Остання данина Саверу

— Він розумний, — вигукнув інший. — Вони усі.

Абас добре знав цю місцевість. Він блукав тут раніше зі старшими. Поклик Божества проводжав їх криком. Від поклику «тиголоднийтак» ставало нестерпно. Та абаси не вгамовували печіння. їхнє Божество цього не дозволяло.

Абас відчув каміння під лапами. Він і його брати дісталися гір. Абас випустив язик. Вітер віяв зліва: ущелина була там. Вона гудила, це нагадувало звук, який видавали ті, хто ставав матерями його братів і сестер.

Перед тим, як кричати, вони завжди завивали. Щоправда, не кожна з них потім говорила своєму абасу «тиголоднийтак» — їхніх голосів більше не було чутно. Ніхто і ніколи після того не чув запаху крові і м’яса.

Брати вбігли в ущелину. Абас же спинився, дочікуючись, поки ті, інші — тварюки — забіжать слідом.

— Ось він! — почулося позаду. — Певне, там їхнє гніздо.

— Не називай їхнє лігво гніздом, душе моя. Це мене кривдить. Вибух. Абас сховався за камінням. А тоді повів їх далі.

«Там зжереш їх усіх, — сказало йому Божество. — І біль ущухне».

* * *

Вони загнали їх у кут. Ущелина уривалася. І далі бовваніло безкрає водне плесо. Ріна намагалася не втрачати тварюк з уваги. Намагалася не втрачати пильності, та не могла звести з води очей.

Згідно з мапами там, за Чорними горами, закінчувався Прихований світ. Отже, починався Зовнішній. Там був її дім. Далеко, де закінчувалася вода і починався континент. Де сяяли вночі міста. Серед яких було і її місто. Місто, в якому жила бабуня. Жила, чекала на неї, а, можливо, уже й не чекала.

Ріна метнула на Корвіна погляд. Невизначений. У ньому читалися і докір, і вдячність. Як він міг жодного разу не показати їй цього місця, не подарувати годину-другу хиткого відчуття, ніби Зовнішній світ не втрачений для неї назавжди? І як же добре, що він його не показав. Позаяк не було нічого гірше маленького заґратованого віконця в камері — нагадування про те, чого не повернути.

Вітер ударив в обличчя. Він не пахтів океаном. Лишень сіркою. Два куполи і Лімбо надійно захищали двоедушників від небезпек Зовнішнього світу, як і від несамовитих західних вітрів. Підмісячна імперія була землею лише крижаного північного вітру.

Заревли тварюки.

Ріна запалила огніт. Троє абасів стрибнули. І останній, той, що завдав їм найбільше клопоту, стрибнув слідом за ними. Дівчина і князь підбігли до краю скелі, та тварюк уже не було видно. Не було видно анічогісінько — лише туман, що клубочився під ногами. Знизу долинув ревіт. Ревіт живих абасів. Повіяв вітер. Знову запашіло сіркою. І знову закричала хтонь.

— Раніше тут була Стіна. Завжди була. Ми з братами жбурляли у неї тенісні м’ячики.

Князь змахнув мечем. Не пролунало ані лязкоту, ані скреготу. Лезо вільно здійнялося повітрям.

Ріна кинула камінь. Він полетів дугою, як і належало летіти будь-якому каменю, і зник серед туману.

Знизу почулося ревище абасів. І знову. І знову. І знову.

— Раціональніше буде завалити ущелину, аби перетнути тварюкам прохід у наш світ, — Корвін оглядав схили, вишукуючи слабке місце, в яке можна було б поцілити огнітом.

— Але якщо тріщина у Стіні веде не лише до Прихованого світу? — вона обернулася до нього. — І якщо абаси можуть пробратися у Зовнішній?

«Якщо я можу пробратися у Зовнішній», — не вимовила Ріна. Корвін ще раз оглянув ущелину. Ледь помітно він потер передпліччя, де було викарбуване її ім’я. Закричав абас. Запалав чорний вогонь. Корвін оповив пельнітами стійкий на вигляд валун, а тоді обв’язав себе і Ріну.

Так вони спустилися до Лімбо.

Небо, не денне і не нічне — без світла сонць, спліталося з туманом, що поглинав пляж.

Панувала тиша. Ні скреготу хтонських пазурів, ні хрипкого подиху, ні зричання, ні свисту язиків. їхні очі не вихоплювали жодного поруху — лише як пропливали повз пелехи туману. І навіть чуття — круче, чи вовче — мовчало.

Абас заревів зліва. Почувся плескіт води. Огніти втонули в їдкій непроникній завісі.

Вони спинилися біля Багряної ріки. Абас плив проти течії на схід. Мертвецько-блідаві руки спливли на поверхню. Потемнілі нігті шкрябали абасову шкіру, хапали за кінцівки, пускали його кров — таку ж червону, як хвилі ріки. Рук було сотні, та їхніх сил не стало, аби утягти під воду міцне жилаве тіло. Абас здійняв ревтіння, і невдовзі його слизька коричнева голова зникла в тумані.

Потому з їдкої сірої імли виплив човен Переправника.

— Фрітріко, — почула Ріна, здійнявшись на борт.

— Не вона, — Корвін простягнув йому монети і поплескав по плечі.

— Ви ніколи не цікавилися, хто така Фрітріка? — запитала Ріна, вглядаючись у завісу присмерку довкола.

— Я буквально палав від цікавості, — Корвін підкидав огніт у руці, наче тенісний м’ячик, водячи очима пелехами туману за бортом. — Я перерив усі архіви імперії, до яких зміг дотягтися, та не знайшов жодної згадки про жінку з таким іменем. Як і про чоловіка.

— Можливо, вона і не з Прихованого світу?

— Я вмію гуглити, душе моя, — Корвін їй підморгнув. — Здається, ніякої Фрітріки ніколи не існувало.

— Або вона була простою дівчиною, чиє ім’я історія не запам’ятала.

Човен врізався носом у берег. Корвін розпрощався з Переправником. Той удав, ніби ніколи не бачив князя раніше.

Інший берег Лімбо був таким же, яким був берег зі сторони Прихованого світу: сірим, безрадісним і туманним.

Абас промайнув повз них. Огніти втрапили у сірий пісок біля густого темного полісся. З нього долинув ревіт. Ріна і Корвін вбігли у лісові хащі. Абас долікувався їх поблизу — біля калинових заростей. Корвін зіткав пельніт. Чорні ниті долетіли до тварюки за дві миті. Та абасу знадобилася всього лише одна, аби чкурнути у кущі. Пельніти повисли на чорному вітті, повільно танучи. Корвін першим, а Ріна — за ним — увійшли в калинові чагарі. Гілки кущів перепліталися і чіпляли, густішали і дряпали. Небо над чагарями стрімко темнішало, перетворюючись із сірого і безрадісного на глибоке чорне — нічне. Запах сірки вмерхнув, натомість поступаючись чадові з вихлопних труб. Вакуумна тиша Лімбо змінилася міцніючим гуготом.

Удалині вчувся різкий звук. Ріна здригнулася, а тоді прискорила крок. Вона впізнала його. Звук, який вважала звичним, який навчилася не помічати за п’ятнадцять років. Звук автомобільного клаксона.

Корвін простягнув їй руку і допоміг виплутатися з калинових кущів — кущів на парковці масиву багатоквартирних будинків.

Абас кинувся просто на них. Ріна замахнулася. Нічого. Корвін відштовхнув її вбік. Тварюка різко звернула і майнула за найближчий будинок.

— Що за нахрін? — Ріна намагалася випустити пельніт, огніт, валніт — будь-що. Та сила, здавалося, заснула в її венах.

—Ласкаво прошу у такий чудесний Зовнішній світ старий, — Корвін змахнув з її волосся зів’ялий калиновий листок. — Світ, де сила не відзивається на поклик господаря, як Боги не відзиваються на молитви людей.

Вони блукали кварталом з годину. Та ні крику абаса, ні навіть крику переляканих єдинодушників, які могли зустріти тварюку під час пізнього променаду, так і не пролунало.

Повз них пробіг собака, що найбільш нагадував пуделя, а за ним — дівчина у зовнішньосвітньому спортивному костюмі. Він не був схожий на костюми, які були в моді, коли Ріна перетнула

Браму між світами. Певне, за її відсутності багато що змінилося. Окинувши їх поглядом — їхню дивну, просотану брудом і потом, одіж — дівчина здійняла собаку на руки і поспішила заховатися у під’їзді одного з багатоквартирних будинків — в одному з абсолютно пустих, неживих, облишених без духів-охоронців та хазяїв.

Будинків, до слова, стало вдвічі більше. Чорні, наче віття Великого Древа, крани здіймалися над майже добудованими хребтами нового масиву. Натаїр майже ніколи не мав рації, та був правий, коли порівнював Іссу з містами Зовнішнього світу. Це й справді були мурашники.

Дороги поміж будинками нагадували заплутані ходи всередині сатарханського міста — ідеальні для того, аби ховатися від очей переслідувачів. Навіть якщо ти абас. Особливо, якщо ти розумний абас.

— Ми його загубили, — нарешті визнав Корвін, мружачись від неонової вивіски кавової ятки, що, потріскуючи, блимала йому просто в очі.

— Пропонуєте почекати біля тріщини?

— Маю острах, він приверне непотрібну увагу панів, з якими ти, душе моя, зустрічатися точно не воліла б. Якщо іще не привернув.

— Повернутися до Прихованого світу? — запитала Ріна, майже добре приховавши нехіть у голосі. Майже. Тому що Корвін її розчув.

— Ні. Пропоную вирушити зі мною в одне місце, де ми точно не перестрінемо тих панів з місцевих спецслужб. А іще добудемо більш ефективну в Зовнішньому світі зброю, — він окинув скептичним поглядом вицвіле меню попід неоновою вивіскою, що пропонувало узяти до несмачної на вигляд кави іще менш смачний на вигляд круасан, — і щось поїмо.

* * *

Єдиний місяць здійнявся високо над дахами багатоповерхівок, коли в одному з типових під’їздів типового зовнішньосвітнього будинку князь Корвін з роду Каганів уже хвилину як невідривно дзвонив у двері. Зі сусідніх дверей виринуло обличчя старої — зле й заспале. Вона, не зводячи з них підозрілого погляду (а підозрілим він був ледь не у всіх зовнішньосвітніх старих), неспішно прочимчикувала повз. Корвін їй підморгнув, і вона прискорила крок. На поверх нижче почувся передзвін у двері, а тоді — натхненні голоси двох пань поважного віку.

Двері нарешті прочинилися. У них виринула половина лиця — теж заспалого, але наляканого і здивованого водночас. Чоловік розчахнув двері й наказав негайно заходити.

— Не очікував тебе побачити, — чоловік визирнув у під’їзд і замкнув двері на всі замки. — Гадав, Брами з кінцями.

Одна з дверей передпокою прочинилася, і з-за неї вигулькнула голова дівчинки. Вона зачаровано дивилася на Корвіна, широко розплющивши очі.

— Це той бандюк на прізвисько Князь?

Корвін обдарував дівча чарівливою усмішкою. В одвірку майнула тінь. Жіночі руки охопили дівчинку і затягли всередину. Двері з гуркотом зачинилися. З-за них дочувався знервований голос жінки і дитяче хихотіння — зовсім не знервоване.

— Брами з кінцями, — Корвін розчахнув без дозволу шафу в передпокої.

Він дістав звідти зовнішньосвітній одяг і жбурнув Ріні.

—За вами хвоста не було? — чоловік зашторив усі вікна, перед тим визирнувши у двір.

— Пам’ятаю, останньої нашої зустрічі ти не страждав на параною, — відповів Корвін, натягуючи футболку і куртку.

— Троє наших зникли. І один ваш, — чоловік відчинив для Ріни двері в іншу кімнату, пропонуючи перевдягнутися там. — Який займався закупівлями.

—Давно? — Корвін зняв зі стіни картину та розчинив сейф. Поклав магазин патронів у кишеню куртки і перевірив пістолет.

Нехай сила у Зовнішньому світі в жилах двоєдушників і згасала, та бути беззбройним у Зовнішньому світі двоєдушникові не вартувало.

— Коли пішов узгоджувати поставку «покемонів» та «весел». Приблизно тоді ж, коли мої з прибережних міст розповіли, що флот розпочав навчання.

— Знову? — Ріна віддала чоловікові саверську одіж. Той, оглянувши її, цокнув язиком, і кинув до пральної машини у ванній кімнаті. — Остання війна ж завершилася підписанням Світової резолюції про мир.

Чоловік невесело всміхнувся. Він увімкнув комп’ютер і показав їм зведення новин. Усі вони інформували про те, що в одному з океанів розпочалося тестування нового різновиду зброї. Усі, як одна, переконували читачів, що причин для занепокоєння не було.

— Ми вже навчені, — чоловік підморгнув Ріні. — Почалися навчання — чекай війни.

Корвін відкрив мапу і ткнув пальцем в ту частину одного з океанів, що в багатьох джерелах конспірологічного ґатунку зазначалися як місце затоплення різноманітних давніх цивілізацій, а також кладовищем зниклих з радарів літаків.

— Партнере, навчання випадком не тут проходять?

Партнер кивнув. Князь зітхнув, як здалося і партнерові, і Ріні — приречено.

— Коре, слухай, — чоловік говорив не надто впевнено, перед тим скосивши очі туди, де Корвін сховав кобуру. — Ти не міг би мок дружину і доньок тимчасово запросити до себе? Поки не підпишуть нову Світову резолюцію про мир? Мені воно, знаєш, спокійніше буде.

Корвін якийсь час не відповідав, продовжуючи впинатися поглядом у мапу.

— Якщо те, що твої знайомі і ЗМІ стверджують — правда, Прихований світ виявиться для твоєї сім’ї найнебезпечнішим місцем з усіх. Розумієш, якби Велика Стіна Прихованого світу впала, то саме тут, — він вказав на абсолютно порожню ділянку одного з океанів, — одного ранку ви виявили б два нових континенти.

— Веселий був би ранок, — розсміявся Корвінів партнер. — Добре, що вона не впаде.

Корвін і Ріна перезирнулися. Вони цього певні не були. Не після ранку Самайну.

— У моїй курті мішечок з адамантами, — відповів йому Корвін. — Відвези їх до Австралії.

_А ви що плануєте робити? — запитав чоловік.

Князь уже був у передпокої. Він перевірив, чи не сплинув строк придатності на підробленому ведійському посвідченні.

— Банківські рахунки в порядку? — Корвін вдоволено кивнув посвідченню і сховав документ у куртці.

— Ображаєш.

— Зроби перерахунок якнайшвидше, — він безпомилково знайшов ключі від автомобіля, судячи з виразу друга, автівка належала не Корвінові.

— На чий рахунок? — чоловік покірно дістав смартфон.

— На рахунок Безрідної, — відповів Корвін. Усе, що є на основному рахунку. Це гонорар Ріни за виконані умови угоди. Сьогодні вона повертається додому.

* * *

Ріна впізнала цей будинок іще здалеку. За десять місяців нічого в ньому не змінилося, як не змінювалося п'ятнадцять років до того. Будинок стояв на околиці міста, під покровом двох високих беріз і старого горіха. З-за воріт виднілася альтанка, оповита стиглим виноградом.

Звинуватити Корвіна в тому, що він погано кермував, Ріна не могла. Але дівчині здавалося, наче автомобіль сунув заповідь но, а світлофори майорять червоним зачасто.

