Остання данина Саверу

Коли він розсіявся, у човні стояв Переправник і споглядав на двох — оповитого чорною димкою чоловіка і огорнуту білим туманом жінку. Вони трималися за руки. Вдарив крижаний північний вітер. У повітрі, сповненому гаром, розполонився далекий шепіт. Він дужчав, як дужчали пориви вітру, поки не обернулися оглушливим роєм голосів — чи то жіночих, чи то чоловічих, чи то дитячих, чи то старих. Чорна димка сповилася довкіл Пала, наче вихор. Вона здійняла його над човном. Тіні згусли навколо його стану. Його пальці вислизнули з долоні Лібени. Він запалав чорним полум’ям. А тоді все зникло. Паллак зник. На борту човна стояв Страж у чорному рам’ї. У його почорнілій кістлявій руці тьмяно сіяв ліхтар. Крук сидів на його плечі, подібний не до душі, а до кам’яної статуї. Лібена кинулася до Стража, впала у його обійми, світло і темрява сплелися довкола них.

Корвін здійняв голову. Голови здійняли і Дан, і Ріна. Серед рою голосів, що клубочилися над Сеймом, кожен із них вчув пронизливий плач. Плач дитини. Дитини, яка лежала в руках Лібени. Дитини, до якої нахилився Страж. Чола якої торкнулися сховані під глибоким каптуром губи.

— Ти знала? — почула Ріна тремтячий голос Корвіна.

Вона похитала головою.

— Вона знала, на що іде.

Вони озирнулися. За їхніми спинами стояли валькірії. В їхніх жовтих очах не було ані осуду, ані співчуття. Одна з них — страж-ниця брами Гнізда, кивнула в бік човнів, у яких спочивали їхні сестри. Руки деяких не стискали списів. Вони лежали на животах.

У руці князя Саверу спалахнув чорний меч.

— Надто пізно! — вигукнула Валькірія. — Вони вже там, а не тут.

Ті, хто вважав, що Причинний князь Корвін причинним насправді не був, переглянули свої погляди. Очі його здавалися ошалілими. Він дивився на човна, наче на ворога. І готовий був ворога атакувати.

Та Корвін не встиг зробити ані кроку. Страж відступив від Лібени. Чорні тіні завирували довкола нього, підняли його над човном і опустили на протилежному боці ріки. Страж відступав у пітьму лісу, поки не зник серед тіней, що відкидали високі стовбури. Лібена впала на коліна. Каракал заверещав. Дитина в руках зайшлася. І рій голосів, що протинав простір, став нестерпним. Сеймом застелилася місячна доріжка. Переправник відштовхнувся веслом, і човен поплив проти течії. Туди, де, здавалося, місяці торкалися води, де, здавалося, розчахнулася осяйна білосніжна брама. Човен майнув туди, і зник у тому сяйві.

Меч у руці Корвіна зник. Решту церемонії він дивився попри себе. Він більше нагадував мертвого, аніж живого. І тільки його пальці знову і знову прокручували два нових персні.

Вогні на ріці Сейм спалахували один за одним. Переправник снував від човна до човна, поки усі їх не огорнув туман. Небо протинало вовче виття, крики інших звіриних душ, ридання душ альвів і брауні. Місяці все більше багряніли.

Ріна втерла чоло. Кров струмувала її скронею. Під ваготою корони було нестерпно тримати голову прямо.

— Витримаєш цю ніч — витримаєш і наступні.

Вона здригнулася, нарешті почувши Корвінів голос. їй здавалося, він зовсім утратив здатність говорити.

Князь стер кров з її лиця. І навіть втішно всміхнувся. По його чолі теж стікала кров — тепер його корона була омита кров’ю не лише батька, не лише брата, його дружини і ненародженого небожа. Вона була омита кров’ю десятків тисяч двоєдушників. Тих, хто обрав свободу, але отримав смерть.

РОЗДІЛ 20

Верховна Правителька у сльозах зійшла на престол

У повітрі ще стояв дим погрібальних багать, коли Метрополь розчинив перед ними Золоту Браму. «Знайдіть надію всі, хто входить», — мовилося у написі над нею. Та ніхто, хто їхав у довгому марші, не здійняв до напису голови. Вони вчули Метрополь ще здалеку, на рівні третього пагорба — здавалося, ніби неозорі стіни столиці гугоніли роєм отруйних ос. Вони вчували фанфари і гімн попереднього Правителя, що гримотали на їхню честь. На рівні третього пагорба вони побачили останню скорботну вдовицю, яка вийшла вшанувати тих, хто воював пліч-о-пліч із її загиблим чоловіком. Облишилися лишень піддані, що послужливо здіймали величезне віття, і салогуби, що пропонували втамувати спрагу або апетит за нечувані гроші. Вони вилаштувалися вздовж Золотого шляху, тріумфуючи, як, допевне, тріумфували двоєдушники в день творення світу, коли ще не існувало смерті. Але для Ріни, Корвіна і їхньої армії смерть існувала, і її чорні сморідні крила тяглися слідом за ними.

Напевне, метропольців лякав їхній вигляд — вони були перемазані брудом Йосафату, кров’ю ворогів і друзів, вони дивилися просто себе поглядами, у яких не було і тіні веселості.

Та понад те нову Верховну Правительку та її військову свиту лякали самі піддані: їхній різкий виск, ще різкіші порухи, коли ті, незвиклі до нової влади, квапилися розкланятися перед їхніми рисаками. їх лякали неправдоподібно широкі усмішки. І лякало те, що їм самим усміхатися зовсім не кортіло.

Брама пустила їх до Метрополя. Сутужні голосіння остаточно опинилися позаду і обернулися тріумфальними вигуками. Запах гару обернувся повівом чистого гірського повітря, а тоді — важким трунком лілій, тубероз, лаванди, резеди, ароматом шоколаду з медяниками, а згодом — розкішних парфумів і дорогих, трохи запорошених килимів.

Ріна затулила ніс долонею — здавалося, від неправдоподібного синтетичного аромату набрякали дихальні шляхи. Повів застиглої під нігтями крові здавався привабливішим — чеснішим.

— Вергілію, — вона знала, що дух-охоронець її чув. — Прибери ці запахи.

— За кілька днів, коли емоції вгамуються, — додав Корвін.

— Так. За кілька днів, — погодилася Ріна, силкуючись ігнорувати присмак металу, що здіймався її горлом.

— Як побажає пан фаворит, — вчула вона насмішкуватий голос Вергілія, хоча й не могла примітити його у натовпі, — і як накаже пані Верховна Правителька.

Місто вилискувало вимитою бруківкою та химерними прикрасами на будинках, барвистістю стрічок і знамен, які наспіх чіпляли, завбачаючи на виднокраї здійняту конями нових правителів куряву, пістрявістю вбрань підданих — чистих і свіжих. Ріна, Корвін і їхнє військо увійшли в місто, наче варвари до Риму: їхня одіж була не чистою і не свіжою, їхні погляди були дикими, від них відгонило кров’ю і горілим м’ясом.

— Ось наша славетна Верховна Правителька. Найбільша реформаторка Прихованого світу! Геть шапки!

І далі, наче у п’єсі, де замість акторів виступали механічні ляльки, натовп кинув шапки: капелюхи, циліндри, канотьє, капори, федори, памели, корнети і вуалетки — і жодного кепі робітника або жіночої скромної хустинки.

— Де робітники?

— Там, де їм і належно, — почула Ріна голос Вергілія, — за стінами робітничого кварталу.

Розійшлися передзвони Храму Бога і Богині. Згук першого зі дзвонів, мідного й важкого, стелився головною вулицею. Ріна, і ще тисячі воїнів, що їхали за нею, прихилилися, інстинктивно очікуючи вибухової хвилі. Звідусіль понад дахами будинків розліталися феєрверки: піддані дійшли висновку, що, як попереднього Правителя вбив порох, то він більше не був під забороною. Три дні тому Метрополь здригався від порохових вибухів. Та його жителі, здавалося, встигли про те забути.

І знову феєрверки. Коні військових захвилювалися. Рисак Ріни став на диби. Корвін звів руку, і зіткана з вогню тварина вгамувалася.

Натовп, розцінивши, що рисак Верховної Правительки не злякався (адже рисак Верховної Правительки злякатися не міг), а зобразив трюк, заревтів. Над головною вулицею здійнялись, подібно до водограїв, нові і нові барвисті вибухи. Ріна озирнулася: воїни силувалися стримати жах. Одні впиналися у віжки коней, заплющивши очі, інші затуляли вуха. Корвін тримався прямо, та був блідий, наче крейда. Він лише кивнув, пропонуючи Ріні рушити далі. Та в небо зі свистом злетів іще десяток вогнів. Князь здійняв руку, і чорний дим, наче велетенський дракон, поглинув їх, один за одним, так і не дозволивши розквітнути розсипом вогняних квітів. Натовп на мить застиг від ляку, та потому, зміркувавши, що дракон був дійством (адже у такий радісний день нічим інакшим він бути просто не міг), заревтів гучніше, аніж міг заревтіти будь-який з драконів, існуй він насправді в якомусь зі світів.

Корвін зблід іще дужче. Стиснув руку в кулак і сховав в полах плаща.

Луцій вирвався уперед. У білій одежі, на білому рисакові, він найменше з них усіх нагадував варвара. Хлопчина змахнув рукою, і, перш ніж Ріна встигла вчути бодай тінь переляку, частина стражників кинули щось у натовп. А тоді кинули знову і знову. Вони кидали милостиню: хлібини й ковбаси, сушені рибини і сигари, льодяники і калачі, золоті монети і навіть срібні. Милостиня падала у щільний покрив людей, наче камінці, і подібно до бриж на воді, довкіл них розходилися хвилі висків і вигуків. Подібно до мертвецько-блідавих рук Багряної ріки, до їжі, солодощів і монет тяглися руки підданих — не виснажені від голоду, або вибруднені від тяжкої праці — руки в оксамиті, шовку, атласі і шкірі, руки, обнизані прикрасами, білосніжні руки, що не знали ваги інструментів чи зброї. Вищали люди, які не знали голоду. Вигукували горлянки, що рідко коли кричали від жаху чи болю. Тих, кому милостиня була потрібна, у пістрявому натовпі на головній вулиці Метрополя не було.

Ріна метнула на хлопчиська очима. Він їй підморгнув і повернувся у третій ряд, оточений кораксами, — у безпеку. Катон поглянув на Ріну з єхидством, потягся до Луція і погладив того по голові жестом, яким обдаровували синів вельми скупі на ласку батьки.

— Наша славна Верховна Правителька, наша визволителька!

Останні льодяники і монети були кинуті, і натовп, наче роз’ятрений голодом, потягнувся до маршу. В оксамитових вбраннях, шовкових сукнях, у шубах і манто з невридійського хутра — найкращих, які лише знайшли у шафах, не розтрощених бунтівниками — піддані тягнулися до чорних лизнів полум’я, з яких були сплетені коні Ріни й Корвіна. Вони обпікалися, довгий ворс шуб і манто тлів, та вони тяглися знову і знову. їхні погляди були голодними — навіть погляди найогрядніших чоловіків, їхні погляди були хворобливими, хоча очі й не відливали зеленню. Вони підступали все ближче, наче трясовиння, яке силилося затягти рисаків на дно.

Вони ніби були загіпнотизованими сатарханцями, хоча бою барабанів чутно не було. Вони сунули вперед, рвали пістряву одіж один одного. В натовпі зникали голови пань з пишними зачісками, або голови чоловіків з поріділим волоссям. Захопливі вигуки змішалися з болючими висками. Марш зупинився. Позаду вчулося іржання коней і глухий стукіт: рисак субордината звалився набік під напором юрми. Крик воїна втонув у загальній крикняві.

Фелан намагався витягти субордината з-під поваленого коня, що відчайдушно борсався.

—Заради них ми воювали? — почулося запитання когось з воїнів.

Корвін згасив чорне полум’я на кінчиках пальців, спішився і попрямував до військових.

— Відтіснити людей на хідники! — наказав він стражникам. — Заради їхнього ж добра.

Коракси перегрупувалися і потроху рушили назустріч натовпу. Але метропольські стражники не зійшли з місця. Корвін зітхнув, як здалося Ріні, приречено, і озирнувся до неї.

— Виконувати наказ князя! — її голос був хрипким і слабким. Вона не була певна того, що в канонаді інших голосів її можна було розчути. Та стражники почули.

Вони не були такими ж шанобливими, якими були коракси. Вони штовхали людей, наче ті були не більш як вівці, яких потрібно було повернути до загону.

Ріна стисла сухі губи. Найбільше їй хотілося вгамувати шарварок довкіл. Та не такою ціною. Крові було пролито вже достатньо. І більше не мало пролитися ані краплі.

— За кожного скаліченого чи вбитого відповідатимете пере-ді мною особисто! — вона звела підборіддя. Тепер її голос звучав гучніше.

Стражники завмерли. Наче собаки, які вчули нову команду, але гадки не мали, як її виконувати.

— Нехай Дан візьме командування, — коли коня підняли, Корвін повернувся у сідло.

І Ріна повторила те, що він їй сказав.

Дан влаштував так, що кавалькаді дали коридор. Корвін запалив низькі борти чорного вогню — нешкідливого, та піддані боялися до нього підступатися, пам’ятаючи про довгі роки, коли чорне полум’я несло із собою лише смерть.

Вони рушили далі.

Гамір юрми, нехай і відокремленої, не згасав. І навіть найбільш заможні з метропольців, які мешкали в будинках на головній вулиці, вийшли на балкони, аби споглянути на нову Верховну Правительку. Дивовижно, та навіть вони зустрічали марш з виразом майже захопленим, хоча корінним жителям столиці і не личило виказувати емоції аж так явно. Вони скандували, співали, стрибали, наче діти на своїх балконах, з яких сипався почорнілий від гару тиньк. Вони усміхалися. Допевне, ширше і наївніше від дітей. І жоден з них — ні з тих, хто усміхався на балконах, ні з тих, хто робив це внизу, не був отьмарений бодай тінню жалоби за тими, хто пав у битві в долині Йосафат — і навіть за тими, хто загинув у стінах Метрополя.

За стінами столиці все ще здіймалися в небо димові стовпи з погрібальних човнів, але метропольці тих стовпів не бачили і навряд бодай підозрювали про їхнє існування. Списки загиблих лише зіставлялися, та вони не дочікувалися їхнього оголошення. Тіло Правителя лежало, охололе, в столичному шпиталі, та їхні думки і погляди були спрямовані до нової Верховної Правительки — її лиця, оповитого кров’ю, брудом і, чомусь, сльозами.

Ріна, Корвін і їхня свита пройшли повз спорожнілий п'єдестал, на якому нещодавно намагалася впіймати сонця статуя Правителя. Зруйновану після падіння мостову ще не встигли відновити. Обгорілі стіни будинків іще не встигли зафарбувати яскравими фарбами з перлинним полиском. Вони ще не встигли змити з бруку найтемніші плями крові, вони просто ступали по них, не помічаючи.

— Заради них ми воювали? — знову почула Ріна.

