Остання данина Саверу

В компанії тих товаришів — і однієї товаришки — вони увійшли до ангара. Робітників зібралося кілька сотень. Корвін і Ріна, наче випадком, майнули в протилежний від нових знайомих бік перш ніж ті зметикували, що вона не була швачкою, а він — жодного дня не пропрацював у зернових сховищах.

— Майбутнє — єдиний вид власності, які пани дарують своїм рабам. Нам обіцяють безхмарне заможне майбутнє, та насправді запихають у ще тяжче ярмо. Замість одного рабства нам пропонують інше — капіталістичне, — той, що головував, зійшов на підмосток, зведений з ящиків і дощок. Очі його палали, наче ідея могла п’янити більш від полинівки. — Замість одного Правителя ми годуватимемо зграю парламентарів. І тепер, коли вони звільнять рабів — малі народи — то їхня робота впаде на наші плечі. Вони — породження панського ледарського життя. Лише і вміють, що прасувати газети та натирати винні келихи. Відпусти їх на волю, вони будуть неспроможні трудитися з нами пліч-о-пліч. Мозок раба не здатен до відповідальності — лише до сліпого слугування. І такі істоти, так, товариші, саме істоти — бо ж вони не люди — просякнуть у всі сфери життя. І що станеться? Вони заразять нас лінощами. Ми затупіємо, втратимо здатність до поступу.

Він змовк і обвів поглядом присутніх. Запала тиша, яку увірвав лише надривний кашель і роздратоване шикання.

— І що далі? Нас перетворять на таких само рабів. Навзаєм лише називатимуть вільними.

Вільного стане не відрізнити від раба. Світло — не відрізнити від пітьми. Про це нас попереджали у пророцтві.

— І що робитимемо, товариші? — запитав чоловік із натовпу, який перед початком палив в компанії того чоловіка.

Ріна і Корвін перезирнулися.

— Страйкуватимемо, — відповів йому промовець. — Хай панство відчує нашу силу, коли залишаться голодні й босі. Виробництво — це ми. Не буде нас — не буде виробництва у Підмісячній імперії.

—А якщо нас покарають? — запитала жінка з натовпу. Запитала так, ніби сумнівалася у словах промовця, ніби не довіряла йому, хоча саме її Ріна та Корвін бачили перед початком зборів в обіймах чоловіка, що мовив з підмостка.

— Вони вважають, що можуть залякати нас. Та лише розпалять нашу лють. Ми не мовчатимемо. Ми виборемо свою свободу!

— Як? — вигукнув Корвін. За виразом його обличчя могло здатися, що він щиросердно ловив кожне слово промовця, що запитання це не мало підступу, що продиктоване воно було лише порухом надії, і що його, певне, розділяли ті, хто зібрався в ангарі.

—Спекаємося тих, хто поділяє світ на біле та чорне. На рабів і панів. Знищимо і перших, і других. І лише тоді ми, робітничий клас, зможемо будувати наше світле майбутнє. Майбутнє, де всі ми станемо вільними та рівними одне одному.

Юрмою пройшлася хвиля гомону. Подекуди — схвильованого. Та здебільшого — схвального. Вони повторювали «Знищимо».

— Ходімо, — Корвін стиснув руку Ріни, не бажаючи більше привертати уваги.

— Залишимо їх планувати наше вбивство? — прошепотіла вона.

— Моя Верховна Правителька бажає, аби фаворит їх спопелив? — він схилився до самого її лиця. — Хіба тортури над інакодумцями — не інструмент тиранії?

Вони пробиралися крізь юрбу. Ніхто не впізнав у них ні Верховну Правительку, ні її фаворита. Бо не помічали їх, як панство не помічало альв та брауні. їхні очі були звернуті до промовця. Проте, навряд вони дивилися на нього і бачили саме його, ні. Вони бачили чудове майбутнє — Царство Земне, яке він змальовував, здобрюючи опис словами «свобода», «рівність» і «братерство».

— І меланхоліти, — донісся до них голос промовця, — що діють у стані нашого спільного ворога, допоможуть нам.

Корвін закотив очі. Вони вийшли з натовпу майже неушкодженими, якщо не враховувати, що у Ріни поцупили гаманець.

— Катон. Наш вождь Катон стане на чолі нашої великої зграї, — продовжував промовець, звівши вгору міцно стиснутий кулак.

Очі закотили і Корвін, і Ріна.

* * *

— Кажеш, час на нашому боці? — Ріна сіла за стіл у цукерні, куди Корвін її завів, стверджуючи, що посадові обов’язки не мали завадити їм піти на справжнє побачення.

Насправді цукерню вони обрали не через сентиментальні почуття. Ріна й Корвін майже добу не мали ані крихти в роті. Ні Ріна, ні Корвін не могли витримати більше ніж п’яти хвилин у шинках, де готували м’ясо. І тому вони обрали єдиний заклад, де не стояв пах смажених чи зварених наїдків.

— Повністю поділяю твій розпач, — він гортав меню. — Я передбачав, що стану Робесп’єром Прихованого світу, проте аж ніяк не Людовіком XVI.

До них підійшов офіціант, всміхаючись професійним добродушним усміхом. Корвін замовив медяник та дві філіжанки кави — одну з двома ложками цукру, а іншу — з двома ложками меду. Офіціант застиг, очікуючи почути замовлення Ріни.

На ваш смак, — вона усміхнулася йому. Можливо, не надто ласкаво, тому що він взирався в її лице, і його усміх, хоча і залишався професійним, та став менш добродушним.

Потрібно відправити його до Мора, — мовила вона, щойно офіціант відійшов подалі.

Іти одразу ж послідуєш за ним, — Корвін кивнув, та схвалення в його голосі не вчувалося.

— Найбільш сумнівна угода у моєму житті.

Повернувся офіціант. Поставив на стіл каву, медяник і рожеву коробку.

Дарунок пані Верховній Правительці від товариша Верховного Меланхоліта, — промовив офіціант з усміхом уже зовсім не-добродушним, проте все ще професійним.

Корвін провів його поглядом, яким хижі птахи проводжали дичину, яка вислизнула лише тому, що хижий птах вирішив, ніби вона надто незначна. Він сам відкрив коробку. Всередині лежали еклери. Пахтіли вони безневинно: глазур’ю і випічкою. Фаворит дістав листівку.

Кажуть, ці ласощі полюбляла Марія Антуанетта.

Гадаю, вам вони також припадуть до смаку.

Відкрита погроза, — Корвін звів брову і простягнув Ріні листівку.

Ріна роззирнулася. Тепер їй здавалося, наче уся цукерня — і персонал, і відвідувачі — спостерігали за ними. Кожен з них нагадував товариша, кожен із них міг виявитися шпигуном Катона.

— Як гадаєш, скільки у нас часу, перш ніж ця рушниця вистрілить? — вона поморщила ніс і відклала листівку.

— Тепер гадаю, що значно менше, ніж хотілося б, — він підніс філіжанку до вуст, але спершу понюхав. — Я мав сподівання, ми виграємо цю війну, створивши дієвішу мережу пропаганди. І, будь певна, наші шпигуни вже асимілювалися серед тієї череди екзальтованих загублених душ і навіть пустили своє коріння. Але тепер, — він скосив очі на рожеву коробку, — коли він вирішив підвищити ставки, я зроблю з ним те, що і з кожним, хто ризикує зіграти зі мною ва-банк.

Він посміхнувся, підозрюючи, що кожне його слово буде передане Верховному Меланхолітові.

— Він же тебе провокує, — Ріна потяглася до чашки, але Корвін спочатку перевірив, чи не підлили їй трунку. Лише впевнившись, що кава чиста, він віддав їй напій.

— Уже спровокував, — Корвін їй підморгнув.

— І що ти збираєшся робити? — вона примружилася.

Корвін відкинувся на оплічник стільця і схрестив руки. Він рухав пальцями, милуючись тим, як у мерехтливому сяйві свічок полискувало каміння на перснях. Виразу він набував усе більш лукавого. Нарешті він відірвав погляд від кілець і зітхнув.

— Поки не знаю. Буду імпровізувати.

Ріна потерла скроні, скривившись. Корона почала прозирати над її головою. Корвін натягнув на дівчину каптур.

— Скільки ще триватимуть ці ігри?

—До кінця наших днів, душе моя. І ні миттю менше.

Вона кивнула. Без особливого ентузіазму.

* * *

— Я точно не можу його звільнити? — запитала Ріна.

Щойно Вергілій зняв кришку з тарелі із запеченим ягням, вона захитала головою.

—Згідно із законом, Верховного Меланхоліта може змінити лише інший Верховний Меланхолії, як Верховного Правителя змінює інший Верховний Правитель, — пояснив дворецький під тихий дзвін посуду — нові служки — вільні, не вміли рухатися безшумно, як те робили слуги-раби.

Стіл майже спорожнів. Залишилися лише овочі й гарнір.

—Я знайду спосіб. Не за прегарні очі ж я займаю місце біля твого трону, — Корвін підморгнув і розчинив вікно кімнати князя Саверу. Він вдихнув на повні груди зимове повітря, гамуючи нудоту, що здійнялася в його тілі, так само, як і в тілі Ріни, варто було вчути запах смаженого м’яса.

Смію підкреслити, що у пана фаворита очі — найбільша його цінність, — Вергілій насипав Її Величності, а тоді — Корвінові повні тарелі салату.

—Я забороняю тобі говорити Корвіну грубощі, — Ріна терла заскнілі скроні. Корона кидала тінь на її заплющені очі. — Це наказ, якщо ти не зрозумів.

