Остання данина Саверу

Кетуси верхи на черепахах вхопили пельнітами один з кораблів, які були найближчими до берега. Вони накренили його. Дивно, та вони не вчули жодного крику, неначе єдинодушники зовсім не боялися смерті.

— Відбій! — крикнув голова клану черепах. — Це пастка.

Та огніти вже полетіли в корабель.

Той вибух був потужним. Він розійшовся на пів кілометра довкруж. За ним здетонували іще двадцять кораблів.

— Під воду! — разом наказали голова клану акул, гіппокампів, дельфінів та княгиня Каліпіди.

Море чорних вод оповила заграва і пелена непроникного диму. Каліпідійці змінювали шикування попід водою. Вони розосередилися на три фронти: авангардний, який мав бомбардувати кораблі, і два фронтальних, які мали напускати пельніти. Та тепер не на кораблі — то було марнування сил та життів.

— Атакуйте оті башти на кораблях. Там їхній зв’язок, там системи, що випускають по нас ракети, там ті, хто керує цими кораблями, — мовила Аріелла за допомогою жестів.

— Також потрібно бити з-під води, аби знешкодити цих підводних звірів, — відказав голова клану акул.

— Це не звірі. Це торпеди, — Аріелла закотила очі. — Називайте речі своїми іменами, ми надто довго ігнорували Зовнішній світ — і дивіться, до чого це призвело. Ми безпомічні перед ними. А могли б уже мати свою яку-неяку зброю.

Голови кланів перезирнулися. Ці слова, точніше, жести, жодному із них не припали до душ, проте кожен визнав, що княгиня мала рацію.

Вони почули коливання води ще до того, як вчули ті звуки. Косяк знову розпався. Проте торпеди розірвалися просто посеред моря. Двоєдушники зі своїх кораблів побачили тисячі тіл, що спливли на хвилях. І ще тисячі шматків тіл, блідих і скривавлених.

Та поміж них виринула армія княгині Каліпіди. Виринула, аби атакувати знову, навіть якщо це означало, що Море чорних вод всіється шматками тіл кожного з них.

— Тіла ваші послугують кормом. Кістки ваші обернуться піском, — прошипіла Аріелла, притискаючись до спини гіпокампа.

Вони почули гулкіт. Понад корабельною армадою пронеслися страхітливі тіні. Вони майнули понад морем та сушею. Вони почули громовицю вибухів. В Остії, Ніконії, Фісі і Тірі.

— Повертайтеся у регіони, — Аріелла не зводила з флоту ворога очей. — Лишіть мені половину вашого війська.

Голова клану черепах хотів було мовити слово, але Аріелла звела руку. Вона вдихнула повні груди повітря, аби, певне, розійтися криком на них, тугоголових чоловіків, але зайшлася кашлем. Вона втерла кров з вуст. Запала мовчанка.

—Якщо гадаєте, що корону отримає хтось із вас, то даремно, — Аріелла осміхнулася. — Бастардів можуть надбати не лише князі, але й княгині.

Її вуста вдоволено розтягнулися, коли розгубленість оселилася на обличчях чоловіків.

—Тож по місцях, панове. Ми маємо захистити наш благословенний край.

* * *

В Імперії Сонць Верховний Правитель вибіг із замку. Він вхопився за повіддя коня, але важка, поплямована рука лягла на його плече. Верховний енарей Імперії Сонць стиснув вузлуваті пальці.

—Почекайте трохи, мій повелителю, — його тон був, як завше, по-батьковому поблажливим. Таким він був понад тридцять років правління Його Величності.

—Чого чекати? Коли єдинодушники всиплять вогнем і наші голови?

Верховний енарей задумливо поглянув на північ, туди, де за Морем Чорних Вод палала заграва огоскітів.

— Історія, як вам відомо, циклічна. Мудрість, — він з наполегливою м’якістю зняв руку Верховного Правителя з повіддя, — як вам теж відомо, черпається з історії. Тому ви погодитеся, що вам варто зайняти ту ж позицію, яку ваші предки зайняли понад дві тисячі років тому. Завдяки якій ваша імперія не втратила своєї сили.

—Це малодушшя, — чоловік стиснув щелепи. Його очі — очі лева — небезпечно блищали у сяйві єдиного місяця.

—Іноді розважливість межує із ним, мій повелителю, — Верховний енарей знову поглянув у бік Підмісячної імперії. Він вчував, як напнулися м’язи Його Величності під пальцями. — Почекаємо лише трохи. Допоки Підмісячну імперію не охопить пітьма.

Коли малі народи наздогнали єдинодушників, ті вже готувалися до атаки. Вони зачаїлися поміж дерев і кущів. Вони вичікували потрібного моменту, аби напасти на двоєдушників — неочікувано, зі спини. Карлін же спостерігав за їхніми спинами. Його шкірою йшов мороз від думки про те, якими ж вони були схожими на своїх ворогів.

Карлін озирнувся до альв і брауні. Вони усі гляділи на нього із надією. Та надії в Карліні було менше, аніж вина в пляшках опісля урочистого заходу у Вовчому маєтку — заледве плескотіло десь глибоко всередині.

«Залиш надію всяк, хто входить», — читав Карлін в улюбленій книжці Ріни. Йому ті слова не подобалися. Проте Ріна виділила їх червоним атраментом. Карлін довго не міг врозуміти чому. Та тієї миті раптом збагнув: він завжди читав їх неправильно. Справа була не у безнадії. Справа була у тому, аби пройти свій шлях незалежно від того, чи надія, мінлива панна, покидає тебе, чи повертається. Потрібно просто йти далі, навіть якщо вже не сподіваєшся вийти на світло.

— Слова завчили? — запитав він тих, чиїм очільником став.

Альви й брауні закивали.

— Ножі? — спитав Карлін і дістав свій.

Лезо заблискотіло поміж чагарників, які приховували малі народи.

Карлін заплющив очі і кресанув долоню.

— Dyhi sil'nfki, nashi sdeteli. Mi — s'hodatajy vashi. Diviy Navisniky itar na nay kraj. pochaemo, brezet nas, potrebit Diviy Navisniky, piti obel' ji krev I nay ovij krev rosti vyzayamy⁶⁵.

Один з єдинодушників імені якого історія не запам’ятає, поспіхом різав стропи, які, наче змії, оповивали його ноги, що заплуталися в кроні дерева та спов’язали його, ніби жертовну тварину для химерного ритуалу. Бентежні очі єдинодушника ззиралися в передсвітанкову стуму довкола. Він намагався вловити бодай луну того вереску, яку видавали ті химерні сірі слизькі істоти, — ті, кого командування називало двоєдушниками. Ніж ковзнув по нитях. Ниті з тріскотом увірвалися. Єдинодушник впав на землю. Спину протнув глухий біль. Він хрипко видихнув. Руки й ноги рухалися. Єдинодушник схопився — він щось вчув. Бентежні очі увіп’ялися у стуму пильніше. Він прислухався сильніше. Краєм ока єдинодушник помітив тінь. Ляскнув запобіжник автомата.

— Krev, — вчулося йому, а, може, то було шумовиння розрізаних стропів на віттях.

Єдинодушник вглядався у темінь лісу крізь приціл, та нічого не побачив.

Він рушив на схід, аби доєднатися до решти підрозділу — до тих, хто вижив у зливу, попід громовицею й обстрілами. Навряд йому вдасться побачитися бодай з половиною солдатів, із якими він ділив їжу та побут протягом учень. Серце неначе стисли ниті, вони натяглися, немов от-от мали увірватися. Але те чуття минуло, варто було пильним очам єдинодушника вихопити в темряві силует. Він попрямував туди.

Ступивши кілька кроків, десантник завмер. Його обличчя сполотніло. Він упізнав його. Один з солдатів, із яким він ділив їжу та побут, висів на дереві. Але не стропи оповивали його скалічене тіло. Віття дерева, чорне і гостре, пронизало його, наче пазурі хижака. З вуст єдинодушника зірвався віддих. Вчулося хлюпотіння протнутої плоті. Гілки оповили тіло солдата щільніше. Лісом ролунився хрускіт. Голова десантника похилилася.

—Боже, — вирвалося в єдинодушника.

—Він тебе не почує. Це не його землі.

Єдинодушник обернувся і відкрив автоматну чергу. Він вчув дивний, немов котячий писк. Але затим почув валку пострілів. Кулі просадили його тіло. Захлинаючись кров’ю, він впав на коліна. Його зіниці розширилися. І від болю, і від здивування: він побачив дивних істот, яких не зустрічав ніколи до того. Чи то люди, чи то звірі. Вони мали коричневу та сіру шкіру. їхні хирляві довгі руки стискали гвинтівки часів, допевне, ще Першої світової. Вони обступили його, взираючись у те, як життя втікає від єдинодушника, як Мор з Мораною поволі тягнуть його до Брами свого царства. Земля попід ногами єдинодушників завібрувала. Солдати падали. Автомати роктіли пострілами. Віття — чорне й гостре — напустилося на них. Воно вхопило зброю та здійняло догори.

Єдинодушники діставали ножі і пробував порубати гілки. З горла виривалися хрипи: гілля стиснулося довкола шиї, наче ошийник довкіл приборканого звіра. Гілля притискало бійців до холодної землі. Поміж дерев розійшовся ревет. Здійнявся вітер, у якому вчувався повів гнилого листя й мороху. З-за неохопних дубових стовпів вийшла істота. Один з єдинодушників забився у переплетінні віття, його бентежні очі взиралися із жахом у те, що повстало у передсвітанковій стумі.

Істота ступила остиглою землею, довгі кігті протнули залежале темне листя. Єдинодушник спромігся вихопити з кобури пістолет і вистрілив. Істота струснула увінчаною рогами головою. Її червоні очі полиснули яскравіше. Вона розвела могутні крила, здіймаючи в повітря сніг та дрібне гілля.

— Krev! — розполонилося довкола й істота увіп’яла в єдинодушника червоні очі.

Десантник знову вистрілив. Куля поцілила просто межи очі істоті і втонула у її мрячному хутрі. Істота заревіла і кинулася на нього. Віття стислося довкола єдинодушника щільніше. Істота розчахнула пащу. Єдинодушник не кричав. Його серце розірвалося від жаху раніше, аніж Пан в’ївся у його плоть.

З-поміж дубів вимайнули тіні. Вони нагадували тварин, але ними не були. Морок сповивався довкола них. «Krev», — повторювали вони, і їхні червоні очі палали ясніше.

Вони пересувалися швидше від вітру. їхні ікла розтинали легше, аніж лезо мечів. їхні кігті протинали глибше, ніж списи. Духи вгризалися в тіла єдинодушників. Кістки хрускотіли в їхніх пащах, немов були не більш як цукерки, якими частують духів-охоронців маєтків. їхні очі з кожною випитою краплиною крові палали все яскравішим багряним сяйвом — неначе в них відображалися води Багряної ріки, яка доправляла душі до царства Мора. Вони їли пожадливо, поспіхом, скидаючи час від часу примарні голови і вслухаючись у тишу — вишукуючи нову їжу.

І вони її вчули. Духи кинулися до берега. Один із них напустився просто на ніксу. Він розкусив її навпіл, сплюнув її чорну кров, а потому встрибнув просто в укриття, звідки єдинодушники вели вогонь по підрозділу субординатів. Швидко підкоп перетворився у яму, подібну до тієї, куди м’ясники на базарах скидали відходи — усе, що було неможливо продати. Духи неслися берегом, чорні, неначе нічне небо впало ворогам на голови. Вони поглинали ворога, лишаючи по собі лишень кривавий слід. І навіть той швидко всотувався в землю, і духи, зревівши, здавалося, більшали в розмірах.

Карлін та Амелія усміхнулися одне одному.

Субординати прикривали спини другожам, допоки ті вели обстріл найближчих кораблів. їхні пильні очі взиралися в куряву бойовища, вихоплюючи загрозу і знищуючи її без краплі шкодувань. Та ось їхні очі вихопили щось, чого вони раніше не бачили. То не були почвари, то не були люди. То були темні прудкі створіння. Створіння, про яких їм розповідали матері на ніч, аби налякати. Вовки звели огоскіт, але перше зі створінь розірвало його рогами.

—Krev! — заволав дух і накинувся на найближчого субордината. Він нанизав його на роги, а тоді вдарив об землю. Він міцно притис воїна лапами і занурив пащу просто йому в живіт.

—Krev! — заволали інші духи і увігнали роги, ікла й кігті в тіла інших субординатів.

—Ні! — Амелія знову розітнула долоню. — Dyhi sil'niki, nashi sdeteli Zheloviyte nasledkiv vashih. Uskromite zchdanie vashe plot'у navisnikiv nayu⁶⁶.

— Krev ne voda. Ovij mity iy odnache — mity раку. Dondi ista-yati duh⁶⁷.

Заревіла хтонь. Там, де мить тому духи облишили самі лише кістки субординатів і другожів, повстали абаси.

Амелія безсило схилилася над землею. їда завмерла над нею, простягнувши до альви руку, але так і не торкнувшись. То було вперше, коли Амелія заходилася і потребувала втіхи, а не навпаки. Врешті, брауні поплескала її по спині. Плач Амелії змінився сміхом.

— Якщо стаєш пожадливим до молитв, — вона втерла сльози і простягнула Карліну руку, аби звестися. — Це робить пожадливими тих, хто на молитви відповідає. Чи то Боги, чи то духи.

* * *

Корвін помітив тіні ще здалеку. Вони випливли з лісу, подібно до духів. То не були перелякані саверці, у чиє поселення влучила ракета єдинодушників. Корвін стиснув посох. Запаленіло чорне полум'я. Його вуста вигнулися в хижому, заледве не голодному вищирі. То були меланхоліти. Сотня чоловіків, що прямували просто до нього.

Один із них звів руки. У блідому сяйві єдиного місяця його обличчя видавалося скривленим. Та не від гніву — від жаху.

— Ми тут, аби звести нову Стіну з тобою. Один ти цього не зробиш, — мовив той, кого Корвін знав як Драйка Коаксока.

— Гадаєш, я повірю в цей сумнівний акт альтруїзму? — довкіл Корвіна заряхтіли лизні вогню.

— Певна річ. Ти ж не настільки дурний, — Драйк схилив голову. Він рухався обережно, повільно, наче беззбройний перед диким звіром. — Життя. В обмін на допомогу ти подаруєш нам життя і свободу. Ти пробачиш нам те, що обрали Катона за свого Вождя.

Північний схід, південний схід, південь — звідусіль розполонювався тривожний клич. Про те, що їхні люди падали — розідрані вибухами або ж спорожнілі від того, що тримали огоскіт над регіоном надто довго. Про те, що вони повставали, але більше не людьми — абасами на півночі і ніксами на сході й півдні.

Драйк виступив уперед. З чорного полум’я виріс кинджал. Він розітнув долоню.

—Клянуся. Я здійму руки з тобою пліч-о-пліч. І моя сила простягнеться слідом за твоєю. І сьогодні буде зведено нову Велику Стіну.

— Або? — Корвін звів брову.

Драйк гмикнув.

—Або ми всі — всі двоєдушники — загинемо у новій війні з єдинодушниками.

Корвін споглянув на посох. Озирнувся до Пташиної Хащини. Він зітхнув, як здалося Драйку, приречено.

— За мною, — він пришпорив рисака.