Корвін уважно поглянув на неї, і Ріна виявила, що слова належали їй, а не військовим за спиною.

Він не потягнувся до неї — свого коня князь тримав трохи позаду її рисака, згідно з протоколом, якому мали обоє підкорюватися — але Ріна вчула, як її обійняли пелехи чорного диму. Її опустіла кров відізвалася до темної сили, побігла венами стрімкіше, як побігла б, обійми її Корвін насправді.

— І заради них теж, — почула вона його голос. Не такий самовпевнений, яким він був до початку битви. Та його впертий вираз обличчя натякав: він збирався вірити своїм словам і був би вдячний, аби їм вірила і Ріна.

Марш спинився побіля замкових сходів — більше не крижаних, а звичайний кам’яних. Ріна огляділа натовп, що не припиняв бажати їй довгих років життя, перебиваючись лиш на те, аби похрустіти смаженою кукурудзою чи іншими смаколиками, які продавали салогуби. Дівчина ніби знов опинилася на площі Нура, ніби знов була тією, що розважала юрму. їй до ніг летіли квіти — найбільше — тигрових лілій, червоних гвоздик і калів. Але до ніг Верховної Правительки впав недбалий оберемок: біла гвоздика, помаранчева лілія і свербіжниця. Вона спозирнула на Луція і Катона.

Обидвоє стояли осторонь і вигляд мали вельми збайдужілий, наче крикнява юрби не займала їх ні на мить. Якщо вони і помітили оберемок, якщо вони його і надіслали, то жодним чином цього не виказали.

Квіти все сипалися до ніг, але Ріна стосовно цього не обманювалася: вона пам’ятала, як легко замість квітів могло полетіти каміння. Вона знала, що люди отримували не меншу задоволення від страти, ніж від коронації. Якби просто зараз у Золоту Браму увійшли нові визволителі, підозрювала Ріна, квіти полетіли б до їхніх ніг, і не важливо, наскільки глибокою була доріжка з крові, що вкривала Золотий шлях тих, кого вони назвуть своїми новими Правителями.

— Як вони можуть? — її голос затремтів.

Корвін тримався на віддалі, та все ж підійшов ближче — практично порушуючи протокол, згідно з яким Верховна Правителька мала постати перед підданими не інакше як у всій величі своєї самоти.

— Війна була не тут. Вона була далеко. Звідки їм знати, що відчувати стосовно цього?

— І чи безпечно їм відчувати бодай щось стосовно цього, моя пані, — Вергілій схилив сіру лису голову — шанобливіше, ніж схиляв раніше.

З ліхтарів розсіявся ароматний газ, і натовп вибухнув новими оваціями.

— Вергілій має рацію, — Корвін спостерігав, як двоє чоловіків під ліхтарем перестали чубитися і звернули до Верховної Правительки захоплені підбиті очі, — навчи їх тому, що відчувати тепер дозволено. І особливо — почуття не найприємніші.

Він кивнув духові-охоронцю Метрополя. На шести руках Вергілія спалахнули і згасли вогники. Ліхтарі припинили розпиляти газ. Повітря ще було важким від виру ароматів, та завіса солодких повівів потроху розсіювалася.

Корвін здійняв руку. Натовп, зміркувавши, що князь Саверу стояв до Верховної Правительки достатньо близько, аби його наказ був обов’язковим для виконання, слухняно змовк.

Настав час виголосити промову. Промову, яку Ріна не готувала. Промову, якої не мало бути. Тому що виголосити її мав Корвін — їхній Правитель. Але Корвін став за спиною Ріни і підштовхнув її вперед.

— Сподіваюся, ви не маєте наміру потьмарити день вашого сходження на трон жахливим нагадуванням про битву? — запитав Катон, ставши з нею пліч-о-пліч.

— Ви дурний чи жорстокий? — вона обвела його поглядом з голови до ніг і відвернулася.

— Можу поставити вам це саме запитання, — він примружив золотаві очі. — Ви бажаєте запам’ятатися як визволителька чи як Верховна Правителька, яка зійшла на престол по кістках?

Ріна вгляділася в обвітрене обличчя Катона, в якому не побачила нічого, окрім спокійної рішучості людини, яка почувалася на своєму місці. Його ім’я горіло на її шкірі.

— Просто починай, — Корвін потиснув її долоню.

—Мої люди, — почала вона, тому як чула, як Корвін обрав саме це звертання в останній редакції промови. — Стиште свої радісні вигуки. Тому що сьогодні не день для радості, — вона стримала осміх, коли Катон зробив крок убік від неї, наче не бажав асоціюватися з її словами. — Сьогодні день жалоби.

Радісний гомін і справді вщух. На обличчях більшості, принаймні на тих, які Ріна могла розгледіти зі сходів, зникли усмішки. Деякі пані дістали носовички з рукавів.

— День жалоби за тими, хто поклав свої життя у боротьбі супроти огидної тиранії, — вона вчула тихе схвалення Корвіна, — колишнього Правителя. Правителя. Який сіяв жорстокість, підлість і облуд на вашій, — Корвін прошепотів: «нашій», — на нашій землі. У долині Йосафат — у долині, де відбулася вирішальна битва з його тиранією, загинули мужні саверці, невридійці, будинці, алазонці і каліпідійці. Вони боролися супроти рабства, боролися за свободу і за наше щасливе майбутнє.

Ріна глибоко вдихнула. Тисячі облич, звернутих до неї, стали розмитими. Вони нагадували блідаві мертві обличчя тисяч загиблих, складених один поруч іншого після битви. Нехай ліхтарі більше не розпилювали жодних ароматів, Ріна ясно відчувала гар погрібальних вогнищ.

Він втинався у дихальні шляхи, осідав у легенях, займався у них. Дівчина почала задихатися.

—За майбутнє наших дітей, — промовив Корвін, поклавши долоню їй на спину.

Вона стиснула кулаки і повторила його слова.

Катон тихо засміявся, спостерігаючи за ними. У венах Ріни закипіла кров. Кинджал грів стегно.

Ідея вирізати його ім’я, як і ім’я Луція, з руки видавалася напрочуд вдалою.

—Але також в долині Йосафат загинули і метропольські воїни — ваші сусіди і рідні. Загинули кабірійці і сатарханці, — Ріна намагалася не помічати вдоволення, яке відчула, нарешті побачивши на лицях метропольців жах. — Вони загинули, тому що

Правитель зробив їх своїми рабами, обманув даремними обіцянками або ж просто залякав.

Ріна скосила погляд на Катона і Луція, промовивши слово «Правитель». Катон зустрів її погляд холоднокровно. Луцій потупив очі, але радше від нудьги, ніж почуття провини.

— Знайте, — вона оглянула підданих, сподіваючись, що кожен з них уважно слухав її слова, — вони пішли війною на своїх сусідів. Вони вбивали своїх сусідів, повіривши огидній брехні колишнього Правителя.

Сходами неспішно (тому що в цьому віці було проблематично пересуватися інакше) спускався Верховний Енарей Підмісячної імперії. Вперше за багато років він розбавив осліпну біляву одіж чорним кольором.

Очевидно, молитовник до Темних Богів він також дістав із запилених скринь.

— Брехні про те, що необхідно відмовитися від Темних Богів. Про те, що Темрява — це прокляття. Про те, що можна виправдати криваві злочини благословенням Світлих Богів і загальним благом. Брехню про те, що воля Правителя виправдовує будь-які, навіть найбільш жахні, криваві і масштабні переступи.

Ріна вчувала ясно: ці люди, що споглядали на неї, не були її зграєю. Вони були їй чужими, як і вона їм. Не показувати сліз перед чужинцями. Голос Івейла знову і знову пульсував під скронями. Та вона не могла погамувати сліз. Вони струмували, як струмувало б чорне полум’я, залишся воно в її крові.

— Добре, завершуй, — почула вона Корвіна. — І ти, і вони втомилися.

Ріна не бажала, аби вони втомлювалися. Вона бажала, аби всі вони, тут і зараз, стягнули полуду з очей і жахнулися від того життя, яке вели стільки років.

— Тому станьте на коліна, — Ріна не встигла договорити, і кожен із них (за винятком кількох десятків двоєдушників, що виглядали з бічних вулиць) впали на коліна, — у пам’ять про тих, завдяки кому у вас є шанс на вільне майбутнє.

Кілька двоєдушників, розодягнених не так пістряво, як решта, продовжували стояти. Ріна швидко втерла очі і придивилася до них. Деякі тримали в руках квіти: білі гвоздики, помаранчеві лілії і свербіжницю. Вони постояли кілька секунд, а тоді просто зникли за рогом будинку.

Пані, ті, що були пістряво розодягнені, совгалися на твердому бруку і намагалися підкласти під коліна сумочки, аби не вибруднити спідниць.

— Стійте і думайте про них бодай хвилину, — промовила Ріна, дивлячись просто на одну з пань. Вона не зводила з неї очей, поки та, врешті, не завмерла і не схилила голову у молитовному жесті. — І подякуйте їм.

Натовп виголосив подяку. Здавалося, сонмища голосів були голосом одніє величезної механічної ляльки. Ріна безпомічно озирнулася до Корвіна. Він опустився на одне коліно і простягнув їй руку. Слідом за Ріною, не виказуючи ентузіазму, опустилися Катон і Луцій. Верховний енарей теж опустився, однак виказував він сильне фізичне страждання, вельми щире, враховуючи, як гучно прохрускотіли його коліна.

— Вони як діти, — прошепотів Корвін. — Хочеться накричати, однак ефективніше — терпляче пояснювати їм необхідну інформацію, знову і знову.

— Ніколи не ладнала з дітьми.

—От і потренуєшся, — він підморгнув.

—Яке неординарне рішення: тренувати терпіння на народі перш ніж на дітях, а не навпаки, — сказав Вергілій.

Ріна і Корвін схилили голови. Губи князя рухалися. Ріна вгадувала безшумно промовлені імена кораксів. Вона теж повторювала імена. Багато імен. Івейл, Пал і Лібена стали першими у довгому списку.

Минула рівно хвилина, і Ріна почула, як Катон прочистив горло. Дівчина потерла мітку на передпліччі. Вона здійнялася з колін. Кожне слово давалося їй складно. Вона наче пережовувала кам’яну потерть, розбавлену зміїною отрутою.

— Я, Верховна Правителька Підмісячної імперії, призначила двоєдушника з Путелі, на ім’я Катон, Верховним Меланхолітом Підмісячної імперії.

Як і очікувалося, натовп розійшовся захопленими вигуками. Як і очікувалося, до ніг Катона полетіли квіти. Різні, але жодної білої гвоздики, жодної помаранчевої лілії і жодного суцвіття свербіжниці.

— Ось наш славетний Верховний Меланхоліт. Найбільший реформатор Прихованого світу! Геть шапки!

Натовп знову кинув шапки: капелюхи, циліндри, канотьє, капори, федори, памели, корнети і вуалетки. Як не дивно — кепі робітників і скромні жіночі хустки також.

— І закінчилася війна. І потягнулися червона, біла і чорна ниті. Місяці забарвилися багряним від вовчого виття. Повстали тіні під ними, а на чолі їхньому, — Верховний енарей скосив очі на Ріну, Корвіна і Дана. Четвертого Вершника він не дорахувався, — Темні Вершники.

Він підійшов до Ріни. Краєм посоха він окреслив овал її обличчя, наче то не було обличчя людини, а лише статуї.

— Верховна Правителька у сльозах зійде на престол.

Він попростував до Катона, звів руки, наче перед витвором мистецтва.

— І Верховний Меланхоліт, перший за двадцять віків, зійде слідом.

Верховний Енарей став поміж ними і простягнув руки, пропонуючи Ріні і Катонові вкласти долоні в його. Дівчина озирнулася. Корвін кивнув. Верховний енарей скріпив їхні з Катоном руки. Ріна прошипіла. Катон обпік її чорним полум’ям. Він примружився, наче запитував, чи не хотіла б вона обпекти його у відповідь.

Місце у пророцтві, де в небі мав стати один місяць, Верховний енарей пропустив

— І прийде нова епоха, де не відрізнити, де світло, а де пітьма.

Довкола Катона запалало чорне полуміння. Його язики тягнулися до Ріни, напускалися на неї, наче намагалися відірвати шмат плоті. Та вона не відчувала їхнього тепла. Те полум’я не було їй рідним. Кров не вирувала від нього в жилах. Не відкликалася на пісню, що здіймалася з тріску яскрин. То не був вогонь, подарований Темними Богами. Він був інакшим за своєю природою.

Ваша Величносте, — вчула вона шепіт Верховного енарея. Він вилучив очі. Змахнув руками, наче квапив її.

Натовп затамував подих. Всі вони очікували, що їхня Верховна Правителька завирує осліпним спалахом. Стане подібна до хвоста метеора. Третім сонцем. Втіленням місяця на землі.

Цього не сталося.

Небо над Метрополем розітнула блискавиця. Здійнявся вітер. Язики полум’я Катона затремтіли під його наступом. Довкола Ріни потяглася чорна димка. Вона завихорилася непроглядними пелехами. Заревли вовки. Двоє зітканих з вогню звірів ступили перед Верховною Правителькою. Закричали круки. Чорні, просякнуті жарінням, вони сіли їй на плечі. Заблищала друга блискавка. Довкіл Верховної Правительки зашипів вогонь. Лютий, безжалісний, здавалося, у ньому вчувався ревет кожної тварини, що коли-небудь жила у Прихованому світі. Вогонь уповивався вверх станом дівчини і оплітав її руки. Катон прошипів, намагаючись вирвати руку, та Ріна стиснула сильніше його долоню, покліпавши оченятами і невинно усміхнувшись. Заяскріла третя блискавиця. Прогримотав грім. За спиною Верховної Правительки виросли крила. Зметнувся хвіст, подібний до вовчого. Лизні чорного туману потяглися вниз сходами, перетворюючись на змій, комах і морських гадів.

Корвін стояв осторонь, чинно склавши руки, виказуючи майже щиросердне подивування. Генерал Даннаміс прочистив горло.

Туман розрісся, запульсував, і сходами збігли зіткані з чорного жаріння ведмеді, вогняні олені тряхнули розгонистими рогами, залишаючи у повітрі хмари диму.

Запроменіла блискавка. Верховна Правителька постала перед натовпом у величі темної сили, що корилася їй, як корилися піддані імперії. А тоді вітер погамувався. Розсіялися хмари. І чорне полум’я зникло.

Катон, врешті, вирвав руку. Долоня його вкрилася пухирями. Він осміхнувся і поглянув на Корвіна. Князь, до пари Ріні, покліпав оченятами, наче був невинним дитям, враженим видовищем не менш від інших. Верховний Меланхоліт ледь помітно схилив голову. Було складно стверджувати: на знак пошани чи на знак оголошення війни.

— Виголосіть перший наказ, пане Верховний Меланхоліте, — Ріна погладила одного з круків по шиї.

— Я розумію ваше бажання якнайшвидше віддати борг, — відповів Катон оманливо поштиво, — одначе я надто схвильований. Мені знадобиться певний час, аби визначитися з першим наказом. Як-не-як, він увійде в історію.

