Остання данина Саверу

Ви не могли видати наказ, що суперечить моєму наказу, — Катон тримав руки за спиною, і того не міг бачити ніхто — окрім Ріни — та він стискав долоні до хрускоту.

— Поки він не був затверджений Верховною Правителькою, він був не більш як увічливою рекомендацією, якою я найневвічли-вішим чином знехтував, — Корвін поплескав себе пальцем по підборіддю. Його губи тремтіли в злостивому посміхові.

Губи Катона сіпнулися — більше в презирстві, ніж посміхові.

— Що ж, обійдемося без скромних зусиль Саверу. Прошу князів і княгинь невідкладно відрядити не менше десяти тисяч представників малих народів до Каліпіди.

— Із величезним задоволенням, — Амнон з роду Адалинів, новий князь Кабірії, вийшов уперед і вклонився. — Кабірія спорядить п’ятнадцять тисяч альвів. І ще п’ять тисяч рабів з Агори.

Катон кивнув. Він обвів поглядом натовп. Жоден князь більше до нього не звернувся.

— Це як розуміти?

— Річ у тім, — одповів Корвін, — що я був не єдиним князем, який підписав такий наказ. Малих народів більше не існує як поняття в Савері, Невриді, Будині, Алазоні й Каліпіді. Існують лише саверці, невридійці, будинці, алазонці і каліпідійці.

— Це смішно. Я чітко наказав відіслати до Каліпіди альвів і брауні.

— З усією повагою, — Корвін крокував до тронного постаменту вайлувато, без поспіху. Без поспіху він здійнявся сходами і, так само без поспіху, сів на бильце трону Верховної Правительки. — Наступного разу вам варто уважніше добирати формулювання.

— Пане Верховний Меланхоліте, — звернулася до Катона Ріна. Корвін подав їй руку, і вона, прийнявши її, сіла на трон. — Ви бажаєте випробувати Фортуну і оголосити новий наказ?

Катон вклонився. Збоку могло здатися, що поштиво. Та чоловік увіпнув жорсткий холодний погляд — не в Ріну — у Корвіна. Корвін же начебто погляду Катона не помічав. Він безтурботно гойдав ногою, розглядаючи ніс начищеного до блиску чобота.

* * *

Корвін, а за ним Ріна, квапливо йшли коридором. До відбуття в Каліпіду все було готово. Аріелла вже вирушила до Алазони, аби звідти допровадити гуманітарний кортеж до польового шпиталю, який звели для хворих. Верховна Правителька і її фаворит мали рушити прямо туди, аби оцінити масштаб трагедії, яку принесли хвилі Моря чорних вод з Імперії Сонць.

У погано освітленому коридорі, наче блискавка, майнув спалах. Корвін захрипів і впав на коліна.

Пельніти обхопили його шию. Наче лози отруйного плюща, вони зв’язали його плечі і тіло. Ріна кинулася до Корвіна. Полум’я обпекло її. Лице князя почервоніло. Пельніти стислися сильніше.

Запалав чорний вогонь. Зметнулися іскри. Пельніти зашипіли. Вони розтанули у їдкому темному диму, що сповивався довкіл Корвіна.

Чоловік так і лишився навколішки, намагаючись віддихатися. Князь розсміявся.

Зі сусіднього коридору долинув дитячий крик. Сміх Корвіна став дзвінкішим. Він, потираючи шию, звівся на ноги. Ріна помітила, як підлогою коридору тягнуться чорні вогняні лизні — просто з-під ніг князя.

— Він вдарив мене! — Луцій біг до Ріни. Його обличчя багряніло від гніву та сліз. Він припав до неї, скімлячи. — Твій фаворит підняв на мене руку.

Лише плеснув по пустотливих рученятах з профілактичною метою, — Корвін стенув плечима, оглядаючи обгорілий рукав мундира. Він осмучено вигнув губи.

—Я вб’ю тебе, — обличчя Луція раптово стало холодним, серйозним, наче мить тому він не вдавав беззахисне маля. — Одного разу таки вб’ю.

Корвін з виразом якнайпоблажливішим впер руки в коліна і схилився до хлопчиська.

Тільки пам’ятай: після смерті я стану вічним Темним духом. Знудженим і мстивим. Я приходитиму до тебе у снах і мучитиму, допоки не зведу з розуму. Тобі здаватиметься, що я у кожній тіні, у кожному темному кутку цього замку — ні — імперії. Я не дозволю тобі забути про мене ні на мить. Я переслідуватиму тебе у кожному повіві північного вітру, що лизатиме твою потилицю, — говорив він, ледве не торкаючись губами вуха хлопчика, — у кожному шерхоті. У кожній миті, коли твоє злостиве серденько стискатиметься від жаху. Ти молитимешся про смерть. Луцій лиш звів підборіддя — воно тремотало. Корвін криво, заледве не хижо, всміхнувся.

—А коли ти таки помреш, я не переправлю тебе до Брами Мора. Я заберу тебе у безрадісне, оповите туманами Лімбо, де ти слугуватимеш мені вічність і по тому.

Корвін вдоволено мугикнув: обличчя хлопчиська видавалося байдужим, та в очах оселився справжній острах. Луцій відпустив Ріну і поквапився геть.

— Стояти, — скомандував Корвін. — Що ти, як вихований юнак, маєш мені сказати?

Луцій прискорив крок.

— Давай, допоможу. Фраза починається з «Прошу мене», — пелехи чорного туману потяглися до хлопчика і вгилили його під зад. Луцій вискнув. Він озирнувся, метнувши до Корвіна повний ненависті погляд, — а закінчується «вибачити».

Хлопчисько побіг геть.

— Чарівне звірятко, — Корвін все ще хихотів.

— Правитель скалічив йому душу, — Ріна все ще взиралася в глиб порожнього коридору, де зник її брат. — Перетворив на звіра. Небезпечного.

— Його точно не варто недооцінювати, — усміх щез з вуст Корвіна. — Але звірі, навіть небезпечні, мають дві риси: вони стають ласкавішими, якщо їх любити, і слухнянішими, якщо дресирувати. Дресирування на мені, душе моя.

Корвін клацнув пальцями, і в глибині замку знову вчувся виск Луція.

РОЗДІЛ 22

Лоно піни морської, звідки вийшли перші з нас

— Далі ти не підеш, — Корвін вхопив Ріну за лікоть, коли та попрямувала до конюшні.

— Я маю. Я їхня Верховна Правителька.

— Ти не ініційована, — Корвін стишив голос, його погляд метнувся до свити — решта трималися достатньо далеко, аби не почути її слів. — Твій імунітет слабший, ніж у будь-кого з нас.

— І як я згорю, якщо моя кров порожня? — вона звела брови.

Корвін зітхнув, як здалося Ріні, приречено. Судячи з того, як чіпко він увіп’явся в її руку, князь готувався навести низку розумних і вітіюватих у формулюваннях аргументів про те, чому Верховна Правителька мала розвернутися до підданих спиною і погалопувати геть під покров шикарних палат метропольського замку, де про недугу мали доволі невиразне уявлення і воліли, аби так залишалося й надалі.

Ця розмова відбулася за добу до того, як Ріна, і, особливо, Корвін глибше вдихнули повітря Каліпіди — гірко-солодке, просякнуте ядучим димом. Попіл осідав їм на волосся і вкривав витоптаний брудний сніг. Смог, що тягнувся в небо, де не було видко сонць, плив над їхніми головами.

Те, що постало перед їхніми очима, було подібним до снів, у які обидвоє провалювалися щоночі.

Намети. Наче військовий табір. їх стояли сотні. Вони тяглися хмарою від Тисового перелісу до самої скелі Бешик. Морозний вітер тріпав стінки наметів. Вони нагадували опухлих від переситу звірів. Вони поглинали у себе оклопотаних лічеців і знатниць. Відригували стогонами помираючих.

В одному з наметів здійнялася крикнява. Його посірілі стінки охопила заграва. Намет ожив. Його тканинні стінки затріпотали, наче він був ладен здійнятися на кігтисті лапи і кинутися геть.

— Вода! — пролунав крик, наче дзвін схрещених мечів, голоси зсередини і ззовні.

Стіни намету затріпотали сильніше. З його пащі виносили людей. У його череві розжарювався вогонь. Він пропалив тканинні стінки. Зашипів і затріскотів. Його відблиски грали на обличчях хворих, яких складали рядами просто у сніг. Ті з них, хто ще мав сили дивитися, дивилися з жахом на те, як залишки намету зривають з обгорілого каркаса і чавлять у землю; як ллють, відро за відром, воду у полум’я; як вода зникає у полум’ї, наче безпомічний маленький плювок на щоці роздобрілого міщанина.

Нарешті вогонь вдалося згасити. І в очах хворих, окрім жаху, тепер майорів відчай. Вони більше не бачили вогню поміж спин лічеців, сестер і кетусів. Вони побачили те, що викликало вогонь — купку кісток, що димували. Почорнілий череп дивився безодніми очицями просто на них. З тих очиць хворих прикликав голос Мора: «Скоро!».

— Менше доби! — кинув один з лічеців, втираючи випотину з чола. Він сів на землю просто поряд з черепом і обвів хворих порожнім поглядом.

Можливо, вони і справді вже були порожнім місцем для нього: кожен з них — рано чи пізно — мав стати таким само почорнілим черепом.

— Іще вчора найслабші згоряли за дві доби, — пан Головний лі-чець пронісся повз Ріну і Корвіна, короткими чіткими рухами вказуючи, коли Верховній Правительці і її фаворитові належало йти.

Він наказав віднести скелет до братньої могили в Тисовому перелісі, а тих, хто вижив — розподілити серед п’яти наметів, які ще не згоріли.

Зодягніть, — він простягнув їм маски, просякнуті смердотним зіллям і спиртом.

А ви? — запитала Ріна, зав’язуючи свою.

Вони не захищають від недуги, — у голосі пана Головного лічеця віяли водночас насміх і втома. Вони віяли і в його блідавих водянисто-зелених очах. — Вони для того, аби ви, панно, довше протрималися при свідомості.

Корвін перетнув Ріні дорогу, простягаючи рукавички — бежеві, підбиті невридійським хутром. Дівчина насупилася.

— Інакше ти туди не ввійдеш.

Ріна натягнула їх на руки.

І пан Головний лічець розчахнув поли намету.

Ріна глибше вдихнула різкий повів зілля, що просякало маску, та він не забив запаху, який стояв у приміщенні. Уже знайомого їй і Корвіну. Той самий запах, який стояв в Істинному Лім-бо. Пах гниття й сірки.

Однак лікарський намет мав суттєву відмінність від Істинного Лімбо. Там стояла тиша. Тут було голосно. В «Оповідках народів Підмісячної імперії», у розділі про Верховну Правительку, мир її праху, В. Петрі написав, що перед смертю Її Величність здіймала довкола себе шум. Він писав, що лише ті, хто майже мертвий, так шумують. Так вони намагаються нагадати життю про свої існування. Так вони намагаються відсахати смерть. Смерть зависла над цим наметом, як зависла над сотнею інших. І її відчайдушне шумовиння не відлякувало, навпаки — знаджувало.

Напади кашлю злилися в єдину пісню, схожу на викривлену луну поклику Темної Богині. Хрипку пісню, що попереджала тих, хто іще був здоровим: тут панувала сила не менш небезпечна, аніж зграя голодної хтоні. Пісня кликала. Кликала тих, чиї лиця вкрила печать, настільки ж незнищенна, як печать Морани; тих, хто супроти волі уклав останню угоду з Темними Богами; тих, у чиїх жилах розтікалося щось небезпечніше, ніж і світлий, і темний вогонь. Пісня кликала зі самої Брами Мора, стулки якої були близькими як ніколи.

Здавалося, вони вже розчахнулися там, у протилежному кінці намету.

Ріна і Корвін перезирнулися. Обоє вчули потилицями доторки гострих кігтів Морани.

Ріна спочатку не завбачила їх — не розрізнила на брудній підлозі, відтерти яку не було ні часу, ні необхідності. Вона відчула їх під підошвами чобіт.

Ніколи ще, навіть у долині Йосафат, чорні ниті не здавалися настільки реальними. Вони спускалися з ліжок і нош, струмували серед землі, крові, блювотиння й інших випорожнень, перепліталися між собою, втиналися у подібну до воску шкіру хворих, які, наче свічки, от-от мали зотліти. То була чорна ріка, яка ділила намет навпіл. І обидва береги більше належали мертвим, аніж живим.

Намет розітнув вереск. За п’ять рядів від них дві знатниці заледве втримували чоловіка. Його обгоріла плоть лишалася слизькими клаптями на їхніх долонях. Двоє лічеців притисли до дошки його ногу — почорнілий шматок м’яса. З-за їхніх спин вчувався звук того, як зубці пилки скребуть кістку.

— Пельнітами, — пан Головний лічець перетнувся, коли вереск чоловіка розійшовся приміщенням, вибиваючись із загальної хрипкої пісні стражденних, — було би швидше і гуманніше. Але сполум’янілі кровоносні судини неможливо купірувати. Вогонь повзе далі тілом. І, крім кінцівки, ми втрачаємо ціле життя.

Вереск обернувся звіриним ричанням — виском величезного горбиля з відрізаним хвостом.

Знатниці і лічеці відхопилися. Потужні щелепи полиснули у тьмавому світлі. Закричала жінка. Прогримів постріл. Горбиль іще двічі здригнувся і завмер у калюжі крові — своєї і знатниці, якій відітнув ліве передпліччя.

Корвін і Ріна кинулися до них. Коли вони пробралися крізь сплетені ниті смерті і розкладених просто підлоги пацієнтів, яким не вистачило ліжок, горбиля більше не було. Лічеці загорнули тіло чоловіка — разом з відпиляною ногою — у скривавлене простирадло і вже несли до виходу. Знатницю вклали на його місце і наклали джгут. Її хрипке дихання доєдналося до загальної пісні.

Ріна зірвала маску — крізь змоклу тканину було не вдихнути. З рота здійнялася пара. Вона роззирнулася — лише пан Головний лічець, фаворит і Верховна Правителька стояли у верхньому одязі. Пацієнти ж лежали у спідньому, або й взагалі без нього. їхні тіла блищали від поту. Навіть тіла тих, на кого знатниці скидали сніг.

—Наше щастя, що ми північна імперія, — мовив пан Головний Лічець. — Було б зараз літо...

Його слова увірвала низка вересків і скрегіт пилки, які здійнялися в іншому кінці намету.

—Беладонна, — почала було Ріна.

— Закінчилася.

Партія саверської буде тут за дві години, — сказав Корвін, і вереск знову обернувся звіриним ричанням. їх закінчили постріли.

—За дві години згорить увесь цей намет, — пан Головний лічець вставив до рота папіросу, але вогонь так і не спалахнув на кінчиках його пальців. Він пожував її і сховав у кишені. — Усе, що ми можемо — це відрізати зотлілі кінцівки і сподіватися, що решта тіла не сполум’яніє протягом принаймні доби.

—Немає жодної інформації про те, що в імперії раніше спалахувала ця недуга, — Ріна пропустила знатниць з цеберками. Вони висипали сніг на худорлявого хлопця, що лежав поруч. Над ним здійнялася пара. Сніг швидко танув на його почервонілій шкірі. — Але складно повірити, що не сталося жодного спалаху за останні дві тисячі років. Отже, методи боротьби все ж існують.