* * *

Дан провів поглядом останніх дітлахів. Хлопці, яких виховувала Даліла. Один з них поглянув на князя важким, зовсім не дитячим поглядом. Люк за ним зачинився. Дан поглянув на південний захід, в бік Нуру.

— Рішення княгині Лукреції не змінилося? — Дан кинув оком на передпліччя, з-під рукава визирали червона, біла і чорна ниті.

—Жодних новин більше з Невриди не надходило, — відповів коракс.

Корона видавалася Дану заважкою. Кивнувши, він заледве зміг знову звести голову. Здавалося, череп от-от трісне під її вагою.

—Зачиняйте люки.

Ракети напустилися на гори одна за одною. Застугоніла земля під ногами. Величезні чорні валуни покотилися з гір, зносячи на своєму шляху сосни, здіймаючи бризки у Стирі і Горині, які брали свій початок серед косогору.

Даннаміс виступив уперед. Він роздумував лише мить. Тоді лизні чорного полум’я охопили його і сплели йому другу руку.

Князь звів її, звів свою справжню руку, і з них заструмував вогонь. Він розростався, наче крила, і огорнув піки тих гір, що ховали в своєму череві підданих. Коракси та інші саверці здійняли огоскіти. Даннаміс бачив ті сполохи в небі над усіма регіонами Саверу. Над Гніздом. Над іншими поселеннями. Понад лісом, там, де розташовувався Сорочиний виярок, зазорів щит — чорно-білий, гарячий. За мить там пролунав вибух. Дан насупився. Двоєдушники достеменно знали, куди бити. Ніби в них була мапа. Він підтис уста і озирнувся на схід — туди, де мав бути його брат. Кортіло вліпити йому запотиличника. Але потому — знайти братового зрадника і висмикнути кожну пір’їну з дупи. А тоді розбити його безмозку голову.

Над Гніздом пронеслися літаки. Небом розполонився свист. На огоскіт упали бомби. Кожен рокіт вибуху розлунювався нестерпним болем у жилах. Дан зціпив зуби. Озирнувся. Коракси й валькірії не видали і звуку. Проте їхні тіла, наче напнуті струни, здавалося, от-от порвуться.

З-за гір виринула ще сотня літаків. Знову розполонився свист, який здавався гучнішим за хтонський вереск, лункішим за сміх Морани, сутужнішим за нестямне вовче виття чи розпачливішим за кручий крик. Бомби сипалися на місто нескінченним дощем. Небо спалахувало, огоскіт здригався. І так тривало не менш як годину.

А за годину Дан став помічати, як багряніють ниті кораксів і валькірій. Плетіння понад бомбосховищами затремтіло.

— Тримаємо огоскіт! Не смійте опускати рук! — наказав Дан.

— Який буде наказ, якщо не втримаємо? — вчувся напружений голос одного з генералів.

Небо осяяло розсипом фосфору. Він з шипінням розчинявся у стінках щита.

— Вбивати, — процідив Дан.

— З князем. Для князя. Заради князя! — почулися голоси кораксів.

— Заради Саверу! — прокричав Дан. — Заради майбутнього Саверу.

Вперше з ночі, коли Дан забрав перше життя, він не відчув нападу нуду.

Над північним сходом розполонився клич кораксів. Дан насупився. Вони сповіщали, що Верховний Меланхоліт пішов геть із бойовища. Понад тією частиною Пташиної Хащини, що знаходилася побіля долини Йосафат, здійнялася пташина крикнява. Птахи сповістили, що Верховний Меланхоліт перестрів меланхолітів.

— Накажете флоку рушити на підмогу Верховному Меланхоліту? — запитав один з генералів, теж вслухаючись у крикняву птахів.

Армада літаків пролетіла понад горами та скинула з сотню бомб. Вхід до одного з бомбосховищ завалило. На північ від Гнізда прорвався огоскіт. Багряні ниті заіскрили й згасли. Яструбиний поклик сповістив про загибель семи валькірій.

Дан озирнувся на Захід. То був той самий погляд, яким він супроводжував братика щоразу, коли той вирушав на полювання за хтонню. Який він ховав, схилившись над грядками та клумбами. Погляд, яким він супроводжував охоплений полум’ям човен іншого свого братика. Ниті, що тяглися з його рук, затремтіли. Дан стиснув кулаки до білого. А тоді з зусиллям звів підборіддя і розсунув ноги, що вгрузали в землю під вагою зведеного щита.

Засвистіли ракети. Князь Саверу прикрив очі на кілька митей і відкрив тієї миті, коли розсип вибухів огорнув щит над столицею.

— Стоїмо, — його голос видався хрипким, але твердим.

Огоскіт повільно вже не розростався. На більше в саверської армії вже не залишалося сил. Три літаки раптом повернули понад Гніздом, полетіли вниз понад Горинню і випустили бомби просто в ліс.

То був ледь помітний, інстинктивний порух. Порив. Дан майже кинувся туди — у ліс, де просто зараз перебували Ріна та Фелан. Але ноги князя так і не ступили ані кроку. Тому що на Савер скинули іще кілька десятків бомб, на них налетіла іще сотня ракет. Тому що ниті над столицею продовжували багряніти, тому що вони продовжували багряніти понад бомбосховищами. Тому знову і знову вчувалися поклики птахів — про загибель кораксів, валькірій, горян і навіть сорок.

— Нам вирушити на пошуки її величності? — запитав генерал.

Тієї миті Дан вчув поклик Морани. Він, наче перелуння дзвоників, розійшовся понад Савером. А слідом за ним розрокотівся хтонський ревет. Здійнялися кличі воїнів — абаси опинилися в стінах міста.

Десь далеко, вдалині від дельти рік Стир та Горинь, а потому все ближче Данові вчувався перестук кінських копит.

— Лишаємося на місцях, — Дан вимовляв кожне слово так, наче вони важили більше, ніж могла важити найбільша зброя єдинодушників, яка напускалася на огоскіт. — Саверу потрібен кожен з нас.

Даннаміс щось прошепотів, можливо, слова вибачення, а тоді його огорнуло полум’я. Повстав Темний Вершник. Заполум’янів зітканий з вогню меч. Його кінь кинувся вниз косогором. Просвистіло лезо, і Вершник розрубав першого з абасів навпіл. Коракси почули стогін Вершника. В ньому чувся крик змученого сипа.

* * *

Коли меланхоліти ступили на Золотий шлях, ніхто їх не спинив. Вони йшли назустріч двоєдушникам.

Шановні пані та пани Метрополя, а також ті, що не надбали собі достатньо титулів, аби панами і панями вважатися, прагнули якнайшвидше покинути Метрополь. Утворилася тиснява. Пані, в елегантних черевичках і у витончених туалетах (бо все найкраще вони прагнули винести з вогню, який охопив столицю), штовхалися із жінками, які бігли Золотим шляхом у тому ж, у чому ходили щодень (бо нічого кращого, аби винести з-під вогню, вони не мали). Деякі з них падали в обійми кавалерів (теж зодягнутих в усе найкраще), а пані самостійні — фаворитки, старі діви та удовиці — розпластувалися посеред порослої морохом бруківки, їхні витончені вечірні туалети вкривалися плямами, а плаття не настільки витончені здобували плям більше, аніж на них було учора; легка органза серпанків дерлася, ламалися дешеві козубці з нечисленним крамом; колись білосніжні рукавички лежали на землі, зовсім зчорнілі — достоту як чорніли руки тих пань, які рукавичок не мали ніколи. Над Метрополем пронеслися літаки і скинули бомби. Розійшлася луна вибухів. Здавалося, всі сім пагорбів задрижали. Почалися верески та свари, подекуди чувся скрегіт клинків, що діставалися з піхов. Хрустіли кістки: згори на пані у літах, утовкмачену в бруд, вилізла інша пані, теж в літах, та яка прагнула пробути в царстві Рода якнайдовше. Най навіть ціною життя інших таких само пань. Та її штовхнув почервонілий від напруги панич. Він перестрибнув через обох жінок та подався далі натовпом.

Посеред безладної, охопленої панікою юрми запаленів чорний вогонь. Меланхоліти проклали собі коридор і рушили до столиці.

Коли вони зійшли на міст, який вів до Метрополя, ніхто, жоден зі стражників, не спинив їх. Стражників не було на мосту. Деякі меланхоліти обмінялися усмішками: його та її величність були надто зарозумілими та дурними, а тому і справді лишили столицю імперії без захисту.

Коли один з меланхолітів заніс ногу, аби перетнути Золоту Браму, назустріч йому вийшов Вергілій. Він склав усі шість рук перед собою, послужливо, заледве не смиренно.

— Відійди! Ми прийшли визволити Метрополь! — меланхоліт наставив на Вергілія огніт.

Чорні очі духа-охоронця майнули бруківкою — тим невеликим простором, що розділяв його й меланхоліта. Він зітхнув, чи то стомлено, чи то роздратовано. А тоді відійшов убік.

Меланхоліт озирнувся до інших та посміхнувся. Катон мав рацію: столиця навіть не вчинятиме супротиву.

Похід меланхолітів рушив крізь браму.

Вергілій дочекався, коли в столицю увійде останній з них. А потому він зачинив Золоту Браму. На його змарнілому сірому обличчі затьмянів вираз, що надто вже нагадував усміх. Якби хтось встиг зазирнути поміж стулками, поки Вергілій їх зачиняв, то побачив би, як збагрянилися Вергілієві очі, як рветься на ньому ліврея, як ширяться всі шість рук, як він виростає у високу химерну істоту, яка, здавалося, зіткана з кори дерева і замкового каменю. Якби хтось залишився попід Брамою і прислухався, то вчув би, як здіймається нечуваний ревет, як потому розполонюються крики чоловіків і як вони поволі стихають. Якби навіть після того хтось таки залишився попід брамою, то, якби вслухався достатньо добре, почув би голос дворецького Правительського замку:

— Потрібно відмити бруківку до прибуття господарки.

* * *

Сто один вершник дістався Табору: Верховний Меланхолії на чолі, і ще сотня позаду.

Ракета з лютим виском розітнула небо. Вона розірвалася у повітрі. Розсип палаючих часток напустився на глибоку темну вирву. Вирву, яку Корвін залишив по собі місяць тому.

Корвін опустив голову. Він дивився на кратер, що залишився від Габора, не довше миті. Він опустив погляд на свої руки. Ними він знищив місто, яке слугувало його зграї бастіоном. Зробив це так легко, як це могла зробити зброя єдинодушників. Випалене місце димувало. Ракета потрапила рівно туди, де раніше стояв замок — у саме серце першої столиці Саверу. Корвін гірко всміхнувся. То була його провина. Із самого початку. З тієї миті, як він зодягнув скривавлену корону батька.

— Я так розумію, тут, — у голосі Драйка вчувалося нетерпіння.

Свист змусив їх пригнутися. Лишень коли вибух пролунав далі — на території Кабірії — чоловік випростався і натягнув маску байдужжя. Корвін помітив, що Драйк метнув погляд, який віддалено нагадував занепокоєний, на захід — туди, де простягалася Пустеля.

— Ні, не тут.

—Яка різниця? Це місто уже втрачено і не повернути, — його губи смикнулися, оголюючи презирство.

— Повертати втрачене чи готувати ґрунт для нового? — Корвін озирнувся до нього. — Спершу заледве вийде побачити різницю, але вона колосальна.

Верховний Меланхоліт розвернув коня і попрямував за переліс.

Корвін вглядівся в Йосафат. Його пройняв мороз. Пошрамоване вирвами бойовище. Останнє, що побачили десятки тисяч воїнів перед смертю. Йосафат більше не був таким, яким був востаннє, коли Корвін на нього озирнувся, щоб полишити і не обертатися. Проте Йосафат був саме таким, яким він поставав перед очима Корвіна за кілька митей до пробудження. Він не був сполум’янілим від вогню — він був почорнілим, наче змертвілим. Не був оповитий колискою диму — повітря над ним було прозоре, наче вода в семи водоспадах. Не був увінчаний списами й мечами, що стирчали з землі — він був голим, і лише сніг тьмаво полискував у світлі місяця. Йосафат більше не був палаючим лоном, окропленим багряними ріками — він був лоном порожнім, непридатним до того, аби дати нове життя. Саме таким Йосафат поставав за кілька митей до того, як Корвін прокидався. За кілька митей до того, коли він сам гинув посеред Йосафата.

І лише північний вітер зі свистом розійшовся долиною. Повів вітру ударив Корвіна у спину.

Він поглянув на місяць і зітхнув. Ріна бачила віщі сни. Корвін теж їх бачив. Корвін гадки не мав, чи причиною було те, що він походив з роду віщої птахи Кагана, або ж те, що довкіл його райдужки чорніла окрайка, темніша від безмісячної ночі — нагадування про те, що він навік застиг поміж життям і нежиттям. Але існувала вірогідність того, що й страховиддя, що мучили його зо дня перемоги в Битві, теж були правдивими. Можливо, Йосафат таки забере його до себе на вічність і по тому.

Він струснув головою. Кривий посміх розітнув Корвінове лице. —Тут, — він розім’яв плечі і, вичікуючи, поглянув на Драйка. — В ім’я майбутнього імперії, — Драйк подав знак решті меланхолітів.

Вони вишикувалися побіч від Корвіна й Драйка і звели руки, очікуючи наказу. Драйк теж застиг, спрямувавши долоні до неба.

Посох Верховного Меланхоліта спломенівся у руках Корвіна. Потяглися чорні ниті. Вони злетіли до неба і розійшлися темною полум’яною дахівкою. З долонь усіх ста меланхолітів здійнялося плетиво — густе і чорне. Ниті їхньої сили дотяглися до Корвінових і, заіскривши, сплелися із ним. Корвін поморщився. Він пам’ятав, як відчув доторк огоскіта Ріни до власного у Пустелі, як перевилися їхні сили — неначе вони торкалися оголеною шкірою одне одного. Щойно його і Драйкові ниті пов’язалися міцним заплутом, Корвін відчув лише одне: сила меланхолітів з Пустелі не була йому знайомою. Вона була холодна, байдужа, наче не полум’я струмувало їхніми венами, а лише гіркий мул з обмілілої ріки.

Огоскіт розпустився понад долиною Йосафат. Чоловіки перезирнулися. Корвін і Драйк обмінялися кивками. Чорний щільний купол потягнувся на Захід і на Схід, потягнувся на Південь. Темряве плетіння насувало на землі, подібно до величезного звіра, чиїх лап не спинить ані спис, ані меч, ані гарматне ядро.

Розітнувся свист. П’ять ракет напустилися на долину. Вони розлетілися на дрібний залізний пил. Корвін вчув, як кожен з вибухів рознісся відгомоном по його тілу. Він зціпив зуби і міцніше перехопив посох.

— Повертаючись до питання про ґрунт, — Драйк говорив крізь стиснуті зуби, мружачи залиті потом очі, — поговорімо про майбутнє?

— Про те, де Підмісячна імперія перетвориться на парламентську республіку з розвинутим законодавством, яке захищає права і свободи людей незалежно від того, чи вони двоєдушники, чи альви, чи брауні?

Знову свист. На Сході. Ракета налетіла на огоскіт понад Гніздом. Заграва здійнялася в небо над дельтою рік Стир і Горинь.

— Про віддалене майбутнє, — продовжував Драйк, не звертаючи на вигрім уваги. — Яким тебе запам’ятають майбутні покоління?

— Сподіваюся, останнім Верховним Меланхолітом. І першим Президентом.