Нарешті вони спинилися на під’їзній доріжці. Ріна втерла об джинси спітнілі долоні та узялася за дверцята, але в останню мить так і не наважилася їх відчинити.

—Я можу стерти тобі пам’ять, — почула вона голос Корві на. — І ти забудеш про Прихований світ. Наче усе, що сталося нічне жахіття.

—Ні. Я хочу пам’ятати, — різко відповіла вона. Дівчина обернулася до князя. Він вичікувально дивився на неї. Щоб жоден з вас більше ніколи не зміг мене обманути.

Він гмикнув. А тоді відкинувся на оплічник крісла так вільготно, як зробив це у свій перший візит до Вовчого маєтку, коли

постав перед нею Причинним князем, а не Орнітологом. Він вибивав на кермі ритм, віддалено Ріні знайомий.

— Уповідають, Мельбурн непогане місто, — він осміхнувся безтурботно, майже мрійливо. Практично бездоганно. Одначе Ріна бачила, що в його очах не було ні безтурботності, ні мрійливості.

— Навіть не сподівайтеся, що я скажу вам, у якому місті ми зупинимося, — дівчина відстібнула ремінь безпеки.

Він перестав вибивати ритм на кермі. І лише тоді Ріна його впізнала: Глюк, «Орфей і Еврідіка» — найбільш непридатний для відбивання пальцями на кермі твір, який лише існував в обидвох світах Вона поклала руку на дверцята машини, але так їх і не відчинила. Вона зітхнула і дістала записку. Останню, яку отримала.

— Вирішуйте самі, чи хочете ви укласти союз із тими, хто запропонував мені шпигувати за вами.

Вона знову відчула — лише на мить — холод його перснів, коли Корвін забирав записку. Ріна відігнала осмутне чуття в грудях, яке виникло, варто було подумати, що більше вона його не відчує.

— І що ти відповіла? — здавалося, Корвін поглянув на дорогу, аби приховати запалалий в очах гнів.

— Це тепер має значення?

— Для тебе — жодного, — він поглянув на Ріну. У його погляді палав не гнів. Це було щось інше. Так його очі палали в Лавариску, коли він грав Глюка, а Натаїр стиснув її підборіддя, аби поцілувати. Ріна тоді заплющила очі, але, за мить до того, вона метнула погляд до князя Саверу. І тоді він увірвав гру. — Але для мене має.

Він моргнув. Мить, і Корвін знову більше нагадував Причинного князя, ніж себе самого. Він умів зображати байдужість, і у той момент скористався своїм талантом для того, щоб саме її Ріна і побачила.

— Згідно з умовами угоди я маю прослідкувати за тим, аби ніхто з Прихованого світу більше не потурбував ані тебе, ані твою бабуню. Аби виконати умови, я маю передбачити наслідки, які тягне за собою твоя відповідь на листа, — розмірковував князь, наче говорив про щось незначне, про що спілкуються випадкові пасажири протягом нудної поїздки. — Якщо ти відмовила, і за листами справді стоїть Натаїр, він неодмінно спробує втілити свої погрози. Зокрема, погрозу вбити твою бабуню.

Ріна сильніше стиснула ручку дверцят. З її уст зірвався тихий судомний подих.

— Якщо ти відповіла згодою, скоріш за все, це не матиме ніяких наслідків, якщо не враховувати мого розбитого серця, — Корвін поклав руку на груди і театрально зітхнув.

— Князю, ваше серце знадобиться вам цілим, оскільки вам доведеться зробити так, аби Натаїр не зашкодив моїй сім’ї.

Ріна вкотре хотіла відчинити дверцята, та вкотре її щось зупинило. Ніби невідома сила заважала їй нарешті увійти до власного дому і залишити Корвіна й увесь проклятий Прихований світ позаду. У її грудях ніби натягнулася нить. І вона ніби от-от мала тріснути. Можливо, оповідки не були правдивими до кінця, можливо, Боги все ж зрідка звертали свої лиця до дітей із Зовнішнього світу. Можливо, якась сила й справді не давала Ріні вийти з автомобіля. А, можливо, виною тому була тільки Ріна, і ніхто, окрім Ріни.

Корвін схилився до неї. До самого обличчя, обпаливши щоку гарячим подихом. Огорнувши запахом, який Ріна тепер могла б упізнати швидше від жасминового аромату серед безлічі інших запахів, він прочинив дверцята автомобіля і повернувся на своє сидіння.

— Ріно.

Вона озирнулася. Супроти очікування вона не побачила, аби його уста витягнулися криво. Він просто усміхався їй. Беззбройною усмішкою, яка, Ріна мала визнати, її обеззброювала.

— Бережи себе, — додав він.

Він кивнув їй за спину, а тоді почав розглядати свої персні, милуючись тим, як каміння виблискувало у світлі вуличного ліхтаря.

— Спи не менше шести годин на добу.

Корвін здивовано поглянув на дівчину, та вона вже встигла вийти з машини.

Незабаром мало світати. Бабуня мала скоро прокинутися, аби встигнути написати підрозділ чергової дисертації, присвяченої або Дайте, або Мілтону — до початку ранкової служби у церкві.

Вона от-от мала натягти улюблений затертий халат, бездоганно рівно заправити постіль, пройти довгим темним коридором на кухню, навпомацки, тому що була іще оспалою, увімкнути чайник, змінити згорілі свічки під іконами у східному куті будинку, а тоді сісти навпроти вікна і випити горнятко кави з двома, як полюбляли в їхній сім’ї, ложками цукру.

Ріна не хотіла, аби перший погляд, який кине на неї бабуня за стільки часу, був через вікно — з ненайякіснішим склопакетом, у якому предмети двоїлися. Вона хотіла, аби вони поглянули одна одній в очі, аби Ріна стиснула її в обіймах — так міцно, як її навчила Лія — і щоб бабуня стримано, як вона завше те робила, поплескала її по плечах

Ріна зробила кілька кроків до будинку. їй здалося, нить у її грудях натяглася сильніше. Так само, як у той день, коли загинув Севастіан. Та Ріна не дозволила собі зупинитися. Вона почула, як грюкнули дверцята автомобіля. Позаду почулися кроки — легкі й енергійні. Ці звуки наче повернули її до реальності. Ріна рушила до сходів ґанку.

Корвін ухопив її за руку — за мить до того, як вона дійшла на перший зі щаблів. Ріна закотила очі та обернулася.

На лиці Корвіна застиг дивний вираз. Його уста були відкриті, ніби він хотів щось промовити, але його очі дивилися поверх її плеча. Ріна прослідкувала за його поглядом: двері були зірвані з петель. Корвін дістав пістолет і зняв його з запобіжника.

— Стій тут.

Він зник у будинку. Дівчина роззирнулася: нічого не змінилося, порожніла альтанка, оповита виноградом, кущ папороті розкинув віття, наче павук свої лапи. Чулася трель цвіркунів.

Пролунало кілька пострілів. Заревів абас. Його скривавлена морда виринула з довгого темного коридору.

Ріна відскочила останньої миті. Корвін вибіг з будинку і випустив іще кілька куль. Тварюка, розітнувши передсвітанкову тишу реветом, впала замертво. З її коричневої лисої голови витікала червона кров.

Ріна кинулася до дверей. Корвін зупинив її. Він уникав дивитися їй в очі. Він готувався щось сказати, та не міг зронити ні

слова. Цей страх вона бачила в його очах — у тронній залі Метрополя, коли на її голову готувалися надягти Вінець правди, коли виходу не залишилося.

Ріна повільно похитала головою, відступаючи. У тиші іще дрімотного району далеку трель цвіркунів перебивало лише нерівне дихання князя і стукіт пульсу у її скронях. Корвін простягнув руку. Ріна, сховавши долоні за спиною, продовжувала задкувати. Вона хитала головою, намагалася викинути з неї погляд, яким дивився на неї Корвін.

— Ні, — її голос зник.

Він повільно узяв її руку у свою. Його шкіра була крижаною. Персні до болю втиналися в стиснуті пальці. Ріна опиралася.

—Ходімо, — мовив він ледь чутно, хрипко. — Я тримаю тебе за руку.

— Ні, — попросила вона його.

Та Корвін вже увів її до передпокою. Він міцно тримав її холодну руку, провадячи довгим темним коридором. Кожен крок, із зусиллям і опором, наближав її до зали. І Ріна не хотіла, відчайдушно не хотіла туди заходити. Але Корвін міцно тримав її за руку і невмолимо йшов уперед. Він розчинив двері, і Ріна побачила все на власні очі.

Ікони були зірвані зі східного кута. Свічки були розкидані підлогою, просотані кров’ю. Одну з них бабуня іще стискала в руці.

Корвін не одразу зміг поглянути на неї. Він стояв пообіч, заплющивши очі, слухаючи її розпачливий крик, її розтинаючий душу плач. Він не міг дібрати мужності і поглянути їй в лице. Мужність залишила Корвіна, коли він побачив тіло її бабуні. Ніби Переправник, він відвів дівчину у просякнуту кров’ю кімнату крізь довгий темний коридор, знаючи, як страшно їй було ним пройти. І, ніби Переправник, він не міг повернути втрачене, віддай вона йому хоч усі монети обох світів.

Корвін потягнувся до Ріни рукою і опустив її — рука дрижала так, що він не зміг би стискати зброю. Непростимо. Увірвись до дому інші тварюки, Корвін не зміг би завадити їм відправити онучку слідом за бабусею.

Ріна різко звелася, втираючи сльози з обличчя.

— Швидше, — вона зірвала з дивана плед і розстелила на підлозі, — допоможи загорнути.

Корвін з погребальними обрядами єдинодушників, нехай лише зі слів, та був знайомий. Вони прирікали душу спочилого кілька років страждати всередині тіла, яке розкладається, замість того, аби звільнити її вогнем. Але єдинодушники точно не загортали покійників у пледи.

Ріна взяла жінку за пошматовані плечі і потягла.

— Нам потрібно віднести її до Брами Мора. Або, може, ми встигнемо забрати її душу у Переправника. Ми повернемо її. Ти ж зміг повернутися, — вона поклала її голову на плед і взялася за ноги. — Чого став? У нас обмаль часу.

Корвін не зійшов з місця.

— Рухайся! У бабуні немає монет. Він викине її за борт.

Корвін прислухався.

— Гадаєш, він зажадає за її душу щось іще? Палець? Я віддам йому руку, або навіть душу, якщо потрібно. Ти можеш мені, на-хрін, допомогти?

Він почув гуркіт моторів. Воно наближалося. За вікном зупинилися два мікроавтобуси і легковий автомобіль.

Князь підняв Ріну. Не зважаючи на її удари, він поволік її геть із будинку.

— Потрібно сховатися, — він намагався пробитися крізь її застиглий погляд. — Ми. Повинні. Сховатися.

Вона розсіяно вказала на сарай обіч будинку — одразу за альтанкою. Корвін всадив її під дахом за скиртою сіна. Сам влаштувався біля віконця, що вело у двір.

Їх було двадцять один — двоє офіцерів, судмедексперт і вісімнадцять солдатів. Усі були озброєні. Ділянку очепили.

Четверо солдатів зайшли в будинок.

— Ні хріна собі, — посвиснув один з офіцерів. Сторожко кривлячись, він двигнув труп абаса ногою. — Скільки служу, вперше бачу двоєдушника.

Офіцер присів, розглядаючи розтулену смердючу пащеку.

—Ти звідки? З Невриди, або Кабірії?

— Це його бабка так? — запитав він у товариша по службі, звівшись і закуривши.

—Не здивуюся. Те ще стерво. Коли той хєр, Хала, стрілянину відкрив, ми ж приїхали на місце. З-під носа вислизнув, зміюка недорізана. Ну ми знайшли в його квартирі сумку дівки з документами. Приїхали до бабки. А вона мовчить, як партизан.

Ріна розгойдувалася взад-вперед, дивилася просто себе, і погляд її щомиті все більше й більше гаснув.

— Одне тіло, — в одвірку з’явився солдат. — Жінка семидесяти років.

Голову солдат тримав високо, та очі косив на абаса, якому судмедексперт відітнув язика і тепер намагався запхати до пакета.

—Домовчалася, — другий офіцер теж закурив. — Не здивуюсь, якщо її онучка і зжерла.

— Тільки тепер ні бабки, ні внучки, ні Хала, ні премії, — роздратовано мовив перший.

До Корвіна долинув стогін — у ньому вовчого було більше, ніж людського. Він розгублено погладив її волосся, продовжуючи спостерігати за солдатами.

— Одного не допетраю, — перший офіцер увійшов у будинок лише на кілька миттєвостей і вже повернувся, закурюючи другу, — як оце може перетворюватися на людину? Це ж порушує усі закони анатомії, чи зоології, чи хрін його знає, шо там вивчає цю хрінь.

— Пане полковнику, чисто, — на ґанок вийшли інші солдати.

—Чисто, блядь, — гаркнув другий офіцер і дав запотиличника одному з солдатів. — Беха чия під вікнами? Бабка з пенсії купила? Дебіли!

Солдати попрямували до сараю.

Корвін перезарядив пістолет. Розітнувся зичний тріск запобіжника. Князь прислухався: солдати тріску, здавалося, не вчули. Він сховався поруч із Ріною за копицею сіна. Корвін затулив дівчині рота і притиснув до себе, ховаючи глибше в тіні.

— Тварюки зовсім ошаліли, — сказав один з офіцерів. — За тиждень другий випадок. Надворі яке століття, а моя мати знову сіллю пороги посипає.

Приміщення осяяло. Промінь ліхтаря ковзав стінами. Корвін завмер, і навіть притнув подих. Він чув кроки. Вони лунали все ближче. Почувши їх, Ріна теж застигла. Її тіло напружилося. Князь відчував: з’явися перед її очима солдат, вона битиметься голіруч. До першої кулі в чоло. Він поклав пальця на спусковий гачок, продовжуючи гладити її волосся. Він перемістився так, аби затулити її собою. Кроки наближалися. Корвін метнув оком на пістолет — рука більше не тремтіла. Це було добре.

— Чисто, — кинув іншим солдат. — Слідів двоєдушників не виявлено.

Промінь ліхтаря наостанок знову ковзнув стінами і згас.

Корвін зітхнув з полегшенням.

— Іще недовго терпіти, — відповів інший офіцер. — Зара ми їх купола нарешті проб’ємо. І накриємо всіх виродків одразу. В61 їм жбурнемо — що першу душу, що другу вишибе.

— Нащо В61? — запитав перший. — Краще SS-18. Менше боєприпасів на них витратимо.

Вони розгиготілися, як могли гиготіти ті, що відчували гордість за великі діла, у яких брали найопосередкованішу участь.

Ріна звела голову. Корвін приклав пальця до губ. Вони почули, як гупнули дверцята автомобіля.

Князь визирнув у віконце: солдати оглядали машину, на якій вони приїхали. Він безшумно вилаявся: у бардачку зосталося підробне водійське посвідчення. І, що гірше, у ньому точно залишилися документи на автівку, за якими спецслужби вирахують його партнера.

— Бабку вантажимо? — запитав перший офіцер другого.

— Вантажимо. Наші хай подлубають її, може, що цікаве знайдуть, — перший кинув недопалок у кущ папороті.

Ріна смикнулася. Корвін стиснув її плечі. Вона притиснулася до його плеча, щоб притлумити стогін.

—Як накажете вчинити з будинком, пане полковнику? — почувся голос солдата.