—Раніше Боги відповідали на молитви. А землею блукали празвірі, — протягнув пан Головний лічець, знову жуючи папіросу, — а імперія цілий рік була вкрита снігами. А тепер...

Хлопець вхопив Ріну за руку. Його тонкі пальці обпалили зап’ясток.

— Вбийте мене, — він впинався у Верховну Правительку блискучими від лихоманки очима, — прошу.

Корвін заштовхнув Ріну за спину.

Хлопець відкинувся на мокре ліжко, важко дихаючи.

— Прошу.

Вчулося клацання запобіжника. Пан Головний лічець наставив на хлопця пістолет.

Ріна стисла руку лічеця. Корвін лише похитав головою. Він пошукав у кишені і вклав у гарячу руку хлопця монету. З очей хлопця зацебеніли дві тонкі доріжки. Вони випарувалися, так і не діставшись подушки. Пересохлі губи затремтіли, чи то від відчаю, чи то від усмішки.

— Я попрохаю в Мора мирної вічності для вас, — просипів він.

Корвін і Ріна йому не відповіли. Який сенс було хлопцеві знати, що і вічність, і по тому мир їм не загрожує?

Хлопець заплющив очі. Його груди часто здіймалися. На червоній шкірі кулака, в якому він затиснув монету, побіліли кісточки. Але він чекав.

За мить до того, як прозгучав постріл, Корвін притиснув Ріну до грудей і закрив їй вуха. За її спиною заметушилися знатниці. Коли Корвін дозволив Ріні обернутися, на ліжко вже поклали іншого хлопця, такого ж худорлявого.

— Мене!

— Прошу, і мене!

З сусідніх ліжок долинали хрипи, заледве чутні, проте наполегливі. Пан Головний лічець перевірив магазин пістолета. Він був порожнім. Він прочистив горло.

— Мовчати! — його голос на кілька митей пересилив заупокійну пісню кашлю і стогонів. — Не розкисати. Перш за все — здорові душі. Лише тоді будуть здоровими тіла.

Він озирнувся до Корвіна і стишив голос:

— Нам потрібно більше куль, — чоловік сховав пістолет і знову дістав пожовану папіросу.

— Будуть. Щось іще? — Корвін потирав чоло. Здавалося, його корона втиналася у голову, наче кігті розлютованого крука.

Пан Головний лічець перестав жувати папіросу. В його очах — водянисто-зелених і блідавих — з’явилася розгубленість.

— Боги мені свідки, вперше за сорок років практики я не знаю, що просити чи вимагати. Більше не знаю.

Його очі поблідли сильніше. Пан Головний лічець, Ріна й Корвін озирнулися на дитячий плач. Дитина, дівчинка років трьох, надривно заходилася над жінкою, лице якої знатниця вкрила простирадлом. Дитина закинула голову, кричачи. І тут її крик перетворився на кашель. То був надривний, глибокий кашель. Знатниця простягла дитині горнятко з водою. Вона торкнулася спини дівчинки і відсахнулася, зашипівши. На її долоні багрянів опік.

— Недуга тепер вражає і дітей, — пояснив пан Головний лічець.

— Ви їх не ізолювали? — Корвін зціпенів. Не рухався увесь той час, поки знатниця намагалася напоїти дитину, увесь той час, поки надривний кашель роздирав легені дівчинки.

— Не всі батьки готові відпустити дітей, — лічець схилив голову. — Розумієте, батьківська любов часто змушує діяти всупереч здоровому глузду.

— Не розумію, — пробурмотів Корвін, не відриваючи погляду від дівчинки, чиє тендітне личко вкрилося бісером поту. Вона впала на нерухомі груди матері і закашлялася. Коли сестра здійняла її на руки, на грудях матері, там, де мить тому було обличчя дівчинки, червоніли плями крові.

— Якщо ми заберемо її звідси просто зараз, у неї є шанси вижити? — Ріна перехопила лічеця за лікоть.

— Я не шанувальник пана Верховного Меланхоліта, — він навіть не спробував ввічливо усміхнутися їй, а просто зняв руку з ліктя, — однак він має рацію, моя пані — смерть від вогню — найгуманніший спосіб зупинити муки хворих. І врятувати тих, кого недуга ще не спобігла.

Ріна похитнула головою. Не тому що погоджувалася з його словами. Корона здавалася нестерпно тяжкою. Дівчина потерла скроню. На рукавичці залишилася кров. Метал впинався у шкіру. Корвін вивів її з намету, перш ніж це побачив хтось із присутніх.

Їм назустріч їхали вози. Зрозуміти, які з них везли іще живих людей, можна було лише за надривним кашлем.

— Скільки? — лічеці винесли два ряди нош.

— Три десятки, — кетуси вивантажували на них людей. І живих, і мертвих. — Третина згоріла дорогою.

Князь запалив цигарку і протягнув Ріні, коли вони сіли під деревом Тисового переліса, відкинувши голови на стовбур, аби бодай на мить забути про ваготу корон. Вони курили мовчки, спостерігаючи за тим, як нічна тінь лягає на Імперію Сонць, що засинала — тонку смугу землі, яка виднілася за морем. Єдиним звуком, який видавав кожен із них, було шипіння чергової цигарки. І Корвін, і Ріна уникали дивитися одне одному в очі. Тому що, поглянувши іншому в очі, їм довелося б промовити вголос те, про що кожен із них думав: Катон мав рацію.

— Коли прибуває Аріелла? — охриплим голосом запитав Корвін.

— За дві-три години, — голос Ріни тремтів.

Корвін кивнув, запалюючи нову цигарку.

— Ти маєш повернутися в Метрополь. Не можна залишати Катона одного, — він видихнув хмару диму, яка нагадувала лизні полум’я. — Ще організує в Залі для гри у м’яч клуб заїдливих пенсіонерів.

Вона похитала головою. Корвін закотив очі.

Позаду них вчулися кроки. Вони озирнулися, очікуючи побачити Аріеллу. Але то була не княгиня Каліпіди. То були двоє лічеців. Вони несли ноші. Ноші з тілом. Один з них, помітивши Верховну Правительку і її фаворита, спробував вклонитися, наступив на край простирадла і стягнув його з тіла. З двох тіл. То була мати, смерть якої вони побачили в наметі. Але не тільки матір. Дівчинка, що заходилася над її тілом, лежала на її грудях. Дівчинка більше не надривалася від кашлю. Дівчинка більше не дихала.

Князь і Верховна Правителька дивилися вслід лічецям, які рушили до глибокої ями, куди складали тіла інших померлих. Вони обидва прочитали молитву — і Світлим Богам, і Темним — й опісля того опустили тіла в яму. Той з них, що був старшим, запалив огніт. Мить, і яму охопило полум’я. Вони постояли, схиливши голови, а тоді повернулися до табору, звідки знову і знову долунювали кашель, стогони і ридання.

Горіти нам в Пеклі, Корвіне, — Ріна звелася, втираючи очі.

Вічність і по тому, — він кивнув. Його руки тремтіли — так само, як тієї ночі, коли він спалив Габор. Корвін поглянув на пройняті дрожем пальці і стиснув їх у кулак. — Ходімо, потрібно діяти швидко.

* * *

Самотні почорнілі будинки на почорнілій скелі Бешик охмуро спозирали неживими очицями в море.

Море було тихим, гладким, наче дзеркало. З іншого боку бовваніли примарні обриси Імперії Сонць. Наче втомлений звір, землі імперії сумирно спали під тихий плескіт води. Чи справді ті, інші двоєдушники, спали тієї ночі сумирно? Чи могли вони сумирно спати, знаючи, яку напасть принесли до берегів Підмісячної імперії? Ріна відвернулася від горизонту. Вона була готова поклястися, що так.

Корвін похитнувся. Його обличчя не було посічене тонкими червоними порізами. На вилиці й оці не набрякали синці. Але його скронями стікав піт. Ріна помітила, як його очі, які щойно з пронизливою ясністю слідкували за тим, що розгорталося попід скелею Бешик, закотилися. Князь ледь тримався на ногах. Ріна підхопила його попід руку — достоту як в День Піднесення Духу

—Душе моя, ти правда до мене горнешся, або ж у мене лихоманка?

— Звичайно лихоманка. Та обіприся ж на мене.

Ріна перехопила його міцніше. Та Корвін, видавши здушений стогін, все ж став прямо. З його носа струмувала кров. Він втерся хусткою. Довгі миті князь споглядав власну кров з подивуванням. А тоді слабка крива усмішка торкнулася його скривавлених губ. Ріна ж споглядала хустку, приклавши долоню до грудей, де відлунювало печіння обірваної ниті — тієї, яка луснула в день загибелі Севастіана. Перш ніж вона мовила бодай слово, Корвін похитав головою. Очі його гляділи з колишньою ясністю. Він спозирнув на пана Головного лічеця, що саме простував до них, і поспіхом сховав скривавлену хустку в кишені. Корвін розпростав плечі. Те, що сталося мить тому, видавала хіба випотина на його зблідлому чолі.

За спинами Корвіна і Ріни здіймався дим від сотні згарищ — колишніх наметів. Сотня братніх могил. Пропалена земля — ані чорних нитей, ані хрипкої пісні вмираючих.

Пан Головний лічець курив пожовану папіросу, вглядаючись кудись крізь запону диму. Він покинув крайній намет останнім, переконуючи хворих, що скоро повернеться з ліками.

Ольву почали ятрити крики. Троє пірнули у присадкуватий будинок біля апельсинового дерева. Всередині забринів жіночий крик. Тоді — гнівливий погук чоловіка. Дитячий переляканий виск. Вікна будинку ізсередини освітив спалах. Голоси жінки та чоловіка затихли. Виск дитини став голоснішим. Солдати вийшли з будинку. Один із них ніс хлопчика років чотирьох, що борсався, наче оскаженілий. Двоє спинилися. Вони запалили огніти. Будинок зайнявся. Відблиски полуміння заграли на формі кораксів.

—Вбивці! — Аріелла штовхнула Корвіна.

Його чобіт загальмував на краю урвища. Чорні пельніти оповили княгиню Каліпіди. Вона зревіла. Люто труснула головою. Її шкіра запаленіла білим жарінням. Вона силилася вирватися, але чорний вогонь оповив увесь її стан. Аріелла заревіла лютіше. І їй завторив дитячий виск.

—Це єдиний спосіб урятувати бодай частину твого народу, глухо сказав Корвін.

—Ми маємо евакуювати дітей, — Ріна стала між ним і княгинею. Її голос затремтів, коли до них долинули крики дітей, яких коракси несли геть з домівок, де спалахували і гасли ридання їхніх матерів.

Минуло кілька митей, поки затих черговий материнський крик і поки не вичерпався потік матроської лайки, якою її і Корвіна обсипала княгиня Аріелла.

— Місто потрібно спалити, — сказав Корвін.

— Через мій труп! — тіло Аріелли спломеніло, але пітьма з шипінням згасила її вогонь. Чорні пельніти сильніше стиснутш княгиню.

Я повинен, — Корвін обійшов Ріну і схилився до самого обличчя Аріелли. — Подобається це тобі, або ні — я це зроблю.

Він став до неї спиною. Опустив погляд униз, на оповиту криками Ольву. Довкіл його плечей зазміїлися чорні згустки диму. Його сила в’юнилася, добирала міці, аби поглинути місто і залишити по ньому лише охоплений димом кратер.

— Ми підемо в море! — вигукнула Аріелла.

Корвін і Ріна озирнулися до неї. Вона повисла на пельнітах, майже безпомічна молода панянка, чиє чоло вінчала важка корона. Чорне полум’я пропалило сердак і лазурову сукню. Та на її лиці не було болю. Навпаче, її очі горіли рішучістю.

— Вода зцілить нас.

—А якщо ні? — Ріна провела поглядом кораксів, що несли на плечах вже стихлих дітей. І воїни, і діти видавалися блідавими і виснаженими.

На губах Аріелли викарбувалася крива, сповнена гіркоти посмішка.

— Тоді не вогонь, а вода стане нашою загибеллю.

* * *

Дорогі меблі, що передавалися каліпідійцями з покоління в покоління, були политі олією. Каліпідські килими усіх кольорів самотньо пістрявіли на пляжі — більше жодна нога не мала ступити на них, не буде вилита жодна каша, і не буде розлито ані горнятка кави. Скрині, наповнені дорогоцінним крамом, дорогоцінний крам без скринь — усе було скинуто на дві купи серед піску.

Ольвці вишикувалися вздовж пруту води. Кілька тисяч осіб. Цілі сім’ї. Або не цілі — недуга встигла забрати третину містян. Діти, яких матері не побажали віддавати кораксам, боязко тулилися до їхніх ніг і грудей. Ті ж, хто віддали своїх дітей добровільно, заламували пальці спорожнілих рук.

Аріелла вдивлялась у воду. Її профіль — все так само погордливий, але захуджений від кількох ночей без сну (а, можливо, і хвороби, що починала розгорятися у венах) сяяв у місячному світлі. Холодні полиски грали на її лиці, наче княгиня вже визирала з-під води.

Вона відірвала погляд від моря і поглянула на місто — скелет, обточений битвою, він розпадався під натиском недуги — спорожнілий і майже забутий.

— Запам’ятайте наш бешик — нашу колиску. Запам’ятайте добре, ми більше її не побачимо, — Аріелла обернулася до підданих. — Ми повернемося в лоно піни морської, звідки вийшли перші з нас. І сіль вимиє недугу з нашої крові. А якщо ні, — княгиня спозир-нула на Корвіна, — ми підемо як гордий риб’ячий народ. Тіла наші послугують кормом. Кістки наші обернуться піском.

Вона розкинула руки. У її долонях запалали огніти. Княгиня розпалила багаття — зайняла дорогі меблі, дорогоцінний крам і каліпідські килими. Юрмою рознісся неясний гомін.

— Море не терпить надміру, — у її голосі вчувалося роздратування втомленої матері.

Гомін вщух.

— Ми заберемо лише найцінніше — наші душі. Решта буде спалена у вогні.

Аріелла затримала на браслеті Таїс, браслеті її матері, пальці. Та лише на мить. Княгиня зірвала його і кинула в одне з багать.

Двоєдушники стягали з себе одіж. Хтось легко, недбало кидав у полум’я, а хтось дбайливо складав рівною купкою, а купку врочисто підносив до пожадливих язиків вогню.

Аріелла зірвала з себе намисто і сережки. Зняла сердак і лазурову сукню. Скинула чоботи і комплект контрабандної зовнішньосвітньої білизни. Вона, нага, випросталася на весь зріст і закинула мідну косу за спину. Уважні очі, які мали усі ділки та їхні діти, майнули обличчями кораксів зі свити князя Саверу і раптом спинилися. Аріелла сутужно видихнула.

— Яка ж ти сволота! — звук ляпаса поглинув розкат хвиль. Море вирувало.

Корвін криво всміхнувся, потираючи щоку.

— Ви маєте попрощатися.

Умить уся погорда злетіла з лиця княгині, облишивши лише лик розгубленої, трохи вередливої дитини. Вона захитала головою, ззираючись у рівні ряди кораксів, наче побачила древнього духа.