— Юний енергійний революціонер, — в голосі Драйка лунала іронія.

— Не впевнений, що розділ в «Оповідках народів Підмісячної імперії» про мене матиме саме таку назву.

— Не таку, — кивнув меланхоліт. — Революції не провадять представники вищої верстви. Організовують — так. Але виконувати має нижча верства. А у вас з її величністю виходить навпаки. Народові начхати, чи ви при владі, чи Правитель-тиран.

—Ми впораємося, — Корвін підморгнув. Спробував всміхнутися, та вага огоскіту була майже нестерпною. Його м’язи горіли. Здавалося, кістки от-от опадуть порохом під вагою.

Ниті тяглися до неба, переплітаючись із благенькими залишками Великої Стіни — скалками того неба, яке вони знали понад дві тисячі років.

— В одному ти все ж мав рацію, — Корвін упізнав той зарозумілий голос. Він відчув, як Катон з’явився за спиною, — коли висунув звинувачення в мій бік. Цю революцію справді розпочав не ти. Не ти її і закінчиш. Але твоя роль величезна, співмірна твоєму надто роздутому его.

Катон кивнув. Драйк Коаксок опустив руки. Його полум’я згасло. Слідом за ним опустили руки решта меланхолітів. Корвін відчув, як вага купола обрушилася на його плечі. М’язи скувало. Вогонь вирував у венах. Здавалося, їх випалювало ізсередини. Піт заливав йому очі.

Десяток ракет влетіли в купол зі Сходу. Стіна затремтіла. Чоботи Корвіна вгрузли у мерзлу землю під вагою. Кожен удар видавався каменем, що падав на Корвіна з високої гори. Каменем, який заледве втримав би і Сізіф.

Катон підійшов до Корвіна, сперся на коліна і зазирнув в його обличчя. Його постать двоїлася крізь піт, що заливав очі. Корвін спробував пустити пельніт і загарчав: руку зсудомило. Уся сила лилася до Посоха. Він не міг вхопити виблядка і розтрощити його ребра, не облишивши огоскіт — не облишивши імперію на поталу єдинодушникам.

— Революції потрібен символ. Ним стала Ріна. Прекрасна юна Верховна Правителька. Але революції також потрібен мученик. Той, з чиїм іменням на вустах тисячі йтимуть назустріч світлому майбуттю.

Він провів пальцем по Корвіновому чолу. Верховний Меланхоліт закричав, наче його голову охопив Вінець правди і увіткнув голки попід шкіру. Катон посміхнувся. Обпечений слід на лобі Верховного Меланхоліта і справді нагадував вінець. Терновий.

— Перший в історії Прихованого світу святий.

Вчувся далекий свист. Небо осяйнули сотні і сотні сполохів. Вони вдарили одночасно сотнями ракет. Корвін впав на коліна. Жар, пронизливий, густий, охопив його тіло.

— Не на того натрапив. Я зведу Стіну. А після того вб’ю тебе. І проживу довго і щасливо іще сотню років.

Верховний Меланхоліт встромив Посох у землю. Він розітнув долоню об його верхів’я. Кров заструмувала держалом, оплітаючи його, наче жива істота — наче червона нить. Тілом Корвіна розстелилося полум’я, йому здавалося, він згоряє живцем. Та він лише сильніше охопив Посох.

— Ми помремо, але це буде прекрасна смерть, — почув Корвін за мить до того, як зрозумів, що його полум’я багряніє.

* * *

Усе змеркло. Наче все світло світу було електричним і разом величезний штекер вирвали з розетки. А тоді світло повернулося.

У небо здійнявся стовп, подібний до Великого Древа. Більший від Великого Древа. Він, здавалося, протинав небо. То була пітьма — чорна, всепоглинальна, в’язка, пульсуюча. Звуки всього світу зникли. Не було ані вибухів, ані криків переляканих птахів, ані хрускоту снігу попід ногами. Тиша була такою ж, як і пітьма: всепоглинальною, в’язкою, пульсуючою.

Стовп вибухнув. Такий вигляд мав ядерний гриб на відео про Хіросіму і Нагасакі, які показували Ріні у зовнішньосвітній школі вчителі, пояснюючи, що вони, люди — єдинодушники — такого більше не допустять. Гриб рознісся небом, пострічкувавши його мільйоном чорних нитей. Вони звивалися, тягнулися, перепліталися, поки у небі не розкрилися два велетенські чорні крила.

Повернулися звуки. Вибухи гриміли, стрясаючи землю. Ракети спалахували, наштовхуючись на крила. Ріна завмерла, спостерігаючи, як вогонь тонув у примарному пір’ї, як він іскрився у крилах, наче сонячні промені на оперенні крука ясної днини.

Крила розтягнулися над Савером, вони вкрили половину Кабірії, Невриду і Будин.

Серце Ріни пропустило удар. І вона побігла.

Вона не розрізняла шляху. Лишень вчувала, що має бігти. Все глибше у ліс, все далі в хащі. Туди, де в небо здіймалися чорні крила. Ріна того не бачила, та слідом за нею тяглися три чорні ниті. Ріна того не помічала, та вона ступала за чорною ниттю, що випала з її рук.

Повітря затріскотіло. Земля застугоніла. Ріна впала у сніг. Перед очима затьмарився світ. Не одразу Ріна збагнула, що справа була не в зорі. Прихований світ накрила пітьма.

Запахло сіркою.

Ріна роззирнулася. Ліс здавався сірим. Не живим і не мертвим. Вона насупилася: вона не пам’ятала, як потрапила до Лісу Забуття. Але вона підвелася і, відкинувши страх, погорду і захланність, побігла далі. Її вело лише одне бажання — знайти Корвіна.

Було спекотно. Повітря розжарилося, наче під палом сонць у зеніті. І навіть більше. Ліс більше не був сірим — він рудів, наче оповитий вогнем.

Повітря іскрилося, наче шлюбне ложе світляків. Дихати було складно, та провиною тому не були кігті паніки, що раніше так часто стискали легені. Не вистачало кисню. Ріна звела очі до неба: крізь рудий покрив голого гілля було не розгледіти ані зірок, ані місяців.

У грудях, де горіло серце, напнулися ниті. Напнулися до дзвону. Дзвону, подібного поклику Морани, подібного до сміху Мойр, подібного до фальшиво зіграної ноти у симфонії.

І світ вибухнув.

Ріна опритомніла серед рудої трави, вкритої снігом. Бона звелася накарачки. До її лап приставав сніг. Він не був холодним.

Він не був снігом.

Ріна кинулася стежиною, вповитою чорною ниттю, крізь встелений попелом ліс. Її лапи занурилися у крижані води потічка. Його вода нагадувала молочну піну. Ріна перестрибнула її і помчала далі, підкорюючись інстинктові.

Вона мала знайти Корвіна.

* * *

Він не міг натрапити на її слід. Ліс був просякнутий терпким повівом Корвінової крові. Вовк мчав все глибше у хащі. Його лапи, зранені чагарниковими шпичаками, пронеслися над крижаним потічком, води якого пінилися, наче молочні.

Фелан спинився. З пащі зі свистом вилітала пара. Пильні вовчі очі взиралися у млу. Промайнула тінь. Вовк побіг слідом за нею. Тінь пронеслася вдалині поміж неохопних стовбурів голих дерев. Хрускіт. Фелан завмер. Здійняв лапу. Зсохлий дубовий листок. Хрускіт — лівіше, у глибині лісу. Тінь, швидка, заледве помітна, пробігла, здіймаючи пожовкле листя над снігом. Фелан метнувся за нею.

Листя хрускотіло попід лапами, наче обточені кістки. Взамін гарячому вітрові, який розійшовся Підмісячною імперією після падіння Великої Стіни, здійнявся крижаний північний вітер. Він підкидав пожовкле дубове листя, хльостав ним вовка по морді, наче сотнею батогів.

Вовк заскавчав, зашпортався і впав у сніг. Лапу обпекло, немов її протнула вогняна стріла. Лапу, під шерстю якої ховалися червона, біла і чорна ниті.

Фелан, долаючи біль, звівся. Потрібно було квапитися. Потрібно було вивести Ріну з лісу.

Фелан завмер. Довкіл нього здійнялася круговерть дубового листя. Клітка, з якої було не виборсатися. Вовк підтис зболілу лапу. Пригнув вуха, вишкірився, загарчав. Серце стукотіло, наче ошаліле. Вовк приготувався до стрибка. Листя разом впало.

Віяло ароматом квітів. Фелан знав, що при тямі не міг його вчувати — аромат гіацинтів.

Тінь стояла перед ним нерухомо. Вовк уважно вглядався у неї. А тоді підтис хвіст і прокульгав до неї, опустивши голову. Скулячи, він поткнувся у льодяну примарну димку, що нагадувала руку. Мітка на лапі запульсувала — гірко і солодко водночас. Тінь огорнула вовка. Фелан почув шепіт. Він був у шереху впалого дубового листя, у завиванні крижаного північного вітру. Шепіт Севастіана.

—Вовча відданість, — вчувся шепіт.

Листя здійнялося і потяглося на північний захід. Слідом за ним полинула тінь, залишаючи вовка на поталу холоду і порожнечі. Звір, спочатку кульгаючи, а тоді на повну силу зранених терновинням лап побіг слідом за тінню.

Вона вислизала. Фелан же хотів іще бодай раз за життя відчути примарний холодний доторк руки. Він мчав слідом за листям, тінню і ароматом гіацинтів.

Сніг під його лапами змінився випаленою землею — чорною, всипаною сірим попелом. Легені горіли, їх розривало від їдкого густого туману. Голі дерева зімкнулися рудим віттям, закриваючи небо. Віття було не живе і не мертве.

Фелан мчав за тінню, більше не вчуваючи аромату гіацинтів — лише повів сірки.

Раптом тінь застигла.

—Вам потрібно відпустити, — вчувся шепіт. — Вам обом.

Фелан потягнувся до тіні, але вона розтанула.

Позаду неї Фелан побачив двох.

Вовк позадкував. Його лапи підігнулися. Він впав.

Фелан повільно звівся на дві ноги, наче зволікання могло щось змінити.

Він побачив вовчу шкуру. Чорну, ніби сама пітьма. Величезну, лискучу, якою мала бути шкура першої з сім’ї альфи.

Ріна лежала на випаленій землі. Попіл падав на її бліде обличчя. Вона лежала у нього в ногах, наче, коли падала, іще не розуміла, що більше не була вовком. Її рука, тонка, зранена, оповита червоною, білою і чорною нитями, міцно стискала його руку.

Фелан упав на коліна біля них. Припав вухом до її грудей, а тоді — до його.

Ріна дихала.

Корвін — ні.

Фелан здійняв очі до неба — у ньому сяяли два повних місяці. Він завив.

* * *

Коли місяці здійнялися високо над дахами будинків Метрополя, Ріна опритомніла в повній пітьмі. На власний подив вона знову заснула. Ледь поворухнувшись, зрозуміла, що руки і ноги затерпли.

Вона поспіхом запалила кожну свічку, що сповнювали кімнату застиглим холодним сяйвом — іншого вона створювати не вміла. Сила, яку вона отримала в ніч ініціації, була невеликою — певне, менша від Севастіанової. Це тьмаве світло створювало враження, що кімната мертва.

Ріна озирнулася на постіль, біля якої спала сидячи — вона провела біля неї вже шість ночей. Три ночі вона лежала без тями. Іще три — не заплющивши очей ані на мить. У неї закралася підозра, що і ця ніч не стане останньою.

Корвін не прокидався увесь цей час. Пернатий кручий син надто невчасно вирішив виспатися і у своєму рішенні був надто вже впертим.

Ріна запалила цигарку. Повітря в кімнаті була надто сперте — просякнутим димом і важкими пахощами, які сюди заносили супроти волі Верховної Правительки. Але вона не вийшла на балкон.

Вона не відводила очей від його обличчя.

Кожне тремтіння свічки доводило Ріну до нестямного захвату, а тоді — до гострого нападу розчарування, створюючи ілюзію, наче Корвін, врешті, розплющив очі.

Було тихо. Лишень притлумлена луна голосів з-за дверей роз’ятрювала слух. Ріна намагалася на неї не зважати. Луна доносила то те, що єдинодушників на півночі ліквідовано, то те, що їх ліквідовано на сході, то те, що княгиня Аріелла зникла в морській піні, а з нею знову зникла корона Каліпіди. Луна доносила й те, що ко-раксам та субординатам вдалося приборкати хтонь. Луна доносила поголос про те, що в ніч, коли впала Велика Стіна, люди чули стукіт копит, але не бачили вершників, також — поголос про те, ніби в повітрі свистіло лезо, яке теж залишалося незримим. Луна доносила слова про те, що кровожерливі духи були пробуджені, але зникли, заледве було зведено Нову Велику Стіну, і заледве над імперією знову пронісся крижаний північний вітер. Та Ріна не вслухалася у те, що доносила луна. Ріна не зводила очей з Корвіна.

Луна голосів перетворилася на гулкіт голосів, а до гулкоту голосів доєднався гулкіт кроків. Зарипіли двері. Стрічка світла впала на килим.

—Достатньо, — Дан вихопив у Ріни цигарку і згасив її в попільничці, що ховалася серед пелюсток зів’ялих квітів.

— Ріно, — Лія сіла біля її колін і тепер взиралася червоними очима в її лице. Ріні помислилося, що їй вартувало більше спати. — Минуло надто багато часу.

Ріна відвернулася. Далі вона не слухала її різкий, високий, бринілий голос, що був наче скрегіт голки по битому склу.

— ...Він страждає.

То була правда. Він страждав. І вона теж страждала. Та скоро це мало закінчитися.

— Це має закінчитися! — Дан схилився над нею. Його очі теж були червоними — як у Лії. І голос теж нагадував скрегіт голки по склу — як у Лії. Вони з Дією були навдивовижу схожими. Особливо, коли верзли усіляку нісенітницю.

Дан взяв долоню Ріни мозолистою рукою. Вона була холодна. — Поглянь, іще одна нить поблякла на мітці.

Дівчина втратила сенс того, про що він говорив, вона нахилилася до ліжка: їй здалося, наче Корвін поворухнувся. Він от-от мав опритомніти.

— Та послухай ти врешті! — Фелан схопив Ріну за плечі і струснув. Але Ріна не слухала нікого. Вона вслухалася лишень у тишу, що бриніла замість звуків Корвінового дихання.

Вона здригнулася, коли помітила маленьку коричневу руку, вкриту пухом, яка торкнулася її. Скільки Карлін був поряд? Як довго вона його не помічала?

— Ріно, будь ласка, — прошамтів його несміливий голос.

Важливо було помічати. Корвін завжди їх помічав.

Ріна поглянула на брауні. Він плакав. Ріна втішно поплескала його по плечі — Карлін завше був надто помисливий.

Він знову заговорив. І голос Карліна більше не був несміливим. Ріні це не сподобалося. Та він узявся долонями за її щоки. Повернув її лице до себе і гучно вимовив:

— Ріно, він помер!

Карлін жодного разу не кричав. Та тепер крикнув. На неї.

— Він помер. Подився на його шкіру. Це шкіра мерця.

Ріна звелася. Карлін ридав ридма, але його обличчя виражало найвищий ступінь упертості. Брови були зведені. Чорні очі палали. Карлін злився. На неї.

Спалахнуло світло.

