Остання данина Саверу

—Ти ж сама завше накликалася піднести князю Корвіну пляшку ожинового вина, — Карлін до неї обернувся. — Ще й червоніла, коли він тобі за те дякував. Тоді ти його не боялася, а зараз що стало?

—Дастін, — Іда схлипнула, — завжди вважав князя Корвіна підозрілим. Він мені наказав триматися від нього подалі.

Брауні знову зайшлася. Амелія і Карлін переглянулися. Спочилий наречений наказував Іді триматися подалі від усіх чоловіків — що слуг, що князів. Особливо після того, як Фанні з найближчого поселення, куди походжала за молоком для панських сирників, повернулася з дитям у череві. Але ні Карлін, ні Амелія дівчині про те не сказали. Її наречений загинув, і загинув відважно — то яка різниця, що він говорив за життя, навіть якщо це була нісенітниця?

Карлін теж закмітив тіні. Вони сновигали поміж дерев. Майоріли на краю зору. Безшумно, наче духи. Саверці стверджували, що місцеві духи не кровожерливі. Одначе Карлін дістав клинка з ножен. Цієї ночі пролилося багато крові. З-поміж того — крові князя Саверу і господарки замка в Гнізді. Можливо, духи Пташиної Хащини жадали отримати іще.

Брауні подав чоловікам знак. Вони відійшли від шляху і попрямували глибше в ліс. Рипнула гілка. Карлін завмер. Здавалося, завмер і весь ліс. А тоді він знову помітив тінь. Брауні кинувся слідом за нею. Та вона зникла.

Удар прийшовся на потилицю. Карлін впав на коліна, схопившись за голову. Здійнявся писк. Брауні озирнувся і відсахнувся. Його вгріли палицею. Альви, колишні слуги Вовчого маєтку, насилу втримували брауні, що борсався, наче шалене звіря.

— Відпустіть його! — почувся голос позаду.

То не були духи. З-за дерев вийшли представники малих народів. Альви й брауні стискали в тонких руках той нечисленний крам, який встигли нажити і понести з домівки свого пана. Руки багатьох були порожніми — краму вони не мали, як, певне, не мали й імен. їхня одіж була розідрана. Ноги — мокрі. Лиця багатьох заливала кров.

Карлін, звівшись, попрохав свояків відпустити брауні. Той притьмом чкурнув до родичів.

— Ви звідкіля? — Карлін не ховав меча, проте опустив його.

— Із Рисячого притину, — вперед вийшов чоловік в скривавленому рам’ї. Він був одним з чотирьох, хто мав зброю — клинок, який явно належав двоєдушнику, тому як був завеликим як для статури брауні.

— Вас теж відпустили? — запитав Карлін.

— Ми втекли, — чоловік звів меч, хоча й обома руками, але впевнено, — і, як думаєте здати нас, знайте: не подивимося, що ви наші браття, ми битимемося.

Карлін, хоча і вбивав, хоча за місяці життя у Гнізді і навчився сяк-так вправлятися зі зброєю, битися любив менш від усього на світі. А тому він повільно сховав меча у ножни і здійняв руки. Колишні слуги Вовчого маєтку зробили те саме.

— Ви шукаєте Вільне місто?

Чоловік зайшовся сміхом, та сміх його швидко увірвався. Він вхопився за бік. Пляма на його подертій курті стала більшою.

— Ми не такі дурні. До нас дійшов поголос, що Причиннии князь та єдинодушниця оголосили Правителю війну, і що вони обіцяють скасувати Закон про приналежність. Тому ми шукаємо Габор.

— Князь Корвін і панна Безрідна потребують воїнів для своєї армії, — Карлін всміхнувся, та його усміх швидко згас, коли чоловік знову розсміявся.

— Ми втекли тому що не хочемо воювати. Ми хочемо отримати свободу — аби зажити вільним спокійним життям. Воюють най двоєдушники, як їм так подобається.

—Облиш їх, — Амелія підійшла до Карліна. Вона тримала клубок, який, наче кіт, намагався вирватися з рук. — Спокійного життя їм захтілося. Спокійним наше життя було понад дві тисячі літ у служінні. Газети прасували і чаї підносили. Та мала рацію наша свершена княгиня. Це не життя. А за справжнє життя ще треба поборотися. Я як не хтять, най просто тут в лісі і живуть. Малодушні.

Амелія погордливо розпростала плечі — на манір пань — і повернулася на доріжку.

— Ходімо, нить збігає, — кинула вона, і колишні слуги послідували за нею.

Карлін і сам майже послідував. Та метнув на втікачів з Рисячого притину останній погляд. Серед них були діти. Вони визирали з-за ніг дорослих. Багатьом дорослим була необхідна допомога лічеців. Не знаючи шляху, вони могли блукати хащиною не одну ніч. Більшість і справді могли зрештою напоїти своєю кров’ю саверських духів.

— Я виведу вас до Габора. А там нехай князь Корвін та панна Ріна вирішують, як з вами вчинити.

Вони йшли довго. І все частіше помічали тіні довкіл. Та ці тіні більше не були безшумними. Чим далі йшли колишні слуги, тим ясніше вчували гулкіт. Небо над темною кроною дерев сірішало, коли колишні слуги побачили далеко попереду озеро і чорні стіни старого охмурого замка над ним. Габор. І чим ближче вони підходили до Габора, чим чіткішими ставали його обриси під завісою ярого снігопаду, тим гучнішим ставав той гулкіт. Гулкіт тих, хто став цієї ночі втікачами.

Амелія та Карлін ступили на окрай Пташиної Хащини і завмерли.

Долина, посеред якої стояла перша столиця Саверу, здавалася бурливим темним морем. Ні Амелія, ні Карлін моря ніколи не бачили, але чули від панів про те, як чорна вода полискує в сяйві сонць безкраїми хвилями; про те, як ці хвилі б’ються об скелі і розпадаються міріадами блискучих крапель; про те, яким невгамовним було шумовиння моря навіть в погожу днину.

Тіні виринали з Пташиної Хащини. Вони, подібно до крапель, вливалися в темне живе море довкруж Габора. В море, що складалося з малих народів.

Їх були тисячі і тисячі. їхні сповнені надії очі зверталися до брами міста — розчахнутої навстіж. їхні ноги, які звикли квапливо дрібцювати м’якими панськими килимами, так само квапливо перетинали слизький кам’яний міст, перекинутий через озеро. Зазвичай безшумні, тепер брауні були галасливими — здебільшого, коли в темному натовпі їм віддавлювали ноги, або штовхали ліктями. Іще більш галасливими були альви, які віддавлювали брауні ноги і штовхали їх ліктями, силкуючись дістатися до брами першими.

—Треба ж таке, — Амелія бридливо вигнула губи, оголюючи гострі зуби. — Разом з путами рабства вони полишили у маєтках усю чемність.

Колишні слуги намісника Лінкса ступили в натовп, розсудивши, що як їхні брати й сестри так квапляться, то і їм вартувало вчинити так само.

— Духи були праві, але ти, Карліне, правіший, — Амелія йому всміхнулася. — Нам у Габор так не дійти і за день.

— А я так втомилася і змерзла, — хникала Іда, струшуючи з волосся налиплий сніг.

Амелія зашипіла на неї.

У альв і брауні був гострий зір — гостріший, ніж у багатьох двоєдушників, хоча звіриною душі вони й не мали. А тому і Амелія, і Карлін, і навіть Іда завбачили, як на стіні понад брамою, серед гострих мерлонів, з’явилися дві фігури.

Карлін зажурливо зітхнув, помітивши, що хода Ріни ще не була твердою. Крокуючи, вона спиралася на руку князя Корвіна. Її обличчя він розгледіти не міг, та знав допевне: дівчина вперто стискала губи. Також він допевне знав, хоча теж того розгледіти не міг, що по її скроням стікав піт. Все, що побачив Карлін — те, як, спинившись, вона розпростала плечі, намагаючись не виказувати, як сильно їй боліли садна.

—Альви і брауні, друзі, — вигукнула вона. — Просимо вас зупинитися і вислухати нас.

Її голос утонув у гулкоті натовпу. Ніхто не зупинився і Ріну не вислухав. Карлін завбачив, як князь схилився до неї, і як дівчина, вислухавши його, кивнула. Князь Корвін сперся на мерлони.

—Стояти! — його голос розлетівся над долиною, подібно до вигрому. Голос того, хто віддавав наказ.

Альви і брауні, які до наказів за довгий час служіння дуже звикли, а за короткий час втечі відвикнути не встигли, завмерли.

— Слухати мене! — наказав князь.

Гулкіт вщух. Альви і брауні слухали. Князь Корвін вичекав іще кілька секунд, поки над долиною не запала суцільна тиша, яку порушували лишень рідкі викрики круків.

— Перше, у чому я хочу вас запевнити, Габор не зачинить брами, поки останній з утікачів не увійде до його стін. Друге, у Таборі вистачить місця, аби водночас розмістити вас усіх, — сказав Корвін. Напружений трепет вгамувався в рядах малих народів. — Тому зараз ви маєте вишикуватися в організовану чергу. П’ятеро людей в ряд.

Альви і брауні кілька миттєвостей змірковували, чи їх князь назвав людьми, а тоді, як робили це завше, отримавши зрозумілі інструкції, заметушилися. Здавалося, довкіл Габора знову здійнявся шторм. Минуло кілька хвилин, і море в долині перетворилося у темну живу річку, подібну до Тірасу чи Стирі.

— Перетнувши браму ви маєте рухатися вперед, на головну площу Габора, — продовжував Корвін. — Там вас очікують їжа, гарячі напої та лічеці.

Амелія, узявши Іду за руку, доєдналася до кінця черги. За нею послідували колишні слуги Вовчого маєтку.

— Просимо вас дочекатися нас з панною Безрідною на площі, де ми зробимо заяву, — сказав князь. Він змахнув рукою. Гучний, по-військовому поставлений голос того, у кому Карлін впізнав генерала Паллака, промовив:

— Прошу першу п’ятірку підійти до брами.

Корвін простягнув Ріні руку, на яку вона важко сперлася, і вони зникли за стінами замку.

За пів години колишні слуги Вовчого маєтку увійшли до Габора. Карлін не повів їх на площу. Він повів їх просто в замок. Біля чорних дверей, що височіли над темними сходами, він продемонстрував кораксові мітку Гнізда, і колишні слуги опинилися під понурим склепінням — не надто привітним, та достатньо міцним, аби не пропускати холодний північний вітер.

— Я назнала вас у вікно, — сходами зійшла Лібена. Завбачивши Ору, колишні слуги вклонилися. В їхніх очах вона була рятівницею їхньої рятівниці, а, отже, другом. — Я розміщу вас. Усі припаси ми винесли на площу, та, напевне, у коморах іще щось лишилося. Боги, — вона схопила Іду за руки, — та ви геть змерзли. Ходімо усі на другий поверх. У штабі горять комини.

Іда остовпіла. Ніколи передше до неї не зверталися на «ви». Слуг з дитинства навчали, що, аби мати право на таке звертання, у тілі повинні бути не менш як дві душі. Винятком була лише панна Ріна, хоча й вона, як виявилося, другу душу могла собі набути в будь-яку зручну для неї мить. Амелія штовхнула Іду в спину, змушуючи слідувати за Лібеною.

Карлін же звернув на другому поверсі у протилежний бік. Він шукав Ріну. Безумовно, Карлін тямив, що князь Корвін про Ріну подбає, проте князь Корвін все ж був князем, ще й на порозі війни, а, отже, у нього могло не бути часу попіклуватися про Ріну так уважно, як це міг зробити Карлін.

Брауні узявся за ручку дверей покоїв, у яких Ріна та князь тимчасово мешкали, та останньої миті завагався. Слугою він більше не був, а, отже і прислуговувати Ріні не мав права. З іншого боку, він тепер був вільним, а, значить, мав право запропонувати свою допомогу. З третього боку, Ріна все ж прийняла третю пір’їну від князя, що означало, що саме його допомоги вона хотіла понад усяку іншу. З четвертого — зовсім скоро Карлін міг померти, і Ріна могла померти, тож у нього залишалося мало часу, аби просто побути поруч.

Брауні постукав.

—Так, — вчувся голос Ріни, що зірвався на стогін.

Карлін прослизнув до кімнати — безшумно, і так само безшумно причинив за собою двері. Перед ним розгорталася жахлива картина. Ріна сиділа з оголеною спиною, над неї зігнувся чоловік. Вона притискала до вуст кулак і стискала руку князя Корвіна.

Лічець обмацував її ребра, і кожний його доторк змушував Ріну здригатися. На її спохмурнілому чолі проступила випотина. Вона сіпнулася і вилаялася такими словами, які Карлін вчував лишень одначе, коли мав поручення знайти для панни Лії деяке зілля в Нурі: якийсь двоєдушник лежав у калабані попід корчмою та гримотав на усю вулицю, аж поки власник не вилляв на нього цеберко жовтуватої каламутної води.

— Раджу не крутитися, — лічець звів голову, і Ріна відвернулася, наче той оповив її сморідним подихом. — Якщо кістка зростеться неправильно, я зламаю вам ребро наново. Я не терпітиму халтурної роботи.

— Якщо кістка зростеться неправильно, я зламаю тобі усі ребра, — на устах князя Корвіна з’явилася посмішка, та виглядала вона зовсім не як вияв увічливості. Радше як погроза. — Додай знеболювального.

— Ніякої беладонни, — прошипіла Ріна. — Я маю поїхати в Невриду.

Корвін звів брову і гмикнув. Вона ж поглянула на князя так, що, був би Карлін на його місці, у крові прокинулося б полуміння — не важливо, світле чи темне — і воно спопелило би його вщент. Та погляд її швидко змінився, коли лічець приклав пальці до боку. Свершена княгиня була і до того зблідла, та тепер шкіра її, вкрита потом, сподобилася савану.

Лічець невдоволено зітхнув. Ріна озирнулася та знову швидко відвернулася від нього, зморщившись.

—Не ідеально зрослося.

—Мене влаштовує, — квапливо відповіла дівчина.

Карлін підійшов ближче. Від лічеця в заправди неприємно відгонило. Алкоголем. Очі його були червоними. Та руки, варто було віддати двоєдушнику належне, не тремтіли.

— Усіх вас на початках все влаштовує, а тоді й слід загув.

Лікар недбайливо набрав зі шкалика гойну мазь і розтер спиною дівчини. Вона знову поморщилася. Корвін перехопив його руку. Князь зиркнув на лічеця згірш від того, як Ріна на самого князя. Від такого погляду і попіл, що лишився би від Карліна, теж спломенів. Карлін дістав з ножен клинок. Ріна, те помітивши, йому всміхнулася. Її усміх був трохи змученим.

— Не звертай уваги, — мовила вона і брауні, і, можливо, князеві. — його кинула дівчина. Він не в гуморі.

Корвін відпустив руку лічеця. Той, тяжко зітхнувши, перемістився, аби обробити обличчя дівчини. Карлін закмітив, що очі лічеця почервоніли іще більш. Це було дивно, бачити сльози в очах такого суворого чоловіка, ще в таких літах. Князь Івейл, Карлін те кілька разів чув на власні вуха, теж плакав, та він для того завжди замикався в кабінеті. Лічець наніс якісь ліки Ріні під очі, аби прибрати синці. Плечі його здригнулися, і він заскімлив, наче дворовий пес, якому наступили на лапу. Лічець закрив обличчя руками, вимазаними мазями та виварами.