—Як побажаєте, моя пані, — Вергілій смиренно склав усі шість рук перед собою. Зуби його зблиснули в послужливому усміхові- — Однак змушений сказати, що я лишень зауважив важливу деталь, яка вислизає з-під вашої уваги.

Ріна поклала руки на стіл. Тарілки жалісливо брязнули.

—Вергілію, я зараз до біса зла, тому прошу покинути нашу кімнату, перш ніж я скажу щось справді образливе.

Дух-охоронець, заледве дозволивши розчаруванню майнути лицем, вклонився і розчинився в повітрі.

Вони деякий час вечеряли, тоді — підписували гори документів, більша частина з яких виявилися рахунками від тих, хто становив їхню свиту в Агорі. Здебільшого то були рахунки за мовчання. Ріна стягнула зовнішньосвітній светр, в який горнулася, тому що вікно вони так і не зачинили — здавалося, пах смаженого м’яса просотав кожну деталь кімнати. Можливо, він просотав лише їхню шкіру і волосся, а, можливо, просто марився. І обіцяв маритися ще довго, можливо, до кінця їхніх життів. Вона жбурнула светр на приліжкову лавицю, відгорнула ковдру і озирнулася до Корвіна. Князь звівся з-за столу і стягнув зі спинки стільця мундир.

Ріна мовчки провела його до дверей.

Корвін завмер на порозі. Ріна не дочікувалася, поки він завершить побажання побачити гарні сни, які вона востаннє бачила ще до Самайну, і зачинила двері просто перед самим його кручим носом.

Вона сперлася спиною на двері, слухаючи, як віддаляються його кроки. Дівчина обвела кімнату поглядом — приміщення, яке так і не стало для неї звичним.

—Ваша Величносте, — Вергілій вклонився, виринувши з темного кутка.

—Не зараз, — вона залізла під ковдру і вкрилася з головою.

—Ви просили повідомляти про новини з Каліпіди, якщо такі з’являтимуться.

Ріна визирнула з-під ковдри.

—На жаль, новини невтішні. Кілька годин тому до берегів Ольви прибило кілька сотень обгорілих туш акул і дельфінів.

—Сцилла? — Ріна відкинула ковдру і подалася уперед. Її голос затремтів.

Вергілій похитав головою.

—Та, мушу припустити, вам варто підготуватися, що ця новина стане наступною, яка дійде до нас із Каліпіди.

* * *

Корвін вилив у келих останні краплі солодкого каліпідського вина. Він теж запитав у Вергілія, чи була серед мертвих рибин Сцилла. І його голос теж затремтів. Князь вихилив вино і відкинувся на оплічник стільця, заплющивши очі. Він зітхнув. Якби хтось перебував у кімнаті, то цій людині здалося б, що — до Мора втомлено.

Виття, що нагадувало вовче, розійшлося коридорами, як колись ними розходилися пари опіуму.

Князь стрімко йшов коридором, що вів до кімнати князя Саверу. Виття і стугін стін квапили його. Та кімната виявилася порожньою. Ріни у ній не було. Він здійнявся у крило Верховних Правителів. Портрети пращурів Ріни більше не видавалися погордливими. Криваві сльози струмували блідавими зарозумілими обличчями, стікаючи з їхніх синіх очей. Стогін розполонився знову. Корвін лише на мить затримався біля портрета Верховної Правительки і Верховного Меланхоліта, які розпочали епоху, яку йому і Ріні судилося закінчити. їхні обличчя не багряніли від кривавих сліз. Вони всміхалися. Не зарозуміло — лишень наївно, як, допевне, всміхалися, поки позували для майстра, іще не маючи й гадки про те, як скоро загинуть у прямому і переносному значенні слова.

Корвін розчахнув двері покоїв Верховної Правительки. Але й вони порожніли. Лишень прядка самотньо дочікувалася господарки, аби повернути людську подобу тим, кому Ріна обіцяла її повернути.

Стіни застугоніли. Здавалося, вони ревли. Корвін потер груди, наче всередині незримі лещата стисли серце, увіп’ялися глибоко, перетискаючи передсердя і клапани, не дозволяючи крові струмувати далі по венах.

Чоловік, ведений чи то кручим чуттям, чи то нитями, що пов’язали його в ніч Белтайну, збіг вниз. Він минув кілька десятків стражників, розчинив двері тронної зали і завмер.

То був чорний холодний склеп. Пара здіймалася з вуст і втопала в крижаній гранітній чорноті. Корвін вчув схлипи.

Стогін луною розлетівся залою. Стогнало Велике Древо. Коли князь оминав величезний стовбур, відчув ляпас. На мить Корві-нові здалося, наче то була рука Верховної Правительки, мир її праху. Але то була лише гілка. Він здійняв погляд до всохлої крони. Вона була непорушна, як і щоразу до цього. Та він виразно чув шемріння, як ніби дерево мало листя.

Він перетнув чорно-білу підлогу, клітинку за клітинкою, від самих дверей до постаменту, наче пішак, який от-от стане дамкою. Він збіг сходами і опустився на підлогу за троном.

Вона сиділа в його тіні, поклавши підборіддя на коліна. Вона нагадувала маленьку дитину, яка ховалася під столом у розпал бенкету, на якому не мала бути присутньою. Тільки бенкет завершився, а Ріна залишалася одна посеред холодного порожнього приміщення.

З-під її нігтів сочилася кров, й чоло було роздряпане. Ріна знову і знову хапалася за корону, силкуючись стягнути її з голови.

—Забери її, — видушила вона.

Корвін зітхнув.

—Я не можу.

— Забери її, — голос Ріни був жалісливим, майже дитячим. — Забери її.

Корвін торкнувся її пальців, та дівчина випручила руку і знову взялася за вінець. Вона зірвала ніготь на вказівному пальці.

—Вона тисне, — Ріна учепилася за гострі зубці. Вони порізали долоні — розітнули мітку Морани навпіл. — Вона розчавить мене.

Схлипи змінилися криком.

—Забери її.

—Я не можу, — Корвін прибрав її руки з корони, та Ріна все хапалася за неї — з відчаєм, з яким вона намагалася розтулити мертвий хап Натаїра понад безоднею.

—Забери, — вона уп’ялася в нього поглядом. Мокрим. Зболілим. Безумним.

—Я не можу, — у нього зник голос.

—Забери! — прокричала Ріна. — Забери. Забери. Забери. Забери. Забери. Забери. Забери.

Стіни замку заревіли, як зревіла Ріна.

Вона впала на нього. Поткнулася лицем у груди. Ріна знову і знову повторювала: «Забери», — допоки її голос не захрип.

Поки вона не почала задихатися.

Корвін рахував. До чотирьох. Восьми. Знову до чотирьох.

Квадрати підлоги, білі і чорні, злилися воєдино — у безрадісну сірість Лімбо. Князь втер очі.

—Вона така важка, — видихнула Ріна йому в шию. — Якби я тільки знала, яка вона важка.

Її пальці були солоними від крові. Її обличчя було солоним від сліз. Сіль була на вустах Корвіна і його язику, що онімів для словоблуддя і солодкої плутівської брехні.

Ниті на руці Корвіна—червона, біла і чорна—палали, наче й справді охоплені вогнем. Він звів на Ріну очі. Печіння тяглося передпліччям і розливалося пекельним болем у грудях. Здавалося, ниті от-от зотліють, зникнуть з їхніх рук. Можливо, те було б на краще. Та їх було не знищити ні водою, ні вогнем, ні лезом, ні сльозами каяття.

—Я хочу додому, — прошепотіла вона. — В Гніздо.

—Потерпи трохи. Я все залагоджу. І ти повернешся додому, — він поцілував її долоню, усміхаючись так, як робив те минулої весни.

Весни, коли він ще не розумів, що направду означали червоні ниті, якими їх оплели Мойри.

На її скусаних губах майнула усмішка.

— Ми повернемося.

Корвін не відповів.

Усмішка зникла. Ріна стисла його руку.

— Ти залишишся тут, — видихнула вона.

— Метрополь уже позбавив мене крил, — Корвін заправив налиплі на змокріле чоло пасма волосся їй за вухо, — та я не бажаю, аби він позбавив тебе твоїх.

Ріна відкинулася на трон. Її плечі охляли. Вона заплющила очі. Пальці розсіяно гладили пір’я, заплетене у волосся.

— Що ж, це те, на що я погодилася. Хто ж знав, що між владою і стратою більше спільностей, аніж відмінностей, — вона привідкрила одне око. В її очах блискотіла насмішка. — Ви не збрехали мені, князю. Ви людина двоєдушна і підступна. Не брехали, що довіряти вам не можна. І про те, що Сієтл непогане місто, принаймні для мене.

— Я знайду спосіб.

— Забрати корону?

— Зменшити її ваготу.

РОЗДІЛ 24

Верховний Меланхоліт зійшов слідом

Тієї ночі Корвін не міг заснути. І причин на те було декілька.

Він залишився поруч Ріни у кімнаті князя Саверу. Він боровся зі сном, міцно зчепивши руки на грудях. Щоразу, як повіки стулялися, Корвін вдивлявся в її обличчя — на садно на вилиці. Але бій з братом смерті він все ж програв. І його знову забрав до себе Йосафат.

Крізь сон він вчув, як вона закинула на нього ногу і припала щокою до плеча. Він розкрив очі. Його руки все ще лежали на грудях, пальці міцно стискалися в замок.

Та гук Йосафату бринів у вухах. Варто було визнати: він втратив там частину людської душі.