Він має пам’ятати тебе, — Корвін витримав погляд Аріелли. То був погляд, що мовив: «Молися Морані та Мору, аби я загинула в Морі чорних вод, інакше я вб’ю тебе».

Несподівано Аріелла гмикнула. Обличчя її втратило залишки розгубленості і гніву. Вона звела підборіддя, як це дві тисячі років тому робила і сама Таїс.

— Ви, круки, надто сентиментальні, — лукавість спломенілася в її очах. — Але, як ти бажаєш, май певність, він мене запам’ятає. Гей, ти!

Дівчина прокрокувала поміж кількох рядів воїнів. Вона спинилася навпроти одного з них — нічим не примітного чоловіка. Він нагадував коракса не більше, ніж Ріна — жінку з клану галок — тобто, не нагадував зовсім.

Це був пожадливий цілунок. Який вибивав дух з грудей. Який не забували вічність і не забували деякий час по тому.

Аріелла розімкнула їхні вуста. На три довгі миті вона припала чолом до чола чоловіка. А тоді з хихотінням відштовхнула його і пройшла назад у повній впевненості, що кохання — важкий камінь, який потягне її до дна.

Корвін провів її пильним поглядом, а тоді, схиливши голову набік, придивився до чоловіка. Кути його уст невесело затремтіли. Круки забирали лише пам’ять розуму, але не серця. Той чоловік дивився княгині Каліпіди услід. Дивився, скривившись, стискаючи руку на грудях, де — відчував — натиналися ниті, що пропалювали нутро.

— Час вирушати додому! — Аріелла випила наостанок вина і кинула келих у багаття.

Вона увійшла у воду. Бурхливі хвилі розбивалися об її коліна, потім — об стегна, тоді — об живіт, а після — об плечі. Невдовзі вода вкрила княгиню, наче слугувала їй новою одежею. Аріелла зникла.

Хвилі усе лютіше билися об берег і скелі. Вітер міцніше віяв з півночі, наче підганяв решту ольвців перетнути грань, де закінчувалася суша і починалася вода.

Ріна спочатку не чула нічого, а, почувши, затулила вуха. То був високий ревет невідомого їй створіння. Величезна істота виринула з води, пронеслася понад хвилями, наче її перетинчасті плавці були крилами, і зникла під водою, здіймаючи стіну бризок. Її довгий хвіст вив’юнчився у повітрі перед тим, як його поглинула вода.

То був кит, а, можливо, водний змій.

— Сцилла, — прошепотів Ріні Корвін, не відводячи захопленого погляду з істоти, що знову плигнула над хвилями. — Отже, не збрехала.

— Празвір? — запитала Ріна.

— Останній в історії, — відповів Корвін.

Сцилла виринала з води знову і знову, наче хвалилася світлою, із золотавим відливом, лускою. Наче демонструвала розмах червоних плавців і вигин довгого потужного, гострого, як меч, хвоста. Сцилла заревіла, і в тому реветі вчувалася луна сміху княгині Каліпіди.

Ольвці, сотні за сотнями, кинулися у воду. Зморених хворобою і літніх у хвилі скидали з пірса. Вода поглинала їх, одного за одним.

А за мить у місячних відображеннях з’являлися спини акул, дельфінів, гіпокампів, величезних черепах, кальмарів і різноманітної рибини, вигляду якої було не вирізнити в останніх хвилинах нічного мороку.

Шторм вирував у Морі чорних вод, та він все більше нагадував танок, бал морських гадів, свято тих, хто повернувся додому після довгої мандрівки.

Корвін і Ріна обмінялися кивками. Князь здійняв руки, і Ольву її залишки — поглинуло чорне полум’я.

Морські звірі завмерли у воді. Вони стихли, спостерігаючи крізь хвилі, як зникає їхнє місто — їхня колиска, їхній бешик.

Ревет Сцилли розрокотився над бухтою, в тому реветі більше не було чутно сміху Аріелли. Лишень відчайдушний крик, просякнутий сльозами. Риб’ячий народ здійняв свої голови над водою і роззявив німі роти. їхнім голосом став шторм. Так вони відспівували своє місто. Відспівували тих, хто загинув у ньому від руки ворога, чи від вогню недуги. Вони відспівували самих себе. Най навіть вода згасить полум’я хвороби в їхній крові, минулих ольвців більше не повернути.

Та пісня тягнулася, поки горіла Ольва, а, коли зотліли останні два будинки — палац князя на схилі і бідна рибальська хатина на краю міста — вони змовкли. Зникли спини акул, дельфінів, гіпокампів, велетенських черепах, кальмарів і різноманітної рибини. Востаннє зблиснула світла, з золотавим відливом луска сцилли, і востаннє вив’юнчився її міцний хвіст. Шторм ущух.

Сонця зійшли над Морем чорних вод, їхні відображення заіскрилися в темному плесі. І не лишилося нікого і нічого, окрім морської піни.

Ріна дивилася собі під ноги, спостерігаючи за тим, як піна знову і знову напускається на її змоклі чоботи. Дивилася вона собі під ноги не лише тому, що відчайдушно намагалася стримати сльози — корона була такою важкою, що Верховна Правителька більше не могла тримати голову прямо.

— В якомусь сенсі вони здобули свободу, — Корвін став по праву руку від неї. — Птахи вириваються з кліток, а риби — вивертаються з тенет.

Ріна не з першого разу, та все ж змогла підвести голову. Її скронею стікав струмок крові. Князь втер його. Дівчина вглядалася в водне плесо, у смугу суші, на якій прокидалися після чергової супокійної ночі жителі сусідньої імперії. Її пальці розсіяно терли груди. Та всередині Ріна не відчувала болю. Її легені все ще дихали. Тілом розходилася порожнеча. Можливо, так відчувалося умертвіння душі.

Прокричав Шу. Всупереч звичаю, він сів на плече Ріні. З його дзьоба випала записка.

Сестро, рушай в Агору негайно.

Поки крижаний вітер не розвіяв те, свідком чого вони не хочуть, аби ти стала.

Завжди на твоєму боці. Луцій.

Дівчина передала записку Корвінові. Заледве прочитавши, він спалив її огнітом.

—Потрібно негайно вирушати, — Ріна знову кинула на море погляд — наче іще сподівалася, що Аріелла і її народ вийдуть на сушу і оголосять, що вода їх зцілила. Що втрачене можна було повернути.

Корвін підізвав десяток кораксів. Вони йому вклонилися і обернулися птахами.

—Ми трохи почекаємо, — його вуста кривилися посміхом, що знаменував, що в голові фаворита Її Величності виникає план. — Тому що поїдемо не самі.

РОЗДІЛ 23

Агора

Вони другий день їхали Диким полем. Засніженим і неозорим. Вітер пронизував до кісток. Ріна силкувалася зігріти змерзлі пальці диханням.

— Ти сама відмовилася їхати в кареті, — Корвін порівняв коней. — Не дочекаюся, коли в імперії запрацює служба таксі.

Здійнявся вітер. Він підняв стіну снігу — мілкого і кілкого. Корвін накинув Ріні на голову каптур. Перш ніж його звіяло їй на плечі, чоловік зітхнув і спинив рисаків. Він перехилився до Ріни і туго перев’язав мотузки каптура під її підборіддям. Він вдоволено всміхнувся, спостерігаючи за тим, яка Ріна спробувала послабити вузол, але безуспішно.

— Промову вивчила? — він вже сидів рівно в своєму сідлі — недосяжний для того, аби почастувати його стусаном під ребра.

— Вважаєш, я не спроможна вивчити кілька абзаців тексту? — Ріна мотузки каптура все ж розв’язала.

— Вважаю, — він кивнув свиті кораксів, і вони продовжили шлях крізь заметіль. — Ти побачиш речі, які можуть, як то кажуть у Зовнішньому світі, вибити з колії.

Ратиці зітканих з чорного вогню коней лишали по собі доріжки розтопленого снігу, дві стежини, що починалися за виднокраєм

і мали простягнутися за інший виднокрай. Натаїр не попіклувався про те, щоб звести на Дикому полі бівуаків.

У Дикому полі не було укриттів ні від крижаного вітру, ні від переслідувачів. Лише самотні вежі чатових — дерев’яні змії, що застигли у стрибку — вони нагадували подорожньому, що він був не більш як миша, дичина, яку з легкістю заковтне рабовласницький стрій Кабірії.

Коні ступали траншеями — то не були рівні траншеї, які залишалися від коліс нагромаджених возів — які Ріна часто бачила в Невриді. То були бугристі сліди від важких ланцюгів, які раби тягли за собою, прямуючи до Метрополя, Каліпіди й Імперії Сонць.

Вздовж дороги виднілися пагорки. Вони височіли один за одним, наче хребет застиглого попід снігом змія.

—Це могили? — Ріна натягла на задубілі пальці рукави сердака.

Чорні язики Корвінового полумені простигли Ріні підбиті хутром рукавички — нові, бо старі, просякнуті гаром спалених наметів, Ріна пожбурнула у вогонь. Їх у князя малося ще багато — Лія надіслала кілька пар чарівних (на її смак) бежевих, зроблених з м’якої шкіри рукавичок. Але, оскільки чарівними вони були лише на смак княгині Невриди, Ріна безсовісно удавала, що забувала про їхнє існування. Та про їхнє існування якогось Мора не забув Корвін.

— Це місця спалення рабів, які загинули дорогою. Попіл, що розвіявся на попелі десятків, а тоді і сотень тисяч життів. Гори попелу, закостенілі за тисячі років.

—Це ж тут новий князь Кабірії планує прокласти дорогу, повернути гирла річок і висадити дерева? — Ріна роззирнулася. Вітер знову зірвав каптур з її голови.

— Пан новий князь вважає, ґрунт тут може стати родючим і це забезпечить харчем багатьох кабірійців, які опинилися за гранню бідності в роки правління пана спочилого князя, не було би миру його прахові, — з руки Корвіна потягнулися тіні. Вони накинули каптур Ріні на голову.

— Я не дозволю, — її голос пролунав глухо.

Корвін схилив голову набік.

—Тисячі років люди гинули, наче скот. І навіть після смерті їхні рештки хочуть використати як гумус. Тут буде місце пам’яті. А місця для дороги, садів та поселень в Кабірії більш ніж достатньо, — вона махнула рукою на безкраю пустельну рівнину довкіл.

Корвін озирнувся до старшого коракса, якого залишив при собі як радника замість Дана. Той записав слова Ріни.

Шу — маленька чорна ляпка в безмежній білизні Дикого поля, закружляв над ними, наче і Ріна, і Корвін, і вся їхня свита з більш чи менш знатних двоєдушників були таким само розвіяним попелом, яким були загиблі раби.

Ріна не мала наміру тягти з собою свиту. Особливо метропольську. Але преса (а з нею і настрій підданих) були невмолимі. Верховна Правителька була слабкою, говорили вони. Верховна Правителька не виконувала обіцянок, писали вони.

А тому Корвін попіклувався про те, аби день, коли раби Агори стануть вільними, на власні очі побачило якомога більше людей. Особливо недругів. І тому, окрім саверців, за ними слідували алазонці, метропольці, сатарханці і нечисленні здорові каліпідійці, а також альви й брауні. Пані М., як і пані Н., їхали у зручних каретах, не забувши прихопити своїх чоловіків. З карет час від часу долинали захоплені голоси. Іноді пані полишали карети, аби не менш захоплено побесідувати з іншими панями і навіть з панами. Усі ці бесіди були сповнені відкритої похвали, не-завуальованих лестощів і солодкоголосих мрій. Очевидно, ціна за підтримку починань Верховної Правительки і її фаворита була немалою. І, очевидно, вона зростала з кожним подоланим кілометром. Про це Ріна сказала Корвінові, коли вони перетинали Браму «Каліпіда-Кабірія», скорочуючи шлях на день. «Воно того вартує», — відповів Корвін.

Шу прокричав і сів Корвінові на плече. Вдалині мрів ліс. Сіра смуга голих дерев, поміж якими свистів вітер.

Пазуристі чорні гілки ліниво погойдувалися на вітрові. А на гілках погойдувалися обрубані мотузки.

—Тіла втікачів встигли зняти на честь твого візиту, — промовив Корвін.

Ріна роззирнулася. Найбільше мотузок висіло побіля крайки лісу. Наче втікачам спеціально дозволяли побачити те, чого вони ніколи не досягнуть — безкраї, залиті сонячними променями або місячним сяйвом простори. Свободу.

— Невже за дві тисячі років ніхто не спробував звільнити Агору? — Ріна розглядала дрімучу хащу, крізь яку пролягала стежина. Якби вздовж неї не звисали мотузки, цей ліс можна було б вважати чудовим. Чудовим для партизан, які готували засідки для стражників Агори.

— Спроби були, — Корвін вихнув рукою. Чорне полум’я розітнуло віття, що звисало занизько над стежиною і заважало проїхати. — Мої пращури заснували Гніздо після невдалого набігу на Агору — аби врятуватися від переслідувань і вкрити тих небагатьох, кого все ж вдалося вичепити з лап стражників.

— Напевно, шереху вони навели знатного, — дівчина всміхнулася.

— Вони так і не дісталися Агори, — Корвін спинив коня там, де закінчувався ліс. — Тому що Агора неприступна.

Ріна теж спинилася на узліскові і побачила те саме, що і князь Саверу.

Лабіринт. Тисячі і тисячі стін, поверхів у п’ять кожна. Тисячі і тисячі ходів. Тисячі і тисячі сліпих кутів. І сотні веж, на яких чергували озброєні до зубів стражники. Лабіринт не був перепоною для птахів, які бажали когось урятувати. Та був перепоною для створінь без крил, яких бажали порятувати. Ріна озирнулася на ліс. Просто позаду неї погойдувалася обірвана мотузка. За нею сіріли ще сотні. Тут загинули найсильніші. Скільки ж втікачів загинуло в петлях лабіринту, так більше і не побачивши сонячного світла? Дівчина вгляділася у далечінь, туди, де заледве можна було розгледіти кінець кам’яних хитросплетінь. Там, за кілька кілометрів, даленіло місто.

Місто, яке відбирало ім’я, голос і свободу.

— Агора, — зітхнула Ріна. — Назву вигадала людина з винятково злобливою вдачею.

— Ніхто не пам’ятає, хто заснував місто. Як полюбляє повторювати Вергілій, історія не запам’ятала імені цього генія, — Корвін зобразив невеселу посмішку.

Вони під’їхали до лабіринту. До важкої зачиненої брами, що виглядала не менш монументально, аніж брами між князівствами, чи навіть світами. Тільки адамантів на стулках не було — лише шипи. Над ними було вибито напис «Ніколи знову».

— Оповідка про те, що Верховна Правителька не допустила кровопролиття — вигад, — промовив Корвін. — Як і половина історій, що передаються з покоління в покоління. Була битва. Жорстока і кривава. Армія Македонського висадилася на півночі континенту — звідки їх ніхто не чекав — і перетнула гори. Це сталося в місці, яке ми тепер називаємо Лісом Забуття. До того, як Верховний Меланхолії звів Велику Стіну, армія єдинодушників встигла знищити сотні поселень. По-звірячому жорстоко вони вирізали тисячі двоєдушників. Як виявилося, у єдинодушників хист до вигаду стосується не лише мистецтва, а ще й тортур, — він злостиво осміхнувся. — Коли все закінчилося, двоєдушники не могли бачити у єдинодушниках нікого, крім ворогів. Не могли почувати до них нічого, крім страху, а потому — й ненависті.