І Ріна побачила. Шкіра Корвіна не була такою, як завше — блідавою з рум’янком на щоках. Ні. Вона була неживого, жовто-землистого відтінку. Наче то був не Корвін. Наче то була лялька, виліплена з глини.

Карлін ухопив Ріну і поклав її руку Корвінові на щоку. Вона була холодною.

— Від нього не йде ані краплі тепла! — кричав, ридаючи, брауні.

Він змусив Ріну взяти Корвіна за руку. Вона була крижаною холоднішою від перснів на його пальцях. На його бровах і у його волоссі Ріна помітила іній. Наче вони опинилися у Лісі Забуття і не віднаходили своєї стежини.

— Тут надто холодно. Запаліть комини.

Ніхто не рушив з місця. Вергілій не озивався. Ріна відштовхнула Карліна і сама жбурнула хмиз у чорну пащу комина.

—Дух-охоронець перетворив крило у холодильну камеру, Дін відібрав у неї рубанець.

Ріна тільки тепер помітила, що з рота у нього й у неї йшла пара. Лія важко дихала. Пара здіймалася з її вуст. Як і з вуст Фелана. З вуст кожногоз них. Але не Корвіна.

— Його більше не можна тут тримати. Запах стає сильнішим, — Лія стала поміж ними, наче між скаженим звіром і тим, кого від звіра потрібно було захистити. Вона зробила крок до Ріни, але Дан її спинив. Ліворуч спломенів вогонь. Фелан здійняв огніт.

Ріна вчула запах. То був нудотний запах квітів. Якими княгиня Невриди заставила кімнату. Мерзенний запах зів’ялих троянд. Запах пахощів, які тліли у солодкому їдкому диму.

Ріну почало нудити: вона вчула запах не лише троянд і пахощів.

— Потрібно провітрити. Свіже повітря корисне.

Ріна кинулася до вікна. Карлін чіплявся за її руки. Вона відмахувалася від брауні. Ріні навіть вдалося взятися за засув на вікні.

— Корвін мені голову знесе, коли побачить, що я зробила з його кімнатою, поки він тусувався з Переправником.

Відкрити засув їй не дав Фелан.

— Не знесе, — сказав він, приклавши її руку до рами. — Він помер, Ріно.

Вона повільно повернула до старшого субордината голову. Він видавався втомленим. Виснаженим. Як опісля смерті Севастіана. У неї з вуст зірвався смішок.

— Я ж не божевільна — сидіти над трупом шість днів і ночей, — Ріна не могла приборкати сміху. Вона обернулася до них усіх. Нікому смішно більше не було. Вона витискала слова крізь напади сміху. — Дане, ти ж пам’ятаєш, як ви з братом ледь не спалили його живцем? Ти ж маєш розуміти, що — день чи два — і Корвін повернеться.

— Ріно, брат помер, — відповів Дан. — Остаточно та незворотно. Він не повернеться.

Вона змовкла. Очі Дана знову почервоніли. Лія обійняла його за плечі. Плечі, на яких не було військової форми. Плечі, на яких висів траурний сюртук. Він нахилив голову, ховаючи очі.

Стало нічим дихати. Боліло в грудях. Пекло очі, наче ті перетворювалися на вугілля. Ріна поглянула на Корвіна.

Вона не могла зробити бодай вдиху. Корвін — увесь світ — темніли перед очима. І тільки Корвін знав, як відвадити гострі кігті від її легень. Ріна задихалася. А Корвін все не прокидався.

Світ вислизав від Ріни. Світ для неї зник.

Коли Ріна отямилася, поряд був Дан. Дівчина повернула голову. Вони накрили Корвінове обличчя.

— Поплач, сестрице, — Дан простягнув їй хустинку. — Легше не стане, проте, може, трохи в голові проясниться.

Ріна похапцем втерла очі. Плакати — то було останнє заняття, на яке вона збиралася витрачати час. Дівчина сіла на ліжко біля Корвіна. Її пальці тремтіли, коли рука застигла над ковдрою. Ріна зітхнула і відкинула її з обличчя чоловіка. Вона до болю закусила губу. Його руки завжди були такими гарячими. Та не тепер.

Зволікаючи лише кілька митей, вона почала стягувати з нього одяг.

—Ти не зобов’язана це робити, — Дан перехопив її руку.

—Я споряджала його в Йосафат. Я маю спорядити його в човен.

Генерал розімкнув пальці. Князь махнув рукою, і комин запалав чорним вогнем. Чоловік зник у ванній кімнаті, а хвилину потому приніс миску з водою і рушники.

—Кручий син, — пирхнула Ріна, коли мундир розійшовся по шву.

Вона смикнула сильніше і нарешті стягнула його з тіла. їй не вдавалося розстібнути ґудзики ані з першого, ані з другого разу. Даннаміс розкрив дверцята шафи і дістав звідти червоний фрак. Тому що раніше Корвін, сунувши йому в руку заповіт, капосно всміхнувся і промовив: «Він слугував мені і Саверу стільки років, тож най старий добрий друг послугує мені і в останній путі». Він звів голову, почувши, що Ріна, врешті, заплакала. Дівчина стояла над тілом брата, приклавши руку до рота. У її очах був жах. Вона починала осягати, що сталася. Тільки тепер, коли побачила трупні плями.

Дан розстібнув сюртук. З-за коміра він дістав згорток і простягнув його Ріні.

— Він наказав віддати це тобі.

Ріна стисла і розтисла пальці, перш ніж розгорнути згорток — її руки брав дрож, який вона не могла погамувати. З її вуст вирвався схлип. То був кушак, чорний, розшитий золотими нитями. Ріна озирнулася до Корвіна. Якби він вдягнув його тієї ночі, то чи склалося б усе інакше?

Пролунав дзвін. Ріна споглянула на підлогу. Чорний агат персня тьмяно полискував на світлі.

— Ти не зобов’язана зберігати його. Ви не брали шлюбу, — мовив Дан. — Проте, згідно з традиціями Саверу, вдовиці знімають стрічку з волосся, чіпляють на неї вінчальні кільця і носять на шиї, допоки не знайдуть нову пару. Якщо знайдуть.

Ріна узяла перстень до рук. Розглядала, наче бачила вперше. Величезний, майже вульгарний. Чорний камінь, обід з чорненого срібла. Здавалося, той перстень давній, як світ. Дівчина насупилася. Вона затамувала подих. Кутики її губ ледь помітно здригнулися.

Дан вглядався в її застиглі плечі, у бліде обличчя. Він простягнув до Ріни руку. Вона звела на нього очі. У них не було тієї смути, пекельного жалю, що вирував у зіницях хвилину тому. Вони блищали — хворобливим блиском.

— Він не просто так мені його залишив.

Дан похитав головою: він її не розумів.

Вона стисла рушник. Тонкі сині вени здулися на її зап’ястку. Вона стисла губи — Данові здалося, що тамуючи усміх. Вона сіла біля Корвіна і почала його омивати. Вона мугикала якусь пісню, певне, зовнішньосвітню. Даннаміс іноді чув, як цей мотив наспівував Корвін. Про якогось єдинодушника, що виводив жінку з Пекла.

— Ріно, що ти збираєшся утнути?

Вона все наспівувала. Вода все хлюпотіла. Рушник шарудів.

— Ріно, — князь схилився над нею.

Та вона все продовжувала наспівувати. Дан іще деякий час спостерігав за нею, а потому все ж залишив Ріну одну з тілом брата. Зрештою, вона мала сама зрозуміти те, що одного разу — як зізнався Корвін — вона сама сказала йому: «Втраченого не повернути».

РОЗДІЛ ОСТАННІЙ.

Довгих років Верховній Правительці Підмісячної імперії

Ріна слідувала за тілом Корвіна, наче тінь Еврідіки за Орфеєм у підземному царстві. Коли тіло Корвіна поклали в труну. Коли труну винесли до тронної зали, аби придворні могли переконатися, що вакантне місце Верховного Меланхоліта знову вільне, і вимовити своє радісне передчуття оманливо скорботними вітіюватими репліками. Коли труна з Корвіном покинула замок — аби бути доставленою до річки Сейм, де її замінить погребальний човен.

Ріна слідувала за ним, не зводячи очей. Не мружачи очей і, здавалося, не дихаючи. І не плачучи.

Труну знесли з високих сходів замку. Один з кораксів, що її ніс, зашпортався. Труна накренилася. І голова Корвіна трохи нахилилася набік. З губ Ріни зірвався подих. Зіниці її очей розширилися. Вона завмерла над тілом з виглядом водночас ураженим і заледве не радісним. Брови її зійшлися на переніссі. Вона підтисла вуста. Різким, навіть гнівливим рухом вона оправила подушку під головою Верховного Меланхоліта. Вона опустила руки, стисла кулаки, дозволяючи кораксам підхопити труну. І вона знову послідувала за нею, не зводячи очей.

Дан і Фелан перезирнулися: вона чекала. Увесь цей час вона продовжувала чекати, що він отямиться.

Фелан затулив рота рукою. Крізь його пальці просочився глухий стогін. Він відвернувся від Ріни і поглянув під ноги. Дихання Дана, тремтливе, розпачливе, але тихе, опалило шию. Фелан обхопив її. Він не розрізняв, чи належав цей дріж йому, чи князеві. Він лише впинався пучками пальців, намагаючись вчути пришвидшений пульс. Боячись, що його не відчує, як не відчув, приклавши одного разу пальці до шиї Севастіана.

Вони обидва відмерли, коли рука Дії безвільно впала, так і не дотягнувшись до плеча Ріни. Княгиня стисла пальці, наче обпеклася. Вона поспіхом витягла кишеньковий годинник і споглянула на циферблат. Він був надтріснутим, стрілки більше не рухалися. Ніби більше не існувало часу, який варто було відміряти. Ніби час сплинув. Не лише для Корвіна. Для них усіх.

Ріна похитнулася. Лія сховала годинник і кинулася до неї. Як кинулися Фелан і Дан. Але Карлін уже подав їй руку. Ріна, здавалося, його не помітила. Вона опорядкувала саверський сардак і знову майнула тривожним поглядом по тілу Корвіна.

Піт струмував її блідим — майже таким само блідим, як у Корвіна — обличчям. Карлін потягнувся, аби втерти випотину. Верховна Правителька перехопила носовичок, не завдаючи собі клопоту замислитися, як той носовичок потрапив до неї в руку.

Вона знову похитнулася. І Карлін знову її підхопив. І вона знову того не помітила. Як не помічала нічого довкіл, окрім Корвіна.

Верховна Правителька потерла скроню — корона була заважкою. Важчою, ніж коли-небудь. Тому що той, хто обіцяв зменшити її ваготу, ніяк не приходив до тями.

Процесія просувалася головною вулицею Метрополя — крізь крики журби, крізь виски розпачу, крізь вигуки розчарування, крізь плач і стогнання натовпу. їхнє горе видавалося безутішним, відчайдушним і нестерпним — нехай вони і бачили Корвіна лише вдруге в житті. їхні шиї тягнулися до хрускоту. їхні мокрі червоні очі увіпнулися у блідавий профіль з тонкими пташиними рисами. їхні руки тягнулися до нього, наче вони мали прав на нього більше, аніж Ріна, аніж самі Темні Боги.

Єдині, хто не дивився на Верховного Меланхоліта і Верховну Правительку, яка слідувала за ним, були салогуби. Вони зі солодощами та напоями пробиралися крізь нерівні ряди, пропонуючи товар втридорога. Салогуби, а іще купка двоєдушників у кепі та хустках

Сміх.

Ріна відірвала погляд від Корвінового лиця. Наче вовк на полюванні, вона втягла носом повітря — пахтіло гнилим деревом. Сміх повторився. Ріна не могла вирізнити, звідкіля той лунав. І чи лунав узагалі.

— Чому так мало людей?

Дан здригнувся, не одразу втямивши, що Ріна зверталася до нього. Завершивши ритуал омивання, вона більше не говорила. Не говорила і не зводила з Корвіна очей. Князь Саверу обвів натовп поглядом.

— Частина мешканців Метрополя полишили місто в ніч обстрілів.

— Він врятував їхні шкури, але вони навіть не зволили прийти попрощатися з ним, — її сиплий голос пролунав, наче свист батога, чи, радше, леза над шиєю, — тупі тварини.

На кінчиках пальців Ріни спалахнув вогник — білий, слабкий. Його заледве вистачило б, аби запалити цигарку.

— Він з цього посміється, — осміхнулася Ріна. Вона опустила руки, її плечі охляли, і вогник згас.

Дан, Фелан і Лія перезирнулися. Жоден не промовив ані слова. Та кожного з них охопило недобре передчуття.

Верховна Правителька звела голову. Вона знову вчувала сміх. Лише на мить, та їй здалося, що у натовпі, поміж капелюхів, циліндрів, канотьє, капорів, федор, памел, корнетів і вуалеток майнули кепі робітника і жіноча скромна хустинка. Труна знову накренилася. Ріна випустила їх з уваги. Вона взагалі не була впевнена, що справді бачила їх у натовпі.

Золота Брама розчинилася, ніби дверцята пташиної клітки. «Не полишай надію всяк, хто виходить», — було написано над ними, та рідко хто помічав той напис. Не помічав з тієї ж причини, з якої не помічали, яким тонким було плетиво Стіни перед падінням, як кровило Велике Древо, як зароджувалася у малих народів жага до вільного життя. І тепер теж не помічали, бо тепер вони воліли побачити обличчя того, кого за життя воліли б не помічати зовсім, як не помічали альвів і брауні.

* * *

Верховна Правителька Підмісячної імперії не плакала, проводжаючи в останню путь Верховного Меланхоліта Підмісячної імперії.

Вона споглядала погребальний човен без жодної емоції на лиці. Якщо раніше в її очах жевріла надія — надія на неможливе — то тепер там зяяла лише порожнеча.

Народ бачив те ясно. Світло місяців осявало її блідаве зарозуміле обличчя напрочуд яскраво. Таке яскраве світло Підмісячній імперії подарував Його Величність Верховний Меланхоліт.

— Краще б вона, аніж він, — пролунало у натовпі.

І з цією думкою багато хто погодився.

— Не здивуюся, якщо вона й підлаштувала смерть Його Величності — аби узурпувати владу, — пролунало в натовпі у відповідь.

І з цією думкою теж багато хто погодився.

Меч у руці князя Даннаміса спалахнув усією нестямою чорного полум’я. Він приставив вістря до горла однієї з пань.

— Повтори це знову, — просичав він.

Вона повторювати не стала. Як і її подружниця. Як і інші в натовпі, хто поділяв їхню думку.

Дан озирнувся до Ріни. Та вона, здавалося, їх не почула. Вона стояла побіч, дивлячись просто перед собою — одного разу Дан бачив, як її матір, спочила Верховна Правителька, так дивилася — в нікуди, у пітьму Морової Брами. Ріна стояла незворушна, наче й нежива. Лише на кінчиках її пальців князь Саверу заледве вирізняв дрож.

Він помилявся. Ріна вглядалася не в пітьму Морової Брами. Вона вглядалася в лице Корвіна. І навіть тепер, у човні, попід тьмавим світлом ліхтарів, що стояли вздовж пругу ріки, він мало нагадував сплячого. Він так і не стулив повік до кінця. Він лукаво мружився, ніби стиха спостерігав, чи похорон ішов за планом.

А похорон за планом зовсім не йшов.

