Остання данина Саверу

Корвін прохрипів, знатниця втерла його чоло ганчір’ям, змоченим у смородливому відварі.

— Навіщо вони це роблять? — Пал звівся на ноги. Він дивився на те, як уривчасто здіймалися груди Корвіна щоразу, як він робив вдих. — Він усе одно сяде на свого коня і повернеться туди. Він усе одно загине.

З губ Корвіна зірвався стогін. Пал здригнувся. Схожий стогін видав батько — брат князя Саргона — за мить до того, як на його шию впало лезо меча. Пал не хотів пригадувати той стогін, не хотів пригадувати, що його батько в останні миті свого життя злякався. Яким жалюгідним він видавався, коли сльози зірвалися з його повік. Боятися було принизливо.

— Він знову піде туди, і ми не зможемо його спинити, — Пал ледь вимовляв слова, його душив кавалок у горлі. — Тому що ми діти, які можуть лише заучувати дурні вірші. Ми не мудреці і не воїни.

Корвін знову прохрипів. Але тепер прохрипів так, ніби й не підозрював про те, що міг не дожити до вечора, а тому затято боровся зі смертю. Судячи зі вперто зведених брів, він планував узяти в нікс реванш. Дан звівся і обійняв Пала. Пал схлипнув, та тієї ж миті втер обличчя.

Корвін прохрипів і закашлявся. Знатниця втерла його скривавлені губи.

—Я би все віддав, аби братик вижив, — сказав Дан. — Навіть спалив би мамині бузкові кущі на жертовному камені.

Пал не знав, чи любив Дан щось більше, аніж кущі бузку, які мама висадила в атріумі замкового комплексу незадовго до своєї страти.

—Я би теж усе віддав. Навіть душу. Навіть дві, — відповів Пал, тамуючи новий схлип.

Кашель Корвіна став сильнішим. Знатниці заметушилися. Лічець закрив завіси довкола ліжка князя. Задзеленчали його інструменти. Кімната сповнилася парами беладонни.

—Мерзотні боягузи. Вони бояться переслідувань. Що значать переслідування, коли на кону стоять життя?

Пал втер щоки і пішов до дверей.

—Ти куди? — запитав Дан.

—Приведу сюди меланхолітів. Нічого відсиджуватися, поки братик робить за них усю роботу. — Очі Пала загорілися впертістю. Він прийняв рішення, і тепер не знав страху, лише передчуття скорої пригоди. Небезпечної — безсумнівно. Та це було краще, ніж вчити нудні вірші. А потім зачитувати їх над тілом Корвіна у поховальному човні. — Корвіну потрібні інші Темні Вершники.

— Чекай! — кинув йому Дан. — Не потрібно!

— Не відмовляй мене, — відмахнувся Пал і вийшов у коридор. — Вони чужинці і боягузи. Корвіну не потрібна їхня допомога. Пал обернувся. Дан здавався самотнім у високому і довгому коридорі, просякнутому повівом беладонни. Пал боявся втратити Корвіна знову і тому змусив Дана боятися втратити їх обох. Дан мав залишатися тут і спостерігати, як життя витікає зі старшого братика. А його середній брат міг не викараскатися з сипучих пісків Пустелі. Пал підійшов до нього і пригорнув голову брата до грудей.

Двері розчинилися. Пал і Дан застигли. Цього разу, подумалося кожному з них, Корвін точно помер.

— Князь житиме, — оповістив лічець. — Але йому потрібно не менш як десять днів спокою.

Пал зазирнув до кімнати. Корвін досі залишався блідим. До тями він не прийшов. Та знатниці більше не метушилися довкола нього. їхні порухи були розміреними — порухи тих, хто не клопотався над тим, хто от-от помре.

— Не менш як десять, — лічець поплескав Пала по плечі. Як дорослий чоловік дорослого чоловіка. — Савер сподівається на вас, княжичі Паллаку і Даннамісе. Гадаю, ви двоє не надто хочете переймати обов’язки князя, які перейдуть одному з вас разом із короною, якщо Корвін помре?

Лічець всміхнувся. Він стрімко зібрав свій саквояж і пішов. Пал і Дан сіли побіч Корвіна — з обох боків, як у давнину з двох боків від першої княгині Саверу сиділи два круки.

— Він не пролежить десять днів, — зауважив Дан.

— Не пролежить, — погодився Пал.

— Тоді потрібно вигадати щось: замкнути у кімнаті, а краще — зв’язати, — сказав Дан, дивлячись на Корвіна так, ніби вже знав, як саме це зробити. Пал, звичайно, не був і вполовину таким метикуватим, як Корвін. Та навіть Корвін не був таким метикуватим, яким іноді міг бути Даннаміс.

—Що тут вигадаєш. Якщо з Пустелі не прийдуть інші Темні Вершники, братик знову піде на поклик Морани. Хоч цілий, хоч зашитий-перешитий.

Дан рідко коли всміхався. Цим він разюче відрізнявся від Пала і Корвіна. Але тієї самої миті він усміхався. Капосно. Пал зітхнув, здогадавшись, куди линула його думка. Дан ствердно кивнув. Пал знову поглянув на Корвіна. Він спав безтурботним сном: у його крові струменіло стільки беладонни, що іншим сном спати він міг навряд.

—Братик гніватиметься, коли прокинеться, — Пал теж всміхнувся, звичайно що капосно.

—У нього кумедне обличчя, коли він гнівається, — відповів Дан.

Коли Корвін прокинувся, він гнівався. І обличчя в нього справді було кумедне.

Він не міг звестися — брати прив’язали його пельнітами до ліжка. І тоді Корвін побачив, якими пельнітами вони його прив’язали. Чорними. Такими ж чорними, як полум’я, з якого був зітканим кінь Темного Вершника. Такими ж чорними, якою була димка, що приховувала обличчя Вершника. Такими ж чорними, яким був меч Темного Вершника. Корвін виривався, скільки міг, і навіть ледь не спалив постіль.

Дан і Пал розсміялися, тому що Корвін виглядав доволі смішно — зв’язаний, приборканий молодшими братами, які несподівано виявилися не просто дітьми, а Другим і Третім із Вершників. Та їхній сміх швидко увірвався.

Але Корвін не сміявся разом із ними. Він плакав.

—Що ви наробили? — запитав він ледь чутно.

Запитав і замовк.

Він не розмовляв з братами довго — поки знову не проспівала Морана.

Корвін зодяг одіж для полювання і увійшов до кімнати братів. Дан поливав квіти, а Пал розучував уривок другого вірша «Утраченого раю» Мілтона:

— У самознищення, щоб обійти

Законні наслідки поразки: біль

Приниження, вигнання чи полон.

Се — Доля. Тож мужаймося й терпім.

Пал уривок продекламував гордо, жодного разу не підглянувши до книги.

Корвін мовчки жбурнув до їхніх ніг ножни з двома мечами.

— Рушаємо за п’ять хвилин.

І вийшов.

— І що тепер робитимемо? — Дан здійняв меч. Він скривився — холодний блиск зброї був йому огидний.

— Полювати, — Пал прикріпив ножни до пояса. А тоді усміхнувся. — І шукати Четвертого Вершника. Бажано, дівицю. Тоді в Корвіна буде менше часу нас муштрувати.

РОЗДІЛ 12

Персні, квіти й пір'я

—«Корвін більше Натаїра». Це про розмір корони, річний оберт князівства чи про щось важливіше? — Пал осміхався, розглядаючи записку.

Дан вирвав з рук Корвіна анонімного листа.

—І ти вирішив, що це твій брат? — він втиснув аркуш Корвінові в долоню. — Він так писав, коли йому було три роки. Корвін склав руки за спиною.

—Де Ксан?

—Ксанові довелося залишитися з батьком, відповіла Лія.

Тато, дізнавшись про загибель Натаїра, зміркував, що, з дипломатичної точки зору, йому не варто відвідувати Савер. Тому що...

Корвін криво всміхнувся, як всміхалася людина, яка вже втратила усіляку надію перестати розчаровуватися.

—Тому що вирішив, нібито я вбив Натаїра.

—То ти вбив його? — запитав Пал.

—Це запитання, відповідь на яке вам знати не варто, від повів Корвін. — Якщо не хочете, щоб ваші голови розчавив Вінець правди.

Холом пронісся порив вітру, наче стіни замку були посмуговані тріщинами. Корвін зітхнув, стомлено потерши перенісся.

— Ви залишите замок живими, тільки якщо присягнете мені, — він вглядівся у розчервоніле від спроб розірвати пельніт обличчя Фелана. — Присягнете у тому, що ви мені не вороги, не шпигуни і не зрадники.

— Клянуся, — Паллак виступив уперед. Він дістав ножа, розітнув долоню і простягнув її братові, — що не ворог тобі. Не шпигун і не зрадник. Не був і ніколи не стану, — його губи скривилися в посмішці. — Братику, це подих полегшення? Моя зрада розбила би твоє крихке серденько, чи не так?

Корвін міцно потиснув його руку і обійняв. Він притискав Пала довше, ніж робив це зазвичай. Так він вибачався. Так він давав обіцянку, що ніколи не дозволить собі принизити брата даремними підозрами.

— Клянуся, — оголосив Дан.

— Клянуся, — Лія простягла князеві долоню. Палець кровив. Корвін потис її так само галантно, як і будь-якої — більш приємної — зустрічі. — А тепер дозволь побачити сестру.

Корвін кивнув у бік сходів. Шу закружляв над княжною, криком, якого вовчиця не розуміла, пропонуючи вказати їй дорогу. Фелан, ледь княжна ступила на сходи, зітхнув.

— Добре, я клянуся, що не шпигун і не зрадник. Та я не обіцяю, що не заберу її до Вовчого маєтку. Не після того, що ти їй зробив.

— Якщо Ріна дасть свою згоду, маєш волю забрати її з собою, — у голосі Корвіна не було насмішки. Брови його були зведені. Він на мить опустив очі. Промовив він ті слова так, ніби знав, що своєї згоди Ріна Фелану не дасть, і вбачав у тому більше приводів для смутку, ніж зловтіхи.

Пельніт розтанув. Старший субординат розрізав руку і недбало потис її князю.

Корвін поглянув на Карліна. Він був єдиним, хто не присягнув йому. Брауні споглядав князя чорними недовірливими очима.

— Покляніться у тому ж, — сказав він. — Покляніться, що не зрадите Ріні і нам навіть перед лицем смерті.

Корвін всміхнувся.

—Тебе я перестав підозрювати першим.

Корвін розітнув руку. Він провів нею по короні. Тепер її холодний метал зберігав кров не лише батька, а і його власну.

-Клянуся короною Саверу. Клянуся, що я відданий кожному, хто перебуває у цій кімнаті. Що я вам не ворог, не шпигун і не зрадник, — він підморгнув брауні, — і що не ворог, не шпигун і не зрадник для Ріни Безрідної.

—Якщо зрадник не серед нас, — Дан став по ліву руку від Фе лана. — Тоді хто він?

—Я не знаю, — відповів Корвін. Брати помітили, що чорна окрайка стала ширшою довкола блакитної райдужки його очей. Поки що.

Нагорі закричав Зефір. Стіни простугоніли. Багряні, наче кров, килими почорніли.

—Якщо Ріна жива, чому замок у траурі? — запитала Лія.

—Тому що Натаїр убив її сім’ю, — відповів Корвін, сім'ю тієї, кого замок визнав господаркою.

* * *

За три доби Ріна заледве двічі встала з ліжка. Обличчя з-під ковдри не показувала. Не говорила. Дивилася просто себе, наче бачила не кімнату, а щось дуже далеке, або не бачила ні чого зовсім.

Іноді вона забувалася у тривожному сні, і в ті години над Гніздом розтиналася гроза такої сили, що могла б змести дахи будинків, якби ті не були вкриті огоскітом, який виставляв Корвін.

Але Ріна чула їх. Кожного, хто приходив до їхньої з Корвіном кімнати.

—Навіть повіву хтоні не залишилося. Підземелля пансіонату порожні. Морана мовчить. Або Ріна усіх їх перебила, або хтось увів їх дуже далеко, — вона впізнала голос Дана.

Їхні голоси були водночас далекими і близькими. Наче Ріна дрейфувала на хвилях Багряної ріки, наче мертвецько-блідаві руки час від часу утягали її під воду, а тоді відпускали.

— Поїж, — чула вона голос Лії. Ріна відчувала, що мала би радіти її появі, та всі чуття віднесло руслом ріки далеко вперед, туди, де, можливо, плескотав Сліпий водоспад. Їх було не нагнати. Вона і не намагалася. — Корвіне, поїж, я наполягаю, — від її дзвінкого голосу заскніли скроні. Ріна натягла ковдру вище, аби заглушити дратівливий дзвін виделки об тарілку.

Ріна кілька разів з подивуванням розпізнавала Карліна. Його кругле стурбоване обличчя вглядалося у її власне — нічим більше не стурбоване. І після того, як вона бачила його обличчя, кілька разів з не меншим подивуванням розуміла, що щось жує. Смаку їжі вона не відчувала.

Коли на край ліжка сів Фелан, коли він потис її руку, Ріна подумала, що мала би потиснути її у відповідь. Та рука, здавалося, їй не належала.

Ріна була наче тінь. І сам Фелан нагадував власну тінь. Певне, він говорив щось про те, аби Ріна опанувала себе, про те, щоб поновила тренування, тому що м’язи її охлянуть. Ріна не знайшла в собі сили ні на те, щоб одповісти, що він сам після смерті Севастіана про тренування думав мало, ні навіть на те, аби просто закотити очі і роздратовано зітхнути.

У Ріни не було сили навіть на те, аби посміхнутися, коли вона зрозуміла, що серед рою голосів жодного разу не почула Івейлового. Розчарування стосовно цього вона не відчула — на розчарування вона теж не мала сил.

Час для Ріни не тягнувся. Він застиг, як застиг для Переправника. Єдине, що змінювалося у просторі, в якому лежало тіло, яке Ріна не відчувала як власне — мітки на передпліччі Корвіна. «Пропуск», — побачила вона одного разу, коли він спав, припавши чолом до її потилиці. Потім вона побачила слово «Пропуск», що червоніло на його руці двічі. Тричі. П’ять разів.

Невдовзі після того, як вона побачила сьому мітку, кімнату осяяло світло.

— Годі! — голос Корвіна упинався під череп нещадніше відгомону грому. — Зводься, інакше я обіллю тебе крижаною водою.

Її наче виштовхнуло з вод Багряної ріки, якою вона дрейфувала. Ріна різко сіла в ліжку. Мокра Ріна в мокрому ліжку. Корвін нахабно осміхався, тримаючи порожнє цеберко.

—Поквапся, ми запізнюємося.

Він жбурнув цеберко, воно зі страшенним лязкотом згубилося в куті кімнати. Помітивши, що Ріна так і залишилася сидіти, дивлячись просто себе, байдужа до того, що вода стікала з її шкіри й волосся, він насупився. Князь розчинив дверцята шафи, кинув у крісло чорну сукню, черевики, коробку з косметикою, і усі чарівні дрібнички, якими панни полюбляли себе прикрашати — якщо не сиділи нерухомо, уп’явши погляд у місця далекі і незвідані для простих смертних.

Він наспівував мотив з «Орфея і Еврідіки» Глюка, а саме акт тре тій, сцену третю, де Орфей Еврідіку з царства Аїда нарешті виводить.