— А що з будинком? — пролунало у відповідь. — Речдоки збери і підпалюй. Менше запитань буде. А то активісти заманали вже зі своїми розслідуваннями. От яка їм, блядь, різниця, чого ми флот в океан вивели?

—Та не кажи, — озвався інший. — Вже й податки їм підняли, і ціни підвищили, і освіту зробили недоступною, а вони все зі своїми камерами і дронами лазять. Може, й тут вже де засіли.

— Але ж інші будинки близько. Небезпека займання, пане полковнику, — почав було солдат.

—Сказав: палити — будеш палити. Ще тут мені пофілософствуй, за бабкою відправишся, — прокричав офіцер. — Дебіл!

— Саме так! — пролунало з удаваним оптимізмом. — Дозвольте виконувати!

Вони винесли тіло, загорнуте у плед, і жбурнули в мікроавтобус — до тіла абаса. Ріна судомно зітхнула. Вона намагалася вирватися, та Корвін притиснув її до стіни. На протилежній стіні сараю спалахнула заграва. Заревли двигуни. Шини захрускотіли гравієм під’їзної доріжки. Ріна завила. Вона вивернулася і вибігла з сараю. Вогонь уже повністю охопив будинок. З гуркотом впала балка ґанку. Корвін відштовхнув Ріну. Вона прокотилася їм попід ноги.

Кілька довгих гудків. Його партнер, врешті, узяв слухавку.

—Забирайтеся з країни. Негайно, — Корвін перекрикував стугоніння палаючого будинку.

З динаміка смартфона князь почув грюкіт, немов вибивали двері. Почув жіночий крик і зойки дітей — перелякані. Почув голоси чоловіків — агресивні. Його партнер нічого не встиг відповісти. Останнє, що почув Корвін, була фраза: «Вас заарештовано за підозрою у співпраці з представниками ворожої раси». Князь поглянув на Ріну, а після того — на ім’я, що ще світилося на екрані смартфона. Рука знову тремтіла. Корвін вимкнув смарт-фон і жбурнув у вогонь.

РОЗДІЛ 9

Змія проковтнула свого хвоста. Прийшла нова змія

Князь, на ймення Старий Змій — іншого ймення ніхто не пам’ятав — жив і володарював дуже довго. Подейкували, що колись, коли Древо Життя і Древо Пізнання іще не втратили своєї міці, Змій заповз у дупло Древа Життя і проковтнув адамант, що зберігався у його надрах. І той адамант дарував йому безсмертя. Хоч би там як, здавалося, князь Змій існував, відколи світ було створено, і готувався зустріти його загибель. Зі свого трону, оповитого гаддям, він спостерігав, як сходили на престоли князі інших князівств і як злітали з їхніх голів корони.

Він бачив, як Верховний Меланхолії зводив Велику Стіну. Бачив, як пітьма поглинула Верховного Меланхоліта, армії двоєдушників і єдинодушників, що тоді зійшлися у двобої. Бачив, як Верховний Меланхолії і сам став пітьмою. І як пітьма поглинула його посох. Чув, як уперше Стіною пішла тріщина. І був свідком того, як перша зграя хтоні розшматувала своїх перших жертв.

Гаддя довкола його трону шепотіло йому, кого обрати союзником, а кого варто зневажливо уникати. Гаддя обирало йому нових дружин навзамін спочилим.

Князь Старий Змій холодним поглядом спостерігав, як перед-ше молодих, сповнених сил і здоров’я жінок зодягають у їхні найкращі сукні, а тоді огортають саваном. Біля його ніг сідало все більше нащадків, і навіть вони помирали раніше, ніж князь Старий Змій встигав запам’ятати їхні імена.

Одного разу, коли саван покрив голову його останньої дружини — молодої і прекрасної єдинодушниці, найкрасивішої рабині Агори з часів зведення Стіни, йому принесли дитя.

— Ваш син, Ваша Світлосте, — оголосив хтось зі слуг.

Гаддя зашипіло: «Більш не буде тобі спокою. Лиш тільки ночі побіля жони твоєї дарували тобі жадане забуття тишею. Знай, що з першим криком цієї дитини і останнім подихом твоєї жони назавжди благословенна тиша полишила твій дім і твою голову».

Князь Старий Змій відправив немовля у дальній замок, що стояв понад прірвою.

Там, недалеко, ледве животіли єхидни — діти колись забороненого шлюбу між людьми та зміями. Заборону було знято, одначе Старий Змій покручів не терпів, а тому виселяв їх до резервації на межі князівства. Ледве в їхньому поселенні, або в якому іншому, народжувалося дитя зі зміїним хвостом замість ніг, двоїстим язиком в ікластій пащі або шкірою, вкритою лускою, каси одразу скидали його у безодню. Тому що в Кабірії було місце лише чистокровним. Лише істинним зміям. Немовля, оскільки князівського сина скидати до безодні не личило, зростало в Лавариску, не бачачи анічого, крім провалля без дна попід вікнами, і не чуючи анічого, крім дитячого плачу безмісячними темними ночами.

* * *

— Що ти робив у класній кімнаті? — запитав Старий Змій сина, присутність якого мав терпіти пристойності заради не менше трьох днів і ночей на місяць.

—Вивчав історію, — відповів хлопчисько, не здіймаючи очей.

Дрібний і кволий, він зовсім не нагадував своїх братів. Старий Змій підтис безкровні губи: молодший у виводку, сором зграї.

Тремтів хлопчисько так, ніби був тінню. Старий Змій скривився: варто було кинути його в безодню, як це робили його пращури тисячоліттями. Хлопчисько нарешті зважився звести очі — Старий Змій скривився ще більш: надто вже багато страху плескотало в них. Точнісінько, як у його матері щоразу, як та зводила свої очі.

— І навіщо тобі вивчати історію?

— Княжич повинен бути освіченим.

— А навіщо тобі бути освіченим?

Натаїр не відповів. Він знову потупив очі. Старий Змій помітив, що хлопчисько ховав сльози. Він стис свої мляві кулачки та глибоко задихав. Тремет протинав його тіло. Врешті він дібрався сміливості і промовив:

— Щоб, коли настане час обирати наступного князя серед ваших синів, я був гідним.

Сміх Старого Змія розійшовся тронною залою, здригаючи її склепіння. Цей сміх був подібним до грози довгими літніми ночами.

— Ти ніколи не станеш гідним, — Старий Змій увірвав сміх. Його обличчя перетворилося у камінь — такий же камінь, з якого було висічено оповитйй гаддям трон. — Єхидна ніколи не отримає корону змія. Кістки єхидни тріснуть під її вагою. А маленькі людські мізки поплавить від її палу.

Натаїр спідлоба поглянув на батька. Хлопчисько боявся дивитися йому в очі, боявся перетворитися на камінь, який слугуватиме підставкою для його кривих ніг. Княжич дивився трохи вбік — на зморщене вухо з обвислою мочкою. І тоді він уперше побачив, як у вухо Старого Змія прослизнула маленька чорна змійка. Ледь вона зникла серед волосків, які стирчали з вушної раковини, князь Кабірії різко розпростав плечі, зіниці його зелених очей розширилися. Він поглянув на Натаїра, як на істоту, яку бачив уперше.

— Що робить єхидна у князівському замку? Чому єхидна все ще жива?

—Ходімо, — Амара простягла Натаїрові руку.

Вона поглянула на їхнього батька стривожено. Але не тільки стривожено. В її блискучих очах вгадувався гнів. Сестра про те згадувала лишень раз, але і їй батько сказав, що вона не гідна корони. «Тому що я жінка», — сказала Амара так, ніби Натаїрові це все мало пояснити.

— Потрібно йти, поки він не наказав скинути тебе зі скелі.

Вона потягла його геть, навіть не зробивши реверансу князеві Кабірії. Вона була єдина в усьому князівстві, хто його не робив. Можливо, якби вона була чоловіком, гадав Натаїр, батько її поважав би. Натаїр виривався, та її хватка була заміцною для змореного постійними хворобами хлопчика. Він усе ж виборсався. Ні чорної змійки, ні лиця батька уже не бачив — він не бачив нічого крізь заволоку сліз.

— Навіщо ви дозволили мені народитися?

Зіниці Старого змія звузилися. Він поглянув на сина з подивом. Споглядаючи червоне скривлене обличчя хлопчиська, він не впізнавав у ньому рис ані своїх, ані й спочилої дружини. Губи князя зігнулися у відразі.

— Кожного разу, як бачу тебе, переконуюся, що не мав.

—Ми йдемо! — сказала Амара голосом, яким віддавали накази. Наказ і Натаїрові, і батькові, і касам, що націлили на хлопчика гострі списи. Вона схопила брата за комір і потягла до дверей, наче настогидле цуценя.

—Я доведу! — крикнув Натаїр. — Доведу, що гідний.

Амара супроти звички не відвезла його до Лавариска, де протікало їхнє одвічне вигнання. І вона — які завше після того мала рацію. Тієї ночі за наказом Старого Змія каси напали на Лавариск. Вони вбили усіх однолітків Натаїра в околицях, аби вже точно виконати наказ.

Натаїр і Амара же зосталися у пропахлій пліснявою халупі Нижнього Діта, де нікому з касів не спало б на думку їх шукати. Пах плісняви у тій халупі перебивав лише нудотний аромат квітів з крамнички квіткарки на першому поверсі. Того дня завезли багато жасмину. Натаїр і Амара лежали без сну, намагаючись не прислухатися до того, як злягалися інші постояльці за тонкими стінами з гнилих дощок.

Натаїр плакав усю ніч, а сестра втішно гладила його волосся.

А наранок Амара сказала:

— Батько мають рацію. Ти заслабкий, аби стати князем.

Дівчина побачила, як зелені очі хлопчиська знову сповнюються слізьми. Вона стримала роздратований подих.

— Сили в тебе й справді не більш, як у тих мерзенних єдино-душників, — вона натисла на його плечі, змушуючи зігнутися. Зробила вона це з насмішкою, демонструючи братові його фізичну немічність. — Та мізків, сподіваюся, буде більше, ніж у братів.

— Коли ми повернемося додому? — запитав хлопчисько жалібно.

Амара дала йому ляпаса. Натаїр упав на підлогу. Дівчина сіла йому на живіт і схопила за комір сюртука.

— Хочеш жити? Чи мені припинити твої страждання просто зараз? — її обличчя наполовину вкрилося лускою. З-під кармінних губ виринули довгі гострі отруйні ікла.

Натаїр замотав головою.

— Тоді ти не повернешся ані до Лавариска, ані до Верхнього Діта.

— Мені страшно, — він вчепився у руки сестри, як вчепилась би змія щелепами у жертву. От тільки Натаїр не був змією. По природі, вважала Амара, він був жертвою.

— І правильно. Чим тобі страшніше, тим більше в тебе шансів вижити. Це урок, який ти маєш засвоїти: всі вони, кожен з них, намагатимуться тебе вбити. Тому будь на сторожі, і, якщо знадобиться, вбивай першим.

Його обличчя почервоніло. Він знову готувався зайтися плачем. Амара стримувалася, аби не вмити отрутою це маленьке личко. Вона звела його на ноги і обтрусила вишитий срібними нитями смарагдовий сюртук, який пошила йому на ті гроші, що батько вкрай рідко виділяв їй на сукні — зовсім зіпсований.

— Чому батько мене не люблять? — він хотів було до неї обернутися, та Амара надавила на плечі сильніше, і продовжила його обтрушувати, аби Натаїр хоч віддалено нагадував княжича.

—Вони не вміють любити. Лише використовувати. І це другий урок: використовуй інших, вони все одно не заслуговують любові.

—А ти мене любиш?

Амара змовчала. Натаїр злякався, що сестра відповість, що і вона теж не любить його. Він не зміг би цього пережити. Тому що він любив її.

— Я допоможу тобі вижити. Тому слухайся мене в усьому.

Вона поклала гостре підборіддя йому на плече, а тоді поцілувала у щоку.

* * *

З роками князь Старий Змій більше не розрізняв: чи день, чи ніч панувала надворі. Гаддя в його голові шепотіло. Не стуляючись, так голосно, що князь перестав розрізняти їхні слова. Аби почути благословенну тишу хоча б на ніч, Старий Змій забажав собі нову дружину. Він пустив гінців у всі князівства з наказом віднайти наймолодшу і найчарівнішу, та ще й таку, аби вміла гарно співати колискові.

Чутки про наказ князя дійшли й до Амари і Натаїра — до їхнього будинку в Агорі, з достатньо товстими стінами, крізь які не долинали крики рабів, що так надокучливо заважали спати ночами.

Тієї ночі, коли шпигуни пішли, Натаїр сидів на килимі біля ніг сестри, підставивши голову її пальцям, приймаючи її презирливу ніжність, як її приймав би пес. Він дивився на княжну блискучими щенячими очима, сповненими зголоднілого обожнювання. Амара ж на брата не дивилася взагалі. Помічала вона його не збільш як німих служок. Її кармінні губи розтягнися посмішкою, подуми її були у тронній залі Діта, біля кам’яного трону, оповитого гаддям. Біля корони Кабірії.

— Час, — сказала Амара, споглядаючи центральний ринок Агори, що палав вогнями вдалині їхнього будинку.

—Час, — Натаїр поцілував її коліно.

Натаїрові гінці передали Старому Змієві послання: молодший син живий і знайде батькові дружину, та навзаєм прохає про слово, що батько дозволять повернутися до двору. Князь Старий Змій погодився, оскільки дуже втомився і дуже хотів спати. А ще — тому, що забув: молодший з його синів був не змієм, а презренним покручем.

Натаїр попрямував не до Каліпіди, дівиці у якій співали солодше пташок; не в Алазону, де дівиці були стрункі станом і рум’яні лицем; не до Будину, дівиці якого славилися плодовитістю; не до Саверу, жінки якого були непокірними і круті норовом; і навіть не до Невриди, де можна було відшукати найвірніших дружин. Він не покидав Кабірії. Натаїр пішов у найбрудніший Агорський бордель. Знайшов там дівчину, яку чоловіки били більше за інших, і уклав із нею угоду на крові.

— Угода може здатися тобі підозріло вигідною, та не варто боятися: я не порушу слова.

— Можеш говорити все, що тобі спаде на думку, солоденький, — усміхнулася дівчина, гладячи Натаїра по волоссю, наче маленьку дитину. — Поки ти платиш, я готова тебе слухати.

— Ти вб’єш того, хто заснував Агору, хто винен у твоєму жалюгідному животінні. А я проведу тебе крізь Браму у Зовнішній світ, де ти почнеш нове життя, де твоє тавро «зірваної троянди» нічого не означає.

Угода й справді задалася дівчині підозріло вигідною. Та, зміркувавши, що боятися чоловіків, які її не били, було безглуздо, вона погодилася.

Натаїр відвіз її до Лавариска того ж вечора. До наступної двоповні він навчив її, як співати, як мудро говорити і як встромляти кинджал у плоть.

Коли настав час, Натаїр презентував її князю Кабірії. Князь довго дивився на свого сина і на наречену, яку той привів. Гаддя щось шепотіло в його голові, та він так утомився, що не розрізняв ані слова. Старому Змієві хотілося спати, а тому він змахнув рукою, і розпочався весільний бенкет.