— Зникла. Наче її ніколи й не було. Я все Гніздо обшукав, — він ридав. — Це після десяти років спільного побуту.

Ріна поплескала лічеця по коліну, наче з них двох співчуття заслуговував більше він, а не сама дівчина. Корвін відкоркував пляшку з напоєм, що по кольору найбільше нагадував Карлінові коньяк, і протягнув лічецю вполовину повний келих. Той випив його одним хилом. Князь співчутливо потис його плече.

— Це все її звичка безгучно скрадатися, — скавулів чоловік, поткнувшись Корвінові чолом в живіт. — От я й не почув, як вона втекла.

—Та ну нахрін, — Ріна зітхнула. Не співчутливо. І не від болю. Вона зітхнула так, ніби про щось здогадалася. Дівчина звела на князя Корвіна погляд. — Наша розмова з Палом. Вона тоді увійшла до кімнати. І після того з’явилася перша записка.

Спиною Карліна пробіг морозець. Навіть він тепер тямив, що дівчина лічеця зникла не через те, що того розлюбила. Якщо любила взагалі. Карлін же бо знав: як полюбить представник малого народу когось, довіку не розлюбить. Князь Корвін, судячи з того, як зійшлися спохмурнілі брови на переніссі, теж дійшов висновку, що та дівиця була шпигункою.

—Видихни, тоді вправ Карлінові ніс, а після того дочекайся мене, — князь розсіяно поплескав лічеця по спині. — Ти розповіси мені, коли достеменно вона зникла. І, що важливіш — коли достеменно вона з’явилася в Гнізді.

* * *

Сонця уже стояли в зеніті. Альви й брауні стрімко заповнювали площу Табору.

Корвін і Ріна, зодягнуті в траурне вбрання, зійшли замковими сходами. Ріна вже йшла, не спираючись на руку князя. Лице її лічець позбавив саден і синців. Забиті кістки трохи скніли, та не так сильно, аби вона не могла вдати, ніби сповнена енергії і сили — зокрема, сили темної.

Корвін вирішив, що ворогові необов’язково знати, що майбутня Верховна Правителька більше не була ні Морановою Чаклункою, ні Четвертою Вершницею. Тож, саме це Ріна і збиралася удавати з відчайдушністю актора, який вигравав свою роль на підмостках для страти.

Представники малих народів, завбачивши їх, затихли: хтось у благоговінні, хтось у страху, а хтось — у сторожкому вичікуванні. Можливо, так подіяла їжа, можливо — тепло багать, запалених для них на площі, можливо — нове для них відчуття свободи, яку вони от-от могли отримати. Та колишні слуги більше не потребували наказів, аби слухати.

— Ви прийшли сюди в пошуках прихистку. І Савер готовий його вам дати, — промовив Корвін, і площею розійшлися подихи полегшення і вдячні вигуки. — Та не задарма. Мені і панні Безрідній потрібні споборники.

Він вичекав, поки не стихнуть хвилювання — сповнені або благоговіння, або страху, або настороженості.

— Ми готуємося вступити в боротьбу супроти Правителя, — продовжував Корвін. — І ми пропонуємо вам вступити в боротьбу разом із нами.

Альви і брауні перезиралися. Чимало питали в інших: «Що за боротьба?» Брауні, що втік з Рисячого притику, охмурно видушив своякові: «Що там збирають солдатів, що тут. Ходімо звідси». Колишні слуги намісника Лінкса почали протовплюватися до брами міста, та дорогу їм перетнула Амелія. Вона вороже гляділа на них жовтими котячими очима, свої тонкі, але сильні руки вона вперла в боки.

— Мила річ! Від’їлися, відігрілися, а навіть дослухати не хочте, — вона примружилася. — Хутко по місцях! От коли князь орацію зволить закінчити, от тоді й ідіть. Бачте які, зовсім повагу стратили.

Колишні слуги переглянулися між собою. Вигляд вони мали винуватий. Брауні, що намовляв їх піти, винуватим не виглядав, однак повів їх назад до юрби.

— І серед вас уже є ті, хто розглянув нашу пропозицію і готовий дати відповідь, — Корвін опустив погляд у натовп, безпомилково віднайшовши в ній Дедала.

Дедал здіймався до них сходами. Було помітно, що, попри браваду, рухатися, розпроставши плечі, не поспішаючи, йому було незвично. Чотири десятиліття він пригинав голову, дрібцював, аби зайвий раз не впасти панам на очі. Одначе він став з Ріною і Корвіном на один щабель.

Корвін простягнув альвові руку. Дедал мить розгублено на неї споглядав, а, а тоді знарошне міцно її потиснув. Він потис долоню також Ріні, а іще — Карлінові. Дана і Пала він увагою оминув, зміркувавши, що вони вже великої ролі в їхніх домовленостях не відігравали.

— Я тут для того, — вступив Дедал. Говорив він дещо наспівно, ніби багато репетирував цю промову, — аби від лиця малих народів — альвів і брауні — сповістити вас, князю Корвіне і вас, Ріно Безрідна, що ми готові вкласти з вами угоду.

Він звів дух. Малі народи жваво виказали підтримку його словам оплесками. Ті з колишніх слуг, хто прийшов разом з Дедалом, плескали негучно, штивно, тому як Дедал пояснив, що саме такий різновид оплесків якнайкраще личитиме такому врочистому моменту. Решта ж плескали гучно, тому як знали допевне: якщо хтось зі свояків щось стверджував голосно, не страхаючись, що його вчують пани, то це було щось угодне, а тому не було посоромним і те, аби це вгодне підтримати від усієї душі.

— І також я тут задля того, аби повідомити вам, що угоду буде укладено лише як буде виконано наші три умови, він, глибоко вдихнувши, поглянув Корвінові просто в очі.

Ті з колишніх слуг, хто прийшов з Дедалом, поважно закивали вслід його словам. Ці кивки, наче брижі на воді, розійшлися юрмою.

—Уважно слухаємо, Дедале, — Корвін подався уперед, демонструючи зацікавленість, якої були гідні слова такого важливого гостя як представник малих народів.

— Передше того ви маєте відповісти на одне запитання. Від цього залежить, чи відбудеться угода, — Дедал вичікувально обвів їх поглядом і спинив його на Карліні. — Карлін, колишній слуга Вовчого маєтку, чи вільний він брауні у Савері?

—Гадаю, — Корвін відступив вбік і відкрив малим народам Карліна, — вільний брауні має змогу і сам відповісти на запитання.

—Я вільний, — Карлін виступив уперед і відповів так голосно, наскільки лишень вистачало міці в його грудях. У Савері я маю власне житло, свою справу. Але, що важливіше понад те, я маю своє ім’я, яке ніхто у мене не відніме. І честь, які ніхто, крім мене, не має змоги заплямувати. І я за свою честь ладен боротися до останнього подиху.

Дедал озирнувся на альвів і брауні, які заповнили площу. Вони схвально хитали головами, хоча не всі з них дотепер розуміли до кінця, чи справді честь вартувала того, аби боротися за неї до останнього подиху. Чи була вона дорожча від каліпідського килима? Адже родичів багатьох з тих, хто тепер стояв посеред площі, вбили, коли ті зіпсували килим свого пана. Чи була вона дорожча від кабірійської порцеляни? Адже за щерблену вазу можна було придбати одягу на родину з тринадцяти душ. Чи була вона дорожча від пліток і таємниць? Адже за плітки і таємниці пани платили дорого. А, часом, за них дорого платили самі альви й брауні — своїм життям.

—У такому випадку ось наші умови. Перша: князь Саверу проголосить нас підданими Саверу, а саме Вільного міста — до тих пір, поки ми не заснуємо своє князівство — рівне іншим князівствам імперії. — Дедал вичікувально поглянув на Корвіна, а Корвін у свою чергу — на Ріну. Ріна, поміркувавши, кивнула. Дедал стримав усміх: все ж-таки він дуже пишався собою і братами, адже вони вигадали такі розумні умови. — Друга: перший наказ Верховної Правительки звучатиме так: «Я проголошую малі народи вільними і рівними двоєдушникам віднині й навік», — цього разу Корвін і Ріна кивнули одразу, ніби очікували, що Дедал промовить ці слова. — Третя: у правительські інстанції в кожному імперському відомстві мають входити обрані нашими народами представники.

Дедал зробив глибокий вдих, про всяк випадок набувши серйозного вигляду, аби його вимоги не вважали за легковажні.

— Що скаже Верховна Правителька? — Корвін схилив голову набік і відступив на крок, надаючи змогу альвам і брауні споглядати ту, що стане на чолі їхніх народів, як вона стане на чолі інших народів імперії.

Ріна розправила плечі: не тільки Дедал того дня відчайдушно вдавав, що до кінця розуміє, що робить. Та, яку князь Корвін нарік Верховною Правителькою проголосила те, про що вони з князем вмовилися перед тим, як вийти до малих народів.

— Ваші умови приймаються. Одначе ми маємо умови навзаєм, — її голос не був таким повносилим, яким був голос Корвіна. Можливо, тому що вона не мала корони, можливо, тому що не звикла говорити перед стількома людьми. — Перша: ви підете з нами до кінця, і не зрадите ані мене, ані князя Корвіна. Ви станете частиною армії і за жодних обставин не відступите — тільки якщо отримаєте такий наказ від мене або князя Саверу. Друга: ви не мститиметеся своїм колишнім панам, якого болю вони вам не завдали б. Ми не розпочнемо нову війну на попелі старої.

Вона оглянула площу. Більшість альв і брауні виявляли згоду. Були й ті, хто завмер в сумнівах — вони вичікували вердикту Дедала.

Були й такі, хто вердикту Дедала не дочікувався. їм, здавалося, умови не прийшлися до душі.

— Приймається, — мовив Дедал.

— І ще одна. Остання, умова. Умова воєнного часу, — Ріна змовкла, бажаючи, аби гамір вщух і на площі не лишилося нікого, хто не почув би її слів, — якщо хтось з тих, хто уклав угоду, помре раніше, ніж я виконаю усі покладені на мене зобов’язання, я не піду за ним у Царство Мора.

Дедал деякий час обмірковував її останні слова, вираховуючи, чи міг в них бути прихований підступ.

— Тож укладімо угоду як рівні з рівними, — сказала Ріна.

Альв погодливо хитнув головою — доволі церемонно, і так само церемонно дістав ніж і порізав свою долоню.

— Я, Дедал з малого народу альвів, від імені всіх альвів і брауні, укладаю з тобою, Ріно Безрідна, непорушну угоду, і визнаю тебе моєю Верховною Правителькою.

Ріна розітнула руку. Вони скріпили угоду кров’ю. Альв обернувся до Корвіна.

— Я, Дедал з малого народу альвів, від імені всіх альвів і брауні, укладаю з тобою, князю Корвіне з роду Каганів, непорушну угоду, і визнаю тебе моїм Правителем.

Князь скровив свою долоню і вони з Дедалом потисли руки.

Слідом ножі і клинки дістали альви і брауні на площі. Вони розпороли долоні і повторили присягу, подібну до тої, яку вимовив Дедал. І тоді вони присягли тим, кого нарекли своїми Верховною Правителькою і Правителем на крові.

На шкірі Ріни і Корвіна збагрянілося імення Дедала. Дедалове ж тіло вкрилося розсипом імен і символів, що заміняли імена тим, хто їх не мав.

Одначе, за кілька митей, Дедал прошипів, наче обпечена кішка. Він засотав рукав, оголюючи руку, всіяну іменами альвів і брауні. Вони спалахнули червоним, наче запечена кров, полумін-ням, і частина з них зникла.

Ім’я Дедала зблідло на передпліччях Корвіна і Ріни, а тоді й зовсім зникло.

Корвін оглянув юрму пильним, все більш невеселим поглядом — їхні перелякані обличчя. Вони все ще гляділи на Ріну і його самого з надією. Ніби ніхто інший їм допомогти більше не міг. Багато хто з них затамували подих. Корвін криво посміхнувся, розуміючи, що затамували вони подих не тому що чекали моменту, коли стануть по-справжньому вільними, рівними двоєдушникам, а тому що чекали миті, коли їхні долі будуть вручені новим господарям. Тим, хто, можливо, будуть з ними ласкавіші від попередніх.

Він вийшов уперед. Здійняв руку, закликаючи їх вгамувати роздратовані і — що навіть згірше — жалісливі зітхання.

—.Рабів по духу до Вільного міста не пускають. Вільний дух — Вільне місто, — у його голосі чутливий до інтонацій господарів слух альвів і брауні вчув ноти гніву. — 3 цими словами це місто було засноване. Ці слова карбуються попід шкірою кожного резидента цього міста. Якщо ви прийшли сюди, аби змінити панські маєтки на саверські цегляні будинки, якщо очікуєте, що вам подарують опіку, яку дарували понад дві тисячі років тому разом з рабськими кайданами, то ви прийшли сюди дарма.

Вони мовчали. У цьому мовчанні не було ні протесту, ні навіть сумнівів. Це було покірливе мовчання слуги, який не смів відповісти розгніваному пану. Не смів, тому що просто не знав, що відповісти.

—Вільне місто може прийняти лише тих, хто готовий узяти відповідальність за свою долю у власні руки. Готовий стати на власний шлях і продиратися крізь нього, яким би колючим не було терновиння попереду. Готовий боротися за свою долю, якщо буде необхідно — до останнього подиху. Для кого вільне життя — це все. А невільне життя не варте того, аби його проживати, — сказав він. — Сьогодні Вільне місто потребує не нових мешканців, що сповнять його вулиці. Сьогодні Вільному місту необхідні воїни, які не дозволять пасти його стінам. І тому я запитую вас прямо: хто з вас хоче стати вільним? І хто з вас готовий покласти життя за свободу?

Дехто з альвів і брауні насупилися. Нарешті в їхніх поглядах промайнула тінь рішучості. Вони кивали Корвіновим словам. Оберталися до братів і, віднайшовши у їхніх лицях ту ж, поки хитку, рішучість, кивали жвавіше. Але дехто з них задкував, сторожко поглядаючи на кораксів. Вони снували очима по будинках, що оточували площу — вони шукали шляхи відступу, не примітні і темні, з яких рідко користалися двоєдушники, але які використовували малі народи у знайомих містах.

— Я не прогонитиму тих, хто не ладен поставити свободу вище власного життя. Ви вільні обирати будь-який куток Саверу і осісти там. У вашому розпорядженні ліс, земля, гори, водойми і все, що вони можуть дарувати людині. Але до Вільного міста не ступить нога раба. Ні сьогодні, ні до кінця днів моїх, ні після моєї смерті.

На тому Корвін скінчив свою промову. Він склав руки за спиною і відійшов, ніби надаючи малим народам більше простору для прийняття рішення. Більше він не зводив руки, закликаючи їх змовкнути. Він дозволив гамору їхніх схвильованих голосів заполонити площу. Наче та площа була агорою. Не рабовласницьким містом, а істиною площею для ради.

