Остання данина Саверу

Фелан попрямував до нього — безшумно й стрімко, як підкрадався до дичини вовк, уже вчувши повів крові, що струменіла жилами. Він наближався зі спини. Куртизанка опустила голову іще нижче. Натаїр, самовпевнений і безтурботний, заплющив очі, стискаючи волосся на голові повії сильніше.

Фелан дістав ножа. Правосуддя мало здійснитися у стінах Метропольського замку. І Фелан його здійснить.

Його зап’ясток стиснули. Вивернули руку, притиснули до грудей так, аби вістря втиналося у горло. Фелан спробував вирватися, та його приклали до колони. Дан навалився на нього усім тілом.

—Погана ідея.

Він шпарко вибив ніж із руки субордината і припер його до колони сильніше — вибивши увесь дух із постійно заскнілих ребер. Він вичавив глибокий смішок, певне, насолоджуючись тим, як легко обеззброїв вовка лиш однією рукою.

—Йди до Мора, — котра спроба вивернутися призвела до того, що Дан обманом дозволив Фелану розвернутися, а тоді приклав його потилицею до колони. — Якщо ти не на боці Натаїра.

Генерал Даннаміс гмикнув. Він роззирнувся. Двоєдушники, якщо і звертали на них увагу, то лише як на роз’ярілих коханців, охоплених пристрастю. Він схилився ближче, стишуючи мову.

— Не поспішай услід за ним, іще встигнеш, — прошепотів генерал. Фелан скосив погляд на ніж, що лежав попід ногами. — Подумай про Лію. Не змушуй її випускати стрілу ще у твій човен.

Фелан вирвав руку з захвату і вгилив Дана у ніс. Швидко і точно. Субординат нахилився до ножа, сподіваючись, що часу, поки коракс кривитиметься від болю, йому стане вдосталь, аби вбити князя Кабірії.

— Та ти зараз вибухнеш від люті, — Дан хихотів. Він вибив ніж ногою з-попід пальців субордината. Фелан розпростався, готуючись знову вдарити. Дан вхопив Фелана за волосся і поцілував.

Фелан стиснув комір його мундира і притягнув чоловіка ближче, замість відштовхнути.

— Правильно, старший субординате, — Дан дихав уривчасто, — виплескуй свій гнів на мене.

Гнів вирував у Феланові. Роздирав вени й артерії. Змушував серце битися об ребра, що скніли усе більш.

Він помітив хмару білого волосся і відштовхнув Дана.

Лія стояла поруч, стискаючи ніж. Вона піднесла зброю до носа і вдихнула аромат образків. Коли княжна здійняла на нього погляд, серце Фелана розбилося, якщо його серце усе ще можна було розбити. Дія виглядала маленькою, нещасною і самотньою у червоному світлі Залу Брехні. Фелан ступив до неї крок. З її вій от-от мали зірватися сльози. В грудях старшого субордината заскніло несамовито.

— Отже, ти теж вирішив полишити мене, — вона обертала у руках — маленьких і ніжних — ніж, та потім жестом швидким і роздратованим сунула його Феланові в руку. — Тоді зроби це швидко.

Скільки старший субординат себе пам’ятав, вони — Севасті-ан, Лія і Фелан — говорили лише про те, що настане час, коли княжна полишить Вовчий маєток. Вона покине їх зі Севастіаном. Це вони мали за нею скучати. Та першим маєток полишив Севас-тіан. Фелан хотів послідувати за ним. Лії ж випадало залишитися одній — маленькій, нещасній і самотній.

Біль у ребрах не вгамовувався. Усі три ниті на руці субордината — і червона, і біла, і чорна — пекли, що Морове полуміння. Фелан схилився до щоки Лії і поцілував її, ховаючи ножа у ножни. Вона пригорнулася до нього, міцно і владно стисла пальцями його підборіддя, повертаючи його обличчя. І тепер Фелан більше не цілував її щоку. Він помічав і раніше, що вуста у Лії були пухкими і м’якими, та ніколи не припускав, що міг пізнати їх на смак. Пізнати смак чиїхось вуст, окрім Севастіанових.

Вона погладила його щоку. У її диханні чулося полегшення. Лія поглянула на Дана. Генерал підніс її долоню до губ. Він поцілував її зап’ясток, тоді — западинку під ліктем. Плече. Шию. Лія примружила очі, глибоко зітхнувши, як зітхали ті, хто вже знав подібну ласку, і тепер очікував пізнати її знову. А тоді вона розплющила повіки, дивлячись Фелану просто в очі. Вона просила не залишати її.

І Фелан не залишив.

* * *

Лічець роздягнувся догола і увійшов у гарячу воду, всипану квітами. Олень вільготно сперся ліктями на борт і взяв в альва келих з напоєм. Він знову поманив її.

Ріна, навіть якби її тіло не було розписане іменами, роздягатися не стала б. Вона присіла на краю купальні з виразом найбезтурботнішим, хоча близькість води змушувала легені болісно стискатися.

— Бажаєте стягнути платню за те, що врятували моє життя?

— Ви здогадливі, — він відпив з келиха. — Я хотів укласти з вами угоду. Умови вельми вигідні.

Ріна озирнулася, шукаючи Корвіна. Олень накрив її руку — ту, під тонкою рукавичкою якої ховалася мітка Морани. На його передпліччі кривавими літерами було виведено три імені: Натаїр, Катон і Луцій. їхні очі зустрілися. Олень кивнув.

— Що отримаю я? — Ріна звела підборіддя. У спекотних клубах пари було важко дихати.

Він потягнувся до неї, переконуючи оточуючих, що для цілунку.

— Усе, — видихнув він їй просто в уста.

— Точніше, будьте ласкаві, — вона схилилася до лічеця, стискаючи пальцями його підборіддя.

— Окрім усього іншого, підтримку Алазони. Та головне — трон у Метрополі, — вимовив він. Ріна не могла відсахнутися. Олень вхопив її за стрічку в волоссі і потяг до себе. — І, певна річ, захист кожного, кого ви вважатимете за необхідне захистити.

Він опустився у воді нижче. Ріна зависла на краю борта. Змоклі руки сковзали гранітом. Подих перехопило. Вона більше не бачила гарячої купальні — лишень кухву з крижаною водою всередині. їй ніби кинуло жарину в груди. Долоні обпекло.

— Від імені кого ви укладаєте угоду? — вичавила вона, опираючись. — Натаїра? Катона? Луція?

Лічець дивився на неї розгублено. Його рукою майнула чорна нить. Ніби змія, вона оповила його кисть і поповзла вище, до плеча і обплутала шию. Рука оленя ослабла. Ріна відповзла від краю купальні. Вона намагалася вдихнути, та не вчувала ні запаху опіуму, ні повіву спецій. Сміх, виск, крики двоєдушників долинали до неї ледь-ледь, ніби вона вже була під водою. Ріна задихалася.

Олень теж задихався. Край чорної ниті промайнув між його губ, і з рота виринула рожева піна.

— Як ти? — Корвін потис її плече.

— Натаїр, Катон, Луцій, — прошепотіла вона, не в змозі відвести очей від ниті, що впиналася в горло Оленя.

Корвін зістрибнув в купальню. Він вилив до рота оленя вміст маленького шкалика. Чоловік тремтів у руках князя. Чорні ниті обвивали його тіло. Корвін ковзнув поглядом по його передпліччю і щось запитав у лічеця. Той потягнувся до вуха крука, судомно стис лацкани його фрака і, захлинаючись, прошепотів щось у відповідь. А тоді чорні ниті запалали чорним вогнем, зотліли і впали з обм’яклого тіла. Його рука безвладно опустилась, торкаючись кінчиками пальців троянди, що пливла у воді. Імена на шкірі чоловіка зникли.

Корвін тримав його на руках. Двоєдушники: хтось наляканий, але більшість — захоплені, зібралися довкола купальні. Вони пащекували, що це Причинний князь убив княжича Девіна, сина князя Алазони. Що вбив через ревнощі. Через ревнощі до розпусної фаворитки-єдинодушниці.

Корвін поклав тіло Девіна на граніт і накинув на нього одіж. Стражники Правителя вже занесли над його головою мечі. Стражників у Залу прийшло багато. Вони стояли на всіх рівнях, стояли вздовж сходів, стояли біля схожих на пащу чудовиська дверей.

— Фаворитка, — один з них потягнувся до Ріни, та Корвін узяв дівчину попід лікоть.

— Піде зі мною, — він вичавив майже правдоподібний розслаблений усміх. — 3 усією повагою до законів Підмісячної імперії.

Він кинув на Пала швидкий погляд. Той поквапився до їхньої ложі, та вона порожніла. Коракс здійнявся сходами і вибіг із Зали Брехні, аби знайти брата.

— Мертвий, — сповістив стражник про те, що і без того було очевидно кожному, хто встиг поглянути на посиніле обличчя Девіна.

Натовп відтісняли від тіла. Серед очей — що блищали з цікавості і жаху — Ріна впізнала очі, що горіли блиском зовсім інакшим. Натаїр спостерігав за ними. Він не посміхався. Його уста були щільно стиснутими. Брови супилися на спотвореному шрамом чолі.

Їх з Корвіном конвоювали геть, і він ані на мить не відвів від них уважного і підозрілого погляду.

— Впізнав ті два імені? — прошепотіла Ріна Корвінові на вухо.

Стражник штовхнув її в спину. Князь ударив його ліктем у щелепу. Стражник впав, хапаючи ротом, сповненим кров’ю, повітря.

— Не випробовуй долю, — Корвін гидливо подивився на вістря меча, наставленого на нього. Ріну він пригорнув до себе — подалі від леза, спрямованого їй у шию, — якщо не хочеш послідувати за паном Девіном.

Він зодів маску Причинного князя, яким його нарекли двоєдушники. Маску, напевне, жахну, тому що сторожа опустила зброю. Корвін поглянув на Ріну лискучими очима, ніби він був п’яний, його усмішка перетворилася на вищір хижака.

— Пізніше, душе моя. Попереду нас очікує найбільша розвага, — він потис її руку — легко і спокійно. Так він потискав її щоразу, коли зовсім не здавався безумним.

* * *

Правитель не поклопотався змінити халат на пишне вбрання. Зустрів він Корвіна і Ріну з виразом якнайпохмурішим. Лишень тонкі губи дрижали від передчування того, що він помститься за перерваний сон.

Біля трону наставник тримав руки на плечах правителевого сина. Маленьким кулачком хлопчисько потер очі. Майже втішна картина, якби його маленький кулачок не був спроможний лінивим порухом переломити хребет.

— І знову ти, єдинодушнице, — протягнув Правитель, позіхнувши.

— У вбивстві пана Девіна з роду Мяндашів звинувачують мене, ваша величносте, — Корвін виступив уперед.

— Зрозуміло, що його вбив ти, — Правитель поморщився і махнув на князя рукою. — Через неї.

Хлопчина опустив кулачок і тепер майже зацікавлено спостерігав за ними. Напевне, передчуваючи, що отримає перед сном колискову, зіграну на їхніх зламаних кістках.

— Мій Правителю, справа в тім, що я його не вбивав, — Корвін ступив іще крок до трону. Ріна помітила, лишень на мить, як потягнулася за ним чорна димка, яку було ледь відрізнити від тіні. Він відходив від дівчини все далі. Аби напасти. Аби дати їй можливість утекти.

Ріна пішла за князем і взяла його за руку.

— Ваша величносте, це правда. Князь Корвін насправді не вбивав того пана.

Корвін майнув по ній поглядом — у ньому жевріло невдоволення. Ріна стиснула його руку сильніше.

—Я готова свідчити під Вінцем правди, якщо буде необхідно.

Правитель видав звук, схожий чи то на сміх, чи то на кашель, чи то на скрип старих меблів, яким самий час опинитися на звалищі. . —Ти готова підставити голову під Вінець правди заради нього? — він потер чоло. Пудри на ньому не було, і обпечена шкіра нагадувала червону тканину зношеної шкарпетки. — Скажи, ти ж бачила, як бачили у Залі Брехні всі, що твій князь вилив Девінові до рота зілля перед тим, як той помер?

Самозречення у словах Ріни було не більше, ніж дозволяла її малодухість. Вона блефувала. Тому що Корвін сказав їй те, що сказав йому Івейл тієї миті, коли голову дівчини увінчали Вінцем правди. Ріна брехала — відчайдушно. Та врятували її не умови угоди, яку вони уклали з Корвіном. Ріну врятувала її матір. Вінець правди не діяв на тих, у чиїх жилах текла кров Верховних Правителів. Тому що він був викуваний з заліза і перетертих у порох кісток першого Верховного Правителя — того, якого так і не запам’ятала історія.

—Це була протиотрута, — відповів Корвін. — Стандартна. Вона продається у будь-якого лічеця. Можете дослідити шкалик, і ваші підозри минуться.

— І навіщо князеві, якого оберігає Закон про недоторканість, носити з собою протиотруту?

—Для панни Безрідної. На неї Закон не розповсюджується.

Правитель вичавив іще один смішок, що нагадував скрип старих меблів.

— Можливо, ви двоє і говорите правду. Ти, Корвіне, не вбивав молодшого сина князя Алена. І навіть намагався його врятувати, — його величність значно звеселішав, — тому що на твою фаворитку Закон про недоторканість не розповсюджується. Особливо, якщо Девіна вбила вона.

Ріна відчула, як спалахнула жаром долоня Корвіна. Жаром темним, в’язким. Хлопчина, як на зло, сьогодні спостерігав за ними з питомо дитячою цікавістю А зір у дітей був чіпким. Дівчина увіп’ялася нігтями у долоню князя. Жар трохи вгамувався.

— Можливо, моя імперія, врешті, спатиме спокійно, якщо ти, єдинодушнице, зникнеш? — продовжував Правитель.

— Вона його не вбивала.

Натаїр, кульгаючи, перетнув залу і став біля сходин, що вели до трону.

— Я бачив усе від початку до кінця. Девін покликав її до купалень, спокушаючи порошком. Єдинодушниця за ним послідувала, проте він відмовився приймати сплату грошима, — Натаїр посміхнувся, і шрами довкола його рота перетворили усміх на вищир тварини. — Вони почали роздягатися. Девін роздягся першим. Єдинодушниця вовтузилася з корсетом.

Ріна зашипіла. Корвін стиснув її долоню. Він, сам спокій, уважно слухав Натаїрову розповідь.

— Поки дівиця плуталася у стрічках, олень узяв з таці вино і випив. Далі панна фаворитка, помітивши, що князь Саверу зауважив її розпусну поведінку, перестала роздягатися і сіла коло купальні, скоріш за все, аби обумовитися щодо таємної зустрічі — подалі від очей ревнивого коханця. І саме тоді Девін почав задихатися.

— А ти часом не виправдовуєш свою колишню пасію? — Правитель примружився, поглядаючи на Натаїра.

— Я не бажаю їй смерті, — князь схилив голову, мовби Правитель його підловив. Та наступної миті він подивився Ріні просто в очі. — Я зведу з нею рахунки інакшим чином. Якщо, ясна річ, вона не оговтається.

Двері тронної зали розчинилися. Каси тягнули під руки побитого альва.

— Я спіймав слугу, що підніс Девіну вино.

Альва кинули на підлогу. Він припав чолом до білосніжної мармурової плитки, плямуючи її кров’ю. Він затамував подих. Його тіло тремтіло мілким дрожем.