Коли князь повів свою нову княгиню в спочивальню, Натаїр дістав кинджал, просотаний отрутою єхидни, і, не жалкуючи нікого, крім сестри, що дала йому ймення, вирізав усіх братів і сестер. Його найманці вбили всіх гостей свята. І тоді Натаїр і Амара знищили й найманців, аби не залишилося жодного свідка різанини.

Ледь остання крапля вилилася з останнього тіла, молода дружина вийшла зі спочивальні князя зі серцем Старого Змія у руці. Натаїр, сп’янілий від запаху крові, передчуття того, як прохолодна корона ляже на його голову, і вдячності, збіг сходами і обійняв дівчину.

Обійми змінилися цілунками, солодшими від яких могло бути лише вино, випите під час коронації.

—Ми правитимемо, моя княгине. Разом сидітимемо на троні. Укладемо нову угоду, моя коштовносте, перед лицем Богів.

—Я згодна, мій князю.

Залишалося небагато: перетнути кордон світів — тільки на кілька митей, аби тягар попередньої угоди зійшов із плечей майбутнього князя. Тієї ж ночі вони перетнули Браму, перепливли Багряну ріку, й ім’я тієї жінки зійшло зі шкіри Натаїра. Вранці вони увійшли до тронної зали пліч-о-пліч. Вони здійнялися сходами до трону, оповитому гаддям. Амара очікувала їх поруч із ним, тримаючи в руках важку князівську корону.

Княгиня Кабірії прийняла її з рук сестри і поклала на голову Натаїру. Метал міцно увіпнувся в шкіру. Чоловік зашипів, як шипіла зранена змія. Тримати голову прямо було тяжко. Було тяжко звестися з колін. Корона була заважкою для нього. Та він розпростав плечі.

—Тепер ми обвінчаємося, — сказав він, уже уявляючи дружину батька власною дружиною.

Дівчина розтулила губи. З них заструменіла кров. Вона впала на коліна, хапаючись за Натаїрові ноги. З її спини стирчав кинджал. Дівчина чіплялася за поли сюртука князя Кабірії, поки її тіло не обм’якло, а очі не заплющилися навік.

— Ти візьмеш за дружину тільки ту, яка зробить тебе сильнішим. Шльондра стала б твоєю слабкістю. Це тобі мій четвертий урок, — Амара втерла скривавлену руку об сукню вбитої. — А тепер сядь на трон. Змія проковтнула свого хвоста. Прийшла нова змія.

П’ятий урок, який виклала Амара Натаїрові, став уроком про те, що, як він хоче правити довго — так само довго, як колишній князь — у кожному князівстві й у столиці у нього мають бути очі та вуха. Шпигуни мають бути і у князівських маєтках, і у панських будинках, і в найубогіших поселеннях.

Ледь альви змили кров з підлоги тронної зали, Натаїр скликав князів усіх князівств на бенкет. Поштиво, у найпишномовніших звертаннях, він запросив і Правителя. Звівши келих, він оголосив перший наказ.

— Я — не мій батько. І тому я відпускаю всіх рабів, яких він викрав з кожного вашого князівства і замкнув у стінах Агори. Ваші піддані повернуться додому. Батьки — до жінок і дітей, сини і доньки — до своїх батьків. Матері нарешті побачать, якими виросли їхні діти.

Зал розійшовся бурхливими оплесками. Не було жодного князя, який би не всміхнувся цим словам. Князь Саргон II не аплодував. Але нічого супроти не зауважив.

— Та перестань, дамо молодій крові шанс, — Івейл підштовхнув його ліктем у бік.

— Кров не вода, — відповів Саргон.

Однак, оскільки друзям довіряти він звик — не стільки через благодушність, скільки через самовпевненість, властиву усім крукам — з думкою Івейла все ж погодився.

Лише тільки Правитель спохмурнів, підраховуючи, скільки ресур^сів втратить після волевиявлення хлопчиська. Метрополь не був готовий залишитися без безкоштовних робочих рук, не був готовий залишитися без дорогого товару, який направляв регулярно в Імперію Сонць, не готовий був залишитися без цегли, порцеляни і навіть рукавичок, які виготовлялися в Агорі.

Після того, як гості розійшлися своїми кімнатами, до спочивальні Правителя несміло постукали. Натаїр став в одвірку, ніби соромився увійти. Лише після того, як Правитель ліниво змахнув рукою, він заговорив.

— Не гнівайтеся, Ваша Величносте, — звернувся до нього князь Кабірії. — перед тим, як відпустити рабів, я зроблю з них шпигунів. Уявіть, у вас будуть очі і вуха у кожному князівстві. І я з радістю у найдрібніших подробицях переповідатиму вам усе, що розкажуть мені вони. Лише...

—Лише що? — Правитель усе ще був роздратований, та набагато менше, очевидно, вирахувавши свою вигоду від пропозиції.

— Серед рабів немає жодного саверця. Ледь утрапивши в полон, вони якимось чином втікають. А якщо втекти не виходить — вбивають себе й інших. Навіть жінки душать своїх дітей, — Натаїр стиснув кулаки до болю.

—Птахи, а особливо круки — гордий народ. їхня погорда робить їм честь. Та вона ж їх і погубить, — відповів йому Правитель, нарешті всміхнувшись.

Так почалося правління князя Кабірії Натаїра з роду Халів. Він сидів на троні, оповитому гаддям. Так тяглися роки. Голова князя була увінчана короною, та дні його правління були увінчані самотністю.

Переконання у тому, що кожна жива істота в імперії та за її кордонами була рішуче налаштована його вбити (цю думку Амара не втомлювалася йому повторювати), змушувало Натаїра щодня шукати способи збільшити свою могутність. Він чув оповідку про Двоєдиного — того, хто мав силу і світлу, і темну. Оповідка ця була старою, як світ, а, можливо, навіть старішою, однак чоловік ствердився в бажанні втілити її в життя. Та жодного разу ні Мор, ні Морана не відповіли на його молитви. Можливо, тому що мороку всередині Натаїра уже і так сповивалося достатньо.

І ось, одного разу, його роз’ятрений розум, що постійно шукав зла й підступу, а ще маявся від нудьги, вирішив, що Корвін якось зачасто полишає Прихований світ. Бентежачись (не без зусиль Амари), що дарунками він підкупить Правителя і отримає більше влади, ніж мав князь Кабірії, Натаїр прослідкував за круком — аби відлагодити контрабанду і до свого князівства, а тоді й встановити монополію, облишаючи саверців останніх коштів для існування.

Він прослідував за ним до Брами і крізь неї. Прослідував вулицями міста, де в небі сіяв один місяць. Кілька разів Натаїр втрачав князя Саверу з поля зору. Та одного разу не втратив. І тоді Натаїр почав слідкувати не лише за Корвіном.

РОЗДІЛ 10

Упасти в безодню

Тієї ночі сталося місячне затемнення. Пітьма оповила обидва місяці. Підмісячна імперія поринула у непроглядний морок. У кожному її кутку з-за зачинених наглухо дверей вчувалися молитви. І всі вони були звернені до володарів темряви — до Мора і Морани. Всі, хто молився, просили лише про одне: пережити цю ніч, а, як пощастить, то й зиму.

Боги, як і завше, не відповідали на молитви.

Мойри перебирали ниті в охлялих блідавих руках — як робили це вічність і як робитимуть по тому.

З Чорних гір віяв особливо пронизливий вітер, він ніс із собою важкі сірі хмари. На землі імперії — від півночі до центру — спадала пухнаста біла пелена. То був сніг, а, можливо, й попіл із Лісу Забуття.

Вогні ватр, вогнищ, смолоскипів і світильників тремтіли, наче істоти, яких пронизував жах.

Скрипіли засуви на дверях: час Морани прийшов. Настала зима, а з нею — багато хто вірив — шаленство хтоні. Темних Вершників, Моранової Чаклунки і зголоднілих духів. Час Жнив минув, настав час Темної учти — час найлютішого полювання, що скінчиться, лише коли свіжа трава з’явитьсяя з-під сніжного покрову.

Темний Вершник і Моранова Чаклунка ступили в Ліс Забуття.

Вони розпочали своє полювання.

На розпутті стежин Корвін зупинив Ріну. Він довго вдивлявся в її обличчя — сполотніле, наче посмертна маска — у її опухлі повіки, у почервонілі очі, у кути губ, що тремтіли. Вона не дивилася на нього і, здавалося, взагалі його не бачила. Так гляділа просто себе Верховна Правителька — мати Ріни — перед тим, як почала відходити.

— Йди прямо по стежині просто у Гніздо, — не отримавши відповіді, Корвін насупився. — Ти мене чуєш?

Князь провів долонею по її вологому від паморозі волоссю. Ні, вона іще не замерзала. Навпаки — від Ріни пашіло жаром.

—Іти просто у Гніздо, — повторила вона зглуха, ніби її голос був далекою луною.

—Просто додому. І чекай на мене там, — Корвін кивнув.

Князь роззирнувся. Він не бачив і не вчував Духів Лісу. Потиснувши наостанок її пальці, Корвін випустив її руку.

І вони ступили кожен на свій шлях.

І обидвоє попрямували не в Гніздо.

* * *

Сніг повільно спадав на башти Лавариска. Ніч була тихою, мирною, наче простір і час застигли. Натаїр не молився тієї ночі Богам. Він сидів на сходах замку, вдивляючись у дорогу, що тягнулася від брами через Долину смертної тіні, через болота, між двох лісів — до річки Смородинки. Його волосся здавалося зовсім сивим — сніг осідав на його голову, не танучи. За спиною Натаїра застигли довкола колон Змій, Кенхр, Амфістен, Фареб, Якул і Єхидна. Сніг припорошив їхню тонку луску, вирізьблену з каменю, і вона полискувала у скупому місячному сяйві, наче справжня.

— Без армії, як і обіцяв, — Натаїр підвівся, розкинувши руки, наче привітний господар.

Він розпізнав його безпомилково, навіть попри те, що на Корвіні не було червоного фрака. Князь Кабірії чекав на нього, не ворушачись, припадаючи снігом. Можливо, його кров була такою ж крижаною, як у будь-якого гада, тому він не відчував холоду. А, можливо, Натаїр утратив здатність відчувати взагалі.

— Вона сильно плакала?

Корвін дістав пістолет і зняв із запобіжника. Натаїр відсахнувся, та не відступив. Він осміхнувся — хижо, вдоволено.

— Не вдавай, наче ти тут заради неї, — мовив він, спостерігаючи, як князь Саверу зводить руку і натискає на спусковий гачок.

Натаїр оточив себе огоскітом. Кулі, одну за одною, поглинуло полум’я. Корвін ступав периметром щита, наче зголоднілий пес, який вишукував щілину в паркані. Вогонь спалахував яскравіше, не підпускаючи князя заблизько.

— Ти тут заради себе, — Натаїр обертався, не зводячи з Корвіна очей. — Вона — лише привід.

Князь Саверу випустив в огоскіт іще декілька куль.

— Не заперечуй — ми однакові. Обидва — молодші сини, негідні корони. Обидва її отримали. Обидва — жадаємо абсолютної влади. Обидва ладні знищувати кожного, хто перетинає нам дорогу до неї. І, крім усього, як пишуть у ваших дурних книжках, обидва бажаємо одну жінку. З єдиною лиш різницею. Я вознесу її, а ти — занапастиш.

Корвін кружляв довкола. Було щось у його погляді, що змусило князя Кабірії ущільнити огоскіт.

— Прибери щит і зійдись зі мною у двобої.

— Ах, точно, ти ж обіцяв їй дуель. Яку зброю оберемо? Сили в тебе немає, — Натаїр посміхнувся, коли Корвін звів брову. Князь Кабірії згасив полум’я, що їх розділяло. — Може, зійдемося в подобі тварин? — він гмикнув. — Пробач, забув. Мені сходити по пістолет?

На сніг посипалися кулі. Корвін жбурнув зброю у безодню. Він постав перед Натаїром, розвівши руки, наче актор, який очікував овацій публіки. Князь Саверу всміхався — недобрим усміхом.

— Точно, ти ж казав, що уб’єш мене власними руками, — змій розсміявся.

Корвін розглядав його, пильно, схиливши голову набік. Він не нападав. Натаїрів сміх ущух. Хвилину тому, і князь розпізнав те безпомилково, крук був ладен убити його. Та тепер Корвін зволікав. Натаїр прислухався. Ні, армія повз кордони пройти не могла, ні в людській, ні у пташиній подобі — він дізнався б негайно. Як не міг і сам Корвін. Натаїр насупився: чому він не відчув його наближення? Чому він ніколи не відчував його наближення?

—Ти справді не знаєш? — запитав Корвін без тіні насмішки.

Натаїр заніс огніт і обвів поглядом територію. Але пустка довкола замку, як пустці і належало, порожніла.

— Схоже, що ні, — вдоволено протягнув крук. Він звів підборіддя, тепер споглядаючи князя Кабірії з виразом приємного передчуття. — Останнє запитання, — князь Саверу примружив очі, чи до допитливо, чи то гидливо, — ти вбив єдину рідну їй людину. Можливо, тобі пощастить убити ще й мене. Ти справді гадаєш, що Ріна зможе тобі це простити?

— Істинне кохання всепрощенне.

—Істинне — напевне. Щоправда, не впевнений, що ти спроможний бодай на якесь.

Натаїр жбурнув у Корвіна огнітом. Той відстрибнув, згрупувався і приземлився на ноги, наче кіт, безшумно.

—Ми поклялися одне одному. Поклялися, що будемо разом. Поки смерть не розлучить нас, — закричав Натаїр.

Вибухи здіймалися луною над безоднею. Перед очима стояв стовп диму. Він повільно розсіювався. Князь Кабірії подався уперед, нетерпляче вглядаючись крізь нього.

Корвін зітхнув. Як здалося Натаїрові, стомлено.

— Що ж, якщо поклялися, хто я такий, аби завадити вам виконати умови угоди.

Корвін змахнув рукою. Тіні згустилися навколо нього, споряджаючи у броню з чорного вогню. Князь Кабірії завмер. Він спозирав на Корвіна очима, повними невіри.

— Я — Перший із Темних Вершників. І я — посланець твоєї смерті.

Два огніти — білий і чорний — зіткнулися, розірвалися й розсипалися іскрами, пропалюючи сніг, а під ним і землю. Стіни Лавариска на мить осяйнулися відблиском вибуху, а тоді знову поринули у темряву.

Натаїр прибрав руку від враженого обличчя. Очі сльозилися. Десятки чорних нитей тягнулися до нього, наче язики абасів. Він звів стіну полуміння. Вони її пробили. Чоловік відстрибнув убік. Вибухи підкрадалися до нього, один за одним. Князь оточив себе огоскітом. Спалах мороку. Удар був сильним. Він протнув до кісток. Натаїр припав додолу. Минулося. Він сплюнув сніг, змішаний із землею. Крізь завісу диму він не бачив Вершника. Князь звівся на ноги. Тінь майнула побіч.

Полум’яний батіг зі свистом розітнув повітря. Здавлений хрип. Натаїр, осміхаючись, смикнув палаючий держак. Вершник упав. Дим розсіявся, і Натаїр його побачив. Князь жбурнув у нього огніт. Вершник відбив його чорним, схожим на крило птаха, щитом. Схопив кінець батога оповитою тінню рукою і намотав на кулак. Чорне жаріння потягнулося батогом, наче Гнітом, здобреним гасом.

Натаїр зронив держак. Чорний огніт уразив плече. Вогонь пропалив тканину, шкіру, пропалив м’язи. Він заревів — не як людина, а як звір. Луска вкрила пошкоджену руку, запечатавши рану. Чоловік укрив себе огоскітом, а тоді й другим.