— Як і наказ Верховної Правительки, — Корвін узяв Ріну під руку. Цей жест видавався галантним. Та дівчина відчула, що він тягнув її геть. — Її Величності необхідний відпочинок.

Вони здійнялися високими кам’яними щаблями, аби сховатися під покровом високого чорного замкового склепіння і опинитися нарешті в тиші.

Крикнява натовпу вщухла. Запала мертва тиша. Ріна зітхнула — як здалося Вергілію і Корвіну — з полегшенням.

Спати. Єдине, чого вона бажала — трохи поспати. І змити кров із рук. Дівчина втерла чоло — корона тиснула, втиналася у кожен сантиметр голови. Та зрушити її бодай на міліметр вона не могла.

— Нарешті це закінчилося, — вона ледь переставляла ноги, намагаючись дістатися сходів і звестися у крило, де розташовувалася кімната князя Саверу. Вона була ладна заснути навіть на перинах, набитих кручим пір’ям.

Корвін підхопив її під руку і потяг у бокові двері. Позаду них вчувся скрегіт дверей і хол сповнили жваві голоси. Розодягнуті в найкращі вбрання пані та пани — лишень знатні і зарозумілі — простували повз них у тронну залу. У юрбі знов і знов лунали титули Верховного Меланхоліта і Верховної Правительки. Дзеленчали монети. Ріна насупилася. Вони робили ставки: одні — на неї, інші — на Катона. Чоловіки побігом тисли руки, укладаючи угоди.

Пані обмінювалися манірними кивками, що, певне, також символізувало укладання угод. Хтось запитав когось: чи зросте ціна саверського кришталю. Хтось відповів комусь: скоріше, зросте ціна піску з Пустелі.

Можливо, Ріна і хотіла спати, однак аристократи Підмісячної імперії — анітрохи. Вони не збиралися спати цієї ночі. Адже таку ніч ніяк не можна проспати. Адже цієї ночі відбудеться найважливіша подія за дві тисячі років — перерозподіл сфер впливу. І, також, як приємний видовищний бонус, — сходження Верховної Правительки і Верховного Меланхоліта на трон.

— Ні, душе моя, все тільки починається.

* * *

Ріна тепер віднаходила більше схожості. Все-таки у неї і Верховної Правительки, мир її праху, був один розріз очей. Ніс Ріни нестеменно був спадком Симургів, а от лінія підборіддя — дарунком матері. Дівчина запитала себе: які з рис характеру вона вспадкувала від матері, яку ніколи не знала? Жорстокість? Допевне, адже вона вбивала. Божевілля? Чи було божевіллям чути голоси Мойр і бачити те, чого не бачили інші? Тому що вона чула і бачила. Жага влади, про яку застерігав Луцій? Що ж, владу Ріна отримала. Її корона щомиті впиналася в голову сильніше. Залишалося дізнатися: чи розчавить вона залишки людяності, які ще мала Ріна.

— І сипались лаври убогі/ До куцих кривавих ніг, — пробурмотала Ріна, не обертаючись до Корвіна⁵⁶.

— Припустимо, ноги в тебе розкішні, душе моя. А про нікчемну, продажну челядь дозволь подбати мені.

Ріна того знати не могла, та брову вигнула точнісінько як Верховна Правителька на портреті. Вона уважно оглянула Корвіна. Він був блідий. Попід очима залягли темні тіні. Проте він видавався напрочуд вдоволеним. Крук повертівся перед нею, дозволяючи роздивитися свій плащ — плащ, який раніше був шлейфом фаворитки князя Саверу. Рубіни брязкнули об темний камінь підлоги.

— Навіщо ти це робиш?

— Ношу плащ фаворита? — вуста Корвіна кривилися усміхом. — Тому що я — фаворит Верховної Правительки. Не більше — не менше.

— Це не так.

— Це так, — відповів Корвін зі спокоєм, за який стоїки убили б. Він схилився близько, опалюючи її губи своїм подихом. — І я маю намір старанно виконувати свої обов’язки.

Ріна вивернулася, не даючись поцілувати себе.

— Це принизливо.

— Тільки не іди в такому гуморі до Лісу Забуття. Духи вчують твою вражену гординю, заледве ти ступиш на випалену землю, — мовив Корвін. Ріна лишень зітхнула, навмисне уважно розглядаючи портрет матері. Князь ображено випнув губу. — Боги, яка лиха жіноча вдача. Я став нижчим від неї за становищем, і ось, вона не бажає навіть поглянути в мій бік. Кричуща демонстрація снобізму і колінопреклоніння перед нормами соціальної стратифікації патріархального суспільства.

Ріна знехотя, та все ж усміхнулася.

— Добре, Цецолло, так тому й бути, до дванадцятої можеш потанцювати на балу, — відповіла вона.

Корвін присів у витонченому реверансі й узяв її попід лікоть з манірністю світської пані.

— Пам’ятаєш тих, хто сміявся з твого шлейфу? — він випустив її руку, аби опорядити стрічку у волоссі. — Ти здивуєшся, скільки з них розпливатимуться у підлесливих посмішках. їм вірити не варто.

— Ти збираєшся запам’ятати усіх, хто сміятиметься з твого плаща?

— Саме так. А тоді, коли все зміниться, — він зазорів усміхом — нетерплячим і зарозумілим. Цей усміх обіцяв, що Корвін уже знав, яким чином і коли все зміниться, — я згадаю кожного з них.

— І я буду вглядатися в їхні очі і вишукувати минулий насміх, — він оправив кожну з трьох пір’їн так, аби вони красиво спадали волоссям.

— Аби вбити? — вона озирнулася, аби поправити комір його мундира — фрак Корвін більше не зодяг.

— Навпаче, — Корвін дістав з її зачіски пасмо волосся і опустив вздовж щоки. — 3 такими людьми можна домовитися. Вони щирі в своїх уподобаннях, — подумавши, він дістав із зачіски іще одне пасмо. — Я приберу від двору тих, чий насміх зміниться лестощами. Вони — найбільш небезпечні.

Корвін, окинувши Ріну оком востаннє з ніг до голови, вдоволено кивнув. Вергілій узявся за стулки дверей.

Ріна голосно зітхнула. Вона стискала і розтискала долоні. Корвін пальцем звів їй підборіддя і провів рукою вздовж хребта, змушуючи розпростати плечі.

— Я буду просто позаду тебе. Прикрию твою спину, — прошепотів він за мить до того, як розчахнулися двері до тронної зали. Корвін м’яко підштовхнув Ріну вперед.

Верховна Правителька ступила на чорно-білу мармурову підлогу й попрямувала до трону, що по праву належав їй. Фаворит Її Величності ступив слідом за нею — на відстані двох кроків — які належало фаворитові. Рубіни брязкали мармуром, коли його довгий плащ тягнувся слідом. І в цьому дзенькоті вчувалося щось насмішливе.

З кожним кроком трон ставав усе ближчим, а корона — все тяжчою. Придворні — їх була тьма — розпливалися широкими вишкірами. Вони низько вклонилися перед Ріною, вони тремотали, вони зітхали і лепетали. У жодному жесті Ріна не вбачила і проблиску щирості. У залі не було того, хто не втратив би кревника — більш або менш близького — у битві в Йосафаті, у битві в Ольві чи Метрополі. Але їхні вбрання — більш невагомі і квітчасті від усіх, які Ріні доводилося зодягати у Вовчому маєтку, не мали жодної траурної стрічки.

Ріні ставало все тяжче тримати голову прямо. Корона видавалася непомірно важкою. Здавалося, її шия от-от переломиться.

Вона дивилася просто себе, силячись ігнорувати пишні вітіюваті привітання своїх підданих. Силячись не помічати того, наскільки далеким від скорботи був їхній настрій.

Вона почула зітхання. Важке, сумовите зітхання. Ріна озирнулася. Її руки оніміли. На сукні однієї з пань розтікалася багряна пляма. Кров. Ріна потяглася по кинджал — у залі був ворог. Та слідом за сумовитим зітханням розполонився гучний сміх. Дівчина втирала сукню, весело жартуючи зі своєї незграбності, поки подружниці, впасіть Боги, не встигли посміятися над нею першими. Ось, що могло засмутити придворну паню більше від тисячі смертей: підмочена сукня і підмочена репутація. Пальці Ріни стислися довкіл руків’я кинджала.

—Не звертай уваги, — почула вона голос Корвіна позаду.

Ріна продовжувала сходження до трону, відчайдушно вишукуючи бодай когось, хто носив би траур, та не знаходила. У її грудях ярував гнів. Май вона хоч краплю сили — спалила би замок до Морових псів. Змусила би зотліти кожен лестивий вишкір, звернутий до неї. Шерех — ледь чутний. Скрип дерева. Ріна здійняла голову. їй здалося — усього на мить — віття Великого Дре-ва потяглося до неї. Воно не мало листя, допевне, з часів зведення Стіни, та дівчина продовжувала вчувати його шумовиння. Тихе, яке буває у північ серед лісу. Це шумовиння здавалося скорботним. Вона придивилася до Древа. Ні, воно залишалося нерухомим. Вона просто давно не мала сну.

Ріна помітила чорний колір. То були малі народи. Карлін і Дедал. Альви й брауні були зодягнені в траурне вбрання. Невелика чорна ляпка. Непевний штрих на рясному полотні п’яного імпресіоніста.

Далі від них, там, куди все ще не допускали жодного представника малих народів, окрім служок з тацями, виднілися охлялі плечі Дана. Він стояв у передніх рядах ліворуч — там, де до нього завше стояв князь Саверу. Генерал був одягнений в мундир кораксів. Обшлаги були відвернуті. На формі не були жодної червоної деталі. Лишень безрадісна чорнота скорботи. Він дивився просто поперед себе, не помічаючи загального піднесення. Напевне, він навіть не помітив, що Верховна Правителька і її фаворит увійшли до зали. З-поза його широких плечей виринула Лія. Її сукня була кольору безмісячної задушливої ночі — щільна, позбавлена будь-яких прикрас. Вона стискала руку Дана. Стискала міцно, як стискають руку того, хто заледве міг опанувати себе. Фелан залишався в мундирі субордината, проте через його груди простягнулася чорна стрічка, можливо, та ж, яку він носив в день похорону Севастіана. Він потягнувся до Данового вуха. Генерал здригнувся і звів голову. Він закмітив Ріну, а тоді погляд його ковзнув довгим плащем Корвіна. У бороді Дана промайнув осміх Він викликав неясний холодний тремет. Перш ніж Ріна переконалася, що осміх той був більше злостивим, аніж доброзичливим, Дан схилив голову. Зробив він те поштиво, як того вимагали правила пристойності. Але не так, як схилив би голову брат.

Шахова підлога розпливалася перед очима Ріни. З її горла зірвалося зітхання. Вона увіп’ялася нігтями у мітку Морани. Вона не могла більше йти. Не могла зносити корони і секунди. Шлях до трону був вимащений кров’ю. І вона йшла ним. Ніколи не бажаючи ставати на цей шлях. Ціна корони була зависокою. І Ріна заплатила її, не вбачаючи у короні цінності. Ріна споглянула на свої руки. їх ніколи не відмити. Ні від крові Пала, ні від крові усіх тих, кого було вбито заради цієї ночі.

— Ріно, ми маємо пройти до кінця, — почула вона голос Корвіна.

Дівчина озирнулася до нього. Корвін зображав вдоволення. Та він був блідим, хворобливим на вигляд. І Ріна не могла сказати достеменно, блищали його очі від захвату, чи причина була інша. Він гордовито звів підборіддя, ніби під поглядами придворних — часто презирливими — і їхніми словами — принизливими шепіт-ками — він ніжився. Та він уникав дивитися в бік брата. Лишень один раз князеві не вдалося втримати погляду. І на мить старанно вибудований міраж тріумфу вкрився тисячею тріщин. Це був біль. Наче його змусили грати на фортепіано кілька годин підряд, наче він більше не міг поворухнути пальцями. І навіть гірше.

— До кінця, — повторив він.

Корвін хотів було підняти руку, але осмикнув її. Він спостерігав за тим, як струмували сльози обличчям Верховної Правительки, не наближаючись до неї ані на крок ближче, ніж дозволяв протокол. Ріна увіпнулася в нього поглядом, наче він її вдарив. Дівчина відвернулася і продовжила шлях до тронного постаменту.

Верховна Правителька у сльозах, тендітна жінка в траурній сукні, з надміру великою короною на голові, зійшла на трон. Зійшла одна. Її фаворит заніс ногу над першою сходинкою і завмер.

Катон і Корвін перезирнулися. Князь жестом запросив Верховного Меланхоліта пройти вперед — пройти перед ним він не міг. Але Катон залишався внизу, з виразом майже безтурботним споглядаючи сходження Верховної Правительки. Він усе стояв, спостерігаючи, як вона здіймається усе вище, як світло місяців падає крізь високі вікна, оповиваючи її тонку фігуру ореолом сяйва. Кути його губ затремтіли, коли Ріна виявила, що залишилася біля трону зовсім одна, коли її плечі пройняв дрож, наче вона була дитиною, яка зрозуміла, що заблукала. Катон деякий час постояв так, ніби милувався нею, а тоді Верховний Меланхоліт, перший за двадцять віків, почав своє сходження на престол слідом за Верховною Правителькою.

Трон був холодним і слизьким, яким було будь-яке золото. Ріна взиралася в обличчя підданих. У їхні вишкіри — настільки ж солодкаві, наскільки й погрозливі. З висоти піддані здавалися маленькими, наче шахові фігурки. Вони снували чорно-білою підлогою, організовуючи розстанову сил у новій шаховій партії, яка почалася, щойно Ріна таки зайняла трон, і щойно Катон зайняв трон після неї. І вона, Ріна, мала брати участь у цій грі. Бажала вона того чи ні. Дівчина увіпнулася у бильця трону — вони були липкими від соку персика, який не так давно їв загиблий Правитель. Її пальці дрижали. їх накрила рука.

Корвін, ніби випадком, сперся ліктем на трон і з виглядом якнайдобродушнішим оглядав залу. Вона стисла його долоню, вчуваючи, що дрож розполонювався тілом, що дрижали її зуби і навіть поділ сукні. Корона нестерпно стискала голову. Щомиті все біль ше видавалося, що придворні не бачили вогнів над Сеймом — настільки безтурботними були їхні лиця, поки ті черпали вино з фонтанів.

Ріна почула, як скреготять її зуби. Вони бачили ті вогні. Вони були там і кричали від розпачу — удаваного, як тепер було очевидно. Сльози всохли на щоках Ріни. Потому кров’ю розлилася лють. Боги були їй свідками, мала б вона в жилах бодай краплю сили, вона спопелила би їх безтурботні писки у жаркому чорному полум’ї. Та сили, і Боги були тому також свідками, у її жилах не було. Лишень злісний дрож.

— Іще трохи, душе моя, — Корвін сів на бильце її трону вільготно, обдаровуючи самовпевненою насмішкою тих, хто спостерігав за ним, ошалілим фаворитом, який порушив кілька десятків положень у протоколі в одну мить. Він гладив її пряму, затягнуту в тісний корсет спину. — Дай мені поспостерігати за ними.