— І вони почали робити з єдинодушниками те, що ті одного разу зробили з ними самими, — Ріна кивнула.

Вона розуміла. Вона щодня проходила повз стражників, що схиляли перед нею голови, і мітка Морани горіла на її долоні. Бажання відрубати їхні голови роз’ятрювалося всередині. Як і бажання відрубати їхні руки, якими вони знищували її армію — її зграю, їхні ноги, якими вони вламувалися до будинків її Табору, якими топтали її Йосафат. Та щодня Ріна лишень оманливо байдуже проходила повз, повторюючи собі, що і вони тепер були її зграєю.

— Хтось знатний, а, може, і не надто, промовив «ніколи знову». З цими словами двоєдушники почали своє перше Велике полювання на єдинодушників, що залишалися на території імперії. І тоді не існувало правила червоного каптура. Тоді в Агорі звели перші клітки і катівні. Тоді у безодню Лавариска скинули перших єхидн — дітей зміїв і єдинодушників. Тоді по всій імперії почали практикувати жертвоприношення в ім’я Темних Богів — жертвами ставали єдинодушники і покручі.

Ріна не здіймала очей. Її руки брав дрож. Усе, що вона бачила в Підмісячній імперії — кожен ритуал, кожна традиція — усе це мало початок там — у миті, коли єдинодушник пролив першу кров двоєдушника, а тоді в миті — коли перший двоєдушник помстився єдинодушникові. Ті ритуали і традиції втратили сенс для самих двоєдушників. Навряд більшість із них пам’ятали щось, окрім невеличких оповідок, які колись записав В. Петрі, а потому і Ю. Шпол — скалок давно минулих часів, запилених і викривлених.

Брама зі скреготом розчахнулася. З-за стулок виринув чоловік — високий і кощавий. На ньому безладно висів новенький костюм. Він виглядав безглуздим, надто пістрявим на його тілі — наспіх помитому зі зав’язаним у хвіст масним волоссям.

Чоловік відвісив поклін — такий само незугарний, які відвішувала Ріна десять місяців тому, коли ще не звикла до умовностей світського товариства. Чоловік тим часом розігнувся, його суглоби скрипнули, і він звів руку, запрошуючи їх в’їхати в пітьму лабіринту.

— Судячи з того, якою Агора стала, двоєдушники не спинилися, коли єдинодушники зникли у Прихованому світі, — Ріна спішилася. Її кінь розтанув.

—Хіть, захланність і жорстокість — три риси, в яких люди найчастіше не знають міри, — Корвін теж спішився. Він підійшов до чоловіка. Той поспіхом дістав зім’ятого аркуша, на якому виднівся вітіюватий почерк, який точно належав знатному чоловікові, і зелена печатка зі змією, яка проковтнула свій хвіст. Документ нового князя Кабірії, який сповіщав, що чоловік був провідником. Корвін кивнув провідникові і простягнув Ріні руку. Вони ступили до лабіринту. — Випробувавши їх на ворогові, було заскладно відмовитися від того, аби випробувати їх на своїх.

Якщо ходи замку в Таборі видавалися Ріні заплутаними, то лабіринт біля Агори здавався нескінченною тьмавою гробницею, призначеною для вічних поневірянь.

Провідник — без’язикий раб, простував, наче й не дивився довкіл. Ніби навпомацки. Він давно втратив здатність роззиратися — ледве не раніше, ніж втратив язика.

Стояв важкий, терпкий аромат — наче в замкненому приміщенні, з якого щойно дістали зогниле м’ясо.

Дістали не все. На гострих вигинах стін, в кутах, на піках, що всіювали верхів’я багатометрових стін, воно ще залишалося. Як не намагалися стражники Агори вичистити шлях для Її Величності та її фаворита, рій мух і купки білих червів усе видавали.

Знову і знову. То десь удалині, а іноді — гучніше — вчувався скрегіт. Ніби монотонний ляскіт секундної стрілки в Лавариску. Ніби відгомін годинника в Іссі. Ніби барабанний бій у долині Йосафат. Та він не присипляв. Він змушував кожну клітину тіла Ріни горіти в передчутті лиха.

Провідник зметнув спис. Корвін вмить оповив Ріну огоскітом. Спис зі дзвоном утнувся в землю. Провідник дістав його і озирнувся до них, прийнявши, напевно, вигляд людини, яка вибачалася. Під його ногами в агонії звивалася змія.

— Вересова гадюка. Уповідають, лабіринт кишить ними, Корвін прибрав огоскіт. Він креснув коридор пильним оком. Темне полуміння полискувало на кінчиках його пальців. Та інших змій не було. — Раніше кишів.

Скрегіт. Вони завмерли. Він вчувався знову і знову.

За рогом — одним зі сотні — зо стін і підлоги виринали залізні ржаві голки. Вони змикалися і розмикалися, наче паща голодного чудовиська. Той скрегіт Ріна вчувала весь час, що просувалася лабіринтом. Скрегіт іржавих капканів у найтемніших ходах.

Провідник підняв руку — тонку, з вузлуватими від артриту пальцями — закликаючи бути уважними. Скрегіт. Він здійняв вказівного пальця. Гучніший скрегіт. Голки зімкнулися. Провідник махнув рукою. Скрегіт. На дві чи три миті голки розімкнулися і він пробіг коридором.

Він спинився по той бік і знову підняв руку.

— Кабірійці не можуть відключити капкани. Сатарханець, який змайстрував систему, загинув десять років тому, — Корвін підійшов ближче. Голки з лязкотом зімкнулися побіля самого його носа. Його губи здригнулися. — Кинувся в один з них, коли дізнався зі статистичних зведень, скільки осіб загинуло за перший рік функціонування його системи.

— Отже, стрибатимемо, — Ріна стенула плечима. Позаду розтеклися занепокоєні зітхання і погуки її свити.

Вона підійшла ближче, аби обрати найкраще місце для стрибка. Голки проскреготіли. Оглушливо. Ріна послизнулася. Ґрунт довкіл пастки був глизявим. Дівчина опустила погляд. То був не ґрунт. То були рештки: кістки, нутрощі, шмаття шкіри.

Корвін стиснув її плече і завів за спину. Запалав вогонь. Скрегіт. Чорне полум’я оплело голки, наче норовливих коней. Стисло їх. Скрегіт обернувся впертим, відчайдушним стугоном. Полум’я заіскрилося. Руки Корвіна затремтіли від напруги.

—Душе моя, — здушено мовив він. — Закрий лице. Зараз.

Ріна заледве встигла накинути каптур.

Вибух здійнявся високо над стінами лабіринту. Уламки ржавих голок падали довкола огоскіту. А тоді вибухи повторилися. Один за одним. У сотнях темних коридорів, де ховалися сотні подібних пасток.

— На совість зробив. І запечатав кров’ю, — Корвін розминав плечі, наче ті затерпли від важкої ноші. Він стягнув з Ріни каптур і зняв з волосся маленький залізний уламок. — Початок звільненню Агори закладено, моя Верховна Правителько.

Він простягнув уламок їй.

З-під носа князя побігла кров.

— Не варто було тобі їхати, — Ріна втерла його губу рукавом сердака. — Ти за минулий тиждень спав скільки годин? Дві? Три?

— Чотири, — він підставив їй лице, покірно дочікуючись, поки дівчина зітре кров і гар.

— Це загалом, треба думати, — вона вигнула брову і зітхнула. — Повертайся до нашої кімнати.

— Роблю все можливе, аби повернутися якнайшвидше, — Корвін потягнувся до її руки, але Ріна, отримавши відповідь, яка аж ніяк її не влаштовувала, долоню відняла. Князь випростався. Ні інтонацією, ні виразом він не виказував, наче жест його зачепив. — А зараз я абсолютно точно слідую за тобою в Агору. Тому що я більше не залишу тебе зі зміями сам на сам.

Лише на мить, та Ріні здалося, наче окрайка його очей стала ширшою. То міг бути лише позвук скреготу однієї з пасток в лабіринті, та в його голосі Ріні чувся дзвін сталі.

Провідник обтрусився. Видавався він здивованим, виявивши, що і його негідне тіло фаворит Її Величності вкрив огоскітом від вибуху. Він жестом запросив їх слідувати за ним.

Ріна, звіявши з сердака гострі залізні крихтини, принюхалася: в ніс вдарив тяжкий, солодкуватий повів. Вона не могла точно врозуміти, звідкіля він линув. У сірому небі, що виднілося понад стінами лабіринту, не було видко диму — лишень щільне полотно темних хмар.

Провідник обернувся до них і кивнув. Він обнадійливо всміхнувся почорнілими зубами.

— Скоро ми дістанемося Агори, — хрипко мовив Корвін. — Приготуйся.

— До чого?

— Скоро ти побачиш усе, чому ми дозволяли існувати останні дві тисячі років, — жовна на лиці князя задрижали. — Побачиш те, чому покладеш кінець.

Вони, жменька маленьких фігурок, підійшли до підніжжя стін міста — високих, зведених з дивоглядного білого каменю, з якого, допевне, було споруджено стіни Ендіміону. Поміж каменів струмували пінисті водоспади. Наче стіни Агори розпирало від болю, який вони вміщали, і цей біль просочувався крізь щілини між каменів.

Провідник ступив на білосніжний кам’яний міст, перекинутий через наповнений каламутною водою глибокий рів. Ріна і Корвін, а за ними й уся свита, ступили слідом за провідником.

Кінь одного з кораксів послизнувся на відполірованій до блиску мостовій, витертій ступнями рабів і важкими ланцюгами. Воїн зронив гаман. Ниті пельнітів потяглися за ними, та гаман зник у водах рову. Зник із шипінням.

Крізь плескіт води вчувалися стогони. Вони протиналися крізь вузькі заґратовані отвори у стінах, як проривався хтонський ревет через вентиляційні решітки Пряникового будинку. Ріна прискорила крок.

Почулися крики стражників зо стін. Здійнявся лязкіт десятків важких залізних механізмів, а за ними — гримкий скрегіт. Двері, кожні у два метри глибиною, повільно розчинялися перед ними. Поволі, ніби знехотя, здіймалася герса. Вона була вдвічі більша від тієї, що ховалася за брамою Гнізда. Її кілки здавалися вдвічі довшими і вдвічі гострішими. На протилежному боці ходу здіймалася іще одна — з таким само лінивим скрипінням.

«Goldovati jivot. Goldovati naviy», — мовив напис над дверима.

— Що він означає? — Ріна озирнулася до князя.

Корвін насупився, вглядаючись у слова.

— Не впевнений. «Goldovati» має кілька значень. Найімовірніше, мається на увазі «коритися». «Коритися живим. Коритися мертвим».

Крокуючи ходом, Ріна здійняла голову. Вона очікувала побачити дев’ять решіток з кілками, а побачила лише одну. Та тягнулася від однієї брами до іншої. Було складно припустити, що комусь з рабів вдалося виборсатися звідси живим. Та шмаття тіл в лабіринті й увірвані мотузки в лісі свідчили, що воля до свободи долала перешкоди. Хоча й не усі.

Коли вони вийшли на невелику площу перед брамою, не побачили більш ані роздроблених кісток, ані розчавлених нутрощів, ані шматків роздертої шкіри. Агора вражала чистотою.

Білий м’який гравій тихо хрускотів під ногами. Будівлі, що розташовувалися периметром площі, мали стіни всіх відтінків білого: від молочного до осліпного, подібного до полум’я світлої сили, кольору. Сандрики над вікнами, двері і карнизи прикрашали закрутисті візерунки, тонка орнаментальна різьба, які варто було без поспіху розглядати, аби вловити найдрібніші деталі.

— Місто будували єдинодушники, — сказав Корвін, провівши рукою по відполірованій арці брами — чи то мармуровій, чи то зведеній з невідомого в Савері каменю. — Дивовижно, на що здатна людська душа. Навіть якщо вона замкнена у Пеклі.

— Виглядає як елліністичний стиль у Зовнішньому світі. Здебільшого, — Ріна розглядала різьблення. На орнаменті, окрім власне елліністичних деталей, зображалися метелики. Вони здавалися живими, але такими не були. їхні крила не могли злетіти над стінами міста. Спиною Ріни пройшовся мороз. — Це період, який почався за часів правління Александра Македонського. Певно, двоєдушники змусили єдинодушників будувати для самих себе концтабір.

Корвін озирнувся до неї. Дівчина вдивлялася у його чорний мундир коракса, у тіні, що клубочилися навкіл його ніг (останнім часом він не приховував їх від очей оточуючих, а ніби хизувався ними). Ріна замислилася: чи звів би Верховний Меланхоліт Стіну, якби знав, до чого це призведе? До ізоляції. Геноциду. Тиранії.

— Ти не задумувалася, чому будинки знатних сімейств Підмісячної імперії такі старі? А ті, що старими не є — нагадують такі? — Корвін кивнув у бік одного з будинків, що виглядав особливо розкішно: лілейний, триповерховий, увінчаний колонами, різьба яких нагадувала змій, що тяглися до даху. Ймовірно, будова слугувала резиденцією когось з кабірійської аристократії. — Справа не в збереженні культурної спадщини. Усі наші замки, маєтки і палаци були спроектовані єдинодушниками. Тому що двоєдушники, за деякими винятками, не здатні створювати — лише копіювати.

Єдиною темною плямою на площі було підмостя. Стражники Агори завершували його підготовку. Вони відтирали дерев'яні підпертя від темних багряних ляпок. Знімали стовпи, відкручували ланцюги. Підмостя, яке слугувало для страт, готували за сцену для Верховної Правительки.

Ріна знову почула стогони. Вони долітали з боку стіни, що оплітала Агору неприступною петлею.

Ріна мовчки звернула до найближчих непоказних дверцят. Стражники Агори закрили їй шлях списами. Корвін гмикнув і спалив списи, клацнувши пальцями.

Вони опинилися в вузькому кам’яному коридорі. У задушливому коконі смороду. Ріна закашлялася.

—Повітря просякнуте зміїною отрутою, — Корвін вхопив за лікоть стражника, чиє лице було оповито пов’язкою. Той завмер, ледь не розхлюпавши вміст миси — такий само баламутний, як і води рову. — Проведи Її Величність.

Вони, рушили за стражником. Попереду запалали вогні.

То було довге приміщення, вигнуте, як були вигнуті стіни Агори. Воно нагадувало стайню для худоби.

Дві колії — два ряди ваганів — безкінечно довгі. І голови. Тисячі голів, що безпомічно звисали над ними. Тисячі голів живих людей. Адже мертві не могли стогнати. Кабірійці закували тисячі людей у колодки.

Ледве Ріна і Корвін увійшли, стогони стали гучнішими. Вони були глибокі, грудні, безсловесні. І справа була не в тому, що в’язням відтинали язики. Вогні запалювалися все яскравіше, і Ріна все чіткіше бачила, що язики в’язні, здебільшого, мали. Не могла не бачити. їхні роти були широко розтулені, сковані залізними вудилами. З ротів тягнулися трубки, якими у вагани крапала рідина.