Корвін залишив Данові заповіт. Він заповідав поховати його як Верховного Меланхоліта — прокласти йому останню путь від Метропольського замку до ріки Сейм. Він сам зрікся права бути похованим вдома, у Савері. Дан згадав, що від цього права він відмовився незадовго до смерті. Шу прилетів із запискою у дзьобі:

Клітка зачинилася.

Я більше не належу Саверу. Моє тіло належить Метрополю, прах Сейму, а душа - Лімбо. Моє ім'я належить історії. І тільки моя пам'ять належить Рвіні.

Та Корвін не зрікся мрії про те, аби справити похорон на давній саверський манір: піддані мали сміятися, мали танцювати й упиватися вином. Та цього побажання не зміг виконати навіть Дан.

То було вперше, коли Ріна не вчувала навіть слабкого північного вітру. Повітря було нерухомим над Сеймом — над усією імперією.

Ріна перестала чути звуки. Відчувати запахи. Все застигло.

Час для неї застиг. Обернувся вічністю. Стиснувся до однієї миті.

До насмішкувато примружених очей на закляклому блідавому обличчі.

Та зненацька вдарив крижаний північний вітер. Він приніс їдкий повів троянд і сосни. По барабанних перетинках вдарив вигрім голосів. Білизна снігу, блідавість Корвінового обличчя, різнобарв’я зкинутих у його човен квітів — вони різали очі.

Та всі вони наче залишалися поодаль. Наче світ повернувся до життя, а Ріна спостерігала за тим на тьмяному екрані зовнішньосвітнього кінотеатру.

Ріна покрутила в руках троянду — блідаво-лілову. Задубілими пальцями вона почистила її від колючок. Дівчина поклала троянду йому на груди. Наступною поклала квітку мирта. І останнім — нарцис.

В руці Ріни залишилися три пір’їни. їх потрібно було спалити разом із тілом того, у пристрасті, дружбі і вірності до кого саверка заприсяглася за життя. Однак Ріна поклала їх до кишені. Дан насупився, але промовчав.

— Скажи йому щось наостанок, — вчувся тихий, зовсім не дзвінкий голос Лії за правим плечем. Там, де, згідно з оповідками єдинодушників, ховалися янголи. — Його душа все ще чує.

Вітер вдарив Ріну в спину, наче квапив. Волосся впало на очі. Дівчина роздратовано заклала пасмо за вухо. Рука майнула до стрічки, що тепер сповивала шию. Пальці стисли перстень з агатом. Дівчина нахилилася до самого Корвінового обличчя.

— Той з нас, хто піде, знайде спосіб не забути. Той з нас, хто залишиться, знайде спосіб відшукати.

Натовп за її спиною зайшовся поштивим гамором. До берега Сейму прийшов Верховний енарей Підмісячної імперії. Він звів руку, так поважно, як те робили лише Верховні енареї, і поштивий гамір змінився поштивою тишею.

— Часи змін, таких як Велика Битва за свободу, — голос енарея розійшовся берегом, — це часи символів. Символів, що об’єднують народ воєдино і слугують світлом місяців, що ведуть його тернистим шляхом назустріч світлому майбуттю.

Ріна затримала погляд на опіку на чолі Корвіна, що нагадував їй терновий вінець, а тоді звела його до Верховного енарея. Її пильні кобальтові очі взиралися у його старечу кволу постать, але дивилися наче крізь неї. Ріну охопило відчуття, що вона вже чула подібні слова раніше.

— Та часи змін — це також і часи пролитої крові. Кров’ю народ ступатиме до майбуття свого. Часи змін — часи великих жертв. Верховний Меланхоліт приніс найвищу жертву на благо свого народу, — Верховний енарей споглянув на Верховну Правительку. —

Хоча кожен із нас і погодиться з думкою, що жертва ся була принесена несподівано рано.

Ріна знову поглянула на Корвіна. Вона міцніше стиснула перстень з агатом. Шу кричав, не припиняючи. Лапами він тормосив плече Корвіна. Крук не примирився з тим, що вічність і навіть по тому він мав супроводжувати човен нового Переправника.

— До того ми знали лише Богів. Та не Боги врятували наші життя. То зробив Верховний Меланхоліт, чий дух, бодай він один, був свят.

Погляди Ріни та Верховного енарея перетнулися. Старече змарніле лице енарея — наче посмертна маска — не сіпнулося анітрохи. Він продовжив:

— Іменем Богів, Світлих і Темних, Підмісячна імперія проголошує Верховного Меланхоліта, першого за двадцять віків, який звів Нову Велику Стіну, святим.

— Що за нахрін? — вирвалося у Ріни.

— Але нікому, навіть святим, не дано обманути смерть. І кожному доведеться укласти свою останню угоду з Переправником, вклавши у його холодну длань монету за переправу до Брами Мора...

Запалало чорне полум’я на іншому кінці берега. Величезне вогнище, більше від Белтайнського або Йольського. З нього вийшла сотня. І на її чолі був Катон.

Сміх, далекий, насмішкуватий — сміх Мойр — розполонився над Сеймом.

Катон був живим. Ця сотня зарозумілих меланхолітів була жива.

Корвін був мертвий.

Нарешті Ріна збагнула: Корвін справді помер.

У венах закипіла кров. Ними заструмував вогонь. Слабкий, тінь тієї сили, яку мала Моранова Чаклунка.

— Ви! — Ріна ступила вперед. Її голос дрижав від гніву. — Ви вбили його!

Катон не заперечував її звинувачень. Він ні на мить не змінився на лиці. З його вуст не зійшла зарозуміла посмішка. Він лишень спокійно спостерігав за тим, як Верховна Правителька, беззбройна, перетинала пляж, наближаючись до нього.

— Я тут, аби посісти його місце, — відповів він.

— Я засуджую тебе до страти, — прокричала Ріна.

Огніти воїнів: стражників, кораксів, субординатів — кожного воїна кожного клану — заполум’яніли. Проскреготало лезо клинків у руках альв і брауні.

— Хіба в республіці, яку будував пан Верховний Меланхоліт, свят його дух, можна без суду вбивати опозицію? — запитав Катон. Здавалося, він розглядав готових до атаки військових з холодною цікавістю. Не було видно ані тіні хвилювання в його постаті. — Особливо, якщо за плечима опозиції стоїть більшість?

— Закрий пащу! — Ріна не стримала вогню. Він обхопив її долоню — тьмавий і холодний.

— Верховна Правителька бажає звести новий тоталітарний режим на крові невгодних? — голосно, аби почув кожен, запитав Катон. — Знищити тих, хто не погоджується з її жагою єдиновладдя?

Ріна хотіла було жбурнути в його груди огніт. Але вона почула голоси. Шепітки сумнівів. Дівчина озирнулася. Шепотілася знать. Шепотілися альви й брауні. Лише обличчя військових залишалися незворушними. Тому що їм не було коли шепотітися. Вони очікували наказу піти в атаку. Наказу від знаті, на лицях яких розквітли сумніви.

— Якщо так, — Катон знизав плечима, — тоді опозиція готова стати до бою.

Вона почула кроки. Тисячі кроків. Звідусіль вийшли двоєдушни-ки. Робітники. Над Сеймом розітнулася луна клацання. Клацання знятої із запобіжників зброї. Тисячі дул були наставлені на князів, княгинь, княжен та княжичів — на кожного, хто мав владу у Підмісячній імперії. У ніч, коли впала Стіна, вулиці Метрополя і сотень міст імперії спорожніли задля того, аби прикінчити всю аристократію держави за раз. Аби спалити їх усіх на одному багатті, аби проголосити над їхнім прахом «Свобода. Рівність. Братерство».

Над берегом запалали огоскіти. Свити князів вкрили щити.

Зарипіли колеса. Ріна побачила дула гармат. їх було не менше сотні. Огоскіти палали яскраво. Та Корвін мав рацію: вони жили на скалках колись прекрасного світу, вони задовільнялися лише слабким відголосом тієї сили, яку мали їхні предки (якими б празвірами ті не були). Жоден з огоскітів не встояв би надто довго перед напуском гарматних ядер. Особливо, підкріплених темним полум’ям. Рано чи пізно чергове ядро мало пробити сплетіння полум’яних нитей. І тоді кулі, випущені з кількох тисяч гвинтівок, мали зупинити серця знаті назавжди.

Фелан завів Лію за спину. Субординати вишикувалися в каре навкруг княгині, ладні послугувати гарматним м’ясом — у прямому сенсі слова.

— Чи буде ця смерть прекрасною? — запитав Катон Ріну.

Ріна не відповіла. Вогонь в її руці згас, залишивши по собі кілька іскор наостанок.

— Та ми можемо піти мирним шляхом, — продовжував Катон, вже передчуваючи перемогу. — Ми не ліквідовуватимемо аристократію. Ми навіть дозволимо вам правити. Однак у тандемі з нами, пролетаріями імперії.

Ріна не відповідала. Вона відчайдушно намагалася вичавити бодай найменше жаріння поміж пальців. Та не виходило. Дівчина вгляділася в обличчя Корвіна — бліде та байдуже.

Катон підійшов до неї. Підійшов близько, демонструючи, як мало він її боявся. Вона вчула його подих на шкірі. Вчула жар, що ширився від його тіла. Жар темного полум’я. Такого вона не відчувала уже шість днів. Та все ж, він був чужим — жар того, хто не належав до її зграї.

—Верховний Меланхолії і Верховна Правителька знову стануть на чолі держави. Як те було до загибелі попереднього Верховного Меланхоліта, — він стишив голос. Ріна здригнулася. Але Катон, по всьому, потрактував це на свій смак. — Розумію, така влада в руках однієї людини не може не лякати. Особливо, якщо не знати, що з нею робити. Тож краще довірити її комусь, — він замислився, — як кажуть єдинодушники, більш компетентному.

Він хотів нахилитися до неї, та Ріна вперла долоню в його затягнуті в чорне сукно груди. Катон завмер, наче надавав Ріні можливість таки вдарити його. А тоді демонстративно зітхнув, поглянув на Корвіна і розпачливо підтис губи.

— Для тебе і твоїх друзів нічого не зміниться. Тебе шануватимуть навіть більше, аніж шанували при ньому.

Вибух і крик. Ріна озирнулася. Дим здіймався серед гліганів. Нал мав необачність атакувати робітників. Дим розсіявся. У їхніх рядах бракувало воїнів. Коракси зайняли їхні місця, і огоскіт довкіл вепрової свити запалав яскравіше.

Дан крокував до Ріни й Катона, і темні тіні тягнулися за ним, наче готові до атаки пазурі. Він перетнув пляж, схопив Ріну за лікоть і завів за спину.

— Іще бодай слово, — почав було князь.

Ріна роззирнулася. Робітників було не менш як три тисячі. Так багато їх не могло зібратися за ніч. Вони готувалися. Отже, вони готували сценарії розвитку подій. Отже, вони точно розглядали той із них, де Дан атакує Катона, коракси — меланхолітів, а імперська знать — тисячі робітників.

Ріна вгляділася в обличчя Корвіна. Здавалося, він нарешті супокійно спав. І навіть усмішка застигла на його губах. Усмішка того, хто в останню мить свого життя точно гинути не збирався. Та він більше не міг прокинутися і прошепотіти їй на вухо, як вчинити.

Кігті повернулися. Вони скували її легені. Скували серце. Ріна задихалася. Та ніхто не вів лік, поновлюючи їй дихання. І тому світ змерк перед очима. Зник берег Сейму. Зникла знать. Зникли робітники. Зник Корвін.

Дівчина впала на коліна, сутужно силкуючись захопити ротом повітря. Вона вчувала гострі вологі крупинки піску на пальцях, та не бачила піску, у який зарилася руками.

— Ріно, дихай, — то не був Корвін. То був його брат. Не рука Корвіна, а рука його брата лягла їй на спину. — Сестричко, слухай мій голос, — рахував не Корвін, а Дан.

Перше, що вона побачила, були каблучки на її руках, обліплені піском. Червоні, сірі і одна зелене. Ріна обхопила перстень з агатом. Опустила на нього очі. Довго дивилася на нього. Вона зосередилася на тьмяному полискові його чорних граней, вона їх рахувала. Рахувала, допоки знову не задихала вільно. Допоки чорні кігті не відпустили її серця.

Ріна звела голову і подивилася на човен, на блідаве насмішкувате лице Корвіна. Вона віддала би усі каблучки, і корону, і навіть імперію, якби це його повернуло. Тому що вона не жадала нічого, чого так жадав Корвін. З її губ зірвався смішок. Корвін жадав помсти, жадав престолу. Він жадав побудувати республіку. Ріна ж хотіла просто бути поруч із ним. А тепер Корвін помер. І облишив її одну ладнати і з помстою, і з престолом, і з планами на побудову республіки, розписаними на найближчі п’ятдесят років.

— Кручий ти сину, — вона розсміялася, але закрила рот рукою. Цей сміх міг би згучати переможно, якби не згучав, мов стогін зраненої тварини. — Так просто ти не відбудешся.

Пісок заскрипів на її зубах. Камінь агатового персня втинався у стиснуту долоню. Сміх Ріни вщух так само несподівано, як і почався. Дан підняв її на ноги. Катон з тим само зарозумілим виразом спостерігав, як вона ховає за спиною тремтячі руки.

—Іди до кораксів, — Дан підштовхнув її.

—Ні, — Ріна звела підборіддя. Її губи розтяглися не менш самовдоволено, аніж Катонові. — Князю Даннамісе, поверніться до свити Саверу. Ваші послуги більше не потребуються.

Дан не зійшов з місця.

— Це наказ, якщо ви не зрозуміли, — мовила вона твердіше. — Ми з паном Верховним Меланхолітом маємо бажання побесідувати про майбутнє держави.

Катон вигнув брови. Потому його обличчя стало ще зарозумілішим, хоча більше, думалося Ріні, було вже неможливо. Дівчина йому осміхнулася: то був гарний знак, вона знала, що робити зі зарозумілими чоловіками.

Дан метнув на Катона і Верховну Правительку важкий погляд, а тоді повернувся до кораксів. Фелан підійшов до нього. Скоро очі князя і старшого субордината, звернуті до Ріни, стали стривоженими.

Маю здогад, ти погоджуєшся? — Катон простягнув їй хустинку — з чорного оксамиту, куплену коштом бюджету — аби вона втерла перебруднені пальці.

Ріна заледве стримала затремтілі кути губ. Як же добре вона знала таких чоловіків. Вона хустинку прийняла.

— Так, — зітхнула Ріна, відтираючи руки. Вона поглянула на крука, що продовжував уперто кружляти над човном. Він все ще не полишав спроб розбудити господаря. Ріна видала схлип і піднесла хустинку до очей. — Тільки... — її голос тремтів, — дозвольте гідно поховати Корвіна. Прошу вас.

Вона розридалася і поткнулася Катонові у плече. Чоловік звів голову на тих, хто став свідком сцени. Він закляк. Заклякли й решта. Ріна Безрідна впала в обійми того, кого звинуватила у смерті Корвіна з роду Каганів — чоловіка, якому одного разу зізналася, що закохана. Лія попрямувала було до сестри, але Дан вхопив її за руку.

— Ти знаєш, що вона робить? — запитав Фелан.

Дан похитав головою.

— Це не схоже на план, — Дія озирнулася. — Схоже на те, що вона йому здається.

— Саверці не здаються, — відповів Дан. — Вони або втікають, або гинуть.

— Вона ще й невридійка, — відповіла Лія. — І якщо у вовка гине пара...