— Говори, — Натаїр наступив слузі на спину.

— Я подав панові Девіну отруєне вино, — давлячи сльози, мовив альв і замовк. Натаїр ударив його по ребрах. — За те, що він ошукав мене.

Альв зайшовся плачем.

Наслідний принц уже ступив уперед, але Його Величність махнув рукою, спиняючи його. Його син поглядав на Натаїра недовірливо. Очі хлопчика вже втратили сонну заволоку. Дитина звела підборіддя, скривила губи, ніби йому не подобалося, що князь Кабірії осмілився катувати когось замість нього. Його наставник, наче власна тінь хлопчика, спозирав на князя Кабірії роздратовано. По всьому, він мав іще довгий час вгамовувати комизливу дитину, яку позбавили радості зламати комусь кістки, а за понаднормову роботу йому не доплачували.

— І як же він тебе ошукав? — Правитель підпер кулаком підборіддя. Круглі темні очі вилискували. Якщо побити князя Саверу і його фаворитку не було за що, то принаймні біль альва слугуватиме яким-не-яким снодійним.

— Обіцяв імення і свободу.

Сміх Правителя рознісся тронною залою, ніби грім.

—Може, ще й Вільне місто обіцяв показати? — Його Величність втер сльози.

— Що сталося далі? — запитав Натаїр.

Альва пройняло треметом. Змій наступив на нього сильніше. Крики слуги заглушили луну Правителевого сміху.

— Сьогодні він сказав, що передумав, — альв захлинався у сльозах.

Натаїр схопив його за шию і підняв над підлогою. Босі ноги затріпотіли понад чорно-білими плитами.

— Усе кажи. До останнього слова, — князь його жбурнув.

— Змилуйтеся! — пропищав альв.

Натаїр копнув його ногою так сильно, що й сам похитнувся.

Мойри вийшли з-поза стовбура Великого Древа. Корвін перестав дихати. Він теж їх бачив, як бачила Ріна. Покотився чорний клубок. Повільно, ніби вагаючись.

— Говори! — заревів Натаїр.

— Я підмішав у вино настоянку хвоща.

Клубок покотився швидше. Ріна звела на князя Саверу погляд. Корвін ледь помітно похитав головою. Ріна смикнула його за рукав. Він скосив очі на альва. Ріна придивилася. На кисті слуги червоніло ім’я Натаїра. Вони уклали угоду. Що б не відбувалося, слуга добровільно пішов на це. Що б не відбувалося, вони з Корвіном не мали втручатися.

—Хто дав тобі оленячу отруту?

— Троюрідна сестра двоюрідної бабці мого батька, що слугує у робітничому кварталі, — мовив альв скоромовкою.

— Повтори Правителю, що вона сказала тобі, коли передавала отруту? — прошипів Натаїр.

Клубок спинився біля ніг альва. Він розпустився. Чорна нить ледь торкалася босої ступні.

— Смерть аристократу. Свобода, — альв затнувся, можливо, відчувши, як нить оповилася довкола литки. — Рівність. Братерство.

— Як оригінально, — протягнув Правитель.

Він усе ще не втрачав гарного гумору. Його син навпаки спохмурнішав. Мабуть, хлопчина втомився. І хотів якнайскоріше повернутися до зігрітої нянями постелі.

Правитель обернувся до Ріни і Корвіна.

— Вбийте слугу за те, що підставив вас, і ви вільні.

Корвін вклонився. Правитель не міг того бачити, але жовна заграли на обличчі князя.

— Невимовно вдячний за довіру, яку ви виказуєте нам. Одначе смиренно прошу нашого Правителя відмовити нам у подібному задоволенні.

— Як, князь не жадає помститися за наклеп?

— У мене та моєї обраниці вдача відхідлива, — усміхався він добродушно, але очі його блищали, ніби холодна сталь, яку занесли над масною шиєю Правителя. — Інакше кажучи, круки не хотіли би встрявати у справи політичного ґатунку. А саме ними тут і повіює.

— Дозвольте мені, — Натаїр звів руку. Спалахнув огніт. — Вважатиму за честь прислугуватися короні.

Правитель кивнув.

Корвін не дав Ріні того побачити. Він пригорнув її голову до своїх грудей. Опісля довгих хвилин він її відпустив. Тіла альва у залі вже не було. Слуги відтирали від підлоги кіпоть і кров.

— Корвіне, — звернувся вже доволі втомлений Правитель, — звинувачення з тебе і твоєї фаворитки знято. Повертайся до своїх обов’язків. Маю сподівання, опіум уже вивітрився з твоєї голови, аби ними зайнятися?

— Ви надто добрі, — Корвін вклонився. Ріна присіла у реверансі.

— Натаїре, після полудня назначаю тобі аудієнцію.

— Готовий бодай цієї ж миті, мій Правителю, — він приклав до грудей трипалу долоню.

— Після полудня, — Правитель скривився. — Вільний.

Ледь двері тронної зали за ними зачинилися, Ріна зупинила Корвіна.

— Що він тобі сказав?

Князь обвів порожній коридор поглядом. Лишень тіні тріпотали у світлі свічок.

— Щоб ти пам’ятала, що він урятував твоє життя, — стишено промовив він. — Хотів сказати іще дещо, та не встиг.

— Отже, Алазона на боці Натаїра.

Корвін кивнув.

— І вони знають, хто я така?

Князь знову кивнув.

—Потрібно якнайшвидше повернутися до Саверу. І більше порога Метропольського замку як моя фаворитка ти не перетнеш.

—Які вигадливі тортури ти супроти мене не вчиняла б, — він виразно поглянув на неї, а в особливості — на її гарненький корсет.

— А як же твоя зграя?

— Це питання ми вирішимо після того, як я знайду Катона і Луція.

Корвін хотів сказати щось іще, та, звівши погляд над головою Ріни, він замовк. Лице його стало непроникним. Луною рокотіли кроки, які Ріна впізнала, не обертаючись. Натаїр окинув оком її шлейф, і його вуста презирливо здригнулися.

— Не хочеш подякувати? Я врятував тобі життя. Тобі і твоєму коханцеві.

— Ти не її рятував, а власну шкуру, — Корвін потер персні об лацкан фрака. Каміння, важке, в гострому облямуванні, вилискувало на кожному його пальці.

Лічеці попрацювали над обличчям змія, та біля носа залишилася бліда відмітина, що формою нагадувала агат на одному з кілець князя Саверу.

Ріна підійшла до Натаїра. Розглядаючи його бліде змарніле обличчя, вона зрозуміла, що більше не відчувала ані тіні страху. Ані краплини його отрути не просочилося під її шкіру. Вона дивилася в його очі, зелені, ніби болотяне трясовиння, та нічого в її душі не поворухнулося. Можливо, справа була у срібних сережках, які подарував їй Корвін, та полум’я більше не крижаніло у венах Подих не перехоплювало. Серце билося рівно. Ніби Ріна дивилася на вицвілий знімок, який випадком знайшла у найвіддаленішій шухляді.

—Я бачила на його руці ім’я. І не лише твоє. І поки що я про це мовчатиму. Та лише поки мені це буде зручно.

Він схилився до самого її вуха, кинувши на Корвіна зневажливий погляд. Корвін нічим занепокоєності не видав. І ні Ріна, ні Натаїр, ні вуха й очі, які мали метропольські стіни, того не зауважили, та до князя Кабірії, плутаючись у присвітанкових тінях, повзла чорна димка. Вона вже торкнулася його ноги і зачаїлася, ніби кобра перед стрибком.

—Девін, — мовив Натаїр, — передав тобі пропозицію. Це можливість приєднатися до правильного боку.

Він підчепив пальцем стрічку в її волоссі. Стрічка була простою. Жодного камінчика на ній не блищало. Лишень червоними нитками палали старовірські символи. Такі ж нікчемні й забуті, як і давня мова Підмісячної імперії.

Ріна ляснула Натаїра по руці. Князь вигнітив стогін — вона обпекла його.

Він зімкнув і розімкнув пальці, розглядаючи почервонілі сліди на шкірі. Погляд його полиснув — азартно і хворобливо. Дим-ка біля його ніг затремтіла. Корвін спостерігав, мовчки, та погляду не відривав.

— У тебе є час до двоповні, — сказав князь Кабірії.

— Навіщо чекати так довго? У мене є відповідь уже тепер, — вона звузила очі. — Ні.

Натаїр кивнув, посміхнувшись.

— Ти приймаєш поспішні рішення, і потім дорого за них розплачуєшся. Не повторюй помилку і цього разу.

Ріна опустила голову. Бона зітхнула — не стільки роздратовано, скільки втомлено — і помітила чорну димку, що плелася довкіл Натаїрових ніг.

— Якщо вже ми розсипаємося у погрозах, — Корвін підійшов до князя Кабірії неквапом. З кожним кроком посмішка розквітала на його обличчі. Злостива і самовпевнена. Він узяв руку Натаїра, аби розгледіти обпік, та змій відсахнувся. Корвін гмикнув. — Тоді вислухай мене уважно, будь ласкавий. Я не зношу сліз, особливо жіночих. Тому попереджаю: якщо бодай одна сльоза проллється з очей Ріни з твоєї вини, я тебе вб’ю.

— Підеш на Кабірію з військом, як минулого разу? — змій розсміявся.

— Навіщо? — Корвін ліниво стенув плечима. — Уб’ю тебе власними руками.

Натаїр провів язиком по зубах. Краплі отрути зірвалися з його нижньої губи. Крук затримав погляд на його вустах. Швидше, ніж Натаїр устиг би позадкувати, князь Саверу провів пальцями по його губах. Він вглядався у блискучу від трунку пучку. Отрута роз’їдала шкіру. Та Корвін лише всміхнувся, як могла всміхнутися людина, що відчувала подібне не вперше.

Ріна відвела погляд. Вона бачила на тілі Корвіна, окрім шрамів, залишених хтонню, маленькі круглі шрами, наче від крапель кислоти. У неї закралася підозра, що отримав він їх у ліжку Амари, одначе вона ніколи про те не питала. Як Корвін не питав, чому не міг торкатися її зап’ясть та щиколоток.

Темні димаві кігті оповили ноги Натаїра довкола литок. Вони потяглися вище, загрожуючи поглинути князя Кабірії повністю.

Ріна переплела їхні з Корвіном пальці. Темні кігті задрижали. Князь Саверу затримав на Натаїрові погляд іще на кілька миттєвостей, ніби безслівно повторюючи обіцянку, і тоді обернувся до дівчини.

— Як, прекрасна панна не хоче стати свідком дуелі на її честь? Пристрасної і, можливо, трохи кривавої?

— Прекрасна панна хоче відсвяткувати Самайн удома. А задля цього бажано, аби її лицар не потрапив під трибунал за вбивство дракона.

Корвін затримав на ній довгий погляд, а тоді усміхнувся. Натаїр більше не займав його. Тіні довкола князя Кабірії розсіялися.

— Що ж, — Натаїр вийшов зі заціпеніння. Він ковзнув поглядом їхніми сплетеними долонями. — Я попередив. Твоя справа — прийняти обдумане рішення.

Його кроки, швидкі, але й важкі, розітнули порожній коридор. Лишень коли його напружена фігура зникла у напівпітьмі, Ріна полегшено зітхнула.

— Хворий виблядок, — дівчина потерла чоло.

Вона скосила очі на Корвіна. Він усе ще зорів усмішкою, не зводячи з неї уважного вичікувального погляду. Так він дивився на неї, коли у ставку Вовчого маєтку їх манила мавка.

— Сподобалося розкидатися погрозами? — вона вигнула брову, оглядаючи його палець. Вона витягла хустинку і перев’язала його.

Він похитав головою, узяв її за руку та повів геть від тронної зали темними звивистими коридорами замку.

* * *

Корвін відчинив перед Ріною двері своєї кімнати. Вона застигла на порозі. Князь застиг коло неї. Він здивовано оглядав приміщення. Князівські покої були захаращені паперами. І на кожному був напис «Терміново».

— Ось чому, а князівським справам залишок ночі я присвятити наміру не мав, — він узяв з одного зі стосів вполовину людського зросту теку з паперами і побігом прогорнув.

— Тут роботи на тиждень, — Ріна обійшла купи документів і кинула шлейф на ліжко. — Нам не встигнути до Самайну.

— Його Величність щедрий як ніколи, — князь всміхнувся.

Корвін зняв фрак, повісив на оплічник стільця. Обійшов кілька стосів, дістав із креденса пляшку вина і два келихи. Розливши напій, зайняв місце за столом і зняв ковпачок із ручки.

— Не журися, душе моя, Самайн ти зустрінеш у Гнізді, — Корвін простягнув дівчині келих. — Ти ж Гніздо нарекла словом «дім»?

Ріна осміхнулася.

— Іншого у мене, здається, немає, — вона відставила келих, неспішно обігнула стіл і сіла князеві на коліна.

— На Північ, в простір наших володінь⁸, — він торкнувся устами її підборіддя.

—Пора, бо готуватися належно⁹, — Ріна примружила очі, підставляючи шию для цілунків.

Та цілунки так і не лягли на шкіру. Вона розплющила очі.

—Якщо хочемо встигнути, я мушу пристати до роботи негайно.

— Невже в Залі Брехні князь посіяв неправдиві сподівання у моїй чуйній, ранимій душі?

Корвін закусив губу, давлячи усмішку. Холодні персні впиналися у шкіру на її стегнах.

—Лягай спати, Ріно.

З обурливим вдоволенням він спостерігав за тим, як Ріна окинула його поглядом, який міг би пройняти до тремету багатьох чоловіків. Та лише тих чоловіків, знайомство яких з панною не починалося з того, що ця панна прокусила ніксі хвоста. Зрозумівши, що її погляд Корвіна до тремету не пройняв, Ріна спробувала злізти з його колін. Князь її не відпустив. Він притягнув її ближче.

— І виспись добре. Тому що на тебе я планую витратити часу не зменш, як на усі ці папірці.

— Аби ж час було витрачено з не меншою ефективністю, — вона підхопила келих і випурхнула з-за столу.

У вікно постукав Шу. Ріна впустила птаха. Він сів Корвінові на плече та випустив з дзьоба записку. Князь, пробігши по посланню очима, потер перенісся. Та після того зітхнув та пристав до документів.

— Вигляд маєш, наче Самайн ми й справді зустрінемо в Метрополі, — Ріна згодувала Шу шмат сиру.

— Навпаки, тепер не існує такої сили, що змусить мене залишатися тут довше як на добу.

Корвін простягнув їй записку.

Вони готуються повторити спробу. У склади завозять порох. Дати не знаю. Нам кажуть, що чекають слушної нагоди.

—А.

— Порох в імперії заборонений.

— Саме так, — князь насупився. — Хто б не стояв за діяльністю місцевих комуністів, він або достатньо божевільний, або достатньо сильний, аби ігнорувати Правителя.

І Ріна, і Корвін подумали про одну й ту саму людину. Князь Саверу прив’язав до лапи Шу кілька записок. Крук, вищипнувши з руки Ріни іще один шматок сиру, вилетів у вікно.

— Я надіслав попередження своїм людям. Нехай готуються і, за можливості, вивезуть сім’ї зі столиці. Інше — Алкмені. Попросив прислухатися до розмов робітників уважніше: можливо, вони згадають одне з імен, що нас цікавлять.