Вона снувала тінню серед інших невпокоєних душ, багато з яких були Корвіновими жертвами. А сам Корвін, у Метрополі, отримавши практично все, чого бажав, теж повільно перетворювався на тінь.

Він осміхнувся до себе: чи вартували амбіції стількох смертей?

Князь вийшов на балкон, споглянув на північний схід, де супокійно дрімало Гніздо. Запалити цигарку князю вдалося лише з третього разу. Він насуплено споглянув на свою долоню.

— Що є справедливість для одних, те є несправедливістю для інших.

Корвін здригнувся. Ні, то були не Мойри. То був Вергілій. Князь приклав пальця до губ, кивнувши в бік дівчини, яка спала.

Повіяв крижаний північний вітер. Цигарка згасла. Корвін знову її запалив — знову лише з третього разу. Вергілієві чорні лискучі очі слідкували за кожним порухом князя невідривно. Його рот здригнувся, майже гидливо.

— Скільки її лишилося у ваших венах? На рік, чи на місяць?

Корвін здійняв до духа-охоронця погляд, майже знавіснілий, як не рахувати посмішки, що розтяглася на вустах чоловіка. Тіні завирували довкіл князя. Вергілій кинув на них байдужий погляд і відвернувся до міста. Він поглянув на стяг, що розвівався над Метрополем — стяг Ріни.

— Душа і сила. Маю зухвалість зазначити, що звучить вельми поетично. І вельми пасує її величності. — Протягнув дух-охоронець. — Душа без сили беззахисна, а сила без душі небезпечна. Пані добре це знає, бо стикнулася з наслідками і першого, і другого, — він метнув на Корвіна оком. — Та чи усвідомлює це пан фаворит?

Корвін теж споглянув на стяг. Порив вітру змусив прапор затріпотати, на мить здалося, наче тканину от-от віднесе у води Сейму, де та впаде на дно, аби більше ніколи не замайоріти в сонячному чи місячному світлі.

— Я вирішу це до Остари, — Корвін з притиском затушив недопалок об поруччя балкона.

—Допевне, пан фаворит досі не осягне, чому пані Верховна Правителька так наполегливо силується повернути його з Йосафату, — Вергілій простягав йому попільничку. — От і я не віднаходжу відповіді, — вже тихше промовив Вергілій. — Адже пані під стать не той, хто скромно сидітиме на бильці трону. А той, хто займе сусідній трон.

— Чи не натякаєш ти, що я маю поступитися Катонові? — Корвін криво всміхнувся.

—Я натякаю багато на що, проте не на це, — Вергілій стиснув рот, наче був розчарований нездогадливістю Корвіна.

У кімнаті вчувся шурхіт. Дух-охоронець і фаворит прислухалися. Та Ріна спала.

—Як дозволите висловити думку, то я висловлю її наступним чином. Ви не маєте достатньо ані розуму, ані звинності, — він зробив паузу, — ані сили, аби завоювати трон. Анічогісінько, крім красивих очей.

Він всміхнувся Корвінові удавано ґречним усміхом, оголивши гострі зуби. Він відступав у темряву. Допоки не розчинився у ній.

Корвін довго вдивлявся у тінь, де зник Вергілій. Він знову запалив цигарку. І знову лише з третього разу. Сила, що струмувала в його венах, корилася йому не більш від крижаного північного вітру, який поривався з Чорних гір, коли йому заманеться навіть посеред спекотного літа. Корвін стиснув кулак і знову озирнувся до дверей. Ріна спала, довірливо розкинувши руки — наче то була їхня кімната в князівському замковому комплексі, а не повен ворогів, що бачили у снах, як їхні пальці стискаються на шиї Верховної Правительки, метропольський замок.

Цигарка згасла, а Корвін усе ще стояв на балконі. Він потер втомлені очі. А тоді завмер. Його вуста розтяглися зарозумілою посмішкою. Бентежний розум князя уже складав пречудовий план.

Пречудовим він був, як не поглянь. Окрім одного: якщо Ріна дізнається про нього, заборонить втілювати у життя. А Корвін, як істинний саверець, своїй жінці суперечити не смів. Майже ніколи.

—Душе моя, прокидайся! — він розчахнув балконні двері, впускаючи в кімнату повів крижаного північного вітру.

— Бунт? Війна?

— Репетиція! — князь з виразом якнайхитрішим спостерігав за тим, як Ріна розгублено роззирається. Як її обличчя стає по-дитячому злостивим, коли вона закмітила князя, що схилився над нею. — Я зіставив тобі орацію. І зараз ми зрепетируємо її так, аби піддані слухали тебе, зачаївши подих — від захвату й обурення. І оберемо для тебе найчарівливіше вбрання, аби очей було не відвести. І ще потренуєшся перед дзеркалом видавати вираз якнайбільше зарозумілий і трохи насмішливий. Ось як зараз приблизно.

Ріна, вигнувши брову, потирала каблучки на пальцях, розмірковуючи, чи зможе вирубити Корвіна одним ударом — аби вони обоє, а він особливо, нормально виспалися. Вперше з тієї ночі, як її проголосили Верховною Правителькою, а його — фаворитом її величності. Але, оскільки Корвін зірвав з неї ковдру, в кімнаті було прохолодно через розчахнуті балконні двері, а ентузіазм, нехай, на думку Ріни, не до кінця здоровий, був заразним, вона прочитала простягнутий аркуш.

— Ти хочеш, аби я відвертала увагу.

— Аби ніхто не помітив, що мене немає, — він сидів на бортику ліжка, вдоволений із себе. — Щоб нікому й на думку не спало, де я можу перебувати.

— І де ти перебуватимеш?

— Запитання настільки ж цікаве, наскільки й безглузде, — він зіскочив з бортика і нахилився до неї, поклавши долоні на щоки. — Тому що я тобі не скажу.

Вона зітхнула, як здалося Корвінові, приречено. А потому, нехай вона робила це через силу, але Ріна всміхнулася, майже так само лукаво, як тієї миті всміхався їй Корвін.

—Завжди знав, що ти покохала мене за мій розум, а не за красиві очі.

— Радше всупереч невиправданій самовпевненості, яка одного дня зведе тебе в погребальний човен.

* * *

Катон увійшов до зали, як і завше, рівно за три хвилини після початку засідання. Він завмер побіля трону. Золотий, слизький і холодний трон Верховної Правительки порожнів. Як і його бильце. Верховний Меланхолії сів і закинув ногу на ногу. Його вуста на обвітреному лиці скривив посміх — майже вдоволений.

—Країна потерпає від серйозних випробувань, — дещо патетично проголосив він. — Вона потребує якнайуважнішого залучення Правителів. Але що ми бачимо? — він змахнув рукою в бік золотого трону. — Наша вельмишановна Верховна Правителька дозволяє собі ігнорувати потреби свого народу.

Серед вельмож пролунав гучний сміх. Катон примружив очі. Він побачив жінку у червоній, наче кров, сукні. Вона тримала в руці келих вина. Поруч неї стояв, зігнувшись у тривалому поклоні, вельможа. Судячи з кольору сюртука — зеленого оксамиту — він був кабірійцем. Жінка поплескала його панібратськи по плечі.

— Не можу дати відповідь зараз. Мені потрібно ознайомитися з вашим звітом у письмовій формі, — розполонився її голос. — Бо скроні так болять, що я ані слова не розумію у ваших пишномовних конструкціях.

Кабірієць розтулив було рота, та Ріна приклала йому пальця до вуст. Вона прошипіла і скривилася, наче її брав біль у скронях від похмілля. А тоді чарівливо всміхнулася. Вихилила половину келиха вина і розвернулася, аби піти геть.

— Пані, прошу мати ласку мене вислухати, — її перехопив чоловік у сірому, схожому на мокру риб’ячу луску вбранні. — Нам необхідно обрати князя Каліпіди. Але корону втрачено. Ми маємо негайно вирішити цю проблему, позаяк князівство перебуває без сильної владної руки.

—У Каліпіди поки є княгиня, — вона насупилася і опустила погляд на чіпкі пальці голови клану акул, що тягнули її за рукав. Чоловік глитнув і відпустив її.

—Та це не вирішує адміністративних проблем князівства, — він усміхнувся.

Ріна поморщилася: його усміх і справді нагадував акулячий вишкір. Вона відпила вина.

—Ну то підготуйте три варіанти вирішення оцієї вашої адміністративної проблеми. Я оберу той, який видасться мені найбільш цікавим, — вона стенула плечима. — Тільки людською мовою напишіть. У мене похмілля, я заледве розрізняю на документах власне ім’я.

Вона навіть не встигла ступити й кроку. Чоловік у фіолетовому вбранні — цей колір, колір Матарху, Ріна бачила в тронній залі не так часто, як бачила інші — вклонився їй, ледь не припадаючи чолом до колін.

— Моя Верховна Правителько, дозвольте вашому відданому слузі, послу Сатарху, мовити слово, — він завмер, все ще ледь не торкаючись чолом власних колін.

Ріна відпила вина. Він метнув на неї короткий погляд, знову потупив очі і продовжив, розглядаючи її черевички.

— З огляду на те, що нещодавно ми мали милість дізнатися про те, що Кабірія здобула собі нового князя, — він поглянув у записи, які тремтіли в його спітнілій долоні, — вельмишановного князя Корвіна... перепрошую, вельмишановного князя Луція з роду Безрідних, — краплина поту зірвалася з кінчика його гострого носа, — і регента, вельмишановного...

— То що ви хотіли? — Ріна вигнула брову.

Посол Сатарху глитнув.