Вони з Феланом обмінялися довгими поглядами.

— Або мстяться, або ідуть слідом, — закінчив старший субординат. — Питання у тому, що має намір зробити Ріна?

— Тільки зросла вона серед єдинодушників, — до них підійшов Нал. — А ми опинилися на цьому похороні, відчувши повного мірою, що означає їхня кровожерливість, змішана з малодушшям.

Ані Дія, ані Фелан, ані Дан Налові не заперечували. Вони оглядали тисячі робітників, які тримали їх під прицілом. Вишукували поглядами шляхи відступу і, не віднаходячи, знову поверталися очима до Катона й Ріни.

— Дозвольте вшанувати його пам’ять як годиться, — Ріна заледве змогла дихати, коли Катон стиснув її руки. Дівчина доклала значних зусиль, аби їх не висмикнути.

— Звичайно, — Катон відступив, даючи їй дорогу. Але заледве Ріна зробила перший крок, він схопив її за зап’ясток. В горлі Ріни став нуд. — Але якщо бодай одну стрілу буде випущено в бік пролетаріату, я вб’ю всіх, кого ти любиш. І навіть більше — я знищу Гніздо.

— Погрожуєте моїй зграї? — Ріна вгляділася в його обличчя. Її маска майже пішла тріщиною, але тоді вона глибоко зітхнула, як зітхали актриси на сцені, героїням яких розбили серце. — Цього я допустити не можу.

Катон відпустив її, зміркувавши, що Верховна Правителька правильно зрозуміла його слова.

Верховна Правителька ж стала перед підданими. Зростом Ріну невисокою назвати було складно, та за тиждень, який вона провела над тілом Корвіна, вона схудла більше, ніж за довгий час, який провела у Лавариску. Багато з тих, хто раніше вважав, що корона Верховній Правительці личила б, тепер схилялися до думки, що дівчина для неї заслабка. Навіть більше — надто незначна. Очевидно, зміркувало багато з них, коли крук сів на кощаве плече Ріни, сили їй надавала присутність Корвіна поряд. Очевидно, зміркували вони потому, без Корвіна вона була безсильною.

— Вічна пам’ять святому нашому, — долинуло з натовпу, — Верховному Меланхолітові, який звів Нову Велику Стіну.

— Корвін з роду Каганів, — промовила Ріна, спохмурніло позирнувши туди, звідки долинули слова. — Так його запам’ятає історія. Його називали Причинним князем, круком без крил, блазнем, Темним Вершником, Верховним Меланхолітом, а після — мучеником і святим. Але я хочу, аби ви запам’ятали, що стоїте тут і вільно дихаєте завдяки людині, на ім’я Корвін, — її тонкі пальці гладили Шу. Її неспокійні очі спостерігали за Корвіновою зграєю, що так і не здобула людської подоби. їх були сотні. Віття дерев чорніло під їхніми сумовито зігнутими тілами. — Я прошу кожного, хто готовий запам’ятати його ім’я, взяти в руки лук і запалити стрілу.

Вона прошепотіла Шу щось, напевне, втішне. Птах закинув голову і пронизливо хрипко прокричав. Луною над Сеймом здійнявся пташиний крик.

Дан насупився. Але Ріна уникала дивитися йому в очі. Вона прокрокувала до кораксів і, не зволікаючи ані миті, узяла лук і запалила стрілу.

Стріли здійняли круки, олені, риб’ячі народи, усі клани Саверу і Невриди, здійняли альви і брауні. Амага відвернула від лука обличчя, проте його узяв її син Бал. Він натягнув тятиву. Навіть жителі Метрополя, які робітниками не були, взяли до рук луки. Ріна зробила глибокий вдих. Тремтливими руками вона натягла тятиву і спрямувала стрілу на човен.

І вистрілила.

Сотні стріл зірвалися в повітря. Злетіли круки. Шу перехопив стрілу Ріни. Птахи стисли у лапах і дзьобах стріли інших. Величезною чорною хмарою вони полетіли геть, забираючи погребальне полум’я. Ріна проводжала птахів поглядом, поки ті не зникли за верхів’ями дерев на заході.

— Що ти задумала? — Дан стиснув її плече.

— Це знак! — Верховна Правителька скинула руку князя Саверу і стала перед підданими. — Знак, що сама природа повстала супроти відходу Корвіна з роду Каганів. І тому я збираюся його вам повернути.

Ріна споглянула на перстень з агатом, що тьмяно блискотав на стрічці. Вона кивнула сама собі. Коли дівчина знову здійняла на підданих погляд, у ньому більше не було горя. Не було й байдужої порожнечі. Була лукавість. Передчуття скорої пригоди, як би сказав Пал.

І тоді полетіла ще одна стріла. Швидше, ніж міг би спалахнути будь-який з огнітів, вона злетіла у небо і встромилася побіля Корвінової лівиці. Спалахнув вогонь. Він повільно повз всіяним квітами човном.

— Я не забуду твого імені, Корвіне з роду Каганів. Спи спокійно, мученику Великої Битви за свободу, — Катон опустив лук. — Святий, що звів Нову Велику Стіну.

— Ні!

Верховна Правителька жбурнула лук в сірий пісок і побігла до ріки. Дан кинувся слідом. Вона шпурнула у нього огніт. Він був слабкий, та збив князя з ніг. Ріна стрибнула у воду. Важка спідниця траурної сукні швидко змокла. Дівчина скинула сардак. Вона з надзусиллям пробиралася до човна, спостерігаючи, як роз’ятрюється вогонь, ховаючи від неї обличчя Корвіна. Крижана вода пробирала до кісток. Та вона вперто заходила все глибше.

— У давніх державах Зовнішнього світу дружини, спричинившись від скорботи, кидалися у погребальні вогнища слідом за чоловіками, — почула вона голос Катона позаду. — Хто ми такі, аби не виконати останньої волі нашої Верховної Правительки? Другої святої, що зійшла з полуміння Великої Битви за свободу?

Катон запалив чорне полум’я прямо перед Даном, що біг слідом за Ріною. Стіна вогню розійшлася піском, відсікаючи Ріні шлях назад. Не дозволяючи підданим кинутися до Сейму, аби врятувати її, охоплену безумом.

Та Ріна не збиралася повертатися.

Вона вхопилася за борт човна. Лизні вогню обпікали руки. Та дівчина залізла всередину саме тієї миті, коли погребальне жевриво повністю його охопило. Цей біль був більшим, аніж агонія тисячі загиблих тварюк. Та Ріна відчувала його лише мить. А тоді біль вщух. Як вщухли кольори, звуки і запахи — окрім повіву сірки.

Ріна озирнулася. То не був берег Сейму. То був сірий і безрадісний берег Істинного Лімбо. Води ріки більш не були чорними, вони були багряними, наче кров. І човен теж був інакшим. То був човен Переправника.

— Тобі тут не місце.

Вона обернулася. Це промовив не Переправник. Це промовив Корвін.

Ріна кинулася йому на шию. Він був крижаним, якою не була жива людина. Його шкіра була мертвецько-блідою. Його серце не билося в грудях. Та вона все ще впізнавала його запах. І його подих, нехай і холодний, лоскотав шию.

— Ти повернешся назад, — вона зазирнула йому в очі. Вони майже блищали. Майже п’янко. Майже як за життя.

Вона почула хрип, наче хтось гмикнув. Дівчина озирнулася. Переправник застиг на кормі, стискаючи громіздке весло. Лизні темного диму сповивали його чорне рам’я. Вони поповзли до Ріни.

— Не чіпай її. Згідно з умовами угоди ти маєш право лише на мене, — Корвін штовхнув Ріну за спину.

— Згідно з умовами угоди не має! — вигукнула Ріна з-за Корвінового плеча.

Лизні полум’я застигли. По боках човна вдарили мертвецько-блідаві руки. Ріна ледве не впала, та Корвін притис її до себе. Її волосся пахтіло квітами. І ще воском свічок і ладаном. Корвін насупився: вона відтягала похорон. Вона не облишала надії. Її руки впиналися в його стан. Був би він живим, відчував би біль. Корвін опустив на неї погляд. Вона уперто підтисла губи, у погляді її кобальтових очей плескотала впевненість.

— Не має, — повторила вона. — Не зараз.

Корвін спохмурнів. Він сильніше стис крижані пальці на її плечах. Якщо мертві були здатні відчувати гнів, то Корвін відчував.

— Не зараз, — хрипко повторила вона.

Щось перемінилося на його застиглому обличчі. На ньому майнула усмішка. Його погляд запалав яскравіше, як у часи, коли він був повен сил і життя. Нарешті він кивнув їй.

— За що я тебе покохав, то це за твій гострий розум, душе моя, — він майнув пальцями стрічкою, що оповивала її шию.

Мертвецько-блідаві руки знову вдарили човна, голодні і слизькі.

— Я не хочу порушувати угоду, — сказав Корвін. — Зрештою, ти тут уже вічність. Я лише прошу тебе побути тут, — його вуста викривив диявольськи лукавий усміх, — по тому, як вічність мине.

— Років так зі сто, — додала Ріна. — Справжня мізерія для того, хто пробув тут не одне тисячоліття.

Дим, що клубився човном, завмер. Здавалося, завмерла течія Багряної ріки. І навіть мертвецько-блідаві руки застигли. Здавалося, застиг сам час. Однак повів сірки посилювався. Ріна вгляділася в густий туман. Тисячі і тисячі чорних нитей тягнулися рікою. Вони вже наближалися до Брами Мора.

— Одене, — Ріна вчула, як Корвін стиснув її руку. Його долоня була холодною, як і його персні. Дівчина вирвалась і підійшла до Переправника. — Ти знаєш, що сталося після того, як ти звів Велику Стіну? Що сталося з Верховною Правителькою після твоєї смерті?

— Фрітріка, — прохрипів голос з чорного провалля каптура. Тіні обгорнули Ріну, вони слизнули її плечима, щоками, наче Переправник намагався віднайти в ній, дальній спадкоємиці тієї Верховної Правительки, жінку, чиє ім’я промовив.

— Фрітріка лишилася одна, Одене, — Ріна змовкла на мить, відчувши, як тіні хльоснули її по лицю. Вона відчула, як обличчям зацідила кров — поки ще гаряча. — Її нарекли Верховною Правителькою, що плаче. Горе її не стихало до кінця днів. Її сльози висохли, лише коли вона померла.

Переправник люто вдарив веслом по воді. Багряні краплі поглинули пелехи їдкого туману. Ріна не відступила. Вона підійшла ближче. Вона відчувала холод Корвінового тіла поряд, та не дозволила собі озирнутися до нього. Не тоді, коли ця слабкість могла вартувати їй вічності без нього.

— Цього ти прагнеш? Аби новий Переправник залишив по собі іще одну Верховну Правительку в сльозах? — Ріна лише на мить поглянула на Корвіна. — Я не стану наступною Верховною Правителькою у сльозах. І не стану одна розгрібати все те, що заварив перед смертю пан Верховний Меланхоліт.

— Це можливо, — промовив Переправник.

Ріна полегшено видихнула. Вона вчула холодний подих Корвіна у волоссі, він теж полегшено видихнув.

— Та за це необхідно сплатити додатково, — додав Переправник.

У його голосі, не молодому, і не старому, вчувався насміх. Здавалося, він дивився на них двох, блідавих і наляканих, хоча кожен з них і намагався виказувати браваду. Перед Переправником і князі, і раби, і Верховні Правителі були саме такими, хіба що браваду виказували не всі. Корвін і Ріна не були винятком.

— Бери, що необхідно, — кивнув Корвін, — окрім її життя.

—І його другого ока, — додала Ріна. — Залиш бодай одне.

Корвін подавив усмішку.

— Я візьму справедливу платню, — мовив Переправник. Повіяв крижаний вітер. Повів сірки став нестерпним. Багряної води вже було не розгледіти під сплетінням чорних нитей. — Я заберу те, що, Корвіне, твоє, але про що ти ще не знаєш.

Ріна насупилася. Не було нічого, що би змінилося в Прихованому світі з ночі смерті Корвіна. Лишень тільки життя Ріни і всієї імперії завмерло, щойно завмерло його серце. Хіба це стосувалося меланхолітів. Просто зараз, якщо розрахунки Ріни були правильними, з ними відбувалося дещо жахливе. Можливо, після того, як вони — разом — уб’ють Катона, вцілілі зрадники присягнуть Корвінові. І вони належатимуть йому. І Ріна з радістю віддасть їх усіх Переправникові на поталу. Хоч сотню. Хоч тисячу. В обмін на нього одного.

— Ми згодні, — сказала вона.

— Ні.

Корвін поглянув на неї дивно, як поглянув у ніч Самайну. Кути його губ неясно здригнулися, та лице застигло, перш ніж Ріна врозуміла, чи була то тінь усмішки. Він розглядав її довго, наче запам’ятовував. Його очі блищали, наче він знову був живий. Але то не був п’янкий, і, тим паче, не щасливий блиск. То був блиск очей людини, яка стримувала сльози.

— Ти опричинився! — вигукнула вона. — Одене, він згоден.

— Я зрозумів, чому ти пішов туди один, — сказав Корвін Переправнику, — без Фрітріки. — Він озирнувся до Ріни. — Пробач.

Перед Ріною зметнулося чорне полум’я. Дівчина спробувала стрибнути крізь стіну вогню, та воно обпекло, зашипіло лютіше. Здійнялося до самого безрадісного сірого неба. Корвін, все ще не зводячи з неї очей, скинув червоний фрак і пожбурнув його у річку.

— Корвіне, ні!

Його охопило полуміння. Воно охопило увесь човен. Хвилі Багряної ріки завирували, заледве не перекидаючи судно. Туман став непроглядним. Вони наче поринули у ніщо.

— Забирай! Забирай, що хочеш. Зараз! — Ріна побігла до Переправника, але і його відмежувала стіна вогню. Крижаний вітер роздмухував це полум’я, його лизні пекли, наче сотні батогів.

— Відходить Переправних, — вчувалося у вітрі.

— Ні! — кричала Ріна.

— Приходить Переправних, — відповідав їй вітер.

— Боги, ні!

— На вічність і по тому.

— Ні! Корвіне, будь ласха! — Ріна більше не хричала, ях людина. Вона ревіла, наче була звіром.

Вітер, а разом із ним голоси, стихли. Став тихше полум’яніти вогонь. Переправних прохрохував до Корвіна. Він зняв із себе рам’я. Воно оголило схелет. Чорний, наче обпалений тисячею вогнів. Корвін зітхнув, ях здалося Ріні, приречено. Він хинув на неї останній хоротхий погляд і зодягнув рам’я.

Вона стояла перед ним на колінах і лише хитала головою. Вона не відводила очей від його обличчя. їй знов вчувалося перелун-ня сміху Мойр. Вони нашіптували: «Вглядайся. Запам’ятовуй. Ти його більше не побачиш».

— Прощавай, Ріно, — і Корвін накинув каптур на голову, ховаючи обличчя.

Скелет осипався порохом. Здійнявся вітер і розвіяв його понад рікою. Весло гучно впало на дно човна. Корвін нахилився по нього. Лишень мить він зволікав, вчувши хрип Ріни. Та персні брязнули по дереву, і Переправник здійняв своє весло.

— Корвіне, — одними губами промовила Ріна, вдивляючись у чорне провалля каптура.

Переправник повернув до неї голову і схилив її набік.