— Вони вирвали їм ікла, — Корвін дістав трубку з рота одного зі в’язнів. На її місці зяяла кривава дірка в яснах. Рідина пролилася князеві на зап’ясток. Корвін зашипів. — Це змії. Це ферма, де вони збирають зміїну отруту.

—Вони поневолили своїх, — Ріна хотіла втерти змокле чоло жінці, закованій поряд: брудний піт заливав їй очі. Та погрозливо зашипіла. Луска вкрила її впалі щоки. Вона була змією. Більше змією, аніж людиною — навіть коли луска зникла.

—Тепер зрозуміло, чому Натаїр і Катон зійшлися, — Корвін наніс на руку мазь з обрізків і перев’язав хусткою. Хоча князь змієм і не був, та в голосі плескотіла отрута. — Кабірія — бастіон рівності. Від рабства не захищені навіть свої.

Я гадала, його експерименти над жінками і хтонню — вершина психопатії, — Ріна пройшлася вздовж ваганів. З них тягнулися стоки, які прилягали до отворів у стінах. Такими були джерела водоспадів в Агорі. — Але це... Навіщо він зробив це?

— Такі ферми, певно, забезпечили Кабірію отруйною зброєю у величезній кількості і схоронність головного товару, — Корвін узяв її попід руку, аби відвести. — Коли хтось промовляє «велич Кабірії», вчувається стогін рабів, плескіт отрути і свист батога.

— І ревет гібридної хтоні, — Ріна вдихнула вільніше, залишивши приміщення.

Але вдихнула вона не свіже повітря, яким воно було в Савері, і навіть не просотаний синтетичним пахом, подібний до Метропольського. Лише важке, солодкувате, задушливе повітря, яке не вчувала в жодному місті імперії.

Корвін змінився на лиці. Він звів підборіддя і поглянув понад головою Ріни. Його вуста протнуло насміхом.

До центру площі — з боку лілейного будинку, колони якого були сповиті зміями — наближалася процесія на чолі з князем Кабірії. Корона, про ваготу якої говорив Натаїр, здавалося, для Амнона з роду Адалинів була зовсім легкою. Здавалося, вона геть не стискала до болю його череп. Ріна не вихоплювала в його свиті голів інших кланів — зміїв, амфістенів, фаребів, якулів чи єхидн. Вона запідозрила, що не побачить їх більше ніколи. За князем слідувала жінка, у якій Ріна впізнала шанувальницю «Словника панства Зовнішнього світу». Вона крокувала, погордливо тримаючи голову, хоча розмір її золотих сережок ускладнював це завдання. Її брови здавалися чорнішими, ніж зазвичай. Довгий шлейф фаворитки тягнувся за нею дрібним білим гравієм.

— Прийміть мої найглибші вибачення, ваш візит виявився настільки неочікуваним, що я ледве встиг дістатися Агори одночасно з вами, — Амнон усміхнувся, і навіть примружив яскраво-

зелені, схожі на луску бойги, очі — допевне, аби переконати Її Величність і фаворита в щирості своєї усмішки.

Ріна дуже хотіла би мати хист до вчування брехні. Але вовком вона не була, та й на Амноні полискувало чимало срібних прикрас. Вона не могла стверджувати напевно, чи провадив він правду. Як не могла стверджувати, що він справді приховував від неї та Корвіна щось, на що натякав Луцій у записці.

Але вихід Амнона із запізненням на дещо таки натякав. Скоріш за все, на те, про що писали газети: що Верховна Правителька була слабка. Слабка і настільки безхребетна, що її візит не вимагав того, аби прибути на зустріч вчасно.

— Відпустіть їх негайно! — вона вказала на дверцята, що вели до зміїної ферми.

— А чи Метрополю не потрібна кабірійська зброя? Уповідають, «Свобода. Рівність. Братерство» знову активізувалися, — прищур князя Кабірії став вужчим.

Ріна кивнула Корвінові. Коракси увійшли у дверцята. Вчулися крики, лязкіт і вибухи огнітів.

— Ось вони, демократичні віяння, які нам обіцяла наша Верховна Правителька. У всій пишноті свого цвіту, — проголосив князь з перебільшеною патетичністю.

Ріна стисла кулак. Ніс в Амнона був невеликим і рівним, такому позаздрило б багатенько панянок. Об такий вона точно не роздробить кісточки кисті.

Амнон урочисто звів руку, вказуючи на підмосток.

— Пан новоспечений князь Кабірії же візьме на себе клопіт продемонструвати її Величності решту Агори? Навряд Його Світлості є що приховувати від пані Верховної Правительки, чи не так? — князь Саверу зобразив найулесливішу усмішку.

Амнон відповів йому усмішкою не менш улесливою, але напруженою. Вдалині, над білосніжними дахами, виднілися стовпи диму — темні і густі. Князь Кабірії схилив голову — демонстративно повільно і поштиво — і спинився на протилежному боці площі, звідки у місто вели дві дороги.

— Обирайте, — на лиці Амнона блиснула хижа посмішка.

Ріна застигла. Здавалося, стало холодніше, зникли барви — наче вона опинилася на роздоріжжі в Лісі Забуття. Так воно й було для тих, хто потрапив до Агори. Так воно було б і для неї, якщо вірити словам Натаїра про те, що повстанці викрали її з Вовчого маєтку, аби допровадити сюди.

Потрібно було обрати дорогу. Та жодна з них не могла привести її до узліску Пташиної Хащини, біля дельти річок Стир і Горинь, не могла привести до Вільного міста. Лише до смерті. Швидшої або ж відкладеної на певний час.

Корвін ступив на дорогу першим. Він нагадував мисливського собаку, який узяв слід. Його хода була швидкою, навіть поквапною. Він бажав бачити бараки, зготовані для саверців. Бажав побачити засліплених стражників. Бажав побачити те місто, в якому було вготовано смерть його народові. Він звернув ліворуч.

—Гарний вибір, — вдоволено протягнув князь Кабірії.

Амнон повів їх другою дорогою. Повз переповнені крамнички та ятки. З вітрин до них визирали перлові намиста, що тихо цокотали на вітру, рукавички усіх типів і розмірів — від найтонших, білосніжних, до грубих, підбитих невридійським хутром.

—Значна кількість внутрішнього і зовнішнього обороту імперії залежала від виробництва та розповсюдження товарів, створених тут, — сповістив Амнон тоном ментора, який наставляв спудеїв.

Ріна повертіла чашку з сервізу, який було виставлено на одній з яток. Вона нічим не поступалася у витонченості тим, з яких Ріна пила у Вовчому маєтку — отже, саме тут виготовлялася Кабірійська порцеляна. Ця чашка була набагато красивіша від тих, що були виконані з будинської глини. Та різниця полягала іще де в чому: гончарям з Будину за їхню роботу платили доста. Рабам в Агорі — не платили нічого. Дівчина відставила чашку. Голосно брякнула нею об рундук і одразу ж споглянула на неї, злякавшись, що розбила. Але ні. Нехай стінки чашки і були заледве товстішими за аркуш, але на посуді не виникло жодної тріщини.

— Що ж, — Амнон плеснув руками. — На цьому пропоную завершити нашу пізнавальну екскурсію. Усе найцікавіше ви вже побачили. Пропоную пані Верховній Правительці пройти до головної площі і виголосити промову, яку ми всі так палко чекаємо.

Заледве він договорив, нудотливий, солодкуватий повів посилився. Корвін насупився. Шу зірвався з його плеча. Здавалося, крик птаха був сповнений гніву. Крук полетів уперед, понад дорогою і звернув праворуч.

— Я все ж наполягаю, — Амнон перетнув Ріні шлях. Стовпи диму розсіювалися темною смердотною хмарою за його плечима.

Князя Кабірії і його свиту оповило темне полум’я. Корвін і Ріна обійшли їх і попрямували за круком. Та раптом князь Саверу обернувся до Амнона.

— Ні, ти підеш з нами, — просичав він.

Чорні пельніти оплели князя Кабірії і виштовхнули з палаючого кола. Амнон сполотнів. Він стиснув тонкі губи, погано приховуючи гнів. Він спинився, не ступивши більше ні кроку.

—Мені червоні туфлі з Сатарху привезти, чи підеш добровільно? — Корвін поворухнув пальцями, пельніти натяглися і змусили князя Кабірії піти за ним — бажав він того чи ні.

Важкий солодкуватий повів ставав задушливішим від кварталу до кварталу. Над дахами будинків, усе менш розкішних і закрутистих в оздобі, небо заступав усе більш непроглядний полог диму.

Їх спинила черга, що зібралася на невеличкій площі — куди менш відчищеній, аніж та, яка зустрічала їх біля брами міста. Люди стояли сумирно, встромивши погляди в босі зранені ноги. Вони притискали до запалих грудей щербаті горщики, потріскані миски, побиті тарелі і глеки з відбитими ручками. Ледь вони помітили Корвіна і Ріну, їхні порожні очі полиснули сторожкістю. Шкіра на запалих, зборознених виразками щоках натяглася, варто було їхнім пересохлим губам розтягнутися у недобрих вишкорах. Вони сильніш притисли посуд до грудей.

Чергою розійшлася хвиля занепокоєння. На її початку виникла штовханина.

Корвін стиснув долоню Ріни і повів периметром площі, аби обійти чергу.

Корвін, а Ріна слідом за ним, ішов повз тих двоєдушників. Вони не нагадували живих повносилих істот, а радше тіні. їхня шкіра була безкровною і безбарвною. Вони були неймовірно худі, наче хтось встромив у гравій, один за одним, спалені сірники. Благе рам’я, яке лиш умовно нагадувало одіж, звисало із запалених суглобів і кісток.

Люди не зводили до них поголених голів — навпаки — відверталися, наче, як не побачать Ріну й Корвіна, то й ті не помітять їх.

Ріна зачепила плечем жінку. Та впала. Тонка туніка сповзла з плеча, оголюючи клеймо «зірваної троянди». Її тріснута миска впала на гравій.

— Вибачте, — Ріна простягла жінці руку.

Та метнула на її рукавичку шпаркий погляд і відповзла до ніг інших рабів, вчепилася в їхні литки, притулилася до їхніх колін, наче намагалася розчинитися в них. Ріна і Корвін перезирнулися. Кути губ Амнона пройняв тремет — ледь помітний, тому ані Верховна Правителька, ані її фаворит того не завбачили.

Ріна підійшла до жінки і узяла її за плечі. В ніс вдарив пах гниття. В поголеній голові комашилися воші. Ріна підвела жінку. Корвін підняв її миску. Йому на пальці вилилася каламутна рідота. Князь на лиці не перемінився, навпаки, вглядався у струмені рідоти, що стікали його шкірою. Ріну взяв нуд. Але вона вичавила ввічливу усмішку. І лише після того відійшла від жінки на крок. Взаємної усмішки вона не дочекалася. Очі рабині пожадливим блиском упиналися в миску.

— Цей посуд, — негучно промовив Корвін, навмисне повільно, наче звіру, простягаючи жінці миску. Та вчепилася в неї і притисла до грудей. Рідота стікала її тунікою, і без того всіяною плямами. — Він їхня єдина власність. Цю миску вона використовує для всіх своїх потреб.

Корвін втер руку об сюртук Амнона.

Вони досягни початку черги. Вона вела до водограю. Гіпсового, такого ж, який стояв на подвір’ї Лавариска. З однією лиш різницею. Гіпсові змії плювали не цівки води.

Корвін занурив палець і підніс до носа.

—Кров.

Раб набрав повен глек з водограю. Він розкрив рота, в якому не було язика, і просто там, не зробивши і кроку, вихилив глек до дна шістьма квапливими ковтками. Той, хто стояв у черзі за ним, наповнив тарелю і випив її вміст, ні на мить не поморщившись.

—Це вимушений і вельми розумний захід, моя Верховна Правителько, — то був перший звук, який видав Амнон з моменту того, як Корвін скував його пельнітами. Лице його побіліло, наче він страждав на нетравлення. По всьому, новий господар Агори нечасто здійснював променади кварталами міста і рідко стикався з рабами лице до лиця. — У Кабірії обмежений запас води, і вона використовується для поливу полів.

—Може, ви їх ще будете годувати м’ясом інших рабів? — гмикнула Ріна.

Запала тиша. Вона обернулася до Амнона.

— Боги, — Ріна притисла руку до вуст.

— Вони не почують, — Корвін не міг відвести погляду від чоловіків і жінок, що, одне за одним, напувалися кров’ю. — Тут ніхто не молиться. Тут немає віри.

Шу закружляв над ними і полетів в одну з вулиць, яка відходила на захід від площі. Князь Саверу стиснув руку Верховної Правительки і повів геть. Пельніти потягли Амнона слідом за ними. Все частіше їм траплялися черги. Все частіше вони бачили криваві водограї і спостерігали, як раби з жадібністю напуваються з них

Шу знову звернув за ріг, і вони кинулися слідом — повз все менш білі будинки, крізь все більш брудні, оповиті важкою димовою завісою квартали.

Аж допоки перед ними не опинилася околиця міста. Вздовж неприступних стін Агори тягнулися довгі ряди споруд. То не був білосніжний камінь. То були наспіх зведені клітки, кожна розрахована на кілька десятків осіб (або кілька сотень, якщо в’язням відводилося стояти). Вони були обтягнуті темною тканиною, що годилася захистити хіба від мжички, але аж ніяк не від лютого морозу. Клітки, ґрати яких були достатньо дрібними, аби крізь них не пролетів крук. Куди сягало око, ряди кліток не закінчувалися, їх були сотні і сотні. Для кожного флоку армії Саверу, для половини Гнізда. Для кожного саверця, що не зміг би увірвати ниті життя, перш ніж брама Агори зачиниться за його спиною.

Стражники розбирали їх. Частина стягувала тканину. Частина — розпалювала сморідні багаття, і які скидали той мізерний дерев’яний посуд, що готували для полонених. Інші — складували залізні інструменти. Більше від усього — ножі різних форм і розмірів.

Корвін завмер. Здавалося, він не дихав. Лишень крутив перстень на пальці. Ріна погладила його напружену спину.

Двоє стражників зронили коробку. З неї випали залізні інструменти. Князь Саверу здійняв один з них. Він підніс клеймо до очей. То не була мітка «зірваної троянди». То були крила — насмішливе нагадування про те, що Правитель збирався відсікти ножами. Спина крука під рукою Ріни стала іще напруженішою — наче там, де під одягом ховалися два подібних до місячних серпів шрами, його тіло перетворилося на камінь.

—І де ж ті стражники, яких зробили незапопадливими на блискіт камінців? — Корвін запалив огніт і всунув у нього клеймо.

—Відправлені у відставку. Кабірія не потребує їхніх послуг, — Амнон не зводив очей з заліза, що роз’ятрювалося в Корвінових руках

—А точніше, — Корвін потягнув його за комір з легкістю, наче грався. Осміхаючись, він вертів клеймо, то підносячи ближче до лиця князя Кабірії, то прибираючи подалі.

— Їх вбили, — процідив Амнон.

Шу закружляв над ними і полетів за бараки.

Клеймо, опинившись до обличчя Амнона достатньо близько, аби князь відчув його нестерпний пал, зникло. Корвін відпустив фареба і жбурнув залізо в загальну купу.