— Розумієте, я від імені Сатарху благаю вашої ласки розглянути гостре питання, що стосується товарообігу, який раніше був налагоджений між колонією Сатарх і князівством Кабірія, а саме видобуток й експорт корисних копалин.

— Не розумію, — вона насупилася.

Посол стрепенувся і вклонився ще нижче — здавалося, його хребет от-от зламається.

— Розумієте, ми стикнулися з проблемою того, що видобуті корисні копалини більше не експортуються в князівство Кабірія. Як нас було повідомлено, Кабірія більше не має...

— Тимчасово не має людського ресурсу задля обробки імпортованих із Сатарху корисних копалин на підприємствах міста Агора. За кілька місяців роботи поновляться: коли ми зберемо мотивований та висококваліфікований персонал з вільних двоєдушників, альвів і брауні для того, аби працювати

з сировиною, яку надає ваше князівство. І, певна річ, опісля того, як ви і пан регент узгодите ринкову вартість експортованої вами сировини, — Ріна важко зітхнула. — Морове похмілля. Це все?

— Перепрошую, та змушений зайняти іще більше вашого дорогоцінного часу. Розумієте, ми не маємо інструкцій...

— Не розумію!

— Як нам визначити ринкову вартість сировини, якщо в Са-тарху більш як сім років ліквідовано інституції, які мають повноваження...

— Зовсім не можу втямити, — Ріна примружила очі.

— Що саме?

—Чому б вам просто не обрати нового князя чи княгиню тепер, коли Сатарх — знову окреме князівство?

Вона махнула на посла рукою і пішла геть, перш ніж чоловік встиг розігнутися або стерти нову краплину поту з кінчика носа. Її підхопила під лікоть пані М. Не менш спритно, ніж те вміла робити Лія. Вона підвела Ріну до чоловіка. Той простягнув їй свіжий келих вина.

—Уперше за п’ятнадцять років протезування стало актуальною цариною. Я маю намір налагодити виробництво протезів у Сатарху.

— Чудовий намір! — Ріна відсалютувала йому келихом.

— Мій чоловік має намір налагодити виробництво протезів, інкрустованих коштовним камінням, — очі пані М. запалали, і Ріна гадки не мала, від чого більше: від самої ідеї чи від підрахунку дивідендів, які її чоловік мав отримати.

— Навіщо людям протези, інкрустовані камінням? — Ріна відпила вина. — Це ж непрактично.

—Тому що рубінові копальні мого чоловіка найбільші після Саверських.

Пані М. красномовно вирячилася на Ріну. Верховна Правителька згадала: Корвін попереджав, що глибоко заміжні і заможні пані сьогодні мали нарешті оголосити про ціну подальшої підтримки Верховної Правительки і фаворита Її Величності. Ріна насупилася: їхня ідея здавалася вершиною марнотратства. Більшість людей, що потребували протезування, не могли собі дозволити придбати бодай один камінчик, видобутий в копальні чоловіка пані М. А ті, хто міг дозволити собі і один камінчик, і навіть сотню, не потребував протезів.

— Ах, пані М.! — Ріна плеснула в долоні. — Я не могла не помітити, яке чудове у вас кольє. Воно ж із камінчиків, які добувають на копальнях вашого чоловіка? Чарівно! А можете мені таке подарувати?

Вона метнула очі до юрби. Пані й панянки витягали шиї, аби краще роздивитися, яке ж кольє змусило їхню Верховну Правительку так щиросердно захоплюватися.

Ріна озирнулася до пані М.

— Я рік носитиму винятково ваші прикраси, як не рахувати каблучок. Повірте, вже за тиждень такі ж у вас замовлятимуть най-заможніші Метропольські вельможі. Цього буде достатньо, аби віддячити вам і вашому чоловікові за підтримку в ім’я демократичних реформ в імперії?

Пані М. потерла підборіддя, наче підраховувала. Ріна потисла руку чоловіка пані М.

— Ви маєте знати, що зовсім скоро Сатарх оголосить про нового князя. Наскільки я можу розуміти, це означає, що гроші, які ви могли б інвестувати у їхні виробництва найближчим часом, невдовзі подвояться, чи навіть потрояться. Я гадаю, вам варто просто зараз підійти до пана Посла і обговорити перспективи інвестування у державну програму протезування.

Чоловік вклонився, та Ріна його руки не випустила.

— Особисте прохання: не інкрустуйте протези коштовним камінням. Краще запустіть виробництво інкрустованих годинників. Ви ж маєте знати, які неймовірні годинникові механізми вміють робити сатарханці?

— Так, цього буде більш ніж достатньо, — пані М. підхопила Ріну під лікоть і поклала гостре підборіддя на плече. — Я божествлю тебе, кохана, Пустунко, пристрасте, жаго; Так жрець обожнює свого Жахного ідола і пана⁵⁷.

Ріна завбачила пані Н., чоловік якої мав поля з «тією нестерпною бавовною, на яку в неї була жахлива алергія».

— О, який вишуканий у вас носовичок. А яка приємна тканина, — наспівно протягнула Ріна, помічаючи, як усе більше й більше жінок намагалися зазирнули їй через плече. — Мені негайно потрібні такі. Щодня носитиму в рукаві.

Вона, сама пані Н. та її чоловік обмінялися кивками.

Ріні залишалося розрекламувати бізнеси чоловіків іще чотирьох пань, які активно підтримували діяльність опозиційної групи парламентаристів, яку зібрав Корвін. Часи красивих слів, написаних на папері, минули. Настав час укладати угоди. Сумнівні, проте необхідні.

— Пані Верховна Правителько, — промовив Верховний Меланхоліт, аби почули всі присутні, — ви переплутали засідання і бал.

—А є різниця? — вона закліпала віями.

— Боюся, що так.

Ріна поплескала себе пальцем по підборіддю, наче й справді намагалася осмислити слова Верховного Меланхоліта.

— Пані Верховна Правителько, — Катон склав руки під підборіддям. — Ми усі чекаємо законопроектів, які ви, — він метнув погляд до порожнього бильця її трону, — і пан фаворит підготували до розгляду.

Ріна здійнялася на постамент, сіла на свій слизький холодний трон і взяла з таці еклер. Корвін сам купив їх, щойно відчинилася найближча цукерня. Перевірив кожен на отруту і передав у надійні шість рук Вергілія, аби тепер Ріна простягнула тістечко До рота і без поспіху, з апетитом відкусила шматочок пухкими, нафарбованими найчервонішою помадою губами. Вона споглядала Катона і без поспіху пережовувала. А тоді відпила іще вина. Катон звів брови. Ріна насупилася, а тоді плеснула в долоні.

— Вергілію, принеси панові Верховному Меланхолітові еклери. Гадаю, вони будуть йому до смаку.

Катон навіть не споглянув на тістечка. Жовна на його обличчі дрижали.

— Маєте щось супроти еклерів, пане Верховний Меланхоліте? — Ріна знову хильнула вина. — Чи супроти Марії Антуанетти?

Вергілій простягнув Катонові еклер. Катон вибив його з пальців духа-охоронця. Ріна стисла бильце трону. Її колючий погляд застиг на Верховному Меланхоліті, який втирав носовичком замащені глазур’ю пальці.

— Що ж, — вона підвелася. Щоправда, не з першого разу.

Верховна Правителька похитнулася, заплуталася за пелену своєї сукні — червоної, наче кров. Червоної, наче стяг Саверу. Сукні не Верховної Правительки — сукні саверки, князевої фаворитки. Ця сукня не сходила з вуст підданих, як не сходило і те, що Верховна Правителька була п’яна, мов чіп. Вона звалилася назад на трон і захихотіла. Піддані, перезираючись, несміливо захихотіли у відповідь.

— У мене сьогодні немає для вас законопроектів. Та і який сенс мені знову і знову щось пропонувати, якщо пан Верховний Меланхоліт накладе Вето? — вона розпачливо розвела руками і по-дитячому закопилила губу. Та вмить її лице осяйнулося веселістю. — То що, ми можемо нарешті розпочати бал?

Вергілій розчахнув двері. Увійшов оркестр. Вони грали пісню зі Зовнішнього світу — один з кводиблетів, створених Корвіном. Суть пісні була в тому, що це місце колись було вельми веселим, та тепер повне злих клоунів. І що ліричний герой готувався це місце спалити. Заможні та заміжні пані, а також чоловіки, бізнеси яких Ріна встигла розрекламувати, вийшли до центру зали, витанцьовуючи химерну подобу вальсу — подібну до тієї, яку Ріна з Корвіном танцювали босими тієї ночі, коли вона вперше перетнула поріг метропольського замку. Слідом за ними залою закружляли й інші. Ріна підхопила келих вина, присіла на бильце трону, муркочучи слова пісні собі під ніс.

Катон кинув на неї зизим оком. Ріна відсалютувала йому келихом. Верховний Меланхоліт видав щось подібне до невдоволеного зітхання і прошепотів одному зі стражників на вухо щось, що — судячи зі спохмурнілого виразу його обличчя — ніяк не могло бути компліментом виключному музичному смаку Верховної Правительки. Стражник вклонився, збіг вниз сходами і зник серед колон.

— Вороняча маріонетка.

Ріна обернулася. Слова прозвучали від купки кабірійців. Жодного знайомого обличчя дівчина не розгледіла. Допевне, усі голови кланів, яких вона мала за честь зустріти у Судні Дні в місті Діт, були розвіяні прахом понад Смородинкою. Вона звузила очі: лице одного з кабірійських аристократів зоріло непідробною пихатістю. Такою, якою зоріли лиця хлопчиськ у зовнішньосвітніх школах, якщо їм вдавалося особливо боляче смикнути дівчинку за косу.