Ріна ледве його чула. Ледве відчувала, як він торкався її волосся, перев’язуючи його, як торкався спини, застібаючи сукню, підборіддя і чола, розмальовуючи лице рум'янами і помадою найчервонішою з усіх, що мав. Немов з нею говорила тінь, немов її торкалася тінь. Немов сама вона була тінню.

Закінчивши пов’язувати зовнішньосвітню контрабандну гум ку для волосся, Корвін поцілував її у скроню. Він сів на одне коліно перед кріслом. Усмішка його стала ледь не зловіщою. Він протягнув руку. Розтиснув кулак. У його долоні лежала каблучка. Ріна на неї навіть не поглянула.

Князь поклав руку їй на коліна.

—Ось ці, з рубінами, я ношу в пам’ять про батька і маму, він вказав на персні, що носив на вказівному і середньому пальцях. — Ось ці два — у пам’ять про братів. Цей, — він поклав їй на коліна правицю і кивнув на перстень з, напевно, чорним адамантом, який переливався в сонячних проміннях, в пам ять про батьків Дана і Пала і усіх тих, кого стратили слідом за моєю сім’єю. І цей — у пам’ять про тих круків, які померли, так і не дочекавшись дня, коли спаде прокляття.

Про кільце з агатом він не мовив ані слова.

— Я знаю. Це нестерпний біль. Він паралізує. Спопеляє кожен орган. Не дозволяй йому загніздитися в тілі, — він перехопив її блукаючий погляд. — Поки кільця на пальцях — жива пам’ять, але не біль.

Він надів їй на палець каблучку — обідок з рубіном, схожим на застиглу краплю крові.

— У пам’ять про бабуню.

Він дістав срібне кільце з турмаліном і надів на інший палець.

— У пам’ять про Севастіана.

Корвін узяв третю каблучку — золоту, зі смарагдом — такі робили в Сатарху для кабірійок.

— Настав час його відпустити. Вирушаємо за годину.

* * *

Він вклав кільце їй у долоню і вийшов.

Човен супокійно погойдувався на водах річки Сейм, чорної, наче змія, що повзла білосніжними, вкритими снігом, берегами.

На подушці з ялиці лежало тіло, вкрите огидною скинутою лускою, давно зсохлою, і смарагдовим плащем з вишитою сріблом змією, яка кусала себе за хвіст.

Не стихало голосіння. Ридали намісники регіонів Кабірії, ридали їхні дружини і фаворитки. Пансіонерки з Пряникового будинка вимарали у брудному снігу свої сукенки, їхні мокрі щоки збагря-ніли на холодному, уже зимовому вітрі. Ніхто не міг сказати, чи збагряніло обличчя директорки пансіону — вона приховувала його під чорною вуаллю. Вона була наче скеля — нерухома, і лише іноді підштовхувала ту з пансіонерок, червоні щоки якої виглядати принадніше, ніж в інших, ближче до невтішних намісників кабірійських регіонів. Куди впадало око — береги річки були вкриті кабірійцями. їхній плач був нестримним, диким, розпачливим. Вони кидали в річку квіти. І скоро Сейм був ними засланий.

— Ти все ж змінив думку.

Від струнких рядів субординатів, які супроводжували князя Івейла, відійшов Ксан і став обік Фелана, який разом з княжною Дією прибув на місце поховання у свиті князя Корвіна. Вони — субординати і коракси — стояли близько, але все ж, на відстані настільки ж поштивій, наскільки й презирливій один від одного. Єдине, що видавало істинне ставлення Івейла до того, що відбувалося — чорна траурна стрічка на сюртуці. Деталь, яка не пояснювала нічого, крім одного: стрічку Івейл почепив до того, як отримав запрошення на похорон — того дня, коли з Саверу прийшло повідомлення про загибель бабуні Ріни.

—Наслідний князь Севастіан просив мене піклуватися про Ріну. Князь Івейл наказав охороняти княжну Лію. Моє місце поруч з ними. А вони обидві вирішили перебувати в Савері, Фелан стенув плечима.

—Навіть не зважаючи на те, що ти дізнався, хто такі князь Корвін і його брати? — Ксан стишив голос.

—Я здогадався у ніч ініціації Ріни, коли вони прийшли по неї, відповів Фелан, спостерігаючи за Ріною. Здавалося, вона все ще не прийшла до тями. Здавалося, вона все ще була в напівсні. Подув вітер, і до його пориву Ріна залишилася байдужою. Князь Корвін натягнув їй на голову каптур. — Чому ти обрав його?

Ксан став іще ближче. Так близько, аби його слова не міг почути ніхто, навіть наймайстерніший шпигун. У його очах заблискотів гнів — тихий. Такий виношують упродовж довгого часу, перш ніж спопелити кривдника всеохопним полум ям.

—Ти ж знаєш, що сталося в ніч ініціації з наслідним князем Севастіаном?

Фелан знав. Це Фелан сидів коло ліжка Севастіана, поки зросталися його кістки. Поки він забувався у болісних страховиддях, і знову з них виринав на постілі, просякнутій потом. Це він знову і знову посилав за лічецем, коли від болю губи Севастіана ста вали білішими за полотно. Це він змушував Лію, іще зовсім ди тину, йти геть із кімнати, аби, якщо Севастіан не виживе, вона не запам’ятала його таким.

—Але інших дітей, — продовжив Ксан, в кому пробуджу єгься темна сила, князь не залишає жити. Загранзагони, які па трулюють Вовчий Ліс у ніч ініціації.

Фелан насупився. Загранзагони патрулювали Вовчий Ліс, аби вбезпечити неофітів під час першої зміни подоби з людської на звірину.

— Ти знаєш, що їхнє завдання — виловлювати вовченят, яким Боги та спадковість дарують темну силу?

Цього Фелан не знав. Він задумався: чи знав Севастіан? Ні, якби він знав, цих загранзагонів не існувало б. Так Фелану хотілося думати.

— Тієї ночі не я знайшов сина першим. Його знайшов інший субординат.

Голос Ксана, хоча той і шепотів, був сповнений гнівного дрожу. Кров відлила від обличчя. Його протнула гримаса болю, така ж, як тієї ночі, коли він пригортав до себе тіло мертвого сина.

— Спадок, що передається в нашому роді раз на кілька поколінь. Мені пощастило. Моєму сину — ні.

— Зрозуміло, — тільки й зміг вимовити Фелан. Він опустив погляд на свої руки — на мітку клятви Севастіанові. Вона відізвалася гострим болем.

У ніч ініціації Ріни Фелан особисто відрядив до лісу два загранзагони. Хотів відрядити один, та князь наполіг на тому, аби їх було два. «Для її блага», — сказав він.

Старший субординат здійняв очі на князя Невриди. Івейл стояв один, без свити, позаду нього — лише загін субординатів. Сніг спадав на його сиве волосся, але Лія жодного разу не підійшла до батька, аби його звіяти і м’яко, як вона уміла, посварити за надто легку одіж як для такого морозу. Вони не розмовляли відтоді, як князь відмовився відвідати Ріну. «Для її ж блага», — сказав він перед тим, як Лія зачинила за собою двері Вовчого маєтку.

— Князю, не полишай нас! — чийсь надривний крик рознісся над місцем похоронів.

— Забери нас із собою! — рознісся інший.

Чоловік кинувся в річку. Він брів у крижаній чорній воді. Погляд його був непроникним. Він усе брів, поки над його головою не зімкнулися хвилі.

—Забери нас із собою! — розносилося знову і знову.

Барабани почали повільний, наче ляскіт секундної стрілки, бій.

Вони йшли, один за одним, в річку. Один за одним, вони зникали у її водах.

—Дивовижна відданість, — Дан волів би відвернутися. Але він не міг звести очей з вервечки самогубців. Він штовхнув Фелана в бік. — Вовкам і не снилося.

—Не плутай відданість з одержимістю, старший субординат поглянув на Дана, але, помітивши червоний слід на його шиї, одразу ж відвів погляд до Сейму, який, здавалося, вийде з бере гів, так багато двоєдушників бажали перетнути Браму Мора в один день з князем Кабірії.

—Це не кабірійці, — Корвін вдивлявся в натовп. Особливо він приглядався до протезів на їхніх кінцівках. їхній скрип обернув ся гротескним маршем — погребальним. Це сатарханці.

Барабани пожвавили бій. Серед павуків, мурах і представників інших комашиних кланів почалася штовханина. Багато хто гинув, так до річки й не дібравшись. Вони гинули під ногами інших, що не спиняли свій крок.

Барабани змовкли.

Каси змусили народ відступити від Сейму.

Правитель, вмостившись в оббитому хутром різному кріслі, що від трону відрізнялося мало, махнув рукою. Стражники Метро поля натягли тятиви луків, аби випустити стріли в човен і пустити тіло князя Кабірії на вогонь. Не всі — очевидно, хтось зі стражників готувався поцілити в тих із сатарханців, кого було заважко вгамувати. Син Правителя скривився. Хлопчина, певне, гадав, що, як він подолав такий довгий шлях, то батько міг би побалувати його видовищем більш захопливим, вірніше, більш кривавим.

Верховний Енарей Імперії Сонць у супроводі єдиної Ори, що залишилася в його арсеналі, споглядав абсолютно байдужно до усього, що відбувалося довкола. Йому, як і Орі, на відміну від сатарханців, до смерті одного з семи князів Підмісячної імперії діла не було ніякого. Тільки, коли Надья побачила в натовпі свою сестру, поруч із генералом Паллаком, спохмурніла. Вона намагалася подати їй знак, але Лібена її не помічала, постійно про щось перемовляючись з генералом.

Шу сів Корвінові на плече. Князь вислухав його і кивнув.

— Подейкують, князя Натаїра вбили представники руху «Свобода. Рівність. Братерство».

Він озирнувся до свити. Дан, Пал, Лібена, Лія, Фелан і Ксан кивнули навзаєм. Якщо так поговорювала решта, так варто було вважати і їм теж.

Не кивнула тільки Ріна. Вона, здавалося, слів Корвіна й не чула.

Та, що мала радіти, стояла осторонь, склавши руки в замок, не відриваючи погляду від човна. На її устах не вигравала посмішка, але й гримасою болю вони вигнуті не були. Вітер розвіював волосся довкола почервонілих щік — почервонілих не від сліз, а лише від холоду.

Ріна здригнулася, коли Корвін схилився до неї і поклав руку на спину.

— Час.

Вона стояла край води, споглядаючи на смарагдовий плащ, під яким угадувалися обриси тіла. Човен втопав у квітах різних сортів. Найбільше — в гайстрах, що символізували вічну пам’ять. Ріна поморщилася, затуляючи рукавом ніс. Нудотний аромат. Аромат, який вона впізнає і за сотню років. На Натаїрових грудях лежала гілка жасмину. І навіть оберемок пижма був не ладен перебити цей сильний, владний, солодкий повів.

Корвін стиснув її плече.

— Я хочу його побачити.

Це були перші слова Ріни зо дня загибелі князя Кабірії.

Корвін увійшов у воду і стягнув плащ з обличчя Натаїра — з того, що колись було його обличчям.

Жоден м’яз не здригнувся на лиці Ріни. Вона дивилася з холодним смутком, наче на фундамент згорілого десятки років тому будинку. Вона покручувала на пальці каблучку зі смарагдом. Корвін став ліворуч від неї. Серед білосніжного снігу промайнув червоний спалах Князь Саверу простягав їй троянду. Червону. Ріні перехопило подих, коли вона спостерігала, як вітер ятрив тонкі пелюстки. Дівчина вдихнула її аромат — він був важким, кислуватим.

Ріна схилилася над тілом. Йому так і не зімкнули повік. Можливо, він надто довго пролежав на дні урвища, і шкіра закрижаніла. А, можливо, всім стало байдуже, щойно в його тілі не залишилося життя, а, отже, сили, що вселяла страх і повагу. В його очах більше не було блиску — ні хворобливого, ні тріумфуючого, ні гнівного.

Ріна простягнула руку повільно, ніби до хижака. Хижаком він і був. Її інстинкти — варто було визнати, вони відповідали чуттю жертви — напружилися, наче перетягнуті струни скрипки. Необачний доторк, і вони порвуться.

Він лежав серед зілля і квітів, невимовно маленький і жалюгідний—плечі більше не були погордливо розпрямлені, а підборіддя — здшнятим. Губи більше не кривив хижий посміх. Він був білим, яким був сніг під ногами. І сивина у його волоссі більше не відливала сріблом, її ніяк не можна було назвати благородною. Натаїрове лице не було мирним. У глибоких брижах між брів і довкола очей заляг відчай — злий відчай того, у кого з рук вирвали бажане.

Навіть останньої миті свого життя, підозрювала Ріна і мала рацію, Натаїр був сповнений впертого переконання у несправедливості своєї долі і злочинної непокори решти тому устрою, який князь Кабірії вважав справедливим. Що то був за устрій — нікому не судилося дізнатися.

Натаїр був мертвий.

Ріна поклала троянду серед суцвіть жасмину — останньої волі когось, хто бачив у ньому крім звіра ще й людину. Змія, чорна і маленька, увіп’ялася у палець і майнула між білосніжних пелюсток.

Що за нахрін, — прошипіла Ріна.

—Ти вкололася шипом, — Корвін приклав носовичок до рани.

—Мене вжалила змія.

Корвін поглянув у її червоні, хворобливо блискучі очі. Він не любив брехати, а тому не промовив ні слова. Змії він не бачив, хоча спостерігав за Ріною невідривно.

Ріна знову подивилася на Натаїра: невідома сила притягувала погляд, змушуючи вглядатися у нього, хоча бачила Ріна не чоловіка, а розсип дзеркальних скалок, що ніяк не збиралися воєдино, які не дозволяли навіть у пам’яті скласти його цільний образ, аби закарбувати.

— Нарешті це все закінчилося.

Корвін справді не любив брехати, а особливо брехати Ріні. І тому він не мовив ані слова і цього разу. Він не розповів про те, що так і не вирахував зрадника. Ні про те, що коракси прокралися на червоні кораблі у бухті Ольви, але так і не вийшли на зв’язок. Ні про те, що у двоповню, коли вони з Ріною запобігли жертвоприношенню дитини, у Невриді, Будині і Каліпіді сталися інші жертвоприношення. Ті, інші селяни, не вбивали своїх власних дітей — вони вбили дітей альв і брауні з найближчих поселень. Ні про те, що він так і не дізнався, хто такі Катон і Луцій.

І тоді він побачив Мойр на іншому березі Сейму.

Корвін міцніше стиснув руку Ріни. Він обернувся, аби відвести її від води. Вони вже перетинали порожню частину пляжу, що, наче Лімбо, відділяв живих від мертвого. І тоді він побачив її.

Віра стала поруч із сестрою в білосніжній одежі Ори. Лише важкі золоті прикраси кабірійки відрізняли її від Надьї.

— Пастка, — прошепотів Корвін.

Над берегом Сейму пронісся крижаний вітер. Човен гойднувся на хвилях.

— Князь Корвін і його фаворитка, — Правитель звівся з оббитого хутром крісла.

Стражники змінили кут, під яким тримали луки. Вони натягли тятиви сильніш. Корвін підрахував: їх було втричі більше, ніж кораксів у його свиті. До задніх рядів, він помітив, уже підступали каси.

— А, точніше, Темний Вершник і Моранова Чаклунка.