Ріна підійшла до балконних дверей і поглянула у небо. Вона давно не молилася Богам, точніше, з того моменту, як виявила, що вони могли її чути. Але тієї ночі вона попрохала, аби її гнітюче передчуття не справдилося, і щоб місяці над Підмісячною імперією більше не багряніли. їй хотілося танцювати біля вогнища на Самайн. А іще — цілуватися під омелою на Йоль. Відсвяткувати свій День народження на Імболк, і День народження Корвіна — на Остару. їй відчайдушно цього хотілося, тому що, варто було це визнати нарешті: вона відчула, що знайшла свою зграю.

Ріна видихнула цигарковий дим. Він витанцьовував закрутистими вихорами, а тоді розсіювався. Дівчина обернулася. Корвін схилився над документами. Ручка розмірено виводила слова на аркуші. Відчувши її погляд, він їй підморгнув і знову зігнувся над столом.

Ріна знайшла свою зграю, і тепер боялася, що та зникне, як зникав цигарковий дим у повіві крижаного північного вітру.

* * *

— А Шекспір звучав багатообіцяльно, — Ріна закрутила шкалик зі живильною маззю. Образків у Метрополі не було, тож довелося обмежитися нею, аби зняти запалення з обпеченого отрутою єхидни Корвінового пальця.

Ріна споглядала на стос паперів з виглядом якнайприреченішим. Корвін не підводився з-за столу з тієї миті, як вони повернулися з тронної зали. Сонця світили уже високо, а князь з дратівливою педантичністю перечитував і підписував документи, яких не ставало менше. Насупроти, пів години тому служка на золотій таці приніс іще гору паперів, через які не було видко його погордливо примружених котячих очей.

Корвін на кілька митей зупинився. Він розминав пальці, проте за кілька секунд знову схилився над аркушами. Ріна підтисла губи, спостерігаючи за ним.

Дівчина сіла на край столу, читаючи укази і розпорядження, що всі, як один, не підлягали оскарженню, або, що навіть було згірш — ігноруванню.

— Душе моя, використати цей стіл не за призначенням — вінець моїх бажань, одначе, якщо ми хочемо встигнути додому до Самайну, я не маю втрачати концентрацію.

— Половину паперів потрібно просто дослівно переписати і поставити твій підпис, — вона зітхнула і опорядила комір вбрання, що зіслизнув з плеча. — Можемо розділити. У мене доволі стерпний почерк.

— Коли я не знав, що папери належить готувати князеві особисто і це найретельнішим чином перевіряє правительська канцелярія, доручив частину братам, — він потягнувся по документ, на якому Ріна сиділа. Дівчина зістрибнула зі столу. — Кілька зламаних ребер і пробита легеня допомогли мені засвоїти бюрократичні вимоги Метрополя якнайкраще.

Вона сперлася ліктями на стіл, не підозрюючи — а, можливо, все ж підозрюючи — що навіть цим князя відволікала. Її волосся іще зберігало повів квітів, спецій і опіуму. І корсет на ній виглядав усе ще гарненько. Корвін зітхнув, як здалося Ріні, приречено. Йому й самому так здалося.

— Скільки віршів ти знаєш напам’ять?

З дещо насмішливим виразом він простягнув їй пачку конвертів. На усіх адресантами зазначалися жінки — судячи з якості паперу і аромату дорогих парфумів, що линули від конвертів — листи належали паням глибоко заможнім і глибоко заміжнім.

Пані М. висловлювала щире захоплення (судячи з формулювань, таки щире) витонченими віршами, які Корвін присвятив їй. Далі вона висловлювала сподівання, що князь виявиться достатньо розважливим, аби відмовити їй у подальшій пропозиції — ні, все ж вона виражала надію, що йому стане шалу, аби на неї погодитися. (І так кілька разів.) Під кінець листа пані М., врешті, викладала суть (доволі туманну) своєї пропозиції. Вона писала, що матиме радість бачити пана Корвіна на діловій вечері її чоловіка, де той («Яка нудьга, Вам те зовсім не буде цікаво, але все ж уточню...») буде обговорювати з партнерами купівлю коштовного каміння, яке зможе відправити в Імперію Сонць на своїй новенькій шхуні. Безумовно, їм не вдасться ані на мить побути наодинці, та вона влаштує так, аби вони сиділи навпроти один одного і ніщо не заважало їхньому невербальному спілкуванню.

Корвін простягнув Ріні листа, якого встиг написати для пані М. у відповідь.

У ньому князь спершу видавав рубаї Омара Хаяма за вірш, який написав спеціально для пані М. А тоді дякував їй у вельми солодких і пишномовних виразах за те, що вона поділилася планами свого чоловіка. Адже тепер він, Корвін, під приводом продажу саверських адамантів її чоловікові зможе хоч краєчком ока поглянути на її миле личко.

— Жінки завжди знають більше від своїх чоловіків, а якщо й не знають, то додумують. їхній біль у тому, що вони не мають вдячного слухача для своїх умовиводів.

— І тут з’являється їхній любий друг і розсипається цитатами Омара Хаяма.

— Омар Хаям, як і Шекспір, завжди ефективний у царині видобування корисних свідчень, — Корвін стенув плечима, — або ж у царині отримання запрошень на дуже важливі заходи.

— Якщо вони не в змозі зметикувати, що ти не склав задля них ані рядка, мені їх навіть не шкода, — Ріна розкрила наступний конверт зі стосу. Авторка листа, пані Н., розповідала, що її чоловік планував продати комусь «Ту нестерпну бавовну», на яку в неї була жахлива алергія.

— Якщо заради добробуту мого народу мені доведеться переписувати слова пісень Стінга, я піду навіть на це, — князь мовив доволі серйозно.

Ріна узяла чистий аркуш і почала зіставляти листа для пані Н. Перегодом вона простягла його Корвінові.

— Бодлер, — він гмикнув.

— Прошу зауважити, «Танець Змії», а не «Блуднице чарівна! Ти до своєї спальні Пів світу затягла б на ігрища безжальні».

Так вони й сиділи за столом одне навпроти іншого. Він — ставив підписи під рахунками. Вона — цитувала поетів Зовнішнього світу для жінок, чиї чоловіки ці самі рахунки мали допомогти Корвінові сплатити.

У двері постукали. Шу, який до того сумирно дрімотав на спинці ліжка, невдоволено розпростав і склав крила. Івейл увійшов до кімнати, не дочікуючись запрошення.

— Де твої манери, а що як ми не зодягнені? — кинув Корвін, не здіймаючи очей від паперів.

Князь Невриди майнув поглядом по шлейфу з крукового пір’я, що був недбало кинутий на постіль. Він поставив на стіл скриньку — просту і блакитну, яку Корвін презентував йому зі словами, що повертає те, що мав давно повернути.

Оскільки Корвін не вважав за потрібне відволіктися від документів, скриньку відкрила Ріна. У ній лежала каблучка. Срібна з агатом. Та, яку Корвін зняв із її шиї перед тим, як відібрати спомини. Обручка. Дівчина покрутила її в руках, спостерігаючи, як грали на камінні сонячні полиски.

— Не смій вкривати ганьбою мою доньку! — процідив крізь зуби Івейл, схилившись над Корвіном.

Князь Саверу поморщився, тому що тінь Івейла заважала йому писати. Він зітхнув, відклав ручку, відібрав у Ріни каблучку і, окинувши її тим поглядом, що красномовно натякав, що гарною цю річ Корвін не вважав, знову протягнув кільце дівчині на долоні.

— Душе моя, чи не наважишся ти мене ущасливити, та чи не згодишся стати моєю дружиною, княгинею Саверу і матір’ю мого клану?

— Найближчі кілька років це у мої плани не входить, — вона схрестила руки на грудях, ніби каблучку їй могли почепити на пальця примусом.

Корвін стенув плечима та жбурнув кільце у скриньку. Він знову схилився над паперами.

Князь Невриди схилився до Ріни. Корвін перестав писати. Роздивлявся він Івейла поглядом людини, яка прораховувала. Наприклад, прораховувала, у яку частину тіла його штрикнути ручкою, аби кімната, врешті-решт, поринула у спокій.

— Будь-якої миті. Двері Вовчого маєтку відчинені для тебе. Ти нічим йому не зобов’язана.

Ріна нахилилася вперед. Вона вивчала обличчя Івейла — зостаріле, змарніле. В глибині її нутра зворухнулося почуття, найбільш подібне до жалості. Одначе Ріна вглядалася у риси князя Невриди, зі смутою помічаючи, що вони здавалися їй такими само чужими, як і першої їхньої зустрічі.

— Важливо не те, чи зобов’язана я чимсь Корвінові. Важливо лиш те, що я більше нічим не зобов’язана тобі.

Він різко випростався, ніби отримав ляпас. Знову кинувши зизим оком на шлейф фаворитки, залишив кімнату. Двері він зачинив за собою гучно. Шу невдоволено крикнув йому в спину.

Корвін підпер рукою підборіддя. Очі його блищали, уста тремтіли від усміху, який він наледве стримував.

— Бодай слово, і я тобі цю каблучку на дзьоба натягну.

Корвін звів руки, визнаючи, що надмірне гострослів’я з його боку таки могло перетворитися на зіткнення на тому столі, який князь мав намір використовувати суто за призначенням.

Ріна повернулася до листа, у якому від імені Корвіна пообіцяла одній заможній, та не надто здогадливій пані, що встелить хол її маєтку квітами. Білими іберісами — символом байдужості.

Коли сонця були уже ближче до виднокраю, аніж до зеніту, Корвін відклав ручку, аби більше її не торкнутися.

— Ти все ж закінчив.

— І жадаю виправдати твої сподівання.

—Які? — вона відкинулася на оплічник стільця, здивовано звівши брови, хоча її лукава усмішка натякала, що відповідь вона знала чудово.

Князь кинувши оком на листа і, посміхнувшись довгому переліку обіцянок, якими розсипалася перед адресанткою Ріна від його імені, склав папери охайним стосом на дальньому куті столу і всадив Ріну на стільницю.

— Не пригадаю, на чому ми спинилися, — він провів руками по її корсету — вздовж вишитого виноградного пагона, стебла якого оповивали її талію.

— «Гостро, принце, дуже гостро», — Ріна водила кінчиками пальців по лініях, які намалювала на князевому обличчі: біля очей і біля губ, — такими були слова Офелії.

Він розстібав її корсет без поспіху. Так само неквапливо спустив рукав з її плеча, оголюючи приховані імена, викарбувані попід шкірою.

— І Гамлет їй відповів, — він затнувся, коли Ріна стисла волосся на потилиці, коли її пальці пурхнули вниз по шиї. — «Щоб мій кінець затупити, довелося б тобі всмак настогнатися».

І вуста його, як лезо ножа, залишали на її шкірі криваві сліди раніш не стертої помади.

— Та якщо вже відійти від комічного, — він провів язиком по її шиї.

Корвін поцілував її долоню. Його вуста застигли над її зап’ястком, він звів на Ріну очі. Вона кивнула. Його губи, гарячі, вологі, торкнулися її шкіри, а тоді пурхнули вище. Корвін здіймав цілунки по її руці, увіп’явся у плече, а потому припав до шиї.

— Коли моя рука, то тиха, то лукава, в промінні сну торкнеться губ твоїх¹⁰, — прошепотів він, ледве відчутно торкнувшись її вуст.

Ріна прикусила подушечку його пальця. Корвін криво усміхнувся. Його пальці майнули до її підборіддя.

— І попливе по шиї і небавом, — усмішка на його обличчі розтяглася, наче місячний серп.

Ріна відчула, як вкривається сиротами під його дотиками. Вона примружила очі.

— З плеча на груди, — вчувся його голос.

Фортепіанні клавіші перед тим, як почати грати, він ніжив навіть недбаліше, аніж її тіло. Дівчина відкинулася на лікті і закусила губу. Якщо у Підмісячній імперії колись існувала мова, давніша від прадавньої, то це була мова дотиків чоловіка до тіла жінки (або ж чоловіка до іншого чоловіка, чи жінки до іншої жінки), це була мова того, як полум’яніла під цими дотиками шкіра, як від них, наче кола на плесі, розполонювалася жага.

— Із грудей до ніг, — голос Корвіна став хрипким.

Він самими лише кінчиками пальців вів вниз її тілом. Ріна розплющила очі і поглянула на нього. Він вів рукою неквапом, наче граючись, розглядаючи кожен вигин її тіла, розпашілого посеред холодного столу. Врешті його пальці ковзнули між її стегон.

Корвін більше не цитував віршів, він мовчав. Кімната повнилася лише голосом Ріни. Напевно, позвуки уривчастого дихання і потому — стогонів були наступною після доторків прадавньою мовою. І Корвін .чудово її розумів. Як мову випотини на шкірі і вигнутої спини. Мову зім’ятих документів і перекинутого шкалика з атраментом.

Врешті Ріна знову споглянула на нього. Вона простягла руку — владно, навіть нетерпляче, і чоловік допоміг їй звестися. Корвін обожнював цей запах, що линув від її волосся: трохи трояндових парфумів, а ще її гарячої шкіри. Він обожнював, коли вона тяглася до самого його вуха, ледь чутно видихала у нього перед тим, як щось прошепотіти, як її руки цієї миті огортали його шию, наче оксамитова тканина.

— Коли твоя рука солодка, ніби слава³, червонооким пальчиком майне, — її голос, низький, вельветовий, заструменів його жилами.

Вона гладила його руку, обводила кожен вигин його напнутих м’язів.

— В лимонній тиші і коли мене у темну глибину повергне темна слада.

Вона повернула обличчя Корвіна до себе за підборіддя і подарувала йому неспішний глибокий цілунок. Вона торкнулася його пальців, князь повернув долоню назустріч її, та замість доторку отримав лише прохолоду. Він відчув її долоні на животі. Вона розстібнула ремінь. Він усміхнувся прямо їй у губи.

Вона вивільнила Корвіна з одягу і обхопила його стан ногами. Він завмер лише на мить, на довгу мить, поки терзав її вуста з лише хижакам притаманною пожадливістю. А потому стиснув її стегна і притягнув дівчину до себе.

Стіл жалісливо скрипнув.

Ріна притлумила стогін, припавши губами до його плеча. Жоден із них більше поезію не цитував. Допевне, складно було віднайти вірш із настільки ж нестримним ритмом. Стіл під ними вистукував спочатку пірихій, тоді трибрахій, а затим — хоріямб і пеан.

Якщо хтось із них і думав про поезію, то лише про поезію пальців, що впинаються в спину, чи поезію шкіри, яка треться об шкіру. Поезію солі, що проступає над верхньою губою, чи поезію тремету, який огортає, якщо змінити темп чи нахил рухів.

Раптом Корвін розплющив очі. Тієї ж миті стіл простугонів іще жалісливіше, ніж до того. Пельніти обхопили Ріну. Стіл із гуркотом накренився. Корвінові руки замкнулися на талії Ріни.

—Не смій спинятися, — промовила вона пересохлими губами, стримуючи сміх.

Корвін кивнув. Чорне полум’я згасло.

Під ними прогнулися перини ліжка.

* * *

Надья не хотіла йти до Верховного Енарея без сестер.

Та Віра зникла, а Лібена була надто красивою та незіпсутою, аби її спроваджувати. А тому, повагавшись хвилину, Ора все ж постукала у двері покоїв Верховного Енарея Імперії Сонць.