— Повтори, — Ріна зійшла сходами.

—Перепрошую? — перепитав він, метнувши до товаришів поблажливий погляд.

Ріна підійшла до нього. Погордливий вираз на обличчі аристократа ні на мить не зблід. Він випнув груди, як їх випинали заможні та зарозумілі паничі.

—Я сказала: повтори мені це в обличчя, — вона звела підборіддя. Нехай Ріна і була нижчою від чоловіка на голову, та решта були їй свідками, він більше не мав вважати себе вищим від неї.

—Я лише підкреслив той факт, що пані Верховна Правителька не розглянула жодного законопроекту за відсутності пана фаворита. І схоже на те, що Її Величність не може й пальцем поворухнути за його відсутності.

Ріна кивнула, ніби серйозно зміркувала з його слів. А тоді розбила йому носа.

—Якщо хтось має претензії стосовно рухливості моєї руки, прошу, не соромтеся, скажіть мені особисто, — оголосила вона, стираючи кров з каблучок об комір сюртука кабірійця.

Претензій ні у кого не виявилося. А тому Ріна вільготно влаштувалася на троні і простягла руку по черговий келих вина.

Оркестр щойно почав грати кводлібет, тепер уже про те, як когось посилали кудись подалі безліч разів і наполегливо прохали не підтримувати зв’язок з ліричним героєм.

Але музика вщухла, навіть не діставшись приспіву. Катон застиг, здійнявши руку.

— Розваги все ж доведеться увірвати, пані Верховна Правителько.

Він склав руки за спиною і схилився побіля її трону. Він вглядався в її очі, наче батько, який вже напевне знав, у чому була провина дитини, хоча дитина ще навіть не встигла збрехати щодо скоєного.

— Це терміново? — вона плескотала вином у келиху.

— Боюся, ми маємо прояснити деякі питання негайно, — відповів він повільно, так, аби кожне його слово почули піддані.

Ріна закотила очі і сіла на троні ще вільготніше. Краєм ока вона поглянула на залу — Корвіна все ще не було.

—Тільки якщо це не терпить зволікання.

— Дайте відповідь на запитання перед усіма, як піддана Саверу в минулому, — гучно промовив Катон. — Чому князь Корвін протягом п’ятнадцяти років не дотримувався Закону про перепис населення?

Ріна зобразила нерозуміння. Однак Катон подавив посмішку, помітивши, що вином вона плескотіти перестала.

—Чому в центральному реєстраті немає відомостей про місто Гніздо? Чому немає відомостей про понад пів мільйона його мешканців? Чому в цьому місті діють технології, заборонені законом?

Келих у руці Ріни тремтів. Помітивши, що Катон невідривно дивиться на нього, дівчина відставила його на бильце. Вона подалася вперед, готуючись відповісти. Катон звів вказівний палець. Верховний Меланхоліт обернувся до зали. Продовжував він із жаром натхненного декламатора:

—І головне, чому це місто, маючи річний оберт більший від річного оберту князівства Кабірія, протягом п’ятнадцяти років не сплачувало відповідну данину в казну імперії?

Залом розійшлися шепітки. Коракси стояли з непроникними лицями. Представники малих народів силкувалися брати з воїнів приклад. Дедал потер передпліччя, де було викарбувано: «Vol'ny duh — Vol' ny grad», Карлін перехопив його руку і заледве помітно похитав головою.

Шепітки все розходилися залою. Навіть серед пань, бізнеси чиїх чоловіків Ріна рекламувала. Навіть серед прибічників парламентаризму — особливо серед них. Дзвін розбитого келиха змусив їх змовкнути. Катон озирнувся до Ріни. Вона сиділа прямо, стискаючи бильця трону.

—Можливо, саме тому князь Корвін зник? Тому що, мінімум за трьома пунктами з чотирьох мною оголошених, його мають стратити?

Ріна зробила глибокий вдих і видих — повільно, аби не помітили піддані і сам Катон. Вона облизала пересохлі губи. Але за мить розмістилася на троні так само вільготно, як і до того. Вона розсміялася.

—Такого міста не існує, — протягнула вона. — Це вигад. Так само, як і Вільне місто.

—Тоді свідок бреше?

Катон махнув рукою. Розчахнулися двері тронної зали. Стражники ввели свідка. Альву. Далілу. Вона йшла в їхньому оточенні не як та, яку притягли до Метрополя силою. Вона йшла з високо зведеною головою. Помітивши Карліна, глузливо посміхнулася. Брауні розпачливо зітхнув. Дедал поплескав його по плечі.

Ріна споглянула на місяці. Вони сяяли вже високо. Один — ясний і чіткий, а інший — примарний, наче то була ілюзія стомлених очей. Вона напружувала слух, силуючись серед гулкоту підданих і кроків стражників розчути, як до зали входить Корвін.

Та плащ фаворита Її Величності так жодного разу і не брякнув розсипом рубінів по чорно-білій підлозі.

Ріна намагалася втримати личину спокою, спостерігаючи за тим, як альва наближається.

— Я готова засвідчити, — промовила Даліла голосно, спинившись попід тронним постаментом. — Прошу милості зодягти на мене Вінець правди, аби пани і пані знали напевне, що з моїх вуст пролунає істина.

Ріна вглядалася в обличчя жінки, намагаючись знайти там риси зрадниці. Та воно було таким само приємним, яким видалося їй першої зустрічі. Ріна поглянула на стражників — їх було надто багато. Однак вона не знала напевне: для чого — аби завадити альві втекти, або ж аби відбити атаку кораксів, чи навіть самої Верховної Правительки, які спробують цю альву знищити.

Дівчина відвернулася. Тілом пробіг мороз. Нутрощі стисло. Виглядало так, ніби Даліла була шпигункою. Зрадницею. Тією, що наразила на небезпеку зграю Ріни. Та все ж вона була людиною. Живою. В її грудях билося серце, її легені дихали, в голові копошилися, нехай і зрадницькі, думки. І вона мала душу — дрібну і темну, та все ж душу.

Однак, якщо її не спинити — не вщухало в голові Ріни — в грудях Корвіна може перестати битися серце. Він перестане дихати. І його душа — єдина, яка була в його тілі — буде на вічність і по тому замкнена в човні Переправника.

— Ви ж не перешкоджатимете слідству і не покриватимете вашого фаворита? — Катон схилився до неї, можливо, запитуючи вже не вперше.

Ріна звела на нього очі. В них більше не було розгубленості. Лишень холод, подібний холоду леза клинка. Клинка, яким — Катон підозрював — дівчина із задоволенням поцілить йому між ребер.

— Що ж, якщо ви стверджуєте, що таке місто і справді існує, і що фаворит приховує від Метрополя правду, я дозволяю розслідування, — вона підійшла до Даліли. Катон порухом наказав стражникам триматися ближче до Її Величності. — І Верховна Правителька має милість ставити запитання.

Ріна усміхалася невинною, майже дитячою усмішкою — однією з тих, яких вона навчилася у місцевих пань. Нікому б і на думку не спало, що у неї, фаворитової маріонетки, у голові мався мозок.

А в мозку безлік нейронних зв’язків складали план. Гарний план. Відчайдушний. Жорстокий. Але гарний.

Верховний Меланхоліт окинув Верховну Правительку не надто вже задоволеним поглядом, але розвів руками і відійшов.

Ріна не дивилася на Далілу. Вона кипіла від тихого, безсилого гніву. Серце її стислося. Там, у Гнізді, на Далілу чекали сини. Серце стислося іще сильніше — тому що, згідно з планом, дочекатися їм її не судилося. Ріна збиралася вбити альву. Холоднокровно. Не зволікаючи. У всіх на очах.

Шкірою струмував холодний піт. Корвін обрав чарівну сукню. Найбільш претензійну з усіх, що мала в гардеробі Верховна Правителька — в кольорах Саверу, з кручим пір’ям на плечах. Ідеальну сукню фаворитової маріонетки. Та вона здавалася затісною, наче Ріну оповили чорні ниті, наче вони впиналися попід шкіру. Наче знову спалахнуло багаття. Не белтайнське, а Йольське — жертовне. Тому що вона була Морановою Чаклункою. Тому що зима була її часом. Смерть була її суттю. Варто було нарешті те визнати.

Ріна зітхнула. На мить прикрила очі, які безжально ятрило, наче Ріну штовхнули у ватру.

І поставила запитання, знаючи наперед, що прирікає Далілу на смерть. Знаючи точно, що та збреше.

— Даліло, скажіть, просто для годиться, тому що шановним пані і панам необхідне не лише серйозне розслідування, але й видовище, — Ріна намагалась зображати байдужість. Та погляду від вінця на голові альви, його гострих шипів, вона відвести не могла. — Скажіть нам правду, ви бува не шпигунка пана Катона, нашого Верховного Меланхоліта?

Ріна зненавиділа себе за переляк, що промайнув в очах Даліли. І навіть більше зненавиділа себе, коли кут її власних губ смикнувся насмішливо. Даліла не відповідала. Її чолом цідила кров. Ріна стиснула за спиною похололі руки, аби піддані не помітили дрожу.

Отже, все ж вона. Весь цей час це була вона.

Ріна завбачила їх біля коріння Великого Древа — Мойр. Чорна нить зазміїлася ногами підданих, потягнулася до альви.

— Ми попіклуємося про хлопчиків, — голос зник. Ріна прошепотіла, сподіваючись, що Даліла зуміла прочитати по вустах.