Князь Кабірії шипів від болю. Біль пульсував, він тягнувся рукою і проймав спину. Натаїр спостерігав крізь вогонь за охопленим пітьмою Вершником, за його скрадливою хижою ходою. Ходою того, хто уже знав, що переміг. Вершник звів руку. Він стягнув переплетені тіні зі свого обличчя, наче маску. Змій упізнав цю Корвінову посмішку — таку ж, що вигравала на його обличчі тієї ночі, коли той переконав Натаїра вбити Амару.

Князь Кабірії важко дихав — як дихав тієї ночі. Ненависть розливалася у його крові — як розливалася тієї ночі. Він виплітав — виплітав важку плиту з білого полум’я над головою Верш_ника як Корвін виплітав меч із сумнівів, що завис над головами

Натаїра і Амари. І Натаїр опустив плиту на нього — як Корвін опустив того меча на нього самого. Як опустив його на Амару.

«Вона бажає твоєї корони», — прошепотів Корвін тієї ночі, коли Амара заснула побіля них. «Вона вважає, ти негідний бути князем», — його уста торкнулися вуха, і Натаїра пройняв тре-мет. Тремет страху, а тоді — гніву.

Два зітканих з чорного вогню мечі зі скреготом розітнули плиту. Палаючі уламки впали додолу і розтанули зі снігом.

«Вона бажає твоєї корони». Корвін прошепотів це один раз. Та Натаїр чув ці слова знову і знову.

Князь бив огнітами у Вершника — знову і знову. Але він відбивав їх — знову і знову.

Корвін прошепотів ті слова один раз, та Натаїр більше не міг дивитися сестрі в обличчя, як дивився раніше. Він почував той шепіт. Шепіт ятрив його зсередини все сильніше зо дня у день.

Чорні язики густого диму звивалися біля ніг Вершника, наче голодні гончаки побіля ніг мисливця. Натаїр оточив себе іще одним огоскітом.

Ті слова лунали в його голові без перестанку. Вони нагадували шипіння гаддя, що оповивали трон його батька Старого Змія. Вони зводили його. Зводили, поки одного разу він не поглянув в обличчя Амари і не зрозумів: це більше не було обличчя, яке він любив. Це було обличчя тієї, яка ніколи його не любила. Ті слова зі шепоту обернулися криком. Вони позбавили Натаїра сну. Сни більше не відрізнялися від реальності. Та все закінчилося — рівно тієї миті, коли він встромив сестрі в серце кинджал. Крик, а тоді й шепіт, змовкли.

«А ти на щось таки здатен», — кинула вона презирливо, а тоді померла.

Темний Вершник розітнув перший з огоскітів. Він і його гончаки наближалися до другого. Не гончаки. То були вовки, зіткані із жеврива і диму. їхні палаючі пащі шкірилися, їхні чадні лапи ступали і плавили сніг. Натаїр відступав, зводячи нові й нові щити.

Він убив її. Та не відчув полегшення. Навпаки, знищивши Амару — ворога, якого він знав в обличчя, Натаїр відкрив шлях новим і новим ворогам, чиїх облич, звичок і натури він не знав. Він залишився один, і поруч не було навіть брехливої сестри. Лише його корона. Корона і отрута на іклах.

Вершник розітнув останній щит. Вовки кинулися на Натаїра, готові розірвати його, наче загнану дичину. Він здійняв хвилю полум’я проти них.

Постріл. Куля влетіла у груди. Вершник простогнав і хитнувся. Князь Кабірії знову вистрілив. Куля зникла в завісі пітьми.

— Отрута єхидни? — Корвін цокнув язиком. — Моветон.

Він зціпив зуби. У серце змій не поцілив — надто розосередженим був повний страху і люті погляд, надто тремтіла рука. Та й чорні обладунки Вершника її уповільнили. Вона увійшла неглибоко. Отрута пропалювала нутро, та рухатися Корвін міг. Стискати зброю — теж. Князь Саверу всміхнувся. З кожною кулею, яку поглинав чорний вогонь, його усміх ширшав.

Клацання. Магазин спорожнів. Натаїр жбурнув пістолет з нелюдським реветом. Усмішка Корвіна розцвіла: він награвся, настав час закінчувати.

Тіні, його вовки, стрибнули крізь білосніжний вогонь князя Кабірії. Пролунав свист — два довгих позвуки. Вовки обернулися зміями і скували його, як гаддя оповивало ночами його збожеволілого батька. Вони стискали чоловіка, наче удави. Обпалювали, наче укуси гадюк. Натаїр більше не міг піти — як не могла піти Ріна з Лавариска. Він був знерухомлений, як була знерухомлена Ріна ляскотом секундної стрілки годинника у холі його замку, як була знерухомлена червоними туфлями, знерухомлена його погрозами і навіюванням. Натаїрові судилося померти повільною страшною смертю — якою померла жінка, яку Ріна вважала своєю бабунею.

Корвін сів на нього зверху. У руці князя Саверу спалахнув чорний меч. Він заніс його над сонячним сплетінням, де останні удари, швидкі від страху, відбивало Натаїрове серце. Корвін не збирався простромлювати князя Кабірії швидко, даруючи легку смерть.

Він збирався протинати його плоть поволі. Аби його крики розходилися над безоднею, як плач дітей, яким не пощастило народитися химерами. Аби біль пульсував у його грудях, а він дивився на сіре, затягнуте туманом небо — небо, у яке дивилася Ріна того дня, коли наважилася померти. Аби його зап’ястки та щиколотки горіли, обпалені пельнітами, як горіли зап’ястя і щиколотки однієї єдинодушниці в квартирі номер 342. Аби це було останнє, що він відчує перед смертю.

Поклик Морани розтинав небо. Він розтинав кожну клітину в голові Корвіна. Вона вимагала вирушити в пансіонат. Вимагала знищити хтонь, яку князь там ховав. Та Морані варто було почекати. Корвін майже закінчив. Він просто хотів зробити останні хвилини Натаїра якомога стражденнішими.

— Стій! Я скажу, хто такі Луцій і Катон.

Вістря вперлося в його плоть.

—Ти жадаєш це знати, я знаю. Ти навіть уявити не можеш, хто вони такі, — прохрипів Натаїр. — І я скажу тобі. Якщо дістанеш з мене меч.

Лезо увійшло в шкіру. Чоловік заволав.

— Знаєш, чим ми все ж схожі? — мовив Корвін. Він зупинився, і тепер, всміхаючись, спостерігав, як Натаїр важко дихає, розтуливши побілілі від болю вуста. — Ми обидва жорстокі. Ми знаємо безліч способів того, як найболючіше знищити наших ворогів. Ми знищуємо їх і навіть насолоджуємося цим. Та є принципова різниця, — вістря увійшло іще глибше. Пельніти міцніше стисли князеві руки й ноги. Понад башти Лавариска здійнявся його крик, переплітаючись із піснею Морани. — Ти гадаєш, що це робить тебе сильнішим. А я знаю, що це знищує і мене також.

Корвін висмикнув меча з його грудей і заніс над шиєю, як заніс кат лезо над шиєю князя Саргона і княгині Ігрейн п’ятнадцять років тому.

—Я скажу! — змолився Натаїр. — Розкрию всі імена. Усі плани. Забирай усе. Забирай її.

Він пронизливо поглянув у його очі. Не май на собі Корвін стільки срібла, його рука здригнулася б. Очі змія і справді нагадували болотяне трясовиння — чим більш пручаєшся, тим глибше втрапляєш.

— Віддаси Ріну мені?

Натаїр закивав.

Морана волала нестямно, лютіше, ніж будь-коли до того, наче оплакувала долю душ, яким судилося розділити з Натаїром вічність у царстві Мора — не найліпше сусідство.

— Неспроможний, — підсумував Корвін.

Лезо летіло до шиї князя Кабірії. А у шию Корвіна вгризся абас.

Останнім часом він був занадто розсіяний — тільки про це встиг подумати Корвін, побачивши Ріну, — перш ніж абас зіштовхнув його у безодню.

* * *

Вона увійшла у браму Лавариска. Морана не змовкала, варто було ступити у землі Кабірії. Але Ріні не було діла до тварюк. Не було діла до цих тварюк.

Вона почула вибух. Дівчина обігнула крило замку.

У шию Корвіна вгризся абас. Князь побачив Ріну. Мить — довгу та не вічну, вони дивилися один на одного. А тоді Корвін і абас упали у безодню.

І запала тиша. Сніг спадав на землю. Розмірено й безшумно. Навіть хтонь — два десятки — застигли, не видаючи ані звуку.

Ріна все ще дивилася на край прірви, тепер спорожнілий. Її вуста були відкриті. Вона не встигла закричати. Незримі кігті стисли серце. Воно важко билося, розганяючи тілом кров, а, разом із кров’ю — густий, пекучий гнів. Кігті стискали, впинаючись усе глибше. Гнів струмував венами, змушуючи кров кипіти. А тоді серце Ріни, напевно, розірвалося.

Полум’я охопило її зсередини. Мільйони сузір’їв разом розірвалися. їхні скалки опалили кістки й органи. І в грудях, пульсуючи пекучим холодом, утворилася чорна діра. Уся пітьма світу зосередилася в її тілі. І не було більше ані іскри світла, що могла б її освітити.

* * *

Три роки тому

— Я не прийму їх, — відповіла Корвінові жінка, яку Ріна називала бабунею. — Я спроможна дати своїй онуці все необхідне.

— Покладіть на депозит, — Корвін криво усміхнувся. — Наша мила Ріна, здається, готується складати іспити, аби вступити до університету. Пташка наспівала, що серед переліку перших учнів у школі її імені ніколи не було, а конкурс доволі великий.

Жінка уже зробила кілька кроків, віддаляючись від Корвіна.

—Я більше не повернуся, — сказав він.

Вона озирнулася, поглянула на Корвіна своїм пильним, незміно підозрілим поглядом. Хрестик зблиснув у неглибокому розрізі коміра — срібний.

Він простягнув жінці руку. Обличчя її посуворішало.

— Угода ні до чого. Може, ви і вважаєте мене просто наставницею, але я — її сім’я. Поверніться хоч з цілою армією, я не дозволю її забрати до вашого звіриного кодла.

—Дуже на це сподіваюся, — Корвін опустив руку. — Якщо за нею прийде хтось інший, скористайтеся грошима на рахунку, аби зникнути. Інше місто. А, краще — інший континент.

Жінка стримано кивнула і знову розвернулася, аби піти. Корвін, по-пташиному схиливши голову набік, кинув їй услід:

— Вам справді не цікаво, хто я такий? І хто така вона — чий вона одмінник?

Не спиняючись, жінка відповіла:

— Вона — моя онучка. А хто ви до біса такий, мене не цікавить.

Корвін провів її поглядом, поки жінка не зникла за поворотом. За ходою, впевненою, та дещо кульгавою, князь Саверу зрозумів: бабуня захищатиме Ріну до останнього подиху, та настане він, на жаль, швидше, ніж обом хотілося б. Певно, він таки одного разу повернеться. Та не зараз — княжна Лукреція і наслідний князь

Жюліан оголосили про заручини. План почав діяти, і Корвін мав довести його до кінця.

Князь Кабірії прослідкував за Корвіном від самої Брами. Він переконався, що крук відійшов достатньо далеко, і жодного разу не озирнувся, а сам рушив за названою бабунею Ріни.

—Моє ім’я Натаїр, — він перетнув жінці дорогу.

Та, зміривши незнайомця підозріливим поглядом з ніг до голови, обійшла його та продовжила свій шлях.

—Я друг її батька, — дочекавшись, коли жінка нарешті спиниться, змій продовжив, вглядаючись їй просто в очі. — Він доручив мені приглядати за нею. Корвін, знаєте, дещо дискредитував себе і тепер...

— Натаїре, — у голосі жінки вчулася погроза. — По-перше, мені байдуже, хто ви такий. А, по-друге, не намагайтеся робити того, що ви робите. Я не гіпнабельна. І, по-третє, тримайтеся від моєї онуки якнайдалі.

— Якби ви поцікавилися, хто я такий, — Натаїр наблизився і стишив голос, — ви б не розмовляли зі мною у такому тоні. Але, на перший раз, я вдам, що цього не помітив.

Жінка змахнула рукою, спиняючи таксі.

— Ви маєте представити мене Ріні. Даю час до наступної повні на підготовку. По закінченню строку я повернуся.

— Що ж, чекаю вас у повню.

Вона відчинила дверцята автомобіля і сіла в нього, жодним жестом не видавши, ніби щойно мала найбільш жахаючу розмову у своєму житті.

Натаїр з’явився на порозі їхньої квартири в одному з міст Зовнішнього світу, щойно настала наступна двоповня. Та квартира стояла порожньою. Натаїр якийсь час дивився на сімейне фото: щасливе дівча і жінку, лице якої щасливим назвати можна було лише як безсоромно лестити. Він роздавив його, залишивши на підлозі пил із паперу, скла і пластику.

Натаїр припинив переслідувати сім’ю Ріни лише з однієї причини: його візиту очікував Правитель.

Хтозна, можливо, якби змій не опинився в Метропольському замку у ті дні, якби не прогулювався коридорами від нудьги, якби не спинився перед портретом Верховної Правительки, якби не виявився більш уважним, ніж інші, якби не ухвалив рішення, вглядаючись у той портрет, що візьме Ріну за дружину... Якби не катастрофічне нагромадження випадковостей (яке двоєдушники звикли називати плетивом Великого Полотна Світу), які сталися у ті дні, бабуня Ріни прожила б відведений їй строк, нехай і недовгий. Та Морана натягла ниті, повертаючи їх на належне місце на Полотні Світу. Випадковості вилаштувалися рівним орнаментом долі.

Тому що під місяцями ніщо не стається просто так.

* * *

Натаїр важко і хрипко дихав, заглядаючи за край прірви. Порожнеча. Ні звуку, ні тіні. Пар здіймався з його відкритого від приголомшеності рота. Сніг боязко оголив чорну випалену землю, з якої клубочився чорний їдкий дим. Цей дим був темнішим за погребальний. Змій осміхнувся: іншого в Корвіна не буде.

— Натаїре! — розкотилося, наче вигрім грому.

У цьому крикові було мало людського. Натаїр упізнав його не одразу. Він озирнувся: з-за заволоки диму, що огортала його, як неприступна стіна оточувала місто, виринула Ріна.

Вона бігла, піднявши меч — чорний, що поглинав тьмаве світло зірок на посірілому небі.

Спалахнуло полум’я — нестримне, чорне. Заревли тварюки. Натаїра відкинуло вибуховою хвилею. Він встромив пальці в землю, відчайдушно за неї чіпляючись. Князь обернувся — край прірви був близько.

Вогонь спалахував знову і знову. Від нього пашіло нестримним жаром. Натаїрова хтонь волала в агонії. Шмаття тіл плавили сніг. Над ним здіймався пах смаженого м’яса.

Якщо серце Натаїра було ладне тривожно битися, то так воно билося тієї миті, коли на його очах Ріна розчавила його останню прикликану тварюку чорним, наче обсидіанова нить, пельнітом.

Він не міг звести очей: міцне жилаве тіло, яке він зростив та ви-кормив, луснуло, наче бульбашка піни в морі. Його кров, іще гаряча, окропила Натаїра. Не лишилося нікого.