Він сидів у кріслі біля комина, витягнувши хвору ногу. Надья, без наказу, тому що наперед знала, яким той буде, сіла на коліна поруч крісла та почала масажувати ногу. Того вечора вона робила це особливо старанно, спостерігаючи, як обличчя Енарея ставало дедалі миролюбнішим. Коли з нього звіялися останні тіні болю, вона все ж вирішила розпочати:

— Дозвольте мені вирушити на пошуки сестри.

— Забудь. Вона мертва, — ці слова пролунали, наче скрегіт серпа, що протинав горло темній тварюці. — Скоро ми відбуваємо додому. На цій оповитій мороком землі небезпечно.

— Ми маємо зберігати надію. Не можемо просто здатися.

Енарей розплющив очі. Миролюбності на його обличчі наче й не було. Він нетерпляче змахнув рукою.

— Облиш марні сподівання, — відповів він гнівливо.

Він довго дивився на Ору, що не зводилася з колін і продовжувала масажувати його ногу. Обличчя його пом’якшило вираз. Він всміхнувся. Надья ненавиділа цей усміх.

— Я втомився. Допоможи мені відпочити.

За деякий час — який для Енарея проминув непомітно, але для Надьї тягнувся вічність — Ора безшумно прочинила двері, аби не розбудити наставника.

— Стій, — почулося позаду. Рука Надьї завмерла на ручці, — завтра приходь з Лібеною. Я надто втомлююся останнім часом.

Уперше Надья не промовила «Як накажете, Ваша осяйносте». Тому що вперше вона не могла виконати наказу Верховного Енарея.

Лишень коли двері за спиною зачинилися, Надья дозволила схлипу зірватися з вуст. Вона терла губи і квапливо крокувала до кімнати, де її дочікувалася Лібена. Чим більше Надья їх терла, ти сильніше вони горіли.

— Ора.

Надья завмерла. Хлопчик, син Правителя, стояв посеред коридору зовсім один. Ані наставника, ані няньок поруч не було. Ора втерла сльози і усміхнулася йому. Хлопчик дивився на неї серйозним поглядом зовсім недитячих очей.

— Ти плачеш через сестер?

Надья кивнула.

— Вони твоя сім’я. Сім’я — це дуже важливо.

Вона знову кивнула.

— Ходім зі мною, Ора.

Він простягнув до неї руку. Надья, хоча і бачила, як ця маленька ручка завдавала болю помахом одного лиш пальця, стисла її. Вона сподівалася, що бодай дитина тієї ночі спатиме спокійно.

Лібена крутила в руках стрічку, яку їй тієї ночі віддав генерал Паллак. Цього разу вона не змогла відмовитися. Адже не було нічого негожого в тім, аби забрати стрічку до Імперії Сонць? Аби інколи згадувати про генерала?

Вона чекала на Надью — аби знову запитати, чим її осмутив Верховний Енарей, і знову отримати відповідь, що нічим особливим. Ора втерла обличчя: Віра її розвеселила б, влаштувала б тренування під зоряним небом, або поцупила б із правительської кухні пляшку вина. Та Віри не було, і більш ніколи не буде. А вона, Лібена, навіть не знайшла хоробрості, аби помститися за її смерть.

Двері розчахнулися. Надья вбігла в кімнату, наче ошаліла. Вона кинулася до шафи, дістала суму й почала кидати, одну за одною, селянські сукні, які купила Віра для їхніх таємних прогулянок містом. Останнім у суму зі бряжчанням упав гаманець. Надья подала суму Лібені.

— Погоджуйся.

Лібена запитально поглянула на неї.-Погляд вчепився у дивний слід, що палав на шиї сестри. Надья оправила комір.

— Nwanne¹¹, ти була на полюванні без мене?

— Він тобі подобається? Генерал Паллак, — Надья стисла її руки і твердо поглянула в очі. Лібена кивнула, не надто впевнено, та сестрі того було достатньо. — Тоді рушай із ним.

—Мій обов’язок — бути поруч із тобою. Особливо тепер, коли Віра...

— Тут небезпечно, — Надья схилилася до самого обличчя сестри, і Лібені здалося, ніби від тієї віяло запахом, який можна було вчути лише в покоях Верховного Енарея. — Залишайся з тим чоловіком, скільки буде змога. Я дам тобі знати, коли ти станеш потрібна.

— Що ти приховуєш?

Надья не наважувалася відповісти. Віра називала Лібену надто наївною. На відміну від Віри, Надья те за ваду не вважала. Навпаки, у душах сподівалася, що такою Лібена залишиться якомога довше.

— Світ сповнений пітьми. Він не створений для радості. Тому намагайся її знаходити і випувати до останньої краплі, — Надья поцілувала Лібену у чоло.

Вона стиснула руку сестри, узяла суму і повела на пошуки генерала Паллака.

* * *

Стукіт у двері. Тричі. Пауза. Знову тричі.

— Заходь, Пале, — кинув Корвін, затягуючи стрічки на корсеті Ріни.

Пал застиг в одвірку, не наважуючись увійти.

— До відправки усе готове, — мовив він хрипко. Корвін кивнув. Коракс усміхнувся князеві, мов хлопча, з дещо зніченою радістю. — Усі готові.

Він вивів з-за спини Лібену. Вона, забачивши Ріну, яка оправляла Корвінові комір сорочки, потупила очі. Руки, маленькі й смертоносні, вона склала, ніби вихованка Пряникового будиночка.

Корвін гмикнув і ствердно хитнув братові головою. Поцілувавши Ріну в плече, він прокрокував до Ори — без поспіху, з обережністю, хоча, якби у кімнаті був хтось, хто знав князя згірше Ріни і Пала, то вирішив би, що крокував той вільготно. Ледь здійнявши на князя погляд, вона знову його опустила. Її щоки спаленіли, ніби світанок над Чорними саверськими горами. Корвін і Пал перезирнулися.

— Радію, що ви скористалися з моєї поради, Nso Ora, — Корвін майнув пальцями по стрічці, вплетеній у її косу, — і обрали в супутники красивого чоловіка.

— Запевняю вас, — вона, хоча щоки її і рум’яніли, звела голову. Лібена дивилася на Корвіна майже твердо, хоча пальцями й стискала рукави купленої в служниці сукні, — що останнє, чим я керувалася, це вашою порадою.

— Однак за Темним Вершником, із яким вас пов’язали Мойри, ви не послідували, — він примружив очі, ігноруючи знаки Пала спинитися. — Можливо, тому що не бачили його обличчя?

Лібена того не помітила, знову потупивши очі, та Пал за її спиною скривив лице у виразі, подібному до виразів янголів-співців на Гентському вівтарі у Зовнішньому світі, а саме у вельми стражденному. Корвін звів руку, закликаючи генерала не втручатися.

— Зв’язок із Вершником, — одповіла Лібена, поглянувши князеві просто в очі, — не має для мене жодного значення. Я, як і кожен двоєдушник, маю волю зробити власний вибір.

— Можливо, мені обвінчати вас просто тут? — Корвін схилився до неї і виглядав, наче змовник. — Князь такі повноваження має. Станете з моїм братом пліч-о-пліч? Розділите із ним злети й падіння? Поклянетесь у відданості? — кутики його вуст затремтіли. — У мене й каблучка зайва є.

Лібена не припиняла термосити рукави сукні.

— Чи справа не у Вершникові? — продовжив Корвін, ігноруючи ледь не спопеляючий погляд Паллака. — Можливо, справа в іншому красивому чоловікові?

Лібена глибоко зітхнула. Вона дихала часто. Її губи тремтіли. Ні, плакати вона не збиралася, вона сердилася.

— Про це, князю, я хотіла б з вами поговорити.

— Повір, — Пал стиснув її долоню, — про це ми з братиком бесіду вже мали.

— Я все ж хочу сказати, — вона відпустила руку генерала.

Корвін випростався, спостерігаючи за дівчиною з удаваною погордою. Удаваною, тому що він вичікував: чи майне у сонячному світлі пролиск серпа, аби зітнути його голову. Лібена або все ще не знала, що перед нею стояв вбивця її сестри, або мала завидне самовладання, яке живила жага помсти. З’ясувати це Корвін мав намір до того, як вона потрапить у Гніздо. До того, як його брат надто прив’яжеться до неї.

Лібена підійшла до Ріни. Кинувши оком на шлейф, що купою каміння і пір’я лежав на ліжку, вона, замість зробити кніксен, стримано їй кивнула.

— Панно Ріно, щоб запобігти незручним ситуаціям, я маю зізнатися, що у нас із князем Корвіном стався поцілунок, — вона озирнулася до нього, — про що я вельми шкодую.

Вона змовкла, очікуючи вердикту. Ріна поглянула на Корвіна, вигнувши брову. Він розвів руками, визнаючи провину.

—Як се так, князю? — протягнула Ріна. — За моєї пам’яті ви вже вдруге цілуєте дівчину і залишаєте її невдоволеною. Це варто негайно виправити.

Вона узяла Лібену за плечі і підвела до Корвіна.

— Душе моя, мені поцілувати осяйну Ору знову? — він схилив голову набік.

— Тоді ти остаточно зіпсуєш свою репутацію, яка склалася серед жінок імперії, — вона усміхнулася. — Проси пробачення.

— Повністю підтримую ініціативу панни Безрідної, — Пал став за спиною Лібени.

— Про всяк випадок уточню, — сказав Корвін Орі, — чи варто мені попросити пробачення у вас, Nso Ora, іще за щось?

Настала тиша. Брати перезирнулися. А тоді перезирнулися Ріна і Паллак.

—Я стану на його бік, — лиш одними губами прошепотіла Ріна генералові.

— Дякую, — прошепотів він, схилившись до її скроні, — тому що я захищатиму її.

Лібена похитала головою.

Корвін став на одне коліно і з церемоніальною поштивістю поцілував її руку. Краєм ока він завважив блиск серпа, схованого під плащем.

— Висловлюю свої найглибші вибачення за ті кривди, яких вам завдав. Промовлені і непромовлені.

Лібена потисла його руку.

— Я також маю перепросити. Моя поведінка була неприйнятною.

— Ти надто сувора до себе, — Пал поцілував її у щоку і попрямував до креденсу, звідки дістав тарелю з печивом. Посеред кімнати коракс застиг. — А де стіл?

— Ніжка зламалася, — Корвін, звівшись, стенув плечима.

— Можливо, чутки про руйнування, які приходять вслід за єдинодушниками, правдиві? — Пал видав смішок. — Цей стіл пережив три покоління князів.

— Може, й правдиві, — Ріна забрала у Пала пляшку вина і повернула до креденса, — а може, потрібно частіше змінювати об-ставу. На не таку жорстку і хитляву.

—Де Дан? — Корвін згорнув шлейф фаворитки та поклав до суми.

— У покоях княжни Лії, — Пал простягнув Лібені тарелю з печивом.

Лібена потяглася по одне і знайшла під печивом кручу пір’їну.

— І Фелан дозволив їм залишитися наодинці? — запитав Корвін, подаючи Ріні її черевики. Вона шнурувала правий. Князь схилився, аби зашнурувати їй лівий.

Пал з виразом вельми вдоволеним прикріпив пір’їну до стрічки Лібени.

— Він там із ними, — він поцілував дівчину у скроню. — 3 обома.

РОЗДІЛ 6

Ніч Самайну

Вогні Самайну розгорялися у дельті річок Стир і Горинь. Один за одним, вони спалахували у темному поділлі, ніби відсвіт зорь у небі.

Саверці, зодягнувшись у свої найрозкішніші вбрання — а в інших зустрічати спочилих рідних не вартувало — тягли важкі козуби, набиті осінніми дарами, до величезного жертовного каменю, з якого точилися, ніби гірські струмки, сік винограду і переспілих плодів.

Двоєдушники з клану круків, як і двоєдушники з інших пташиних кланів, зрідка п’яніли. А тому вина до свята було зготовано багато: і для живих — у повних по вінця келихах, і для мертвих — у просотаній ним землі, і для замкнених у пташиних тілах круків — у чашах, підв’язаних до високих, прикрашених стрічками, стовпів.

Корвін стояв на мосту, перекинутому через річку, і вдивлявся у темінь швидких вод. Зграя чекала від нього передбачення. Він і сам на нього очікував. Та у хвилях Стирі він не бачив жодних тіней, окрім власної, а потому — ще й тіні Ріни, яка стала по ліву від нього руку.

—Усолодо очей моїх.

Він повів нею пильним оком, з приємністю спостерігаючи, як Ріна оправила сердак, який накинула на саверську сукню. Вона відчайдушно намагалася не виказувати, ніби його слова були їй приємні, хоча кутики її губ і тремотали від усміху, який дівчина стримувала. Її волосся було підв’язане стрічкою, прикрашеною двома кручими пір’їнами.

Він подарував їх затомість тих, які вона втратила у Лавариску та Вовчому маєтку. Адже круки, що були круками, а не двоєдушниками, прикрашали гнізда стрічками і пір’ям. А круки, що були двоєдушниками, їхню звичку внаслідували. Вони дарували обраницям стрічку. А до стрічки — три пір’їни. Перша — пір’їна пристрасті. її круки дарували, коли закохувалися. Друга — пір’їна дружби. Дарували її, бо дружба, на відміну від пристрасті, тривала набагато довше, і узи її були набагато міцнішими. Третя — пір’їна відданості. Бо і пристрасть, і дружба могли з часом згаснути, та відданість була вічною.

— Ти ж знаєш, — він потягнув її за рукав, пригортаючи до себе. Князь окреслив пальцем вишивку на комірі сукні, «сваргу» і «восьмипелюсткову рожу», — що означають ці символи?

Вона стенула плечима. Її пальці — сколені, бо Ріна заповзято намагалася навчитися прясти, шити і в’язати — пробралися до нього під курту. Вона розглядала розшивання на його сорочці — вишитий золотавими нитями безконечник.

— На мені — «кривий танок» — символ життя, що триватиме вічність і по тому, — він сховав у долонях її змерзлі пальці. — А твоє гаптування, душе моя, у Савері намічається на весільні сукні.

Його вуста розтягнулися в усмішці, коли Ріна застібнула сердак на усі ґудзики. Уточнювати, що верхній одяг Ріни був змережований любовними оберегами, князь не став, оскільки ніч наближалася до своєї середини, а з привідкритих уст здіймалася у небо пара.

—Якби ти не зникав на Мідній горі, міг би мене попередити.

—Хто тобі сказав, що я тебе попередив би?

— І як успіхи?

Він відчував її руки під куртою і знав, що пригорнулася Ріна до нього не стільки з романтичних поривань, скільки задля того, аби перевірити, чи не зламав він собі нових кісток. Корвін відповідати не спішив, дозволяючи торкатися себе й надалі. Тим паче, що лічеця він уже відвідав.

— Да Вінчі суттєво помилився в підрахунках. Я заважкий для зітканих з потемку крил. Експериментую з їхнім розміром, але ніяк не можу зміркувати, як мені вирахувати правильні пропорції.

— Звучить так само складно, як і порядок лицьових та виворітних петель.

З поділля, що простягалося у дельті рік, почувся перший барабанний дріб. Князь востаннє кинув оком на чорні швидкі води, маючи сподівання побачити там знак, посланий пращурами. І застиг. Лишень на мить, та Корвінові здалося, ніби у водах відображався один місяць. Він здійняв очі до неба. Місяці горіли парою — один яскраво, а інший — блідаво. Корвін знову вглядівся у воду, але й там обриси двоповні тремтіли брижами.