І вона сиділа на троні, заледве тримаючи голову прямо, силуючись вгамувати дрож, поки до неї підходили, один за одним, її піддані; поки вони зоріли до неї широкими вишкірами і обсипали заздалегідь зготованими словами вишуканих лестощів; поки Корвін сидів на бильці її трону і спостерігав за ними.

Коли вагота корони стала нестерпною, коли Ріні здалося, що вона втратить свідомість і зісковзне вниз слизьким золотим троном до ніг свого фаворита, Корвін нахилився до її вуха.

— Час.

Ріна підвелася. Ступила крок уперед — туди, де місячне проміння, що падало з високих вікон, перетиналося і розсіювало довкіл її тіла світло, подібне до мандорли. Вона спинилася і мовчала. Придворні завмерли, зачаровано споглядаючи її. То було величне видовище — гра світла і тіней, що видавалася магією. Насправді Ріна мовчала, тому що намагалася погамувати трясовицю, що брала кожну клітину тіла. Вона набрала повні легені повітря і, врешті, заговорила:

— Зневажання і нехтування правами людини у Підмісячній імперії призвели до варварських актів супроти основоположних прав людства, — вона оглянула залу. Піддані кивали, та Ріна не дозволяла ввести себе в оману. — Та я не бажаю бути Верховною Правителькою країни, яка чинить переступ супроти своїх жителів. Я бажаю бути Верховною Правителькою країни, яка поважає основоположні права людини, а саме: життя, здоров’я, честь та гідність.

Її голос розійшовся луною по залі. Ріна завжди вважала, що це корони посилюють голоси князів. Але ні, це було щось інше. Щось, що приховувалося не в коронах. Щось, що приховувалось набагато глибше.

— Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах — незалежно від раси. Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані. Життя усіх підданих імперії рівні. І кожне життя цінне для імперії. Право на життя, на особистісну свободу — таким буде перший рядок у Конституції тієї держави, яку ми з вами збудуємо.

Вона вихопила в натовпі Карліна. Його темні очі сяяли. На тонких губах грала усмішка — відверта і щаслива. Він склав долоні: чи то молився, чи то готувався аплодувати, чи то й перше, й друге. Дівчина йому підморгнула. Можливо, Карлін того не побачив — так осліпно сяяли місяці, сповиваючи її своїм полиском, але все ж зазорів усмішкою іще відвертішою і щасливішою.

— І тому сьогодні я виголошую свій перший наказ. Я проголошую малі народи вільними і рівними двоєдушникам віднині й навік.

Катон звівся з трону — не такого розкішного, яким був трон, який успадкувала Ріна від загиблого Правителя, та більш зручного — з різного дерева. Він вийшов уперед. Місячне сяйво оповило його чорну одіж. І всі погляди миттю припали до нього.

— Вето.

— Перепрошую? — Ріна насупилася.

— Я вас пробачаю, — поблажливо одповів Верховний Меланхоліт. — Ви, як панянка юна і романтична, не маєте жодного розуміння того, що економіка імперії не витримає переходу з рабовласницького устрою. Особливо після того, як ви з власної волі розірвали відносини з Імперією Сонць.

Ріна підступила до нього. Помічена Мораною рука свербіла. Дівчина стиснула кулак, цілячись Катонові в ніс. Та Корвін підхопив її попід лікоть.

Опозиція, — протягнув він напівшепотом, — одна з умов функціонування держави, у якій немає місця тиранії.

— Пропонуєш заплющити на це очі? — прошипіла вона, не зводячи з Катона хижого погляду мисливця, який уже знав, як розітнути жертві сонну артерію.

— В жодному разі. Він гравець, Ріно, шахіст. Тому ми його переграємо, — Корвін перехопив її кулак і приклав до вуст — оманливо елегантна данина підданим, які не мали здогадуватися, що поміж Правителями в першу ж ніч з’явилися розбіжності.

У натовпі почався рух. Чорна траурна пляма — малі народи — просувалася до виходу. Дедал стрімко оминав пань і панів, підметки його черевиків гучно вибивали позвук, що нагадував невимовлену лайку. Пані та пани — заледве не вперше зо дня поневолення малих народів — розійшлися перед ними. Тому що гнів було складно не помітити.

Карлін завмер посеред зали. Він розгублено озирнувся до Ріни. Дівчина похитала головою. Брауні вклонився їй — низько, з усією пошаною, на яку була здатна його душа — а тоді послідував за рештою.

— Чому вони гніваються на мене? — Ріна обернулася до Корвіна. — Не я наклала Вето.

— Але ти не виконала умови угоди. Історія не запам’ятовує деталей: протистояння коаліції та опозиції, плетиво інтриг — вона запам'ятає лише те, що ми відвернулися від тих, хто підтримав нас на шляху до трону, — він стиснув губи, позираючи на стулки дверей, що зачинилися за Карліном. — Але я це виправлю. І я вже знаю як.

— Верховна Правителька бажає виголосити новий наказ? — запитав Катон.

— Ні. Верховна Правителька сьогодні сказала усе, що вважала за потрібне, — крізь зуби процідила Ріна.

На тому церемонію сходження на престол, якій судилося навіки закарбуватися в анналах історії Прихованого світу, було завершено.

Катон зник у задніх дверях. Луцій, потупцювавши на місці, так і не підійшовши до Ріни, зник слідом.

Вергілій наказав слугам розійтися. А, коли в залі не залишилося наїдків і напоїв, почали стрімко розходитися пані та пани.

Зал швидко порожнів. Довгі чорні тіні, що падали з Великого Древа, тягли криві кігтисті лапи до сходів, що вели до тронів. І чим тихшими ставали кроки підданих у метропольських коридорах, чим вище в небо здіймалися місяці, тим ближче підкрадалися тіні.

У залі залишилося кілька зівак і загін кораксів, коли тіні майнули до щиколоток Корвіна.

Глибокий, хрипкий, зірваний голос Даннаміса злетів до холодного темного склепіння.

Місяці здійнялися ще вище. Кігтисті лапи, здавалося, от-от вхоплять Корвіна. Але фаворит Її Величності зірвався з місця. Корвін легко збігав сходами — у саму гущавінь хитросплетених тіней, які нагадували пташину клітку. Він різко завмер. Насупився. Залом розполонився повів вітру, що ввірвався в розчахнуті двері. Вогні свічок затріпотали. Задрижали тіні на підлозі — наче пташина клітка почала зачинятися. Корвін обернувся. За мить до того, як клітка зачинилася, він знову ступив на світло, простягаючи руку. Ріна зійшла до нього. Він міцно стиснув її долоню.

Луна їхніх кроків розлягалася тронною залою більше натхненно, аніж тривожно. Князь Саверу попростував до брата, і усмішка його все ясніше виднілася на лиці.

— Третій флок вирушить зі мною, — завершував Дан надавати розпорядження.

— Нарешті придбав черевики з будинської шкіри? — Корвін кивнув на братове взуття. — Тобі личить.

Дан метнув на Корвіна короткий погляд і кивнув кораксам. Вони розпалися на три підрозділи. Один відійшов за спину Ріни, другий — за Корвінову спину. Третій же покрокував до виходу. Як і сам генерал. Та князь ухопив його за лікоть.

— Дивовижний і, водночас, виснажливий день, — мовив князь Саверу, не стишуючи ходи, — та попереду, друзі мої, нас очікує не менш дивовижна і виснажлива ніч.

— Корвіне, — мовив Дан.

На обличчі Корвіна розквітло вдоволення. Він узяв Ріну і Дана попід лікті і потягнув уперед.

Катон показав свою істинну натуру у перший же день. Воно й на краще — ми знаємо, чого від нього можна очікувати. Необхідно розпочати збирати членів політичної ініціативи. Очевидно, що ми не можемо просто оголосити, що в імперії віднині буде створено посаду Прем’єр-міністра, тому що Катон накладе Вето. Але це не означає, що ми не можемо розпочати збирати Парламент неофіційно просто зараз і не можемо розпочати розробку Конституції, — Корвін замислився. Він поплескав себе пальцем по підборіддю. — Перше зібрання влаштуємо в Залі для гри в м’яч. Як на мене, це доволі символічно.

— Ні, — відповів Дан.

Корвін завмер. Він повільно обернув до брата голову. Але потому кивнув, розпливаючись у ще більш вдоволеній усмішці.

— Ти маєш рацію, проводити опозиційні зібрання у стінах замку ідея не найкраща, одначе я не хочу спускати ні Катона, ні Луція з ока ані на хвилину, — він простував залою, наче летів, і його голос мрійливо плив разом із ним. — Потрібно запросити наших вірних і поки що не вельми вірних друзів для обговорення тексту наказу про прийняття Декларації прав людини.

— Корвіне, я цього не робитиму, — сказав генерал.

Він застиг, наче висока, темна і понура гора. Корвін теж застиг. Очі його розширилися. Він схилив голову набік, ніби вивчав вираз обличчя брата, якого не помічав до цієї миті. Та затим його вуста розтяглися криво, наче молодик в небі.

— І знову ти маєш рацію. Буде краще, якщо твій флок почне з того, аби віднайти слабкі місця Катона — серед меланхолітів. Це забезпечить нам спокійніші перші роки правління, — він поплескав Дана по плечі, висловлюючи схвалення і навіть гордість, як робив це усі п’ятнадцять років, упродовж яких заміняв генералові батька. — Що я без тебе робив би?

— Я їду в Савер.

Прогримів удар. Наче зачинилася гігантська пташина клітка. Ріна, Корвін і Дан здригнулися. Але то просто зачинилися бічні двері тронної зали за спиною підданого, який поспішав скинути напругу довгого завдяки вину і міцному сну — оскільки опіум в замку раптово зник.

— Не зараз. У нас багато роботи, — голос Корвіна прозгучав глухо.

— Зараз моє місце в Гнізді, — генерал Даннаміс здійняв голову. На його лиці, наче висіченому з каменю, було складно прочитати бодай якісь емоції. — Боги мені свідки: я можу пережити смерть Пала. Та я не зможу пережити, якщо щось станеться з моїм домом.

— Що може статися з Гніздом тепер, коли все закінчилося? — запитала Ріна.

— Коли про нього знає Верховний Меланхоліт? Що завгодно, — похмуро відповів Дан.

Губи Корвіна лишались розтуленими. Але він не видавав більше ні звуку. Князь прибрав руку з плеча генерала. Стиснув долоню в кулак. Затримав на ньому довгий погляд. Ріна і Дан перезирнулися. Дівчина перехопила лікоть Корвіна міцніше, готуючись відтягти його від брата, якщо знадобиться. Його м’язи ослабли під її пальцями. З губ Корвіна зірвалося заледве чутне зітхання.

Корвін зняв з пальця перстень з печаткою.

— Генерале Даннамісе, передаю вам реліквію князівської гілки роду Каганів. Цим підтверджую ваше право володарювати. Від мого імені. Разом зі мною. І замість мене.

У його долоні спалахнув чорний ніж. Корвін розітнув долоню і стиснув перстень у ній.

— Увіряю вам Савер. Най думка ваша буде ясною, а пам’ять бездоганною, — він розтис долоню. Перстень увібрав його кров. — І душі ваші най будуть сповнені справедливості.

Він простягнув Даннамісові руку. Генерал простягнув долоню братові. Корвін розітнув її — трохи глибше, ніж було необхідно. І чоловіки скріпили руки, стискаючи кільце.

Верховна Правителько, прошу вас засвідчити, що з цієї хвилини і до дня, коли корона князя увінчає його чоло, генерал Даннаміс з роду Каганів переймає на себе зобов’язання намісника усього князівства.

Вони роз’єднали руки. Ріна прийняла скривавлений перстень з руки Корвіна і зодягла на палець Дана.

—Засвідчую.

Коракси, усі три флоки, прихилили перед Даном коліна.

Корвін кивнув, наче оцінював, чи пасував генералові перстень, а тоді кинув:

Не смію вас затримувати, пане наміснику. Птахам належне літати на волі.

Розвернувся і пішов геть.

Ріна і Дан гляділи йому вслід. Князь крокував по тінях ґрат на вікнах, і тіні — чорніші за пітьму — тяглися за ним.

Я розумію, — Ріна обійняла Дана.

Забери свої слова назад, сестричко, — Ріна відчула, як величезна рука генерала обхопила її спину, — тому що я сподіваюся, що ти все ж не розумієш.

Він звів її підборіддя. У його бороді майнула тінь усмішки.

—Спробуй полюбити нове місце і нове оточення, — він метнув погляд на Корвіна, — тому що нічого старого більше не буде. Нічого і нікого.

Двері за генералом зачинилися. Невдовзі стало не чути і його кроків. Ріна, озирнувшись на Корвіна, надала кораксам наказ піти. Вони відступили в тіні, а тоді двері безшумно зачинилися й за ними.

Не лишилося нікого. Лише Верховна Правителька і її фаворит. Лише Ріна й Корвін.

Князь стояв біля першого щабля сходів, які вели до тронів Верховної Правительки і Верховного Меланхоліта. Промінь місячного сяйва спадав на нього, наче на самотнього пішака, що досяг

протилежного краю шахівниці. Ріна перетнула залу, довгий ряд чорних і білих плит. Вона спинилася на чорній, позаду Корвіна, по діагоналі.

Корвін дивився на трон, важкий, слизький і холодний. Обличчя його було майже розгубленим, наче він був пілігримом, який подолав довгий шлях до святині, та знайшов замість Граду Небесного лише чергове місто Погибель. Наче замість прекрасних дарів, які йому обіцяли як винагороду за подолання складного шляху, він тепер споглядав навал кісток того, кого помилково повважали святим.

—Зрештою, ти завше можеш отруїти його зіїною отрутою і з’явитися у балконних дверях з образками, вимагаючи сказати тобі три жадані понад усе слова, — Ріні видавалося, що вона шепотіла, та луна її голосу здійнялася до самого склепіння і загубилася у неясному шамотінні гілок Великого Древа.

Корвін озирнувся до неї, трохи здивовано, наче не очікував, що і вона не зачинила за собою важких дверей тронної зали. Якщо Корвін і спробував зобразити подобу усмішки, то вона більше нагадувала гримасу зраненої тварини. Він зітхнув — як здалося Ріні — приречено, і замружився. Він стояв так деякий час, його похилене лице вкривали, наче хустина, тіні. Він не дихав. Він притискав кулак до нагрудної кишені мундира.

Спалахнув сірник. Ріна простягнула Корвінові цигарку. Вони влаштувалися просто на сходах, видихаючи великі хмари диму.

—Очікує багато роботи, — його голос вже не був таким самовпевненим, яким був деякий час тому, коли він говорив до Дана. Дуже багато.

Місяці за вікном здійнялися вище. Тіні, що спадали з гілок Великого Древа, тепер вкрили їх обох. Наче вони обоє втрапили у пташину клітку. Ріна згасила недопалок і звелася.

—Веди.

Фаворит рушив угору сходами, до задніх дверей. І Верховна Правителька послідувала за ним.

