійняли над землею і поставили позаду Паллака. Вона опустила голову: навколо неї розсіювався чорний туман.

— Заженемо їх до підніжжя гір і прикінчимо, — Пал лишень побігом поглянув на неї, переконуючись, що Ора була ціла.

— Мені потрібна зброя.

— Розпростай крильця, — Темний Вершник осідлав коня. Він розкинув руки, і пітьма з них потяглася сполум’янілими довгими косами, що й справді нагадували крила.

Лібена майнула рукою до живота, наче намагалася втерти кров — свою і хтонську. А тоді кивнула чоловікові. Запалала величезна біла кішка. Лібена злізла на неї. Пальці дівчини спалахнули, і з них потягнулися кігті. Каракал завищав, і кігті Ори обернулися довгими гострими, оповитими вогнем лезами.

— О, ти, любове моя, моє подружжє, — мовив генерал Паллак, усміхаючись Лібені. — Щоки цвітуть квітками в тебе⁵⁰.

Чорний рисак став на диби. Каракал прихилився для стрибка. Правий фронт, наче чорна і біла ниті Мойр, протнули полуміння Темного Вершника та Ори.

Пролунав свист — довгий і короткий. Абаси сунули Палу й Лібені назустріч. Та їхнє полум’я було безжальним. Біль був сильнішим від голоду. Сильнішим від страху перед Богом. Тварюки задкували, зносячи братів, терзаючи їх довгими жовтими кігтями, штрикаючи отруйними язиками, ламаючи хребти, прориваючись крізь тіла.

Наче два серпи, що зійшли у небі Прихованого світу, чорний і білий вогні зоріли серед безпросвітного мороку Йосафату. Вони зімкнулися в єдине коло — наче єдиний місяць, який знали у світі Зовнішньому. Чорне і біле полуміння переплелися, зашипіли, затріпотали, а тоді — заясніли яскравіше.

Крик хтоні, яка горіла, на мить затьмарив оглушливий вигрім боротьби двоєушників. Можливо, то було вперше і востаннє, коли люди чули не голод, а страх абасів. Над тварюками запалали чорно-білі пельніти.

Замкнувши коло, Пал і Лібена зіскочили з тварин. Кінь та каракал знесли трьох абасів, що неслися до них зі спини і розпалися іскрами довкола обвуглених тіл.

— Обережно!

Пал штовхнув Лібену плечем. Однією рукою він утримував пельніти. В іншій спалахнула сокира. Вершник увіткнув її у шию абасові і відштовхнув його ногою. Запалав чорний молот. Пал роздробив тварюку у стрибку. Зброя спалахувала одна за одною у його руці, генерал залишав її у хтонських тілах. Абаси вибухали дрібними димними шматками.

—Вертляві, Морові діти. Потрібно накрити їх усіх, — генерал жбурнув останню сокиру тварюці в живіт і повернувся до плетення пельніта. Він метнув на Лібену тривожний погляд — на її маленькі, на вигляд майже дитячі руки. — Зможеш?

—Рахуй, — відповіла Ора, діставши кігті зі спини абаса. Вона скривилася, але розпростала плечі, намагаючись приховати від генерала біль, що протнув її тіло.

У її вухах дзвеніла пам’ять хтоні про скрегіт ланцюгів, звук свистка і жіночі крики. Її шлунок зводило від голоду, який вони вчували навіть у мить смерті. Він був таким реальним, таким болючим, що повів крові, який просотав Пала, її саму, кожен сантиметр землі в долині, розпалював голод самої Лібени. Вона відітнула абасові лапи і встромила у груди вогняні кігті. Щоки її спалахнули. І вона поспішила приховати вишкір нелюдського усміху — адже двоєдушник не міг насолоджуватися смертю. Ора не могла.

—Боги, даруйте мені прощення

—Зараз. Ти чуєш? Зараз! — прорвався голос Пала крізь стукіт у скронях і ревет хтоні.