По обидва боки жертовного каменя, з якого стікали соки підношень, стояли двоє енареїв — у чорній і білій одежі. Корвін пройшов до них. Без зайвих прелюдій він дістав кинджал і протнув долоню. Кров князя сповнила чашу в руках спочатку Світлого, а тоді й Темного енареїв.

— Іносе благословлять Боги, спочилі покоління і покоління прийдешні отсую жертву! — розкотисто, врочисто промовив Світлий енарей і пролив кров Корвіна на жертовний камінь. — Кров до крові!

— Іносе окріпне щит, іже захищає він істинну столицю нашу Саверу від ока супротивника і ноги зрадника, — якщо проливати кров на камінь можна було велично, то саме так кров князя лив Темний енарей. — Кров до крові!

Вони обидва завмерли незворушними статуями позаду князя. І навіть сам князь завмер, здійнявши погляд до неба. Завмер кожен саверець.

Спочатку заледве, а тоді усе бурливіше, усе сяйливіше замайоріли ниті в небі. Почувся гулкіт, ніби Чорні гори самі пересувалися землею. Запаленіло полум’я — біле і чорне. У небі над Гніздом, і далеко за його межею, запалав огоскіт. Ниті, що його виплітали, поступово згасали, наче жевріння у ватрі. Корвін, дочекавшись, коли небо над їхніми головами стане таким само прозорим, яким і було до того, задоволено кивнув.

І лише тоді його зграя дозволила собі розійтися втішеними покриками. Корвін не кинув на них ані суворого погляду, ані звів владно долоню, і, тим паче, не наказав їм замовкнути. Він лишень зробив вдих, готуючись щось промовити, і саверці, як один, стишилися. Корвін кивнув їм, завдячуючи тиші, яка запанувала у дельті двох рік.

— Світлі Боги благословили нас багатим врожаєм. Тепер настає пора Темних Богів. І нехай вона буде мирною, щоб ми вдосталь насолодилися плодами нашої праці.

Корвін проходжався вздовж каменю, як проходжався щоразу, розмовляючи з братами чи Ріною. Його голос розполонювався понад полем, як міг розполонюватися голос інших князів. Та у його тоні не було жодної погордливої повчальної ноти. Корвін поводився просто. Та слухали його, затамувавши подих.

— Одначе, — він спинився, — не варто розраховувати лише на милість Богів. Вони чують молитви тільки тих, хто підкріпляє слова ділом. Готуйте житла до зими. Готуйте зброю до довгих ночей, коли околицями поселень розходитиметься крик зголоднілих тварюк, — він наче намагався вглядітися в обличчя кожного, хто стояв перед ним. — Збирайтеся біля ватер, та не лише аби відпочити. А щоб навчатися самим та вчити своїх дітей. Насолоджуйтеся днем теперішнім, та не забувайте про день майбутній.

Він повернувся до жертовного каменя.

— На світанні я оприлюдню передбачення, яке передадуть нам духи Саверу і душі наших спочилих пращурів. І кожен з нас вирішить, як жити сьогоднішній день, знаючи щось про день майбутній.

Пал відкоркував пляшку вина і налив у келих. Корвін, помітивши, що генерал крокує до нього, намагаючись не розплескати напій, всміхнувся.

— А тепер — нумо насолоджуватися ніччю. Так голосно, аби спочилі прийшли насолодитися нею разом із нами.

Корвін до дна випив келих, і його приклад наслідували саверці. Багаття разом спалахнули, метаючи в небо іскри. Заграла музика. Її мотиви були давніми, проте швидкими і живими. Дельти річок оточив купол, зітканий із золотих нитей. Двоєдушники, альви і брауні пустили хоровод.

Можливо, вино заграло у крові, а, можливо, Боги благословили Савер, та почався зорепад. Зорі кружляли над куполом, ніби скельця в калейдоскопі. А тоді вони раптом посипалися вниз. Вони спломеніли, осяваючи поділля чистим світлом. І тоді поміж двоєдушників, альв і брауні затанцювали пліч-о-пліч тіні.

Вони не віялися шкірою крижаними доторками, не жахали тоскними стогонами. Вони мелькотали, ніби стрічки, зірвані з веселкової арки, у вихорі хороводів.

Головне вогнище, наче іскра у безмежному небі, притягало усе нові й нові спалахи. Кола хороводів розросталися, ніби брижі на плесі, довкола кинутого адаманту, поки їх не стало дев’ять. Чим ближче до вогнища проносилися впалі зорі, тим ясніш у них палали людські обличчя.

— Сподіваюся, ти обрала взуття міцніше за атласні туфельки, — Корвін вивів Ріну до ватри, як вивели до ватри чоловіки — живі та живі лише на одну ніч — своїх пань, — тому що на Самайн заведено танцювати, поки тримають ноги. — Рухи запам’ятала?

— Звеселю твій народ незграбними па, — Ріна примружилася.

— Якщо вони бодай трохи витонченіші від твоїх кніксенів, то все буде гаразд.

— Князю, будьте обачні в словах, бо розхвилююся, ще рука здригнеться і увірву вам ненароком нить життя — або що згірше від того.

Сік з жертовника стікав по траві, наче темна річка. Вона тягнулася до дельти рік Стир і Горинь, розділяючи чоловіків і жінок.

Вогонь запаленів. Залунала протяжлива пісня, яку можна було почути лишень двічі на рік: коли навесні додому поверталася перша птаха, і коли остання полишала домівку перед довгими морозами.

Чоловіки схилили перед жінками голови. Жінки, спадкоємиці гордого племені перших саверок, нетерпляче плеснули долонями. «Киш!» Чоловіки ступили ближче до річки і знову вклонили голови. Жінки наблизилися до них і зметнули руки, наче для удару. Чоловіки звели голови, готуючись покірно удари прийняти. На них чекали доторки — ледь відчутні, м’якіші від вранішнього леготу.

Вони простягали руки одне до одного, вимальовуючи вигадливі й зманливі фігури. їхні долоні не торкалися, як не торкалися крилами птахи, вперше танцюючи один перед одним.

Вони ступили в річку, сторожко обходили один одного, ніби вивчаючи дивне і дике створіння, що вперше трапилося на очі. Вони кружляли один навпроти іншого, щоразу ближче, поки між устами не лишилося мізерних сантиметрів, поки дихання іншого не опалило тих уст — достатньо знадливо, аби врешті не зійтися. Багаття спломеніло яскравіш, і чоловіки торкнулися рук жінок на мить. Вони отримали поштовх у груди. Забряжчали леза клинків і ножів.

Ріна піднесла вістря кинджала до горла Корвіна. Вони танцювали на відстані леза. їхні кроки були скрадливими, порухи — повільними, ніби у хижаків за мить до нападу. Вони ледве дихали, хоча легені відчайдушно вимагали кисню, хоча пал ватри обпікав, хоча сік підношень солодко пахтів. Один зарізкий віддих міг спричинити пролиття крові.

Пісня лунала все швидше. І все яскравіше паленів вогонь багаття. І все несамовитіше вигравали його полиски на лезі кинджала.

Мить, і Корвін притис Ріну спиною до грудей. Кинджал заблищав біля шиї дівчини. Музика пришвидшила темп. Ріна вчула холод леза, холод перснів, жар його дихання. Корвін обхопив її стан і проніс понад річкою, що текла з жертовника. Обернув до себе обличчям. їхні пальці переплелися на руків’ї зброї. Лезо палало між ними, як палало в давні часи між чоловіками і жінками, гарантуючи недоторканість. Ріна вихопила кинджал і приставила до адамового яблука князя. Зробила до нього крок. Іще один. Вістря небезпечно чіпало шкіру. Корвін повільно осідав, не зводячи з дівчини очей. Князь, а з ним і решта чоловіків, стояли на колінах, і клинки виблискували над їхніми шиями.

Корвін протягнув руку до ніг Ріни — як стелив крилом птах перед іншою птахою. Як він протягнув руку перед нею тієї ночі, коли Ріна зізналася, що закохана у нього.

Ріна сховала кинджал у ножни — повільно, напоказ, як того вимагав танець — і простягнула йому руку, як, допевне, поблажливо простягали їх перші саверки першим саверцям. Корвін вклав руку їй у долоню — поважно, напоказ, як того вимагав танець — тому що переможеними перші саверці себе не вважали.

Та Корвін був саверцем сучасним, а тому — зовсім не поважно, але все ж трохи напоказ — її поцілував під останні акорди пісні і під перші акорди несамовитого танцю, якому судилося тривати аж до самого розсвітання.

Ріна насолоджувалася ніччю. Здебільшого голосно, коли заводила пісень, які заводили інші. І також тихо, коли від спраги квапливо пила вино, проливаючи його на підборіддя. Здивовано, коли зрозуміла, що тепло душ, які танцювали з нею пліч-о-пліч, було майже таким же справжнім, як тепло Корвіна, коли він втирав їй змокле від вина підборіддя. Супокійно, спостерігаючи за коловертнем танку крізь цигарковий дим.

Вона сиділа на спустошеній діжці вина, погойдуючи стомленими ногами, розмірковуючи, що до вина стала так само стійка, як і круки. Корвін курив побіч, спершись на діжку ліктем, розмірковуючи про те, що Ріна до вина була зовсім нестійкою, благо, сп’янілий блиск її очей був чарівним. Пал, обіймаючи Лібену за стан, і Дан, який веселився, нікого не обіймаючи, і ще кілька тіней, стояли біля діжки неподалік. Говорили й сміялися лише Пал і Дан, оскільки спочила рідня могла лишень безпечально всміхатися, а Лібена — зніяковіло червоніти.

— Корвіне, — Ріна провела рукою по його волоссю. Князь перехопив її долоню і підніс до губ, — де твої батьки?

— Покинь свій сумнів, ти повинен знать: Заслуга тягне благодать¹², — він зняв її з діжки і опорядив недбало розстібнутий комір сердака. — Рідко коли ті, хто був наділений владою за життя, можуть переступити поріг Брами Мора навіть у ніч Самайну. Немає корони, не окропленої кров’ю.

У полисках багаття вістря Корвінової корони, подібні до кру-чих лап, що от-от ухоплять дичину, й справді жахтіли, ніби окроплені багряними краплями крові.

— Але твої спочилі брати не носили вінців. За що Мор покарав їх?

Корвін криво всміхнувся, розглядаючи те, як світло вогнів грало на їхніх переплетених руках. А тоді він озирнувся на кузенів — тих, кого він нарік братами, втративши братів кревних. Сяйво ватер тоскно блискотало на каменях його перснів.

— Мор карає не їх. Він карає мене.

Скло зі дзвоном розлетілося на дрібні скалки. Пал розгиготався. Лібена дістала хустку, намагаючись відтерти розлите на його курті вино.

— Скільки можна? — долинув глибокий і дещо втомлений голос Дана. — Ну не може батько пити наше вино. Ніколи не зможе, хоч ти діжку у нього жбурни.

Корвін відчув, як руки Ріни зімкнулися на його спині, як стрічка у її волоссі лоскотала шию, як гостре підборіддя лягло на плече. Пахілля горілого дерева, фруктів та духмяного осіннього різнотрав’я розчинилося. Він вчував лише повів її волосся. Звуки тулумбасів, басоль, торбанів, флояр і флейт ніби втопали під товщею води, крізь яку він чув тільки-но, як билося серце в її грудях — або ж його власне серце — він не міг визначити настеменне. Вона здійняла очі, і він перестав різнити будь-які кольори, окрім кобальтового. Її вуста, теплі і м’які, ледь офарбовані ожиновим вином, торкнулися його щоки, і Корвін перестав відчувати вагу корони вполовину.

— Хочеш зустрітися з моїми батьками?

Князь усміхнувся їй усмішкою до того лукавою, що обіцяти вона могла хіба що зустріч з Кроносом, або, що згірш, матір’ю Ерота Афродітою.

* * *

Шемріння листя у Пташиній Хащині нагадувало шепіт — воно просотувалося з північним вітром попід шкіру, і розливалося всередині тривожним ознобом. Хрускіт гілок під ногами, спів нічних пташок, трель цикад стояли в повітрі щільною завісою, що загрожувала увірватися наступної миті, оголюючи причаєні істинні звуки, що ховалися за нею — дикі й потойбічні.

Коли голе, гостре, ніби кігті, віття дерев почало дряпати шкіру рідше, а потому й зовсім перестало, перед Ріною і Корвіном відкрилося поселення. Шу зірвався уперед, і закружляв над зчорнілими на невеликій галявині будинками.

Десяток хат втиналися в них чорними очицями. Полог тиші оповив князя і дівчину. Білястий туман тягнувся високою темною муравою, оповиваючи дерев’яні стовпи — високі, схожі до лап тварин — на яких стояли хати.

Корвін, підморгнувши Ріні, попрямував до найближчої хати. Йому залишалося зробити іще з десяток кроків, коли з-під дахів зірвалася у небо зграя птахів. Вона вирувала над ними чорно-білою нуртою. їхнє різке нестямне стрекотіння розривалося довкола.

Проскрипіли старі двері, петлі яких змазували олією у часи, коли батьки і Корвіна, і Ріни іще безтурботно осміхалися з колисок. У чорному отворі постала невисока, загорнута в чорну і білу одіж фігура. Кульгаючи, вона зійшла дерев’яними сходами, що стогнали під кожним її кроком, ніби приречений на вічні пекельні муки стражденних. Місячне сяйво впало на її довге волосся — вполовину чорне, вполовину сиве — на худе блідаве обличчя, що ввібрало не один десяток літ та зим, на чорні блискучі очі, що спозирали з-під вороже повислих густих брів. Жінка стукнула довгим посохом. Дивні залізні прикраси на ньому забряжчали, і той брязкіт розлунився галявиною. Птахи разом розсілися дахами хат.

— Вітаю, гостю Самайну, — її тонких, та ще червоних уст торкнувся усміх — радше хижий, аніж добродушний.

Корвін уклонився жінці, поклавши руку на груди.

— Вітаю вас, поважна старосте Сорочиного виярку, — він звів голову і оглянув птахів, що склали крила. — Вітаю вас, чарівливі панни.

Із дверного отвору випливли три дівчини і зайняли три верхні сходини ґанку. Усі як одна нагадували жінку, тільки блідаві обличчя були вільними від ваги минулих літ і зим. їхнє волосся, вполовину чорне, вполовину біле, було заплетено у коси, кінці яких дівчата оповивали довкола талії, ніби пояси. Одна з них була зодягнена в чорне, друга — в біле, а третя — у сірий колір, який людське око могло побачити лише дві миті за добу, коли ніч от-от змінювалася ранком, а вечір починав згасати у нічному мороці. Вони дивилися просто перед себе, зрідка перезираючись, та не сміючи здійняти очей на гостей.

— Як шанобливий гість, я завітав не голіруч, — Корвін віддав Ріні козубець, повний садовини і городини, а сам дістав із тайстри різну скриньку, таку, яку Ріна бачила в цукернях Гнізда. Він протягнув її жінці з виглядом якнайпослужливішим. Вона, відкривши її і прискіпливо оглянувши вміст, усміхнулася добродушніше і кивнула Корвіну.

Сороки закружляли над хатами, а тоді, одна за одною, шмиготнули у розчинені вікна. Скоро з них показалися жіночі обличчя.