РОЗДІЛ 21

Уві сні їх забирав до себе Йосафат

Корвін не збрехав. Роботи їх чекало і справді багато. Дуже багато.

Задовго після тієї розмови, після чергового нескінченно довгого дня, Ріна і Корвін минули крило Верховних Правителів, і навіть крило фаворитів Верховних Правителів. Вони зійшли нижче у крило князівських делегацій і зачинили за собою двері покоїв князя Саверу.

Корвін замінив обставу і навіть новий стіл. Наче гілки, що випали з гнізда, у метропольській кімнаті душилися меблі із замку Каганів нагадування про дім, в якому їм більше не жити.

У ніч сходження на трон, які в численні наступні, Корвін і Ріна багато годин працювали. Корвін готував документи, а Ріна — вивчала і підписувала. Після того князь розгортав один з привезених з Гнізда підручників і починав лекцію з курсу, який Ріна назвала «Топменеджмент країни для чайників». Опісля лекції слідував іспит на тему, яку вони проходили минулої ночі. А після іспиту нова лекція по темі, якщо Ріна кепсько її втямила. Втямлювала кепсько теми вона до Мора часто.

Вони не спинялися, допоки за вікнами не займалася перша смуга рожевого світанку — того ж кольору, що й запалені капіляри в їхніх очах.

Але й тоді вони не засинали.

Вони виснажували себе іще певний час, граючи в гру, де Верховна Правителька і її фаворит наче знову перетворювалися на Ріну й Корвіна — в гру, де більше не палали повіки від втоми, де розум не палав у вогні споминів і планів, але де палали лише доторки на шкірі.

Проте, як не старалися Корвін і Ріна, сон наганяв їх. Тому що сон, згідно з оповідками, був братом смерті, і від його ниті втекти було так само неможливо, як і від чорної ниті.

Уві сні їх забирав до себе Йосафат.

Корвін усе ще бачив у снах попіл. Він спадав на голови людям, але ті не помічали його. Корвін все ще вчував тупіт копит — коней військ і Темних Вершників. Він чув дике іржання зранених рисаків. Його переслідував повів гару: згорілих дерев, оплавленого металу і обвуглених тіл. Запах крові та м’яса — багатьох воїнів і, незмінно, — Пала. Останнє, що пам’ятав Корвін перед тим, як виринути з нуртини сну з роз’ятреними легенями — його неживі чорні очі. Вони все ще стояли перед ним, запах Палової крові все ще роздирав груди, коли Корвіна вивертало.

У снах його переслідував безкінечний ланцюг агоній — роздроблених хребтів, зітнутих голів, відірваних ніг, пробитих грудей — кожна, яку спричинив Корвін. Він збився з ліку в Йосафаті. Та вони з’являлися знову і знову, пропонуючи йому, ні, вимагаючи себе підрахувати. Вони мучили Корвіна, варто було йому втратити концентрацію, варто було заплющити пройняті печінням очі.

Він давно не чув тиші оповитого сном міста. Він чув рій криків, стогонів, молінь і проклять з ясністю дзвона, який буває, як розбити кришталь.

Вони усі — скалки звуків, запахів, видінь — збиралися воєдино. Вони всі — кожен з тисячі, кому Корвін увірвав життя — з являлися йому перед очі згадками, думками і почуттями, яким не судилося було існувати більше ніде, окрім його голови.

Він вчував Йосафат ясніше від поклику Темної Богині. І її, Морану, Корвін почував тепер щомиті. Вона завше була позаду, її крижаний серп лоскотав потилицю. Її сміх, наче перелуння дзвоників, нагадував, що забути про смерть — чужу чи власну — він не зможе ні на секунду.

— Що я накоїв?

Корвін знову кричав уві сні. Ріна обхопила його долоню. Він шпарко сів у ліжку, стискаючи пальці на грудях, наче намагався дістати серце, що вибивало луну автоматних черг.

— Що я накоїв, — з кожним разом це звучало більш як ствердження, а не запитання.

Його очі затягла пітьма — ані пролиску блакиті. Він споглядав на Ріну відчужено, наче все ще не бачив. Наче не Ріна сиділа навпроти. Наче то була одна з Мойр, що готувалася простягти князеві чорний клубок. Та, за кілька довгих митей, очі Корвіна вияснилися. Він вичавив щось на кшталт усміху.

—Достатньо, — Ріна злізла з ліжка і потягла Корвіна слідом.

Вона поставила стілець перед ліжком і сіла на нього, схрестивши ноги і руки.

— Розповідай, що бачив!

Корвін байдужо обвів оком її ноги. Його рука знову потяглася до пачки цигарок, що, напівпорожня, лежала на приліжковій тумбі.

— Не можеш розповісти — напиши, — Ріна відібрала цигарки. Вона поклала на столі аркуш і ручку.

— Ти була там.

— Але я бачила не те, що бачив ти.

Корвін майнув поглядом по годиннику, що показував далеко за північ, після того — оголеними ногами Ріни, що вкрилися сиротами. Він зітхнув, як здалося Ріні, приречено, звівся, дістав із шафи дві пари штанів — собі і їй, — поставив посеред столу попільничку і поклав нову пачку цигарок.

Він довго сидів над папером, та не написав ані слова. Князь стомлено потер чоло, а тоді відклав ручку і піднявся.

— Ти куди?

— Я вирішу цю проблему, — він натягав курту.

Ріна пошмугляла скроні. Корвін навчив її робити корону незримою, та вона все ще залишалася там. І щодня ставала важчою. Корвін схилився до неї і поцілував у скроню.

— Дай мені час до Остари, — прошепотів він, перш ніж полишити кімнату.

І так ставалося щоночі. Щоночі Ріна будила Корвіна, він цілував її в скроню, а тоді кудись ішов. Повертався він під ранок. Довго розминав пальці тремтячих рук. І з часом, раз на тиждень, випадала ніч, коли до самого ранку стіни замку не протинали крики князя.

За ночами слідували дні.

Ріна сідала на слизький золотий трон. Корвін сідав на його бильце. Збиралися піддані. Вони чекали, коли зволить з’явитися Його Величність Верховний Меланхоліт. Катон завжди спізнювався рівно на три хвилини. І далі відбувалося одне й те саме.

— Пропозиція номер сімдесят п’ять, — прочитала Ріна вготований документ. Придворні, як один, схилили голови над своїми копіями, де кожен законопроект підготований Ріною і Корвіном, викладався у подробицях. Катон над своїм екземпляром голову не схиляв.

Корвін зіслизнув з бильця і простягнув Катонові свою копію, оскільки Верховний Меланхоліт своїх копій не приніс. Знову. Фаворит люб’язно усміхнувся і став за його спиною.

— Скасувати Право на Бій. Ця традиція суперечить такому принципу, як цінність життя. Всі політичні зміни мають бути погоджені на дипломатичному рівні. Жодна посада чи корона не варта пролитої крові, — виголосила Ріна.

— Вето, — промовив Катон, заледве вона встигла закінчити.

Ріна зітнула вуста. Листи в її руках зашурхотіли, як зашурхотіли копії в руках придворних. Залою, як і під час кожного засідання, прокотилися шепоти. Корвін схилився над Катоном і простягнув йому екземпляр з текстом наступного законопроекту. Верховний Меланхоліт побігом погортав стос паперів і відкинувся на оплічник трону, більше жодного разу на них не поглянувши.

Прошу вивчити деталі пропозиції номер сімдесят шість, що стосується реорганізації судової системи в імперії, — Ріна потерла чоло. Корона нещадно тиснула. — Ліквідувати єдиноосібну форму судової системи у князівствах. Закріпити норму Презумпції невинуватості.

Вона споглянула на Корвіна. Він одними устами прошепотів: «Вето», доволі схоже мавпуючи вираз обличчя, з яким те слово промовляв Катон.

— Вето, — проголосив Катон рівно з тим самим виразом обличчя.

Корвін скривився в посмішці. Ріна, силкуючись погамувати усмішку, дістала листок з текстом пропозиції номер сімдесят сім. Про офіційну заборону жертвоприношень в імперії. І про покарання за порушення цієї заборони, а саме: п’ятнадцять років позбавлення волі (вони з Корвіном дійшли висновку, що скасування смертної кари виставляти на голосування поки було не варт, оскільки Катон все одно накладе вето).

Корвін за спиною Верховного Меланхоліта зобразив барабанний дріб. Ріна приснула зі сміху. Катон озирнувся. Князь стояв сумирно, вдаючи, ніби розглядає рубіни на своєму плащі.

— Вето, — кинув Його Величність, знову відкинувшись на спинку трону.

Корвін за його спиною зобразив подив.

Ріна не тішила себе надією, ніби таким чином він розважав іі. Вона плакала лише після перших двох засідань. Тепер звук Катонового голосу, те, як він вимовляв «Вето» (а він його промовляв усі сімдесят шість разів з одним винятком) став для неї не більш як звуком бормашини в кабінеті зовнішньосвітнього дантиста — звуком хоч і неприємним, проте таким, який можна пережити. Корвін лицедіяв для аудиторії — для підданих, присутніх на кожному засіданні. Після таких вивертів потенційних прибічників парламентаризму, яких збирав довкола себе фаворит Її Високості, ставало значно більше. Корвін говорив, що справи просувалися вельми непогано — як не брати до уваги того, що новоприбулі опозиціонери не знали різниці між декларацією і конвенцією, а також того, що на перше засідання в Залі для гри у м’яч вони справді прийшли з м’ячами.

— Пане Верховний Меланхоліте, з вашого боку будуть висунуті пропозиції, які нам варто погодити? — запитала Ріна, потираючи скроні.

— Ні, пані Верховна Правителько.

Ріна й Корвін переглянулися. Катон щоразу уникав того, аби оголосити свій перший наказ. Він тягнув час. Навіщо — поки було не зрозуміло.

Так закінчилося чергове вранішнє засідання.

Того ранку, як багатьох інших, які слідували за безсонними ночами, вони не повернулися до своєї кімнати, аби трохи придрімати. Вони тренувалися у Залі для тренувань, обманюючи себе ідеєю, що незабаром повернуться до полювання на хтонь. Опісля тренувань вони снідали в Залі для ранкових трапез (для денних і вечірніх трапез відводилися інші зали). До своєї кімнати вони поверталися пізніше, і готували законопроекти, які було необхідно виставити на розгляд наступного ранку.

За роботою швидко наставала ніч. І їх знову спобігав сон.

Серед згарища долини втопав не лише Корвін — втопала й Ріна. Вона раз у раз прокидалася від того, що не могла дихати, від нудоти, що ставала кілком у горлі. Нуд наставав не від запаху жасмину, а від запаху згорілих-тіл, що переслідував її з настирливістю Мора-нового поклику. Раз по раз Ріна чула постріл, і перед очима розривалося лице Правителя. Кров стікала з кривавої дірки, що слугувала йому за обличчя. «Терор», — промовляли його масні губи, і з них стікав сік персика, що перетворювався на сік його нутрощів.

Ріна різко сіла в ліжку. Її вивернуло просто на підлогу — на каліпідський килим, що передавався у родині Каганів від княгині до княгині уже п’ять поколінь. Дівчина увіп’ялася нігтями у ворс — не було чим дихати. Корвін сів поруч. Його тепла долоня лягла на спину. Він рахував. Ріна задихалася. Він продовжував рахувати. Корона болісно втиналася у шкіру голови, і нуд ставав нестерпнішим. Корвін поклав її голову собі на плече. І знову почав рахувати. І Ріна, зрештою, почала дихати. Під лік його голосу нуд потроху вщухав, а повітря знову циркулювало легенями.

Корвін перев’язав стрічку на її волоссі, посадив за стіл. Він скип'ятив огнітом воду і розлив окріп по горнятках. В каву Ріни він поклав дві ложки цукру. Собі — дві ложки меду.

— Мені запропонувати тобі ручку й папір? — осміхаючись, він поставив горнятко перед нею.

Ріна сховала лице в чашці. Корвін кивнув, дістав пачку цигарок і простягнув їй одну, уже запалену. Вони обоє поглянули у вікно. Це вікно було однією з причин, чому Верховна Правителька і її фаворит не займали відведені згідно з традиціями покої. Тому що вікна крила Верховних Правителів і, тим паче, крила фаворитів, не дивилися на північний схід.

Корвін здійняв руку, наче крило. Ріна влаштувалася у нього під боком, і вони спостерігали за тим, як над виднокраєм повільно займалося світання. І кожен з них згадував, як світло поступово, сантиметр за сантиметром, розсіювало тіні над землею в дельті рік Стир і Горинь. Як трава і квіти, дерева і бриж на воді, стіни Гнізда і дахи будинків, що виднілися за ними — усе сповнювалося барвами. Як поступово це відбувалося, ніби Боги спустилися на землю і водили по долині величезними пензлями — мазок за мазком.

На ранок в тронній залі вони з’явилися добряче втомлені. Від них відгонило цигарками, а в роті залишалася гіркота міцної кави. Ріна сіла на слизький трон. Вона терла скроні. І справа була не лише в короні. Після безсонної ночі її мучила мігрень.

— Вето, — оголосив Катон, варто було Ріні зачитати деталі законопроекту про обов’язкову середню освіту.

Дівчина проскрипіла зубами. Корвін, сидячи на бильці трону, простягнув їй наступний документ — Законопроект про єдиний пенсійний фонд, який мав вбезпечити від голодної старості двоєдушників, альвів і брауні, які більш не мали змоги працювати (а таких після Великої Битви було немало). Ріна прочистила горло і зачитала його.

— Вето, — кинув Катон, цього разу навіть не приховуючи знеохоти в голосі.

— Ви саботуєте нашу роботу, — Ріна звелася з трону.

— А у мене складається враження, що її саботуєте ви, пані Верховна Правителько, — одповів Катон. — Імперія не має коштів ані на те, аби відкривати нові школи, ані на те, аби забезпечувати кілька десятків тисяч недієздатних підданих протягом наступних десятків років.

Корвін обвів поглядом присутніх: князів, намісників, їхніх дружин і коханок. Він розіслав запрошення кожному, хто перебував у тронній залі. Його вуста вдоволено здригнулися: він помітив обурення на їхніх лицях. Він кивнув кораксам. І ті непомітно розійшлися залою. Вони полишали в руках аристократів невеликі послання.

Зал для гри у м’яч.

Одинадцята ніч нового місяця.

П’ятнадцять хвилин по опівночі.

До того часу, як Катон наклав Вето на законопроекти, які стосувалися охорони здоров’я, екології та скасування заборони на технології Зовнішнього світу, коракси роздали усі записки і зайняли свої місця по периметру зали. Корвін кивнув Ріні.

— Пане Верховний Меланхоліте, — Ріна подалася в його бік, — чи не бажаєте оголосити свій перший наказ на цьому засіданні?

— Ні, пані Верховна Правителько, маю острах, я все ще не готовий зробити такий значний крок, — він схилив голову з майже ідеальним смиренням.