Він перевів погляд на Ріну. Вона стояла на колінах, важко дихаючи, спираючись на меч — воістину стомлений воїн після важкої битви. Погляд зелених Натаїрових очей заблищав від бажання. Якщо він коли-небудь міг бажати чогось — когось — більше від абсолютної влади, то він бажав ці скусані уста, що кривилися від болю, ці вимазані кров’ю і гаром щоки, ці тонкі смертоносні руки. Він бажав Ріну — оскаженіло, як ніколи до цього. І віднині не було нічого — і нікого — хто став би між ними.

Сходили сонця. їхні промені здійнялися над небокраєм. їхній вилиск золотився на снігу. Над схиленою головою Ріни вони засяяли, як мандорла святої. Як корона. Натаїр зітхнув. Він надіне на її голову корону. Простягне у ці смертоносні руки скіпетр влади. Ці руки, оповиті чорними тінями, нестимуть кару. Кару кожному, хто зазіхне на його, Натаїра, владу і життя.

—Ти гадаєш, я нашкодив тобі, — князь Кабірії став на ноги і, кульгаючи, попрямував до Ріни крізь саркофаг диму. — Та одного дня ти зрозумієш, що я маю рацію. І подякуєш.

— Натаїре! — повторила вона і звела на нього очі. Сонця здійнялися вище, і князю здалося, що вони не були людськими у їхньому відблискові. Здавалося, у них танцювала темрява. Ріна підвелася. На її лице упала тінь. Її очі тепер здавалися звичайними. Майже. Чогось у них бракувало.

Натаїр не розумів, що в її очах більше не було страху.

— Я зробив тобі послугу. Я прибрав з твого шляху тих, хто брехав тобі. Хто використовував тебе.

Тіло Ріни ще пульсувало, ще почувало відлуння агонії останньої тварюки. У вухах іще лунали уривки її спогадів. Перед очима іще стояла одвічна пітьма, що супроводжувала абасів до останньої миті. Дівчина сфокусувала погляд на сніжинці. Маленька, блискуча, вона повільно спускалася, виграючи гранями, кожна з яких повторювала іншу. Сніжинка складалася з менших сніжинок.

Точнісінько як світ. Брами між князівствами були подібні до Брам між світами. Лімбо між куполів — до істинного Лімбо. Огоскіти були копіями Великої Стіни. Вогонь, що тепер ятрився у венах Ріни, був за суттю пекельним полум’ям. Сніг над Лавариском мільйони маленьких крижинок — були подібні до озера на дев я-тому колі, де замерзав Люцифер. Ріна дивилася у зелені, блискучі від божевілля очі і розуміла: вона знала, якими були очі Сатани. І вона знала, що мала зробити перед тим, як порине в пекельні муки на вічність і по тому — у царстві Рода, чи царстві Мора.

—Ніхто з них не любив тебе по-справжньому.

Сніжинка впала на випалену землю і розтанула.

—Але я кохаю тебе.

Ріна відвела собі дев’ять уларів.

—А ти — кохаєш мене.

А тоді все нарешті закінчиться.

—Поки смерть не розлучить нас.

І вона завдала першого удару.

* * *

Два роки тому

Ріна, досягнувши того віку, коли, окрім залікових сесій, дівчат турбують ще й закоханості, відчула неясну тривогу, оскільки закоханості у її житті так і не з’являлися. Дівчина кочувала зо дня у день, від романів однієї сестри Бронте до романів іншої, щиро намагаючись запам’ятати невиразні обличчя і нерозбірливі імена довкола себе. Вона вглядалася в очі людей, чого вже приховувати, чоловіків, сподіваючись побачити там знайомий пролиск, та всередині чула лише тихий шепіт. «Він чужинець, він не з твоєї зграї».

Дні зміняли один інший, романи сестер Бронте були забуті, і Ріна читала Дайте, силкуючись підготуватися до іспиту з курсу «Історії літератури».

Одного дня у кишені не знайшлося запальнички. Вона відірвала очі від пісні першої «Чистилища».

Ясна планета, що несе кохання.

Всміхатися примушувала схід.

Сховавши Риб у променях світання.

Вона шукала того, хто підніс би їй вогонь. Вогонь спалахнув. Ріна звела очі, бурмочачи слова вдячності.

І зустріла їх — зелені, уважні очі, що дивилися на неї, не моргаючи. Ріна вчула — всередині себе і у просторі — ляскіт, наче у величезному механізмі якась шестірня нарешті стала у пази. Наче Ріна впізнала його, хоча, знала те достеменно, ніколи раніше не бачила. Вона піднесла руку, як підносила завжди, коли нервувала, до срібного розп’яття, та не знайшла його. Бабуня, зміркувалося Ріні, покарає її довгою тирадою про безладність. Та вперше Ріні було начхати.

— Моє ім’я Натаїр. Натаїр Хала.

— Ріна, — дівчина перехопила цигарку і потисла простягнуту руку, — Безрідна.

— Надзвичайно приємно познайомитися, Ріно Безрідна.

Він усміхнувся тією усмішкою, яка зазвичай насторожувала дівчат з високою самооцінкою і високим показником відвідування сесій у психотерапевта. Але ні однією, ні другою Ріна не була. А тому вирішила, що усмішка Натаїра приємна — теж надзвичайно.

Ця зустріч повинна була стати єдиною, та сталося інакше. Натаїр не палив, але завше опинявся неподалік, коли Ріна губила запальничку. Вона почала губити їх частіше. Неймовірним чином, чи засиджувалася Ріна допізна у бібліотеці, чи втікала з пар раніше, на сходах корпусу вона перетиналася з ним. Чоловік зазвичай очікував на авто, або завершував розмову телефоном, або просто вичищав рукав ідеально начищеного піджака.

— Нам сьогодні знову одна дорога? — запитав він буденно, знявши з рукава чорну нитку.

—Якщо тобі до центру, — Ріна оправила сумку на плечі — від рюкзака останнім часом їй раптом закортіло відмовитися, як і від зім’ятих джинсів на користь суконь.

—Ти не додому? — він звів на неї здивовані, і від того іще більш зелені, очі.

Щось глибоко і тихо затріпотіло в животі, можливо, ті самі метелики, про які усі говорили. Ріна розцінила це як хороший знак. Настрій у неї був чудовий, і вона зробила те, що не робила ніколи раніше: дозволила собі легкий флірт.

—Ні, я йду в кіно, — вона погордливо розправила плечі і зійшла сходами.

Натаїр послідував за нею.

—З ким? — голос його вже не був таким люб’язним, як завше.

Перш ніж Ріна знову відчула, як метелики тріпотять у її животі — залишки розважливості, як вона зрозуміла значно пізніше — він примирливо звів руки й усміхнувся усмішкою, яка обеззброювала, по-хлопчачи розгубленою.

— Погоджуюся, це не моя справа. Просто ти сьогодні до тремету чарівлива, а вже доволі пізно і в новинах все частіше розповідають про жорстокі вбивства. Дозволь, як твоєму другу, провести тебе до кінотеатру.

На екрані смартфона з’явилося повідомлення Uber, що авто під’їхало. Натаїр почухав потилицю, нібито зніяковіло. Якщо чоловік і намагався виглядати нелукаво, то йому це вдалося. Ріна всміхнулася, щоправда, справа була не в нелукавості. їй сподобалося словосполучення «до тремету чарівлива». Так її ровесники не висловлювалися.

— Знаєш, якщо тебе не обтяжить, я б не відмовилася від компанії, — вона непомітно скасувала замовлення таксі.

—Я відпущу тебе, Ріно, цього разу, — промовив він біля кінотеатру жартівливо (Ріні його інтонація тоді здалася жартівливою). Чоловік дещо задовго не відпускав її протягнутої на прощання руки.

Наступного дня Натаїр не з’явився. Його не було двадцять дев’ять днів. Щоразу, коли виходила з університету, Ріна відчувала в душі осмуту через те, що не зустріла його. Життя йшло своїм требом. Дайте змінив Мілтон.

То — Змій пекельний, так, то він, лихий,

Із помсти та із заздрощів ізвів

Праматір

У розпалі була залікова сесія. Та Ріна продовжувала думати про Натаїра. Про його усмішку, що обеззброювала, і про погляд його гіпнотично-проникливих зелених очей.

Він з’явився несподівано. Під час новорічної вечірки. Студенти, строкато розчепурені, тримали в руках далеко не перші келихи дешевого алкоголю. Ріна стояла осторонь, як завше, почуваючись зайвою — не членом їхньої зграї. Вона намагалася зміркувати, коли буде доречно втекти, аби не образити знайому, яка її запросила.

Почали зворотній відлік до півночі. Невиразне передчуття сильнішало щосекунди. Замість цифр Ріна чула постріли у своїй голові. Наче новий рік намагався застрелити старий, що вже корчився під його ногами в передсмертних конвульсіях, та все ніяк не спускав дух.

— Дев’ять! Вісім! Сім!

Двері розчахнулися. Ріна зрозуміла, що закохалася в Натаїра тієї ж миті, коли він увійшов у ряснобарвну хмільну юрму. Він упевнено крокував під бій курантів, дивлячись просто себе, наче нікого у приміщенні більше не було. Він ніби йшов не крізь кімнату, а крізь час, маючи чіткий намір увірватися у прийдешній рік і скорити його. Ріна нерішуче повертіла в руках келих: на дно опустився попіл спаленого бажання. «Знайти свою зграю». Вона осмикнула жовту сукню і знову поглянула на чоловіка. Ріна не могла відірвати від нього погляду. У штучному диму і світлі червоних лазерів він здавався диявольськи красивим.

Бій курантів невмолимо заносив ладан над змарнілим тілом старого року. Він віджив своє, і усі, наче спадкоємці в оперенні коршунів, вичікували, коли ж той спустить дух, і нарешті віднесе у могилу їхні печалі. Ріна відчайдушно бажала, аби її печалі залишилися у минулому рокці, не менш відчайдушно вона бажала розпочати нове життя. Так само відчайдушно вона бажала розпочати його з Натаїром.

І тоді він помітив її жовту сукню — до чого безглуздий вигляд вона мала серед чорних і червоних суконь причепурених жінок. Ні, і сукня була симпатичного фасону, і Ріна була того вечора гарна. Та вона виглядала сторонньою у стінах борделю, який єдинодушники помилково назвали рестораном. Можливо, у стінах замку, під звуки вальсу століття так XIX все було б інакше. Натаїр осміхнувся сам собі. Тієї ночі він ствердився на думці, що вона не мала тут перебувати. Вона мала повернутися в Підмісячну імперію. Мала стати його дружиною — аби з часом він став її консортом.

Під останній удар курантів він одним духом випив келих, не відриваючи погляду від синіх очей навпроти. Натаїр осміхнувся, хижо, і, наче змій, огинаючи юрбу, що біснувалася під безладдя звуків, яке називали піснями (насправді то була музика 80-х), попрямував до неї.

—Я сумував, — сказав він. — І я більше тебе не відпущу, моя коштовносте.

Натаїр брехав часто і багато. Але обидві ці фрази були чистою правдою.

* * *

Ріна втерла чоло від крові — випалене подвір’я Лавариска, його високі чорні стіни, туман над безоднею і Натаїр — усе розпливалося перед очима. Світлі, наче скинута зміїна шкіра, ниті пельнітів неслися до її ніг. Ріна спалила їх у чорному вогні.

Їхні огніти зіткнулися. Луна вибуху розлетілася над безоднею, їх відкинуло у різні частини двору. Ріна, звівшись на коліна, ударила князя, але він устиг виставити щита. У його лівиці розросталася білосніжна куля.

Спалах Ріна відскочила. Вчула хрускіт. Рука боліла, але рухалася. Дівчина підвелася, майже не хитаючись, і вдарила огнітом у груди князя. Натаїр упав. Ріна дозволила йому звестися. І вдарила знову.

Дівчина крокувала до нього, б’ючи огнітами знову і знову. Більше не дозволяючи звестися. Не дозволяючи промовити ні слова. Не дозволяючи навіть здійняти до неї очей. Її черевики ступили на вимазаний кров’ю сніг. Тіні тягнулися за нею, наче стулки Брами Мора, що мали розчахнутися для князя Кабірії просто зараз.

Спалах. Удар.

Нога Натаїра зісковзнула. Він озирнувся. Внизу була безодня.

— Боги мені свідки, я робив це все заради тебе!

— Ти робив це заради влади.

— Влада — це життя. Я хотів зберегти твоє життя, Ріно.

Він виставив руку, наче тонкий зап’ясток міг перешкодити огніту зітнути його голову. Попід краєм рукава червоніли останні літери імен, які Ріна вже бачила на руці Девіна.

— У Зовнішньому світі. Того дня я викрав тебе, бо за Івейлом слідкували спецслужби. Ти знаєш, ким вони нас вважають. Ти розумієш, що вони зробили б з тобою.

— Ти зв’язав мене.

— Ти не відповідала на мої дзвінки. У мене не було часу на роздуми.

Ріна занесла останній, дев’ятий огніт. Зіниці в очах князя Кабірїї ледь розширилися. Він поспіхом продовжив:

—У Прихованому світі. Я вирвав тебе з лап батька, ладного продати тебе, наче племінну кобилу. Я запропонував тобі не шлейф фаворитки — вінець княгині. Владу, що захистила б і Моранову Чаклунку, і доньку Верховної Правительки. Владу, яка не дозволила б дібратися до тебе ані Правителю, ані тим, хто Правителем мріє стати.

Огніт ріс у її руках, наче чорна діра. Навіть сонця за її спиною, здавалося, припинили сходження небом. Вони застигли, наче не мали сили опиратися міці чорноти, що розросталася в її руках. Натаїр ковтнув, побачивши, як вона занесла для удару руку.

—Заради тебе я уклав угоду з тими, кого зневажаю — з цими мерзенними прибічниками нижчих верств населення. Єдина причина, чому Катон і Луцій дозволяють тобі жити — я. Навіть після того, як ти зрадила мене, я продовжую піклуватися про тебе.

Огніт у долоні Ріни затремтів. Натаїр не всміхнувся. Його обличчя застигло скорботною маскою. Він повільно, як перед готовим до нападу вовком, звівся на ноги і ступив крок уперед.

— Боги, Ріно, коштовносте моя. Я роблю все це для тебе. — Він ступив ще крок уперед.

Вона вдарила. Натаїр не встиг ухилитися — удар влучив. Із зусиллям він став навкарачки. Руки тремтіли. Половину лиця вкривала луска. Очі — зміїні, але не людські, з довгими тонкими зіницями, спостерігали, як ріс новий огніт.

—Я обдаровував тебе квітами. Купував твій улюблений шоколад, — його різкий хрипкий голос здіймався луною до шпилів Лавариска. — Мор мені в брати, я навіть варив тобі каву на сніданок, як ти любиш, з трьома ложками цукру.

— З двома!

— Єдиний, хто коли-небудь тебе любив — я! — закричав він голосом, уже не людським.

Сила спопеляла Ріну. Вона відчувала, як стискалися в тілі зсушені вени. Огніт збільшувався. Ниті, що виплітали його, не були чорними. Вони були червоними, як води Багряної ріки в Лімбо. Сили, вона відчувала це, в Ріні більше не залишилося. Вона виплітала з власної крові. Було важко дихати. Дивитися. Стояти. Кожен сантиметр тіла уже палав у пекельному полум’ї, в який, Ріна тепер була упевнена, вона от-от потрапить. Можливо, тому Мой-ри досі не тягли до неї чорної ниті — бо вони зробили це іще у Зовнішньому світі, того дня, коли Натаїр підніс їй вогню до цигарки. Тоді щось змінилося у просторі — Ріна досі вчувала відгомін того ляскоту. Тоді підсумок історії уже було вирішено. Тоді запальничка спалахнула пекельним полум’ям, у якому Ріні судилося згоріти. Але вона не збиралася горіти там одна.