Корвін здійнявся сходами і вручив кожній з дівчат по такій самій скриньці. Вони приймали їх, усміхаючись оманливо соромливо, в кутиках їхніх губ тремтіла незріла лукавість. Кожна з них охкнула водночас зніяковіло і чуттєво, коли Корвін поцілував їхні руки.

Корвін залишив на підвіконні кожної хати по скриньці цукерок. Коли він підходив до розчинених віконниць, обличчя дівчат ховалися в темряві, та, варто було йому відвернутися, дівиці знову показували бліді обличчя і кидали йому вслід цікаві погляди.

Жінка, із задоволенням з’ївши одну цукерку, звернула увагу на Ріну. Її погляд увіпнувся у вишивку на комірі її сукні. Жінка невдоволено зморщилася та роздратовано зітхнула, коли Корвін спинився побіля неї з порожньою тайстрою. Він у відповідь лише по-хлопчачи безневинно всміхнувся.

— Чого застигли? — кинула вона. — Не по ваші душі.

Дівиці, і ті три, що стояли на ґанку її хати, і решта, чиї лиця біліли у вікнах, щезли.

Жінка підійшла до Ріни близько, вдивляючись у її обличчя, ніби погляд її був скальпелем, який повільно, зі вражаючою точністю препарував кожну частинку всередині. Ріна очей не відводила, відчайдушно ігноруючи мороз, що пробіг поза шкірою.

— Навіть не птаха, — зробила висновок вона, втративши до Ріни інтерес, відвернулася до Корвіна, — і навіть без звіриної душі.

—У цьому ми схожі, — Корвін обійшов жінку і став побіля Ріни. Шу сів йому на плече.

— Двоєдушник не може втратити другу душу, якщо передше її отримав. Тільки як не знищить у собі людську, — проголосила вона безапеляційним тоном.

Корвін з нею не сперечався.

— Я хотів би позичити у вас ліхтар, — мовив він тоном ґречним, але таким, яким говорили, коли хотіли поквапити співрозмовника.

— До чого світло тому, хто, замість шукати відповіді самотужки, уповає на примарні натяки тих, кого світ Роду вже не може зносити?

— Можливо, з тієї ж причини, з якої вже сотню років сороки ніяк не оберуть нову старосту поселення? — з безневинним виглядом одповів Корвін. — Тому що правильні відповіді відомі лишень тим, хто був народжений дуже давно?

Жінка видала скрегіт, що нагадував сміх настільки ж, наскільки й загрозливий згук.

— Чого застигли? Несіть ліхтар! — кинула вона через плече.

З хати долинула метушня і два розпачливих схлипи. Дівчина у сірому вбранні вийшла з дверей, маючи якнайврочистіший вираз. Несла вона не ліхтар, а череп. Череп птаха, який колись був завбільшки з кремезного чоловіка. Вона протягла його Корвінові і навіть дозволила собі здійняти на нього погляд, та тільки на кілька секунд — перш ніж жінка вгилила її по нозі посохом. Дівиця пискнула і збігла сходами швидше, ніж міг би злетіти птах.

— Нехай Боги благословлять ваше поселення веселими днями і тихими ночами, — Корвін знову низько вклонився.

— Най краще благословлять моїх дочок трьома полюбовниками. Або ж принаймні одним, та міцним, — пробурмотіла староста і, махнувши на Корвіна й Ріну рукою, розвернулася, аби зникнути в хатині.

Сороки завирували над ними з громохким стрекотом і не змовкали, аж поки князь і дівчина не увійшли під густий покрив лісу. Вони відійшли недалеко, перш ніж ліс знову сповнився нічним гомоном.

— Милі панянки, — Ріна тільки-но тепер позбулася холодного дрожу вздовж спини. Окрім Шу, їх не супроводжувала жодна птаха, та відчуття того, що за ними слідкувала не одна пара очей, усе не полишало.

— Вони вірять, що їх прокляли, — Корвін перехопив череп зручніше і забрав у неї козубець. — І прокляття їхнє буде знято, лише коли в поселенні народиться перше за кілька віків дитя чоловічої статі. Тож чоловікам на їхню галявину без відкупу подаватися не варт.

— Інакше зваблять, а тоді спечуть у печі та з’їдять? — Ріна всміхнулася.

— Припустимо, не з’їдять, але видворять із поселення з ганьбою, якщо виявиться, що скромних зусиль вистачило лиш на те, аби народилася іще одна дівчинка.

Вони вийшли до тонкого дзюркотливого струмка, що перетинав їм шлях. Вода у ньому вирувала, ніби молочна пінка. Корвін

поставив на кривий, ніби отила стара істота, корч козубок із дарами. З кошика він дістав два яблука.

— То яке прокляття наклали на зграю сорок?

— Ніхто вже не пам’ятає. Минуло ж кілька віків, — Корвін знизав плечима і з’їв своє яблуко.

— Може, їм просто до вподоби жити сестринством, — Ріна з’їла своє яблуко за три укуси.

Вони омили лиця у струмку. Щойно ноги Ріни перетнули швидку воду, вона вчула позаду падіння козубця і шерхіт яблук, що покотилися землею. Корвін стиснув її долоню, не дозволяючи озирнутися. Вони йшли все швидше, залишаючи позаду звуки того, як хтось з апетитом поїдав піднесені дари. З боків, то праворуч, то ліворуч, Ріна обачала неясні вогники, і дедалі більш ясні тіні. Декілька разів вона відчувала на потилиці чийсь подих, і навіть летучий доторк, схожий до змаху леза. Корвін напівшепотом наказав не оглядатися. Невдовзі то дуже близько, то дуже далеко став вчуватися тихий сміх і лункий регіт.

— Ми близько, — сказав Корвін.

Чоловік дістав кинджал.

— Dyhi sil' niki, proshem slat' vozchem nam, vzchdati vnity do Naviy Kray¹³.

Він окропив очниці черепа кров’ю. У них спалахнуло червоне полум’я, осяюючи стежину, що зміїлася звивистою ниттю поміж терновиння і кропиви. Куди сягало світло, не було видно ані вогників, ані тіней.

—Dyakuem vam, ispalat' vam¹⁴, — промовив князь Саверу і вклонився.

— Що то був за птах? — запитала Ріна, силячись ігнорувати те, як хтось — або щось — смикнуло її за стрічку у волоссі.

— Тобі сказати політкоректну версію, або ж ту, до якої схиляюся сам? — Корвін міцно стиснув долоню Ріни, і повів стежиною,

звівши ліхтар високо понад їхніми головами, аби кожен обпікаючий листок кропиви, кожен шип терновиння було добре видно. — Уповідають, це череп самого Кагана, Праптаха, що став пращуром усіх пташиних кланів Прихованого світу. Та мені здається, що це череп крука, який опинився в поселенні сорок без цукерок.

Стежина зникла в калинових заростях. Корвін припідняв важке, вже налите червоними гронами віття. Ріна, діставши кинджал з ножен спокою заради, майнула у кущі.

Вони опинилися в Лімбо. Корвін згасив вогні в черепі Кагана і залишив його серед каміння, що лежало побіля калини. Ріна озирнулася — позаду не було лісу, лишень висока сіра скеля, що втиналася у непроглядну, сіру від туману височінь. Стоячи на балконі Лавариска, і вглядаючись у безодню, Ріна безліч разів уявляла, як виглядало її дно. Уявляла його приблизно таким.

— Ти казав, Брами зачинені.

— Це не те Лімбо, що з’єднує Зовнішній і Прихований світи, — він змайнув з курти шпичаки і зсохле листя. — Це Істинне Лімбо, що з’єднує Царство Рода з Царством Мора.

Він звіяв з її волосся павутиння. Кінчиками пальців він торкнувся зрожевілого опіку біля її ока, що залишився від високої кропиви, яку Ріні оминути не вдалося.

—Чорна окрайка райдужки. У тебе, у мене, у Дана і Пала. Це не дар, завдяки якому ми бачимо Мойр та інших духів, яких прості смертні не помічають, як пани не помічають брауні й альв. Це нагадування, що, уклавши угоду, ми належимо і світу живих, і світу мертвих водночас.

— І що, покинувши світ живих, ми залишимося у світі мертвих на вічність і по тому, — Ріна кивнула, — без права одного разу повернутися в іншому тілі.

—Поки нас не змінять новий Переправних, нові Стражі, — Корвін спробував не виказувати співчуття, та вдалося те йому кепсько. — Або нова Мойра.

Ріну взяв дрож. Сміх Мойри, що вона вчувала раніше, тепер у її пам’яті звучав не заливисто, а погрозливо. Звідкись згори, звідти, де танула в тумані скеля, до Ріни долинув відгомін секундної стрілки, яка скреготом відраховувала її злічені у світі живих дні. Мітка Морани засвербіла.

— Та чи варто перейматися щодо цього зараз, — Корвін поклав її руку собі на лікоть і повів крізь туман, ніби на полудневому про-менаді, — якщо кожен із нас має намір прожити не менш як сто років? І прожити їх так, аби і вічність, і по тому було що пригадати? Якщо, звичайно, нам удасться, на відміну від наших попередників, зберегти пам’ять.

Пісок, яким вони йшли, холодний і рухлий, ніби намагався заковтнути їхні ноги. Від їдкого, іще густішого, аніж в іншому Лімбо, запаху сірки паморочилося в голові. Повітря істинного Лімбо для легень звичайної людини не призначалося. Ріна зрозуміла, що Корвін узяв її попід руку не з галантності. Шкіру вкрило холодним потом. Кожен порух вдавався все складнішим. Тіло слабло, ніби ставало все менш здатним втримати кинджал у долоні, а душу в грудях.

До запаху сірки доєднався пах гниття. Чи то розкладалося у воді баговиння, чи то тіла риб, чи то тіла тих, хто не вплатив переправу — визначити те було складно. Вони спинилися біля пругу води. Корвін відтяг Ріну, коли темні, ніби розбавлена вином кров, води майже торкнулися її черевиків. Він дістав із кишені недогризок яблука і кинув у пісок. Ледь вода торкнулася його, той із шипінням зотлів.

З туману виринув човен. Чорний, з кісток і черепів. Він гулко пристав до берега. Переправник застиг на кормі незрушно, і лише пелехи чорного диму, наче примарні кігті, витанцьовували довкола нього.

—Чому такий сумний, Одене? — Корвін кивнув Переправнику і лиш стенув плечима, не отримавши відповіді.

Ріна позадкувала на два кроки — для розбігу — і застрибнула у човен. Об борти, у кількох місцях водночас, ударили. Ріна визирнула: з води до неї тяглися мертвецько-блідаві руки.

— Фрітріко! — донісся голос Переправника. Весло завмерло у кістлявій руці.

— Не вона, друже, — Корвін простягнув Переправнику дві монети і поплескав його по плечі.

Ріна влаштувалася на лаві. Князь же сів просто на дно човна, витягнувши ноги через увесь човен із виразом людини, яка планувала насолодитися неспішною водною прогулянкою вздовж мальовничих схилів.

— Знову Самайн? — прозгучав голос Переправника, як здалося Ріні, роздратований.

— Якби не я, ти б і не помітив, що минув уже рік.

Корвін йому всміхнувся, та Переправник уже відвернувся і відштовхнув човна від берега. Князь закотив очі.

— Насправді я йому подобаюся.

— Платня за переправу у Царство Мора така ж, як і між Зовнішнім і Прихованим світами, — дівчина визирнула за борт. Руки з води більше не виринали, хоча запах гниття ні на краплю не слабшав.

— Одену байдуже, куди тебе переправляти. Він існує водночас усюди і ніде. І серед живих, і серед мертвих, — Корвін влаштувався зручніше і закинув руки за голову, ніби у Лімбо існувало принаймні одне сонце, під яким можна було поніжитися. — Просто зараз він переправляє нас, а іще тисячі душ, що мить тому покинули царство Рода.

Човен порожнів. І навіть тіні, подібні до тих, які спалахнули цієї ночі у дельті рік Стир і Горинь, не снували ним.

— Не намагайся осягнути неосяжне, — Корвін всміхнувся. — Просто повір.

— Ти теж будеш усюди і ніде? — Ріна стишилася, спостерігаючи, як Переправник усе так само байдуже орудував важким веслом, одним змахом якого міг з легкістю наблизити момент, коли Корвін внаслідує його місце. — Опісля смерті.

Корвін блукав спохмурнілим поглядом по безпросвітному небі. Та невдовзі його обличчя прояснішало. Він склав руки на колінах Ріни і поклав на них підборіддя.

— Сприймай це як можливість додати гостроти у наші стосунки. Лишень уяви: за кожну нашу зустріч, аж до останньої, ти платитимеш, — пальцями він вибивав по її коліну ритм мелодії, яку було не розібрати. Це могла бути «Завжди» Бон Джові, або ж щось із симфонічної поеми «Орфей» Ліста. Або ж і не те, і не інше. — І я з задоволенням погоджуватимуся брати платню не лише монетами.

Ріна нахилилася до нього, здійняла його лице за підборіддя. Князь примружив очі. Заволока лукавості злетіла з обличчя. Пальці завмерли на її колінах, а із ними і мелодія, яку вигравав князь.

— Навіщо мені платити тому, хто навіть не згадає мого імені? — вона майнула пальцями до його скронь, лагідно провела щокою.

Корвін повільно звівся, спираючись на лаву з обох боків від Ріни.

— Твоє ім’я викарбувано на моїй шкірі, і, побоююся, навіть глибше. Мине хоч вічність, та навіть потому, я, можливо, забуду все, включно з власним іменням, — він нависав над нею, як тінь долі над тими, кому уникнути призначеного не вдасться, — та не тебе.

Човен важко врізався носом у намул.

— Фрітріко! — здавалося, ніби з порожнини під каптуром Переправних вглядався в обличчя Ріни.

— Не вона, друже, — Корвін знову потис його плече, та цього разу було у його рухах щось співчутливе.

— Дякую, Одене, — Ріна кивнула йому, перш ніж її ноги торкнулися берега.

Вона помітила лише тепер, що на його руці все ще бракувало пальця. І помітила іще дещо: він їй кивнув — хоча то міг бути лиш слабенький повів вітру, коли Переправник змахнув веслом, аби відчалити від берега.

Від кривавої води і вдалину, де туман спадав на землю, тягнулися, наче сплутані вени, тисячі і тисячі чорних нитей. Вони ступали ними, тому що їхнє плетиво було щільним, наче вполовину завершене полотнище. Чим далі від берега вони відходили, чим слабкішим ставав пах гниття, та сильніш упинався у легені запах сірки. Повітря бракувало. З кожним кроком здавалося усе ясніш, що ниті оживали, тягнулися, перетиналися у химерні, невідомі жодній культурі Зовнішнього і Прихованого світів, візерунки.

Брама виникла несподівано. Без сходів та стін, вона повисала у просторі. Ниті, кожна з них, тяглися до неї, ніби кровоносні судини до серця, і зникали у щілині між стулками.

Туман перед Брамою густішав і темнішав, поки із нього не з’явився Страж. Істота, що нагадувала людину менше від Переправника. Він тримав у тонкій, ніби обгорілій до кісток руці довгу, відлиту з криги косу. Лезо коси було крижаним, та її тонке вістря виблискувало небезпечно.