Малі народи дійсно радували.

Ріна споглянула на годинник, який височів понад площею. Сонця уже перейшли на другу половину неба. Зовсім скоро в Невриді мали спломеніти смолоскипи над Тірасом. Зовсім скоро човен з її батьком мали пустити на воду. Зовсім скоро Переправник мав забрати обидві його душі до Царства Мора. А вони усе ще стовбичили посеред Габора, так і не переконавши малі народи послідувати за ними.

— Дай їм час, — прошепотів Корвін, і Ріна вчула холод його перстнів на руці. — Це найважливіше рішення в їхньому житті.

Дан і Пал перезирнулися. Обидва закотили очі, а тоді виступили вперед. Генерал Даннаміс прочистив горло і промовив:

— Ті, хто готовий стати резидентом Вільного міста, прошу вас пройти на праву частину площі. Ті, хто не готовий — пройдіть на ліву частину. Коракси нададуть вам усю необхідну інформацію про те, де ви можете розміститися, коли покинете Габор.

Гамір посилився. Почалася метушня. Деякі альви і брауні розгублено застигли, притискаючи до впалих грудей свої маленькі вузлики з нечисленним крамом, яким встигли розжитися за життя.

— Сміливіше, саверці не схильні засуджувати за вибір,— сказав генерал Паллак. — Але ми схильні іритуватися, коли обрати ніяк не можуть.

Амелія і колишні слуги Вовчого маєтку впевнено закрокували праворуч. Несподівано рука Іди вислизнула з її руки. Альва озирнулася.

— Вибач, — прожебоніла брауні. Вона знов збиралася зайтися. — Я не хочу воювати. Я не хочу.

Альва підтисла губи так, що кінчики її гострих зубів зблиснули. Вона подалася було до Іди, та її штовхнули в плече. Це був брауні з Рисячого притину. Він, а за ним й інші колишні слуги намісника Лінкса попрямували на ліву частину площі.

— Ми попіклуємося про неї, — кинув чоловік Амелїї і обернувся до Іди. — Обробляти землю вмієш?

Іда закивала. Амелія гмикнула, пам’ятаючи, як стояла над душею брауні з патиком, поки та геть цілком псувала сіянці квітів у клумбах Вовчого маєтку. Вона насунула до неї і стисла печі. Аме-лія опустила до брауні лице і запитала напівшепотом:

—Ти точно сама впораєшся? Не рюматимеш?

Іда вже почала рюмати. Амелія зітхнула, а тоді випустила її.

—Вона тонкосльоза, але роботяща. Буває мов дитина, але, якщо іноді її втішати, вона любитиме вас як рідного батька.

Вони з брауні зміряли один одного довгими суворливими поглядами. Нарешті чоловік кивнув і взяв Іду за руку, як малу дитину. Так Іда полишила тих, з ким жила все своє життя, ніколи не припускаючи, що може бути інакше.

Коли площа розділилася на два табори, від того, який відмовлявся брати участь у війні, вперед вийшов брауні колишній слуга Рисячого притину. З боку тих, хто бажав стати вільним і ладен був покласти за свободу життя, представником лишився Дедал.

Спочатку Корвін підійшов до брауні з Рисячого притину.

—Я визнаю вас підданими Саверу, рівними іншим підданим Саверу, які не є резидентами Вільного міста. Єдина умова, яка розповсюджується на вас: раз на сезон я збиратиму з вас данину, — Корвін всміхнувся, коли погляд брауні став штивним. Десятину. Стільки мені сплачують інші саверці. Стільки я питатиму і з вас.

— Я, Йоріс, визнаю себе підданим Саверу, а князя Корвіна з роду Каганів своїм князем, — брауні пролив кров і став на коліно.

Уся ліва частина площі впала на коліна. Повітря сповнилося терпким повівом крові. Корвін дочекався, поки кожен з них промовить клятву і поки останній з них встане з колін. І лише тоді обернувся до Дедала і правого боку площі.

—Душе моя, — він простягнув Ріні руку. Гадаю, настав час повторити ритуал.

І вони його повторили. Цього разу імена зі шкіри не зникли. Вони вкарбувалися в неї на вічність і по тому.

Корона на голові Корвіна запалала.

—Кожного з вас я визнаю підданим Вільного міста, гідним його таємниці і гідним його захисту. Кожного з вас я вважаю членом своєї зграї. Віднині за ваші життя я боротимуся так само, як за життя моїх братів і сестер.

Уперше за усі часи існування — згідно з офіційними джерелами — або ж з часів узурпації двоєдушниками території Прихованого світу — згідно з джерелами малих народів — альви та брауні зустріли панів, ладних стати на їхній бік, ладних чесно виконати умови вкладеної угоди. Кожен з них сподівався, що отримає свободу й майбутнє. Якщо не загине сам. І якщо пани, які стояли перед ними, теж зможуть вціліти.

Один за одним брауні і альви схилили голови перед тими, кого обрали Верховною Правителькою і Правителем.

— Довгих років князю Корвіну! Довгих років майбутній Верховній Правительці Ріні!

— Най Боги благословлять наші життя. Віддані в руки наших Правителів.

— Най всемогутні духи захистять наші життя і життя наших Правителів.

І хоча думки Ріни були сповнені страхів і сумнівів, була б на її голові корона, вона палала б так яскраво, як не палала на голові жодної Верховної Правительки зо дня Зведення Великої Стіни. Хоча серце тріпотало в її грудях, тіло її стояло незрушно, гордо розпроставши плечі.

Ріна не знала про те, та усміхалася вона підданим тим же усміхом, яким усміхалася її мати, Верховна Правителька, зійшовши на престол.

Корвін не зводив з Ріни очей. І, нехай на лиці його вигравала кривувата усмішка, очі його блищали, наче від ожинового вина. Він став на коліно.

— Довгих років Верховній Правительці Ріні! — проголосив вш.

Дан і Пал стали навколішки.

—Най Боги благословлять наші життя, віддані Верховній Правительці Ріні!

—Dyhi sil' niki, az ne svedit', v ij ovij det'ya obeshtiv oviy dmenie gavran, zas' brezet portno ii jivota, ne prizvolit' razvresty povsmo u jivota³⁵, — Амелія приклала руки до губ та прошепотіла ті слова так, аби ніхто раптом не вчув.

Опісля від міста від’їхали перші вози, навантажені альвами та брауні. Якими б втомленими, голодними і хворими вони не були, залишати їх в Таборі було небезпечно. Особливо після того, як Шу приніс звістку про те, що, окрім малих народів, Правитель призвав до рядів армії ще й селян — не менше однієї дванадцятої від чисельності кожного князівства.

Корвін спостерігав за тим, як порожніє центральна площа. Одначе, погляд його знов і знов здіймався до мокрих темних дахів напівзакинутих будинків міста. Князь прискіпливо розглядав стіни, що оточували столицю. Час від часу він підкликав Дана, вказуючи на ділянки, що починали руйнуватися. Габор був лишень частиною сфальшованого, знівеченого Саверу. Проте, і від Ріни це не сховалося, Корвін ніби пройнявся якоюсь підозрілою ніжністю до цього міста. Ніби не хотів його втратити.

— Що ж, яку-не-яку армію ми маємо, — сказала вона після того, як Корвін попросив вичистити та укріпити рівчак довкола міста. — Тепер ми можемо вирушити до Невриди?

Корвін схилився над столом, побігом зіставляючи листи. Серед них Ріна розгледіла звертання: «Моя люба М.». Князь запечатав листи у конверти, тоді віддав кораксам, наказавши доставити адресатам невідкладно.

—Я хочу наперед попросити в тебе вибачення, сказав він, відправивши останнього коракса з листом.

—За що?

—Ти правильно підмітила: армія у нас яка-не-яка. Це кілька тисяч абсолютно непідготованих до війни людей. А нам потрібні солдати, — він кивнув у бік одного з возів. Кораксам доводилося саджати чоловіків-брауні на них, оскільки ті були занизькими, або мали заслабкі руки, аби вилізти туди самостійно.

Давньою мовою Підмісячної імперії: «Духи всемогутні, я не знаю, у що цю дитину вплів цей гордовитий крук, але збережіть полотно її життя, не дозвольте обірвати нить її життя».

Ріна кивнула. їй довелося відвести погляд, аби приховати, що Корвінові слова завдали їй болю. Вона сама собі осміхнулася: її дочірні почуття прокинулися, але настільки пізно, наскільки це було лише можливо. Вона ледь чутно зітхнула, подумки наказавши собі не пускати сліз. Не велика згуба, якщо блудна донька не об’явиться на похороні свого блудного батька.

— І чим ти маєш намір зайнятися замість похорону Івейла? — коли вона обернулася, Корвін з подивом назнав, що виглядала Ріна не засмученою. Однак, і це він назнав наступним, у неї тремотіли пальці — єдиний прояв того, яких зусиль їй вартувала удавана байдужість.

Знадвору вчулися голоси — не високі голоси альвів чи брауні — голоси двоєдушників. Це були в’язні габорської темниці. Пал наказав вишикуватися в ряд. Коракси роздавали їм одіж, в якій їх було б не відрізнити від законослухняних громадян — або ж не законослухняних, але не впійманих.

— Питання у тому, чим я маю намір зайнятися на похороні Івейла, — на лиці крука розквітла крива усмішка, коли він подумав про те, що, здається, йому вдасться дошкулити Івейлові і в останню їхню зустріч. — І за це я прошу в тебе пробачення.

У кабінет увійшов Дан. На його плечі була пов’язана траурна стрічка. Руку він тримав на ефесі меча. Ріна закмітила на кисті знайоме їй ім’я, виведене червоним чорнилом — «Лукреція».

—Час, — сказав він. — Змії готові.

РОЗДІЛ 15

Вести війну

П’ятий «Угорський танець» Брамса увірвав розгонистий стукіт у двері. Мадам обдарувала клієнтів чарівливою усмішкою і відчинила двері. До вітальні увійшли стражники. Обличчя деяких клієнтів сполотніли. Клієнт Карамельки притьмом запхав їй у корсаж шкалик з порошком.

— Усім з’явитися на площі перед Храмом Бога й Богині, — оголосив командир чоти. Він намагався зберігати суворий вираз обличчя, та йому підморгнула куртизанка, з якою він розважався минулої ночі.

— Щось сталося? — Мадам узяла командира попід руку і притислася до плеча чоловіка пишними грудьми. Мадам закинула голову і примружила очі, її обличчя стало майже привабливим. — Уже років з п’ятнадцять — з того дня, як на площі обезголовили половину кручого клану — Його Величність не вдостоював нас такої честі. Нам з дівчатами необхідно гарно причепуритися, та й вам, командире, — вона нетерпляче клацнула пальцями. Подружниця Карамельки схопилася, елегантно накинула на плечі напівпрозорий шляфрок і узяла командира попід другу руку, — не завадить трохи відпочити перед такою важливою подією.

— Ніяк не можна, — одповів командир, намагаючись втримати вдоволений усміх, коли куртизанка прокралася пальцями йому попід мундир. — Наказано прибути на площу негайно.

За мить Мадам обернулася на сувору жінку в літах, якій вистачило лишень раз зиркнути, аби і куртизанки, і клієнти заметушилися, збираючись.

Карамелька чхнула. Повів квітів, спецій і випічки ятрив горло протягом усієї дороги до площі Бога й Богині. Мадам підштовхнула її і подружницю і тоді Карамелька побачила саму площу. Вона вчула щось недобре. Увесь Метрополь зібрався там: куртизанки і поважні панянки; поважні пані та панове, чиновники, крамарі, пекарі; придворні і їхні слуги та слуги їхніх слуг; дружини, доньки і коханки; чоловіки і сини — закононароджені та байстрюки. Площа, оперезана білосніжними аркадами, пістрявіла найдорожчими і найкращими вбраннями: оксамитом, шовком, хутром і блискучою шкірою. І найдешевшими, але все одно найкращими, які малися: вовною, домотканим сукном, рядовиною і затертою шкірою. Куртизанки теж зодягнулися якнайкраще: Мадам наказала гідно репрезентувати їхній бордель. Та справа була не в цьому. Справа була в тому, що на площі, серед цього пістрявого і найдорожчого вбрання височів підмосток. Він зовсім не пасував помпезності білосніжних аркад і величності Храму. Такі підмостки стояли в Агорі. Карамельку пройняв мороз поза шкірою. На підмостку стояло дві колоди, старі, просякнуті застиглими багряними патьоками. Понад колодами височіли стовпи, мотузки погойдувалися на прохолодному вітрі оманливо спокійно. Та Карамелька вже бачила, як такі мотузки розтинають тіло на чотири частини. Бачила, як кров струменить недбало зладнаними дошками підмостка. Як голови котяться, щойно сокира втинається у колоду. І тоді вона вперше вчула, що насуває щось недобре.

— Дорогу! — їх штовхнув стражник. Мадам ухопила дівиць за рукави і відтягла.

Натовп розштовхали солдати. Серед пістрявого якнайкращого вбрання з’явилося сіре і зовсім не найкраще. Поміж циліндрів та капелюшків пливли картузи та хустки теж сірі, вимазані в сажі. Стражники привели на площу навіть двоєдушників із завше замкненого робітничого кварталу. Це було вдруге, коли Карамелька вчула недобре.

Карамелька зустрілася поглядами з жінкою-робітницею і насупилася: у неї була гарна пам’ять на лиця, оскільки впізнання було запорукою гарних почастунків. Було важливо вітатися з клієнтами на вулицях міста, аби переконати їх у значущості проте не коли вони фланірували з дружинами попід руку тоді варто було перейти на інший бік вулиці. Невпізнання, як і впізнання, часто теж було запорукою гарних почастунків. Тож Карамелька жінку назнала. Та влаштувалася до борделю прибиральницею за кілька тижнів до того, як генерал Паллак ледь не віддав Богам душі просто в трапезній, коли частувався їхнім пивом (Карамелька тоді сиділа просто в нього на колінах і пропонувала бодай раз почастуватися чимось смачнішим від напоїв та наїдків. Якби він не відмовився, може б і не отруївся). Карамелька добре пам’ятала, як лютував — вперше і востаннє на її пам яті князь Корвін. Дівчина гадала, він убив ту жінку, але вона пройшла повз, жива й здорова і навіть — Карамелька остовпіла від такого нахабства — усміхнулася їй.

У повітрі став важкий трунок лілій, тубероз, лаванди та резеди. Ліхтарі довкола зашипіли, розсіюючи пахілля просто понад юрбою. Карамелька закашлялася. Подружниця постукала її по спині. Проте напад не вщух. Сьогодні з ліхтарів віяв особливо в’їдливий повів резеди, а у Карамельки на неї була алергія. Вона обвела почервонілими очима усі двадцять ліхтарів та задумалася: а як дихалося двоєдушникам, які видерлися на них, аби краще бачити Його Величність? Судячи з їхніх щасливих обличь — пречудово.

Ліхтарі знову зашипіли. Карамельку протнув сутужний хрипкий кашель, та його згуки втонули у ревоті натовпу.

— Довгих років Правителеві Підмісячної Імперії! лунало звідусіль.