Корвін вже втратив до князя інтерес. Він зайшов за бік однієї з кліток. Раби тягли тіла інших рабів — тіла рабів з виколотими очима. Вони складали їх гуртом. Аби спалити. Далі — біля другої клітки, як і побіля третьої, четвертої і багатьох інших — уже палали вогнища, які нагадували не погребальні, а ватри, в яких спалюють дохлий скот.

—Панове, прошу вас піти, — запопадливості в голосі Корвіна не було. Його голос був подібний до крижаного північного вітру, який передвіщав буревій.

Раби завмерли з трупами в руках. Та лишень на недовгі миті. В їхніх очах оселилася паніка. Без’язикі роти розкрилися. Вони з криками кинулися навтьоки.

В очах Корвіна не було нічого, окрім пітьми. Чорне полум’я охопило його. Гарячі звивисті лизні зметнулися в небо. Серед несамовитого жару було не розгледіти людину. Вогонь більше нагадував істоту — велетенську, незвідану, люту. Він зашипів, заревтів з тією шаленою силою, з якою ревтіло полум’я, в яке налити олії.

І клітки поглинула пітьма.

Вони спалахнули. Ґрати шипіли й тріскотіли у вогні. Вмить зотліла тканина, що їх вкривала.

Як і найближчі будинки — благі халупи, які слугували рабам за прихисток.

Ріна кинулася до Корвіна. Полум’я обпекло її. Вона відсахнулася. Вперто підтисла губи і стрибнула крізь чорні непроглядні лизні до нього. Вогонь прийняв її. Не спопелив її одягу. Не змусив шкіру, м’язи і кістки зотліти. Ріна намацала долоню князя — жарку, змокрілу. Увіп’ялася у неї нігтями. Та чорнота в його очах не зникала. Дівчина потяглася до Корвіна, поклала долоні на його щоки і зазирнула в його обличчя.

—Цього не сталося.

Полум’я несамовито витанцьовувало, знищуючи залишки кліток, плавлячи мечі і тавра. Ріна здійнялася на кінчиках пальців, видихнула просто йому в уста:

—Цього не сталося, Корвіне.

Кілька миттєвостей Корвін ніби не впізнавав її. Або ж взагалі не бачив. Та поволі його очі яснішали. Морок у них зник. Корвін накрив її долоні своїми і застиг, схиливши голову, наче каявся, а, можливо, просто розмірковував.

Пожежа стихла.

— І не станеться, — Ріна спробувала вичавити усміх з останніх сил, що в неї лишалися. Тому що здатність всміхатися її вуста, здавалося, втратили дві ночі тому в Ольві. — Не в нашу зміну.

— Не в нашу, — повторив Корвін і потиснув її пальці.

Шу знову закружляв над ними. У його покрику чітко вчувалася тривога і нетерпіння. Птах майнув на захід. Туди, звідкіля чувся гуркіт, де понад дахами благеньких халуп здіймалися товсті труби, що чаділи димом.

— Що там? — запитав Корвін, не обертаючись до Амнона.

— Виробничі цехи, — видушив той, коли пельніти міцніше стислися довкола грудей і шиї.

Вони повернули західніше — до будівель, які князь Кабірії назвав виробничими цехами.

Довга вулиця, вздовж якої тяглися складські приміщення, струмувала уперед. По центру було прокладено дві залізні колії. Гуркіт наближався. Корвін і Ріна пішли йому назустріч. «Цегла», «Канати», «Текстиль». Надписи палали червоним. Ані Корвін, ані Ріна не були впевнені того, що то була фарба.

Гуркіт став майже оглушливим. Повз них проїхала вагонетка, яку тягли двадцятеро рабів. Один з них сидів нагорі — на купі ниток — і батожив інших по кощавих спинах. Вагонетка повільно зі скрипом повернула до цеху під назвою «Канати».

Ріна поглянула під ноги, на ниті, якими було встелено гравій обіч колій. Її пальці сильніше стислися довкола Корвінової долоні. То були не ниті — волосся. Кораблі Підмісячної імперії були оснащені канатами, що спліталися з людського волосся. Червоні кораблі, які зруйнували Ольву, були оснащені ними.

Наприкінці вулиці чорніла будівля у два поверхи з товстими приземкуватими стінами. Над ними стирчали громіздкі труби, що вивергали чорний густий дим. Чим ближче до будівлі вони підступали, тим сильніш пахло смаженим м’ясом. Начебто курячим. Або інакшого птаха. Ріна озирнулася до Корвіна. Він сполотнів, стиснув губи у тонку лінію. Його адамове яблуко здригнулося.

Двері будівлі розчахнулися. Вулицею розрокотилися крики. З дверей викотилася вагонетка. Двері зачинилися. Та крик не вщух. Навпаки, він перетворився у відчайдушний виск, який не могли стримати навіть товсті стіни. Корвін і Ріна вбігли всередину. Та все стихло. Запала в’язка холодна тиша. Поки не розбилася на скалки об скрегіт лопат наприкінці довгого темного коридору. Корвін метнувся вздовж колій і розчахнув важкі залізні двері. Хмара диму вдарила йому в обличчя. Тіло обпалило жаром розпеченого повітря. Він не бачив, та чув, як лопати знову і знову скреготять об підлогу. Князь закрив носа рукавом і увійшов.

Ріна побігла до дверей і закашлялася. Крізь здійнятий полог диму було не розгледіти ані Корвіна, ані тих, хто орудував лопатами.

Раптом фігура князя виринула з димової стіни. Він мовчки стиснув її зап’ясток і потяг крізь коридор геть. Як і тоді, в будинку бабуні.

—Що там?

Він не відповів. Лишень стиснув пальці до болю і прискорив ходу. Вони вийшли на вулицю. Корвін ніколи не був таким блідим. Кілька митей він дивився собі під ноги — тим порожнім поглядом, яким гляділи під ноги раби. А тоді підбіг до Амнона і вхопив його за шию.

—Не я це почав, — прохрипів князь Кабірії.

— Корвіне, що там відбулося? — Ріна обхопила його руку, не даючи задушити Амнона.

Обидва князі важко дихали. В обох на чолі проступили вени. Лице Амнона багряніло. А від лиця Корвіна продовжували відливати барви.

—Ми всі винні в однаковій... — хрип Амнона перетворився на шипіння. Яскраво-зелена луска вкрила шию під пальцями Корвіна.

Князь Саверу відпустив фареба.

Заскреготали залізні колеса. Розчахнулися двері. З пелехів диму раби витягли вагонетку, сповнену людських кісток. Вони прокотили її повз Ріну, Корвіна і Амнона, покотили вздовж виробничих цехів: повз перший, другий і третій — і втягли у цех під назвою «Цегла».

— Ти запитувала, що означає напис над входом в Агору, — безбарвним голосом промовив Корвін. — «Корисний живим. Корисний мертвим». Так він перекладається з давньої мови.

— Тільки звірі могли це створити.

— Звірі, — Корвін кивнув. — Ми усі звірі. Тільки одні створили Агору, а інші — дозволяли їй існувати.

Назад вони йшли без поспіху, мовчки, ніби наосліп. Наче були тінями, якими до того здавалися раби. Запах смаженого людського м’яса просотав одяг, волосся і шкіру. їхні роти наповнились слиною з металевим присмаком. Час від часу вчувалися глитання — і Корвін, і Ріна, і навіть Амнон намагалися приборкати напади нуду.

Вони повернулися до ринкового кварталу — чистого, пістрявого від надміру товарів.

Все так само цокотіли намиста на вітру. Біла чашка зі стінками, заледве товстішими від аркуша, стояла рівно там, де Ріна її облишила. Верховна Правителька знову узяла її до рук. Її уважні кобальтові очі примружилися, вглядаючись в горня. Її пальці затремтіли.

Чашка не була зроблена з порцеляни. Уся кабірійська порцеляна порцеляною не була. Чашка — ця і ті, з яких Ріна десять місяців пила чай і каву, вази, в яких пашіли свіжі троянди й нарциси — усі вони були виготовлені з кісток.

Горня впало у гравій з глухим позвуком. Вітер вщух. Не було більше ні холодного північного, ані іншого вітерця. Все застигло. Застигло, як у перші миті опісля похорону, коли останній дим над спаленим човном вщух.

Рина роззирнулася довкола.

Білі стіни будинків були зроблені не з білого каміння — з кісток. Гравій був перетертими кістками. То цокалися не перли — то оброблені зуби стукалися один об інший на вітрові.

Ріна обперлася на раму однієї з вітрин, часто дихаючи. Рука розпливалася перед очима. Крамар по той бік скла виставив на вітрину кілька пар дамських рукавичок. Розклав їх уряд — від білосніжних до бежевих. Ріна повільно перевела погляд з них на власні. На ті, що лежали на вітрині, а тоді знову на свої — такі самі.

Руки обпекло. Вона стягла свої рукавички, підбиті невридійським хутром. Вони впали у кістяний гравій. Ріна відсахнулася від них, наче від отруйної змії. Ці рукавички були доставлені в Невриду з Агори. Як і кожні, які Ріна носила зо дня вкладення угоди з Мораною. Вона носила рукавички зі шкіри. Шкіри людини.

Її знудило.

Корвін звів її на ноги. Та Ріна їх не вчувала. Погляд її припав до рукавичок. Вона силувалася щось йому сказати, та лише неясно хрипіла, намагаючись зробити бодай вдих. Корвін підняв їх. Вглядався довго, нерухомий. До слуху Ріни долинули слова молитви. Рукавички спалахнули в долоні князя.

— Покінчімо із цим, — Ріна втерла губи. — Негайно!

Корвін різко звів голову. Ріна впізнала би цей порух, хоч би її засліпили. Морана завела пісню. Темна Богиня кликала Першого із Темних Вершників.

— Не зважай.

Ледь Корвін це промовив, здригнувся. Агорою пронісся холодний північний вітер. Він застугонів між кістяних будинків. Несамовито. Сутужно. Далекий вереск тварюк розвинув запалу тишу.

— Іди, — Ріна заклала руки за спину.

Корвін скинув зизим оком на Амнона.

—Я здатна вимовити промову і без тебе. Розберися з тварюками, а тоді повертайся до мене.

Корвін знову здригнувся, вчуваючи несамовитий поклик Мо-рани. Ріна стисла і розтисла пальці. Вона намагалася витіснити з голови тривожні думки про те, що абас міг зранити Корвіна. Зрештою, Перший із Вершників п’ятнадцять років полював без її допомоги. Ріна, особливо безсила, нічим не могла йому допомогти.

— Кабірійці теж люди. Якщо їхня влада не здатна їх захистити... — Ріна стисла губи. — Ми їхня влада, Корвіне. Як казали у давнину, мати і батько цього народу.

Він гмикнув: що ж, вона цитувала його самого. Князь Саверу нахилився до її вуха. Здавалося, ніби цілуючи, та насправді попереджаючи:

— Пам’ятай, що ти у зміїному кодлі. Не дозволяй їм ні на мить запідозрити, що ти не всесильна.

— У мене пихатості не менш, ніж у тебе, — вона вдала, ніби пристрасно обвила руки довкола його шиї. — А ще кинджал і пістолет під сердаком. Тож нехай лише спробують.

Морана поновила свій поклик. Перший із Темних Вершників виткав із мороку коня та за мить мчав крізь кістяні квартали.

Верховна Правителька обернулася до Амнона. Князь потирав зап’ястки, з яких спали чорні пельніти.

— Я готова виголосити промову.

* * *

Площа була достоту забита людьми. Стражники Агори зігнали рабів до помосту. Не усіх — рівно стількох, аби це мало гарний вигляд. Решту залишили у бараках та в будівлях, які князь Кабірії назвав виробничими цехами.

— Кличте решту, — наказала Ріна.

Амнон на диво не сперечався. Лише порухом руки наказав стражникам виконати наказ Верховної Правительки.

Він простягнув їй руку, але Ріна піднялась на поміст самостійно. Там, серед спиляних стовбурів та невідмитих плям крові, вона залишилася чекати на тих, для кого було складено її промову.

— Прошу, піднімайтеся сюди, — князь Кабірії люб’язно супроводжував журналістів до помосту. — Аби пани не пропустили нічого по-справжньому важливого.

Його усмішка стала хижою. Ріна вглядалася у його обличчя, намагаючись віднайти у ньому схожі на свої риси. Батько цього фебра був фаворитом її бабці — тієї, яка була Верховною Правителькою до її матері. Отже, Амнон доводився Ріні дядьком. Вздовж хребта пронеслася холодна хвиля. Чи означало це те, що, як пройде ініціацію, Ріна ризикувала отримати зміїну душу — як її брат?

Князь прилаштував журналістів до своєї свити, що вишикувалася на помості за спиною Верховної Правительки. Нікому з її свити здійнятися і стати поруч він не запропонував.

Площа сповнилася людьми. Однак, вона не сповнилася гомоном, який переповненим площам був властивий. Раби стояли сумирно, дивилися собі попід ноги. Лишень миски і глеки вони притискали до грудей сильніше.

Ріна зітхнула і зробила крок уперед. Тіло охопило тремтіння. У роті пересохло. Дівчина сутужно прокручувала в голові завчені напам’ять рядки промови. Вона пам’ятала кожне слово. Проте тривога в грудях лишень зростала.

Ріна помітила у натовпі жінку — ту, яку збила біля водограю. Вона була однією з небагатьох, хто підвів на неї очі. У тих очах не було ані сторожкості, ані цікавості. Вони були майже порожніми. Бо та жінка — як і всі інші — не чекала від неї нічого. Тому що, допевне, вірила, не було нічого, що могло б полегшити її існування.

— У сороковий день від Самайну, у рік дві тисячі триста сорок сьомий від зведення Великої Стіни, усі особи, які утримуються як раби на території Агори, віднині і навічно проголошуються вільними.

Раби, які тепер навічно були проголошені вільними, ніяк на новину не відреагували. Лишень тільки на губах жінки Ріна розрізняла боязку, іще недовірливу усмішку.

Тишу протнув свист. Той короткий звук, наче голка, вколов барабанні перетинки і зник. Ріна продовжила:

— Виконавча влада, а саме князь Кабірії, а також голови кланів Кабірії, службовці військових підрозділів Кабірії визнаватимуть свободу цих осіб і не спричинятимуть жодних дій, спрямованих на подавлення цих осіб в разі спроб отримати істинну свободу...

Ревет абаса — несамовитий, протяглий і голодний — рознісся за стінами Агори. Один, а за ним одразу ще десяток.

— Зачинити браму! — наказав Амнон.

Заскрипіли механізми. Каси повільно провертали руків’я. Стулки брами потяглися одна до одної, наче повіки стомленого звіра. Потяглися надто повільно.

Двадцять язиків з’явилися в проймі брами.

— Зачиняй! — прокричав Амнон, задкуючи.

Фаворитка визирала з-за його плеча. Її розмальовані очі здавалися величезними від жаху. Вона майнула за спину князеві. Свита Амнона майнула за спину фаворитки.

З брами виринули довгі вигнуті кігті. Стулки спинилися. Механізм скреготав важко і жалісливо. Піт заливав стражникам чоло, поки ті намагалися провернути руківки.

Скрегіт, знову скрегіт, і знову скрегіт. Ревет абасів. Стулки з гуркотом розчахнулися. У місто ввірвалися кілька десятків сірих слизьких тварюк.

— Коракси! — скомандувала Ріна.