—Ваша скромність вражає, — в її тоні смирення не було ані краплі. — Смію зауважити, що результати нашої з вами діяльності теж доволі скромні. За майже два тижні ми не прийняли жодного законопроекту. Єдиний мій указ, який ви підтримали, це наказ про скорочення витрат метропольського замку і переорієнтація цих коштів на допомогу пораненим солдатам і офіцерам Великої Битви та сім’ям загиблих воїнів.

Я просто не поділяю поспіх і необачність, що властиві молодим двоєдушникам. Навіть сонця йдуть до зеніту достатньо довго, аби засяяти на повну міць, — альв підніс йому вина, але Катон його навіть не помітив. Ріна і Корвін дарували волю слугам замку, однак лише тій частині, що не була закріплена за Верховним Меланхолітом. Він своїм альвам волі все ще не подарував. — Наберімося терпіння.

Засідання завершено, — Ріна потерла скроню, підвелася з трону і вийшла слідом за фаворитом із зали. Терпіння в неї більше не залишалося.

Вони повернулися у свою кімнату і знову схилилися над документами. Вергілій приніс газети. Не попрасовані. Нарешті він втямив, що Ріна була ладна прочитати газету у тому вигляді, в якому її було облишено у поштовій скриньці.

Заголовки були однотипні. Більшість містила слова «Верховна Правителька» і «князь Саверу», і в більшості з них поруч з їхніми регаліями друкувалися слова «безпомічні» і «безініціативні». «Така ж, як і попередник», — ця фраза вихоплювалася поглядом частіше за інші.

«Анонімне інтерв’ю альва: Віроломність Верховної Правительки незмірна, як і рана в моїй душі. Вона обіцяла нам свободу. Та ми все ще раби», — зазначалося на першій шпальті. Ріна закрила газету, але на останній сторінці її чекала порівняльна таблиця, згідно з якою, вартість однієї її сукні прирівнювалася до вартості тижневого раціону сім’ї з п’яти осіб. Дівчина опустила погляд на свої сорочку і штани, привезені з Гнізда, а тоді позирнула на напівпорожню шафу, в якій безладу не було лишень тому, що її вона поділяла з Корвіном, який і свої, і її речі охайно розвішував по вішаках. Побіля шафи стояли дві пари черевиків — для тренувань і для врочистостей. У Ріни справді були сукні, однак усі вона купляла за жалування Моранової Чаклунки. Навіть більше — вона розпустила всіх своїх камеристок і камердинерів, які мали прислуговувати Корвінові, і розірвала контракти з метропольськими швацькими майстернями.

Вони скоротили витрати на утримання замку в чотири рази. І всі заощаджені кошти розділили в рівній кількості поміж князівствами. Щоправда, Катон витрати на власне утримання скорочувати не квапився. У крилі Верховного Меланхоліта цілодобово палали каміни. Щотижня йому прибували все нові і нові чорні плащі. Його кімнати, як казав Вергілій, обживалися. Частіш за все — предметами зі срібла. І трапези його нагадували більше бенкети. Щоправда, на одного.

Вергілій стоїчно виконував кожну забаганку Верховного Меланхоліта — оскільки не міг не виконувати: дух-охоронець замку був зобов’язаний прислуговувати Його Величності так само, як і Її Величності. Навіть якщо Її Величність прохала духа-охоронця ігнорувати бодай третину розпоряджень Верховного Меланхоліта.

Ріна жбурнула газету, простогнала і вперлася чолом у складені на столі руки.

— Старе мудило. Він відкидає усе, що ми пропонуємо, але нічого не пропонує натомість. Нащо він узагалі це робить?

Корвін простягнув руку, і Ріна віддала йому газету. Він окинув оком сторінки. Він скривився, побачивши карикатуру, де жінка у величезній короні повисла на нитках, як повисали маріонетки. Нитки тримала в кривій лапі велика потворна ворона з відірваними крилами.

— Я не ворона, — зітхнув Корвін. — Я крук. І наполовину галка.

—Хочете видати розпорядження про закриття видання? — запитав Вергілій буденно, розливаючи чай їм по чашках. Ріна і Корвін звели на нього голови. — Я мав досвід робити це від імені Правителя. Щоправда, щоразу вони відкривалися на іншому кінці міста за тиждень.

— Вельми вдячні, та не варто, — відповіла Ріна. Перед очима в неї з явився журналіст, якому Натаїр залив свинцем голову і поставив у друкарському цеху.

Непридатність, — промовив Корвін, склавши газету. — Катон робить це, аби довести нашу непридатність до правління.

Але й свою придатність він не демонструє, — відповіла Ріна.

Дівчина підтягнула до себе стос документів і зняла ковпачок з ручки.

Шу влетів у вікно. Він виплюнув кілька зім’ятих папірців на стіл. Слідом влетіли іще кілька круків. Папірців стало більше.

Товариші робітники!

Ярмо на наших шиях стало тяжчим. Гніт став сильнішим.

Але терпіти лишилося недовго.

Ми звільнимо Підмісячну імперію від загребущих рук Верховної Правительки і лап її ручної ворони!

Повстанемо ж усі разом за Свободу, Рівність, Братерство!

— Але, очевидно, збирається продемонструвати, — мовив Корвін, відкинувшись на оплічник стільця, — звільнивши імперію від непридатних до правління Верховної Правительки і її фаворита.

Ріна, роздратовано зітхнувши, продовжила підписувати папери. Здебільшого то були рахунки, а також листи від численних заміжніх і заможних пань, з якими раніше листувався Корвін — про те, що їхні чоловіки із задоволенням долучаться до зустрічі у Залі для гри в м’яч, одначе за вітіювато завуальованих умов, більшість яких передбачали, що Ріні доводилося підписувати іще більше рахунків. Правитель залишив опісля себе спорожнілу казну, а тому частину рахунків Ріна передавала Корвінові — тому що казна Саверу, хоча князь п’ятнадцять років і намагався довести протилежне, порожньою зовсім не була.

У вікно влетіло іще кілька круків.

Товариші селяни!

Ярмо на наших шиях стало тяжчим. Гніт став сильнішим.

Але терпіти лишилося недовго.

Ми звільнимо Підмісячну імперію від загребущих рук Верховної Правительки і лап її ручної ворони!

Повстанемо ж усі разом за Свободу, Рівність, Братерство!

— Ці з Кабірії і Сатарху.

Дівчина відклала ручку і розім’яла затерпле зап’ястя. Корвін спостерігав за нею, сидячи на краю столу.

— Боги, як же я його ненавиджу.

Вона відкинулася на спинку стільця і потерла скроні. Щоразу, коли концентрація слабшала, коли корона знову з’являлася на її голові — спалахувала, подібно до вогню — щоразу, коли її пальці наштовхувалися на вінець, Ріну проймав дрож. І тепер, коли холодний метал обпік пучки, вона відсмикнула руку.

Заграла музика. Зовнішньосвітня пісня про тих, кого Натаїр колись назвав невдахами з підведеними очима, які грають на мерзенно рипучих гітарах. Пісня про те, що, можливо, якийсь «я», а, можливо, якийсь «ти» могли змінити світ, звернувшись до душ, втрачених у пітьмі.

—Тричі «до», потім — «ре», опісля того — знову «до» і «ля», Ріна спробувала вибити на стільниці ритм. Вийшло не надто схоже.

Корвін всміхнувся і похитав головою. Чоловік відійшов від програвана і простягнув їй руку.

— Дозволиш? — не дочікуючись відповіді, він підвів її з-за столу. Поклав руку собі на плече, стиснув долоню у своїй і повів.

Там, у Гнізді, вони жодного разу не танцювали під хрипкуватий акомпанемент пластинок. Хоча могли робити те щодня.

Здавалося, у них було ще вдосталь часу. Здавалося, там, у місці, яке Ріна щиросердно вважала раєм на землі, час був невичерпним ресурсом. Але їхній час вичерпався. Змій був повержений. Але їх все одно було вигнано із раю. Вигнано в місто, перетнувши браму якого, вони втратили усяку надію повернутися назад.

Ріна дотулилася щокою до шиї Корвіна. Його пальці повільно ковзали її спиною, оминаючи шрами. Торкаючись крізь тканину сорочки хребця за хребцем, прокидаючи в тілі давно втрачене чуття: наче в її крові усе ще могло роз’ятрюватися полум’я. Ріна поцілувала його в шию — ледь чутно припала вустами до шкіри. Холод його перснів просочився під сорочку. Ріна провела язиком вверх, до його вуха. Князь, видавши згук, який дівчина чула у пташнику, коли воркували круки, нахилив її назад. Ріна вискнула, відчуваючи, що втрачає рівновагу. Та рівновагу вона не втратила. Вона завмерла у його руках, дивлячись на нього знизу вверх — на його лукаву усмішку, відчуваючи, як його пальці, один за одним, розстібають ґудзики на сорочці. Корвін схилився до неї. Його губи жаденно опускали цілунок за цілунком на її ключиці і груди. З її губ зірвався стогін. Корвін звів її. Ріна обхопила ногами його стегна. їхні обличчя стали врівень.

Корвін мигцем споглянув угору. Його усмішка стала ширшою. Ваготи корони Ріна і справді більше не відчувала. Все, що вона відчувала — бажання, що полум’яніло всередині. Як і бажання Корвіна, що виявляло себе очевидніше.

Програвач востаннє зашипів, перш ніж голка зійшла з пластинки. Кімната поринула в тишу, яку порушувало лише уривчасте дихання, поквапні рухи, тих, хто намагався виборсатися з одягу, скрегіт перекинутого стільця, шурхіт відкинутих простирадл.

Луцій спохмурніло вглядався у замкнуті двері кімнати князя Саверу. Ніздрі знову і знову роздувалися. Стулений кулак дрижав, димував, а тоді сполум’янів білим вогнем. Хлопчик потягнувся до дверної ручки.

Одна з шести рук Вергілія лягла на неї раніше.

— У неї знову замкнено. Як і в Катона, — Луцій відступив.

— Гадаю, вам цікаво, чому пан Верховний Меланхоліт більше не відчиняє вам двері, — Вергілій примружив чорні лискучі очі.

— Гадки не маю, що робить Катон, — Луцій звів підборіддя. — Ми давно не розмовляли.

Хлопчик стиснув кулаки сильніше. Його підборіддя затремтіло. Зіниці в очах на мить витягнулися, нагадуючи зміїні.

— Смію стверджувати, що це на краще. — Руки дворецького м’яко майнули спиною Луція, майже ненав’язливо підштовхуючи геть від дверей. — Мій пане.

— Вони обидва мене кинули, — прошипів хлопчик.

— Також смію стверджувати, що кинув вас пан Верховний Меланхоліт, — відповів Вергілій. — А пані Верховній Правительці, аби вас кинути, необхідно спочатку зблизитися з вами.

Луцій споглянув на духа-охоронця спідлоба.

— Чому вона не лишилася з тим князем, що працював на мене і Катона? Чому обрала цього?

— Гадаю, він не надто добре ставився до пані.

— Що означає «не надто добре»?

— Він підіймав на Її Величність руку, — відповів Вергілій. Але, наскільки мені відомо, це був не найгірший його вчинок.

Луцій кивнув. Йому теж не подобалося, коли батько його бив. Понад те — коли батько бив матінку. Щоправда, останні два роки Правитель Луція не торкався — після того випадку, коли він батька обпік. З того часу Правитель намащував мерзенну вощану фарбу на всі оголені ділянки тіла.

— Він мені не подобається, — Луцій скривився. — Хочу, щоб сестра лишила його.

— Вам це, можливо, не відомо, однак ваша сестра наполовину вовк, — Вергілій розтягнув безгубий рот у подобі посміщки. — Тому можу припустити, що скоріше впаде Велика Стіна, аніж пані Верховна Правителька лишить пана фаворита.

— Стіна вічно не стоятиме, — кивнув хлопчик вдоволено. — Я вмію чекати.

* * *

Із важкого савана сну, де під бій сатарханських барабанів падали, один за одним, воїни, де їхня кров точилася змішаним із брудом снігом, і кров ю тягнулися чорні ниті Мойр, Ріну вирвав крик. їй здавалося, над Йосафатом знову мчав велетенський, зітканий з чорного полум’я птах, і з його дзьоба виривався вереск, від якого дрижали Чорні гори і брудна земля під ногами.

Вона шпарко сіла в ліжку. Кричав Корвін. Він кричав у полоні страховиддя. Ріна стисла його долоню, як стискала кожної ночі до того. Це було необачним рішенням.

Рефлекс. Тяжкий і чіткий удар. Корвін важко дихав. Його очі, зовсім чорні, без прописку блакитного кольору, впиналися у темряву, в якій він ще не встиг розгледіти дівчину.

Принаймні я натреную рефлекси, — осміхнулася Ріна, потираючи вилицю.

Темрява зникла. Очі Корвіна вияснилися. Він вдивлявся в її обличчя. Вдивлявся у садно, велике, уже збагряніле, яке залишив на її шкірі. Його рука затремтіла, і він стиснув її в кулак.

Корвін мовчки виборсався з ліжка, схопив речі і полишив кімнату.

Ні тієї ночі, ні наступних, він не повертався.

Наступного ранку було проголошено, що зібрання скасовується у зв’язку з поганим самопочуттям Верховної Правительки. Придворні поділилися на два табори: тих, хто зміркував, що Ріну звалила недуга, на яку хворіла спочила Верховна Правителька, і тих, хто вважав, що в імперії незабаром з’явиться спадкоємець престолу. У довгій черзі, що тяглася до крила Верховної Правительки, були й ті, хто ніс у дар залізні туфлі й рукавички, а також ті, хто ніс дари більш прозаїчні, наприклад, ковдри із золотим розшиванням. Вони юрбилися перед дверима спочивальні Верховної Правительки три дні, перш ніж хтось з них домудрувався, що вона не відчинить.

Ріна справді не відчинила. Щоправда, Ріна перебувала на поверх нижче — у покоях, призначених князеві Саверу. Усе ще одна. Без князя Саверу.

Ріна шпурнула тональний крем у шухляду столу і відвернулася від дзеркала. Косметика не приховувала налитого синню садна. Дівчина відкинулася на оплічник стільця і вирячилася у стелю. У двері постукали. Дівчина скривилася: скоріш за все Корвін знову надіслав через кораксів стос документів на підпис. Стукіт повторився. Ріна насупилася: це був несміливий стукіт, нетиповий для кораксів. Такий вона часто чула у Вовчому маєтку.

— Ріно, я можу ввійти? — вчулося по той бік.

— Не думаю, що це гарна ідея, Карліне, — Ріна тицьнула пальцем у синяк і поморщилася. — Хіба ти приніс мені блок цигарок.

— Боюся, я більше не тримаю тютюнової ятки, — у його голосі лунав сум. Та потому брауні поквапився додати вдаваної веселості, якої вивчився у панів за довгі роки слугування, і закріпив за недовгі місяці, які називав себе вільним. — Я прийшов дізнатися, чи все у тебе добре.

Ріна знову поглянула у дзеркало.

— Чи добре ти їси? — продовжував Карлін.

Вона перевела погляд на тарілки з неторканими наїдками.

— Чи не мерзнеш вночі? — вів далі брауні. — Оповідають, ви з Корвіном віддали наказ не розпалювати каміни довше ніж на дев’ять годин.