Корвін і Ріна стояли посеред пляжу. Сотні стріл були готові поцілити в них. Тисячі лиць звернулися до них. Лише дві Ори тієї миті сперечалися між собою, а після того — поглянули на сестру. Надья подавала Лібені знаки іти геть. Віра ж манила до себе.

Лібена вдивлялася в обличчя сестри, боячись бодай моргнути. Боячись переконатися, що її обличчя з плоті і крові було лишень маревом у все більш густому снігопаді. Вона перевела погляд на Пала. Він нічого їй не відповів. Йому й не було потреби. Тому що те, як на сестру дивився князь Корвін — з сумішшю жаху й обурення, те, як швидко він, ледь усвідомлюючи, що робить, завів Ріну за спину; те, як сама Ріна, вирвавшись із кайданків кількаденного зціпеніння, дістала кинджал; те, як її очі вивчали юрму в пошуках ворога, який міг ударити князя у спину. Все це стало для Лібени відповіддю.

—Йди, — прошепотів Лібені Пал.

Вона притисла до його шиї серп.

Її тіло пекло, наче її знову оповили червоні ниті Мойр. Пекло повіки. Палове обличчя розпливалося. І лише безпомилковий рефлекс мисливиці підказував: лезо серпа було в ідеальній близькості від сонної артерії. Один упевнений порух, і його не стане.

—Іди, поки вони не розпочали полювання ще й на тебе, — сказав генерал. — Прошу.

Лібена озирнулася до сестер. Надья знову подала їй жест — іти геть. Віра ж тепер невідривно дивилася на Корвіна. Дивилася так, як, Лібені здавалося, не вміла до того: з ненавистю. Лібена опустила серп.

Прохання Пала вона проігнорувала. Вона вгилила його у ніс. У ніс брата того, хто намагався вбити її сестру.

—А, точніше, наслідна княгиня Ралфіна з роду Симургів, — продовжував тим часом Правитель.

— Рушайте до Вовчого маєтку і не полишайте його, поки я не накажу.

Івейл проштовхався через загін кораксів і взяв Лію попід лікоть. Вона спробувала випручитися. Даннаміс дістав меча, але Фелан перетнув йому дорогу. Він став між Дією і Івейлом.

—Старший субординате Йохеведе, — сказав Івейл. — Це наказ. Княжна підтисла губи, старший субординат гучно видихнув. Він стис кулаки. Але наказу альфи зграї вони протистояти не могли. Такими були правила субординації. Фелан озирнувся до Дана.

Генерал кивнув йому. Старший субординат зволікав, але, так нічого і не промовивши Даннамісу, повів Лію крізь натовп.

Івейл не зводив очей з доньки. Його обличчя було непроникним. Він подав знак Ксанові, і субординати безшумно вишикувалися у бойове каре. Слідом за Івейлом подав знак князь Буди-ну. Другожі пересунулися ближче до субординатів. Свита князя Алазони відійшла від них подалі.

— І вона ж — бастард Верховної Правительки, мир її прахові, — Правитель мовив ті слова так, ніби й правда плювався прахом.

Над Сеймом здійнявся кілкий лютий вітер, його ревіння розкотилося берегом, але того ніхто не помітив. Тому що над Сеймом здійнявся рій голосів — помірно обурений, але й помірно стриманий. Вони бажали бути глядачами, але не бажали за необережності стати учасниками. Похорон ставав дедалі цікавішим для двоєдушників. Запахтіло свіжою кров’ю.

Віра стягнула з голови каптур. Її обличчя — бліде та змарніле, яким воно не могло стати лише за кілька днів, які був мертвий Натаїр — скривила посмішка. Корвін зрозумів: вона була в Лавариску того дня.

— Підтверджую кожне слово! — громовладно мовила вона.

І нікому не спало на думку оскаржити її слова — слова осяйної у своїй благості Ори.

— Ви звинувачуєтеся у вбивстві князя Кабірії Натаїра з роду Халів, — Правитель звів руку, стиснуту в кулак, наче він міг, як міг його син, розчавити їх одним помахом, — у розповсюдженні темної єресі в імперії, що призвело до численних жертвоприношень.

Мойри пустили чорну нить. Вона, ледь видима на чорній воді, тяглася до берега — до них. Ріна стисла долоню Корвіна — вона теж її помітила.

— У підриві державного суверенітету. У створенні організації «Свобода. Рівність. Братерство». В організації бунтів у князівстві Неврида і в Метрополі.

Обличчя Правителя розчервонілося, так сильно він кричав. Він робив довгі паузи, насолоджуючись ефектом, який мали його слова. Усі погляди були приковані до занесеної руки Правителя.

—І у спробі узурпувати Верховну владу імперії.

Настала абсолютна, яка бувала лише у Зовнішньому світі на кладовищах, тиша. Було чути, як порипує тятива луків. Вогонь на вістрях стріл тремотав на холодному вітрові. Нить тяглася Сеймом. Ори звели палаючі серпи.

Ріна вилаялася. Корвін обернувся. Вона дивилася на свої про йняті дрожем руки. Дівчина звела на нього погляд у ньому плескотав страх. Не страх Правителя, зрозумів князь, страх того, що Ріна знову стала беззбройною. Сила стала їй непідвладна.

Корвін зробив крок уперед. Він готувався вимовити промову — пишномовну й улесливу — про те, що це була помилка, підступні хитросплетення брехні, якими князь Натаїр обплів їх не інакше як із ревнощів. І що він, Корвін, має вагомі докази, аби звинуватити Натаїра — на його превеликий жаль, посмертно — і в організації бунтів, і в підготовці державного перевороту. Але Правителя було вже не спинити.

—Іменем корони. Вас засуджено до страти. Тут і зараз, Правитель махнув рукою.

Над Сеймом здійнявся рій голосів — більше наляканих, аніж захоплених. Пітьма стріл вкрила небо, наче зграя палаючих птахів. Спалахнуло чорне полум’я. Чорний огоскіт накрив велику частину берега. Стріли впали на нього, обернувшись розсипом яскрин.

— Вогонь! — розполонився над берегом голос генерала Даннаміса, а за ним — генерала Паллака.

Вибухи. Рій голосів перетворився на крик. Обвуглені тіла лучників падали до ніг двоєдушників. Берег оповила заграва зіткнутих огнітів.

Двоєдушники у найкращих траурних вбраннях, які зберігали спеціально на випадок пишних похоронів одного з князів, падали у витоптану мокру землю, бруднячи чорні мережива й оксамит. Вони губили дорогі рукавички з тонкої шкіри, затуляючи вуха голими, вперше в житті перемазаними руками. Блиск зіткнутих огнітів сліпив їм очі, пофарбовані, окрім тіней, тепер ще й брудом. Вибухи оглушали їхні обрамовані дорогими прикрасами вуха.

На похороні було заведено мовити молитви до богів. На похороні князя Натаїра з роду Халів мовила молитви більшість і з усією несамовитістю. Та молили двоєдушники не про спокій душ князя — людської і звіриної — а про порятунок власних шкур.

Двоєдушники замолилися відчайдушніше, коли чорний огоскіт згас. Коли зітканий із мороку кінь гнівливо перебирав ратицями землю, що танула попід чорним полумінням його ніг.

—Темний Вершник, — розійшовся рій голосів над берегами Сейму.

—Моранова Чаклунка, — розійшлася луна слідом.

Молитви змінилися криками жаху, коли спалахнули два несамовитих чорних полум’я, і коли з димного пологу вийшли іще два Темних Вершники. Вони кинулися на північ і південь пляжу, і чорні тіні потягнулися за ними, наче примарний загін воїнів. Чорне жаріння прокладало їм шлях — шлях зі згорілих тіл касів і стражників.

Лучники випустили стріли — на північ і південь пляжу. Та всі вони втонули у чорному вогні, наче сірники в холодній воді. Чорні огніти, валкою, падали на позиції лучників.

— Піхото! — закричав Верховний Правительський генерал за мить до того, як вибухова хвиля знесла його з пагорба. Хрускіт його хребта був сигнальним залпом для воїнів.

Піхота стражників і касів ступила з флангів, аби притиснути кораксів і Вершників до води.

Надья підкралася до Лібени ззаду і вхопила ту за руку.

—Я забираю тебе.

Здійнявся свист випущених стріл. Лібена випручилася і запалила огоскіт над десятком кораксів, що зійшлися в бою з метро-польською піхотою.

— Nwanne²⁰, ні.

Охоплена вогнем стріла впала між ними.

—Ти пов’язала себе узами?

Лібена не відповіла. Вона кинулася вниз за течією — до двоєдушників нижчої верстви, у яких не було сил, аби вкрити себе відстріл, і не було волі, аби полишити берег без дозволу.

Вдарив вітер. Він ледь не збив Ор з ніг. І він збив багатьох двоєдушників, що не були міцні статурою. З лісу, що тягнувся вздовж річки, пролунало виття. Лібена і Надья обернули голови до дерев, та не побачили там нічого, крім промерзлих темних стовпів і сплутаного гілля.

Зайнялася стіна білого вогню — достатньо висока, аби спинити стріли. Достатньо палюча, аби до двоєдушників не дісталися огні-ти і мечі воїнів — метропольських, кабірійських або саверських.

—Йдіть! Зараз же! — крикнула їм Лібена.

Двоєдушники зацьковано дивилися на неї, на Правителя і на човен, що гойдався на річці. Вогонь стіни спалахнув палкіше, і вони нарешті почали задкувати. Лібена наступала, відтісняючи їх, випроваджуючи подалі від вигрому вибухів і щільної завіси диму, від відітнутих кінцівок та обпалених тіл.

— Шлюб? Дитя? — Надья йшла за нею назирці. — Тебе щось пов’язує із ним?

—Ні! — кинула Лібена.

Про те, що Мойри пов’язали її червоною ниттю з Палом, вона вирішила не згадувати. Навіть подумки.

—Добре, — почувся голос Надьї.

Вона вдарила зі спини. Точним ударом руківки серпа. Ора підхопила сестру і потягла до карети, на якій приїхав Верховний Енарей Імперії Сонць. Її спину обпалило. їх з Лібеною оточило коло чорного полуміння. Темний Вершник пройшов крізь вогонь. Надья вклала Лібену на землю і дістала серп. Лезо розітнуло повітря і спалахнуло білим полум’ям.

—Я не дозволю її використовувати.

Пал відбив атаку. Чорні пельніти оповили серп. Надья схопила зброю обома руками.

—Ми, саверці, звикли, що жінки роблять вибір самостійно. Лібена свій вибір зробила, — він вирвав серп з її рук.

Надья ударила огнітом. Вершник відбив удар. Надья вихопила серп. Біле полум’я заструмотіло чорними нитями пельніта. Поруч з колом з чорного вогню здійнялося кільце білого. їхні язики з трескотом і шипінням перепліталися, та жодне не могло затушити інше.

Надья кинулася в атаку. Пал дістав меч. Леза схрестилися.

— Така у Oji Edwu²¹ любов? Потягти її за собою в небуття?

— Приблизно. Та перед тим ми збираємося прожити довго і щасливо, — Пал відштовхнув її.

— Ви перетнули шлях дуже сильним двоєдушникам. Вам не вижити, — вона завдала кількох швидких ударів і випустила пельніт.

Пал перехопив білі ниті і натягнув їх, притягаючи Ору ближче.

— Катону і Луцію? Хто вони?

Надья підтисла губи і розірвала пельніти серпом.

Розітнувся вибух. Пал і Надья впали додолу. Полуміння — і біле, і чорне — на мить примеркли, і вони побачили спалах — сплетені воєдино білий і чорний огніти. Пал не вихоплював поглядом Корвіна. Його не було поруч з тією, яку він сюди привів. Ріна лежала горілиць і важко дихала.

* * *

Стражник заніс над нею меч. Вершник згасив коло з чорного вогню і стрибнув крізь білий. Його темрявий обладунок зашипів. Вершник запалив огніт і запустив ним у стражника.

Стражник замахнувся мечем. Ріна перекотилася на бік. Вістря встромилося в пісок біля правого плеча. Дівчина звелася на коліна і увігнала кинджал стражнику в гомілку. Її обпік вогонь — чорний. Огніт розірвав стражника на частини. Лишилися тільки дві ноги. Ріна вийняла кинджал і відповзла. Ноги впали. Вона розгледіла Темного Вершника — Дана чи Пала. За його спиною горів білий огоскіт. Він зник за завісою диму, серед воїнів, що зійшлися в боротьбі. Коли стіна кіптяви розійшлася, Ріна вже втратила Вершника з поля зору. Її накрив чорний огоскіт. В його купол влетіли кілька десятків стріл.

—Ти в нормі? — Корвін рвучко звів її на ноги.

Ріна не встигла відповісти — Корвін вистрибнув з-під щита і його увагу поглинула Віра.

* * *

Надья замахнулася серпом. Огніт зірвався з леза. Вона оголомшила Пала—вразила в спину. Генерал упав долілиць. Прохрипівши, він запалив огоскіт. Та Надья його пробила.

Воістину, згірш як розгнівана жінка, могла бути лише її сестра. Обпечена спина пекла. Пал відгороджувався щораз новими огоскітами, а Надья пробивала їх до прикрості легко. Вона наближалася. Пал нарахував дванадцять способів того, як її вбити, але жодного не застосував. Він не міг убити сестру Лібени, навіть настільки злостиву. Він не хотів, аби кохання усього його життя ненавиділа його до кінця їхніх днів. А тому Пал Дозволяв Надьї атакувати.

—Вони не зупиняться, поки не знищать вас і кожного, кого вважатимуть вашим союзником, — крикнула Надья і запалила огніт, — тож краще я звільню сестру зараз.

Спалахнуло біле полум’я. Воно розділило Вершника і Ору. Лібена накрила Пала огоскітом.

—Не занапасти своє життя, — Надья простягла сестрі руку. — Воно належить Богам, а не чоловікові.

—Вона має рацію, — крикнув Пал. — Іди з нею.

Піт стікав скронями. Лібена стала поміж ними. Вона стискала серп. На його вістрі спломенів вогонь.

— Пробач, nwanne, — мовила Лібена до Надьї.

Надья кинула поглядом на стрічку, що пов’язувала розтріпане волосся Лібени. На Пала вона не витратила більше жодного погляду. Вона озирнулася — туди, де за боєм спостерігав Верховний Енарей Імперії Сонць. А тоді, не мовивши ані слова, пішла.

— Вогонь! — наказав Дан на протилежному боці берега. — Відтіснити стражників до води!

Несамовитий вітер протинав навіть крізь щільну броню з чорного диму. На мить Данові здалося, ніби поміж дерев промайнули примарні тіні, які він бачив лише одного разу — в ніч ініціації, коли перебував між царствами Рода і Мора. Та мить ущухла, і Дан побачив два десятки стражників, що зникли серед дубів. Вони прямували туди, де зникли Дія і Фелан.

Лучники випустили стріли.

— Щит! — дав команду Дан і атакував лучників огнітами.

Він похитнув головою, ніби це могло звільнити від чуття, як тіло розірвало вибухом, ніби так можна було витіснити останні думки, що спалахували в розумі вбитих за мить до смерті.

Ледве біль ущух, Дан обернувся. Стіна бою розділяла його і Пала. Його було не роздивитися. Корвін і Віра схрестили меч і серп. Кожен удар їхньої зброї обвалювався на берег вигромом, подібним до грому. Ліс видавався таким же порожнім і тихим, яким здавався й до цього.

Пронісся вовчий тривожний клич.

Дан перехопив Ксана.