Лунало так радісно, так щиро, що й попри задуху Карамелька й собі відчула ту радість. Вона теж закричала — так щиро, як тільки могла. Десь на задвір’ї пам’яті промайнули слова князя Корвіна про те, що Правителя потрібно звергнути, іще далі промайнув спогад про те, що Карамелька зі словами князя погоджувалася, і навіть щиро гнівалася з того, що до князя Корвіна нікому така чудова думка на гадку не спала. Знову зашипіли ліхтарі, і в грудях Карамельки не лишилося анічого, окрім задухи і почуття любові до Правителя.

Краєм ока Карамелька помітила, що робітники загального запалу юрби не поділяли. Вони натягли на лиця хустки. Куртизанка і собі натягла кашне на носа. Повів резеди вщух. Кашель в грудях погамувався. Навіть в думках дівчини ніби прояснилося.

Натовп зайшовся гулкотом — настільки ж радісним, наскільки й відчайдушним. Він більше нагадував тваринне ревтіння, аніж людський поголос.

Один за одним, довкіл площі запалилися ліхтарі. Вогонь у них запломенів чистим білим світлом. Засяяли вогні на величних вигинах храму. Статуї Бога і Богині оповила м’яка білосніжна заграва, що ледь тремтіла, як тремтіли полискі спрямованого на них світла. Здавалося, Боги живі, здавалося, Боги дихають.

Його Величність виринув з воріт Храму. Карамелька не бачила його лиця з величезної відстані — куртизанками було зась подаватися до храму, хоча на День Піднесення Духу Мадам мала сплатити за спасіння їхніх душ подвійну вартість. Та Карамелька бачила, як Правитель розвів руки, ніби приймаючи нестерпний ревет його підданих, ніби насолоджувався ним.

А тоді він звів руку, з ліхтарів заструменіло інакше пахілля. Ревет натовпу вщух.

Запала тиша.

Ліворуч від Правителя став його син. Над площею розкотилося гучне Правителе зітхання. Піддані сторожко перезирнулися. Хто посмів так осмутити Його Величність? їхні очі вихоплювали озброєних стражників по периметру площі. Кого і як за це покарають?

—Затемнення, свідками якого ми стали — це не просто небесне явище. Усі ми поринули в морок невизначеності та небезпеки, яку провадить за собою пітьма, — Правитель звів руку до неба, як їх зводили статуї Бога й Богині над його головою. Так він застиг на кілька довгих митей. Він склав руку в кулак і опустив погляд, сповнений гніву на своїх підданих. — Лже-Правителька, мерзенна Моранова Чаклунка і Причинний князь прагнуть відібрати в нас наші життя. Вони прагнуть відібрати в нас нашу віру, викривити наші цінності, знищити усе, у що ми віримо.

Це було втретє, коли Карамелька вчула недобре.

Один за одним, згасли усі ліхтарі. Площу оповила темрява. А тоді згасли вогні на Храмі. Бога і Богиню поглинув морок.

—Я на повний голос свій попереджував князя Кабірії, покійного Натаїра з роду Халів і князя Невриди, покійного Івейла з роду Симургів, сподіваючись вивести з їхніх уражених сердець параліч волі й духу. Я намагався відкрити очі їхні на страшну небезпеку, що йшла від лукавої, нещадної чаклунки, Лже-Правительки, пожадливої до влади, яка заради трону ладна піддати терору наш народ і піти агресивною війною супроти нас з вами, а після того — і супроти народу Імперії Сонць!

Площею розполонився нажаханий погук. Двоєдушники сторожко перезиралися. Часом чи не виявився сусід Причинним князем, а сусідка — Лже-Правителькою. їхні очі вихоплювали озброєних стражників по периметру площі — на випадок, якщо їхні сусіди таки виявляться Причинним князем чи Лже-Правителькою.

— І хоча мій голос не був почутий до того, — Правитель приклав руку до грудей і схилив голову, ніби почувався розпачливо, — я вірю, що мої піддані почують його тепер! — Він звів голову і поглянув на своїх підданих. — Слухайте же мене уважно!

І вони слухали, застигнувши, наче були єдиним величезним організмом, що затамував свій подих.

—Час спливає. Часу на даремні дискусії не лишилося. Ми маємо діяти негайно, ретельно і рішуче — так, як завжди діяли істинні імперці.

Серед мороку, що оповивав площу, спалахнули промені. Вони осяяли Правителя. Здавалося, не існувало ніяких Богів серед фронтонів Храму. Здавалося, існував лише Правитель.

— У часи Великої Війни супроти єдинодушника Александра Македонського нам була необхідна фанатична, рішуча воля для того, аби подолати небезпеку; сила характеру, спроможна подолати будь-які перешкоди; глибока рішучість для досягнення нашої цілі; залізне серце, спроможне витримати будь-яку внутрішню і зовнішню битву. Так буде і сьогодні.

Правитель кивнув. І натовп закивав йому у відповідь.

— Наша армія — це наш єдиний захист. Наша армія — це ми самі, — запалали ліхтарі, осяваючи юрбу. Двоєдушники подивовано озиралися, ніби бачили інших ледь не вперше в житті. — Станьте на захист Підмісячної імперії від Темної скверни. Вступіть у битву супроти мерзенної Моранової Чаклунки і Причинного князя. І здобудьте перемогу у цій битві!

Правитель знову розвів руки, наче намагався обійняти своїх підданих. Його лице зоріло усмішкою. «Майже батьківською», — прошепотів хтось у юрбі, як ці слова розполонилися усією площею. Хто став тим двоєдушником, хто вперше те промовив, так ніхто і не дізнався, оскільки потім знайшлося зо два десятки осіб з різних кінців площі, які стверджували: ці слова вимовив їхній сусід.

— Ви готові йти до кінця? — голос Правителя розрокотився понад площею, могутній, повний сподівань.

Розійшовся повів резеди. Здійнявся схвальний ревет.

— Готові вирізати чорне серце з грудей Моранової Чаклунки? Ревіт, здавалося, здійнявся навіть понад головами Бога і Богині. — Готові зітнути божевільну голову з плечей Причинного князя? Карамелька відсахнулася від подружниці, яка гнівно закричала: «Так». Вона озирнулася до Мадам. Але і та здійняла вгору кулак, щиросердно обіцяючи Правителеві принести голову того, кого не менш щиросердно до того називала своїм любим другом. їхні з Алкменою очі знову перетнулися. Вона не заламувала рук, не зривала голосу, обіцяючи Правителеві вбити панну Ріну і князя Корвіна. Ніхто з робітників того не робив. Вони лишень щільно притискали до облич хустки. Попри Карамельку майнув чоловік він теж притискав хустку до лиця. Він протовпився до Алкмени. Карамелька побачила, як на коротку мить у його руці забілів маленький клаптик паперу. Іще одна мить, і він зник у брижах рам я Алкмени.

Це було вчетверте, коли Карамелька вчула недобре. Адже почерк на папері вона впізнала. То був почерк князя Корвіна.

— Ми зобов’язані зробити це, поки вони не знищили Підмісячну імперію! — розносився голос Правителя, як розносився уїдливий повів резеди. — Зберімо ж свої сили і звільнимо Підмісячну імперію від брехні й пітьми!

Метрополь підхопив останні слова Правителя без тіні сумніву. Майже всі — окрім робітників і Карамельки. Куртизанка позадкувала та наштовхнулася на командира чоти стражників. Це було вже вп’яте за день, коли Карамелька вчула недобре. Командир примружив очі, вглядаючись у кашне, яке вона притискала до лиця. Карамелька відвела його від уст, а тоді, зоріючи тією особливою звабливою усмішкою, якої навчила її Мадам, вигукнула:

—Звільнимо Підмісячну імперію від брехні й пітьми!

* * *

Човен князя Івейла не погойдувався на хвилях Тірасу супокійно. Чорні води ріки були тривожними. Над Невридою віяв крижаний вітер. Віття сосен Вовчого лісу маялися зі стугоном наче їх хилила незрима сила, яка вітром не була. Пробі, так воно й було.

Берег Тірасу заповнили селяни. Вони не вигукували «Забери нас із собою». Вони зберігали мовчання. Вони прийшли впевнитися, що прах князя Івейла справді розвіє крижаний північний вітер над бурхливими водами ріки.

Селяни помічали їх — тіні, що снували поміж сосен Вовчого лісу. Вони прикладали «двоповні» до губ і стискали заховані у кишенях «триниття».

Панство тіней не помічало, як не помічало альвів і брауні, як не помічали багато з того, що ставалося проти їхніх очей. Вони воліли б не помічати й селян, близьке сусідство з якими псувало врочистість моменту. Як і селяни, частина аристократів прийшла переконатися, що прах князя безповоротно розвіється понад Тірасом. Як і селяни, вони уповали на нову княгиню. Але, на відміну від селян, панство більше сподівалося на те, що княгиня Лукреція стане правителькою слабкою, нерішучою, чутливою до добрих порад — добрих для кожного конкретного аристократа, який цю пораду надасть.

Їхні губи кривилися вдоволено: княгиня Лукреція досі не наважилася випустити стрілу в човен батька. Вона займала його важке різне крісло і дивилася просто себе. Вона чекала.

Панство ж нетерпляче горнулося у підбиті хутром плащі. їм кортіло чимшвидше повернутися до тепла своїх маєтків, аби зачинитися від тривожних думок про скору війну. Не одну. Про дві війни. І, якщо «загострена воєнна ситуація в імперії» могла оминути розміреність триб їхнього життя боком — варто було віддати Метрополю рабів і селян, а самим — німувати, то «загострена воєнна ситуація за її межами» могла спопелити їхній розмірений триб життя до Морових псів.

— Скоро його вже підпалять? — запитав змій селянина, метнувши поглядом до іншого змія, що спинився побіля Каліпідського посла з тим же запитанням.

— Княгиня все ніяк не випустить стрілу, — одповів йому чоловік, звівши брови. — Ходім, брати, — кинув він чоловікам зі свого поселення і повернувся до князя Івейла спиною.

— Мені здається, тобі дуже хочеться залишитися до кінця, — змій примружився, вглядаючись в очі селянина. Його рука майнула до кишені, де тепер лежала зірвана з шиї чоловіка срібна «двоповня». — Розумію, ти гнівишся. Але, можливо, сьогодні ти знайдеш кращий вжиток для свого гніву.

— Так, — побіч селянина з’явився інший змій. — Зрештою, якщо на кого й тримати гнів, так це не на князя. Він лише виконував волю Правителя. Це Правитель наказав відібрати у вас останнє.

—Правитель наказав, — повторив селянин, не маючи сили відірвати погляду від зелених зміїних очей.

— І це Правитель наказав убити князя Івейла. Аби не було кому заступитися за вас, — протягнув перший змій, звертаючи лице селянина до себе. — Він і решту князів хоче вбити. Аби простий люд зовсім занапастити.

— Що ти мелеш? — до них підійшов другий селянин. Він відштовхнув змія від друга. І в цей момент втратив своє «триниття».

—Потрібно звергнути Правителя, — змій уже вихопив його погляд. — За будь-яку ціну.

Він хижо посміхнувся, як посміхався кожен змій, волі якого підкорялися.

—Звергнути, — повторили обидва селянина.

— Звергнути, — повторив аристократ зі свити князя Каліпіди.

Князь Мередідд озирнувся до посла, примружившись. Він його слів не розчув. Князь щільніше загорнув поли плаща — південні народи не були звичні до пронизливої північної зими.

—Довго нам іще чекати? — нетерпляче запитав він, роззираючись. Мередідд пошкодував з десяток разів, що погодився на вмовляння доньки прибути на похорон князя Невриди, з них — не менш як п’ять разів — на вкритому снігом березі Тірасу.

— Деревина Вовчого лісу вартує того, аби трошки почекати, Аріелла взяла батька попід руку і манірно помахала Лії. — Як, до слова, і сама княгиня.

Вона пограла бровами. Батько гмикнув, розгадавши намисел доньки. Він обвів княгиню вже інакшим поглядом — менш роздратованим, але більш оцінювальним. Його шпигуни в Будині переказали слова Лукреції тієї ночі, коли Мадій розірвав заручини сина та княжни. Вона запевняла, що була сильною і родовитою.

Закричала дитина. За кріслом княгині з’явився старший субординат і протягнув згорток Лукреції. Сам старший субординат (і тут брови князя Мередідда злетіли) зайняв крісло, яке раніше належало наслідному князю. Мередідд цокнув язиком і відвернувся. Княгиня втратила для нього інтерес: первісток у неї вже мався. Новий повів вітру змусив князя зіщулитися. Він потер скрижанілі руки. Йому вже не йнялося укласти кілька контрактів: здавна було відомо, що війна якнайкраще впливає на капітал — якщо обрати правильний бік.

— І довго нам ще чекати на круків? — тим часом запитав Нал у Лії— достатньо гучно, аби почули інші намісники, проте не так гучно, аби його слова долинули до делегацій Будину й Каліпіди. — Ми не на бал зібралися. Війська Метрополя от-от виступлять зі столиці.

— Чекатимемо, скільки знадобиться, — Лія не вдостоїла його й поглядом. — Коракси разом зі субординатами, поміж іншим, вже стоять на кордоні Невриди й Кабірії. Гліганів я там не бачила. Гадаю, невеличкий відпочинок стане для вас корисним, перш ніж ви станете з ними пліч-о-пліч.

Княгиня лиш тоді звела на намісників погляд і подивилася кожному в очі. До їхньої честі — навіть Нала — ніхто очей не відвів. Кожен з них запідозрив, що настав час зробити звершеній княгині Ралфіні послугу, про яку вона просила. Князь Корвін міг будь-якої миті забажати військової підтримки.

І невдовзі вони переконалися, що їхні підозри були повністю виправданими.

Поодинокі сполохані вигуки вчулися у задніх рядах натовпу. Гул наростав. Дехто з двоєдушників спробував втекти. Лія подала знак. Субординати оточили пляж. Почувся стукіт ратиць. Чотири Темних Вершники наближалися до берега Тірасу. їхні темні тіні слідували за ними, наче вірні гончаки.

— Якого Мора вони тут забули? — Мередідд звівся, ледь не перекинувши важке крісло.

— Аби стати нашими Правителями, — спокійно відповіла Лія.

Мередідд запитально поглянув на князя Мадія. Ведмідь йому кивнув. Князь Каліпіди закмітив, що Мадієва свита була значно більшою, ніж на похороні Натаїра, і складалася вона не з аристократів, а другожів. Він товариша не звинувачував — під плащами його супутників також ховалися мечі.

— Отже, звинувачення Правителя правдиві, — протягнув Мередідд, спостерігаючи за тим, як тіні тягнуться за Вершниками. — Вони справді хочуть підірвати державний устрій.

—Уже підірвали, — Аріелла взяла батька попід лікоть. А ми допоможемо їм довести справу до кінця.

— Підрив державного устрою — це задорого, — він потис долоню доньки, — в усіх сенсах. Ідеї, навіть найбільш натхненні, стільки не коштують.

Аріелла скинула його руку.

— Це буде твоя найбільша помилка, батьку, — сказала вона.

У війні необхідно обрати правильний бік.