— Монета.

Ріна відсахнулася, наче він ударив її.

— Корвіне.

Переправник не відповів.

— Я кохаю тебе.

— Немає монети? — в його голосі не було насміху — лишень байдужість північного вітру.

До неї потяглися зіткані з чорного диму пазурі. Вони вхопили її за зап’ястки й щиколотки міцніше мотузок, якими її зв’язали у квартирі 342. Вони здійняли Ріну над човном. Сотні мертвецько-блідавих рук спливли, готові затягти дівчину на дно.

— Я Ріна Безрідна, — крикнула вона, виборсуючись. — Не прикидайся, що вже забув моє ім’я.

— Немає монети — немає переправи.

І Переправник викинув її за борт.

Мертвецько-блідаві руки підхопили її. Ріна виривалася. Вона судомно вдихала повітря, а вони тягли її за руки і ноги. Вони тягли її під воду. Ріна намагалася запалити огоскіт. Та якщо слабка іскра і спалахувала в долоні, вода гасила її. Багряні хвилі зімкнулися над її головою. Незримі кігті стислися довкола легень. Ріна задихалася. Вона ще бачила тремтливий силует Переправ-ника, поки руки тягли її до дна. Тіло оповило нестерпним болем. Силует Переправника тьмарився перед очима. А тоді зовсім змерк. Ріна задихнулася.

Хвилі виштовхнули її на берег. Дівчина звела голову. То був берег з піску, більше не затягнутий сірим їдким туманом. Вона побачила двоєдушників, альв і брауні, що наставили один на одного зброю. Вони не помічали її, мокру і самотню, обіч від них.

— Мир її прахові! — почулися слова Катона.

Ріна роззирнулася. Човен Переправника гойдався на чорних водах Сейму. Вогонь майже вщух. Переправник не дивився в її бік. Він розглядав своє довге чорне весло, крутив його в руках, наче найбільшу коштовність, що коли-небудь опинялася в його руках за життя, чи опиниться в них протягом вічності і навіть по тому.

Пляж розітнув крик. Крик дитини. Той крик привернув увагу Переправника. Ріна прослідкувала за його поглядом, що, допевне, ховався під чорним проваллям каптура. Луцій біг пляжем. Його лице розчервонілося, як колись червоніло в його батька.

— Сестро! — його пронизливий крик перетворився у шипіння. Він озирнувся до Катона. — Ти обіцяв!

В його долоні спломенів огніт. Катон звів руку. Чорні пельніти обхопили хлопчика. Його огніт з шипінням згас. Катон стиснув кулак. Пельніти стислися довкіл Луцієвих плечей сильніше. Чоловік змахнув рукою, і чорні ниті притягли Луція до нього. Катон поклав руку на його плече. Луцій опустив голову. Золотаві пасма сховали його мокре від сліз обличчя. Його зв’язані плечі здригалися.

— Мир прахові мучеників Великої Битви за свободу, Верховної Правительки і Верховного Меланхоліта, — продовжив меланхоліт.

До Катона хтось наближався. Ріна впізнала медсестру, яка покинула лічеця з Гнізда. Вона вклонилася Катонові і стала за його спиною.

Але вона не була єдиною. Зі свит знаті виходили двоєдушники. Двоє — зі свити княгині Будину, яка раніше була свитою її чоловіка. Один — зі свити Нала. Сестра Аріелли, та, що брала участь у таємних вечерях Корвіна, а поряд із нею — її чоловік. Кілька альвів і брауні покинули свиту Дедала.

Ріна не ворушилася. Вона боялася навіть дихати. Її серце важко билося у грудях. Груди все ще горіли, наче довкіл бракувало повітря. Ріна впивалася у свиту князя Саверу поглядом водночас пильним і сповненим страху. Та жоден саверець не зробив ані кроку.

З вуст Ріни все ж зірвався водночас розчарований і повний гніву віддих. Серед субординатів почався рух. Фелан дістав меча, але Лія стисла його передпліччя, вказуючи на гвинтівки, які все ще були націлені на них. Четверо субординатів вийшли із шикування. З-за спини Катона виринув Ксан. Вовки вклонилися меланхолітові і стали зі старшим субординатом пліч-о-пліч.

До Катона підійшов іще один чоловік — той самий, що у вузькій вуличці Нуру напророкував Ріні війну і сходження на престол. Той, кого Корвін та інші звали Драйком Коаксоком. Ріна насупилася. Те передбачення було інструментом — одним з багатьох, якими орудував Катон, аби перемогти в цій грі.

Увесь цей час Катон знав кожен їхній крок. Катон вів їх — Ріну й інших — наче пішаків на шахівниці, знаючи наперед ходи кожного з них. І тепер Катон широко всміхався, уже прораховуючи наперед, як завершить розпочату партію. Як святкуватиме перемогу.

Ріна звелася навкарачки і обернулася, як це стало в неї за звичку, коли не знала, що їй робити. Як це стало в неї за звичку, вона очікувала побачити за спиною Корвіна і почути просте і надійне рішення. Та позаду неї були лише чорні води Сейму і човен Переправника. Той, хто завжди був поряд, той, хто давав їй гарні поради, тепер не пам’ятав її. Вона залишилася одна.

— Поверни його до життя.

Її губи беззвучно повторювали ті слова, наче молитву. Поки не стали молитвою. Ріна дістала кинджал і розітнула долоню.

На пісок падали її сльози і кров.

Вона впізнала їхнє наближення — крижаний дотик до потилиці, а тоді — попід шкірою. Вчула, як Морана натягла ниті її життя.

Повітря довкола застигло. Вщухли голоси двоєдушників, альвів і брауні. Час, здавалося, теж застиг.

— Ти бажаєш, аби він жив?

Ріна здригнулася: їй здавалося, Морана обпекла її шию споконвічно холодним подихом.

— Так, він має жити, — прошепотіла дівчина.

Ріна простогнала. Морана, немов найлютіший зимовий вітер, пробиралася під шкіру. Якщо всередині і справді були ниті, Богиня стискала їх міцно своєю кощавою рукою. Вона напинала їх до болю. Ріна чула їхній дзвін. Наче вони от-от розірвуться.

— Він житиме вічно, — голос Морани згучав водночас усюди і в голові Ріни. — Ти ж цього бажаєш, аби він жив вічно, дитя?

Вона бажала.

— Я дарую тобі силу, достатню, аби зробити це, — Морана наче розповзалася її тілом. Скувала серце, потяглася вниз, до живота, — але навзаєм ти віддаси мені останнє, що в тебе лишилося. Останнє, що має для тебе значення.

Ріна стисла кулак. Кров зацідила сильніше. У неї нічого не лишилося. Корона, імперія — вони не мали значення. Бо вона ніколи їх не бажала. Корвін бажав. Але тепер, коли його не стало, все здавалося Ріні лишень порохом. Згарищем, яке розвіювало серед пустки. Морана мала рацію: у неї не лишилося нічого. Хіба що душі.

— Забирай.

Морана все розповзалася її тілом. Все сильніше стискала серце, легені. Вона пробралася в її руки, охопила зап’ястки. Вона просочилася в її ноги, її крижаний подих оповивав її щиколотки. Ріна відчула льодяний доторк в потилицю, наче Морана припала до неї вустами. Мить — і він просотався під шкіру, і навіть під кістку. Здавалося, Морана була змієм, що огортав, сантиметр за сантиметром, її тіло. Вона знерухомила Ріну. Дівчина відчувала її присутність у кожній ділянці тіла, і навіть глибше. Відчувала, як Морана повільно, наче кігтями, дряпає поверхню кожного її органу. Вона увіп’яла свої пазурі їй в живота. Ріна закричала. Здавалося, її протнула сполум’яніла стріла. А тоді — наче вона розірвалася всередині.

Коли все закінчилося, Ріна іще бачила човен. Чорну високу фігуру Переправника все ще оплітала щільна завіса туману. Дівчина здійнялася на тремтячих руках. Ріна чекала хвилину. Чекала другу. Але човен не наближався до берега. І Переправник не ступив на берег. Корвін не зняв каптура. Він все ще тримав весло. І все ще був байдужий до всього, окрім свого Морового весла.

— Ти обманула мене.

Заливистий сміх, наче перелуння дзвоників, пронісся в її голові.

— Ти просила силу, що дарує йому вічне життя. І я дарувала тобі цю силу.

Руки Ріни охопило чорне полум’я. Небо раптово потемнішало. Задавалося, чорнота цього вогню поглинала світло зірок і місяців.

— Іди і даруй йому вічне життя, — її крижані кігті штовхнули Ріну в спину. — Най його пам’ятають вічність і по тому, дитя.

Морана зникла. Лишень луна її голосу все ще дзвеніла під скронями.

Щось торкнулося ноги Ріни. Вона опустила голову. То був Корвінів фрак, потемнілий шмат непотребу, який виплюнули води ріки. Ріна стисла його. У неї вирвався смішок. То було іронічно: шлях до своєї смерті Корвін розпочав, зодягнувши цей фрак. І тепер, коли Корвін помер, від нього тільки він і залишився. Червоний фрак блазня. Червоний фрак Причинного князя.

Сміх Ріни пронісся понад Сеймом. Почувши його, двоєдушники, альви і брауні здригнулися. Сміх Верховної Правительки, яка вирвалася з лап Мора, був несамовитим. У ньому вчувався передзвін сміху Мойр, і від того передзвону спиною розходився мороз.

Їхня Верховна Правителька сміялася, притискаючи до себе мокрий червоний фрак. Вона закинула почервоніле лице. І сльози струмували її обличчям від сміху.

Раптом сміх стих. А тоді вона закричала. Її охопило чорне полум’я. Воно палахкотіло яскравіше погребального вогнища. Воно було подібне до одного із семи багать, крізь які проходили неофіти під час ініціації. Подібне останньому з них, що здирало людську шкіру і випікало звірину. Знетямлений вереск Верховної Правительки було боляче чути. А тому двоєдушники, альви й брауні відвели очі і затулили вуха.

Крик обернувся вовчим виттям.

Місяці збагряніли, перетворюючи сніг у суцільну криваву, як фрак Причинного князя, пелену.

З полуменя вистрибнув вовк. Чорний, величезний, які не народжувалися в Невриді уже довгі століття.

— Не дати їй утекти! — наказав Катон.

Огніти і рушниці наставилися на звіра. Вздовж берега неслася вовчиця — чорна, наче ніч. Вона кинулася в ріку. Мертвецько-блідаві руки тягнули її на дно, але звір уперто плив до човна. Темні димаві лизні підхопили вовчицю, наче цуценя. Звір припав мордою до оповитої димкою руки Переправника.

І тоді вереск Верховної Правительки знову змінився сміхом.

Вона піднялася на тремтячі ноги. Верховна Правителька звела брови і поглянула на фрак, який стискала в руці, наче не впізнала його. А тоді натягла поверх траурної сукні. Її сміх став іще гучнішим.

Верховна Правителька обернулася до натовпу. Обличчя кожного набули виразу смиренного суму. Лице Верховної Правительки ані смиренним, ані сумним не було. Вона посміювалася.

Довкола неї звивався чорний дим. Тіні перепліталися між собою, то нагадуючи змій, то розсікаючи повітря, наче крила, то перетворюючись на хвости зграї вовків.

— Я повернулася, — жінка розкинула руки, наче вичікувала оплесків. — Перепрошую за затримку.

Тіні заклубочилися за її спиною, переплелися у щось велетенське і чорне, щось, що люто дихало і розросталося з кожною миттю. То було чудовисько, все менш подібне до змії, чи вовка, чи птаха, чи іншої тварини. Щось потворне. Дещо, що не могло жити у здоровій душі людини.

Верховна Правителька заклала руки за спину. Вона йшла до них прогулянковою ходою, наче не помічаючи, що була під прицілом. Наче їй подобалося бути під прицілом. Подобалося, що всі погляди були прикуті до неї.

Натовп двоєдушників, альвів і брауні повільно задкував, боязко споглядаючи на істоту, зіткану з пітьми за її плечима. То було чудовисько, страшніше від абасів або нікс. Тому що було їм невідомим. Тому що нагадувало рівно і змія, і вовка, і крука, і павука, і водяного гада. І тому що не було схоже на жодну з цих тварин. Лишень божевільний, поглинутий мороком розум міг створити таку істоту.

Катон був першим, хто вирвався зо зціпеніння. Він перетнув пляж і зупинився перед нею. Верховна Правителька не спинилася. Вона продовжувала прогулюватися. Здавалося, вона милується червоним снігом, що іскрився тієї місячної ночі.

— Тож, ви попрощалися?

— О, так, — вона не поглянула на Катона, вона розглядала робітників, що оточили аристократів. — Він так і сказав мені: «Прощавай».

— Пропоную повернутися до замку. Ти ще не зовсім прийшла до тями після втрати, — він скосив очі на те, як вода струмувала з мокрого фрака.

— Почекайте, іще трошки, — вона надула губи. Верховна Правителька звела погляд удалечінь. У нічному небі заледве вгадувався чорний птах. Жінка дочекалася, коли крук сяде їй на плече.

— Ти єдиний, хто залишився? — запитала вона в нього.

Шу щось прокричав. Верховна Правителька задоволено всміхнулася.

— Що ж, шкури я їм не дарувала, зате подарувала спокій, — вона продовжувала проходжатися вздовж пруга води.

Над Підмісячною імперією рознісся тривожний клич. Не вовчий. Не кручий. Він не належав жодному з кланів імперії. Він належав тим, кого було з імперії вигнано. Катон здригнувся. Усміх Верховної Правительки став хижим.

—Якщо з моєю зграєю щось сталося, я спалю Гніздо дощенту, — прогарчав він, схопивши її за лікоть.

—Хіба не іронічно? — жінка кінчиками пальців стерла бризки його слини зі щоки. — Твоє поселення саме горить дощенту. А разом із ним і твоя зграя.

Вона ледь усміхнулася.

— Я вб’ю всіх, кого ти любиш, — він заніс руку, збираючись віддати наказ розстріляти тих, хто перебував на пляжі.

Тіні рвонули до Катона. Вони оповили його руку і відірвали її зі згучним хрускотом сухої гілки. Чоловік закричав і впав на коліна, тримаючись за скривавлену діру в тілі.

— Теж доволі іронічно, — Ріна дістала його мокру хустинку і втерла бризки крові. Відтерти їх не вийшло. Вона лишень сильніше їх розмазала по викривленому в самовдоволеному вишкірі обличчі. — Тому що ти вбив того, кого я любила навіть більше від себе.

Самовдоволений вишкір зник з її обличчя. Вона стисла волосся на Катоновій потилиці і притягла чоловіка до себе. У її руці спалахнув кинджал. Зіткані з чорного жаріння змії обсотали тіло меланхоліта, стиснули в жарких тенетах.

— Ти помилився, вбивши його, а не мене, — прошепотіла Ріна Катонові на вухо. — Може, Корвін і був причинним, але я тепер — бездушна.

Вона провела кинджалом по його горлу. Катон впав на коліна. З його губ зірвався хрип. Можливо, він мав намір сказати щось зарозуміле, можливо, щось розумне. Та кров залила меланхолітові рота. І його словам так і не судилося залишитися в історії.

Полум’я на лезі кинджала спломеніло жаркіше. Ріна відітнула Катонові голову. Його тіло впало до її ніг. Верховна Правителька завмерла, наче Юдиф з головою Олоферна, який зазіхнув на її місто.