— Не дай їм оточити Корвіна і Ріну. Я знайду княжну і старшого субордината.

Ксан озирнувся до Івейла. Князь кивнув. Одне каре субординатів рушило до краю води.

Дан вибіг під полог голого промерзлого лісу.

Вовки — білий і врунастий — стояли хвіст до хвоста. Щільним кільцем їх обступили стражники. З вовчих пащ на вкриту снігом землю накрапала кров. Вони спекалися п’ятьох, та залишалися іще п’ятнадцятеро. Стражники кинули плетиво з пельнітів. Вовки кинулися в атаку.

Їм вдалося спіймати білу вовчицю. Старший стражник звів над нею меч. Врунастий вовк вчепився йому в шию. Ікла зімкнулися. Паща сповнилася кров’ю. Огніт трапив вовкові в бік.

Звір протягнувся промерзлою землею. Світлі ниті стиснули його тулуб.

Рука Дана затремтіла, як тремтіла щоразу, коли він мав убивати. Як це бувало щоразу, груди наче заповнилися кригою. Як це бувало щоразу, він проігнорував це відчуття.

Темний Вершник розірвав огнітами двох. Пельніти над вовками розтанули. Біла вовчиця кинулася в хащі. Стражник жбурнув їй услід огніт. Дан протнув його мечем. Відштовхнувши труп ногою, він розітнув ще трьох.

—Йди! — кинув він Фелану.

Врунастий вовк, кивнувши йому, кинувся слідом за білою вовчицею.

Темний Вершник оточив стражників огоскітом. Зволікаючи лиш мить, він стиснув руку в кулак. Огоскіт згорнувся. Це була швидка смерть.

Дан припав чолом до сосни. Він хрипів від болю. Краєм ока помітив примарні тіні, що густішали довкіл. Здавалося, вітер виром оповив його. Спиною пробіг мороз, наче Мор і Морана знову стояли за його плечима, наче знову стисли ниті його життя, як стисли тієї ночі, коли вони з Палом уклали з ними угоду. Але відчуття минуло, коли біла вовчиця поткнулася носом в його долоню.

—Я ж сказав. Іди. Не змушуй мене вбити іще десяток.

Вовчиця востаннє поткнулася вологим від крові носом у його руку і зникла серед припорошених снігом чагарників.

Дана вивернуло. Його вивертало щоразу, як він наступав на горло моралі. Втерши губи, він осміхнувся сам до себе: все було правильно, саме про це він просив Богів: про силу, аби вбивати тварюк із Корвіном, для Корвіна і замість Корвіна. Щоправда, він не підозрював тоді, дванадцять років тому, що не всі тварюки були ніксами та абасами.

Темний Вершник звівся на ноги. Чорний вогонь стер з морокової броні бруд і кров. Рука знову затремтіла. Але Дан був готовий повернутися до берега річки Сейм. Готовий був знову наступити на горло моралі, знову вбивати. З Корвіном, для Корвіна і, якщо буде необхідно, замість Корвіна.

* * *

Віра звела серп. Корвін — меча. Чорний і білий огніти — великі й пекучі — зіштовхнулися. Над Сеймом розрокотився вигрім вибуху. Він відкинув Віру, Корвіна і Ріну на десяток метрів одне від одного.

Іще дюжина вибухів вразили землю за метр від Темного Вершника і Моранової Чаклунки. Корвін накрив собою Ріну. Тіні сплелися довкола нього. Очі потемнішали від злості. Морок здійнявся величезною косою, і вона змела два десятки стражників. Змах леза розітнув їх на шматки. Корвін затремтів: перед його очима промайнули передсмертні видіння вбитих — забагато облич і забагато почуттів. Діти, яких він перетворив на сиріт, жінки, яким судилося носити одіж удовиць. Занадто гострим був запах домашніх наїдків, які стражники їли занадто давно, і плісняви казарм, які стали їм другим — і останнім — домом. Його розум палав від цих спогадів. Його тіло палало, наче й самого Корвіна розітнули на шматки.

Утинки тіл падали довкола них. Ріна вгамувала напад нуду. Корвін зігнувся поряд, ледь дихаючи. Він не чув рокоту боротьби. Він не бачив небезпеки поруч.

— Підіймайся, — вона потрясла його.

Очі сліпило біле полум’я. Віра ростила огніт — великий. Наче третє сонце. Її спотворене гнівом обличчя було звернуте до Першого з Вершників, до його ніким не прикритої спини. Ріна силкувалася вичавити із себе бодай іскру темного вогника. Огоскіт не запалювався. Вона знову потрясла Корвіна, стиснула в руках його сполотніле лице. Його очі блукали, здавалося, в царстві Мора. Він був не тут. Він був в останніх сполохах розуму вбитих. Ріна звелася. Нехай вона більше не могла битися за допомогою сили, та вона все ще була здатна прикрити Корвінову спину.

Огніт у руках Віри дозрів. Плетенням білих нитей потяглися червоні. У горлі став ком. Вона боялася. Її очі впали на човен, на біле обличчя Натаїра, що втопало в квітах. Страх змінив гнів.

«Пометися за мене». Вона знайшла його ще живим. Він не впав на дно безодні — лежав на схованому туманом уступі скелі. Віра оплела себе пельнітами і спустилася до нього. Вона поклала його голову на коліна. Його було не впізнати. Та очі були такими ж. Два зелених в’язких трясовиння все ще блищали життям і шаленством. Він поглянув їй прямо в очі. «Пометися за мене», — почула вона хрип. І його погляд застиг. Простір довкола Віри наче ляскнув. І з тієї миті для неї більше не існувало сонць, що світили в зеніті, більше не існувало місяців, Верховного Енарея, Правителів обох імперій і навіть самих імперій. Для Віри більше не існувало Богів. Для неї більше не існувало сестер. Існувала лише кров Натаїра на руках. І ті, хто цю кров пролив. Корвін і Ріна.

Ора стяла зуби, терплячи печіння, що тягнулося її тілом, що витягало з її вен лють разом із кров’ю. Вона збиралася знищити їх — вбивць Натаїра. Навіть якщо для цього було необхідно спалити усіх, хто стояв на березі. Навіть якщо серед них були її сестри.

Полуміння огніту сліпило Віру, але вона вбачила її. Ріна злякано дивилася на свої руки. Того полум’я, що спалило половину Лавариска, що знищило дюжину Натаїрових гібридів, більше не було. Проте дівчина стала між нею та Корвіном. Наче її тонкого жалюгідного тільця вистачило б, аби зупинити праведний вогонь Ори. Огніт, червоніючи від крові, розростався усе більш, і Ріна зникла з очей Віри.

Ора приготувалася напустити полум’я на берег. Вона глибоко зітхнула перед кидком.

Кинджал увіткнувся у її передпліччя. Віра заревіла, наче звір. Лезо пробило кістку. Вона схопилася за руків’я.

Огніт зірвався.

Погребальний човен спалахнув. Полум’я здійнялося ледь не до неба. Воно заіскрилося і засвистіло, а тоді обернулося чорним вогнем. Над Сеймом розійшовся оглушливий ревет. У полумінні звивалася єхидна. Вона металася, силкуючись виборсатися з човна. Тисячі мертвецько-блідавих рук спливли на поверхню річки, вони шкреблися об борти, намагаючись вхопити хвіст змія і затягти його на дно. Полум’я згасло. У човні стояв Переправний. З чорного димавого рам’я він дістав залізний ошийник.

— Ні! — крикнула Віра і гунула до води. Мертвецько-блідаві руки схопили її за щиколотки. Вона змахнула серпом, та він не сполум’янів.

Надья кинулася до сестри і відтягла її від води. Віра брикалася, повторюючи ім’я спочилого князя. Ор охопив білий вогонь.

Залізний ошийник зімкнувся довкола шиї єхидни. Переправник потяг за важкий ланцюг, і змій схилив голову.

— Цікаво, — Корвін тримав Ріну за руку, наче побоювався, що і вона стрибне у воду слідом за Вірою. Та вона була незворушна. — Я не бачу його людської душі.

Людської душі у човні не було. Лише звірина.

* * *

Темні Вершники галопували берегом Сейму — один з півночі, інший — з півдня, прокладаючи шлях чорним полум’ям. Вони припали до ший рисаків, тримаючись за вогняні гриви з останніх сил — вони теж відчували біль тих, кого спопеляло їхнє темне жаріння.

Десятки обпечених тіл падали одне за одним. Падали стражники, та на їхні місця приходили каси, а на місця мертвих касів — інші стражники. Здавалося, ніби Сейм вийшов з берегів, але то чорніла від крові броня Правительських воїнів. Біля самого краю води коракси вишикувалися довкола князя Корвіна і Ріни Безрідної.

Дан і Пал зіскочили з коней. Щільний чорний огоскіт накрив князеву свиту. Пал підштовхнув Лібену до Корвіна. Вона зволікала. Її плечі пробирав дрож, коли вона вчувала вереск Віри, що тягнувся слідом за човном, який плив на захід. Лібена і Корвін обмінялися короткими кивками. «Князю, я врятувала життя твоєму братові. І навіть не розбила його серця». «Оро, я розбив серце твоїй сестрі, та, прошу зауважити, не вирізав його і не спалив у чорному полум’ї». Корвін завів її собі за спину, хоча це ледь могло вберегти її життя і життя Ріни в ситуації, в яку вони трапили.

—Підрозділи сім, вісім і дев’ять! — закричав новий Верховний Правительський генерал, якого Правитель щойно таким призначив на заміну тому, який зламав шию на початку сутички. — Примкнути до строю!

З-за пагорбів вийшли нові стражники. Білястий вогонь палав у їхніх руках. їх було дві сотні.

—Й ім’я їм — легіон, — зітхнув Корвін. Він не випускав руки Ріни. Не після того, як вона, беззбройна, стала супроти Ори. Можливо, сміливості їй було не позичати, а от розсудливістю вона, як і сам Корвін іноді, не вирізнялася.

—Навіть на поховання Верховної Правительки, мир її прахові, завітало менше народу, — Пал оцінював розміщення військ, що оточувало їх. Військовою мовою, а іще мовою зовнішньосвіт-ніх католиків, вони опинилися в котлі. І його от-от мали для них скип'ятити. — Відступати нема куди. Отже, наступатимемо. Розділимо на сектори чи підемо єдиним фронтом?

—Скількох ми втратили? — запитав Корвін.

—Десятьох, — відповів Дан. — Боєздатних залишилося сорок троє. Включно з Вершниками й Орою. І Моранова Чаклунка як привісок, він наштовхнувся на злісний погляд Ріни. — Сестрице, ти вже пробач, але тепер ти радше слабке місце, аніж бойова одиниця.

—Шкода, що кинджал я подарувала Вірі. Із задоволенням переконала б тебе у протилежному за його допомогою, — відповіла вона.

Корвін озирнувся. На протилежному боці Сейму розтягся живіш ланцюг касів. Варто було здійняти очі до неба, як лучники випустили іще сотню стріл. Накажи він кораксам злетіти, половині не вдалося б дістатися не те що Гнізда — краю берегової лінії. Тіло крука-двоєдушника було так само незахищеним від стріл, як тіло будь-якого птаха.

Їх оточили з суші, води і повітря.

Правитель розвалився у кріслі. Його вираз промовисто натякав, що видовищем він був задоволений. Його червоний від морозу кулак завмер. Він посміхався, дозволяючи Корвінові оцінити катастрофічність ситуації. Варто було Правителю змахнути рукою, і армія — три сотні двоєдушників — рушить на них. Якщо тільки з кораксами не впорається наслідний принц власноруч. Хлопчина розглядав круків та правительських воїнів з висоти помосту з допитливістю дитини, якій подарували нових іграшкових солдатиків. Корвін не знав, чи вистачить у нього сил зійтися з Правителевим сином, якщо батько дозволить йому випробувати нові іграшки на міцність. Він міг би зійтися з дитиною у боротьбі. Та не міг її вбити. І справа була не у високих моральних якостях. Справа була в угоді. Хоча, він міг би відірвати хлопчині руки. Корвін відчув до себе гостру відразу.

—Ми з Палом і роєм відволічемо їх, поки ти і дівчата відступатимете, — Дан міцніше стиснув в руці сполум’янілий меч.

— Ні, — Корвін виступив вперед, до самої стінки огоскіта. Він пройшовся уважним поглядом військом супротивника, а тоді метнув оком на поміст Правителя. У його голові назрів план. — Дане, ти виведеш кораксів. Пале, ти відповідаєш за Ріну і Лібену. Я ж покажу їм, чому варто боятися Темного Вершника.

— Це буде твоя лебедина пісня, — заперечив Дан.

—Зате видовищна, — Корвін усміхнувся. — План на випадок моєї смерті у вас є.

— А план на випадок, якщо князь спричинився, у вас є? — запитала Ріна. — Якщо ти залишаєшся, я теж залишаюся.

— Дан має рацію. Ріно, ти більше не бойова одиниця. Не Четверта Вершниця і не Моранова Чаклунка. Ти просто саверка. І князь Саверу наказує тобі відступати.

— Будеш хизуватися короною, відірву твій надто розпущений хвіст.

Корвін обернувся до неї. Корона й справді спалахнула на його голові. Він увіп’явся в Ріну поглядом — холодним і відстороненим. Дівчина відчула, як мліють ноги, як на плечі тисне щось важке, наче камінь. Це було дивне відчуття, наче її тіло їй підкорялося мало. Наче воно підкорялося більше Корвінові. Та це не було схоже на навіювання, яким володів Натаїр. Це був поклик ізсередини, тихе вовче виття, луна якого тремотала у кожній кістці тіла. Ріні хотілося відвести від князя погляд, хотілося схилити перед ним голову. На манівцях свідомості промайнуло одне слово: «субординація». Вона шумно зітхнула. М’язам було боляче, та вона розпростала плечі. Вона звела підборіддя і поглянула Корвінові прямо в очі.

—Я тобі не кімнатний собачка, — сказала вона, хоча і відчувала: накажи Корвін їй кинутися в Сейм, вона кинеться, навіть якщо тисячі мертвецько-блідих рук схоплять її та потягнуть на дно.

Шу летів понад берегом. Він лавірував між огнітів і стріл. Огоскіт на мить згас, пропускаючи птаха. У його знов запалалих стінках втонули десятки білих вогнів. Шу прокричав, ніби імітував вовчий рик.

Корвін поглянув на протилежний бік пляжу, де стояли свити інших князів. Вони з Івейлом обмінялися кивками.

— Бій для нас завершено. Ми прокладемо коридор для відступу. Генерали ведуть. Я замикаю. Пересуваємося швидко і без затримок. І хай допоможуть нам Боги.

Правитель махнув рукою. Військо сунуло на огоскіт, ніби брало в облогу цитадель. Щит пульсував. Здавалося, палаючі стіни от-от падуть під натиском. Правитель розтягнув тонкі губи у вдоволеному випікірі. І тоді огоскіт вибухнув.

Два Темних Вершники кинулися вперед на вогняних конях. Вони трималися плече до плеча, наче єдиний звір. Вони розкинули сполум’янілі мечі, охоплені мороком, наче крила. За ними розгорялися дві високі вогняні стіни.

—Уперед! — рознісся голос князя Івейла.

—Уперед! — вторив йому голос князя Мадія.