Мередідд криво всміхнувся доньці. Він перевів погляд на Першого з Вершників, ким був Корвін з роду Каганів, а потім пригадав поголоси, які вітали довкола крука і Аріелли.

—Ти свій бік обрала, — він кивнув, підмітивши, що під рукавом Аріеллової сукні проступали обриси кинджала. Він відкинувся на оплічник крісла. — Вочевидь, небезпідставно. Що ж, подивимося, що відбуватиметься далі.

В очах селян читався жах. Здебільшого, в очах тих, у кого сотня зміїв, що блукали натовпом, вже встигли поцупити «двоповні». Ті з селян, які ще ховали «триниття», поштиво схилили голови. Одначе, і їхні плечі проймав забобонний дрож.

Вершники спішилися. Перший з них з винятковою для Темного Духа галантністю простягнув руку Четвертому з них, і той зіскочив з коня з жіночою грацією. Двоєдушники — не без допомоги субординатів — розійшлися, оголюючи коридор, який вів до підмостя.

Тіні довкіл Вершників розтанули, відкривши тих, хто приховувався під їхнім покровом.

— Отже, Причинний князь і Моранова Чаклунка бажають стати нашими Правителями? — запитав Мередідд наче б то Аріеллу, але гучно, аби вчула юрба. Князь спостерігав без особливого ентузіазму, за тим, як Корвін і Ріна сходять на підмостя. І яка у них політика? Погуляння і жертвоприношення?

—Тут не всі. Ми розпочнемо лише після того, коли з являться решта, — Корвін перевів погляд на намісників регіонів. — Де жінки?

— Це смішно, — скривився Нал. Він свою дружину волів тримати якнайдалі від політичних справ.

— Ваші дружини, сестри, доньки і племінниці. Кожна жінка, яка досягла повноліття, повинна нас вислухати, — додала Ріна.

— На нас от-от нападуть, а ми шукатимемо по князівству жінок? — Нал підвівся.

Палахнуло чорне полум’я. Воно оточило пляж по периметру. Вепр сів на місце.

— Ми все ж почекаємо, — Корвін осміхнувся, надаючи можливість найбільш дурним і допитливим двоєдушникам перевірити, наскільки пекучим був чорний вогонь. — Покличте їх. Кожну, кому небайдужа власна доля і доля імперії.

Минуло не так вже й багато часу. Мередідд запідозрив, що жінки, про яких ішлося, запрошення на похорон отримали значно раніше, ніж Темний Вершник і Моранова Чаклунка виказували. Аріелла лишень всміхнулася батькові, стенувши плечима. Тієї миті побіля їхньої свити зупинився кінь. Це була третя донька Мередідда. Вона розцілувала батька у щоки, а тоді вони з Аріеллою красномовно перезирнулися. Мередідд запідозрив, що гідно виховав кожну з них, лишень пошкодував, що їхні чесноти, а саме потайливість і лукавість, могли зіграти на руку не йому.

Прибували усе нові й нові карети, усе нові й нові рисаки несли в своїх сідлах все нових і нових вершниць.

Ріна спостерігала за тим, як Корвін поштиво кивав деяким жінкам. Одна з них — пані глибоко заміжня (судячи з величезної обручки) і глибоко заможна (судячи з пишного криноліна її сукні), минувши князя Мередідда, присіла перед Корвіном у кніксені.

— Пані Мадлен, — він поцілував її руку, — ви навіть не можете уявити, який щасливий ваш покірний слуга з того, що бачить ваше благоліпне всміхнене личко серед цих серйозних обличь.

— Як бажаєте впевнити мене в тому, що моєму чоловікові варто доєднатися до вашого війська, вам доведеться запропонувати мені дещо краще від білих іберісів, — вона звіяла з чола золотаву сталку і розтягла пухкі губки в насмішці. Вона була звернена не до Корвіна. Вона була звернена до Ріни. — Наприклад, місце при дворі.

— Будьте певні, — відповіла Ріна, коли зметикувала, що заперечень від Корвіна очікувати не варт.

— І потрібно буде поміркувати, куди моєму чоловікові експортувати стільки дорогоцінного каміння, якщо вже ми на грані розриву дипломатичних відносин з Імперією Сонць — а ми точно на грані розриву, оскільки, я підозрюю, їм не надто прийдуться до душ темні при владі.

— Савер саме збирався зробити замовлення, — Корвін дістав з внутрішньої кишені мундира конверт, адресований чоловікові пані Мадлен, тобто пані М. — Нам терміново знадобилося каміння. Велике і блискуче. Сподіваємося, до наступного вечора ваш чоловік зможе допровадити караван до кордону. Шлях через Невриду буде вільним.

Пані Мадлен, вона ж пані М. спозирнула з-за спини Корвіна на княгиню Невриди. Лія привітно їй кивнула. Жінка сховала конверт. На її пухких губках розквіт вдоволений усміх.

— Мені напрочуд сподобався Бодлер, — кинула вона Ріні перед тим, як зробити кніксен і випурхнули до свити князя Мередідда.

Так Ріна врозуміла, що заможні й заміжні пані, з якими Корвін вів листування, направду були не тільки заміжніми, заможними, а ще й здогадливими. Нездогадливою була лишень сама Ріна.

На берег Тірасу спустилася ніч, коли берег врешті був сповнений жінок, яким були небайдужі власна доля і доля імперії. Окрім знатних пань, на пляж — не без крутійства зміїв з Габорської темниці — прибули й жінки-селянки. Двоєдушники запалили смолоскипи. Запалили не без задуму: частина з них усе ще сподівалася, що полуміння відлякає Темних Духів. Але Темні Вершники і Моранова Чаклунка не зотліли від їхнього палу. Навпаче, виглядали вони, нехай дещо знудженими, та все ж сповненими життя.

— Гадаю, тепер тут присутні всі, хто має. — Князь Корвін виступив уперед. — Ви ставите собі питання: навіщо ми зібрали вас тут. І я дам відповідь. Я, Корвін з роду Каганів, князь Саверу, Перший із чотирьох Темних Вершників виступаю супроти тиранії Правителя Підмісячної імперії. Ріна Безрідна, старша донька князя

Невриди, єдина донька Верховної Правительки, Моранова Чаклунка, Четверта з Темних Вершників виступає супроти його тиранії разом зі мною. Ми збираємося його звергнути. І ми просимо вас стати на наш бік.

Двоєдушники із недовірою споглядали на Корвіна. Полиски полум’я вигравали на його обличчі — завзятому, та все ж надто молодому. Більшість присутніх не пам’ятали тих часів, коли імперією правив хтось, окрім Правителя. Правитель видавався їм вічним — тим, чий прах ніколи не розвіється понад рікою, чий прах ніколи не знатиме миру. Правитель пережив навіть князя Змія, пережив його сина Натаїра. Тепер вони ховали князя Івейла, а Правитель, як і завше, сидів на золотому троні Метрополя. Як і завше, його лице вкривала пудра, а підборіддям стікав сік персику. Було складно уявити пудру на молодому лиці князя Корвіна, сік персика на його підборідді. Легше було уявити його бліде лице у човні на річці Тірас.

— Ви питаєте, яка наша політика? — Корвін скосив очі на Мередідда. — Вести війну. З усією силою, яку нам дарували Боги — Світлі і Темні. З усією відвагою, яка сповнює наші душі — не важливо, дві їх, чи лише одна.

Пляжем покотився гул. Мередідд гучно видихнув, спробував звестися, аби піти геть, але на його передпліччя лягли дві жіночі руки — його доньок.

Корвін обвів натовп поглядом, ніби намагався переконатися, що кожен з присутніх чітко почув його слова. Він бачив те, на що очікував: розгубленість і страх. Страх майже первісний, яким був звіриний жах. Правитель для багатьох і справді видавався звіром — могутнім, небезпечним, непереможним.

— Вести війну. Супроти хтонічної за своєю суттю тиранії Правителя і тих, хто його підтримує. Супроти мерзенних переступів, здійснених рукою його і його сина. Супроти рабства. Супроти нерівності. Супроти підлості й брехні. Ось у чому суть нашої політики.

Гул подужчав. Корвін зі стриманою усмішкою вичікував, коли поголоси страху, недовіри і гніву розсіються пляжем, подібно темній димці, яка приховувала істину подобу Темних Вершників. Він спостерігав за тим, як змії знову і знову заглядають присутнім в обличчя, і як в цих обличчях тьмянішає вагання.

— Ви запитуєте себе, яка ж наша ціль? Перемога. Перемога за будь-яку ціну. Перемога, всупереч жаху, який сковує наші душі. Перемога, навіть якщо шлях до неї буде довгим і заплутаним, як шляхи в Лісі Забуття.

Вони примовкли. Нехай усе ще з недовірою,-та вже мовчазною, вони зосереджено слухали князя.

—Тому що без перемоги, — Корвін ходив підмостим з боку в бік, наче замкнений у клітку звір, ладний напасти, заледве двері розчахнуться, — нам не вижити. Ні тим, хто вірить у Темних Богів, ні тим, хто вірить у Світлих. Ні слугам, ні панам. Ні чоловікам, ні жінкам. Ні, зрештою, нашим дітям.

Мередідд підвівся. Ігноруючи погляд княгині Лукреції, повний тихого несамовитого гніву, він, заклавши руки за спину, вийшов у центр підмостя.

—Яка різниця? Скласти голови, аби змінити одного тирана на двійко інших, — звертався він більше до натовпу, аніж до Корвіна.

— Ріна, — Корвін простягнув руку, і дівчина стала попліч нього, — стане останньою Верховною Правителькою в історії Підмісячної імперії.

Погляди двоєдушників звернулися до Ріни. Вони бачили, що поруч князя Саверу стояла жінка з поставою людини не інакше як упевненої в собі, яка споглядала на них з холодною рішучістю, гордо звівши підборіддя. На її голові не було корони, та ніхто б не осмілився заперечувати, що корона їй би личила.

Їхнє враження було хибним. Її руки змокли. Спиною стікали краплі холодного поту. Вона вглядалася в обличчя у натовпі, та не віднаходила підтримки. Неумисне, та вона вишукувала каміння в їхніх руках, що мало полетіти у неї. Вона вишукувала батоги, якими її висікуть. І мечі, якими після того відрубають голову, а тіло четвертують. Ріна боялася. Хоча й усвідомлювала, що боятися не мала права. Вона відчувала: Корвін теж боявся. Тому що рука, якою він стискав її долоню, теж змокла. Але тримав він себе з бездоганною упевненістю. Жодний м’яз його обличчя не видавав сумнівів. Жодна нота його голосу не пройнялася треметом.

— Я ж стану останнім Правителем. Імперія зникне. І постане Республіка.

Говорив він із палом. Погляд його променів упевненістю так, наче у передгрозяному небі він уже бачив знамення, які підтверджували правдивість його слів. Наче ниті Мойр тягнулися до самого того дня, коли Підмісячна республіка почне своє існування. Наче самі Боги не мали сили це відвернути. Його уста розтяглися в усміху — переможному, наче поле бою залишилося позаду, наче на його очах на щитах уже виносили тіла ворогів. Наче над небом уже розійшовся переможний клич.

— Республіка, де не відрізнити світла від пітьми. Тому що світло і темрява будуть єдиними, як це було до зведення Великої Стіни.

— Пропонуєш повірити байкам блазня? — запитав Мередідд.

— Ні, — Корвін на князя навіть не поглянув. Він мовив винятково до тих, хто стояв попід підмостим, до тих, хто стояв на найвіддаленіших кутках пляжу, до тих, хто витягнув шиї, аби краще його бачити. До тих, кому судилося стати його армією. — Я пропоную вам пролити кров, сльози й піт, аби наші діти та внуки жили у світі, де найвищу ціну мають життя та воля.

Коли він закінчив промову, двоєдушники переконалися в тому, що князю Саверу і самому личила б правительська корона.

Розлунилися оплески. Не бурхливі оплески натовпу, що повірив словам промовця. Це були одинокі плески. їхня луна долітала з дальнього боку пляжу, неосяяного смолоскипами. Князь Ален плеснув іще тричі, а тоді опустив руки.

Огоскіт над пляжем згас.

Проскреготіло лезо зброї. Алена оточили коракси і субординати. Вони наставили вістря на князя Алазони.

— Якого Мора? — проревтів Мадій. Князь Будину зірвався з місця. Воїни і селяни розступалися перед ним. Мадій вхопив Алена за комір сюртука і струснув. — Я тебе власними руками спопелю.

Фелан і Даннаміс зійшли з підмостя, коли продзвенів не наче перелуння дзвоників, але наче дзвін ножа — голос княгині Невриди.

—Я сама.

Вона передала дитину одній зі знатних пань своєї свити, зійшла з підмостка і рушила через пляж. Пелени її траурної сукні тягнулися мерзлим піском, ніби довкола Лії згусали тіні. Вона спинилася за кілька кроків від Алена. Здавалося, човен з тілом Івейла застиг поміж ними.

—Я прийшов ушанувати пам’ять твого батька, мовив князь Алазони. — Моя честь помщена. Кара звершилася. Справедливість відновлено. Я не тримаю на нього зла. І я готовий побажати миру його прахові.

Лія довго вдивлялася в обличчя Алена, розсічене розсипом зморшок, що з’явилися не через старість, а через роки, які він провів у понурих спогадах про минулу невдачу і солодких мріях про помсту в майбутньому.

—Ти вбив тринадцять субординатів, — на кінчиках пальців княгині запалав вогонь.

— Пробач вже, Лукреціє, справа честі, — Ален схилив голову, як схиляли ті, хто незнарошне зламав кілька троянд у господарському саду. — Для мого покоління це поняття мало значення.

—Тринадцятеро субординатів. Тринадцять членів моєї зграї. Ти залишив сімох жінок вдовицями. П’ятьох дітей сиротами, - її голос сповнювався ненавистю. Пламіння в її руці заіскрило жаркіше.

Ріна схилилася до Корвіна.

— Не дай їй убити його.

— Вона в своєму праві. Правитель повернув Право на Бій. За законом, якщо вона вб’є князя, отримає Алазону. Нам не завадила б їхня підтримка. Воїни вони нікудишні, проте лічеці відмінні, — відповів Корвін, але Ріна побачила ясно, що від того, що відбувалося, він не був у захваті. Вона побачила також, що ногами селян і воїнів зміїлися примарні чорні язики туману. Вони тяглися до ніг князя Алена.

—Тоді вона заплямує руки в крові.

Вони обидвоє опустили очі на руки Ріни. Дівчина, як робив це її брат, поки іще був живий, розтирала кисті до червоного, наче кров з них було не відмити.

— Тоді це зроблю я, — Корвін зіткав з чорного полум’я меч. Рука Ріни лягла на його передпліччя. З підмостя князь так і не зійшов.

— Девон врятував моє життя. Він намагався мене попередити. І навзаєм він попросив нас обох пам’ятати, що Алазона врятувала доньку Верховної Правительки. Він знав, що ми забажаємо вбити батька.

— Іменем Невриди! — продзвенів голос Лії над Тірасом.

— Я не бачив його імені на твоєму тілі, — Корвін насупився. Він нетерпляче стискав руків’я меча. — Ти можеш порушити обіцянку.