— Кава, до слова, в тебе виходить просто огидна.

Вона вдарила востаннє.

Огніт зніс Натаїра, наче погано закріплену світлину минулого щасливого життя. Він впав з краю урвища.

Промені сонць спалахнули над Лавариском. Ріна відчула, як вогонь сковує її тіло — світлий вогонь. Вона впала. Ниті потягли її до урвища. Князь Кабірії накинув на неї пельніт. Дівчина чіплялася за землю — крижану, слизьку від снігу. Вона силкувалася розірвати ниті, та її сила зотліла з останнім ударом, і зусилля відзивалися лише печінням у зсохлих венах.

Ріна дістала кинджал і увіткнула в промерзлу землю по саме руків’я. Вперлася ногами в край урвища. Підтягнулася. Поглянула вниз.

Натаїр висів на пельніті. Він дивився широко розплющеними очима. Повними страху очима. Він почав підтягуватися. Ріна знову і знову намагалася розірвати ниті, що огорнули її тіло, та на кінчиках пальців не спалахувало ані іскри. Вона зрозуміла, що їй не виплутатися.

І тоді вона перестала опиратися. Вона вичікувала, міцніш обхопивши кинджал. Нехай сила її і покинула, але і Севастіан, і Корвін навчили її дечому: битися, застосовуючи м’язи і хитрість.

Ріна звела погляд на Лавариск — місце, яке стало надгробком для двох жінок у кришталевих домовинах, для безіменної альви і для Корвіна. Його високі вузькі чорні очі побачать сьогодні ще дві смерті.

І тоді Ріна помітила їх. Мойри стояли на сходах замку. Вони пустили чорний клубок.

Натаїр схопив її за щиколотку. Ріна дістала кинджал і вдарила. Не вийшло. Змій ухопив її зап’ясток. Ріна вдарила ногою у сонячне сплетіння. Чоловік повалився назад. Пельніти натяглися. Вони зіслизнули з краю урвища.

Ріна вхопилася за голий кущ вересу на самому краю. Натаїр вчепився у її зап’ясток. Він оплів їхні руки пельнітом, ніби вінчаючи.

Вони зависли над безоднею.

Вітер, крижаний, північний, студив кров на шкірі — власну і чужу. Він ніс в обличчя туман, що зависнув над проваллям. Туман пахтів сіркою.

Край чорної ниті зісковзнув з урвища і повиснув поміж ними. Вони обидва опустили на неї погляди, а тоді звели їх один на одного.

— Поки смерть не розлучить нас, — Ріна криво всміхнулася.

І вона відпустила верес.

* * *

Два роки тому

У світлі повного місяця Натаїр простягнув Ріні руку. Вона, обгорнувшись ковдрою, яка мало рятувала від лютневого вітру, що поривався у розчинені балконні вікна квартири під номером 342, з нерозумінням дивилася на нього.

—Я що ти не кохаєш мене, я зрозумію. Я зникну вмить, і більше ніколи тебе не потурбую.

Ріна здригнулася, та не від повіву вітру. Вона відчула, наче на її щоку впав ляпас. З Нового року кожен день був чарівним. Кожна ніч була чарівнішою за день. Вона не впізнавала свого відображення в дзеркалі, незмінно усміхненого. Вона розплющувала вранці очі, аби побачити його зелені, наче манке трясовиння, очі. Виходила з ванної кімнати і знаходила його біля плити: Натаїр виготовував дивовижний сніданок. Вони годинами говорили про все на світі. Про все, окрім книг, оскільки Натаїр їх читав без особливого ентузіазму. Вона ловила на co бі його погляди — настільки палкі, що майже хижі. Він ловив її в обійми — інколи ніжні, а інколи настільки пристрасні, що на зап’ястках залишалися багряні сліди. І кожен цей слід він вкривав цілунками. І кожного разу він називав її своєю коштовністю. І вона відчайдушно мріяла, аби так було завжди. Аби завжди вона могла нишком спостерігати за кожним його граційним, наче звіриним, порухом. Аби завжди могла вткнутися носом у його прохолодне плече. Завжди могла відчути вагу його голови на своїх колінах.

Ріна відвернулася, обводячи поглядом занурене в післясвятковий спокій місто.

Могло здатися, ніби Ріна рахує зірки, та підраховувала вона свої помилки: коли і скільки разів вона могла змусити Натаїра засумніватися у своїх почуттях?

— Якщо ти вважаєш, що я тут просто відбуваю новорічні канікули, — вона звела підборіддя, дивлячись Натаїрові просто в очі, — що ж, я тебе не переконуватиму.

Вона зодяглася. Біля самих дверей чоловік обхопив її стан і обернув до себе, утикаючись чолом до чола. Дивитися в його очі було все одно, що впасти у безодню. Ріна відчувала, що падає.

— Пробач мені, я не хотів тебе образити. Я... — він голосно зітхнув. — Я кохаю тебе. Ріно, я належу тобі. І я хочу знати, чи це взаємно. Якщо ні, якщо ти сумніваєшся бодай трохи. Якщо не бачиш свого життя поруч зі мною. Не бачиш нас разом за рік, п’ять, десять, сотню років...

— Бачу, — тремтливим голосом відповіла вона.

І вона бачила. Кожне Натаїрове слово вимальовувало перед нею їх разом: іще молодих, а тоді літніх. Іще вільних, а потому — в оточенні дітей. Вони цілувалися серед засніженої вулиці. Дрімали на їхній спільний п’ятдесятий Новий рік (або день зимового сонцестояння, про який згадував Натаїр), обіймаючись, біля комина, а поруч розгортали подарунки онуки. Вона все це бачила. І вона більше від усього на світі бажала, аби ці мрії стали реальністю. Адже її серце, мов скажена птаха, тріпотало в грудях з першої їхньої зустрічі, а її серце не могло помилятися. Якщо так, нехай хтось пустить у нього кулю.

Натаїр простягнув їй руку.

— Я дам тобі все, що ти побажаєш. Хочеш — коштовності, сукні, замки. Хочеш — короную тебе.

Вона розсміялася, втираючи у кутах очей сльози.

— А шоколад? Ти будеш дарувати мені шоколад щоранку? І квіти. Багато квітів. І ще, ти маєш нарешті запам’ятати, що я п’ю каву з двома ложками цукру.

— Все, чого забажаєш. Я дам тобі що завгодно.

—Добре, — вона лукаво усміхнулася, осмілішавши до невинного кокетства.

Ріна потисла Натаїрову руку.

— Пообіцяй мені, що ти зі мною назавжди, поки смерть не розлучить нас. Що нас не розлучить ніщо, крім смерті, — Натаїр раптом став серйозним. У його очах не було ані краплі веселості.

—Ти впевнений?

—Я впевнений, що нізащо тебе не відпущу.

Ріна зазоріла усмішкою і переплела їхні пальці сильніше.

—Я обіцяю.

Натаїр поцілував Ріну. Цей поцілунок був цілунком хижака, який довго вичікував і нарешті вполював дичину. Його губи ятрили. Його руки стискали міцно, не залишаючи шансу вивільнитися. Ріна горнулася до нього, розцінюючи це не інакше як пал людини, яку вона, здавалося, чекала все життя. Принаймні з моменту їхньої першої зустрічі, коли вона вперше поглянула в його безодні зелені очі.

—Ти моя, — прошепотів Натаїр.

* * *

Свист. Сніг забагрянився кров’ю.

Вона бачила його. Він стрімко падав в обійми безодні. Очі, наче болотяне трясовиння, дивилися на неї, поки їх не поглинув туман.

Ріна впала на спину. Над нею сіріло небо. І в непроглядних хитросплетіннях хмар вона усе ще бачила болотне трясовиння. «Поки смерть не розлучить нас». Сніг падав їй на обличчя. Він був холодним. Мав би бути. Та Ріна того не відчувала. Вона лишень почувала, як його пальці все ще стискають її зап’ясток.

У заграві світання над нею застигла фігура, оповита чорним полум’ям. За її спиною здіймалися крила. Шість зітканих з темного туману крил — величезних, дужих, наче віття Великого Древа. Фігура тримала в руці меч. З його вістря на брудний, змішаний з землею сніг крапала кров. Фігура стала на коліна. Меч зник. Шість крил, одне за одним, розсіялися у їдкому безликому тумані.

Фігура потягнулася до її руки. Розімкнула, один за одним, пальці, що впиналися в її зап’ясток. Вона жбурнула відрубану руку в прірву — слідом за тілом.

Він її обійняв. Припав чолом до шиї. Лише відчувши його запах, Ріна збагнула: Корвін живий. На шиї під вухом бився пульс. Груди здіймалися під її руками. Кілька ребер були зламані. Вона знала — йому боляче. Та продовжувала стискати, ніби він був кущем вересу на краю урвища.

Запульсувала долоня. Слабко спалахнуло чорне пламіння, і за мить згасло. Шрам зблід.

«Морана виконала свою частину угоди», — почулося Ріні у завиванні північного вітру.

І залишилася порожнеча.

Ріна ледь вчула, як Корвін здійняв її на ноги. Ледь вчувала власні кроки. Коли Корвін велів їй іти. Вона ледь помітила, як рукав його куртки торкнувся її руки. Лише на зап’ястку все ще палав слід зімкнутих пальців.

На снігу була кров. Її власна, Натаїра і Корвіна. Багато крові. Червоні плями, нестерпно яскраві, уже припорошило. До півдня сніг сховає сліди їхньої битви. До полудня він сховає спотворене тіло, яке лежало на дні безодні — серед кісток вбитих дітей і альв.

— Хазяїна вбили! — почувся повний відчаю крик у замку. Крик єдиного слуги, що міг розмовляти — дворецького.

Ріна здригнулася. Звела очі до зімкнутої пащі дверей. До колони, з якої зникла єхидна.

З-за крила замку заголопував кінь з вершником. Чорний огніт їх розірвав. Корвін опустив руку.

До них долинав крик: «Темний Вершник. Моранова Чаклунка. Князь Корвін. Єдинодушниця». До лісу пустили другого вершника. Корвін спопелив і його. Він поглянув на свої руки, червоні від застиглої крові.

— Ваш хазяїн мертвий! — Корвін спинився перед першим щаблем сходів. — Ті, хто не бажає піти за ним до Брами Мора, вийдіть і присягніть вашому новому князю!

Лавариск оповила тиша. Лише завивав вітер, що заплутався поміж башт і шпилів. Стяги дому Халів звивалися у небі, наче їх ятрили ударами. Зі скреготом, схожим на заупокійне виття, розчахнулися двері. З їхньої темної пащі виринули сірі голови. Вони дивилися на Ріну і Корвіна запалими котячими очима. Захлялі плечі здіймалися від частого зляканого подиху. Вони вийшли, потяглися сходами тремтливою вервечкою. Вишикувалися в ряд, склали худі руки перед собою, ніби очікували, що на них надягнуть кайданки. Або вибатожать.

—Присягніть мені у вірності на крові! — наказав їм Корвін.

Снігові біля Лавариска судилося того дня окропитися кров’ю — кров’ю тих, хто Корвінові заприсягся, і кров’ю тих, хто відмовився.

Ріна, нічого не мовивши, попрямувала до дверей. Князь пішов за нею. Вона вела його все глибше в черево Лавариска. Він слідував за нею, наче за Орфеєм, хоча і знав, що вела його Ріна не до світла, а все далі в пітьму.

Вона зупинилася, лише розчахнувши залізні двері підземелля, що пашіло формальдегідом і жасмином. Білі суцвіття море кві тів, що встеляли підлогу — шурхотіли під їхніми ногами. Зупи нившись поміж двох домовин, дівчина обернулася до нього.

Корвін зняв прозорі кришки. Ріна, схилившись над Амарою, шпально поглянула на нього. Чи хотів він сам зробити це? Кор він похитав головою.

Корвін, хоча й називав себе відхідливим, бажав Амарі вічних страждань. Він не розповідав Ріні, що робила сестра Натаїра з ним, коли він, надто сміливий і дурний юнак, став її коханцем заради Саверу. Заради безпеки його зграї. Не розповідав, і розповідати не пла кував. Ріна, і Корвін у тому не помилявся, багато з того, що довело ся пережити йому, пережила теж. Вона йому теж про те не розповідала. І, так само, як і князь Саверу, розповідати не планувала.

Корвін Ріні не перешкоджав. Він розумів: варто було перерва ти її розмірені, наче в механічної ляльки, рухи, вона зламається. І тому дівчина дістала з грудей Амари кинджал. А тоді дістала йо го зі спини іншої жінки, яку Корвін ніколи раніше не бачив, та яка була останньою дружиною Старого Змія.

Ріна здійняла гілку жасмину, зосереджено в неї вдивляючись. Краплина поту скотилася її скронею. Коли Ріна жбурнула гілку, Корвін помітив: мітка Морани на її долоні зблідла.

— Спали Лавариск, — кинула вона і пішла.

Ледь вони ступили на сходи замку, двері за ними зі скорботним скреготом зачинилися. Серед пелехів густого диму на мить промайнуло обличчя дворецького. Він обрав долю смертника, до кінця вірного своєму господареві.

До півдня Лавариск згорівю Нових підданих князя Корвіна прийняв Габор. Таким чином усі, хто знав, ким насправді були Темний Вершник і Моранова Чаклунка, і всі, хто цю таємницю міг розкрити, тепер були або підданими Саверу, або — мертві.

* * *

Замок Каганів розчинив двері, ледь Ріна до них наблизилася. Вона пірнула у темінь його черева, холодну, позбавлену світла. Корвін застиг на порозі на мить. Він засотав рукав. Її ім’я зникло з його шкіри. Князь пірнув слідом за Ріною. Він міг би спинити її. Нагадати, що повернутися вона мала у муніципальну квартиру на околиці міста. Але Ріна попрямувала до замку. Вона йшла, покладаючись на чуття, що спрямовувало її, як і будь-якого вовка, через морок до лігва. Додому.

Зефір сидів на балясині, спозираючи на Ріну нерухомими кровистими очима. Дух-охоронець, як і будь-який дух-охоронець, що колись був живою істотою, дихав. І дихав він тяжко й хрипко. З його очей струменіли криваві сльози.

Кроки Ріни здіймалися луною до склепіння. І з кожним її новим кроком між колон розгорталося іще одне чорне полотнище. Як раніше стіни замку дрижали від гучного сміху чи тихого гніву їхнього князя, так тепер коридорами, оповитими темрявою, протягався вітер, і завивав, ніби відгомін жіночого плачу. Корвін роззирнувся: замок поринув у траур. Поринув без його на те веління. Поринув за велінням Ріни.

До них на зустріч вийшла Даліла. Корвін спинився коло неї.

— Передай розпорядження князя. Гніздо відходить до трауру, — віконні шибки проскреготіли, наче простогнали від печалі. Корвін кивнув сам собі. — Згідно з регламентом князівської сім’ї.

Він рушив за Ріною.