— Князь прийшов отримати знамення від свого роду, — голос Стража розрокотився водночас і довкруги, і в голові. Неможливо було визначити, чи то був крик, чи шепіт. Так само могло просвистіти тонке лезо коси біля вуха.

Корвін ступив уперед. Він звів голову та розпростав плечі. Чорна димка оповила його, ніби звір, що зачаївся перед стрибком. Туман усе густішав і довкіл Корвіна, і округи Стража. Димка ніби грала, виплітаючи фігури усе більш дивинні. Ніби дерево, ніби квіти, ніби пташині крила.

— Смиренно прохаю розчахнути Браму Мора в ніч Самайну, — він уклонився, та у цьому поклоні не було й тіні раболіпства. Лишень ввічлива данина давньому ритуалу. — Прохаю дозволити зазирнути за поріг живим і прохаю дозволу визирнути з безодні Царства неживим.

Туман загуснув дужче. Його примарні кігті вгорталися довкола рук і ніг, повивалися довкола шиї, просотувалися під одіж. Димка довкруж Корвіна спаленіла чорніше. Вона оповила його, а тоді й Ріну. Туман довкола них, наче жива істота, відсахнувся. Дихати стало легше.

Страж відступив убік. Почулися стогони, гук мільйонів голосів, що перетекли у важкий скрегіт заліза. Брама розчахнулася, розвіюючи пелехи туману.

Ниті, здавалося, потяглися до темного пожадливого черева Брами швидше. Стогони голоснішали, ніби зой паротяга, що наближався тунелем. Коли цей гуркіт став нестерпним для вух навіть крізь долоні, усе затихло.

Корвін наблизився до Брами. Він вдивлявся у пітьму, як вглядаються у викривлене відображення на плесі озера у мрячну погоду. Шу на його плечі завмер, ніби птаха перестала дихати. Корвін підморгнув Ріні і простягнув руку. Вона вхопилася за неї, ніби й сама була чорною ниттю, яку могла проковтнути Брама Мора. Її обвіяло холодом. Наче це був пронизливий північний вітер. Та повітря навкруги було нерухомим.

Спочатку видавалося, ніби пітьма пішла брижами. Та незабаром з темені випливли два силуети. Вони не мали ані кольору, ані подібних до людських обрисів. Лишень примарні звої. Вони просувалися темнотою повільно, ніби не рухались, а з’являлися на світ. Чим ближче вони підпливали до порога Брами, тим більш у них прозиралися людські риси.

Вони застигли навпроти, можливо, споглядаючи на Корвіна і Ріну, а, можливо, й ні, оскільки їхніх облич було не розгледіти. Душі спочилих, які тієї самої миті танцювали в дельті рік Стир і Горинь, мали риси набагато певніші, ніж ті, які мали дві тіні, що парували перед князем і дівчиною.

Шу протяжно крикнув, сів на стулку та зазирнув усередину Брами по черзі обома очима. Один із силуетів протягнув до Шу примарну руку. Страж змахнув крижаною косою. Ріна відсахнулася, а примара відступила у пітьму.

Корвін насупився, вдивляючись у темряву. Вдивляючись у незнайомі йому фігури, він щось відчував, та те чуття було йому незвіданим. Ніби з тінями, що стояли по інший бік Брами, він був уже знайомий. Та князь не впізнавав їх. Вони не були ані його братами, ані батьками. Це не були предки його роду.

Ріна теж вглядалася в пітьму Брами — зачаровано. Тіні затремтіли, і дівчина їм всміхнулася. Вона гадки не мала чому. Друга з тіней простягла руку, її примарні пальці майже виринули у сірий туман Лімбо. Страж знову змахнув косою, і тінь опустила руку.

— Їм там страшно?

— Не страшніше, ніж тим, хто живий у царстві Рода, — відповів Корвін словами Переправника, коли той уперше привів його самого до Брами Мора.

Стулки заскреготали, повільно стуляючи свою безмірну пащу. Вони зімкнулися, і Страж став перед князем і дівчиною.

— Вони нічого не сказали, — Ріна вчувала туманну осмуту, коли Брама сховала від неї самотні примарні тіні. Сховала те, як вони звели свої руки, ніби хотіли торкнутися її і Корвіна, перш ніж їх поглине пітьма.

— Нічого, — підтвердив Корвін, усе ще спозираючи на зачинені стулки.

Раніше душі спочилих завжди говорили. Вони знали, яким було царство Рода, знали, яким мав стати день майбутній, тому що пам’ятали, яким був день учорашній. Та ці духи не знали, здогадався Корвін. Неможливо було знати, не пам’ятаючи. Не існувало думки без пам’яті.

— Вони не можуть нічого сказати, тому що не знають цього світу. Вони ніколи у ньому не були.

— Якщо вони ніколи не належали до твого роду, навіщо вони з’явилися перед тобою?

Корвін зітхнув. Він сполотнів. Він стиснув груди, наче серце його пропустило удар, ніби незримі ниті до пеку зв’язали його. А тоді жаріння в грудях згасло. Корвін зрозумів, що відчував, коли вдивлявся у примарні силуети. Він дивився просто себе, з кожним подихом його усмішка ширшала. Зрештою Корвін поглянув на Ріну з невимовно радісним виразом — ніби випите в дельті рік вино тільки тепер ударило в голову, ніби у мовчанці тіней він знайшов підтвердження тому, що проживе не менше ста літ, що Савер чекає епоха процвітання, що кожне сподівання, яке коли-небудь пробуджувалося у ньому, або якому судилося пробудитися, справдиться.

— Передбачення, треба думати, хороше, — Ріна всміхнулася попри те, що смута всередині неї не розсіялася безслідно.

Він узяв її обличчя у долоні. Вони були вогкими, гарячими, ніби від лихоманки.

— Кращого я не отримував.

Либонь, Корвін і справді захмелів, тому що міцно її поцілував. Коли їхні уста розімкнулися, його очі вилискували іще п’янкіше. Здавалося, у них відбивалося небо над Гніздом, у якому на поділля осипався зорепад.

* * *

Вони застигли біля корча, де залишили козубець із дарами раніше. Козубця не було. Та дари були. Шишка і моток золотих нитей. Ріна покрутила його в руках. На вигляд ниті були звичайнісінькими і виблискували у місячному світлі найзвичайнісіньким чином. Однак, чим більш дівчина тримала його в руках, тим теплішим він ставав. Це було приємне тепло. Невідоме їй до того, але приємне.

Шкірою пробіг мороз, коли її протнув здогад.

— Ниті для круків.

Вона поглянула на Корвіна. Він дивився на неї дивним поглядом. Ніби не бачив нічого, окрім її лиця. Він похитав головою.

— І так, і ні.

— І що це означає?

— Настане час, тоді й розповім, — одповів він, ховаючи усмішку. — І коли настане час?

—Ти мені скажеш. Найближчі кілька років це у твої плани не входить, — він розсміявся, коли Ріна здійснила невдалу спробу загилити йому запотиличника. Він від запотиличника ухилився і поцілував її долоню.

Корвін здійняв з корча свій дар — шишку. Рука його залилася кров’ю, що витікала з її лушпи. Усміх на його губах розтанув.

— Крук із шишкою, — Корвін водив очима по лісу. — Ось це поганий знак.

Закричав Шу. Він кружляв над їхніми головами. Князь віддав череп Кагана і тайстру птахові. Він полетів із ними геть.

— Він каже, що поселення на півночі Невриди готує нове жертвоприношення. На твою честь, Моранова Чаклунко.

Ріна змінилася на лиці. Її очі спалахнули блиском — несамовитим, ніби полум’я царства Мора.. Вона стисла кулаки.

— Вони більше не проллють кров, прикриваючись моїм іменем. Ні сьогодні, ні потому.

Корвін крутив у руках шишку. Щось підказувало йому, що Ріна помилялася. Та рішучість на її обличчі йому дуже подобалася, і тому, аби не збрехати, він промовчав.

* * *

— Цього дня слід обмінюватися дарами, — на підмостя, що стояло посеред головної площі поселення, вийшов староста. — На Мабон ви принесли врожай своїм сусідам. Ми принесли дари Темним Вершникам і Морановій Чаклунці на честь Великих Жнив.

Позад старости, ніби тінь, стояв невеличкий храм. Праворуч від дверей байдужими брилами застигли статуї Світлих Богів. Ліворуч темніли дві великі плями. То було все, що залишилося від статуй Темних Богів.

У ватру підкинули патиків, і вона, запалавши яскравіше, осяяла невеличку площу і двоєдушників, що зібралися на ній. Полиски вогню відображалися у вікнах школи, і у вікнах пекарні, і у вікнах адміністративної будівлі, що слугувала і домівкою старости, і поштою, і темницею на п’ять койок.

Староста виміркував, що пауза справила на й без того напружених односельців необхідний ефект і продовжив.

— Тепер же, на Самайн, нам варто зміцнити вгоду, яку ми уклали з Темними Вершниками і Морановою Чаклункою.

Здебільшого односельці на площі виражали згоду. Ті, хто її не виражав, зачинилися у домах і наглухо засунули віконниці, аби не чути ні промов старости, ні інших звуків, яким цієї ночі судилося розтинатися у поселенні.

Староста всміхнувся, заспокоюючи і себе, і тих, хто зібрався на площі.

— Якщо ми хочемо, аби щедрий врожай, який нам послали Боги, було кому їсти, ми маємо задобрити тих, хто вправляється зо хтонню.

Юрма схвально загугоніла.

— Запитаю востаннє, — у полисках вогню обличчя старости здавалося сповненим і гризоти, і надії водночас, — чи є той, хто готовий віддати своє хоробре серце в дар Темним духам?

Юрма змовкла. Староста вчував лише глухі удари власного серця — яке згодиться поселенню живим більш ніж мертвим — та тріскіт патиків у ватрі. Він вглядівся в обличчя кожного, хто вийшов на площу. Більшість доводилася йому рідняками, решта — добрими друзями. Та їхні очі здавалися далекими, ніби староста не був ні першим, ні другим для них самих.

Він набрав повні легені повітря перед тим, як продовжити ора-цію, підготовлену ретельно і заздалегідь.

— Обертаємо слово до тебе, Моранова Чаклунко. Обертаємо слово до вас, три Темних Вершники. У тьмі, що впала на наші оселі, не скипіть гнівом на нас, а захистіть від хтоні.

Староста змахнув рукою, як змахує кат перед тим, як на чиюсь шию падає гільйотина. Його сват і його дядько вивели на площу хлопчика семи років.

Він не плакав, а лишень з цікавістю розглядав велику ватру, яка була вдвічі більша і вдвічі яскравіша, ніж йому обіцяли. Ось тільки батько обіцяли потіхи, але сам він стояв на підмості якийсь невтішний. Й односельці не співали пісень і не заходилися реготом, як те бувало на інші свята. Хлопчик розгублено завмер, та тепла міцна рука діда штовхнула його вперед.

Батько обійняли його і розвернули обличчям до односельців. Хлопчик силувався пригадати пісні, яким його вчили мати, адже з піснями належало справляти свята. І саме для пісні батько поставили його на підмостя. Та чогось жодного рядка на думку не спадало. «Стидовисько», — сказали б дід. Та дід, напевне, уже зрозуміли, що внук усі пісні забув і глядів на нього з жалістю.

—Прости, — хрипко прошепотіли на вухо батько.

Хлопчик побачив ніж у його руці.

Ватра згасла. Разом змеркли усі смолоскипи на площі. Вікна домівок обернулися чорними дірками. Кілька жінок звискнули. Батько притисли хлопчика до себе.

— Почули! — вигукнув хтось у юрмі.

Здійнявся вітер, турячи хмари, що затуляли яскраві зорі в небі. Поселення поринуло у морок.

Хлопчик завбачив їх першими. Та не зміг вичавити й згуку. Він лишень вказав пальцем на двох чорних вершників, що галопом неслися головною вулицею.

— Темні духи, — ніколи ще хлопчик не чув страху в голосі батька. Навіть його схопка заслабла, і, замість тепла його тіла хлопчик відчув мороз, що пройшов поза шкірою.

Односельці кинулися навтьоки. Один із чоловіків, що, штовхаючись, вирвався з юрми, спробував заховатися у бічній вуличці. Він ударився у щось незриме головою, впав додолу, здіймаючи довкола пил.

Площу оточив купол, зітканий з чорних нитей, що палали чорним полум’ям — без жодної шпарки, без жодного шансу на рятунок.

Батько сильніше притиснули хлопчика уже твердою рукою. Хлопчина, вражений виглядом Вершників, не опирався. Староста заніс руку, маючи намір завершити розпочате з одного удару.

Руку протнув біль. Ніж, розпечений до білого жару, впав зі дзвоном на підмостя. Староста закричав. Його син притиснувся до нього, і чоловік не знав — захищаючись чи захищаючи.

Один із Вершників вирвався уперед. Його темний, ніби зітканий з Морового подиху, рисак пронісся над площею і спинився біля помосту.

— Не смій! — розлунився грізний жіночий голос, що й сам, здавалося, був сплетений із пітьми. Неможливо було зрозуміти — чи він належав дівиці, чи старій. — Не смій оскверняти моє ім’я кров’ю безвинних.

— Моранова Чаклунка! — крикнув один, і решта заґвалтували за ним.

Темний Вершник пустив коня підтюпцем по периметру щита, зганяючи двоєдушників ближче до Моранової Чаклунки. Селянин, той, що був достатньо сміливим і достатньо дурним через молодавість, виставив перед собою ніж. Темний Вершник, видавши смішок, який згучав, ніби з самої Морової Брами, змахнув рукою, і ніж спалахнув чорним полумінням. Селянин упустив його і притис розчервонілу руку до грудей. З дурості і сміливості у нього лишилася лишень перша.

— Ні Моранова Чаклунка, ні Темні Вершники, ні Мор, ні Морана не приймуть кров безвинних, — продовжила Чаклунка.

— Змилуйся! — був лемент юрми у відповідь.

— Жага крові — ваш, а не наш порок, — мовив Темний Вершник, зупинившись побіля Чаклунки.

— Ми просимо вашої милості! — староста, притискаючи до себе дитину, ступив крок уперед. — Жадаємо вашого захисту.

— Просити — звичай слабких. Жага — звичай пожадливих, — відповів Темний Вершник, і староста позадкував. — Якщо бажаєте захистити домівки, жінок і дітей від хтоні — почніть захищати.

— Єдина жертва, яку прийме Моранова Чаклунка — жертва відважних чоловіків, палих, захищаючи свої доми, сім’ї та життя, — промовила Чаклунка.

Вона помовчала, а тоді обернулася до старости. Лиця її видко не було за щільною хмарою чорноти, та чоловіка протнуло до дрижаків. Він завів сина за спину.

— Бачу, дійшло, — стишено сказала вона.

— Слова Моранової Чаклунки передайте іншим, — Темний Вершник смикнув повіддя нетерплячого коня, — і передайте також, що віднині на тих, хто проллє хоч краплину безвинної крові, зійде кара Темних Вершників.

Ватра спломеніла — чорним полум’ям. Кілька двоєдушників, що стояли найближче, відсахнулися і впали.

— Ми почули ваші слова, — староста схилив голову, і його прикладу послідували інші.

—Почути замало, — кинула Моранова Чаклунка.

Купол довкола площі змиготнув, і кругом запалахкотів чорний вогонь.

—Ми коримося вашим словам, — виправився староста.