Субординати поставили Алена на коліна. Субординати відтіснили кебрів від князя. Заскреготіли мечі, спалахнули огніти.

— Не так я хочу розпочати нову еру, — Ріна похитала головою. Вона зітхнула і погляд її став твердішим. — Ну-бо, оплети мене тінями, аби я виглядала страхітливо.

— Хочеш знову привести мені армію? — Корвін вигнув брову. Тіні заввивалися довкруж дівчини.

— Якщо не вийде, тоді ти вб’єш його. Але не Лія.

Ріна спалахнула чорним пломінням. І субординати, і Лія, і сам Ален застигли, спостерігаючи за тим, як язики чорного вогню звиваються довкола неї, як вони витанцьовують, сплітаються і шиплять. У небо злетіли чорні іскри. Попід ногами Ріни стелився густий чорний туман. З туману звелися два чорних вовки. Звірі, зіткані з темряви, кинулися вперед, розлякуючи тих, хто перетинав їм шлях. Моранова Чаклунка гайно попрямувала пляжем, не зустрічаючи на своєму шляху нічого, окрім трепету селян і настороженості аристократів.

Вона завмерла перед Лією і Аленом.

Ріна прочистила горло, та цей згук втонув у язиках полум’я, що її огорнули.

— Я, донька Верховної Правительки, наступна Верховна Правителька, — Ріна зробила паузу, стишуючи насмішку з того, як тіло

Алена пройняла трясовиця, — і остання Верховна Правителька, готова дарувати тобі, князю Алене, життя.

Ріні довелося витримати погляд Лії. Це був найгірший з поглядів. Тому що в ньому читався гнів того, кого зрадили. Дівчина відвернулася від княгині і поглянула — якнайзверхніше — на князя Алазони.

— Я готова дарувати тобі життя в обмін на повну покору. В обмін на армію кебрів. В обмін на твоїх лічеців і знатниць.

Вовки вишкірили сполум’янілі чорні морди. Князь Ален опустив голову.

—Я не можу виконати твою умову.

Вовки зайшлися риком. Ален розкрив поли плаща. Розстібнув сюртук і сорочку. Ріна побачила збагряніле ім’я, яке жодного разу не зустрічала в Підмісячній імперії: Александр. Заледве князь міг укласти угоду з божевільним тираном, який загинув більш як дві тисячі років тому.

— Опісля невдалого перевороту я уклав з Правителем угоду. Усі ми уклали в обмін на життя, — він метнув погляд на князя Мадія — не присоромлений, але смиренний. — Метрополь отримав право на п’ять тисяч кебрів. І на три тисячі лічеців та знатниць.

Корвін стояв позаду Ріни, схиливши голову набік, пильно вглядаючись в лице Мадія. Його губи дрижали, наче йому страшенно кортіло запитати: яку угоду уклав князь Будину, вимінявши своє життя на життя його батька. Корвін запідозрив, що це було пов’язано зі раптовим розірванням заручин між наслідним князем Жюліаном і княжною Лукрецією і не менш раптовим підписанням шлюбної угоди між Мадієвим сином та принцесою клану Пум Імперії Сонць.

— Скільки кебрів лишилося в Алазоні? Скільки залишилося лічеців? — нетерпляче запитала Ріна.

—Тисяча воїнів моєї особистої охорони і дві тисячі лічеців і знатниць.

Ріна кивнула. Вона дістала з кишені кинджал і розітнула долоню.

Корвіне, — Лія стисла лікоть князя. Її шепіт був просякнутий болем.

— Він вбив субординатів так само, як Дан вбив дружину Клавдія — яка теж була б твоєю підданою. Уб’єш мого брата за це? — Корвін не дочікувався відповіді. Тому що знав її напевне. — Ти ще цього не втямила, але твоя сестра робить тобі послугу.

Ріна й Ален потиснули скривавлені руки. На їхніх тілах закарбувалися імена.

— Подякуй своєму синові, — Ріна потяглася до самого Аленового вуха. — Він врятував моє життя. І лише тому я залишаю тобі твоє. Але якщо я дізнаюся, що Алазона співпрацює з Правителем, Луцієм чи Катоном за моєю спиною, ти помреш тією ж смертю, якою загинули ті тринадцятеро субординатів. І не тільки ти.

Князю залишалося лише кивнути. Ріна випустила його долоню і відійшла на крок, втираючи руку так, ніби торкалася таргана.

— Ви стали свідками того, — Ріна обвела поглядом селян, воїнів і аристократів, — що нейтралітет тримати не вийде. Настав час прийняти рішення. Найважливіше у вашому житті. Ви з нами чи ви проти нас?

— Ви повстанете супроти тиранії Правителя, або ж продовжите рабське скніння, схиливши голови, оповиті кайданами? — запитав їх Корвін.

Лія озирнулася на човен. Вона стискала руки міцно, наче у них був кишеньковий годинник, який вказував, що час вийшов. Очі її блищали, хоча це міг бути лишень полиск погрібальних вогнів. Коли вона озирнулася до Ріни і Корвіна, полиску вогнів було вже не розгледіти в її очах. Лише рішучість. Княгиня Невриди стала на одне коліно і схилила голову.

— Прийміть підтримку Невриди, наші Правителі.

Швидше, ніж Лія домовила ті слова, на коліна опустилися намісники регіонів, субординати, а за ними — селяни. Змії повільно відступали, ховаючись в натовпі. Поцуплені обереги дзеленчали у їхніх кишенях.

— Прийміть підтримку Будину!

Мадій, хоча кілька десятиліть правління і відучили його ставати на коліна, все ж на них став, і навіть схилив голову, увінчану короною.

Аріелла ступила було вперед, але Мередідд перехопив її руку.

— Вони мене не переконали, — мовив він. — Ми йдемо. І це не обговорюється.

Мередідд відчув, як до кисті його руки притиснули крижане лезо. Він озирнувся.

— Відпусти, інакше відріжу тобі руку, — вперше в очах доньки князь не помітив ані краплі насмішки. Серйозність їй не личила — перетворювала чарівне молоде лице у настрашливу маску. Мередідд повільно прибрав руку. Його брова ледь сіпнулася, видаючи, що князь був заінтригований. Аріелла кивнула. Кинджал вона не прибрала, а обернулася до Ріни і Корвіна. — Прийміть підтримку княжни Аріелли і її особистої стражі!

—Зречешся від свого клану? — запитав Мередідд.

—Я буду не першою. Таїс колись зріклася, — Аріелла стенула плечима. Її уста вигнулися в посмішці. — Але придане все ж заберу, зокрема, оту срібну копаленьку.

Вона натисла на кинджал. Мередідд гмикнув. Він кивнув донці, справедливо вважаючи, що рука, якою він ставив підписи на торговельних контрактах, вартувала більше за занедбану копаленьку. Він сховав руки за спиною і повільно зійшов з підмостя. Лише зробивши кілька кроків, князь зрозумів, що свита рухалася за ним не в повному складі. Його брови поповзли вгору. Вельможі, серед яких він назвав коханців своїх доньок, залишилися біля підмостка. Мередідд видав смішок — не стільки здивований, скільки схвальний. Тепер він розумів, як його молодша донька методично обводила довкола плавця власного батька уже кілька років. Він простягнув руку середущій дочці.

—Пробач, таточку, та я теж не на твоєму боці, — вона взяла Аріеллу попід руку.

Мередідд поглянув на тіло Івейла. Води ріки врешті заспокоїлися. Човен тепер супокійно погойдувався на темних брижах. Наче й Івейл нарешті заспокоївся. Наче він був задоволений.

— Можливо, вони й доведуть твою справу до кінця, — пробурмотів Мередідд, вглядаючись у біле обличчя спочилого — майже безтурботне, яке могли мати лише мертві князі і ніколи — живі.

Він просто пішов з пляжу, поки донька Івейла і син Саргона погордливо спостерігали за тим, як усе більша кількість двоєдушників ставали перед ними на коліна.

Ріна вчула, як її плече стиснули. Лія простягла лук. Дівчина похитала головою.

— Він більше твій батько, ніж мій.

— У мене був час попрощатися з ним, — Лія вичавила усмішку, водночас силкуючись не пустити сліз, — як був час пізнати його краще і полюбити. У тебе не було часу ані для першого, ані для другого.

Ріна звела обличчя до Івейла — самотнього і забутого. На березі Тірасу лилися промови, гула юрба і промовлялися молитви Богам. Але в жодному слові не було імені Івейла. На березі Тірасу не прозвучало спогадів про нього. Не висловилося жалю за ним. На березі Тірасу не лилися сльози за ним. Івейл помер, і тепер лежав у погребальному човні, а за кілька метрів його спадкоємці хмеліли від мрій про майбутнє, яке йому ніколи не побачити.

— Його душі ще не покинули тіла, — почувся Корвінів голос. — Існує вірогідність, що він тебе почує.

— Ти був мертвий. Ти чув тих, хто схилявся над твоїм човном? — запитала Ріна, покручуючи каблучки на пальцях.

Корвін похитав головою. Він не пам’ятав анічого, крім безрадісного сірого неба Лімбо, запаху сірки і тваринного жаху, який просочувався попід шкіру, варто було крижаному подиху Морани торкнутися загривку.

Ріна стрімко підійшла до човна. Увійшла в холодну воду по коліна і застигла — як застигають дорослі діти, усвідомивши, що їм ніяково кинутися в обійми вже старим батькам. Вона не здіймала очей до його обличчя, продовжуючи розглядати шрами на відбатожених руках. Повіяв північний вітер, що мав принести по собі снігопад, і у Ріни заскніли шрами на спині. Вона глибоко вдихнула, готуючись все ж поглянути князеві в обличчя. Думка, наче іскра, зажевріла в голові: «Більше не буде нових шрамів». І ця думка не принесла полегшення. Очі пекло, наче їх посипали вугіллям. Ріна перехилилася через борт човна та взяла Івейла за руку.

—Не в той час не в тому місці, — вона стисла його холодні жаскі пальці. — Та я все ж рада, що ти знайшов того, кого шукав.

Голос її зрадив. Ріна виявила, що так сильно ридала, що їй не було чим дихати. Вона наспіх втерла лице рукавом. А тоді все ж додала — скоріш для себе, аніж для нього:

—Тату.

Невагомий, заледве відчутний доторк ліг їй на голову, а тоді ковзнув вниз волоссям. Лія, бліда, виснажена, затягнута в тісну чорну сукню — втішала її. Ріна її обійняла. Стисла так сильно, як тільки могла. Як давно варто було стиснути. Дівчина обвела поглядом пляж — сотні селян дочікувалися, коли прах їхнього князя нарешті розвіють над рікою. Десятки вельмож уже прораховували, яку послугу зробити молодій княгині в обмін на поблажливість щодо їхніх важливих і не завжди легальних справ. Ніхто горя Лії не поділяв.

Ріна наштовхнулася на погляд Корвіна. Певно, виглядала вона, якнайменше, розгублено, а, скоріш від усього, жалюгідно, тому що князь Саверу перетнув пляж. Його рука лягла Лії на плече точнісінько так, як лягала рука Івейла.

— Він не піде просто як жертва братовбивці, — промовив Корвін їй на вухо. — Його запам’ятають інакше. Як героя.

— Ви обидва не вважаєте тата героєм, — Лія втерла сльози з почервонілої щоки. — Ніхто не вважає.

— Я вірю, що він намагався ним бути, — Ріна стенула плечима і вони з Корвіном обмінялися кивками. — Просто йому не завжди вдавалося.

Вона підморгнула княгині і звела руку. Фелан підніс їй лук і стрілу. Ріна простягла їх Лії. Княгиня Невриди запалила наконечник білосніжним полум’ям і натягла тятиву.

—Не тіште себе ілюзіями, наче війна от-от постукається в наші двері, — звернувся Корвін до двоєдушників. — Бо війна уже розпочалася.

Мій батько, князь Івейл з роду Симургів, став першим полеглим воїном у війні за нашу свободу, — виголосила Ріна.

—І най саме так, і ніяк інакше, князя Івейла з роду Симургів запам’ятає історія, — закінчив Корвін.

І Лія випустила стрілу. Над Тірасом пронеслося вовче виття. Пронизливий сутужний згук розлетівся берегом. Над рікою здійнявся вітер. Ріна затулила носа рукавом: їй здавалося, що вітер приніс із собою повів крові. Її очі, все ще відмічені чорною окрайкою, помітили невиразні тіні поміж дерев на іншому березі ріки. Три жінки. Дівчина судомно глитнула. Але то не були Мойри. Бо силуетів стало чотири — до жінок доєдналася фігура чоловіка. Ріна примружилася: чоловіча фігура була їй чимось знайома. У її грудях наче натяглася нить, яка до того була болісно розірвана. Ріна роззирнулася — ніхто більш, здавалося, силуетів не помічав.

Вовче виття розполонювалося берегом, усе сутужніше й сутужніше. Це не було лише виття субординатів. Це було виття селян.

Полум’я у човні догоряло, і невдовзі в ньому стояли Переправник, вовк і чоловік. Чоловік не дивився на доньок, яких залишив на березі Тірасу. Його пусті, уже мертві очі були спрямовані до протилежного боку ріки — до чотирьох невиразних тіней. Його рука потяглася до них і завмерла — точнісінько як завмирала за життя, коли Івейл не відважувався покласти її на плече кожного з тих, кому належали силуети. На його бліду, примарну шкіру впало багряне сяйво. Над Тірасом зійшли два багряні місяці. Води ріки потемнішали, нагадуючи розбавлене кров’ю вино. Човен плив все далі на захід, а з-під його корми розвіювався прах того, хто за життя був князем Невриди, Івейлом з роду Симургів.

Епоха князя Івейла закінчилася. Настала нова епоха, але ніхто не знав, чим вона відрізнятиметься від попередньої. І чи відрізнятиметься взагалі.

* * *

Вони дивилися, як до Чорних гір тягнулася валка залізних карет, які везли з Габора в’язнів саверської темниці.

—Душе моя, не дивися їм услід з такою осмутою. Якби я хотів відрядити їх на забій, то лишив би у Таборі, — Корвін проводжав карети поглядом. — Одне з габорських бомбосховищ я наказав обладнати для них.

Назустріч в’язням їхала кіннота — дві тисячі валькірій, які відгукнулися на поклик їхньої нової Верховної Правительки. Було не розгледіти, але головна з них, здавалося, глянула на карети зизим оком. Ріна її розуміла.

— Нам усе ще не вистачає воїнів. Потрібно створити штрафбати, — осмути і співчуття в її погляді не було.

— Не принижуй наших воїнів, — Корвін скривився, погладжуючи Шу, який сидів у нього на плечі. — Боротися з тиранією — честь і привілей. Цього заслуговують найкращі з нас.

—Чи не тому князь так завзято наполягає, щоб я відсиджувалася в тилу? — Ріна всміхнулася, проте сховала руки за спиною, ніби все ще соромилася того, що втратила силу.

— Припустимо, на цьому наполягаю не тільки я, але й регламент. Ми обидва не можемо брати участь у бойових діях. Тому як мінімум один з нас повинен залишитися живим і забезпечити цій стражденній землі майбутнє.