Вона все ще крокувала вперед, важко дихаючи. Знову і знову терла груди. Супилася, наче долала стежину, що вела до крутої Мідної гори. Вона здивовано відзначала, як нестямно б’ється її серце. Що воно в неї усе ще було, і все ще було ладне тріпотати в грудях. Відмічала, що за коміром струменів піт. Що піт стікав її шкірою. Що вона відчувала власне тіло. А тоді відмітила, що відчувати його перестала. їй здалося, вона зривається у безодню.

Зефір закричав.

Того ж вечора столиця Саверу згасила вогні й угамувала вічний гомін. У кожному будинку була поставлена свічка і промовлена заупокійна молитва Богам — і Світлим, і Темним. Ріна, стань вона свідком того, сказала б, що її бабуня зсатанілася від такого богохульства.

Але Ріна цього не сказала. Ріна цього вже не бачила.

* * *

Ледь у Лії та Фелана забрали коней, усіх в милі, вони збігли схода ми, без стукоту, розчинили двері і опинилися у студеному мороці замку Каганів. Світла, що відкидали свічки, або яке просочувало ся крізь щільні чорні гардини, ледь вистачало, аби не спіткнутися об багряні, наче запечена кров, килими.

Їх зустріли Даліла і Карлін — у чорній одежі. Дія і Фелан роззир нудися і побачили слуг, усіх зі скорботними лицями. Вони тихо, не привертаючи до себе уваги, займалися кожен своєю справою. Хоча увагу до себе вони привернути не намагалися, не помітити їх було неможливо. Тому що вільних людей доводилося помічати.

Слідом за ними до замку увійшли Дан і Пал. Дія звела до Дана очі, та коракс похитав головою: він знав не більше від неї.

Вони вчули кроки на другому поверсі. Належали вони не двом одній людині — Корвіну. Він був блідим, очі його були тьмавими. Він виглядав змученим. На ньому не було ані червоного фрака, ані мундира кораксів. Він був зодягнений у траурний сюртук.

—Де Ріна? — у затягнутому чорним крепом холі голос Фелана звучав глухо, наче з домовини.

Лія стояла за його спиною, стискаючи кишеньковий годинник. Вранці він раптом спинився на кілька хвилин, а тоді знову пішов. І тепер, спостерігаючи за тим, яким понурим був Корвін, у княжни закралися побоювання, що то був недобрий знак.

—Вона нагорі, — відповів князь.

Лія полегшено зітхнула.

— Я забираю її, — Фелан рушив повз Корвіна, але пельніти зв’язали його ноги.

Лія підхопила старшого субордината під лікоть. Вона озирнулася до Дана. Генерал спохмурніло споглядав на брата, не знаходячи на його обличчі й тіні усміху. Вбий він Натаїра насправді (адже Шу повідомив, що саме тому він до Лавариска і попрямував), відкоркував би пляшку доброго вина і запросив би їх до столу. Але Гніздо було у траурі. І сьогодні саверці пили лише вино, збережене на випадок похоронів. У Дана закралося побоювання, що вони втратили сестрицю, ледь знайшовши.

Закричав і забив крилами Зефір. Корвін здійняв голову. На його обличчі спалахнув неспокій. Стіни замку простугоніли, наче в них поховали десяток дівиць згідно зі зовнішньосвітнім повір’ям про те, що на кістках цнотливиць вони трималися довше.

— Я перевірю, — Даліла поспішила на другий поверх слідом за духом-охоронцем замку.

Дан і Пал обмінялися кивками: отже, не сестриця.

— Фелане, Ліє, ходім, я розміщу вас у своєму будинку, — Дан простягнув княжні руку. — Ви зустрінетеся з Ріною, коли вона буде готова.

Двері за їхніми спинами зі скреготом зачинилися. Вогні свічок затремтіли, на мить зануривши хол у непроглядний морок.

— Ніхто звідси не вийде, поки я не дозволю, — голос Корвіна був просякнутий погрозою.

— Брате, тебе який абас вкусив? — запитав Пал, не зводячи очей з перев’язаної шиї Корвіна.

Він здригнувся. Корвін поглянув на нього спідлоба, наче був ладен зробити з ним те, що з ним самим зробив той самий абас. Він стрімко рушив до нього. Супроти волі в руці Пала спалахнув огніт. Корвін криво всміхнувся, помітивши це. Він простягнув генералові листа. Пал прочитав те, що прочитала Ріна в записці, яку знайшла на подушці ліжка двоповню тому.

— Краще дай мені відповідь: який абас вкусив тебе, Паллаку.

РОЗДІЛ 11

Угода Дана і Пала

Чеснота. Що приховується за цим терміном, за сімома літерами, поєднаними в одне слово? — монотонно розмірковував учитель.

Пал потягнув руку, нетерпляче соваючись на стільці. Дан же сумовито дивився у вікно, точніше, на квітку на підвіконні, майже зов’ялу.

—Позитивна риса двоєдушника, альва, брауні чи єдинодушника, — Пал не витримав і відповів без дозволу. — Його добрі подуми і вчинки.

Учитель окинув Пала важким вибагливим поглядом.

—Я б відповів, що терпіння, Паллаку, теж є неабиякою чеснотою, — учитель зробив позначку в журналі.

Пал принишкнув. Корвін, бодай і був лишень двома роками старший, поводився згірше батька, мир його прахові. Ні, він не виховував братів силою. Він саджав їх навпроти себе, капосно так всміхався і починав: «Братику...». Це була тортура довжиною з годину, а те й цілих дві. Коли морально-просвітня лекція добігала кінця, Корвін з такою ж капосною усмішкою проходжувався вздовж книжкових шаф, виймав один з фоліантів, розгортав сторінку, на якій обов’язково маленьким шрифтом був напечатаний обов’язково довгий текст. Черговий вірш. Пал ненавидів їх учити. Він ніяк не міг збагнути, навіщо перечитувати одні й ті ж самі рядки, якщо можна просто перегорнути сторінку і прочитати щось нове. «Думка і пам’ять», — повторював Корвін (все ще з капосною усмішкою).

— Але сьогодні, — продовжував вчитель, — ми розглянемо чотири чесноти, на які люб’язно вказав філософ-єдинодушник Платон. А саме: мудрість, мужність, помірність і справедливість.

Учитель знову увірвав мову. Цього разу він суворо подивився на Дана. Він терпляче очікував, коли ж юний крук зверне увагу бодай на щось, окрім квітки на вікні. Пал не хотів, щоб Дану теж довелося вчити новий нудний вірш. Також Пал не хотів, аби Корвіну ці вірші довелося перевіряти — замість того, аби поспати годину-другу (Корвін відтоді, як повстав з мертвих, майже не спав. Ледь не щоночі він тривожно схопував голову і кудись мчав на зітканому з пітьми коні). Повертався він уже на світанок, часто — зморений і зранений. Він замикався в кабінеті і заривався в стос важливих князівських паперів. Одного разу Пал з Даном вирішили йому допомогти з ними розібратися. Після того Корвіна викликали в Метрополь. Зі столиці він повернувся іще більш зморений і зранений, ніж опісля нічних вилазок. Тому Пал осмикнув брата. Той спокійно, без поспіху, звернув очі до вчителя, очевидячки, не відчуваючи ані краплі провини.

— Помірність, — сказав учитель, все ж роблячи позначку в журналі. Пал скривився і зітхнув. Учитель посміхнувся і знову щось записав, — це одна з чеснот. Одначе, Даннамісе, не коли справа стосується набуття нових знань. Тут має панувати незгасима допитливість — відмінна риса круків.

Пал і Дан були допитливими. Одного разу вони спробували прослідкувати за Корвіном, аби вивідати, куди він схоплювався посеред ночі. Вони засвітла підготували збрую для коней, а тільки-но Корвін виїхав з Гнізда, галопом помчали за ним. Вони втратили його з очей, та продовжували скакати вперед. Ревет, голодний й нестримний, розійшовся поділлям. Ревет абасів. Коні заіржали, стали на диби. Хлопці ледь утрималися в сідлах. Вони повернули коней до Гнізда. Та було вже пізно. Тварюки оточили їх. їм залишалося жити лише мить.

Чорне полум’я спалахнуло довкола Дана і Пала колом. Повз промчав Вершник. Його рисак був зітканий із чорного полумін-ня. Сам Вершник, здавалося, був зітканий із чорного диму. Його чорний меч розсікав абасів, одного за іншим, наче ті були іграшковими. Чорна кров бризкала об стіну чорного вогню і з шипінням розчинялася у ньому.

І тоді полум’я згасло. Вершник, зітканий з чорного диму, озирнувся на них. Пал і Дан вихопили кинджали і приготувалися захищатися. Пал зробив випад. Чорні пельніти вирвали зброю з його рук.

—Братику, — зітхнув Вершник.

Тіні розтанули. І ось так Пал і Дан дізналися, що Корвін став Першим із Темних Вершників. І так вони вивчили пасаж з «Ромео і Джульєтти» Шекспіра:

Із рук додолу кидайте криваву зброю

і слухайте, що скаже в гніві князь ваш,

—інакше ждуть на вас страшні тортури.¹⁹

—Занотуйте. Філософам — мудрість. Воїнам мужність. Землеробам і ремісникам — помірність. Правителям справедливість, — продиктував учитель. Продиктував повільно і кілька разів, тому що Палові було складно зосередитися на письмі. Іноді літери розтікалися перед очима. Пал намагався зібрати їх докупи, і йому наче вдавалося, але тоді він кілька разів моргав і виявлялося, що зібрав він їх не в тому порядку, в якому було необхідно. З читанням було вже краще — він запам’ятав, як виглядає більшість слів (варто було визнати, завдяки зусиллям Корвіна, який змушував його заучувати нудні вірші). Але от писати Палу вдавалося тяжче. — Як ви вже знаєте, Саверський парламент поділений на палати Мудреців, Мужніх, Помірних і палату Справедливих. Є необхідність називати представників палат?

Пал і Дан похитали головами. Вони знали їх особисто. Ці Мудреці, Мужні, Помірні завжди приходили до Справедливого — до їхнього брата. Завжди з пошаною звітували і вислуховували його думку, удаючи, ніби він не був удвічі більш юний за наймолодшого з них. З Палом і Даном вони як з дорослими не поводилися. Для них Пал і Дан усе ще були лише дітьми.

— Такий розподіл дозволяє нашому суспільству розвиватися якнайгармонійнішим чином, враховуючи потреби кожної з верств. Низхідна система правління, що має пірамідальну структуру, забезпечує, в кінцевому результаті, гармонійний розвиток кожного саверця. Зокрема, розвиток чеснот у кожному індивіді згідно з його нахилами.

— Братик, певне, не залишає сподівань долучити нас до верстви Мудреців, — мовив Пал, помітивши, як Дан заглядівся на вишневий квіт, що спадав за вікном. — Проте всім очевидно, що Мудреців з нас не вийде.

Учитель усміхнувся, і, ніби забувши, що перебуває у людській, а не пташиній подобі, склав руки за спиною і почав проходжати-ся перед ними широким кроком — як проходжалися птахи.

— Паллаку, адже, аби це визнати, потрібна неабияка мужність. Це не менша чеснота, ніж інші.

Пал звірився з підручником. Коли букви зібралися в слова, він прочитав, що мужність мали воїни. Він був кощавим і слабким. Навіть наймолодша валькірія вклала би його на лопатки за п’ять секунд. Можливо, вчитель не був таким уже філософом, тому що, за Платоном, філософи мали би бути дуже розумними.

— Повстануть тіні, а на чолі їхньому — чотири Темних Вершники, — задумливо мовив Дан, не відриваючи погляду від важких хмар у ранковому небі. — І прийде нова епоха, коли не відрізнити, де світло, а де пітьма.

—Дуже добре підмічено, Даннамісе, — учитель знову зробив позначку. Справедливості заради, він позначав успіхи братів з тією ж прискіпливістю, з якою позначав і невдачі. Корвін за успіхи їх завжди заохочував. Навіть ходив з ними на рибалку, яку терпіти не міг. — Оповідки, як і пророцтва, з’являються у часи найбільших суспільних потрясінь. Вони відображають сподівання людей. Маніфестують причину, заради якої люди готові триматися навіть у найскладніші часи. Як Царство Небесне у єдинодушників-християн, або ж як Світле Майбутнє у єдинодушників-соціалістів.

—Або як Республіка, про яку постійно торочить Корвін? запитав Пал.

—Це інше, Паллаку. Це цілком реалістичний проект, поважно відповів учитель. — Одначе, хоча Платон і не зараховує сумнів до чеснот, все ж, на мою скромну думку, сумнів чеснота мудрих. Сумнів веде до істини.

Він знову зробив позначку. Пал не був упевнений про невдачу чи успіх.

—Чотири Темних Вершники — чотири чесноти, які зведуть на престол нових Правителів, які покладуть початок новій епосі. Та кою є сила символізму. Сила вічних, актуальних і для двоєдушників, ідля альв, і для брауні, і для єдинодушників сенсів. Минуло дві тисячі років зо дня смерті Платона, а ми усе ще жадаємо вибудува ти суспільство на стовпах мудрості, мужності, помірності та справедливості. Хіба не дивовижно, наскільки циклічною є історія роз витку суспільств, наскільки циклічний людський розум?

— Отже, ніякі Вершники не прийдуть? — запитав Пал. На віть з Пустелі?

—Гадаю, не в тій формі, у якій вони з’являються в пророц тві, — одмовив вчитель дещо поблажливо.

—Але братик — Темний Вершник, — Дан знову відволікся від вишневого квіту за вікном.

Учитель відповів не одразу. Обличчя його набуло рідкісного для його натури співчутливого виразу. Дорослі Саверу раніше щоденно так дивилися на них з братиком. Тепер уже рідше, але

іноді жалість закрадалася до їхніх очей. Палу подумалося, що добре, що Корвін запізнювався з полювання і не бачить її в очах вчителя. Він сприймав це як зневагу. І тоді не спав кілька ночей поспіль, готуючи вдвічі більше князівських документів і промов. Він тренувався вдвічі старанніше. І їх з Даном змушував вчити вдвічі довші і нудніші вірші.

Учитель хотів відповісти дітям (а вони, передусім, залишалися дітьми, а вже потім кузенами князя, яким, дуже ймовірно, в будь-який момент доведеться зайняти місце Корвіна — такої ж дитини, нехай і не по роках кмітливої), що пророцтво це, очевидно, народилося в Гнізді серед тих, хто вірив, що юний князь Корвін стане тим, хто відновить справедливість, втрачену того дня, коли на площі Метрополя відрубали голови князеві Сарго-ну і княгині Ігрейн. Стане надією в темні часи.

Та він не встиг.

За вікном пролунав крик. Хлопці і сам вчитель припали до вікон.

Біля сходів замку спинився десяток рисаків. Серед них — чорний кінь. Коракси зняли з нього непритомного Корвіна.

Кілька годин потому, після операції, Корвін лежав на межі свідомості й забуття. Нікси покусали його так, що залишалося загадкою, як він дістався Гнізда живий. Його, наче монстра з роману Мері Шеллі, зшивали по шматках. Палові і Данові того прямо не сказали (адже вони були всього лише дітьми), та між собою лічеці і знатниці шепотілися, що князь може не дожити до вечора, як не дожили коракси з його свити до моменту, коли ратиці їхніх коней ступлять у браму Гнізда.

Пал і Дан сиділи на підлозі в кутку його спальні. їх навіть не помічали. Можливо, то була єдина причина, чому їх не виставили.