Злагоджене каре субординатів і другожей рушило назустріч Вершникам. Ледь Дан і Пал наблизилися до них, каре розпалося на два загони, утворивши коридор. Коракси, по двоє, зникали за спинами свити князів Невриди і Будина. Позаду всіх їхали Темний Вершник і Моранова Чаклунка. Чорне полум’я надійно прикривало їхні спини. У ньому тонули огніти, пельніти, прості мечі метропольської сторожі і отруєні мечі касів.

Рисак Першого з Вершників зупинився біля Івейла.

—Доню, — Івейлова рука застигла, так і не торкнувшись її.

— За це дякую, — вичавила з себе Ріна і відвернулася. Кінь нетерпляче перебирав ратицями.

— Бережи її, — сказав Івейл Корвіну.

Темний Вершник схилив голову, як схилив її дев’ятнадцять років тому, того дня, коли Івейл і Саргон заручили своїх дітей.

Кінь кинувся галопом, опалюючи жаром темного полуміння. Ряди субординатів зімкнулися за ним.

Івейл звів руку. Спалахнув огніт.

— Краще тобі відійти якомога далі. Стань біля Алена, — сказав він Мадію.

— Саргон був моїм другом. Моїм і твоїм. І загинув замість нас. Ми винні йому життя. Йому і його синові.

У руці ведмедя запалав огніт.

Вогонь спаленів у загоні другожів. Вогонь спалахнув у загоні субординатів. І вони пішли атакою на армію Правителя.

* * *

Щойно вони спинилися біля сходів Габорського замку, Ріна зіскочила з коня. Князь кивнув братам, і вони увійшли до замку разом із Лібеною. Почувся голос Даннаміса, що скликав кораксів негайно стати в стрій.

— Мені потрібен екземпляр «Оповідок». Усі ваші духовні тексти з молитвами усім Богам, — вона крокувала до замку. Корвін ухопив її за рукав. — Що? Дивуєшся, що я більше не хочу бути панною в біді?

Князь всміхнувся. Він звів очі до голого дубового віття, і помітив зелені круглі кущі омели. Князь насупився.

— Цього разу ми обоє в біді.

Вона теж поглянула на віття, що кроною розкинулися над їхніми головами. Сніг тут, на півночі, лягав пухнастими платками. Тихо й мирно. Думка, наче громовиця, розітнула: вони могли не дожити до Йоля. Могли більше ніколи не стояти під омелою.

Могли не відсвяткувати її День народження в Імболк, а його на Остару.

—Як нам переконати Правителя? Як його зупинити?

Корвін дістав із кишені шишку. Вона більше не кровила. Князь осміхнувся: крук із шишкою, символ, що в обох світах означав війну.

—Я не переконуватиму його. Я виправдаю кожне звинувачення, — він стиснув кулак, шишка зотліла в чорному пламінні.

Задрижала земля. Стіни замку застугоніли. Здавалося, застугоніли й Чорні гори. Скрегіт, подібний до скреготу тріснутого скла, застиг у повітрі. Над шпилями злетів птах дух охоронець замку. Його тривожний крик луною розполонився над містом.

Ріна і Корвін здійняли очі до неба. З-поза сірого, затягнутого сніжними хмарами полотнища було насилу видно сонця тьмаві і далекі — лише два розпливчастих слабких маяки. Іще поштовх, гуркіт і скрегіт, і один маяк майже змерк.

—Передбачення почало збуватися, — сказав Корвін. Сподіваюся, воно збудеться і в решті.

Він відірвав погляд від неба. Ріна дивилася на нього, як, напевне, не дивилася ніколи раніше. Ніби тільки тепер, через стільки часу, насправді побачила його, і лише тепер насправді вивчала риси його обличчя. Вивчала і запам’ятовувала.

—Поцілуй мене.

Ріна мало вірила прикметам і легендам до того, як потрапила у Прихований світ. Але у той момент, коли Корвін торкнувся її губ, вона відчайдушно вірила. Тим, що оповідали: «Поцілуєш кого на Белтайн — притьмом запалає вогонь у серці». І тим, що стверджували: «Якщо заблукати на Літу, на ранок першим, що почуєш, стане ім’я твоєї долі». І тим, які говорили: «Якщо хто поцілує тебе під омелою, буде вірним до останнього подиху».

—Ходімо, — він узяв її за руку і повів попід склепіння замку.

Корвін всадив її у крісло у своєму кабінеті Габорського замку. У вікно постукався Шу. Чорними сильними лапами він тримав ручки суми, на вигляд практично непідйомної. Корвін дістав із неї книжки — одну, другу, третю, а тоді ще з десяток. Усі він розклав високим стосом.

За вікном почулися команди Дана і Пала.

— Рій перший, — крикунв Дан, — викликати з Гнізда Парламент для екстреного виїзного засідання.

— Рій другий, — наказав Пал, — оточити Габор.

Слизькою чорною бруківкою першої столиці Саверу гучно задзвеніли підошви солдатських чобіт.

Корвін обернувся до Ріни. Якийсь час він покручував перстень з агатом, і, ніби прийнявши якесь рішення, кивнув сам собі і звів до неї очі. Він усміхнувся, проте його очі тривожно полискували.

— Боги мені свідки, Ріно, я не очікував, що це станеться так швидко.

Ріна кивнула. На її плечі більше не було Корвінового імені — вона не пам’ятала, коли воно зникло, певне, його партнер встиг переказати гроші на її рахунок, а тому угода перестала мати силу. Але, тим не менш, промовила:

— Тобі потрібна Верховна Правителька, аби отримати трон.

— Твердження цікаве, проте — цілком хибне, — він спостерігав, як вона потерла груди. їй знову важко дихалося. — Питання не у тому, чи потрібна мені Верховна Правителька, тому що, аби отримати трон, вона мені не потрібна. Питання у тому, чи потрібен тобі той, хто стане наступним Правителем.

Шу сів князю на плече. З його дзьоба, одна за одною, впали три чорні пір’їни. Корвін стиснув їх у долоні, ніби розмірковуючи, чи варто було їх спопелити, як він спопелив шишку.

— Настав час прийняти рішення. Вибач за пафос, але найважливіше у твоєму житті, — Корвін застиг навпроти неї. Він закусив губу, розглядаючи пір’я. А тоді зітхнув, як здалося Ріні, приречено, і поглянув на неї. Він криво осміхнувся. — Один варіант розвитку подій розважний, а інший — безумний. Отже, перший. Ти не приймаєш пір’я. І йдеш. Оскільки у Зовнішньому світі тебе розшукують, ти доживатимеш залишок днів своїх у найспокійнішому районі Гнізда. Закінчиш університет. Матимеш роботу мрії, наприклад, у міській бібліотеці. Ти залитися лише спостерігачем — _або мого злету, або карколомного падіння.

—Звучить як доволі розважне рішення, — вичавила вона, поглянувши на пір’я. — Князю, майте ласку озвучити безумну версію розвитку подій.

Корвін їй кивнув, оскільки з її думкою більш ніж погоджувався. Він метнув оком на портрет, що висів над письмовим столом. Дівчина пам’ятала тих людей — їхні обличчя спливали в уривках споминів, які повернув Корвін. Князь Саргон і княгиня Ігрейн, Корвінові батьки.

—Безумна версія така. Ти залишаєшся зі мною. Ймовірно, до кінця наших днів, — князь сперся на бильця крісла так, що їхні обличчя стали врівень. — Адже, якщо я займу престол, ти займеш його разом зі мною. Але, якщо зрештою моя голова покотиться до ніг ката, твоя покотиться наступною.

Він вдивлявся в її очі. На думку князя спала крамольна думка, він міг стерти їй пам’ять. І тоді не існуватиме жодного вибору, особливо найважливішого в житті. Одначе, і це була абсолютна правда, саверці не цінили у житті нічого збільш, як свободу вибору. І таким Корвін бачив майбутнє імперії держави, де свобода вибору цінилася так само високо, як і людське життя.

—І я хочу знати, як мені вчинити: сховати тебе там, куди не до лине вигрім огніту, або дозволити залишитися. Як моїй сорат ниці, що піде зі мною пліч-о-пліч. Як Правительці, яка розді лить зі мною владу, — він опустив погляд. Ріна помітила, як смикнулося його адамове яблуко. — Або ж як княгині, чия го лова покотиться ешафотом слідом за моєю.

Він почув тихий подих, що зірвався з уст Ріни. Нічого мовити їй князь не дав.

—На столі — план на п’ятдесят років. План того, як я перетво рю імперію на республіку.

Він поклав на бильце пір’я і попрямував до дверей.

—Подумай, Ріно. Подумай як слід. У тебе є кілька годин, перш ніж почнеться засідання саверського Парламенту. Я хочу знати, чи вийду я до підданих один, або ж рука в руку з тобою.

Він пішов. Ріна поглянула на круче пір’я. Вона його не торкнулася. Дівчина дістала пачку цигарок і запалила першу.

Коли диму в кабінеті стало так багато, що його пелехи вимальовували ледь не баталічне полотно у повітрі, дівчина закрила останню з тек.

— Кручий сину, у що ти мене вплутуєш? — вона закрила обличчя руками і простогнала.

Так завмерши, вона просиділа, поки куранти годинника на одній із напівзруйнованих башт замку не сповістили, що час на роздуми минув.

Ріна прийняла рішення.

* * *

У браму Габорського замку в’їхали вершники — десятки вершників. Корвін вийшов вперед, виглядав він не як той, хто мав намір боротися із загрозою. Він виглядав, як гостинний господар.

— Вельми вдячний, що відклали всі справи і прибули на мій виклик.

Вершники спішилися. Вони вилаштувалися перед Корвіном рівним рядом і, як один, вклонилися. Один з них, чоловік на вигляд статечний, з м’якими спокійними рисами — які були в усіх голубів — стояв поперед інших. Він спостерігав за Корвіном з виразом по-батьківськи добродушним. Однак, і Корвін знав це чудово, норов у цього чоловіка був — як у всіх голубів — вельми суворий.

— Гадаю, виїзне екстрене засідання ви скликали у зв’язку з оголошенням надзвичайного стану в Савері, — він потис Корвінові руку.

— Ви, як і завжди, проникливі, пане Голово. І будете іще більш проникливими, якщо припустите, що оголосити його варто протягом години, — Корвін жестом запросив його і решту прибулих до замку. — Однак є іще одна, не менш важлива причина, через яку я покликав представників усіх фракцій Парламенту.

Пан Голова Парламенту, а також голови фракцій звели по-пташиному уважні погляди на сходи Габорського замку. Ними сходила дівчина у формі кораксів. У її волоссі чорніли три пір’їни.

—Дозвольте вам відрекомендувати, — Корвін усміхнувся, коли Ріна взяла його під лікоть, — панна Ріна Безрідна. У минулому — Моранова Чаклунка і Четверта Вершниця. У майбутньому- Верховна Правителька Підмісячної імперії, най допоможуть нам Боги на цьому нелегкому шляху.

Ані пан Голова Парламенту, ані голови фракцій здивування не виказали. Навпаки, вони рішуче схилили перед Ріною чола. Чутки і справді розповсюджувалися Прихованим світом швидко. Та найшвидше — у Савері.

—Що ж, поки засідання не розпочалося, — пан Голова схилився, аби поцілувати Ріні руку. — Хочу висловити свою приватну думку про те, що я захоплююся вами, панно Безрідна. Вашим інноваційним, не побоюся цього слова, підходом у боротьбі з соціальною стратифікацією князівства Неврида як у царині виборювання прав рабів, так і в царині боротьби за права жінок Невриди. Ви ж уже бачили статтю про вас в останній редакції «Оповідок народів Підмісячної імперії»? Вельми поетична.

—Князь, маю здогад, був пишномовним в описах, Ріна зиркнула на Корвіна.

Пан Голова підставив їй лікоть, і дівчина згодила допровадити його у замок.

—Певна річ, князь регулярно складає звіти щодо своєї зовнішньополітичної діяльності, — він розплився усмішкою. І ваше ім’я не зникає з них останні десять місяців. Тож, панно Безрідна, нам залишалося лише затамувати подих в очікуванні, коли ж ви постанете перед нами власного персоною.

Ріна озирнулася на Корвіна. Він стенув плечима, наче був хлопчиськом, що спалив батоги її батька на Мабон, а не князем Саверу.

* * *

Над Сеймом пронісся вовчий клич, і йому вторив ведмежий. Клич про допомогу і підкріплення. Тієї миті кожен намісник регіонів Невриди звів голову. Звів і тривожно зітхнув вони були занадто далеко, аби встигнути вчасно.

— Приведи підкріплення! — наказав Івейл Ксанові.

Старший субординат змінив подобу на вовчу. Вслід йому вибухали огніти, десятки, а тоді — сотні. Та вовчі лапи були швидкими, а тіло, незважаючи на вік, спритним.

Івейл накрив огоскітом субординатів і другожів. Солдати почали зносити тіла загиблих братів до центру щита.

— Що робитимемо? — запитав Мадій.

— Те, що й робили останні п’ятнадцять років. Тягнути час, — відповів Івейл.

Князь Мадій здійняв руки. Як і увесь Прихований світ, їхні загони тепер вкривали два куполи. Тільки захищали вони двоєдуш-ників не від єдинодушників, ласих до крові, закоханих у війну, а від своїх же братів, що носили в тілі дві душі.

Син Правителя заскімлив.

— Мені нудно.

Фаворитка Правителя, панна лишень кількома роками старша від хлопчини, роззирнулася в пошуках його Наставника, та не знайшла того. Вона стала на коліна, вмовляючи наслідного принца вгамуватися.

— Мені нудно, — не переставав він.

Правитель глипнув на фаворитку невдоволеним поглядом.

— Наслідний принце, прошу, заспокойтеся. Вашому батькові це не до вподоби.

Вона спробувала обійняти хлопчика, але той вирвався і заскиглив голосніше.

Верховний Правительський генерал зігнувся над вухом Правителя і, з серйозним виразом, щось тому розповідав.

—Та вгамуй його нарешті! — гаркнув Правитель, що ані слова генерала не міг розчути через репет сина.

Фаворитка насупилася і, міцно схопивши хлопчика за комір сюртука, дала йому потиличника, як його давав її власний батько їй самій та її братам. Наслідний принц відштовхнув панну. Вона впала на спину. Пельніти оповили її шию. Дівчина хапалась за них і хрипіла. Хрипіла вона не довго — поки ниті не зламали їй горло.

Запала тиша. Правитель поглянув на тіло панни, тоді перевів погляд на сина. Він вдивлявся в обличчя хлопчика довго і вираз мав незрозумілий.

Комусь здалося, що вираз той був здивованим, комусь — що наляканим. І перші, і другі незабаром вирішили, що їм здалося. Оскільки Правителя, і це знали всі, неможливо було здивувати. Правителя, і в тому ніхто не сумнівався, неможливо було налякати.

—Продовжуй, — мовив він генералові, поки тіло фаворитки зносили з помосту, аби віднести до Сейму. Благо, уся її рідня була на місці і могла негайно супроводити її в останню путь.

—Нудно! — знову протягнув наслідний принц.

Правитель більше не звертав на нього уваги. Він лише кивнув Верховному Правительському генералові, аби потім загорнутися У хутро глибше.

—Друга правительська рота на чолі з осяйною Орою Вірою, — так люто, як лише міг вгодований та зніжений мирною службою на фронтах Метропольських перин і лазень, заволав генерал. — На північ! Знищити Темних Вершників...

—Нудно! — зарепетував наслідний принц. — Нудно! Нудно! Нудно!