—Вони безнадійні, — у голосі Чаклунки вчулася втома.

—Можливо, не зовсім, — одповів їй ледь чутно Темний Вершник.

Хлопчик, що визирав з-за батькової спини, нехай і не бачив облич Вершника і Моранової Чаклунки, та чомусь знав, що говорили вони про нього. Принаймні так він собі вирішив.

Полум’я згасло. Купол розсіявся. Темний Вершник і Моранова Чаклунка пришпорили рисаків і невдовзі зникли у тінях, що падали на вулиці між домів. Ватра на мить затухла, а тоді запалахкотіла жарким помаранчевим полум’ям, яким воно і мало бути. Один за одним запалилися смолоскипи і вікна будинків. Над поселенням у небі знову ясніли зорі.

* * *

Корвін і Ріна в’їхали у Гніздо, коли світанок вже займався над майже згаслими ватрами у дельті рік Стир і Горинь.

Вони минули Обитель воїнів, яблуневий сад Обителі мудреців та вчених, який висадили випускники університету, промчалися повз білосніжну будівлю Парламенту в Обителі справедливого правління.

Вулиці сповнилися людьми — саверці не спали. Вони вітали князя і Моранову Чаклунку, як вітали власних сусідів. Корвін відповідав усім без. винятку, проте Ріна не могла не помітити: чим ясніше ставало ранкове небо, чим ближче вони під’їжджали до центральної площі, тим смурнішим ставав Корвін. Він мав виголосити передбачення.

Саверці зустрічали сіре небо передодня — точнісінько таке ж, яким воно було у Лімбо — на центральній площі Гнізда, в Обителі тріумфу. Вона була встелена плиткою, що повторювала мапу зоряного неба — таку, як її бачили жителі Підмісячної імперії — з двома сузір’ями Андромеди, двома Північними коронами, дві зграї Гончих Псів, а ще дві Кассіопеї, точніше, їхні крісла, що більше скидалися на розвалені дзиґлики. Зірки були викладені коштовним камінням — найбільшим, яке коли-небудь доводилося добувати у Чорних горах — найблискучішим, найпривабливішим для чужинців.

Кав’ярні і ресторації, збудовані на зовнішньосвітній манір, уже розчахнули свої двері: саверці рідко п’яніли, та й святкували так, як святкували Самайн, вони ще рідше. А тому більшість потребували пиття і наїдних страв — передбачення князя на майбутній рік було необхідно почути на ясну голову.

Пал вимайнув із цукерні зі скулянкою гарячого шоколаду. Аби він не застиг, генерал запалив на кінчиках пальців темне полум’я.

Лібена бесідувала з енареями — як Світлим, так і Темним — обіч дверей, що вели у Собор Богів Двоєдиних. Пал повів очима до її маленьких чарівних рук — жодна не тяглася до серпа. Скидалося на те, що Лібена не мала наміру вбити їхнього енарея просто на очах у всього міста. Принаймні поки.

— Дозвольте не погодитися, — наполягала Лібена. — У писаннях чітко зазначено, що лише скверна духу породжує пітьму, і лише пітьма пориває за собою руйнацію. Як духа, так і тіла, і, як наслідок, світу довкола цього тіла, себто довкола двоєдушника.

— У писаннях Імперії Сонць саме так і зазначено, — відповів їй Темний енарей. — Однак, смію наполягати на тому, що усяке писання має два осердя. Одне, безумовно, духовне, але інше — політичне.

Лібена озирнулася до Пала. Генерал заледве встиг згасити темне полум’я. Він простягнув їй склянку. Коли Ора відвернулася, він безшумно видихнув.

— Якщо відкинути політичний аспект, тоді що є пітьма? — запитала Лібена Темного енарея.

— Початок і кінець. Дитя виходить з темряви материнського черева на світло життя. У мороці опиняються душі навпісля того, як вмираючий стуляє повіки востаннє. Тіні тьми і світла сплітаються воєдино, — одповідав Темний енарей, спостерігаючи з ледь помітним на застиглому обличчі усміхом, як генерал Паллак виймає чорну хустинку, аби стерти зі шкіри Лібени краплі шоколаду. — Й, зане, під час зеніту сонць ми знаходимо спасительну тінь, а, зане, навіть крізь найтемнішу ніч до нас пробивається сяйво небесних світил.

Він змахнув рукавом довгої ряси в бік площі. Під ногами саверців мапа зоряного неба ледь проглядалася. Однак деякі зірки все ж виднілися.

—Одначе Темна сила руйнівна, — відказала Лібена після того, як терпляче дочекалася, поки Пал зітре з краю її уст залишки шоколаду, — вона розкладає як не дух, то розум. Темні Вершники — вбивці. Істоти, що здатні позбавити життя заради вигоди.

Пал за її спиною похитав головою. Темний енарей ледь помітно підтис губи.

—Як і двоєдушники, що володіють світлою силою, — мовив Світлий енарей. — Вбивати чи не вбивати — рішення, яке приймає не сила в крові. Рішення, яке приймає розум людини.

—Врешті-решт, у Македонського не було ані світлої, ані темної сили, — Пал завбачив, що Корвін і Ріна в’їхали на площу верхи на сплетених з чорного вогню рисаках, підхопив Лібену за руку і, підморгнувши енареям, майже галантно потяг дівчину до дверей храму.

Він сам попрохав енареїв переговорити з Лібеною, і навіть пообіцяв собі, що до світанку розповість їй, ким були вони з братами, однак тепер, коли схід сонць майже настав, задум не видавався йому вже таким вдалим. Він усе ще був братом вбивці її сестри. І все ще приховував, що був Другим із Вершників, з яким Лібену пов’язали Мойри червоною ниттю. Пал ніколи не відчував страху. До того, як зустрів Лібену.

—Ти маєш рацію, сила єдинодушників — чи то світла, чи то темна — все одно руйнівна, — Лібена раптом обернулася, вчувши стукіт кінських ратиць. Поза спиною генерала пройшов мороз. Та Корвін помітив їх раніше. Коні розсіялися. Коли Лібена звернула погляд до них, лишень неясна димка зміїлася біля ніг Ріни і братика. — Боги, не дайте мені побачити день, коли впаде Стіна.

— Боги, не дайте нам усім побачити день, коли впаде Стіна, — одповіли їй і Світлий, і Темний енареї.

Корвін зійшов сходами храму і постав перед підданими. Гомін на площі поступово затих: саверці так і не дочекалися, аби князь, як то зазвичай бувало перед оголошенням передбачення, їм усміхнувся. Невдовзі Обитель тріумфу оповила тиша. Було чутно лишень шурхіт віття в Пташиній Хащині і плескіт води у ріках Стир і Горинь. Світлий і Темний енареї стали з двох боків від князя, аби засвідчити його слова.

Ріна піднялася сходами і стала поруч — біля Дана і Пала з Лібеною.

— Судячи з виразу ваших лиць, духи не навіщували братику нічого приємного, — стишено мовив Дан, спостерігаючи за тим, як Корвін покручує персні на пальцях.

—Ти не сподобалася душі княгині Ігрейн? — посміхнувся Пал. — Не журися, у вас настільки схожі характери, що було б дивно, якби ви одразу ж заподругували.

— Ми не зустріли його батьків, — відповіла Ріна.

Генерали перезирнулися. Обидва зрахували це поганим знаком, тому як раніше пращури роду Каганів завжди повставали перед Корвіном у Самайн.

— З ким же ви зустрілися? — запитав Пал, уже зовсім не осміхаючись.

— Я не знаю, — Ріна стенула плечима. — Знаю лише, річ не у тому, кого ми зустріли, — вона скосила очі на Лібену, — у тому місці за Сорочиним виярком. А у тому, які дари ми отримали від духів лісу.

Сонця рівно вполовину сплинули над небокраєм. Перші промені впали на площу Обителі тріумфу, коли Корвін заговорив.

— Цьогоріч у мене немає для вас втішного передбачення, — його голос рознісся над площею, і його луна нагадувала удари в набат. Поки що далекі, та не вчути їх було неможливо.

Промені сонць змеркли. Небо обступили хмари. Над Гніздом пронісся крижаний північний вітер. Корвін завмер. Попри його очі повільно спадала сніжинка. Вона впала на долоню — на шкірі ще багряніли сліди крові. Князь підтис губи. Він здійняв очі до неба, та сніг так і не розпочався. Князь Саверу зітхнув, як здалося його братам і Ріні, приречено.

— Зима буде лютою і кривавою, — проголосив він.

Запала ще важча тиша. Саверці перезиралися, та їхні погляди увесь час поверталися до князя. Вони чекали на продовження — втішні слова, що дозволили б зустріти те, що судилося, зі стійкістю і надією.

— Та, якою тяжкою не видалася б нам ця зима, — продовжив Корвін, — вона не стане для нашого роду останньою. Вперше в ніч Самайну я бачив не пращурів. Я бачив майбутнє покоління.

Більшість саверців зітхнули з полегшенням. Уст князя, врешті, торкнулася усмішка.

— Це означає лише одне. Яке б гаптування не було на Полотні Світу для Саверу, яким би складним не було хитросплетіння цих нитей, у Саверу є майбутнє. Ми переживемо цю зиму, що б її люті вітри нам не навіяли.

Він коротко вклонився своєму народу та пішов. Він не обертався. Не обернувся навіть тоді, коли на площі вперше пролунало слово «війна».

— Боги не надто ласкаві до нас цього року, — Пал пішов слідом за князем. — Певне, переведу тренування у польові умови.

— Накажу перевірити бомбосховища в Чорних горах, — додав Дан. — На випадок, якщо загроза стане зі Зовнішнього світу.

— У вас є бомбосховища? — Ріна звела брову.

— Ми уважно стежили за ходом Холодної Війни, — одповів Дан, уже прикликаючи кораксів жестом. — Було б безумом покладатися на те, що Велика Стіна вистоїть під вибуховою хвилею такого масштабу, або що вона не пропустить радіацію.

— У передбаченні йшлося про війну з єдинодушниками? — спитала Лібена, ледь поспіваючи за князем і генералами. — Або ж духи говорили про можливість конфлікту між імперіями?

— Не знаю, наскільки говіркі духи в Імперії Сонць, та в Підмісячній імперії вони — не великі майстри ораторського мистецтва, — Корвін збіг сходами і став перед чотою кораксів.

—Ми не практикуємо спілкування з siel¹⁵, — відповіла Лібена. — Ми віримо, що Боги вкажуть правильний шлях, якщо піднести правильні молитви.

— Що ж, — Корвін криво посміхнувся, — будемо сподіватися, що правильний шлях вашої зграї лежить не до портів Каліпіди, і що способом пересування ви оберете не військові кораблі.

—Я в це не вірю, — Лібена схрестила руки на грудях. — Наш Верховний Правитель простягає руку допомоги Підмісячній імперії у боротьбі з Темними духами. Навіщо допомагати іншій імперії, якщо плануєш її захопити?

Корвін закотив очі.

— Якщо вже мій братик генерал не утаємничив тебе, макоцвітна моя, в особливості військової справи, тоді це зроблю я. Більша частина війн розпочинається з того, що одна сторона вирішує врятувати іншу. Запам’ятай: слідом за актом доброї волі завше слідує узурпація.

— Корвіне, — Ріна стисла його передпліччя, — не провина Лібени, якщо її Верховний Правитель хоче вмити нас кров’ю.

— Цього разу ти помиляєшся, душе моя, — Корвін поплескав її по руці. — Це провина Лібени. І провина кожного підданого Імперії Сонць. Бездіяльність — не менший переступ, ніж акт насилля.

— Тренування! — оголосив Пал кораксам і підхопив Лібену попід лікоть. — Потрібно дібрати вам полігон. Кохання усього мого життя, допоможи мені обрати. Я розтинаюся між бажанням змусити солдатів повзати підліссям Пташиної Хащини і бажанням випробувати їхні навички дальнього бою в долині Йосафат.

— Перший і другий рої, — наказав Дан, — рушаєте до Третього водоспаду. Мені необхідний детальний звіт про технічний стан приміщень.

Генерал, коракси і Ора полишили Обитель тріумфу.

— Тоді, — Ріна потягла за руку Корвіна сильніше, натякаючи, що вони площу поки не полишатимуть, — якщо Імперія Сонць усе ж нападе, то це буде й провина кожного підданого Підмісячної імперії теж. Тому що ми нічого не зробили, аби до цього підготуватися.

— Так і є, — Корвін кивнув. — Ми маємо вжити заходів. Навіть якщо вони будуть зажорсткими.

— Ти точно не готуєш повстання? — Ріна примружилася. Її пальці уп’ялися в його передпліччя майже болісно.

—Душе моя, ти так зчаста запитуєш мене про це, що я починаю підозрювати, що ти й сама бажаєш учинити в імперії переворот, — він схилив голову набік. Очі його заблищали, немов ця думка дуже вже припадала йому до душі.

— Покласти життя тисяч людей, аби узурпувати владу? Це вже ні. Я собі радше руки відгризу, аніж дозволю злетіти з них огнітам, які розпочнуть безсенсове кровопролиття.

— Таке вже безсенсове, якщо наприкінці Правителя звергнуть? — Корвін знизав плечима.

— Будь-яке кровопролиття безсенсове. Тільки якщо мова не про хтонь.

— Я був би справжнісінькою сволотою, якби не погодився з тобою, душе моя.

Це сталося несподівано. У небо зірвалися зграї круків, голубів, лелек, сипів і стерв’ятників. За мить опісля небо протнув свист, віддалений, ледь чутний, тоді — усе глибший, він перетворився на ревет. Якщо Ріна колись і уявляла собі ричання Празвірів, то цей згук однозначно його нагадував. Він розривав небо, ставав несамовитим. Сіре вранішнє небо на півночі, над смугою Чорних гір, осяйнув спалах. За дві короткі миті, коли серця і Ріни, і Корвіна, і кожного жителя Гнізда пропустили удар, прогримотав вибух.

Ледь удалині знову здійнявся свист, Корвін звів руки. Над Гніздом зачорнів огоскіт.

— Коракси, зайняти лінію оборони! — прогримів голос Дана.

— Здійняти огоскіт! — наказав Пал.

Небо пройняли мільйони нитей, що сплелися в щит. Над Чорними горами знову зайнявся сполох. Рокіт вибуху протнув тривожну тишу. А тоді іще один. І ще один.

А тоді земля задрижала. Задрижали стіни кав’ярень і ресторацій. Енареї вхопилися за колони оповитого треметом Храму Богів Двоєдиних, і їхні губи синхронно возвели молитви Богам — і Світлим, і Темним. Затремтіли самі Чорні гори. Ріна повалилася. Корвін схопив її за стан. Темрява огорнула її.

У барабанні перетинки увігнався звук тріскоту: немов разом пішла тріщинами уся кабірійська порцеляна, усі сатарханські механізми, увесь саверський кришталь.

Усе стихло недовго потому. Ріна розтиснула пальці, якими впиналася у плечі Корвіна, виринула з-під його немов закам’янілих рук. Князь зблід. Його погляд невідривно стежив за тим, як сходять над Гніздом сонця, заливаючи площу Обителі тріумфу барвами, змушуючи кожен камінь зоряного неба зманливо виблискувати. Ріна теж поглянула на сонця. І теж зблідла. Тому що одне із сонць майже повністю зникло.

РОЗДІЛ 7

Таємна вечеря