Ріна споглянула коцик, що валявся під ліжком. Вона скинула його уві сні і на ранок зовсім змерзла.

— Чи додають тобі дві ложки цукру у каву? — Карлін довго долікувався відповіді, поки не врозумів, що не дочекається її зовсім. —І, якщо ні, то чи смакує тобі кава попри те?

По той бік він не вихоплював ані звуку. Можливо, він надокучив Ріні, і та пішла помилуватися столицею з балкона. Брауні поклав руку на двері, як якби він поклав її дівчині на спину. З того часу, як він став вільним, безліч речей стали важкими, практично непосильними. Наприклад усміхнутися, коли кортіло плакати. І Карлін усміхнувся, най навіть Ріна його усмішки не побачила.

По інший бік дверей Ріна затулила обличчя руками. Вона гамувала схлипи, знаючи, яким гострим був слух представників малих народів. Чашка абсолютно гіркої кави розпливалася перед очима.

Позаду рознісся стукіт. Більш наполегливий. Ріна закусила долоню, аби не дозволити згуку зірватися з вуст. Ось, що стається, якщо заходитися слізьми у лігві чужинців: твої двері розриваються від стукоту, а ти впинаєшся зубами у власну руку. Стукіт ставав усе нетерплячішим. І різко увірвався.

По той бік Вергілій протиснувся поміж дверима і Луцієм.

— Чому в неї замкнено?

— Гадаю, пані не бажає нікого бачити.

— І чому вона не хоче бачити мене?

— Смію припустити, вона ще не мала нагоди пройнятися до вас симпатією, — відповів Вергілій без єдиної теплої ноти в голосі.

Це все її фаворит винен, — Луцій стиснув кулаки.

— Може, й фаворит, — протягнув Вергілій, — а, може, те, з якою нечемністю ви розтрощили череп власного батька на очах Її Величності.

І лиш тоді Вергілій, здається, усміхнувся. Луцій підтис губи. Якийсь час він впивався очима у двері, а тоді, врешті, відійшов.

— Де я можу знайти Верховного Меланхоліта? — кинув він через плече.

У цей момент пан Верховний Меланхоліт не бажає, аби ви його знайшли, — відповів дух-охоронець. Кулаки Луція пройняв тремет. Він покрокував геть. З рота Вергілія полиснули гострі зуби. — Як і щодня з моменту сходження на трон.

Вночі Ріна курила і дивилася на північний схід, де, на краю імперії, тьмавіли Чорні гори, попід якими спочивало Гніздо. Північний вітер вдарив їй у лице, наче насмішливий поляпас. Ріна загорнулася в один із зовнішньосвітніх кардиганів, які доправили з дому, і увійшла до кімнати. Вона спинилася, вглядаючись у темні стіни, заставлені темними меблями. Нехай вона знала кожен вигин цих шафи, ліжка, стола і креденса напам’ять, нехай довантажені вони були з дому, та ця кімната не була її домівкою. Замок не був її домівкою. Метрополь нею не був.

Вона скосила очі на два стільці, що стояли по обидва боки від столу, вполовину спорожнілого, і на дві подушки на ліжку, одна з яких не була прим’ятою. Ріна опустила погляд на передпліччя, яким тяглися червона, біла і чорна ниті. Північний вітер, наче мав матеріальні кулаки, штовхнув її у спину через розчахнуті балконні двері. Із грудей вибило повітря. Ріна не могла відвести очей від мітки: тут, у місці чужому і холодному, яке ніяк не можна було назвати домом, серед чужаків, які ніколи не стануть її зграєю, де самотність завивала в коридорах замку разом із протягами, вона й Корвін стояли на межі, як стояли щойно померлі біля пруга Багряної ріки.

Крижаний повів вітру знову вдарив Ріну в спину, і дівчина зробила хиткий крок уперед. їй лишалося зробити лише крок, маленький, ледь помітний, перш ніж хвилі накриють їх, і її з Корвіном не пов’язуватиме більше нічого, окрім клятви, яку в страху промовляли губи тієї ночі, коли вони готувалися померти. Лише три закарбовані під шкірою ниті, що, по суті своїй, не означали нічого.

Ріна з гуркотом зачинила двері балкона і вийшла з кімнати. Стіни замку були мовчазними й нерухомими. Повітря, нехай і вивільнене від парів опіуму, здавалося застиглим. Замок німував, і коли його стіни й колони були затягнуті траурними полотнищами, і коли чіпкі кігті Йосафата тяглися ними, аби забрати Ріну й Корвіна назад у їдкий гар битви. Він був незворушним і до сліз, і до криків, і до німого зціпеніння Верховної Правительки, які змінювали одне одного, не даючи перепочити.

Ріна рухалася коридорами, слухаючи глибоку, наче зі Сліпого колодязя, луну кроків. І в кожному кроці вона все глибше вчувала чужинність замку, кожен її крок ставав усе швидшим, поки вона не зірвалася на біг, задихаючись. Замок тиснув тишею, усе більш чужорідною.

Ріна розчахнула двері в крилі фаворитів. Коридори крила були так само холодними й застиглими. Вона чула луну свого дихання, своїх квапливих кроків, але потому — звуки, які луну ані дихання, ані кроків не нагадували.

То була мелодія. Фортепіано. Її Ріна не чула ні у Зовнішньому, ні у Прихованому світах.

Дівчина скрадалася коридором, наче злодійка. Наче злодійка, вона привідчинила двері й зазирнула всередину.

Розкоти звуків розійшлися дрожем під шкірою. Він довго грав — состенуто — стримано — наче Корвін наново вивчав мануал рояля. Та після того він схилився нижче, його руки запурхали над клавіатурою, і мелодія полилася все більш чуттєво — аффетуозо. Ріна всміхнулася: він створював. Вперше за шістнадцять років він створював нову музику, а не записував черговий кводлібет — варіацію соромітної зовнішньосвітньої пісеньки. Та її усмішка скоро розтанула. Зала сповнилася тяготними, страдними згуками. Якщо до того Корвін вивчав інструмент, після — ніжив, то тепер видавалося, що його руки були батогами, які нещадно шмагали мануал. Мелодія стала долорозо — скорботною.

І тоді Ріна зрозуміла: то була історія про Йосафат. Починалася вона з весілля Пала. Та опісля зображувалися облога Габора і битва в долині.

Ріна знову чула бій сатарханських барабанів, звук плоті, яку протинав меч. Канонаду пострілів. Стогони, повні відчаю, і пронизливі крики на бойовищі. Акорди у своїй послідовності видавалися то тріумфальними вигуками, то просякнутим мольбою плачем. Пальці князя видобували з інструмента то безглузду браваду, то глибокий страх, то сліпу лють.

Мелодія майже стихла. Ріна сховалася за дверима, боячись, що Корвін її помітить і припинить грати. Та музика знову добирала темпу і гучності. Наче насувалося щось величезне і невідворотне. Як тінь гігантського птаха над Йосафатом, як чорна нить Мойр побіля ніг того, кому не судилося більше побачити ані блиску місяців, ані сяйва сонць.

Залу оповила тиша. Несподівана і громіздка. Її перервали оглушливі, відчайдушні звуки. Наче вибух. Наче крик. Наче уривалася нить, що оповивала серце.

Історія почалася з весілля Пала. І закінчувалася його смертю.

Мелодія увірвалася на півтоні.

Знову запала тиша. Увірвав її не новий акорд, а уривчасте зітхання.

Ріна визирнула з-за дверей. Корвін схилився над мануалом, закривши руками лице. Його плечі здригалися. Вона підійшла до нього і обійняла. Корвін, наче обезсилив, прихилився до її живота, його руки зімкнулися довкіл її талії. Ріна провела рукою по його волоссю. Плечі чоловіка задрижали сильніш. Здавалося, людське тіло не здатне вмістити стільки сліз, скільки виривалося з князя.

— Ми обоє втомилися, — вона поцілувала його в маківку. — Ходім назад.

Його спина напружилася.

— Іди, — відповів він. — Я повернуся. Коли розберуся із цим.

— До Остари, — з отрутою в голосі повторила Ріна те, що чула вже багато разів.

— До Остари, — Корвін звів до неї погляд. До біса твердий і рішучий. У ньому лискотіла сталь, яку не розплавити навіть літром сліз. — Я розберуся із цим до Остари.

— А що накажеш робити мені до Остари? — вона повільно провела долонею по його волоссю, але Корвін відняв голову. Ріна повільно опустила руку, наче в порожньому просторі ще відчувала залишки тепла його тіла. Погляд її майнув трьома нитями на шкірі. Вона невесело осміхнулася.

Ріна роздратовано зітхнула і пішла геть. Тиша коридорів Ме-трополя здавалася насмішкуватою. Дівчина звернула за ріг. Обіч тягнувся коридор, що вів до крила Верховних Правителів. Там, у самій його глибині, висів портрет Верховної Правительки і Верховного Меланхоліта — єдиний парний портрет. Решта ж зображали Верховних Правителів і Правительок у всій красі їхньої самотності. Ріна озирнулася. За її спиною порожніла стіна. Вірогідно, саме там опісля її смерті повісять портрет, на якому не буде вказано нічого, крім її посади і років правління. Ріна раптом зрозуміла, що в обрамленні важкої вітіюватої рами її буде написано одну. Вона сидітиме на золотому слизькому троні, але його бильце на картині залишиться порожнім.

— Гадаєте, пан фаворит заслуговує на те, аби бути закарбованим в пам’яті історії?

Ріна здригнулася. Вергілій стояв позаду, заклавши всі шість рук за спину — наче супроводжував її увесь цей час. Він спозирав на голу стіну задумливим поглядом, наче картина вже там висіла. Певне, він ясно її уявляв. Певне, він звик уявляти своїх господарів картинами, адже, зрештою, вони усі були для Вергілія коротким сполохом перед тим, як перетворитися на безіменні масляні лиця із зарозумілим виразом і презирливим прищуром синіх очей.

— Гадаю, це було б справедливо.

—Історія не знає справедливості. Лише право переможця, — Вергілій перевів погляд на дівчину. Наче вичікував, що вона розгадає прихований сенс його слів. Та вона не розгадала. Дух-охоронець зітхнув — хоча те могло бути лише завивання протягу в коридорах. — У пана фаворита виразні очі. Такі добре вийшли б на портреті. Одначе ні ви, ні він не погодилися б на те, аби закарбувати його тим, хто лише сидить на бильці трону. Чи не так?

Він увіп’явся в неї чорними очима без білків, пильними і колючими. Та раптом він закинув голову, наче щось вчув, обличчя його перетворилося на хижий вишкір — більше звіриний, аніж людський.

Пані, вам потрібно це, — він простягнув їй тональний крем.

Ріна вигнула брову, вирячившись на флакон зовнішньосвітньої контрабандної косметики.

Над Метрополем пронісся тривожний клич. Він сповіщав про біду на Півдні. У Каліпіді.

Вергілій провів Ріну у потаємний хід, що вів до тронної зали. Шнурок черевика трапив дівчині під підошву, і вона полетіла вниз, просто на холодне каміння сходів.

— Все ж на плечі тебе зносити ефективніше. — Корвін повернув їй рівновагу. — Вергілію, може, все ж запалиш тут світло?

— Ви ж самі через пані наказали мені врізати витрати на утримання замку, — луною розітнувся голос духа-охоронця. Вогні все ж спалахнули — рівно настільки яскраві, аби побачити три наступні сходинки.

— Вельми вдячний, — солодко проспівав Корвін.

— Не варто, пане фаворите, — був йому відповіддю голос Вер-гілія. — Тим паче, що єдині травми, що Її Величність здобула в цих стінах після сходження на престол, вона отримала зовсім не через круті замкові сходи.

Погляд Корвіна застиг на пурпуровому садні на вилиці Ріни. Він відняв руку від її ліктя і сховав за спиною. Дівчина продемонструвала флакон тонального крему. Корвін скривився, виявивши, що користувалася вона тією ж торгівельною маркою, що і спочилий Правитель.

— Що сталося в Каліпіді? — Ріна спускалася, побігом розмащуючи косметику обличчям.

Вона знову зашпорталася, Корвін міцніше стиснув її лікоть.

— У Каліпіді спалах недуги, — князь прочинив двері, і вони вийшли у дев’ятий коридор, що вів до тронної зали. — Спочатку нагадує пневмонію. Але потому двоєдушники згорають від гарячки.

— У Прихованому світі немає пеніциліну? — Ріна сховала флакон у кишеню.

— Згорають буквально, — Корвін спинив її перед дверима, що вели до зали. — Кров закипає у венах, а тоді — спалахує.

— Червоні кораблі в бухті?

Корвін кивнув.

— Я мав рацію, припускаючи, що на них зберігалася зброя. Помилився лиш у тому, зброю якого ґатунку Імперія Сонць обрала, аби нас знищити.

Дівчина закрила лице руками. Вона відчула холод Корвінових перснів. Він відвів її долоні від обличчя.

—Доведеться приймати складні рішення. І приймати швидко. Епідемія розходиться зі швидкістю вогню на сухостої, — він дивився твердо їй в очі.

— Один, або тисяча, — промовила Ріна.

— Один, або тисяча, — підтвердив Корвін.

Коли вони увійшли до зали, Катон вже займав свій трон. Луцій стояв поміж тронів. Хлопчина споглянув на Ріну. На мить його лице просіяло, як могло просіяти лице звичайної дитини, яка побачила сестру. Та чіпкі холодні очі закмітили синь під шаром крему. У них запалав хворобливий блиск. Луцій перевів погляд на Корвіна. Ріна завмерла. Вона вбачила, як лице Луція вкривається лускою. Він стиснув кулаки, і довкола них зажеврів вогонь. Хлопчик зашипів, як шипіли змії. Корвін заступив Ріну.

— Не час, — Катон поклав руку хлопчику на плече.

Луска і вогонь зникли. Та Луцій не зводив з Корвіна очей.

Ріна випустила пасмо волосся з хвоста і сховала вилицю, підозрюючи, що вже завтра придворні пані теж затулять половину обличчя волоссям — так само, як раптом більшість із них підстригли довгі кучері до ключиць.

— Почнімо, — ствердно, а не запитально мовив Катон.

— Ми чекаємо на княгиню Аріеллу, — відказала Ріна, сідаючи.

— Делегацію з Каліпіди ізольовано, — відповів Катон. — Задля уникнення розповсюдження недуги серед придворних.

Залою ширилася хвиля тривожних погуків. Придворні навіть не намагалися шепотіти. Жах міцно засів у їхніх душах, і тепер подавав голос.

— Може, тоді нам зовсім зачинити Золоту Браму? Відмежуватися від народу, а то що як повів згорілих тіл зіпсує свіже столичне повітря? — Ріна вигнула брову.

— Розумне рішення, — Катон схилив голову, наче погоджувався. А тоді кинув уже голосніше. — Ви чули наказ Верховної Правительки. Зачинити Золоту Браму.

— Обійдемося без іронії, — Корвін сів на бильце її трону і схилився до вуха. — Тронна зала подібна до судової. Кожне слово може бути використано проти нас.