Альва їй кивнула. Вдячної усмішки не було.

— Ні, я не шпигунка пана Катона, Верховного Меланхоліта.

Хрускіт. Тіло впало, офарблюючи чорно-білу мармурову підлогу кров’ю. Шепіт. Потому — гулкіт обурення. їх Ріна не чула. Вона чула лише сміх Мойр — насмішливий, дикий, майже причинний.

Розчахнулися двері.

— Прошу покірно мене вибачити за запізнення. Погода нелітна.

Почулися кроки. Ріна іще не могла бачити його обличчя, та бачила, як змінилися у лиці ті, хто стояв ближче до дверей. Очі Катона спалахнули гнівом. Стражники, вірні Верховному Меланхо-літові, ухопилися за клинки. Обличчя підданих виражали і подив, і розпач, і навіть страх. І захоплення. Кроки ставали усе гучнішими — легкі, енергійні, вони належали молодому чоловікові. Вони оглушали в кімнаті, наповненій мовчанням.

Нарешті Ріна побачила його. Корвін крокував до неї, а плащ фаворита тягнувся за ним. Він провів рукою, скидаючи мокре скуйовджене волосся з блідавого обличчя, відкриваючи пов’язку, що вкривала одне око.

Тіні плинули за Корвіном, наче вірні собаки. Вони звивалися, гусли. І спалахнув чорний вогонь. Язики полуміння затанцювали довкіл князя Саверу, охопили його. Його плащ охопив вогонь. Рубіни вмить зотліли так само легко, як і круче пір’я. І замість фаворитового плаща за Корвіном простелився інший плащ — наче зітканий з мороку безмісячної ночі. Здавалося, він поглинав у себе світло канделябрів і місячне сяйво за вікном.

Корвін помахнув рукою. Лизні полум’я сплелися воєдино. З вогню спалахнув чорний посох. Посох, який вважався зниклим уже дві тисячі триста сорок сім років від зведення Великої Стіни. Посох Верховного Меланхоліта.

— Я, Корвін з роду Каганів, той, що здобув Посох Верховного Меланхоліта, і той, що його приймає.

На голові Корвіна з’явилася темна корона князя. Він споглянув на брата. Дан підійшов до нього і став на одне коліно. Корвін зняв з себе корону — так легко, як, за всю історію існування Підмісячної імперії, її не знімав жоден князь. Під супровід подивованих вигуків він поклав корону на голову Даннамісу.

—Добровільно передаю корону князя Саверу і титул князя Саверу генералу Даннамісу з роду Каганів. І тим підтверджую, що приймаю Посох Верховного Меланхоліта Підмісячної імперії, як приймаю посаду Верховного Меланхоліта Підмісячної імперії.

— Це блюзнірський виверт! Стражники, схопити його. Допровадити в темницю! — голос Катона розкотисто гримнув понад залою.

Корвін, криво всміхаючись, змахнув Посохом і вдарив ним по підлозі. Скипіло чорне жарке полуміння. Воно пустилося залою. Чорно-біла мармурова плитка плавилася попід його жаром. Корвін гмикнув. Вчулися кроки. Неголосні. Вергілій вийшов з-за тронів і застиг, споглядаючи на Корвіна. Піддані припали очима до духа-охоронця. Його чорні пильні очі взиралися в Корвінове лице, в Посох у його руці. А тоді Вергілій припав на одне коліно і схилив голову.

— Вітаю вас вдома, господарю, — він приклав три з шести рук до грудей, — мій пане.

Затяглася довга, сповнена тиші мить. І тоді коліна підданих, наче прострелені, підігнулися. Один за одним вельможі схиляли коліна. Спершу — прибічники парламентаризму, тоді — ті, хто вагався, а останніми — прибічники Катона.

— Сьогодні я виголошую свій перший наказ, — Корвін вертів у руці Посох, ніби граючи. — Я проголошую малі народи вільними і рівними двоєдушникам віднині й навік.

—Підтримую! — піддані звели голови. Верховна Правителька стояла на найвищій сходинці гронового постаменту. Вона невідривно дивилася на нового Верховного Меланхоліта.

Корвін рушив крізь залу.

— Скасовувати Право на Бій. Ця традиція суперечить такому принципу, як цінність життя. Всі політичні перестановки мають бути погоджені на дипломатичному рівні. Жодна посада чи корона не вартують пролитої крові, —Корвін заніс ногу над першим щаблем сходів, які вели до тронів, і звів до Ріни очі — одне око.

— Підтримую, — Ріна пішла йому назустріч.

— Ліквідувати єдиноосібну форму судової системи у князівствах. Закріпити норму Презумпції невинуватості.

—Підтримую.

— Заборонити жертвоприношення в імперії. За покарання призначити п’ятнадцять років позбавлення волі.

— Підтримую.

Корвін спинився на одному щаблі з Ріною. Пелехи чорного диму клубочилися попід їхніми ногами, лащилися до їхніх рук. Сповивалися довкіл станів. Лизень чорного вогню майнув щокою Ріни. Сльози зотліли на її шкірі.

Корвін був сполотнілий. Краплі поту цебеніли його скронями. Та він стояв прямо, розпроставши плечі, покручуючи Посох у руці — розглядав своїх підданих. Попри те його тіло протинав дрож.

— У тебе лихоманка.

— А ти все так само знадлива, — Корвін їй підморгнув — тим оком, яке не було перев’язане. Він перевів погляд понад її голову. Усміх зійшов з обличчя чоловіка. — Заарештувати Катона. Замкнути в темниці.

Спалахнули огніти — чорні. Корвін штовхнув Ріну за спину і відбив їх щитом. Чорні пельніти напустилися на Катона. Вони оповили його стан і стислися довкола. Вчувся хрускіт кісток. Катон простогнав. Його огорнуло полум’я. Теж чорне. Та воно лише марно іскрило. Колишній Верховний Меланхоліт не зміг розірвати тенет нового Верховного Меланхоліта.

Корвін окинув Ріну оком і, переконавшись, що та не мала ані подряпини, випустив її руку. Він спинився навпроти Катона. Звів його підборіддя верхів’ям посоха і схилився ледь не до самого вуха.

— Ти помітив, що я не оголосив про скасування смертної кари? — промуркотів Корвін. — Я страчу тебе особисто на центральній площі міста. На очах у всіх, хто вважав тебе визволителем, вождем і месією, — голос Корвіна гучнішав. — Ти стікатимеш кров’ю, а я оголошу довгий список твоїх переступів, починаючи з бунтів у Невриді, які ти зорганізував з Натаїром та Клавдієм, закінчуючи жертвоприношеннями, які паплюжили ім’я Моранової Чаклунки.

Останні слова вчула вся зала. Корвін глибоко вдихнув і відійшов від Катона. Він недбало змахнув рукою, і коракси потягли колишнього Верховного Меланхоліта геть.

Ріна взяла його попід лікоть. Корвіна похитувало. З-під пов’язки сочилася кров. Дівчина, вдаючи, наче припала до нього, як припадають зніжені панянки, допровадила його до трону і всадила. Він розмістився вільготно, підтиснувши побілілі губи. Верховна Правителька сіла на бильце трону, не випускаючи його руки. Корвін боляче стискав її пальці. Проте самовдоволений усміх не сходив з його вуст.

— Засідання завершено! — оголосила Ріна.

Юрба вельмож, що до того зачудовано спозирали на фаворита, який врешті посів свій трон, і Верховну Правительку, що трон не займала, а скромно сиділа на підлокітнику, стрепенулася. Знадобилося іще кілька хвилин, поки зала, врешті, спорожніла.

Дан, Лія, Фелан і Карлін збігли сходами. Корвін виставив руку вперед, відмовляючись від допомоги будь-кого з них. Він звівся, оманливо енергійно. І навіть вийшов у задні двері майже легкою ходою. Та, заледве двері за ними зачинилися, Корвін сперся спиною на стіну. Його й до того біле обличчя стрімко полотніло. Щокою з-під пов’язки струмувала кров. Ріна і Дан підхопили його. Вони перезирнулися. Корвіна брала трясовиця.

—Я викликав лічеця, якого ви поважаєте, пане Верховний Меланхоліте, — Вергілій схилив голову — з бездоганною поштивістю, — заледве ви покинули Метрополь. Тож скоро він має прибути.

Карлін розчахнув двері кімнати князя Саверу. Дан всадив Корвіна у крісло. Ріна потяглася до пов’язки. Корвін плеснув її по руці. Вона вдарила його по долоні у відповідь. Він втомлено

відкинувся на оплічник. Вона стягла пов’язку з його гарячого чола. З її вуст зірвався тихий схлип.

Він припнув порожню очницю якимсь рам’ям, просотаним смердотними мазями.

— Сподіваюся, ти поставив усі нагальні запитання, які мав?

— Хотів запитати, скільки в нас буде дітей, та вирішив полишити це на волю Богів і твою власну, душе моя, — він спробував усміхнутися, та одразу ж поморщився.

Дан простягнув йому келих, по вінця наповнений коньяком. Корвін його вихилив. Дан наповнив його знову.

—Якщо вони переймуть твою вдачу, довго не протягнуть, — вона знову плеснула його по руці, коли Корвін потягнувся до рани.

Лічець вбіг до кімнати, задиханий і розчервонілий. Його очі все ще блищали чи то від горя, чи то від похмілля. Та, заледве помітивши Корвіна, вони заблищали вже інакше — допитливістю лікаря, який нарешті побачив достатньо складний і цікавий випадок для рівня своєї кваліфікації.