— І Моранову Чаклунку! — з найбільшою гідністю, з якою лише можна було перекричати дитину, яка билася в істериці, прогорланив він. — Кроком руш!

Ледь воїни зробили перший крок, їх накрив огоскіт. Віра кинула гепарда бігом. Огнітами вона пробила щілину в куполі — в останню мить. Наступної миті наслідний принц ляснув у долоні і огоскіт вибухнув, залишивши лише димний кратер.

—Ти що зробив? — заволав Правитель, схопившись із оббитого хутром крісла під заливистий регіт сина.

Хлопчисько заходилося сміхом. Він жбурнув у Віру огніти, кілька штук, один за одним. Жбурнув би й останній, і, можливо, таки б поцілив у неї, якби Верховний Енарей Імперії Сонць не вдарив би його тростиною по руках.

—Якщо хочете миру з Імперією Сонць, — він обернувся до Правителя. — Замкніть цю тварину десь, де він залишиться сам на сам зі скверною, що пожирає його душі.

—Ця тварина, — Правитель розпростав своє набрякле тіло і поглянув на Енарея згори вниз, — майбутній Верховний Правитель Підмісячної імперії. Краще вам палкою його не бити. Він злопам’ятний. І дуже полюбляє грати з вогнем. У вас, в Імперії Сонць, з вогнем, здається, проблеми.

Верховний Енарей метнув на хлопчика знавіснілий погляд, а тоді розвернувся, аби зійти з помосту. Надья рушила за ним. Вона допомогла йому залізти у карету і розпрямити ногу. Вона хотіла залізти слідом, але вчитель перетнув їй шлях тростиною.

— Рушай на північ і поверни своїх блудних сестер. Ми відпливаємо післязавтра.

— Мені потрібен час, аби їх переконати.

Обличчя Верховного Енарея стало непроникним.

— Післязавтра я сяду на корабель. І якщо скверна іще не оповила ваші душі, — він кинув холодний погляд на її губи, — ви сядете на нього зі мною. Якщо ні — на ваші місця прийдуть нові Ори. А вас поглине полум’я, у якому скоро згорить Підмісячна імперія.

Надья вклонилася вчителю, зіткала сервала з вогню і попрямувала на північ. Коли вона сховалася достатньо глибоко в лісі, звернула на схід. Шлях вона тримала у Пустелю.

— Мені нудно! — усе скімлив наслідний принц.

Правитель змерз, до того ж, йому й самому було нудно.

— Церемонію похорону закінчено!

Кабірійці, сатарханці, каліпідійці і алазонці почали розходитися. Однак стражники і каси позицій не покинули.

— А, точно, Івейл, — Правитель завмер, наче й справді про нього забув. — Я не вбиватиму тебе, пам’ятаючи, що спусковий гачок ти тоді так і не натиснув.

Івейл і Мадій огоскітів не прибрали. Ален пройшов повз них у супроводі свити. Він не кинув до них навіть короткого погляду.

— Слухати наказ вашого Правителя! - прогримів голос Його Величності над Сеймом.

І всі завмерли — хто, занісши ногу над поріжком карети, хто — по щиколотки у снігу, хоча взуття вже було наскрізь змоклим. Усі повернули до нього обличчя.

—З цієї миті я скасовую Закон про недоторканість князів. По всій імперії знову діє Право на бій. Корону тепер отримає найсильніший.

Оплески, спочатку обачно помірні, невдовзі стали гучними, тріумфальними. Намісники регіонів Кабірії перезирнулися. Отрута вилиснула на їхніх іклах.

—Підкоряюся вашій волі, мій Правителю!

З-за помосту вийшов Клавдій. Вийшов не один. За його спиною була армія. Не жалюгідна юрма вірних йому субординатів. Ні. Окрім субординатів були ще й каси і метропольська сторожа. Не менш як дві сотні воїнів, не менше чотирьох сотень душ.

— Розважайтеся, — кинув Правитель, і, стиснувши сина за зашийок, попрямував до карети — великої і важкої через золоте облямування, але до мерзотного холодної.

Карета прогнулася під його вагою, колеса зарипіли, і Правитель покинув місце поховання. Поховання найвпливовішого і найжорстокішого князя імперії, ім’я якого забули, ледь єхидна розчинилася над Сеймом. Ім’я якого було Натаїр із роду Халів. Але ім’я якого більше не мало значення, як імення будь-кого, кого не запам’ятає історія.

РОЗДІЛ 13

Неврида втрачає князя

Князь Корвін із роду Каганів, чиє ім’я історія запам’ятає, але він про те ще не здогадувався, скликав раду.

Не таємну, а офіційну й відкриту. У тронній залі Табору — місці похмурому і незатишному, хоча коракси і запалили всі вогні, зібралися голови фракцій саверського Парламенту, а також усі намісники регіонів та старости усіх поселень — великих і малих. Наче чорна пляма у строкатому оперенні, сиділи круки і галки. Відрізнялися вони між собою не надто. Лишень тим, що круки були кремезнішими станом, а очі галок були блакитними — зовсім як у князя Корвіна. Вигляд що в перших, що в других, був холоднокровний і рішучий. Зграя круків — птахів, в яких забрали людську подобу — сиділа на оплічниках їхніх стільців, розглядаючи залу не менш холоднокровно і рішуче. Горці — грифи, сипи і стерв’ятники, цього разу у людських тілах, сиділи спохмурнілими, рідко рухаючись. Якщо вони і рухалися, здавалося, людська шкіра була для них настільки затісною, що сковувала найменші порухи. Валькірії — яструбиці і коршуниці — сиділи у першому ряду, майже смиренно склавши списи біля своїх ніг. Вони дивилися просто перед себе жовтими очима, наче думку вони вже склали давно, і не існувало нічого, що могло б її змінити. Одначе за їхніми суворливими обличчями заледве можна було вирахувати, якою була ця думка. Староста Сорочиного виярку сиділа наприкінці зали, стомлено спираючись на посох. І лише її допитливі очі вивчали чоловічі лиця, наче староста уявляла, хто з них виявиться достатньо міцним, аби стати в пригоді у поселенні сорок.

Всі вони знали, навіщо князь покликав їх. Частина цього дня очікувала, частина — остерігалася. Та у залі не було нікого, хто утішався би солодким незнанням про те, що судилося пережити Саверу. «Війна», — розкочувалося залою. Розкочувалося і натхненно, і з острахом.

Один з горців, біловолосий чоловік, що сутулився у тісній на нього курті кольору силового пір’я, окинув Ріну насмішкуватим поглядом, варто було їй увійти до зали. Одна з валькірій, яструбиця, яка зустрічала Ріну біля брами Гнізда, скривила уста, наче була водночас осмучена й подивована. Слідом за ними на Ршу звернули увагу грифи зі стерв’ятниками, і круки, і галки, й інші представники кланів. І справа була не в тому, що на раду трапила фаворитка князя, усього лише Четверта з Вершників, названа в народі Морановою Чаклункою — персона нічим для саверців не примітна. Справа була у тому, що до зали вона увійшла перше князя, а їх ній князь слідував за нею, наче був її підданим, а не навпаки. І йшов з виразом радше задоволеним, аніж просто смиренним.

Корвін став перед ними на сходах, що вели до князівських тронів. Він був зодягнений у військову форму кораксів. Корона вінчала його голову. Корвін спозирав на підданих, і його лице не виказувало нічого, окрім спокою. Можливо, колись Прометей, один із Празвірів, так само спозирав на двоєдушників, готуючись простягнути їм дар вогню — світлого, чи темного, історія не уточнювала. У найбільш викривленому сенсі Корвін збирався простягнути саверцям такий само дар. Але вогонь цей був полум’ям війни — жорстоким і нещадним. І, можливо, Корвінові судилося закінчити життя так само, як його закінчив Прометей — у кайданах та пошматованим.

Він ступив крок уперед. Саверці звернули до нього погляди.

— Моя зграє, — мовив він. — П’ятнадцять років тому я, молодший з дітей Саргона II, отримав корону князя Саверу. Відтоді мене вело лише одне бажання: бути гідним корони, яка увінчала мою голову. Корони, вилитої з кігтів віщої птахи Каган і скропленої кров’ю мого батька. Бути гідним корони означало для мене бути гідним нашого народу. Вільного, мудрого і відважного.

Корвін схилив голову, визнаючи владу свого народу над собою.

— Я день у день навчався у вас вільнодумству, мудрості та сміливості. День у день я слідував за вами, як слідує учень за учителем. Як крізь пітьму царства мертвих колись слідувала Еврідіка за Орфеєм, — Корвін голову звів, хоча, і це помітили багато присутніх, корона була важкою. — Тепер настав час мені скинути сіре оперення пташеняти і змінити його на чорне пір’я дорослого крука. Ваш юний князь виріс. І тепер він прохає вас піти за ним. Пройти із ним складний шлях, але найважливіший за всю історію нашого народу.

Він обвів присутніх поглядом. І цьому поглядові відповідали. Круки і галки — рішучо киваючи. Погляди сипів, грифів і стерв’ятників були усе ще спохмурнілими. З однаковою вірогідністю вони могли Корвінові зааплодувати або ж зжерти його серце. Староста Сорочого виярка і далі розглядала чоловіків у залі. Особливо її зацікавив біловолосий сип.

— Але я прошу вас не лише про це. Я прошу вас присягнути на вірність Ріні Безрідній. Вашій Верховній Правительці. По праву крові їй не потрібна ваша присяга. Та поганий той Правитель, якого не обирає народ у тій державі, яку ми воліємо збудувати.

Він підштовхнув Ріну поперед себе.

Валькірія позирнула на неї спопеляюче. Вона заглянула Ріні за спину, наче шукала шлейф фаворитки. Тоді поглянула на голову і награно підтисла губи, не побачивши там тіари княгині. Ріна пообіцяла собі: якщо виживе, викличе яструбицю на спаринг і вкладе її на лопатки.

— Що ж, Ріно Безрідна з роду Симургів, фаворитка князя Саверу, — валькірія звелася. Вона примружила жовті очі. — Якщо волієш стати нашою Верховною Правителькою по вибору, то розкажи нам, чому ми маємо обрати тебе, як одначе обрали князя Корвіна тим, хто стане нашим Правителем?

Ріна озирнулася на князя Корвіна, якого обрали своїм Правителем саверці. Він осміхнувся кутом губ і знизав плечима, мовляв, настав час перевірити профпридатність Ріни в царині ораторської майстерності. Ріна ж себе великим, і навіть невеликим, оратором не вважала. Двічі у житті вона виголошувала промови, і двічі це була промова, написана Дією, яку Ріна завчила напам'ять. Тепер вона мала імпровізувати. Завдання було для неї настільки ж складним, як для двоєдушника — створити витвір мистецтва.

—Я не переконуватиму вас, що я — Верховна Правителька, яка вам потрібна. Князь Корвін сказав мені, що йому, аби зайняти метропольський престол, Верховна Правителька не потрібна. Князь Корвін ніколи не бреше, і тому я схильна довіряти і цим його словам.

Вона скосила на нього погляд, мовляв, сам винен.

—Я просто розповім вам, як стала підданою Саверу. З першого дня у Прихованому світі я намагалася втекти. Втекти з маєтку, де жінку, альву, стратили лише тому, що вона спробувала відшукати Вільне місто і дарувати ненародженій дитині вільне життя. Де молоду господарку маєтку цінують не за її гострий розум, винятковий талант до рослинництва чи медицини, а лише за її вартість, закріплену в шлюбному договорі. Де воїнів споряджають на смерть під дзвін келихів — аби сплатити борги князівства. Де батько ладен продати свою доньку — не так важливо, за каліпідський килим чи за дві тисячі двоєдушників. Аби покинути це місце, я викупила свою свободу. Наче я — коштовна річ, а не людина. Так я втекла з Невриди.

Ріна вчувала, як у ній кипить гнів. Сила більше не вирувала у її венах, але лють обпікала нутро. Вона розпросталася і звела підборіддя.

—Я також втекла з Кабірії. Князівства, де дівчат навчають не наук, а хитрощам зваблення заможних чоловіків. Де на моїх очах страчували людей, бо вважається, що перед судом не постає невинний. Де з Агори, сковані ланцюгами, йшли раби і малі народи, і двоєдушники. Йшли не на волю, а щоб знову бути проданими в рабство, але уже в Імперії Сонць. Де мене саму, наче рабиню, тримали під замком, погрожуючи життям єдиної близької людини. Я втекла з Кабірії, але ледь не замерзнувши в Лісі Забуття, — тому що інакшого шляху не було.

Горло стисло, наче довкола шиї зімкнулися пальці стражника, наче Ріну знову занурили в крижану воду. Дівчина глибоко вдихнула. Вона сховала за спиною пройняті треметом руки. Вона мала закінчити.

— Я вирвалася з Метрополя. Місця, де мене катували у підземеллях, а вашого князя — у тронній залі, на очах в інших панів і пань. Де, замість того, аби займатися справедливим розслідуванням звірств, змов та організованих бунтів. Правитель тішить себе виглядом крові на чорно-білій підлозі. Де великородних травлять опіумом, перетворюючи їх на скот. Де робітників тримають за високим парканом — так, як тримають скот. І де їх — так само, як скот — заживо спалюють, якщо їм закортіло змінити свою долю.

Вона перевела дихання. Перед очима стала Лія, що повторювала про те, що вона — непотріб. І Фелан, якого Івейл назвав домашнім улюбленцем. Обличчя чоловіка, якого князь Невриди втопив у Блакитному озері, і лице старого, що оплакував сина — субордината, який загинув у ніч Великого полювання. Стало лице Фанні. І альви з Лавариска. Підсудних Діта. Юлії з пряникового будинку, сестра якої стала піддослідною насправді Причинного князя. Чоловіка, який так і не дожив до моменту, як коракси звільнять його в Муфлоновій ущелині. Обличчя Дари, від якої відрікся батько. І обличчя її другого батька, що загинув у полум’ї бунтів у Невриді. Ріна знову бачила, як голови загиблих в робітничому кварталі Метрополя гучно билися об скривавлену бруківку. І чула музику, якою її катували у підземеллях замку. В горлі став нуд. Крижані кігті стиснули легені.

Вона відчула, як на спину лягла рука. Корвін майнув пальцями вздовж хребта і переплів їхні долоні. Дихати все ще було важко. Але Ріна мала закінчити.

—Те, що я, жінка, яка відреклася імені великородного батька, від кількох вигідних партій, яка обрала роль фаворитки князя, — вона посміхнулася валькірії, — яка уклала угоду з Темними Богами, яка отримала покарання за допомогу рабам, стою перед вами — Парламентом Саверу, кланами Саверу — зграєю князя Корвіна; те, що я маю право власного імені, право голосу і право вибору — справжнє чудо. За стінами Гнізда такі, як я, його не мають. Але повинні мати.

Ріна обвела оком залу. Ніхто, як їй здавалося, не виказував бажання увірвати її промову. Горці не виказували бажання з’їсти її сире серце. Навпаче, їй здавалося, що слухали її саверці уважно. Очей не відводили, не зітхали і не споглядали крадькома на годинник. Що ж, можливо, гіршими своєю орацією Ріна стан речей не зробила Коліна тремтіли. Її каблучки лязкнули об Корвінові персні, і лише у той момент Ріна осягнула, як сильно стискала його пальці.

—Тому я більше не тікатиму. Я зроблю все, що в моїх силах, і, якщо стане потреба, понад того, аби вони ці права отримали. Я даю вам своє слово.