Їхній пельніт заполум’янів яскравіше і потягнувся, ув’язнюючи сім, вісім, дев’ять сотень тварюк.

Лібена прикусила губу. Її чоботи ковзали землею. Пельніт притягував її, невисоку і худорляву, ближче. Тварюки силкувалися вирватися з клітки. їхні удари здригали плетиво. Лібені здавалося, кігті абасів дряпають їй кістки. Здавалося, сотні язиків протинають наскрізь кожен орган, і їхня слина, наче отрута, розтікається венами і артеріями. Кожен сантиметр тіла наче горів у пожежі.

—Іще трохи, — сказав генерал Паллак.

Лібена знайшла опору і потягнула пельніти далі. Учитель тренував її з п яти років — думку, дух і тіло. Та її тіло здавалося слабким воно зрадливо тремтіло. М’язи наче розсікало іржавими ножами. Спокуса опустити руки була великою. З горла Лібени зірвалося шипіння — не шипіння дівчини, шипіння розлютованої дикої кішки. Біле плетиво спломеніло яскравіше і захопило останній десяток абасів, які впинали обгорілі кігті у гірську породу, намагаючись врятуватися від жару пельніт.

Лібена облизала губи і вчула смак крові. Вона опустила голову — на груди біг червоний струмінь. Дівчина нишком втерла ніс і придивилася до Пала. Він був у порядку. Принаймні у мороці облади крові видно не було. Лібена одного разу поклялася, що стане свідком його смерті. Ніколи передше вона не шкодувала про жодну клятву.

— Боги, тільки не тепер, — прошепотіла дівчина.

Руки нестямно скніли. Полум’я Лібени ставало рожевим.

Свист. Два коротких.

— Беру їх на себе.

З-під ніг Пала зостали чорні кішки — каракали. Вони метнулися назустріч тварюкам. Лібена не знайшла в собі сил йому усміхнутися. Вона пообіцяла собі, що нахвалить генерала, щойно все закінчиться. І навчиться виплітати з полум’я птахів. Можливо, одного разу вона зможе зіткати жар-птицю — першу за тисячоліття — якщо Боги матимуть ласку і простять їй ту насолоду, з якою вона спостерігала, як каракали Темного Вершника рвуть oji egwy.

Вогняні ниті, що тягнулися з рук Лібени, офарбовувалися кров’ю. Вона обвела пов’язаних у пельніти тварюк очима. Вони виривалися — так, як те могли лише істоти, які відчайдушно воліли жити. Кожен їхній удар відлунювався болем у кістках Ори. Дівчина кивнула сама собі. Вона відчувала, що її сил вистачить.

Краєм ока Лібена завбачила сплеск багряного світла. Всередині все увірвалося. З рук Паллака тяглися криваві нитки. Він сполотнів. Міцно замружився. Впирався так, наче штовхав на гору величезний валун.

— Виявляється, не тільки братик може створювати видовища, — прохрипів він, намагаючись осміхнутися.

Пал повільно розплющив очі. Його осміх зник, варто було йому завбачити вогонь Лібени.

— Опусти руки! — закричав він.

— І вони розшматують нас обох.

— Я їх втримаю.

— Ara! Anyi bu aut!⁵¹ —крикнула Лібена у відповідь. — Onyunyo ibe.

Її полум я почервоніло сильніше. Барви остаточно відлили від його обличчя генералова шкіра була блідавою, як у покійного князя Невриди тієї ночі, коли Лібена і Пал стояли над його труною.

Пал зробив сутужний вдих. Чорне полум’я у його руках збагряніло іще більше.

Над Йосафатом рознісся пронизливий кручий клич.

Тієї миті мітки кожного з Чотирьох Вершників розкрилися, наче вражені виразкою рани. Ріна, Дан і Корвін скинули голови. Але у той момент валькірії подали сигнал. Величезний чорний хрест здійнявся над Йосафатом. У кожному з дев’яти підрозділів застогнали сурми.