Корвін навіть не протестував супроти беладонни. Щоправда, Ріна не була певна, що він взагалі добре чув їхні слова — його тіло палало. Коли лічець почав діставати з очниці недбало запхане рам’я, він уже нічого не відчував.

За дві години лічець нарешті дістав голку й нитки. Заледве він наблизив їх до Корвінового обличчя, Дан перехопив його зап’ясток.

— У тебе руки трусяться, — процідив він.

Ріна визирнула з-за плеча лічеця. Вони й справді тремотали чи не більше, ніж того дня, коли чоловік зрощував її ребра. Певне, їй не здалося: його очі справді блищали від похмілля. Та й пах полинівки стояв у кімнаті ледь не сильніший від аромату беладонни.

— Я можу накласти шви, — озвалася Лія. Вона звелася зо стільця, на якому нерухомо просиділа всю операцію. — Я вже робила це у субординатській станиці.

— Лію навчав наш найкращий лічець, — сказав Фелан. — Вона тричі зашивала на мені рвані рани. Шрами помітить хіба той, — він метнув на Дана оком. В бороді князя Саверу майнула усмішка, — хто надто вже прискіпливо розглядатиме.

Ріна кивнула.

—Передайте інструмент княгині. Вам же краще, бо як накладете нерівні шви, Корвін вам п’ятдесят років те згадуватиме, — дівчина знизала плечима. — І полишайте пити. Вважайте це наказом Верховної Правительки.

Лічець посміхнувся.

—Що ж, ваша воля, панове, — він потер свої руки, ніби вперше помітив, що вони й справді тремтіли. Лічець того не сказав, та він знав, що його руки тремтіли вже давно. Проте, коли йому асистувала його альва, його люба жінка (яка віроломно покинула його, бо виявилася вірнішою Катонові, аніж йому) — ніхто того не помічав. А, можливо, після її втечі його руки й справді почали дрижати сильніше. — Тоді я покваплюся до наступного пацієнта — кабірійця, якому ви роздробили носову перегородку.

—Надто не старайтеся, — кинув йому в спину Дан. — Корвін, як опритомніє, все одно знову розіб’є йому носа.

Метрополь за вікном затягнув морок чергової ночі. Туман розсіювався вітіюватими дахами. Його пелена була такою густою, що було не розгледіти стін міста — не те що примарного горизонту на північному сході. У повітрі витали сніжинки. Ріна згасила недопалок і розім’яла задубілі пальці.

Корвін вже деякий час не спав. Покручуючи персні, він спостерігав за нею: за тим, як здіймається їдкий дим цигарки над її понурою від ваготи корони головою, як здригаються її плечі. Як вона безшумно плаче.

—Не такий я вже й потворний.

—Я вбила її власними руками.

—Я помилявся, — Корвін зробив невизначений жест, можливо, аби почухати край ока, якого більше не було. — Можливо, це не мине до Остари.

Ріна озирнулася. Сліз на її обличчі більше не було. Її видавали лишень червоні білки очей. Вона вимила руки, зняла з Корвіна стару перев’язку. Жодний м’яз її лиця не здригнувся. Вона обробила рану і знову перев’язала її. Лише закінчивши, вона зітхнула.

— Лічець сказав, біль мине за тиждень.

Її рука на мить застигла біля його руки, та дівчина її відняла. — Можливо, це ніколи не мине, — Корвін переплів їхні пальці. Тиша. В’язка. Здавалося, в кімнаті впала температура. Наче вихор крижаного вітру впіймав їх у пастку. Ріна кивнула, тамуючи гірку посмішку. Обстанова, яку вони привезли з Гнізда, видалася їй раптом чужою. Більш чужою, ніж метропольська. Тією, що ніколи Ріні не належала і не належатиме.

Він припав чолом до її скроні. Його дихання, просякнуте гіркою беладонною, розсіювалося шкірою. Ріні здалося, ниті, закарбовані на руці, заструмували венами, опалили серце, стисли його до ледве стерпного, фізичного болю. Вона вчувала неясний дзвін десь удалині. То міг бути насмішкуватий сміх Мойр, а міг бути дзвін напнутих нитей, що от-от увірвуться.

— Ми пройдемо через це разом.

«Не показувати сліз ворогам». Такою була наука Івейла. Такою була їхня дитяча обітниця одне одному. Метрополь був повен ворогів. Імперія була повна ними. Підмісячна і сусідня. І навіть Зовнішній світ. Але тут, у покоях князя Саверу, не було ворогів. Були лише Корвін і Ріна. І тому Ріна розплакалася. Наче дитя. Навзрид. Її плач просякнув коридори замку. Змусив задвигтіти стіни. І навіть небо над столицею обступили тяжкі грозові хмари. Вона не могла спинити сліз, поки ще могла дихати. А після того ще довго не прибирала голови з грудей Корвіна через вперту рішучість не демонструвати йому обличчя, допоки з нього зійдуть останні ознаки розпачу. Його серцебиття, дещо прискорене, та сильне, її заспокоювало. Його можна було б слухати все життя, а тоді ще й вічність. І навіть по тому про нього згадувати. Нескінченний лік, що змушував її знову і знову робити вдих і видих.

— Зрештою, вирізавши собі лише одне око, я відкрив одразу дві таємниці, — сказав Корвін, граючи зі стрічкою в її волоссі.

—І яка друга?

— Фрітріка, — тихо прошепотів він Ріні у скроню. — Це ім’я Верховної Правительки, яка розпочала нашу епоху.

* * *

Звук крапель, що розбивалися об вкрите пліснявою каміння, змусив Ріну спинитися.

Стражники завмерли перед нею, схиливши голови. Так само, схиливши голови, вони супроводжували Корвіна й Ріну вздовж ланця дверей — важких і залізних, пошрамованих іржею. Дівчина взиралася в їхні профілі. То були вони — ті, хто катував її в цих стінах.

Перехопило подих. Ріна вглядалася в їхні застиглі спини. Праворуч за дверима ховалася катівня. У ній, на просотаній кров’ю та нечистотами підлозі, напевне все ще стояла кухва з крижаною водою.

Один зі стражників — той, що занурював її у воду, той, що приклав її чолом об залізний одвірок, той, що навідувався до камери, той, завдяки кому вона ще довго не могла терпіти ані яскравого світла, ані гучної музики — впав на коліна. Він уткнувся чолом у темну рідоту, що вкривала усю підлогу темниці.

— Молю про прощення, моя Верховна Правителько.

—Молю про прощення, — на коліна впав другий з них.

Звуків крапель, що розбивалися об каміння, тепер чутно не було. Коридорами темниці розлетілася луна плачу першого стражника.

— Прошу, не веліть стратити, — він намагався вхопитися за ніс її черевика. — У мене четверо дітей.

—Доньки є? — запитала Ріна, не впізнаючи власного голосу. Він лунав глухо, наче належав неживій істоті.

— Є, Ваша Величносте, — він, врешті, звів на неї обличчя. Коричнева рідота цідила його щоками. Ріна замислилася: чи було її власне лице таким само червоним, коли він вгилив її по потилиці, або коли відтягав за волосся? Стражник схлипнув. — П’ять років. Таке чарівне маля.

Він заусміхався, очевидно, справді вважаючи доньку чарівною.

— Напевно, вона дуже радіє, коли ти повертаєшся додому.

— Так, моя Верховна Правителько. Завжди на коліна вилазить. Малюнки показує, — він споглядав на неї знизу вверх, наче собака, якого спочатку відіпрали капцем, а тоді підкликали шматом ковбаси.

— І як це: гладити її м’яке волоссячко, щипати її рожеві щічки, — Ріна опустила погляд на його руки, якими він все ще тримався за її черевик. Її губи гидливо смикнулися. — Знаючи, що годину тому ти цими ж руками мордував ув’язнених жінок? Теж чиїхось доньок.

— Це був наказ, змилуйтеся, — вчувся плескіт рідоти. Він припав чолом до підлоги.

Ріна звернулася до другого стражника.

— А якщо я накажу тобі його вбити, виконаєш наказ? — луна її голосу розтинала барабанні перетинки. — Якщо накажу втопити його чарівну доню в кухві з водою? Зробиш це?

Стражник розгублено поглянув на побратима, що голосно сквирив, тоді на Її Величність, яка важко дихала, а тоді — на Верховного Меланхоліта, який стояв обіч, схиливши голову набік. Послизнувшись на мокрій підлозі, він незграбно звівся.

— Накажете виконувати? — на його лиці не майнуло й тіні співчуття. Лише хижа рішучість, з якою він перше виконував накази спочилого Правителя.

Ріна заклякла. Корвін поклав руку їй на лікоть і м’яко потиснув його.

— Дай мені ключі від камери, — Верховний Меланхолії простягнув руку. Він зі спокоєм, якому можна було лише позаздрити, спостерігав за тим, як стражник метушливо порпається в кишенях, і як інший стражник ридає, поткнувшись чолом у просякнуту нечистотами кам’яну підлогу. Нарешті перший стражник простягнув ключ — благенький, на три зубці.

— Інші також, — Корвін потиснув пальцями. Терпець увірвав-ся й у нього.

— Так замки усіх камер однакові.

Корвін забрав ключа, підійшов до найближчих дверей. Він звів брови, коли ті з тяжким скреготом, який протинав до кісток, розчинилися.

—Обидва, всередину, — Верховний Меланхолії кивнув у непроглядну смердотну темінь камери. — Вас заарештовано і буде передано під суд.

— За що, Ваша Величносте? — перший зі стражників здійнявся з колін, втираючи чоло від коричневої рідоти. — Ми виконували наказ. Ми невинні.