—Або князь хоче привласнити собі всю славу.

— Сумнівний аргумент. Адже в бій ми йдемо з твоїм іменем на устах, Ріно Безрідна. Четверта з Темних Вершників, Моранова Чаклунко, звершена княгине Невриди, наша Верховна Правителько.

— Припини мене так називати, — вона відвернулася, силуючись сховати зрум’янілі щоки. — Це звучить...

—Спокусливо?

— Насмішкувато.

—Достеменно так само, як коли ти звертаєшся до мене «мій князю», — Корвін стенув плечима. Він поклав руку дівчини собі на лікоть. — Тим не менш, я не маю наміру насміхатися над тобою, душе моя.

Він вивів Ріну на балкон. Шу зірвався з його плеча і закружляв над головами воїнів, які тренувалися на замковій площі. Крук закричав, і йому завторили інші круки. Дан і Пал зупинили тренування.

Довгих років Верховній Правительці, — вигукнули вони.

— Довгих років Верховній Правительці, — сотні голосів сплелися в один — потужний, наче його сила була здатна зруйнувати Велику Стіну — або ж режим в імперії.

Ріна вчула поколювання в тілі, настільки ж тривожне, наскільки й приємне. Наче сила в крові знову пробуджувалася, наче знову пустила ниті навіть у найдрібніші капіляри. Дівчина поглянула на Корвіна. Він усміхався.

Моя душа, — раптом крикнув він кораксам.

— Твоя сила, — відгукнулися вони.

І так тричі.

— Скільки пафосу, — пробурмотіла Ріна. — Не здивуюся, якщо ти напишеш це на своєму правительському гербі.

На моєму гербі написано «Думка і пам’ять». А ці слова я напишу на твоєму правительському гербі. Віднині це девіз твого роду, Ріно. Роду Безрідних.

На краю долини, побіля Пташиної Хащини, загуділи сурми. Спочатку лише одна, та вслід усе нові і нові. Попід Табором забралися армії Будину, Невриди, особиста стража княжни Каліпіди, армії альвів і брауні, а також селяни, у чиїх душах розжеврілося вдосталь гніву і рішучості (не без хитрощів підісланих Корвіном зміїв), аби вступити в боротьбу на рівних з військовими.

Армії виходили з Пташиної Хащини, над їхніми головами здіймалися знамена — знамена кожного клану, який визнавав зазіхання нових Правителів на трон в Метрополі. Невдовзі довкруги першої столиці Саверу майоріли на вітрі чотирнадцять стягів: шість невридійських, п’ять будинських, два каліпідські, знамено алазонських лічеців, наспіх пошиті прапори народів альвів та брауні та стяг дому Каганів, який слугував Саверу за державний символ.

Біля стін Габора, де коракси напівколом вишикували сотню накритих возів, зібралося військо. З губ Ріни зірвався подих: здавалося, військо було незліченним, здавалося, вся імперія зібралася в Савері, аби виступити на їхньому з Корвіном боці.

Князь Саверу захвату дівчини не поділяв. Він задумливо гладив поруччя кам’яного балкона, наче з потаємною ніжністю. Позаду них прокотився тихий стогін, подібний до шерхоту крил він рознісся коридорами і розчинився серед хитросплетінь товстих замкових стін. Корвін поплескав балконний одвірок, наче втішав його. Коли він обернувся до Ріни, на його лиці не було ані тіні жалю, лишень передсмак чогось, на що Корвін довго чекав. Цей передсмак палав у його погляді, наче жар лихоманки.

Легкою енергійною ходою він перетинав кам'яний міст, що височів над глибоким сповненим води ровом, який оточував Габор. Він потис руки княгині Невриди, князеві Будину, намісникам усіх трьох князівств, Дедалу і кільком селянам.

—Так се-то та країна, ті простори, що нам дістались узамін за імперію? — Нал обвів Габор скептичним поглядом.

Корвін обернувся до стін замку, наче вивчав їх наново. А тоді лише стенув плечима.

—Як казав один поет-єдинодушник: достойніше свобідно княжить в пеклі, ніж нидіти на небі в послушанстві, бо краще в пекла пан, ніж в небі раб³⁶, — він підморгнув вепрові.

Корвін застрибнув на один з возів. Він розпростався і пильно оглянув присутніх. Це був дещо подивований погляд того, хто не вірив, що події, які виснажували його, витісняючи зі свідомості сни, почали справджуватися. Його спиною майнув мороз, наче шрами кресануло крижане лезо серпа, наче ниті його життя натяглися до межі, наче вони задзвеніли, нагадуючи далекий сміх — лячнии і насмішливий водночас. Корвін набрав повні легені повітря, і те чуття полишило його. Його голос розполонився над долиною.

— Ми сказали, що наша політика — вести війну. І це правда. Ми також сказали, що наша ціль — перемогти у війні. І це теж правда. Тепер я і Верховна Правителька воліємо оголосити ідею, в ім’я якої ми проллємо кров свою і ворогів. Це ідея демократичної республіки. Конституційної держави, де істинним Правителем з часом стане громадська думка.

— Ми вже читали твій план розвитку на п’ятдесят років, — зітхнув Нал, дещо насмішкувато і втомлено. — Я навіть ним вражений. Але я хочу знати, чи є в тебе стратегія, яка дозволить нам виграти війну з метропольським військом.

—Ми більше не називатимемо їх метропольським військом. Віднині вони — імперське військо. Ми ж — республіканське.

—Чи то імперське, чи республіканське — різниця невелика. Самими ідеями війн не виграють, — Нал схрестив руки.

— Невже ви гадали, що все, що я вам можу запропонувати — це ідея? — губи Корвіна вигнулися кривим, по-справжньому лукавим посміхом.

Князь Саверу звіяв покривку з воза. Долиною розійшовся згук подивування. Корвін розкинув руки, наче презентував на сцені оперети дивовижну декорацію, яка заслуговувала овацій публіки.

Він збирався запропонувати їм не лише ідею. Він збирався запропонувати їм інакшу зброю. Зброю Зовнішнього світу. Дан і Пал узяли автомати.

— Ти часу у Зовнішньому світі не марнував, — Нал узяв зброю до рук, обережно вивчаючи.

— Так, іноді навідувався на чорний ринок, коли не було необхідності вишукувати по місту чипси з цибулею, — Корвін підморгнув Ріні. — Прошу пройти до полігону. Ми найприкрішим чином обмежені в часі на підготовку.

Коракси обладнали полігон обіч долини Йосафат — в підніжжі Чорних гір, недалеко від того місця, яке відводилося під стан республіканської армії.

Ріна взяла пістолет. На вигляд він здавався легшим. Зваживши його в руці, дівчина підійшла до позиції на стрільбищі. Як продемонстрував інструктор — один з кораксів, який менше від інших гиготів того дня, коли Пал за чотири секунди переміг Ріну в першому спаринзі — вона зняла пістолет із запобіжника. Прицілилася. Вистрілила. Здавалося, кров на мить спинила хід в її жилах. Рука затремтіла. Ріна вперто стиснула губи, а тоді натисла на спусковий гачок іще чотири рази.

Інструктор притягнув ціль пельнітами. Ріна вдоволено усміхнулася: окрім форми носа, від Івейла вона успадкувала ще й непоганий зір.

— Ми вже обговорювали: ти не вирушиш на поле бою.

Ріна обернулася. Дуло пістолета цілило Корвінові в груди. Князь пальцем відвів його вбік.

—Не обговорювали. Ти лише висловив свою думку, а я з нею не погодилася. Я піду туди разом з малими народами, — відповіла вона і відвернулася від мішені, яку інструктор — він все ще намагався не гиготіти з неї — повернув на місце.

—Ти не можеш, — сказав Корвін за мить до того, як пролунав іще один постріл.

Ріна поцілила в місце, де, була б мішень людиною, билося б її серце.

— Ще і як можу.

Корвін зітхнув, готуючись вимовити щось, на його думку, вельми розумне, та Ріна знову вистрілила. Цього разу вона не поцілила. Дівчина випнула губу. Вона одразу ж спробувала взяти реванш — якщо його можна було взяти у неживого предмета типу цілі — але виявила, що магазин спорожнів. Ріна повернула зброю на запобіжник.

Полігон повнився вистрілами. Альви давали раду навчанню з холоднокровністю. Брауні ж ладнали зі зброєю кепсько: вони кидали пістолети, ледь натискали на гачки, їхні руки дрижали так, що, якщо вони й втрапляли у цілі, то не в свої, а сусідські. А, головне, від згуків пострілів на їхні очі навертали сльози, що робило стрільбу для них нездоланним завданням.

—Моя корона буде обмита їхньою кров’ю, — сказав Корвін, коли з полігону алазонські знатниці винесли брауні, якому сусід прострілив ногу, зронивши автомат. — Кров’ю кожного, хто не переживе цієї війни. Але не твоя.

Корвін прослідкував за Карліном. Той не втрачав свідомості, не кидав зброї та не скімлив. Проте, натискаючи на гачок, він мружився — наче навіть ціль була для нього живою, наче він відмовлявся бачити її смерть.

— Не час для сентиментів, Корвіне, — абияк Ріні таки вдалося перезарядити пістолет. Ціною тому було три зірваних під корінь нігтя і розсічений палець, проте їй вдалося зробити це без допомоги інструктора та зверхнього князя. — Вони підуть вбивати. Отже, я піду вбивати опліч із ними. У складі піхоти, воїни якої не мають сили в крові.

Корвін кивнув. То не було погодження. То була безсовісно неприхована іронія. Він дістав з кобури пістолет, зняв зі запобіжника і, споглянувши на мішень лишень побігом, всадив у неї шість куль.

—Що ж, давай без сентиментів, душе моя. Проста математика. Новобранець без необхідної підготовки гине в перші десять хвилин активних бойових дій.

Князь обхопив пельнітами мішень і притягнув. Усі шість куль влучили в район серця.

—Проте, навіть якщо припустити, що ти надто дурна чи кровожерлива, аби ігнорувати цей факт, — протягнув він, натякаючи, буцімто вважав, що Ріні властиве як перше, так і друге, — все одно ноги твоєї не буде на полі бою.

—Я більше не можу, — брауні кинув пістолет і розридався. Карлін метнувся слідом за ним, ігноруючи сумнівні потуги Дедала вгамувати підлеглого наказами практично такими ж жорсткими, якими його братів і сестер частували пани в маєтках.

—Якщо загинемо ми обоє — не виживе й ніхто з них, — Корвін поморщився, коли істерика брауні дійшла того, що іще троє його свояків не змогли втримати його на ногах. До брауні підоспів лічець, сунув йому під носа якийсь шкалик, і, лише після того брауні змовк. Князь Саверу похитав головою, а тоді зітхнув, наче намагався забути про побачене.

—І я маю просто махати вам услід хусточкою і сумовито дочікуватися біля вікна, гадаючи, чи побачу вас іще живими?

—Саме так, — він поглянув їй просто в очі. — Я стану тим, хто поведе їх у бій. Ти станеш тією, до кого вони повернуться з перемогою. Символом їхньої перемоги.

Ріна опустила погляд на пістолет. Його вага підозріло швидко стала звичною для руки.

—Та стріляти я тебе навчу, — Корвін сховав свою зброю і став позаду Ріни. Він виставив їй лікоть і оправив положення кисті. Ніхто не може гарантувати результат війни. Тому ти маєш бути здатною вистрілити в супротивника.

—Або пустити кулю в скроню, — Ріна осміхнулася. Князь їй у відповідь не осміхнувся.

—Почалося, — на Корвіна й Ріну впала тінь. Дан застиг поруч них. — Посол Метрополя в годині їзди від Габора.

Корвін кивнув. Дан попрямував до Пала, який займався флокуванням³⁷ кораксів, валькірій і горянців. Князь Саверу обернув Ріну до себе. Вона узяла його за руку і похитала головою. Ні, у Корвіна не було шансів піти до Посла самітно. Ні, вона не розімкне їхніх рук, хоча, здавалося, Корвін і сам не квапився відпускати її долоню.

—Який план?

—Тягнути час. Кожну годину, кожну хвилину, Корвін озирнувся на полігон, на безнадійно діркуваті мішені діркуваті в найнеочікуваніших місцях. — Здобудемо для нашої армії стільки часу, скільки зможемо.

РОЗДІЛ 16

Остання данина Саверу

Землі Саверу кожного разу поставали перед послами Метрополя усе більш дикими. Шлях до Габора вертляв між напівзруйнованих, оповитих плющем храмів, між затягнутих вересом озер і тихих, здавалося, полишених навіть птаством, лісів. Ближче до столиці де-не-де траплялися занедбані хутори й невеличкі селища — наче вимерлі. Не було бідняків в костюмах блазнів. Не було ні пісень, ані танців, ані благань про допомогу. І навіть розбійників не було. Лише дзвінка тиша.

Посол зітхнув і натягнув комір вище. Здавалося, наче з пронизливого туману за ним спостерігали. Здавалося, не тільки бідняки в костюмах блазнів, і не тільки розбійники. Його секретар міцніше перев’язав зав’язки плаща. Його очі були повні відрази і навіть страху — точнісінька як у самого Посла під час його першого візиту до Саверу після смерті князя Саргона II. Посол подумки усміхнувся: якщо все мине як належить, це будуть його останні відвідини Богами забутого краю. Секретаря призначать на його посаду, а сам Посол отримає підвищення — посаду місця набагато приємнішого, себто, будь-якого іншого князівства імперії.

Над ним і його секретарем, наче вони вже були мертві, кружляли грифи, сипи і стерв’ятники. Серед чорного віття голих покручених дерев палали голодні очі. Ці очі супроводжували їх до Габорської брами. Вони супроводжували їх у місті. Вони визирали з віконних проваль, з-під високих шпилеподібних дахів, з-за рогів мокрих, наче вмитих сльозами, кам’яних стін.

Посол обертався, аби заскочити спостерігачів зненацька. Та погляд його впирався лише в запону туману.

Двері замку зі скреготом розчинилися перед Послом Метрополя і його секретарем. Двоє кораксів — генерали — суворо споглядали Посла згори вниз. Даннаміс і Паллак — невторопні кузени невторопного князя.

— Кличте Корвіна, — Посол зметнув з рукавів крижані краплі дощу. — У мене важливе послання.

Генерали перезирнулися. Той, що видавався молодшим і мав дві руки, почухав потилицю.

— Князь і панна фаворитка зволили трапезувати і наказали їх не турбувати.

Посол скосив очі на секретаря та самовпевнено посміхнувся тому. Після того розпростав плечі, силкуючись виглядати бодай трохи вищим і стрункішим, аніж могло видаватися його огрядне присадкувате тіло, і прочистив горло.

— Негайно, — вимовив він наказовим тоном і знову скосив очі на секретаря. Той поважно кивнув, підтверджуючи, що втямив, як варто було поводитися з будь-яким представником князівського сімейства Саверу.

Генерали знову перезирнулися, а тоді знизали плечима і відійшли у морок замку. Посол згорда звів підборіддя. Заледве він заніс ногу над порогом, висока фігура одного з генералів виринула з мороку. Посол потягнувся до меча, але забув, що той висів з іншого боку, а тому лишень безвільно майнув рукою по повітрю.