Вона замовкла. Корвін мовчав, усе ще стискаючи її долоню. Мовчали й саверці. Це мовчання стало густим, майже нестерпним для легень Ріни. Та вона не дозволила собі потупити погляду. Нехай вона і була налякана, нехай і промовила слова, у які и сама слабко вірила, та відчувала, що не збрехала. А тому і тупити погляду їй не було за що.

—Безрідна з роду Симургів, фаворитка князя Саверу, — голос валькірії розітнув тишу, наче лезо темного кинджала шкіру абасів. Ріна звела підборіддя. Може, силу вона й утратила, та не самоповагу. І тому довгий погляд валькірії витримала. Яструбиця схилила голову. — Моя Верховна Правителька.

Круки й галки, дещо претензійно — у чому їх можна було дорікнути не більше, ніж князя, — вклонилися. Грифи, сипи і стерв’ятники різко підвелися, не стираючи з облич спохмурнілого виразу. Вони схилили голови. А тоді різко розпросталися. Один з них, біловолосий сип, все ж усміхнувся. Цей кривий усміх наче пропонував скуштувати серця ворогів, яких горці готові були кинути до її ніг.

Валькірія стала на коліно. На коліна став кожен, хто перебував у залі. Староста клану сорок зробила це останньою, видавши чи то тяжкий подих, який видавали старі, коліна яких слухалися їх уже неохоче, чи то насмішку, подібну до скреготу.

Корвін усміхався. Це була гордовита усмішка. Його зграя, сторожко приглядівшись, як і належало птахам, побачила те, що побачив їхній князь. Вони знали: круки були нащадками віщого птаха Кагана, а тому рідко коли помилялися. І, якщо Корвін дивився на єдинодушницю зі впевненістю — а він справді дивився на неї зі впевненістю — їм варто було вчинити так само.

Корвін підбадьорливо потис руку Ріни. Оскільки по суті своїй князь був самовпевненим, вважав, що справді не помилявся і цього разу.

Вони виживуть. Переможуть у війні. Зійдуть на престол. І розпочнуть нову епоху, де світло не відрізнити від пітьми. Тому що і перше, і друге служитиме на благо.

Чи помилявся Корвін, могли знати лише Боги — ті самі, які дарували силу і її відбирали, які виплітали Полотно Світу і уривали його ниті, які чули молитви, та рідко на них відповідали.

* * *

Двісті воїнів проти сорока. Івейл і Мадій перезирнулися.

Князь Невриди дістав меч з ножен. Дістав насилу: ефес зачепився за нитку. Івейл завмер, його оповила крижана хвиля переляку. Але ні. То не була чорна нить Мойр — лишень нить чорного сюртука.

Проскреготало лезо.

— Готуйсь! — одночасно пробриніли хрипкі, схожі один на одного, голоси чоловіків роду Симургів. Братів та ворогів. — Вогонь!

Завіса полум’я спала на сплетені Івейлом і Мадієм огоскіти. їхні стінки здригнулися. Князь Невриди відчув, як під ногами продавлюється сирий пісок.

— Вогонь! — знову наказав Клавдій.

—В атаку! — вигукнув субординат, і п’ятеро вовків рушили з-під стунок огоскіта.

—Стояти! — Івейл спіймав його за комір мундира. Залишатися під захистом. Чекати на підкріплення.

Сотня огнітів впали на огоскіт. Івейл озирнувся на підлісок. Ксана ще не було. Клавдій вдарив знову. Цей удар був сильним. Князь відчув, як вібрація болісно розповзається жилами, наче огніти разили кожну нить сили, що простягалася в його тілі.

—Іще трохи, — кинув він Мадію.

Мадій сплюнув кров і звівся з колін. Він відвів погляд від Івейла — не тому, що жалкував, ставши на його бік, а тому, що під носом Івейла заструменіла кров. Якщо обіцяне підкріплення затримається, підозрював ведмідь, слова вовка набудуть зовсім іншого сенсу для них обох.

— Продовжуйте пробивати щити, — віддав наказ Клавдій. Вони довго не протягнуть.

Удари Клавдієвого війська напускалися один за одним. Огоскіти тоншали. Новий удар — шістдесят огнітів водночас був важким. Ниті Мадієвого щита на мить згасли. Князь зарився пальцями у пісок. Втер з чола випотину і підвівся. Він вчув крик. Другож, який лишень нещодавно отримав чин старшого, впав мертвим. Мадій заричав, виймаючи меча.

— Стій! Маємо дочекатися підкріплення, — Івейл стиснув його плече.

—Мої ведмеді не загинуть, наче вівці у загоні. Вони загинуть, як люті хижаки.

Над берегом Сейму розлунився позвук горну.

—Ксан, — Івейловим обличчям майнув усміх.

З лісу виступило військо. П’ятдесят двоєдушників. Та вів їх не Ксан. Вів їх Нал. Він оглянув уважним поглядом картину, що розкинулася перед ним: одного брата і другого, й всміхнувся. Обидва брати подумали про те, що Нал жадав отримати корону Невриди не зменш, ніж кожен з них. І тому обидвоє націлили на нього огніти.

— Довгих років життя князеві Івейлу! — проголосив Нал. — Смерть зраднику Клавдію!

Глігани вишикувалися в каре і рушили вперед. Вони атакували огнітами, пробиваючи собі шлях до субординатів і другожів. Нал вирвався уперед, галопуючи перед своєю чотою. Його меч, широкий і вигнутий, розтинав воїнів на шляху.

Івейл знову помітив порух на підліссі. Цього разу це були субординати. Вони майнули, наче крадії, під сінь дерев. Субординати Клавдія. Вони прямували до Вовчого маєтку. Це було вдруге, коли Івейл відчув переляк. І знову причиною була не чорна нить Мойр. Він злякався через свою доньку. Через Лію. У пориві крижаного північного вітру князь відчув повів її крові, запах застояного холу маєтку, оповитого квітами з її оранжереї — погребальними букетами. Сніг під ногами нагадав Івейлові білизну мертвого обличчя. Такими були обличчя трьох жінок, яких він колись кохав, у погрібальних човнах: матері Севастіана, матері Лії і матері Ріни. Таким було обличчя його сина у погребальному човні. Івейл давно не молився: Боги не чули його молитов, забираючи, одну за одною, Ейдель, Марцию і Майю. Та у той момент Івейл змолився. За Ралфіну і за Лукрецію.

— Нале! — князь вказав на субординатів.

— Князю, — намісника, здавалося, захопив азарт сутички, і полишати пляж він бажання не мав, не віднявши життя, принаймні, іще десятка метропольських стражників. Але, відітнувши голову черговому, він кивнув Івейлові. — Перший рій, захищати князя. Другий, третій і четвертий рої — за мною!

Дванадцять гліганів прорвалися попід огоскіти Івейла і Мадія. Нал, вкривши себе і решту воїнів щитом, попрямував до лісу слідом за зрадниками, що користувалися з вовчої шкури не згірш від овечої. Там, серед дерев, спалахували огніти. Прогриміло кілька вибухів. У небо здійнявся тривожний клич вепрів. Нал кликав на допомогу інших намісників. Не для себе, і навіть не для князя — для княжни Лукреції, яка, певне, вже дісталася Вовчого маєтку.

Івейл поглянув на брата. Той криво осміхнувся і потис плечима, мовби, такі правила гри, в яку вони грали з народження. Івейл стиснув у руці меча — він уникав цього рішення раніше, та більше уникати не міг. Клавдієм нарекли не його, але бра товбивцею мав стати саме Івейл.

—Погана ідея, — пролунав голос Мадія позаду.

—Спробуй вибратися звідси. А коли виберешся, він озирнувся, — благослови доньок від мого імені.

Клавдій, не стираючи посміху, махнув рукою. Сотні огнітів вдарили щити. Івейл та Мадій припали на коліна. Вони хрипіли від напруги. Плетення огоскітів здавалося примарнішим за другий місяць у небі. Піт градом котився лицем Івейла. Корона сповзла на чоло, готова от-от зірватися. Князь Невриди поспіхом її оправив.

Знову розлунився горн.

Знову воїни ступили з-під лісового пологу. Але і їх привів не Ксан. їх привів Ален. Рота кебрів²² зодягнених у зелені, наче трава, мундири, здійняли луки. Палаючі стріли були готові зірватися з тятиви.

— Потрібно відступати! Я прикрию! — крикнув князь Алазони.

Огніти полетіли в оленів. Але ті вибудували огоскіт. Погляди Івейла й Алена перетнулися. Двадцять років вони уникали дивитися один одному в очі. З тієї ночі, як у полиску белтайнського вогнища Мойри пов’язали Івейла з жінкою, в яку був пристрасно закоханий Ален. Обидва погляд іншого витримали. Князі обмінялися кивками. Кебри почали відтісняти метропольських стражників, вилаштовуючи коридор для відступу.

—Виводь другожів, — сказав Івейл Мадію.

—Ти підеш з нами, — відповів князь Будину. Не залишай доньок сиротами.

—Вони мене вже мало потребують, — невесела посмішка розітнула Івейлове обличчя.

— Принаймні одна з них точно потребує підтримки Невриди, — Мадій гмикнув. — Навіть якщо вона уперто називає себе саверкою.

— Не цього я для неї хотів, — огніти посипалися на огоскіти, обидва князі встромили мечі в пісок, аби не впасти.

—Що можу сказати, — Мадій став на ноги твердіше, і його огоскіт запаленів яскравіше. — То не треба було трахати Верховну Правительку.

Чоловіки розсміялися.

— Іди в авангарді. Я прикрию тил, — відповів Івейл.

Субординати вишикувалися по двоє позаду другожів і гліганів. Війська князя Алена проклали коридор. Мадій підморгнув Івейлові і зник за спинами оленів. Слідом за другожами у коридор пірнули глігани. У небо злетіли півтори сотні огнітів — просто в огоскіт Алена, яким той накрив коридор. Івейл звів руки. Його щит здригнувся на мить, а потім почав розширюватися. Його полум’яні стінки відтісняли касів та стражників. Невдовзі огоскіт Івейла накрив щит Алена. Огніти поцілили у нього. Івейл сипло видихнув.

— Відступати! — наказав він субординатам, силкуючись не опускати рук, які пройняв тремет від напруги.

Клавдій знову віддав наказ. І ще півтори сотні огнітів напустилися на ниті Івейлового щита. Вони з погромом вибухали. Розпадалися на іскри, які з шипінням спадали стінками огоскіта. Івейл відчував, як вогонь сили почав випалювати його вени. Тепер він розумів, як почувався Севастіан перед тим, як вирішив не опускати рук та спалити зграю лютої хтоні біля Вовчого маєтку. Жар розтікався тілом. Огоскіт почав багряніти. Та Івейл не опускав рук — не всі субординати увійшли до коридору. Він не зводив очей з їхніх спин, що, одна за одною, зникали у вилаштованому кебрами проході.

— Ідіть! — гаркнув він останній п’ятірці субординатів, яка ще оточувала його.

— Настав час карі звершитися, — почув Івейл голос Алена.

Князь Алазони все ще дивився на нього, наче не бачив сполохів огнітів і не чув їхніх вибухів — наче це знову палало белтайнське полум’я між ними. Він різко махнув рукою. Кебри скували субординатів, що йшли коридором, пельнітами. Мить, і їх охопило полум’я. Над Сеймом рознісся крик, що переріс у вовче виття.

Вени Івейла горіли нестерпно. Огоскіт блимнув і згас зовсім. Князь вихопив меча і кинувся до кебрів.

—Захищати князя! — наказав один з п яти субординатів, що вижили.

Його голос увірвався. Вовк з хрипом впав на коліна, захлинаючись кров’ю. Його очі ще не встигли заскляніти, коли інший субординат дістав меч з його спини.

—Довгих років князю Клавдію, — субординат вибив клинок з руки здивованого князя Івейла.

Кебри звели високу стіну вогню біля підлісся. Вони вкривалися не від війська Клавдія. Вони відгородили другожів і гліганів, що намагалися завдати удару з тилу.

—Алене, Моровий ти зрадник! — Мадій вдарив мечем у стіну.

—Зрадник серед нас лише один, — відповів йому князь Ала-зони. — І це Івейл.

Субординати націлили на Івейла мечі. Князь спробував запалити огніти, та полум’я лишень слабко сполохнуло на кінчиках його пальців. Івейл зостався беззбройним.

Вони поставили його на коліна. Метропольські стражники розступилися перед Клавдієм. Він вайлувато крокував до бра та. Він мав вигляд двоєдушника, що милувався картиною, яка перед ним розкинулася. Ставши супроти Івейла, Клавдій потягнувся до його підборіддя. Князь загарчав. Полум’я спалахнуло в його руках. Чотири мечі приставили до його горла. Кров заструмувала за комір. Вогонь в руках, слабкий і кривавий, згас

— Опустіть зброю, — з притиском вимовив Івейл.

Та жоден з вовків навіть не здригнувся. Субординація на них не діяла. Вони більше не вважали його альфою своєї зграї.

—Гадав, Неврида вічно пробачатиме тобі слабкість? Клавдій все ж примусив брата поглянути на себе знизу вгору, стиснувши його щелепу. Він посміхнувся, помітивши, що корона трохи сповзла, коли Івейл звів голову.

— Потрібно було вбити тебе ще тоді, — сказав Івейл.

— Але ти надто малодухий задля того, аби вбити молодшого брата, — Клавдій провів пальцями по його короні. Вона його обпекла. Івейл все ще не був готовий її віддавати. — Хочеш, по секрету розповім, як я втік з аконітового гаю?

Він схилився до самого братового вуха. Клавдій прошепотів відповідь.

Очі Івейла спалахнули подивом, а тоді люттю. Та провиною тому було не ім’я, яке назвав Клавдій. Провиною тому було лезо, яке протнуло його груди.

Івейл впав. Корона, іще гаряча, залишилася в братовій руці.

В оманливо живих очах того, хто був князем Невриди, відображався птах, що кружляв над берегом. Шу закричав і кинувся на північ, у Габор.

Тієї миті на берег Сейму ступив загін субординатів зі старшим субординатом Ксаном Адданом на чолі. Вони завмерли. Ксан поглянув на Івейла з роду Симургів, на його протнуті груди і бліде обличчя. А тоді він перевів погляд на корону князя Невриди, яку Клавдій натяг на голову, не завдавши собі клопоту відмити її від крові власного брата.

* * *

— Вона мене не чує! — Ріна жбурнула «Оповідки народів Підмісячної імперії» в далекий кут. Такої віроломності щодо книг вона собі не дозволяла, тому припустити ступінь її розчарування було не складно. — Або чує, але ігнорує!

Корвін підписав рахунок, який виставила саверська ковальня за кольчугу зі заклепаних кілець діаметром вісім міліметрів. Вона вартувала дорожче, аніж та, що була зі з’єднаними у стик кільцями. Але друга придавалася хіба для церемоній, але аж ніяк не бойових дій.

— Душе моя, але ж Боги не відповідають на повідомлення, якщо ти раптом скучила. Великий талан, що Морана почула тебе вперше, — мовив він, підписавши рахунок на ковку кірас.

Ріна визирнула у вікно — вшосте за ніч.

—Двоповня не настане швидше, скільки місяцями не милуйся, — він підписав рахунок на постачання шоломів для тих, кого ще сподівався зманити на їхній бік.