І армія Верховної Правительки почала виконувати її план.

* * *

Ріна прошипіла: на її долоні виступила кров. Кровоточила одна з трьох нитей, пов'язаних вузлом. Дівчина звела очі на Йосафат.

—Бляха, — процідила Ріна.

Нить за ниттю, біле полум’я огоскіта рожевіло. Нить за ниттю, чорне полум’я оберталося багряним.

Над Йосафатом розлунився кручий клич. Це був Пал. Але Ріна підозрювала, що ні Корвін, ні Дан не вчули поклику — в їхніх вухах лунала, наче гуркіт дзвонів, пісня Морани.

В авангарді спалахнув чорний вибух. Кінь Дана на мить показався над смогом битви, та одразу ж зник серед іще двох сотень абасів.

Ріна помітила Шу — він кружляв над лівим флангом, ухиляючись від стріл і огнітів. Ріна не чула його крику, та знала: він наказував Корвінові облишити підрозділ і кинутися на допомогу Палові. Корвін звів голову до птаха, але тієї миті до його рисака метнулися три десятки абасів. Огоскіт накрив його і увесь підрозділ кораксів. Кінь Першого з Вершників вирвався з-під покрову щита. Вогонь, чорний і спопеляючий, стелився перед конем, випалюючи тварюк одну за одною. Слідом за трьома десятками абасів з’явилися ще кілька дюжин. Перший з Вершників галопував довкіл огоскіта, розсікаючи абасів, не дозволяючи їм дістатися до двох тисяч кораксів, що силилися дістатися тилу ворога. Кілька десятків огнітів напустилися на Корвіна. Над ним спалахнув щит, подібний до крил. Та не встиг Вершник його прибрати, імперці атакували знову, водночас із тим, як атакували огоскіт його підрозділу.

Тим часом полум’я Лібени рожевіло, а полум’я Пала все багряніло.

Кров крапала на землю. Ріна впала на коліна. То був тріскучий біль, наче вени зсихалися, наче з них висмоктували останні краплини крові. Ріна простогнала. Зефір кружляв над її головою, вторячи стогону. З кровистих очей цідили сльози — як з її власних. Сльози від безпорадності. Пал гинув. Його брати не могли до нього дістатися. А вона просто спостерігала за тим, наче за трагічною постановкою з Правительської ложі.

Дівчина поглянула на свої руки — скривавлені і безсилі. Вона стисла тканину штанів. Здійнявся дим. Ріна прошипіла. У штанях зяяли дві діри — пропалені діри. На кінчиках пальців палали вогники. Червоні. Ріна запалила огніти. Венами наче пронеслися отруйні голки. Огніти згасли. Ріна заледве могла дихати від болю.

Зефір закричав, забив важкими крилами над її головою.

На правий фланг їхнього — її, безрадної Верховної Правительки — війська падала заграва. Не лишилося ані іскри білого вогню. Ані полиску чорного. Зграю абасів оточувало рожево-багряне жаріння.

Ріна вхопила Зефіра за хвіст. Вона стиснула горло птаха. Крук відбивався. Гостре пір’я розітнуло щоку. Дівчина причавила крука до землі, всунула йому у дзьоба ребро кривавої долоні.

— Пий! — наказала вона.

Його дзьоб увіп’явся у плоть. Ріна закусила губу. А тоді відпустила духа. Зефір зірвався у повітря. З кожним помахом його крила росли. Здіймаючись усе вище, ріс сам Зефір — як росли гнів і страх всередині Ріни. То більше не був просто птах. То була істота, що розміром перевершувала молодого рисака. Зефір закричав, і його крик розполонився луною понад станом.

На обличчі Ріни розквітла посмішка.

* * *

Корвін вибився уперед. Спину нестерпно пекло, наче в неї вгризлися кілька вертких тварюк. Він вчував, як тканина сорочки припала до липкої шкіри. Вчував, як кожен порух давався йому все складніше.