Воїни ринули хтоні назустріч. Надто повільно — щільний натовп їх гальмував. Перший флок майже дістався брами. І тоді їх опалили стіни огоскітів. Один за одним, довкіл круків здіймалися жагучі білі куполи. На стінах міста і на дахах будинків вишикувалися каси. З їхніх рук тягнулися сполум’янілі ниті. Вони спіймали кораксів у тенета.

— Якого біса? — крикнула Ріна Амнону. її голос зник у надривному реветі абасів.

Тварюка роздерла агорця навпіл. Її широка паща заковтнула половину тіла. Мить, і хтонь кинулася на жінку, яку Ріна збила біля водограю. Верховна Правителька збігла з помосту. Але паща абаса зімкнулася на ногах жінки. З рота колишньої рабині пирснула кров. Її надщерблена миска впала у гравій — і за мить її розтрощили кігті абаса.

Тварюки все сунули з брами. Вони напустилися на натовп колишніх рабів. їхнє бенкетування розпочалося.

— О, Верховна Правителько, — співучо проголошував Амнон. Він змахнув рукою, і його свиту, а також журналістів, вкрив щит, — захисти нас, твоїх смиренних підданих. Най твої крила, зіткані з чорного полуміння, твої вовки зо тьми і змії з диму винищать хтонь, що терзає жителів Агори.

Тріумф надто очевидно осяйнув його обличчя. Записка від Луція пропалювала кишеню сердака. Пастка. Луцій, Катон і новий князь Кабірії зманили її і Корвіна в пастку. І знову вони були на крок попереду.

—Покажіть, що поговір про вашу безсилість — лише наклеп, наша неперевершена Верховна Правителько.

Уста Амнона, тонкі і безкровні, як в усіх зміїв, вигнулися в недоброму посміхові.

Ріна стисла кулак. Мітка Морани не відгукувалася бодай слабким свербінням. Її вени порожніли. У них не було нічого, окрім крові. Ріна дістала пістолет, взираючись у самовдоволену посмішку князя Кабірії.

Його носу настав час перестати бути таким вже рівним. А його грудям — здійматися.

Крик. Ріна озирнулася. Кричала пані М. Її чоловік відчайдушно жбурляв в абаса тьмаві огніти — єдину зброю представника майже виснаженого роду. Тварюка загнала їх у кут — приперла до самої стіни.

Чоловік пані М. шпурнув огніт і трапив тварюці в пащу. Шмаття морди і кров об’юшили його і дружину. Чоловік всміхнувся.

— Маю ще порох у порохівницях.

Пані М. закричала пронизливіше, ніж до того. Чоловік обернувся. Очі його розширилися. У ріці запалав огніт — червоний. Чоловік зашипів і згасив його. Язик абаса нісся просто йому в обличчя. Він замружився.

Продзвеніло три постріли. Тварюка заревла. Її туша впала до ніг чоловіка.

Ріна вистрілила ще тричі. Двоє абасів звалилися додолу. Третій розчахнув пащу над головою агорця, затиснутого поміж лап. Ріна звела пістолет. Клацання. Магазин спорожнів. Полиснули гострі абасові зуби просто над головою колишнього раба.

Кинджал зі свистом влетів у горло тварюки. Ріна висмикнула агорця з кігтів абаса, що завалювався набік.

Кручий сину, де тебе носить? — процідила вона, опускаючи чоловіка на землю.

Позаду! — голос чоловіка пані М. був достатньо гучним, аби пробитися крізь крикняву натовпу і хтонський ревет.

Ріна обернулася. Чотири. У неї лишалося не більш двох секунд. Пістолет був порожнім. Кинджал все ще стирчав у горлі абаса.

Спалахнуло червоне полум’я. Абасів розірвало на частини. Пані М. і її чоловіка обдав град хтонських нутрощів і крові.

— Червона, — видушила Ріна і впала на коліна, хапаючись за голову.

Чоловік пані М., вона сама і стіна за їхніми спинами справді були окроплені сморідною кров’ю, червоною, як у двоєдушників.

Ріна поглянула на Амнона, вишукуючи поглядом свисток Натаїра. Але князь демонстративно розвів руки. Дівчина, ігноруючи дрож у тілі, звелася.

Вени обпекло. Потяглася кров. Абас стрибнув у купку колишніх рабів, що тислися один до одного. Червоне, наче нить Мойр, жаріння охопило його і розшматувало.

Посеред площі заполум’яніло червоне кільце вогню.

Абаси снували довкруж нього, вчуваючи запах колишніх рабів, аристократів зі свити Верховної Правительки і самої Верховної Правительки.

Ріна стояла поміж зграєю тварюк і підданими — тонка невисока фігурка, вона здригалася щоразу, як полум’я, яке струменіло з її рук, багряніло сильніше. Її очі не бачили. Її погляд блукав далеко. Серед паху крові і сірки, серед звуків ланцюгів і дитячих м’ячиків, серед холодних каменів, що хрускотіли під лапами. Серед спогадів абасів, яких вона вбила. Ріна не почула нового свисту. Вона почула лише те, як несамовито заверещало іще тридцять абасів, що ввірвалися в Агору.

— Удар! — коракси намагалися прорвати огоскіти, але каси лише оплітали їх новими нитями.

Абаси кинулися на щит Ріни. Вони атакували його довгими пожовтілими кігтями, напускалися слинявими язиками, втиналися сотнями гострих ікл. Ріні здавалося, вони впиналися в її тіло. Здавалося, їхня слина, що шипіла в червоному жарінні, розливалася її кров’ю. Її руки тремтіли, зрадницьки опускаючись, та Ріна знову й знову піднімала їх. Піт заливав очі. Сіль просотала рот — чи то був піт, чи кров, дівчина гадки не мала.

— Тільки не опускайте рук, — почула вона голос пані М., коли її м’язи звело судомою.

Ріна хотіла відповісти, що тільки через її труп, та їй перехопило подих. Пал в тілі став скаженим. Повітря наче розжарилося і згусло. Запахтіло сіркою. Груди протнув гострий, всеохопний біль. Абаси, які напускалися на щит, обличчя підданих — вільних давно і нещодавно — кістяні стіни Агори — все вкрилося заволокою туману. Ріна більше не вчувала землі під ногами.

— Вона втрачає свідомість! — дзвінкий голос був пронизливим, та надто швидко стих, наче Ріна поринула під воду.

Верховна Правителька впала пані М. в руки. Бліда. Безкровна. Вона не дихала.

Червоне полум’я згасло.

Абаси кинулися в натовп. їхні пащі змикалися оглушливим скрекотом довкіл тіла кожного, хто траплявся на шляху.

Троє стрибнули до пані М. Жінка все продовжувала бити Ріну по щоках. Вона навіть не встигла закричати.

Запалало біле осліпне полум’я. Усіх трьох абасів не стало. Не лишилося ні шмаття тіл, ні крові. Лише попіл сипався до ніг.

До дахів будинків, що оточували площу, здійнялася луна звучного дитячого сміху.

Луцій стояв у брамі Агори. Змокріле волосся налипло на чоло і розчервонілі щоки.

Пельніти вповивали абасів — одного за одним — стискалися довкола лап і ший, оплітали язики. Потужні щелепи змикалися за сантиметри від жертв, перш ніж тварюк відсмикували палаючі ниті. Площа перетворилася в ложе для павутиння. Абаси перетворилися на мух. Тільки замість дзижчання вони видавали лютий ревет.

Луцій, променисто всміхаючись, здійняв руки перед лицем. Ниті натягнулися, полум’я заяріло яскравіше. Повів горілої людської плоті змінився пахом горілої хтоні. А тоді син Правителя плеснув у долоні.

Площу вкрив спалах. Він нагадував сніжну лавину. Здійнявся гуркіт, наче на кістяні стіни міста обрушилися небеса. І абаси зникли. Землю — білий м’який гравій з кісток — встелив шар попелу.

— Так весело. Сестро, чому ти не взяла мене з собою? — вдоволено протягнув Луцій.

Він зачаровано розглядав площу, наче її вкрив перший сніг, який так полюбляли діти. Та її вкрили калюжі крові, відірвані кінцівки і купки двоєдушників, альвів і брауні, що горнулися один до одного, не зважаючи на свій соціальний стан.

Усмішка спала з лиця Луція, коли він вихопив в юрбі Ріну.

Він розгублено спостерігав за тим, як пані М. тремтячими руками розстібає ґудзики сердака Верховної Правительки, як знову і знову б’є її по блідих щоках. Як її чоловік намагається влити смердотне зілля в її посинілі губи.

Наступні кілька кроків Луцій зробив нетвердою ходою. Кроки обернулися бігом. Хлопчик протовплювався до сестри, розштовхуючи двоєдушників, які зібралися повирячатися на те, як барви відливають від лиця їхньої Верховної Правительки.

Він впав на коліна біля Ріни. Його дитяча рука, навдивовижу сильна, відштовхнула пані М.

—Лічець! — почув він голос коракса.

Над містом здійнявся тривожний крик круків.

Луцій приклав вухо до грудей Ріни. Колись він так само прикладав його до грудей матінки. Він відсахнувся і вглядівся в її обличчя — таке обличчя він вже бачив передше. Їх з Ріною оточило коло вогню.

— Сестро, — Луцій склав руки на її грудях і почав штовхати. — Де твій фаворит?

Він зробив кілька поштовхів. Приклав вухо до грудей. Нічого. Як у грудях матінки тоді.

— Де твій фаворит? — його голос зірвався на писк.

Він штовхав сильніше. Знову. І знову. І знову. Приклав вухо до грудей.

—Де в Мора Корвін? — заверещав Луцій. Його лице вкрила луска. Двоєдушники позадкували. Зміїні очі сина Правителя заблищали.

Він склав руки на бездиханних грудях Верховної Правительки. Зробив кілька поштовхів. А тоді затис їй носа і накрив її вуста своїми.

Амнон вгамував усмішку. Замість того він склав руки, схилив голову і почав складати скорботну орацію. Фаворитка послідувала прикладу князя. Вона теж чинно склала руки. Свисток вона сховала в рукаві.

Луцій продовжував штовхати, прислухатися і вдихати в її гіркий від даремного зілля рот повітря. Та у відповідь йому була лише тиша. Така ж, яка запанувала колись в покоях матінки. Під обпеченою шкірою Ріни не струмувала кров, під її ребрами не билося серце. Луцій не міг відвести погляду від її понівечених отрутою, що сочилася з його ікл, губ. Крізь них не пробивався бодай слабкий подих.

— Боги, це кінець, — вчув Луцій в натовпі.

— Мир її прахові, — підхопили, один за одним, голоси.

Луцій не реагував. Він продовжував штовхати і нівечити губи сестри.

Ріна захрипіла. Вона розплющила очі — чорні, наче безмісячна ніч. Дівчина глибоко вдихнула. Її склало навпіл. Вона закашлялася. Її груди судомно здригалися з кожним новим сиплим вдихом.

Вона дивилася ніби крізь брата. Ніби бачила щось чи когось, кого бачити зовсім не бажала. Когось жахливого. Але ось, вона моргнула, і в її погляді майнуло впізнавання. Вона знову дивилася на Луція такими ж кобальтовими, як і завше, очима.

— Дякую. Там. Мені. Не сподобалося, — прохрипіла вона, потираючи груди. Вона вгляділася в почервоніле обличчя брата пильніше. Її рука спинилася біля кишені, де лежала його записка. — Що ти тут забув?

— Послідував за тобою, — зарозумілість майнула в блискучих, знову людських очах хлопчика. — Я підозрював, що твій фаворит виявиться безкорисним.

— Невже це правда? — над площею розполонився голос Амнона. Голос актора, що промовлялв вготовану промову зі сцени. — Невже наша Верховна Правителька і справді безсила? Хто ж нас захистить?

Ріна здійнялася на ноги і роззирнулася: більшість агорців були живі. Та площею був розкиданий брудний посуд. Десятки посудин, у яких більше не було господарів. Очі пекло, але дівчина лише зітнула зуби: ридати було не місце і не час.

— Право на бій же ще не скасоване, — Амнон почухав підборіддя, наче й справді замислився. З-під його вуст визирнули ікла. — Можливо, нам варто обрати Правителя, в чиїх жилах вдосталь сили, аби нас захистити?

У його руці спломенів огніт. Він вийшов уперед, втинаючись пожадливим поглядом в корону Верховної Правительки. Ріна розвернулася до нього. На кінчиках її пальців запалав червоний вогонь. Випотина виступила над верхньою губою. Більше не було ані натяку на те, наскільки боляче їй було.

Луцій хихикнув.

Амнон вибухнув. Кров зметнулася, наче в Агорі з’явився іще один водограй. Луцій розхихотівся голосніше. Закричала фаворитка, струшуючи зі шлейфа і лиця нутрощі князя. Корона впала у білий гравій недалеко від того місця, де димували залишки того, хто був головою клану фаребів — князем Кабірії, а тепер був лиш плямою гару.

Все ще заходячись сміхом, Луцій підійшов до корони. Він обпікся, вхопивши її. Прошипів. На мить кінчики його почервонілих пальців вкрилися лускою. Хихочучи, він поклав корону собі на голову. Вона, величезна, з чорненого срібла, з гострими, наче піки стріл, зубцями, на кожному з яких тьмилося каміння усіх відтінків зеленого, щільно обхопила дитячу голову.

— Я тепер князь Кабірії, — Луцій звів повні веселого блиску сині очі. Він озирнувся до Ріни. Дівчина погамувала зітхання. Чорна змійка метнулася між пік корони і слизнула Луцію у вухо. — Сестро, поглянь! — він розкинув руки. Голос його, ще неогрубілий, високий, бринів, наче крижаний струмок серед голих гір. Він злетів до самих дахів кістяних будинків і розлився луною по площі. — Я завоював Кабірію для тебе!

Він споглянув у небо і розсміявся. Наче переміг у грі. Наче його невеличкі дитячі черевики не вгрузли у все ще гарячі рештки Амнона. Він увірвав сміх і завмер, пильно вглядаючись в бік брами. Його усмішка стала ще ширшою, стала подібною до зміїного вишкіру.

—А що дав їй ти, блазню?

У брамі Агори стояв Перший із Темних Вершників. Могло здатися, що він тяжко дихав, як дихали прості двоєдушники після довгого бігу, але то могли лише тремтіти тіні, які клубочилися довкіл нього. Тіні потягнулися до Верховної Правительки, уповили її, наче в кокон. На кілька митей вона зникла з очей підданих. А тоді з’явилася знову.

Темрява слугувала їй мантією. Чорний вогонь — крилами. Біля їі ніг звивалося гаддя — тисячі гадів — чорніші від тих, що прослизали у вуха причинних князів. Вони шипіли. В їхніх пащах звивалися лизні полум’я.

— Якщо хтось бажає випробувати силу Її Величності, може зробити це просто зараз, — оголосив Темний Вершник. Гаддя ринулося до двоєдушників. Вони відступили усі разом — наче були єдиною людиною. — Якщо ж ні — відкиньте сумніви.

Він метнув оком на купу попелу, в якій стояв Луцій.

— Очевидно, сумніви в Кабірії мають високу ціну.

Корвін підійшов до Луція. Хлопчисько погордливо звів підборіддя. Його вуста вдоволено кривилися. Облада з мороку зійшла з Темного Вершника.