Він відсунувся і зайшовся сміхом. Гучно. Заливисто, аби почув кожен.

— Яке ж у Її Величності чудове почуття гумору, — він втер кутики очей, зрозуміло, сухі. Його обличчя різко посуворішало. Корвін

підвівся і вийшов уперед. Рухався він повільно, оглядаючи придворних. Деякі здригалися під його поглядом. — Верховна Правителька бажає, аби Метрополь залишився відкритим. І понад те, — він обернувся до Катона, — вона бажає хвилиною бачити княгиню Аріеллу. Хтось вважає можливим оскаржити бажання Верховної Правительки?

Оскаржити бажання верховної Правительки ніхто можливим не вважав. Навіть Верховна Правителька.

Катон гмикнув.

Корвін оправив мундир і опорядив — дещо театрально — поли свого довгого плаща, а тоді знову сів на бильце трону.

Двері розчахнулися, коли не минуло і хвилини. Аріелла увійшла. Її підбори вибивали злостивий дріб чорно-білою підлогою. Вона важко дихала — не лише від гніву — її квапили стражники, аби встигнути доправити її до місця призначення за шістдесят секунд — тому що в тронній залі не було місця іронії.

— Доповідайте, — Ріна поспішила вимовити ті слова, перш ніж Катон примудрився б знову увійти в роль того, хто гадає, що править єдиноосібно.

— На момент мого відбуття було зафіксовано три з половиною тисячі хворих, — відповіла Аріелла, вклонившись.

— Я маю інформацію про п’ять тисяч постраждалих, — підмітив Катон. Аріелла було відкрила рота і ступила вперед, але він звівся, жестом наказуючи їй змовкнути. — Складається враження, ніби княгиня приховує від нас інформацію. Хіба, згідно із законом Про перепис населення, не вимагається вказувати точну кількість підданих, а у разі надзвичайних ситуацій — точну кількість постраждалих?

Катон спозирнув на неї, а тоді — на Корвіна.

— П’ять тисяч — це із врахуванням тих, чия хвороба не підтверджена: рідні хворих, — відповіла Аріелла, дивлячись на Верховного Меланхоліта спідлоба.

—А все-таки, це не останній сумнівний вчинок, який молода княгиня собі дозволила, — Катон заклав руки за спину.

Він походжав туди й назад із виразом задумливого філософа — або ката. — Ви перевезли хворих з міста до Тартових гір, що межують з континентом. І цим ви посприяли розповсюдженню недуги.

Шпиталь Ольви розбито, — Аріелла насупилася. — Ви були свідками того, як він згорів. Ми були змушені розбити польовий шпиталь за межами міста.

— Верховна Правителька схвалює рішення княгині, — Ріна підвелася з трону. — Ми маємо якнайшвидше вилікувати хворих. Тому необхідно негайно збільшити штат лічеців і знатниць в Каліпіді, — вона озирнулася до князя Алазони Алена. — Прошу вас зібрати тисячі лічеців і знатниць і спорядити до околиць Ольви.

— Пане головний лічецю, — Катон в’яло помахнув рукою. Він сів на трон і підпер підборіддя кулаком.

З юрби вийшов алазонець. Ріна його пам’ятала. Він ледве не виколов собі око скальпелем, коли Йосафат дрижав від бою сатар-ханських барабанів.

— Як ви лікуєте хворих?

— Боюся, що милістю Богів ми можемо лише полегшити їхні страждання, мій Верховний Меланхоліте, — він схилив голову. — Недуга невиліковна.

Залою прокотилася хвиля ще тривожніших погуків. Ріна озирнулася до Корвіна. Князь голосно видихнув.

—Душе моя, — ледве чутно промовив він. — Настав час приймати складні рішення. Ми повинні ізолювати півострів Каліпіди. Інакшого виходу немає.

Ріна не могла видушити ні слова. Вона лишень кивнула.

— Ми помістимо півострів на карантин. Забезпечимо ізольовану територію питною водою, їжею і медикаментами. Зберемо найкращих лічеців і знатниць з усіх князівств.

— Ви прибули до нас не так давно, і, певне, не знаєте, що Імперія Сонць уже десятки років чинить опір недузі, — сказав Катон. — Але вона розповсюджується далі.

— Чи не збирається пан Верховний Меланхоліт боротися з недугою методами сусідів? — Корвін схилив голову набік. — Вогонь випалювати вогнем?

Катон звівся, без поспіху, демонструючи, як втомився. Він став супроти Ріни і Корвіна. Похитав головою, слабко всміхаючись — майже по-доброму.

— Розумію, у ваших молодих серцях багато життєлюбності і співчуття, — голос Катона бринів оманливо м’яко, — але досвід і мудрість стверджують, що рішення мають прийматися на холодну голову. З користю для більшості.

— І про що вам стверджують досвід і мудрість, пане Верховний Меланхоліте? — Ріна схрестила руки на грудях.

— Ми повинні придушити недугу в зародку. А зробити це можна лише одним способом. Вогнем, який випалює вогонь.

— Це геноцид! — закричала Аріелла. Стражники наставили на неї мечі. Корвін махнув рукою, і, нехай не відразу, солдати опустили зброю. Він подав княгині знак не встрягати в розмову. Дівчина стисла губи, проте спинилася.

— Цього не буде, — відповіла Катону Ріна. — Ми нікого не вбиватимемо. Ми усі — кожне князівство, кожен регіон — станемо до помочі Каліпіді. І ми зробимо все можливе, аби зупинити недугу.

Катон мугикнув.

— Або ж полегшити страждання тих, хто вмирає, — уточнила Ріна.

Вона поглянула на Аріеллу. Та їй кивнула. Допевне, більш сентиментального жесту від доньки ділка було марно сподіватися.

— Що ж, — Катон осміхнувся і розвів руки, відступаючи, — ви пропонували народові демократію. Чому б нам не вирішити суперечку демократичним шляхом? Проголосуймо. Більшість вирішить, як краще для більшості.

Корвін і Ріна переглянулися. Фаворит обвів очима залу, силуючись прорахувати розподіл сил. У залі зібралися як представники таємної опозиції, так і шанувальники Катона. Однак не варто було скидати з рахунку і тих, чиї вподобання залежали від розміру компенсації — у грошовому еквіваленті, або ж в еквіваленті умов сумнівних угод. В очах Корвіна зажеврів блискіт азарту. Він подав ледь помітний сигнал, який у залі розпізнали дуже нечисленні люди, а саме глибоко заміжні та заможні пані, які вельми полюбляли листуватися. Пані М. і пані Н., наче ненароком, відійшли від своїх чоловіків і доєдналися до товариства панянок, які намагалися заспокоїти нерви келихом вина.

Корвін підморгнув Ріні.

Моя Верховна Правителько, чи не здається вам, що це чудова пропозиція? Заледве не єдина чудова пропозиція, яку висунув пан Верховний Меланхоліт за увесь час діяльності?

У ній відчуваються досвід і мудрість, — вона закивала. — Чи не так, панове?

Залою, наче брижі на воді, розійшлися згодні погуки.

— Отже, — Корвін плеснув у долоні, — правила прості. Якщо ви вважаєте, що ваші серця ще недостатньо почерствіли, якщо ваші людські душі ще жевріють у ваших тілах, тоді ви погодитесь із тим, що найвища цінність — життя, і за життя кожної людини необхідно боротися, незважаючи на те, наскільки низькі шанси його вберегти підніміть руку. Якщо ви бажаєте живцем спалити кілька тисяч ні в чому невинних душ ваших братів і сестер, напустити на них Морові страждання лишень через те, що вас охопив страх... Що ж, підіймайте руку у такому випадку, аби затвердити свої наміри.

Дехто почав здіймати руки, та Корвін їх спинив і продовжив:

— Кілька невеличких, але напрочуд важливих умов. Двічі здіймати руку не можна, — він примружився й поглянув на аристократа з двома здійнятими руками. — Змінювати рішення теж не можна. І, головне, перш ніж голосувати, добре поміркуйте: якого майбутнього бажаєте для себе, своїх сімей і для усієї імперії.

Він пройшовся туди і назад — наче давав придворним час, аби прийняти рішення. Насправді ж Корвін дочікувався сигналів від пані М. і пані Н. Щойно обидві пані крукові кивнули, князь оголосив початок голосування.

— За те, аби врятувати життя нашим братам і сестрам, — Корвін заклав руки за спину, — проголосувало четверо князів, тридцять вісім намісників регіонів і сто двадцять двоє придворних.

Він обернувся до Ріни. Дівчина звела руку, і її прикладу послідував сам Корвін.

— А також Її Величність і князь Саверу.

Його пильні очі вглядалися у те, як здіймаються, одна за одною, руки тих, хто голосував за знищення постраждалих від недуги. Кожна рука, яку зводили панич або панянка, змушувала устав фаворита гидливо вигинатися. Він стиснув пальці до білих кісточок, помітивши, що серед алазонців троє також проголосували за ідею Катона.

Ріна поквапом підраховувала голоси. Після дев’яноста трьох вона збилася. Її серце важко забилося в грудях. Долоні спітніли.

— Один князь, семеро намісників регіонів, стоп’ятнадцятеро придворних, Верховний Меланхоліт і, — Корвін озирнувся до Луція. Голос крука просочився презирством, — син Правителя.

— Згідно з результатами демократичного голосування, — Ріна стала опліч князя, — ми негайно починаємо збір добровольців, які вирушать до Каліпіди для надання медичної допомоги і гуманітарної підтримки.

Катон поаплодував без особливого ентузіазму.

— Не смію заперечувати. Ви перемогли.

— Це не змагання, — Ріна скоса спостерігала за Верховним Меланхолітом.

— Звичайно. Це політика.

Катон зітхнув на повні груди, оглядаючи підданих, які з висоти тронного постаменту видавалися шаховими фігурками.

— Поки ми не розійшлися, я хотів би зробити невеличку заяву.

Ріна й не сміла сподіватися, що Катон вирішив полишити пост Верховного Меланхоліта. Він і не вирішив.

— Я готовий виголосити свій перший наказ. Сьогоднішні події мене на нього надихнули, — він завмер, запитально споглядаючи на Верховну Правительку.

Не смію вам відмовити, — без особливого піднесення відповіла вона, потираючи передпліччя, де червоніло його ім’я.

Він вийшов уперед, привертаючи до себе всю увагу. Ріну охопила нудота — та нудота, яка передвіщала для неї не найприємніші події.

Оскільки Каліпіда має необхідність у персоналі, який забезпечить життєдіяльність півострова, я категорично проти того, аби піддавати небезпеці лічеців або інших двоєдушників, — виголошував Катон. — Перший наказ Верховного Меланхоліта Підмісячної імперії наступний: кожне князівство направить у Каліпіду не менше тисячі представників малих народів, які забезпечать ізольованим каліпідійцям медичну, побутову та продовольчу допомогу, — він прочистив горло. — Оскільки ми все ще можемо очікувати повторного наступу з боку Імперії Сонць, то і військова допомога теж впаде на плечі малих народів. Потому необхідно, аби кожне князівство виділило не менше десяти тисяч представників малих народів, старших від дванадцяти років, які понесуть службу на півдні імперії.

— Ви не можете просто зігнати нас на заражену територію, — подав голос Дедал. — Альви і брауні, так само, як і решта жителів імперії, готові надати посильну допомогу, але ви не маєте права нас примушувати.

Катон навіть не глянув у його бік. Здавалося, він альва навіть не помітив.

— Верховна Правителька не підтримає ваш злочинний наказ, — Карлін вийшов уперед. Його кругле лице, зазвичай життєрадісне, видавалося майже войовничим.

— Справді? — Катон звів брови і обернувся до Ріни. Погляд його впав на її руку, помічену його іменням.

— Верховна Правителько, ви зобов’язані накласти вето, — Дедал підійшов — достатньо близько, аби його було помітно, проте не ближче до тронів, аніж стояв Карлін: чим вищим було становище панів, тим сильнішим бував їхній гнів, а тому не варто було траплятися під руку, особливо якщо рука належала комусь справді впливовому.

Верховна Правителька стояла, не розпроставши плечі, як робила зазвичай, а зсутулившись. Здавалося, корона стала заважкою для її голови, здавалося, її шия більше не могла витримати її ваги.

— Верховна Правителько? — не так упевнено повторив Дедал. — Ви ж не скористаєтеся з нашого становища?

Вона звела підборіддя. На обличчі Верховної Правительки тепер складно було прочитати бодай якусь емоцію. Наче його затуляла маска.

Князь Саверу метнув погляд на руку Верховної Правительки і збіг вниз сходами. Він зник в юрмі, лишень всипаний рубінами і пір’ям плащ майнув у натовпі.

Ріна залишилася одна. Сотні пар очей були приковані до неї, мовчазної, сполотнілої. Вона сховала руки за спину і покручувала холодні каблучки на змокрілих пальцях.

— Пані Верховна Правителько, ви ж погоджуєтеся, що моя пропозиція вельми розважлива, — вкрадливо промовив Катон, — і що почнемо ми з представників малих народів, які перебувають у цій залі.

Стражники дістали списи. Вони спрямували люті погляди на кілька десятків альвів і брауні, що прийшли на зібрання разом із Дедалом.

— Ріно, — одними лише губами прошепотів Карлін. Його чорні очі стали вологими.

Плащ фаворита знову майнув у юрмі. Корвін вихопив погляд Ріни і підморгнув.

Верховна Правителька зробила крок уперед. Вона стояла на самому краю верхньої сходинки тронного постаменту, а там, унизу, під її ногами, очікували вердикту ті, з ким вона уклала угоду. Ті, умови угоди з якими вона збиралася порушити.

Знову.

—Я підтримую наказ Верховного Меланхоліта, — оголосила вона, не зводячи з Карліна очей.

Губи брауні затремтіли. На його широко розплющені очі навернулися сльози. Дедал пирхнув. Він розвернувся і попрямував геть

із зали. Його свита пішла за ним. Карлін, кинувши на Ріну останній погляд, повний невіри і — тут серце в грудях дівчини пропустило удар — розчарування, повільно рушив за ними.

Іменем Верховного Меланхоліта! — стражники схрестили списи перед альвами і брауні.

Іменем Верховної Правительки! — вони оточили свиту Дедала.

Ваша Величносте! — Корвін пробирався кріз натовп, тримаючи свій довгий плащ на згині ліктя. Він прослизнув між Карліном і стражниками, обережно уникаючи зустрічі з вістрями списів. Прошу мені вибачити, але Савер не може надати ні альв, ні брауні для цієї місії.

Це чому ж? — Катон примружив очі.

Корвін вертів у пальцях ручку.

— Так вже співпало, що буквально мить тому я підписав князівський наказ про те, що в князівстві Савер більш не існує малих народів. Є лише саверці і саверки, — він сховав ручку в кишеню мундира. В іншому боці зали в руці Дана білів аркуш, на якому виднівся розгонистий підпис Корвіна і печатка, залишена перснем Каганів. — Тож, за всієї поваги, та я не можу виконати наказу, а ці поважні пани не можуть більше бути затримані.