— Ноги витріть, — пробубонів Даннаміс, як здалося Послу і його секретареві — погрозливо, — будьте такі ласкаві.

— Ведіть, — жорстко промовив Посол, одначе ноги таки витер.

Генерали супроводжували їх довгими плутаними темними коридорами, що заледве осявалися тьмяними вогниками дешевих свічок.

Що в Посла, що в його секретаря, особливо в коридорах найменш освітлених, складалося відчуття, ніби їх не допроводжали з почтом, а конвоювали. Круки, їх були сотні, спостерігали за ними з карнизів та аттиків. Вони ховалися поміж акротеріїв і метоп, що зображували птахів. Вони кричали їм услід, гучно розправляючи крила, і ці звуки розлунювалися холодним темним коридором, який вів метро-польську делегацію все глибше в черево габорського замку.

Вдалині вчувалася музика. Посол, стиснувши губи, покрокував швидше на звук. Фортепіанна гра долунювала все гучніше. Посол почав розрізняти жіночий голос.

Генерали розчахнули двері в дальньому кінці одного з найвіддаленіших коридорів.

—Е se io muoio da partigiano, Тu mi devi seppellir³⁸.

Фаворитка вилізла на кришку рояля, махала спідницею, наче дівиця з дому терпимості, і заходилася на невідомій Послу мові Зовнішнього світу. І робила вона це все, погрожуючи розплескати вино з келиха на голову Корвінові.

— Е seppellire lassu in montagna. O bella, ciao! Bella, ciao! Bella, ciao, ciao, ciao³⁹!

Князь Саверу, на вигляд п’яніший навіть дужче, ніж під час останнього візиту Посла, акомпанував, не зводячи хтивого погляду з ніг своєї коханки. Посол скосив очі на секретаря. Той з ніг князевої фаворитки очей теж не зводив — не часто вдавалося побачити дівицю, яка не носила панчіх. Посол прочистив горло, і секретар потупив погляд на свої черевики, вкрившись червінню. Фаворитка зі сміхом нахилила келих, і вино полилося князеві до рота. Ні Корвін, ні його фаворитка не були схожі на тих, хто тривожився через скору загибель. Князь звівся, потягнув фаворитку за стрічку у волоссі, і вони поцілувалися — фривольно, як цілувалися лише в домах терпимості.

— Це огидно! — проревів Посол.

Гра увірвалася. Захмелілі очі князя і його фаворитки звернулися до нього.

— Йой, пане Посол, не очікували вас так швидко, — Корвін схопився, перевертаючи лавицю.

Він похитнувся і сперся на рояль. Той видав потворний гучний акорд. Князь розсміявся, гикнув і обсмикнув фрак. Нарешті розпроставшись, він спробував поважно кивнути, та волосся впало йому на очі. Він знову розсміявся і гикнув.

— Йой, лишенько, вельмишановний пан Посол уже тут, а нічого не готово.

Фаворитка пурхнула з кришки рояля, похитнулася — трохи більш витончено, аніж князь Саверу — осмикнула Корвінів фрак, звіяла з його чола волосся і пощипала й без того вкриті рум’янком щоки. Опорядивши свій корсет — натягнувши його понижче — дівиця схопила келихи зі столу і піднесла Послові та його секретарю. Вона попростувала, вихляючи стегнами, наче куртизанка. Наче куртизанка, вона Послу усміхнулася устами, на яких була розмазана червона помада. І, наче куртизанка, узяла Посла попід руку.

— Ви садовіться, — вона всадила його за стіл, перш ніж Посол встиг розтулити презирливо скривлені губи, і пов’язала довкола його шиї серветку.

— Я візитую з якнайважливішою дипломатичною місією, — Посол стиснув серветку, та, перш ніж встиг її зірвати, фаворитка плеснула його по долоні.

— Робота почекає. Спочатку маєте відтрапезувати і відпочити.

Вона вже клацнула пальцями, і двоє слуг — альва і брауні, яких Посол чомусь помітив — внесли наїдки. Фаворитка підсунула тарелю йому попід ніс, а тоді підсунула її попід ніс секретареві. Правду кажучи, після довгої дороги під снігопадом Послу справді хотілося підживитися. В його задубілі на лютому вітрові руки фаворитка встромила ніж та виделку.

Варто було фаворитці схилитися над столом, аби узяти глек вина, варто було секретареві метнути оком на виріз її корсажа,

Корвін потягнув її за руку і всадив собі на коліна. Князь зарився носом у її волосся.

— Бідолашні ми, сердешні ми, душе моя, — на Корвінових очах виступили сльози. Фаворитка гладила його по голові, і собі схлипуючи. — На смерть засуджені. Ворожим наклепом згандбл...

Він гикнув.

— Зганбляні, — він затнувся. — Зганьблені.

Він заквилив їй у шию. Фаворитка сльозувала князеві у скроню, і скидалося на те, що обидвоє мали от-от розридатися.

— Іди відпочинь, далі я сам, — Посол нахилився до секретаря.

— Однак я маю фіксувати увесь діалог, який вестиметься з князем Саверу, — одповів секретар, силкуючись поспіхом проковтнути величезний шмат баранини.

— Що фіксувати? Зітхання та стогнання? — Посол підвищив голос, та у відповідь йому були лише голосніші зітхання і стогнання. Фаворитка дістала з корсажа носовичок у втерла Корвіно-ві сльози. — Я покличу тебе, коли стане необхідність.

Секретар усе ще пережовував баранину. Посол зітхнув.

— Коли вони трохи протверезіють.

Секретар, наостанок відправивши до рота іще один величезний шмат баранини, втер губи пов’язаною на шию серветкою і пішов. Посол дивився просто себе, поки не почув, як зачинилися двері за секретарем.

— Припиніть цей цирк, — Посол вдарив ножем і виделкою по столу.

Князь і фаворитка витріщилися на нього. Корвін гикнув.

—Я був на похороні Натаїра. Можете не розігрувати юродивих.

Ріна повела плечима і зайняла стільця праворуч від Корвіна. Корвін чинно взяв столове приладдя та взявся до вистиглих наїдків. Ані сліз, ані гикавки не лишилося. Його фаворитка куртизанку тепер нагадувала, якщо не зазирати в глибоке декольте, не більш від дружини Посла. А його дружина була панею витонченою: трималася прямо і холодно що за столом, що в ліжку.

— Отже, з якими новинами ти до нас завітав? — запитав Кор-він, і в його голосі не було інтонацій сп’янілого.

— Правитель готовий висувати військо.

Корвін кивнув, геть не здивований.

— Випий, — князь узявся за келих. — Нарешті зі мною буде по-кінчено, і тобі більше не доведеться відряджатися до Габора.

— Мені цікава ваша думка, — Ріна відклала прилади. Вона звела на Посла сповнені тривоги очі, — як мудрого чоловіка і професіонала своєї справи: невже Правителя неможливо переконати?

Вона склала руки на колінах — достоту як це робили дружина і доньки Посла. Вона нагадувала звичайну вельможну панянку. Звичайну розгублену і налякану вельможну панянку, якими їм і належало бути.

— Мене про це запитує Моранова Чаклунка? — Посол звів підборіддя. — Моранова Чаклунка і Темний Вершник. Який ти за рахунком, Корвіне, нагадай?

— Перший, — князь теж відклав столові прилади і тепер з найсерйознішим виглядом спостерігав за Послом.

— Ви порушили усі суворі та іще суворіші заборони Метрополя, — Посол склав руки замком. — Заборона на Темну силу, на поклоніння Темним Демонам, висунуті претензії на Правительський трон...

— Я ніколи не виступала ініціаторкою того, аби узурпувати владу, — відповіла Ріна.

—Сам факт вашого існування, — Посол скривився, помітивши, що звертався до фаворитки на «ви». Певне, річ була в її очах синіх і холодних, як у Верховної Правительки, мир її прахові, це спроба узурпувати владу. А, якщо прослідкувати історію вашої діяльності, спрямованої супроти Закону про належність, стає абсолютно зрозуміло, що ви небезпечні, панно, — останнє слово Посол протягнув, розмірковуючи, до якого роду дівчину варто було віднести. Як-не-як, вона була дочкою спочилого князя Невриди, але, крім того — бастардом Верховної Правительки.

— Безрідна, — підказала вона.

— Буду відвертим, шанси вижити у вас двох мізерні, — Посол похитав головою, ніби йому й справді було шкода.

Корвін примружився і схилив голову набік. Посол з’їжився під його пронизливим поглядом. Чоловікові здалося, ніби щось торкнулося ноги. Посол опустив погляд під стіл, та нічого не помітив у його тіні.

— Одначе, ви тут, — Корвін схрестив пальці і поклав на них підборіддя.

— Правитель...

— Я веду мову саме про вас, — Корвін подався уперед.

Його уст торкнулася тінь усміху, і Посол помислив, що був сліпий багато років. Корвін не був ані невторопним, ані божевільним. Лише до Мора хитрим. Щось знову торкнулося ноги. Чорна димка плелася, наче отруйний плющ. Посол завмер. Його обличчя сполотніло. Він стискав пальцями край стільниці. Димка потяглася його ногами. Він зціпенів від забобонного страху. Посол не мав снаги вимовити бодай слово. Проте, забобонний страх перед дружиною все ж переміг страх перед Темним Вершником. Дружині Посол пообіцяв, що невдовзі отримає підвищення на посаді. Він збирався здійснити дещо неймовірне: перемогти в двох війнах заразом силою дипломатичного слова. І тому, аби здійснити те неймовірне, що він запланував, а також уникнути гніву дружини, він відвів погляд від чорної димки довкруж ніг.

— Я збираюся завершити громадянську війну до її початку.

Корвін кивнув, висловлюючи тим повагу до намірів Посла. Однак, чорна димка поплелася вище.

— І як ви плануєте це зробити? — Корвін посміхнувся — хижо — без тіні удаваної безжури (з якою, як тепер врозумів Посол, він зустрічав будь-які його слова раніше). — Вбити нас не вийде — я відірву вам голову швидше, ніж ви дістанете клинок, що впинається у ваше стегно.

Темна димка просочилася Послові під сюртук і оповила руків’я. Посол здригнувся, вчувши, як лезо вийшло з ножен і пристало до тіла. Дипломатом він себе вважав непоганим. А тому спробував удати, ніби не відчуває жодного дискомфорту. Боятися він міг, скільки душам заманеться, та не виказувати того.

—Перетворити вас з ворогів Правителя на його союзників.

Корвін зіщулив очі. Ріна вигнула брову.

— Ви, допевне, чаклун, як і я, — сказала Ріна, — якщо збираєтеся сотворити таке диво. Самі ж казали: Правителю недогідне саме моє існування.

—Лише доти, доки ви для нього — головний біль, — Посол відкинувся на оплічник стільця, ніби димка, що погрожувала розітнути йому бік, більше чоловіка не турбувала.

Корвін і Ріна перезирнулися. Вигляд обоє мали недовірливий, але темна димка смиренно спустилася до стоп Посла.

—Імперія Сонць, — промовив Посол, не надто врочисто, але ледь стримуючи тріумфальну усмішку, — Верховний Правитель раптово відізвав Верховного Енарея і Op. І ми розуміємо, що це означає.

—Червоні кораблі в бухті Ольви, — проказав задумливо Корвін.

— Правитель хоче, аби Темні Вершники і Моранова Чаклунка билися за нього проти сусідньої імперії? — запитала Ріна.

— Він буде готовий дарувати вам життя. Якщо не загинете на полі бою, ясна річ, — Посол кивнув — все ж доволі врочисто.

—Дарувати і відбирати життя можуть лише Боги, — відповів Корвін. З його посміху було складно врозуміти, стверджував він те серйозно, або не зовсім. — Що ми отримаємо у випадку, якщо погодимося співпрацювати з Правителем?

—Ти ошалів? — Посол звів брови. — Ви маєте в ноги Правителю за це кланятися.

Його власні ноги протнув холод. Посол опустив погляд: під столом довкіл його ніг сповивалося дещо. Чудовисько, величезне і чорне. Посол натяг на губи усмішку.

—Що ж, ти мене спіймав. Ми, посли, що крамарі на базарі, завжди спочатку пропонуємо не найвигідніші умови. Ви і ваші союзники, — Посол підняв очі на Корвіна. Слова давалися йому складно, та чоловік все ж зітхнув і змусив себе говорити твердіше та переконливіше, як і личило послу, який мав намір здійснити практично неможливе. — Вас усіх облишать у спокої.

— Жодних страт і навіть арештів? — Ріна схрестила руки на грудях.

Чудовисько в ногах Посла звело на нього морду.

— Жодних страт чи арештів. Невриду не чіпатимуть. Княгиня Лукреція залишиться при владі. Як і твої, Корвіне, кузени. їх не каратимуть.

— Савер? — Корвін подався уперед.

— Залишиться під князем. Понад те, буде відкликано наказ Про ставленця, згідно з яким після твоєї смерті Савер мав перейти обранцю Метрополя. Столиця не впливатиме на порядок наслідування престолу. Корона переходитиме по крові, як корона будь-якого іншого князя. Або ж за результатами Права на Бій. Ставленців Метрополь не призначатиме.

— Це ж треба, як багато дарунків для якогось божевільного блазня, — Корвін підпер кулаком підборіддя. Чудовисько ліниво потягнулося і пройшло до ніг князя, де вляглося, наче вишколений пес. — Один ласіший за інший.

— Ти продемонстрував, що гідний корони свого батька. Ти маєш силу, хитрість і сміливість. Правитель цінує таких двоєдушників.

Але є одне «але», — протягнув Корвін, примружившись. Він усміхнувся Послові — майже так само лукаво, як усміхалася дружина Посла, коли планувала змусити його зробити щось, що — вона знала напевне — він робити наміру не мав.

— Панна Безрідна повинна гарантувати, що не ставитиме під загрозу престолонаступництво Метрополя, — відповів Посол і вчув, як за комір сюртука стікає краплина поту. Він перевів погляд на фаворитку князя. — Ні зараз, ні коли-небудь опісля.

Чудовисько під столом не ворухнулося. Послу здалося, що воно й зовсім розчинилося в тінях. Не рухався й Корвін. Посол не був упевнений, що той дихав. Здавалося, він був висіченим з каменю. Лише жовна затремтіли на його обличчі. В кімнаті замиготіло світло. Різко похололо. Посол озирнувся, силячись поглядом відшукати розчахнуте вікно, в яке міг прорватися повів вітру з Чорних гір, але всі вікна були зачинені. Коли він знову поглянув на Корвіна, відсахнувся. Довкола князя звивалися чорні пазурі диму — подібні до лап готового напасти хижака. Вони потяглися до Посла.

—Точніше, як твоя ласка, — процідив князь.

—Панна Безрідна має покинути Прихований світ, — Посол потер шию, — на вічність і по тому, так би мовити. І... — Посол глитнув, коли тіні довкола Корвіна перетворилися на величезні чорні крила, — ти маєш стерти їй пам’ять. Про все, що сталося за минулі місяці. Бо, у випадку, якщо панна Безрідна все ж повернеться у Прихований світ, її буде негайно страчено.