— Князь Корвін з роду Каганів засвідчує тобі свою пошану, князю Луцію з роду, — Корвін затнувся. Рід Верховних Правителів не мав імення, а як і мав, то приховував його надійніше, ніж ім я кожного члена родини, бодай би тим упередженням про те, що ім я — вузол на ниті долі. Він скосив очі на Ріну. Дівчина зітхнула, як йому здалося, приречено, і кивнула. Корвін продовжив: — 3 роду Безрідних. Бажаю довгих років вірної служби Верховній Правительці Ріні Безрідній.

Він простягнув хлопчині руку. Луцій смикнувся, певне, очікуючи удару.

— Дякую, — прошепотів Корвін і погладив його по голові. — Гарний хлопчик.

Щоки Луція збагряніли. Він проскрипів зубами, втинаючись у Корвіна знавіснілим поглядом. Сила заіскрилася в його руках. Та князь Саверу лишень підморгнув йому і вже зайняв місце поруч Верховної Правительки, як і належало фаворитові. Було вельми складно влучити у нього, не зачепивши сестри.

* * *

Допомогти усім постраждалим вдалося лише ближче до глибокої ночі. До кораксів доєдналися субординати і другожі. Колишніх рабів, тепер вільних людей, розмістили все в тих самих бараках, але тепер заповнених ліжками і достатнім провіантом. Криваві водограї вони вимкнули.

Корвін розтиснув пальці, і фаворитка Амнона впала до його ніг. Коракси підхопили її під руки і потягли до бараків, які були зготовані для кабірійської знаті — тих аристократів, які знали про план Амнона. А знали вони наступне: спочилий князь діяв згідно з інструкціями Його Величності Верховного Меланхоліта. План був простий: відвернути увагу Темних Вершників навалою хтоні за кілька кілометрів від Агори і, в той самий час, продемонструвати повне безсилля Її Величності Верховної Правительки.

— Завтра вся імперія дізнається про те, що в моїй крові ані краплі сили, — Ріна потупила погляд на задубілі долоні.

— Завтра вся імперія дізнається, — Корвін дружньо помахав журналістові, який пильно спостерігав, як колишнім рабам роздають пайки. Ручка в його руці спішно пурхала над блокнотом. Чоловік всміхнувся Корвінові у відповідь, — що твоя сила настільки страшна і руйнівна, що ти намагаєшся не використовувати її без необхідності.

— Через мене загинули люди.

—До душі нам це чи ні, але читачі імперських газет навряд відчують осмуту, дізнавшись, що ти не вберегла зо два десятки життів рабів — навіть якщо вони колишні раби.

—Ми повинні його знищити.

—І ми знищимо, — Корвін згасив недопалок в кістяному гравії. — Але не лишень тілом. Ми знищимо його ім’я, його авторитет і його ідеологію. Ми не залишимо нічого, окрім попелу.

—Мовиш так, наче ми зробимо це найближчим часом.

Вони вийшли з барака для затриманих. Над площею розлунився сміх Луція. Хлопчисько вмостився на колінах однієї зі знатних заміжніх пань і старанно зображав дитину, насолоджуючись тим, як жінка годує його з ложки і ласкаво ніжить волосся. Вона майже зовсім відчистила його задоволене лице від крові хтоні та покійного князя. Важко було уявити, що цей хлопчисько, який безтурботно гойдав ногами, кілька годин тому влаштував криваву бійню кількома помахами пальців.

—Час на нашому боці, — сказав Корвін, помахавши Луцію. Хлопчисько скривився і демонстративно відвернувся від того, кого його безтямно закохана сестра проголосила регентом до досягнення юним князем Кабірії повноліття. — Ми дорослішаємо, набуваємо могутності. Катон може лише дряхліти.

Ріна потерла скроню, примруживши очі. Корвін підтис губи, помітивши, наскільки темними були тіні, що залягли на її блідавому обличчі. Він запропонував перебути ніч в одному з будинків місцевої аристократії. Ріна, скосивши очі на виліплених з перемолотих кісток метеликів, похитала головою.

—Додому, — чи бодай у Метрополь.

Над ними закружляв Шу. Він кричав настільки гучно і швидко, наче затинався, квапився розповісти Корвінові винятково цікавий поголос. Із лап птаха випала записка. Корвін прочитав її і насупився.

Якщо ми обидвоє не маємо наміру сьогодні спати, як ти поглянеш на те, аби зорганізувати захопливе і майже романтичне побачення? — він простягнув їй записку. — Нічні вулиці Метро-поля, я і ти — абсолютно інкогніто.

Ріна склала аркуш. Вигляд її став не лише змореним, а ще й спохмурнілим.

— Звучить знадливо.

Вона злізла на коня. Корвін притис її до себе. Ріну все ще похитувало. Блідаві щоки все ще не взялися рум’янком. Над її верхньою губою полискувала випотина. їхати верхи самостійно вона не могла. Хоча й затято переконувала в протилежному.

Верховна Правителька озирнулася на Агору перед тим, як рисак пірнув у браму. Колишні раби все ще залишалися в кістяних стінах міста. Вони ще нескоро отримають можливість покинути Агору. І далеко не всі. І, навіть одного дня вийшовши з кістяних стін, більшість врозуміють, що Агора не відпускає їх. Так само, як Корвіна й Ріну, а ще десятки тисяч людей в імперії досі не відпускав Йосафат.

* * *

Крові більше не було. Проспект, головний, а тому найдовший і найширший, летів уперед, кілометрів на п’ять, від самої Золотої Брами до велетенського дерева — жодного тіла, жодної плями крові — лише помпезна чистота. Будівлі, кожна поверхів у п’ятнадцять, зроблені надто майстерно і вигадливо навіть для епохи бароко, не мали більше гару на своїх стінах. Прикрашені витонченими карнизами вікна знову були засклені. Ріна застигла. Вона шумно вдихнула повітря. Насупилася. Побіля брами не вчувався повів чистоти, який можна було вдихнути лише у гірському лісі після дощу. Не було й аромату випічки та щойно застиглої глазурі. Не було важкого трунку лілій, тубероз, лаванди та резеди, що просочував волосся і одяг. Лише важкий повів розжарених печей, наповнених димом чавунних труб, а іще масел і спецій.

— Ти все ж дозволив Вергілію вимкнути розпилювачі на ліхтарях, — вона всміхнулася Корвінові і поклала руку йому на лікоть.

—Змушений тебе розчарувати, — він опорядив Ріні каптур купленого дорогою плаща, який не видавав у ній Верховної Правительки, лише жінки рівно настільки знатної, аби столичні мешканці не плюнули їй у спину. — Я наполягав, аби розпилювачі й надалі працювали. Особливо — після красномовних заголовків у свіжих газетах.

Він спохмурніло звів голову до одного з ліхтарів, який полум’янів байдужим вогнем.

—Тоді чому вони вимкнуті? — Ріна роззирнулася.

— Окрім тебе і мене, існує лише одна людина, яка може змусити Вергілія щось зробити. І це Катон.

Корвін повів Ріну геть з центральної вулиці — до торгівельних кварталів.

Вони минули пару метропольців. Жінка комизливо зморщила носа перед торговцем, який розгорнув перед нею пречудовий каліпідський килим. Її чоловік на килим не дивився зовсім. Замість цього він окинув Ріну оком і, певне, не віднайшовши в її стані ані натяку на спокусливість, позіхнув.

—Лишенько, любий, — вчувся високий стривожений голос його дружини, і чоловік окинув її оком так само, як окинув Ріну, і знову позіхнув, очевидно, не віднайшовши і натяку на спокусливість і в її стані також. — Крамар говорить, каліпідських килимів більше не буде.

Корвін і Ріна стишили крок.

— Це ж катастрофа, — провадила жінка далі. — У нас гості післязавтра візитують, а я лишаюся без модного килима.

—То візьми цей, — чоловік знову позіхнув і ткнув тростиною у килим.

— Яка безвідповідальність, — лице жінки комизилося все більш. — Невже не можна було зробити іще принаймні партію, перш ніж відходити у це своє море. Бачте, недуга їх узяла. У мене, може, теж недуга. Мігрень уже третій день, але ж ні, я відповідально ставлюся до своїх обов’язків. Я змінила оббивку на диванах, обрала нові гардини і тепер з усіх сил намагаюся знайти бодай трохи прийнятний килим, а ці ледацюги...

Ріна стисла пальці і подалася до тієї жінки. Та Корвін перехопив її попід руку і повів далі.

— Що означає: більше не буде кабірійської порцеляни? — залунав голос іще вищий — який нагадував звук скреготу гвіздком по склі. — Я не збираюся пити з цієї дешевої грубої будинської глини.

— Перепрошую, можливо, ви все ж знайдете для моєї доньки на складі кілька шкіряних рукавичок, — прозгучав басуватий голос чоловіка, який наполегливо намагався запхати продавцеві у внутрішню кишеню сюртука пухкий гаман.

Ріну все більше брав нуд. Від їхніх голосів. Від паху наповнених димом чавунних труб. Вона потерла груди. Їй було важко дихати. Корвін завів її в темний вузький провулок. Дівчина припала спиною до стіни. Вона закусила губу і замружила очі. Корона спалахнула на її голові. Корвін, озирнувшись, сперся на стіну поруч, вкриваючи її від поглядів метропольців, які все продовжували виторговувати останні прикраси з перемолотих кісток так, наче від їхньої наявності на зніжених блідавих шийках залежало їхнє життя.

— Я їх ненавиджу, — процідила Ріна.

Корвін гладив її спину і тихо рахував. Рахував, поки дівчина почала дихати рівно, поки корона зникла з її голови, поки тремет зник з її долонь.

Вони рушили далі, геть від кварталу мод, глибше в нетрі столиці, туди, де все частіше траплялися незасклені вікна і обгорілі будинки. Де все менше випадало побачити комизливу панянку, а все частіше — сп’янілого пана. Крізь гамір метропольців вчувалася музика.

Корвін завмер і озирнувся. З-за дверей борделю лунав «Угорський танець №5». Наче нічого не сталося. Наче Карамелька, її подружниці і мадам не загинули. Корвін крутив перстень — його він зодяг того дня, коли шпигуни повідомили, що в борделя з’явилися нові власники. «Угорський танець» все лунав. Корвін взирався у вікно на другому поверсі, допевне, те, з якого йому колись махала на прощання Карамелька. На мить Ріні здалося, що князь хотів їй щось сказати, та вуста його застигли. Замість зронити бодай слово, він кивнув Ріні, і вони продовжили ходу, залишаючи згук фортепіано позаду.

Вони минули квартали урядовців та стражників і нарешті звернули до робітничого кварталу. Корвін склав їхні плащі і сховав серед спорожнілих ящиків у кутку вулиці. Ріна пов’язала на волосся хустку. Корвін натягнув кашкета. Князь допоміг Ріні злізти на стіну.

—Хто тут? — стражник здійняв ліхтаря високо над головою.

Площа попід стіною порожніла. Чоловік заради годиться обвів поглядом стіни бараків і, не знайшовши жодного натяку на правопорушників, опустив ліхтар. Шурхіт. Стражник озирнувся. В коло тьмяного світла впала жінка. Вона смикала за спідницю, що зачепилася за колючий дріт.

— Стояти! — він запалив огніт.

Ріна не встигла підняти рук. Лише встигла побачити, як огніт стражника падає на брук і розпадається іскрами. Разом з попелом, що лишився від самого стражника. Вона не встигла побачити, коли Корвін запалив огніт і поцілив у нього. Князь сидів на стіні, оповитий тінями. Так само спокійний, як і мить тому, коли стражник іще був живий.

Ріна таки відчепила пелену спідниці. Вони зістрибнули. Корвін — як завше, безшумно і з граційністю. Ріна — просто не зламавши жодної ноги. Здавалося, робітничий квартал поринув у сон. Бараки стояли, чорніючи порожніми вікнами. їм не зустрілося ані душі. Лише їхні кроки глухо відлунювали від бруку.

Квартал робітників був більшим, аніж Ріна собі уявляла. їй видавалося, що за високою, обгорнутою колючим дротом стіною приховували від вразливих душ решти метропольців кілька вуличок, забудованих благенькими хижками. Та робітничий квартал простягався далеко на захід. Він займав ледь не п’яту частину міста. Він нагадував Агору. Лише стіни будівель були чорними, заплямованими гаром і смогом. Замість водограїв посеред вуличок траплялися іржаві крани, з яких цідила каламутна вода. Замість гравію поступ холодила тверда бруківка. Ріна і Корвін йшли довго, допевне, з пів години. Якщо на початках вони перестрічали стражників (більшість з них Корвін не чіпав), то потому не зустрічали більше жодного. Вулички ставали все вужчими. У таких зручно було заганяти жертву в кут. Багатьом баракам не вистачало скла у вікнах. Іноді — навіть даху. Брук більше не цокотів попід кроками — він був просотаний чимось темним і в’язким. Стояв пах плісняви і гнилого дерева. І ще далі на захід — запах, характерний для місць, де як відхожі місця використовувалися дренажні канави вздовж вулиці.

Врешті, за рогом одного з бараків вони вчули голоси. Група людей стояли навпроти розчинених воріт ангара. Кілька чоловіків і жінок. їхніх слів як фаворит, так і Верховна Правителька, скільки не вслухалися, не могли розібрати.

— Ну що, душе моя, — Корвін востаннє оглянув Ріну, перевіряючи, чи раптом не видніється на її голові корона. Він криво всміхнувся, — готова поринути у вир більшовицьких лозунгів та вакханалію адептів приходу Царства Земного?

— Впевнена, це побачення я запам’ятаю не менш, аніж те, коли ми переглядали постановку «Носорогів» в театрі Гнізда.

—Аби ж кінцівка була щасливішою.

Корвін простягнув їй руку. Ріна вклала свою долоню у його. І вони разом вийшли на світло.

—Хто такі і що тут забули?

— Вирішили з товаришкою зазирнути на вогник, — Корвін дістав з внутрішньої кишені сірої курти записку, яку передав їм Шу — оголошення про зібрання.

Чоловік, що, певне, головував у компанії, відірвав руку від стану своєї подружки і вихопив записку з Корвінових пальців.

—То на якій царині працюєте?

— Я на зернових. Вона — у швацькому цеху, — Корвін здійняв руку Ріни і показав товаришам її поколоті пальці.

Той, що головував, мовчав, упинаючись очима то в Ріну, то в Корвіна. Надто довго мовчав.

Ріна і Корвін перезирнулися. Князь, безшумно вилаявшись, повільно зняв з пальців персні і сховав у кишені. Ріна потяглася до кинджала під куртою. Вздовж стіни до ніг того, що головував, і його товаришів стелилися чорні язики диму. Кожен м’яз в тілі Ріни напнувся, коли Корвін потягнувся до чоловіка. Та він лише простягнув йому цигарку. Потому простягнув їй і затис одну в губах. Той, що головував, посміхнувся.

— Контрабандні? — він, примружившись, вертів сигарету.

— У знаті таких ще повно, — лице Корвіна протнув хитрий, майже хижий, вираз.

— Недовго буржуйському кодлу ховати свої награбовані скарби. Скоро всіх зрівняємо.

— Істину глаголиш, товаришу, — кивнув Корвін.