— Уже пробач, душе моя.

Не стишуючи швидкості коня, Корвін стягнув кірасу і, вповиту темним полум’ям, жбурнув у рій касів. Тіні огорнули Корвіна, обступивши його тіло непроникною обладою. На його обличчі з’явилася полегшена усмішка. Біль у спині не зник цілком, але громіздке залізо більше не сковувало. Більш вільним рухом, іж до того, Корвін звів руку. Він запалив вогонь — коридор, докладений трупами ворогів.

— Слухати мою команду! — кинув князь кораксам. — Відступаємо.

Коракси пірнули в коридор. Він спрямував коня слідом за ними. Вогонь перетнув спроби імперців розстріляти зі спини. Насмішка на обличчі Корвіна стала ширшою.

— І за це теж пробач, — пробурмотів він, рухаючись коридором, що вів не до решти підрозділів, а до Пташиної Хащини.

План був таким: скористатися зі спантеличеності ворога, відволікти його увагу несподіваним відступом. І встромити ніж ворогові у спину. У прямому і переносному значеннях слова. Виграти війну. А тоді презентувати Ріні так багато нарцисів, скільки лише буде можливо добути в оранжереях імперії цієї пори року.

Заледве Корвін дістався узліску, над небом правого флангу, пострічкованому їдким димом, пролетів птах. Шу закричав — і цей Покрик застиг у повітрі, як, допевне, застигло серце князя Саверу.

Велетенський крук з кровистими очима розкинув крила над долиною, занурюючи більшу частину воїнів у глибоку тінь. Він спікірував до підніжжя Чорних гір. Князь примружився, силкуючись розгледіти сполохи на іншому кінці Йосафату. Його рука пішла треметом. Він ледь не випустив меч. Заграва, яку він завбачив, була просякнута кров’ю — рожева і багряна.

— Ні! — крикнув Корвін, і його кінь став на диби, готовий кинутися до гір.

Князь розгублено озирнувся на кораксів, а тоді його погляд звернувся у тому напрямку, де за чорнотою облади ворога вже не було видно генеральських шатер.

Попід Чорними горами, наче ревет не живої, а, радше, демонічної істоти, розлупився кручий крик. Над долиною, один за одним, здійнялися рожевий і багряний вогні. А тоді здійнялося червоне, як кров, полуміння.

—Новий наказ! — Корвін обернувся до кораксів. — Відступати до позицій наших військ. На місці перейти під командування старшого субордината Фелана Йохеведа.

І чорний кінь метнувся крізь битву, здіймаючи довкола себе стіну чорного вогню.

* * *

Імперець кинувся за Карліном. Пельніт палав у його руках. Воїн посміхнувся, знаючи, що тому не сховатися. Він замахнувся.

Коріння дерев звивалися довкола ніг. Командир упав. Постріл. З його скроні зацідила кров.

Амелія не поглянула на нього. Вона прицілилася знову. Три огніти були готові зірватися з рук супротивників і розшматувати альву. Віття дерев ударили їх з-позаду. Двоє впали мертвими. Один іще стогнав. Але завмер. Карлін вистрілив з-за плеча Амелії.

—Ispalat' tobi, dyh sil' nik⁵², — пробурмотіла альва і озирнулася на брауні. — І тобі теж.

Духи, всупереч мольбі альви, всемогутніми не були. Малі народи втратити десятьох. Решта безпомічно силкувалися сховався серед лісових хащ, але і їх імперці тепер помічали. Чим вільнішими альви і брауні почувалися, тим помітнішими ставали. Тому що вільних людей неможливо було не помічати.

Біль протнув Карлінове плече. Він упав. Пельніти скували його тіло.

Брауні побачив Амелію. Вона зачаїлася за сосною, цілячись у двоєдушника, який тримав кінці тенет. Вона вистрілила. Схибила. Імперець атакував її огнітом.