—Пропонуєш сісти за прядку і ткати нитки для круків, як належить чемній панянці, поки ти й інші ризикуватимете власними шкурами? — вона сіла на край столу і закурила. Корвін посміхнувся, ставлячи підпис на рахунках садівників, які зростили багато образків та іншого зілля, отрутою яких їхня армія планувала просякнути зброю. Ріна змахнула рукою, і попіл ледь не трапив на стос рахунків. Корвін ледве встиг прибрати документи. — Ой, лишенько, аби спрясти нитки для людської подоби членів твоєї зграї, мені теж потрібна сила. Чудова Верховна Правителька! Без краплі сили у крові.

Корвін зітхнув, відсунув рахунки, сів поряд неї на стільницю і теж закурив. Він підняв, наче крило, руку, і Ріна пригорнулася до нього.

—Ти сказала одного разу — і абсолютно мала рацію що неможливо втратити душу. Що, допевне, вона там, де не очікуєш її знайти, —сказав Корвін. — Отже, можна знайти силу там, де її не шукав.

Дим цигарки здіймався до стелі, вимальовуючи розмиті контури, що часом нагадували сцени битв, а часом — пелюстки квітів.

— От би знати, де.

Дим все тягнувся до розчиненого вікна, де місяці усе ще не нагадували повні. Ці ж місяці сяяли Правителеві, який, тієї самої миті, збирав армію, готову от-от рушити в бік Габора. Армію, що перевищувала чисельність армії Саверу, мінімум, втричі. Згуртовану армію, якій готувалися протистояти лишень саверці, адже вони не отримали офіційної підтримки навіть від субординатів. Меланхолітів Кор він так і не розшукав, бо Ріна тиждень не зводилася з ліжка.

—Душа моя, — Корвін поклав її долоню собі на груди, а тоді по клав свою руку на груди їй. — Твоя сила. Вельми справедлива угода.

Серце князя билося повільно, рівно і сильно, наче йому не було діла до невідворотного полум’я битви, яке загрожувало спалити його самого, його народ і половину імперії. Серце ж Ріни билося відчайдушно швидко, наче силкувалося пришвидшити хід світил на небокраї. Воно забилося бистріше, варто їй було уявити, що вона може знову стати на березі Сейму, покласти руку на груди Корвіна і не відчути у них і слабкого поштовху.

—Ти далеко заховав обручку?

Корвін звів брову.

— Загроза близької і жаскої смерті, звичайно, не могла підбити тебе до такого сентиментального кроку, — вкрадливо мовив він. — Що ти надумала?

Ріна стенула плечима і криво всміхнулася.

— Надумала змінити шлейф фаворитки на каблучку нареченої, — вона майнула пальцями вверх його сорочкою, шиєю і зупинила їх на щоці. — І як твоя наречена я відвізитую у Вовчий маєток і офіційно визнаю Івейла моїм батьком. А як наслідна княгиня Невриди приведу своєму нареченому армію субординатів замість весільного подарунка. А іще армію вепрів, рисей, сов, ласиць і лисів.

— Колись я пообіцяв собі, що одружусь винятково з кохання, а не з політичних міркувань, — Корвін торкнувся губами її долоні.

— Князю, це відмова?

— Це зізнання, — відповів він, припавши чолом до її чола.

Ріна вчувала його серцебиття, тепер пришвидшене, та все так само сильне під долонею. Його подих дражнив шкіру, тремтів на її устах. Її власне серце заспокоювалося. Ріна ладна була застигнути так на вічність і по тому.

Даннаміс вбіг до кабінету, не стукаючи. Його шкіра була білішою за сніг, що падав на дахи за вікном.

— Я вирушаю у Вовчий маєток, — він намагався перевести подих. — Князь Івейл...

Ріна зістрибнула зі столу, Корвін звівся слідом.

— Що з ним?

Дан не відповідав. Дівчина підійшла до генерала і стисла його передпліччя.

— Він поранений? Як сильно? Я їду з тобою, — вона озирнулася до Корвіна. — Мені потрібен кінь.

—Він більше не князь, — звично спокійний голос зрадив генералові, ледь не вперше. І Ріна, і навіть Корвін почули, що голос Дана затремтів. — Мені шкода.

Ріна насупилася, поклавши раптом змоклу долоню на похолоділі груди. Корвін сперся на стіл і заплющив очі. Другий раз це було не легше, ніж уперше. Він стиснув кулаки руки знову пройняв тремет.

—Він помер, Ріно, — хрипко вимовив князь Саверу.

Ріна не вчувала ніг. Наче замкова підлога провалилася, наче Стіна знову тріснула, і Прихований світ пройняв землетрус. Наче за Стіною розірвало до Морових дітей саму Землю, і Ріна залишилася в вакуумі, де не було ані звуків, ані повітря. Світло змеркло. Вона провалювалася у пітьму. Поки не вчула удар просто в обличчя.

—Вибач, сестрице, вимушений захід, — долинув голос Дана крізь її сутужний віддих.

Щока скніла. Ріна все ще не могла говорити, а тому просто кивнула генералові і, спершись на руку Корвіна, сіла на письмовий стіл. Вона не зовсім чітко чула їхні голоси. Вона ледь відчувала долоню князя на своїй спині. І кімнату вона теж бачила ледве. Її поглинала темрява.

—Довгих років життя княгині Ралфіні? — запитав Корвін без краплі захвату.

—Довгих років князю Клавдію, — відповів йому Дан.

Ім’я Клавдія забилося у вухах Ріни голосніше пульсу. Івейл помер, і ці слова увіпнулися в нутро болючіше від пельнітів. Клавдій став князем. Вона звела очі на сполотніле лице Даннаміса — Лії загрожувала небезпека. Субординати, глігани, ільви — решта кланів належали тепер Клавдію. Ніхто не завадить їм звести меч над головою княжни Лукреції. Не менше тридцяти тисяч воїнів тепер теж належали Клавдію. Вони приймуть не їхній бік, а бік Метрополя. Ріна потерла груди. Івейл помер. Лія от-от могла померти. Корвін міг померти. Його брати. Саверці. Всі вони могли загинути.

— Я вб’ю цього виблядка, — Ріна зіскочила зі столу. Крізь морок вона бачила двері, що вели у коридор. Двері, у які було потрібно пройти, аби дістатися Вовчого Маєтку і вбити Клавдія.

— Сидіти! — Корвін усадив її у крісло. Боляче всадив. Ріна на мить перестала чути, як ім’я Клавдія розполонюється в голові. Вона чула лише його голос. Голос того, хто наказував. Того, хто був головою її зграї.

— Хочу бути впевненим, що принаймні одна з його доньок переживе цю ніч.

Ріна метнула погляд на його увінчані перснями пальці, чіпкі, наче кручі кігті.

— Будь упевнений, — вичавила вона.

Корвін шумно втяг повітря, ніби був вовком і міг вчувати брехню. Корвін вовком не був, а тому відпустив її.

— Брате! — вбіг Пал. — Віра біля брами Габора!

Лібена вбігла у кабінет слідом за генералом.

— Я не дозволю її вбити.

Корвін знову заплющив очі. Так він і застиг, чи то розмірковуючи, чи то гамуючи гнів. Раптом він стиснув горло Лібени і втис її у стіну.

Пал накинувся на князя зі спини, проте Корвін відкинув його і скував пельнітами.

— Це між мною і твоєю сестрою. Я ледь не вбив її. Я вбив її коханця. І ми з нею зійдемося у бою сам на сам. І цього разу — до кінця. За всіма правилами дуелей. Рівний з рівною.

Лібена спробувала вийняти серп, але Корвін оплів її нитями. Князь відпустив дівчину, залишаючи повисати на пельнітах. Вони з Даном вибігли з кабінету.

Лібена пробувала розірвати плетиво. Пал борсався, наче ошаленілий звір. Ріна кинулася до столу. Вона висувала ящики, вивертала вміст. Після стола вона розчахнула шафи. Старанно впорядковані Корвіном документи скоро встеляли увесь килим.

— Сестрице, ти що робиш? — Пал все намагався розірвати пельніти.

Ріна не відповіла. Вона важко дихала, наче їй бракувало повітря. їі руки тремтіли. Вона обвела кабінет розчарованим поглядом. Її очі спинилися на Орі. Вона майнула до Лібени, посмикала ниті. їх було не розірвати. Ріна гмикнула. Дівчина дістала з-під плаща Ори серп.

—Які ви розумниці, — сказав Пал. — Ти, кохання усього мого життя, що носиш із собою зброю, а ти, кохання мого брата, що зараз нас розв’яжеш.

Ріна йому осміхнулася. Ця посмішка Палові не сподобалася. Злоблива посмішка — капосна — так осміхався Корвін щоразу, коли вигадував щось дуже сумнівне і небезпечне.

—Не дай йому вбити сестру, — Лібена силкувалася виплутатися з пельніт, підозрюючи щось не те.

—Не дати Корвіну вбити те скажене стерво, через яке вбили мого батька і збираються вбити мою зграю? Ріна звела брову. — Сподіваюся, Корвін вбиватиме її довго. Мені саме потрібен час, аби відірватися.

—Корвін тобі заборонив, — Палові вдалося сісти. Та нитей він розірвати не зміг.

—Передаш братику, що як іще раз таке утне, Ріна сутужно втягла повітря, — я общипаю його непомірно розпущений кручий хвіст.

Ріна випурхнула з кабінету, і скоро її кроки перестали долунювати до Лібени і Пала.

* * *

Віра вдихнула морозне нічне повітря. Але воно, здавалося, не на повнило її легень. Воно не було солодким, як на гамірних вулицях Метрополя. Воно не було просотане гаром, як було просотане га ром повітря Лавариска, коли вона витягала Натаїра з безодні. Для Віри повітря не мало запахів. Вона більше не вчувала їх — лише тонкий солодкий аромат жасмину незмінно переслідував її.

Розлунився далекий спів, більше подібний до писку. Віра звела го лову. То не була пісня Богині. Віра її більше не чула. Але й ревотом хтоні він не був. Ора пришпорила гепарда, зітканого з вогню. Полювання за хтонню її більше не цікавило.

Пісня повторювалася, вона ставала все гучнішою, чим ближче Віра наближалася до круглого озера з блакитною, навіть у нічній пітьмі, воді. Вона назнала їх на пагорбі — два десятки абатвів і вадаримбів (альвів і брауні, як їх називали в Підмісячній імперії) зі смолоскипами. їхнє голосіння, розпачливе і безпорадне, розполонювалося поділлям. Віра зморщилася: це голосіння розжеврювало всередині неї полум’я журби. Такої ж, як того дня, коли вона дізналася, що батьки продали її, п’ятирічну, до Храму Богів за дві корови. Такої ж, як тієї ночі, коли Натаїр вийшов на сходи Лавариска, пообіцявши, що швидко покінчить з Корвіном. І батько, і Натаїр наказали їй залишатися. Наказали не слідувати за ними. І батько, і Натаїр до неї так і не повернулися.

Альви і брауні продовжували заходитися над озером. Там, у блакитних водах, роззявивши гострозубі пащі, кричали водяні духи — їх називали моалі на її батьківщині і мавками у Підмісячній імперії. Віра спинилася і прислухалася. Займало її не злісне вищання мавок, тому що серце її було зайняте до кінця її днів у царстві Рода. Займали її винятково розмови представників малих народів.

— Боги, нашліть кару на вбивць наших дітей! — альва впала на землю, притискаючи чоло до мерзлої землі.

— Dyhi sil'niki, otemeshty navisnikam nayu nasledkiv²³, — вторила їй інша на мові, яку Віра вперше чула.

Мавки завищали гучніше, вторючи стогонам скорботних матерів. Одна з них випнула голову особливо високо над блакитною водою. Певне, та мавка була дитиною однієї з жінок.

—Тихше, а то й решті дітей серця виріжуть, — жінка брауні трясла подружницю за плечі, силкуючись перекричати вереск мавок.

—Боги мені свідки, вночі я виріжу серця дітям двоєдушників. І най Моранову Чаклунку роздує від їхньої крові, — вигукнув чоловік альв.

Інші чоловіки трималися від нього на поштивій відстані. Можливо, більше від інших його поважаючи, можливо, більше від інших його боячись.

—І тоді вони виріжуть твою рідню, — сказав йому чоловік брауні, який, певне, поважав і боявся його трохи менше за інших.

—Половину імперії доведеться вирізати, — не вгавав чоловік альв.

Мавки завищали нестямно. Віра знову поморщилася. Та не тому, що її охопило співчуття до маленьких рабів — співчуття Віра не почувала. Як і запахів. Її проймало роздратування: кожна хвилина біля озера, була даремно згаяною хвилиною. Тому що кожну таку хвилину Віра дозволяла серцям Корвіна і Ріни битися. Цей звук, здавалося, вона чула замість поклику Богині. І цей звук мав вщухнути, як вщух поклик Богині.

Віра пришпорила гепарда.

Її уста протнула усмішка, коли вона досягла Габора. Старий напівзруйнований сарай, що і в роки розквіту не міг мати кращий вигляд від зруйнованого крила Лавариска.

Віра снувала вздовж його чорних стін, дочікуючись, коли її помітять. До стін міста полетів крук. Віра жбурнула у нього огніт. Птах ухилився і зник з очей.

Віра сновигала туди-назад, як сновигали гепарди, з роду яких вона походила. Вона вглядалася у далекі тьмаві вікна замку, як вглядалися хижаки у густі лісові хащі, вичікуючи, коли ж нарешті визирне здобич. Її гострий серп нахолоджував руку, готовий розпалити шкіру, м’які тканини і кістки — швидше і точніше, ніж гострі кігті й ікла.

Брама з лязкотом відчинилася. Віра облизала губи, ніби вже відчувала його кров на смак. Вона підозрювала, що крукова кров утішить її більше від стакана гарячого шоколаду.

Корвін вийшов один. Kishi²⁴ йшов мокрим чорним камінням мосту, кинутого через озеро. М’яко, ніби прогулювався. Князь перетнув міст і зупинився. Тіні клубочилися довкола нього, наче дві величезні хижі кішки. Вони смикали зітканими з чорного вогню хвостами, наче міцними батогами.

— Nwamba m²⁵, — кивнув він їй зі зловісним осміхом. — Не змушуй свою сестру знову тебе оплакувати.

Віра змахнула серпом, і його оповило білосніжне полум’я. Воно розжарило лезо, спалахнуло яскравіше. Вона завдала удару. Чорна кішка стрибнула на огніт. Вони розпалися білими і чорними іскрами. Віра жбурнула пельніт. Корвін виставив огоскіт. Навколо них спломеніло кільце чорного вогню — наче арена, на якій У рідному поселенні Віри билися на смерть півні й собаки.

Корвін скинув руку. Його пальці були готові клацнути. Віра кинулася на нього. Вона метала у його гордовите лице огніт за огнітом. У руці князя зринув щит, подібний до крила величезного птаха. Сутінне пір’я вкрило його від вогню. Білий розсип іскор спадав чорним оперенням щита. Віра наближалася, не припиняючи атак. Корвін відступав. Вона не дозволяла йому прибрати щит. Не дозволяла поглянути на неї — на її ліву руку, у якій вона готувала для князя тенета. Чи він птаха, чи кіши, він мав у них втрапити. Вона шпурнула кілька огнітів. Князь похитнувся, вивалився за кільце чорного полуміння. Віра влучила огнітом правіше. Корвін вигнувся, відбиваючи удар. Він відкрив себе ліворуч. Вогняні ниті ринулися до нього.