Верховна Правителька захихотіла і жбурнула Катонову голову у Тірас.

— Не йди поки, — гукнула вона Переправникові, — у тебе тут незабаром буде повно роботи.

— Вогонь!

Над пляжем запалав огоскіт. Чорний і гарячий. Ані кулі, ані навіть гарматні ядра не пробили його стін.

Верховна Правителька переступила через тіло Катона. Вона прямувала до меланхолітів і тих, хто виявився їхніми шпигунами.

Вони кинулися навтьоки, наче таргани. їх оточило чорне полум’я. Жінка пройшла крізь нього. З-поза її спини вимайнули вовки. Вони бігли крізь огніти, світлі і темні. їхні пащі впивалися у руки, що тримали зброю.

Ксан вдарив у Верховну Правительку огнітом. Її вкрило чорне, як у крука, крило. Світлий вогонь потонув у ньому. Жінка посміхнулася. Вона здійняла руку і стисла її в кулак. Ксан закричав і впав на коліна. Зіткані з пітьми кігті розкрили його рот. Крик чоловіка обернувся хрипом. Його рот сповнився кров’ю. Кігті жбурнули його ікла Верховній Правительці до ніг. Ксан лежав на піску горілиць, а поруч нього — понівечена вовча шкура. Верховна Правителька переступила і через нього.

Чорні кігті вхопили медсестру. Вони вирвали язик, яким вона передавала слова її власні, Корвіна і його братів іншим шпигунам. Кігті зламали пальці, якими альва писала донесення. А тоді — протнули її груди і вирвали серце, вони розчавили його, як вона розчавила серце лічеця.

Сестру Аріелли Верховна Правителька вбила швидко — жбурнула її вовкам, що за пів хвилини лишили від неї лишень скривавлені й обвуглені шматки сукні.

Верховна Правителька йшла на світло, що пломенілося в самому кутку зітканої з чорного вогню арени, де вовки, одного за одним, роздирали на шматки кожного, кого господарка вважала зрадником. Верховна Правителька відсахнулася: білосніжне полум'я обпалило її. Жінку оповили чорні тіні, і вона увійшла під огоскіт Правителевого сина.

Хлопчисько сидів у самому кутку, сховавши обличчя в колінах. Пісок під ним був мокрим. Верховна Правителька гмикнула. Чорні кігті потяглися до лиця дитини. Вчувши їхній жар, Луцій лише сховав обличчя глибше між колін.

— Я не вб’ю тебе, братику, — чорні кігті гладили його по голові.

Хлопчисько здійняв на сестру очі. Свої сині супроти її чорних, у яких не лишилося бодай полиску кобальтового кольору.

— Ти надто багато знаєш. І поки я вважатиму тебе корисним, я триматиму тебе коло себе. Тож будь корисним, якщо бажаєш жити.

Кігті здійняли Луція за комір і поставили на тремтячі ноги. Довкола його шиї, як довкола шиї тварини, спалахнув чорний ошийник. Від нього тягнувся вогняний ланцюг, який стискала Верховна Правителька.

Кільце з чорного полум’я згасло. Арена зникла. Зіткані з жаріння вовки облизувалися. Не лишилося жодної живої душі, окрім Ксана, який все ще лежав без тями біля своєї вирваної вовчої душі. Верховна Правителька поморщилася.

— Тут тхне кров’ю і гаром. Попроси Вергілія запустити ті чудові розпилювачі зі солодким ароматом, — люб’язно попрохала вона Шу.

Крук злетів у повітря.

— Вона вбила жінок і дітей у поселенні меланхолітів, — кинув хтось із робітників, у кого ще лишалася дурість і сміливість це зробити.

— І я вб’ю жінок і дітей кожного, хто сьогодні наставив супроти мене зброю.

— Це терор!

— Терор, — Верховна Правителька кивнула. — І я його обрала своєю зброєю проти вас, тварини.

Вона звела долоні. Робітників охопило чорне полум’я. Над Сеймом розрокотилися їхні крики.

Лія вхопила Верховну Правительку за руку.

— Не дозволь пітьмі поглинути тебе.

— Світло чи пітьма — хіба між ними є різниця?

Вона плеснула у долоні — і прогримів вибух.

Там, де мить тому стояла тисяча осіб, тепер димував глибокий кратер. Пелехи диму тяглися до неба. Верховна Правителька хитнулася, взявшись за голову.

— Верховна Правителька спричинилася! Схопити її! — заревіла Амага.

На неї рушили війська будинців, каліпідійців і алазонців. Лія стала між ними і Верховною Правителькою, оточивши їх двох огоскітом. Коракси, субординати і кабірійці вишикувалися колом довкіл щита.

Вчувся сміх. Глибокий і хрипкий. Верховна Правителька заливалася сміхом, схопившись за живіт.

— І ви усе ще ладні накинутися одне на одного, — вона обернулася до Переправника, втираючи кутики очей. — Вони звинувачують єдинодушників у кровожерливості, але ладні перерізати одне одному горлянки через якусь мізерію.

Верховна Правителька підійшла до стінок огоскіту. Лія стиснула її передпліччя.

— Ріно.

Верховна Правителька обернулася до неї і обвела блискучим, здивованим поглядом.

— Це хто?

Княгиня Невриди відсахнулася. Вона й справді не впізнала у тій жінці Ріну. Наче Ріни там більше не було.

Верховна Правителька вийшла з-під огоскіту, а за нею, на повідці, Правителів син. Вона пройшла повз кораксів, субординатів і кабірійців, стала перед військами, що наставили на неї зброю. Вона дивилася на них байдужим поглядом чорних, наче Морова пітьма, очей.

— Готуйсь! — віддала наказ Амага.

Вуста Верховної Правителька спотворила крива посмішка. Вона помітила, як Шу сів на один з ліхтарів. Він шипів, розпилюючи аромати випічки та щойно застиглої глазурі, а ще трунку лілій, тубероз, лаванди та резеди.

— Вогонь!

Посмішка Верховної Правительки стала іще ширшою. Постріли не пролунали. Берег Сейму сповнився пахілля. Воїни опустили зброю. Огніти розтали в їхніх руках.

— Повторіть, будьте ласкаві — не розчула, — вона звела до вуха долоню.

— Довгих років Верховній Правительці Підмісячної імперії!

Вона кивнула і смикнула брата за повідець.

— Довгих років Верховній Правительці Підмісячної імперії, — пролепетав він.

Місяці здіймалися високо над Прихованим світом, коли Верховна Правителька неспішно йшла вздовж ріки Сейм.

Її піддані: і ті з них, які вірили у Світлих Богів, і ті з них, які вірили в Темних, і ті, у чиїй крові плескоталася світла сила, і ті, у чиїй вирувала темна, і навіть ті, у крові яких не було ані іскри сили — потяглися за нею слухняною вервечкою. Газ із ліхтарів розпилявся понад їхніми головами.

— Довгих років Верховній Правительці Підмісячної імперії!

Переправних увесь той час дивився їм услід. А тоді відштовхнувся веслом від дна ріки, і його човен розчинився у тумані.

Якщо він і запам’ятав ім’я Ріни Безрідної, то це більше не мало жодного значення.

Тому що Ріни Безрідної більше не існувало.

Тому що Ріна Безрідна і Корвін з роду Каганів згоріли у погребальному човні.

Тому що вони обоє — більшою чи меншою мірою — померли.

Повіяв крижаний північний вітер, і в ньому вчувалися голоси.

— Довгих років Верховній Правительці Підмісячної імперії! Вічна пам’ять Верховному Меланхолітові Підмісячної імперії, мир його прахові!

ЕПІЛОГ

Місяці високо здійнялися над дахами будинків Метрополя. Верховна Правителька прокинулася у повній темряві. Вона одразу ж упізнала постіль, у якій лежала. Вона багато разів прокидалася в ній до того. Руки і ноги скніли від залізних рукавичок і черевиків. Пахтіло гаром. Тліли простирадла і чорне пір’я, яким була набита ковдра. Отже, їй залишалося іще недовго.

Верховна Правителька вийшла на балкон. На її обличчі грала заграва охопленого полум’ям Метрополя.

— Свобода. Рівність. Братерство, — розполонився вигук серед вулиць міста.

Верховна Правителька відчувала запах гару і пилу, під яким було поховано сотні живих душ, та під якими буде поховано вдвічі більше до світанку. Та Верховна Правителька залишалася незворушною, спостерігаючи за тим, як столиця потопала у невідворотній бунтівній хвилі.

Шу підніс запалений сірник. Верховна Правителька закурила.

— Що альви? — запитала вона, видихаючи цигарковий дим у повітря. У сталевих рукавичках було не надто зручно палити, та вона призвичаїлася за останні роки.

— Оточили із західного флангу, — відповів Вергілій. Заграва надавала його обличчю майже людського кольору.

— Брауні?

— Із південного.

Верховна Правителька задоволено кивнула.

— Є аристократи, які утрималися? — вона примружила око. — Сатарханці?

— Армії усіх семи князівств оточують Метрополь, — відповів Вергілій. — Шансів на втечу вельми небагато.

Верховна Правителька знову вдоволено кивнула. Цигарка застигла на півшляху до її рота.

— Мій брат?

— Мертвий, моя пані, — лише тепер у голосі дворецького вчувся смуток.

Верховна Правителька поморщила носа.

— Я гадала, вона все ж залишить його живим.

— Його вбила її сестра, — відповів дух-охоронець.

— Он як, — її брова вигнулася над оклюдером.

Шу прокричав. Прокричав занепокоєно. Прокричав про те, що шлях відступу все ж був. Верховна Правителька погладила птаха.

Вибух освітив столицю. Здійнялася курява диму. Верховна Правителька глибше вдихнула той їдкий, але все ж вільний від розпилення повів.

— Смерть тиранці! — розрокотився завзятий крик унизу.

— Хіба він не був би задоволеним? Нарешті втілюється його мрія, — сказала Верховна Правителька птахові.

Шу не заперечував. То одним, то другим оком він спостерігав за тим, як «червонофракові» просувають до замку, відтісняючи правителевих стражників. Скільки люті було в їхніх голосах. Придивившись, Верховна Правителька вирізнила з-поміж них другожів. Ведмеді знали, як розбурювати натовп. Касів вона бачила теж. Ті, що змушували двоєдушників коритися, стали з ними пліч-о-пліч.

— Ні тиранії! — чулося іще завзятіше.

— А що субординати і коракси? — запитала Верховна Правителька, не помітивши їх серед «червонофракових».

— Вони у складі першої зграї, — відповів Вергілій. — Супроводжують Двоєдиних.

— Голову з плечей Причинній Правительці! — прогриміло внизу.

Лише на мить, та Верховна Правителька поглянула вниз — на свої залізні черевики. Здавалося, на її незворушному лиці майнула тінь чи то смути, чи то навіть сорому. Та новий вибух приніс із собою яскравішу заграву. Вона осяйнула її обличчя — знову незворушне, таке, яке і личило мати Богині.

— Прийняли! — пішов спочатку заледве чутний, а тоді все гучніший поголос з боку Парламенту. — Прийняли!

З парламентської площі почувся ґвалт. То були радісні крики. Поклики — вовчі, кручі — поклики кожного клану здійнялися у небо. Двері Парламенту розчахнулися. Із них вибігли політики. Озброєні. Вони влилися у натовп «червонофракових» і рушили разом із ними до замку.

— Республіка! Підмісячна Республіка! — розлунилося у відповідь на вулицях Метрополя.

— Вітаю, панове, — проголосила Верховна Правителька, осміхнувшись. — Нарешті прийнято першу в історії Прихованого світу Конституцію!

Її голос втонув у сповненій тріумфу крикняві унизу. Сповненій тріумфу, а тоді — ще більш знавіснілій, ніж до того. Правителеві стражники втрачали позиції.

— Моя пані, дозвольте мені висловити думку, — вибух пролунав зовсім поруч, але Вергілій навіть не кліпнув. Він лише вичікувально споглядав на Верховну Правительку.

— Ніби моя заборона колись тебе перепиняла, — вона гладила птаха.

— Ви все ще вважаєте, що інакшим шляхом цього було не досягти?

Верховна Правителька гмикнула.

— Єдинодушники полюбляють казати: головне не шлях, а результат. А результат, — вона розкинула руки, наче демонструвала дворецькому полотно, — погодься, вражає.

Попід замковою брамою прозгучав вибух. Сміх Верховної Правительки — дзвінкий, нестямний, рознісся понад містом.

— Смерть тиранці! — здійнявся, наче луна голосу Верховної Правительки, крик серед вулиць Метрополя.

«Червонофракові» штурмували браму замку. Вергілій простогнав і зігнувся. Його плечі здригнулися, коли на браму напустилися сотні огнітів.

— Іще трохи, друже мій, — Верховна Правителька поплескала його по спині. — Перемога не може дістатися надто легко.

Вона вилізла на поруччя балкона.

Верховна Правителька, погойдуючи ногами, спостерігала за тим, як тисячі двоєдушників, альв і брауні знову та знову атакували стіни замкового комплексу, слухала, як сутужно скреготять стулки воріт, слухала, як знову і знову лунали люті бажання зітнути її голову з плечей. На її вустах майоріла заледве не ніжна усмішка.

— Гадаєш, вони поставлять йому огидний золотий пам’ятник?

В районі площі Храму прогримотів черговий вибух. Вчувся гуркіт чогось величезного, що впало і розбилося на бруски. А потому — задоволена крикнява натовпу.

— Ваш вони вже повалили, моя пані, — Вергілій випростався і втер кров з-під носа.

— Він був справді огидним, — вона зморщила носа. — Сподіваюся, у нього все ж буде огидніший.

Вони з Вергілієм усміхнулися одне одному.

— Не такий огидний, як ікони Святого Меланхоліта у підпільних храмах, — додав Вергілій.

— Що я маю сказати? — Верховна Правителька стенула плечима. — Революції потрібен символ.

«Червонофракові» знову атакували браму. Вергілій впав на коліна. Верховна Правителька бачила, як скривився від муки його рот. Вона не була ладна визначити, що дошкуляло духові-охоронцю більше: біль чи забруднені штани.

Три темні фігури стояли на балконі. З руки однієї з них до Верховної Правительки покотився чорний клубок. Вона сполотніла, проте кивнула. Жінка зістрибнула з поруччя.

— І мученик теж, — Верховна Правителька допомогла Вергілієві звестися. — Та ним будеш не ти. У тебе ще буде клопіт. Можливо, вдвічі більший, ніж був зі мною.

— Не маю в тому сумніву, моя пані, — одповів дворецький.

Верховна Правителька споглянула вниз. Там, серед натовпу, вона їх не бачила.

— Вони увійшли, — Вергілій поглянув на південь. — Прямують таємним ходом.

Вони справді вже прямували таємним ходом. І на чолі їхньому були ті, кого пророцтво нарекло Двоєдиною силою. Наче тінь одна одної, схожі одна на одну, наче одна людина, вони прямували вперед, готуючись зробити те, до чого стільки часу готувалися: вбити Причинну Верховну Правительку.

Верховна Правителька ж звела очі до неба. Крізь смог було ледь видно місяці — повні, яскраві. Жоден з них не потьмянішав за ці роки. Стіна все ще була міцною.

Унизу, в коридорах, просякнутих парами опіуму, рознісся вибух

— Люблять все робити з розмахом, — Верховна Правителька криво всміхнулася.