Ріна важко дихала. Кинджал полиснув у її руці. Корвін перехопив її попід лікоть.

—Тоді судді вас виправдають, — він стенув плечима.

Стражники до камери не квапилися, поки їх під зади не вгилили дві зіткані з чорного вогню різки.

— Не переймайтеся, панове, — Корвін зачинив за ними двері і сховав ключ у кишені мундира. — Її Величність настільки великодушна, що виділить вам адвоката, який захищав її саму.

Він зазирнув до камери навпроти. У ній більше не було ані гобеленів, ані килимів, ані англійського крісла. Лишень вузька койка, на якій сидів схудлий чоловік із зарослим щетиною лицем. Все, що полишили адвокатові від колишньої розкоші — том В. Петрі, який лежав на його колінах.

Корвін втер перемазані іржею руки носовичком з виглядом господаря, якому нарешті вдалося впорядкувати занедбану ділянку. Брови його зійшлися на переніссі. Ріна все ще важко дихала, не відриваючи очей від дверей, які вели до камери стражників. Вона все ще стискала кинджал.

— Іноді найскладніше — це не віддавати наказу, — він дістав з її холодної руки зброю і пригорнув дівчину до грудей. — Суд буде справедливим. Вони отримають своє покарання. Відповідне переступу.

Вона кивнула. Нехай все нутро Ріни протестувало, розум стверджував, що Корвін мав рацію. Епоха катувань і страт добігла кінця. Майже.

— От і добре, — Корвін поцілував її в чоло.

Краєм ока Верховний Меланхоліт окинув коридор. Він добре запам’ятав розміщення катівні і камери стражників. А до суду залишалося іще вдосталь часу, аби встигнути знову до них навідатися.

— Тобі не обов’язково бути тут і надалі.

— Ти не єдиний, хто прагне насолодитися видовищем.

Відгомін плісняви вразив ніс, ледве Корвін розчахнув важкі залізні двері камери, до якої вони увесь цей час прямували — найдальшої з усіх.

Ріна повела плечима — холод, ледь не могильний, пробирався під одіж і навіть під шкіру. Він линув від стін, пошрамованих нерівними обрубками зламаної цегли, до якої було не притулитися.

Та Катон притулився. Він сидів на дранті, спостерігаючи за тим, як тремтить тьмяне полум’я єдиної свічки, здійнятої на довгому мотузинні — якого саме вистачало, аби оповити навколо шиї та затягти вузол.

Корвін роззирнувся і, скривившись, змахнув з плеча окрушину, що впала з нерівного цегляного зрізу, який лише умовно можна було назвати стелею.

— Дивлюся, ти вже облаштувався, — він посміхнувся, метнувши погляд на миску, що порожніла побіля ніг Катона. Вона не надто відрізнялася від тієї, яку притискала до грудей рабиня в горі. — Ми не з порожніми руками.

Корвін продемонстрував Катонові пляшку вина, коробку еклерів і свіжу газету. Катон послизнув байдужим поглядом по заголовку: «І наступить нова епоха: Верховна Правителька і Верховний Меланхоліт презентували проект першої в історії Підмісячної імперії Конституції. Що це таке і чому це важливо — читайте на с. 3». Тонкі губи чоловіка затремтіли — чи то гидливо, чи то насмішкувато.

Корвін розклав дарунки перед ув’язненим. Катон, вже з більшою цікавістю, підніс пляшку до самих очей, силкуючись розгледіти у стумі етикетку.

— Врожай цього року, — світським тоном уточнив Корвін. — Дивовижно швидко б’є в голову. І в серце.

Катон зашарудів газетою.

—Помер внаслідок тривалої і тяжкої недуги, — протягнув чоловік.

—На превеликий жаль, недуга вражає навіть найсильніших із нас, — зітхнув Корвін з удаваною скорботою.

Катон гмикнув. Він відкоркував пляшку і принюхався.

—Зміїна отрута, — він блаженно заплющив очі. — Як великодушно з вашого боку дозволити мені зберегти моє ім’я незаплямованим.

Він споглянув на недогарок свічки, що майже згас. Катон видавався втомленим. Зрештою, подумала Ріна, його боротьба тривала довше від Корвінової і, тим паче, від її власної. Він задумливо торкнувся губами до горла пляшки.

— Меланхоліти більш не поза законом, — Ріна продемонструвала Катонові підписаний нею і Корвіном Закон про свободу сили. — Переслідування твоєї зграї припинені раз і назавжди.

Катон кивнув, все так само спозираючи на свічку. Він повільно нахиляв пляшку. Її вміст наближався до його губ. Катон гмикнув. Він вилив отруту на підлогу.

— Ви — двоє утопістів! — він схопився на ноги. Корвін відштовхнув Ріну за спину і скував Катона пельнітами. — Мрієте про Град Земний з гігантським вівтарем замість Правителевої статуї, біля якої вовк примириться з ягням, а злочинець із жертвою. Двоє утопістів, які зрештою лише принесуть усіх у жертву на цьому вівтарі.

Корвін підійшов до Катона. Пельніти стислися сильніше, опускаючи чоловіка на коліна просто біля кривавої плями, що залишилася після смерті поета, який сидів у камері до Ріни.

—Так високоінтелектуально, що я втрачаю суть і не можу визначитися: мені подякувати за комплімент чи образитися? — Корвін осміхнувся. — Ясуй, ти нас з грецькими утопістами порівнюєш, чи з французькими?

Катон хрипко засміявся.

— Ти, Натаїр і Луцій самі втопили імперію в бунтах. Ви самі налаштували робітників і селян супроти аристократії, — Ріна подалася

уперед. — Якщо площу Метрополя знову залляє кров, вірогідно, вона буде на вашій совісті.

— Тому що суспільство має розвиватися згідно до належних етапів. Те, що робите ви, дітлахи, насилля над законами природи, — його очі блищали. Яким блиском — стверджувати було складно. То міг бути блиск очей батька, якого непослух дітей поштовхнув у безодню праведного гніву. Або ж блиск очей причинного. Дівчина перевірила, чи на місці був її кинджал. Але ні. Він залишився у Корвіна.

— Винищити інтелігенцію руками нижчого стану. Занурити імперію в анархію. А потому повернутися з Пустелі в личині визволителів, аби замінити менш бажану тиранію на більш бажану. І бажану, в першу чергу, для меланхолітів, — Ріна звела підборіддя і склала руки на грудях — так, аби Катон не помітив, що пальці її тремтять. — Зовсім не схоже на насилля.

Корвін схилився над Катоном. У присмеркові свічки Ріна розгледіла полиск свого кинджала. Верховний Меланхоліт тримав його вістрям на подушечці пальця. Тримав без особливих зусиль, поки пельніти стискалися довкола Катона все вужче.

—Що спільного у Места і Гегеля? — він схилив голову набік. Його погляд був лукавим, наче Корвін був сфінксом, та бажав, аби його загадку розгадали. Катон не відповів. Корвін зітхнув і закотив очі. — Пророцтво того самого Граду Земного. І вся принада в тому, що пророцтво за своєю суттю відкладене в часі. А, отже, його неможливо довести. Можна лише повірити. А людство обох світів не вигадало інструменту впливу ефективнішого, аніж віра та надія.

Він змахнув кинджалом. Вістря спинилося біля Катонового ока. Чоловік здригнувся. На дві довгі миті заплющив очі. Корвін осміхнувся і прибрав кинджал.

— Різниця у тому, як цей інструмент використовувати, — закінчив він.

— Різниця лише в тому, в чиїх руках цей інструмент, — Катон знову натягнув маску стоїчної байдужості.

— Саме так, — мовила Ріна. — Не можна, аби влада потрапила в руки терористів.

—Таких, як я? — запитав Катон не без цікавості.

—Таких, як ти, — вона кивнула.

Катон розглядав те, як зміїна отрута пропалює дрантя, що слугувало йому за ліжко.

— Світ не змінюється добрим поглядом чи ласкавою усмішкою, Ріно, — втомлено протягнув Катон. — Світ здатен змінити лише терор. Ти і сама чудово це розумієш.

Чоловік увіп’яв очі в її руки. Ріна заклала їх за спину.

—Революція в імперії завершилася, — Корвін махнув рукою, і пельніти жбурнули Катона в кут камери. Він сховав кинджал за поясом.

—Ти помиляєшся.

Корвін закотив очі. Він узяв Ріну під лікоть і вивів з камери. В одвірку він клацнув пальцями, і свічка на мотузинні згасла.

—Ти ж завжди помиляєшся, — почув він у спину за мить до того, як зачинив важкі двері і занурив камеру у пітьму.

—Дивовижна річ — відчай. Він здатен звеличити людину, або ж довести до безуму, — пробурмотів Корвін, провертаючи в щілині ключ тричі.

Ріна потерла груди. Корвін перехопив її руку.

—Але ж він має рацію. Ми нічим від нього не відрізняємося.

—Його дні злічені. В усіх сенсах, — Корвін узяв її лице в долоні і вглядівся просто в очі. — Він скаже що завгодно, аби відкласти свій кінець.

—А якщо це не кінець? — Ріна стисла його руки.

—Для нас з тобою — не кінець, — він схилив голову набік, на його вустах розквітла усмішка. Варто було визнати, Ріна вподобала цю усмішку тієї миті, як вперше побачила у Вовчому маєтку на його зарозумілому лиці. — Для нас з тобою це тільки початок.

—Знову демонструєш ремесло словоблудства.

— Нехай я і словоблуд, та відвертої брехні з моїх вуст ти ніколи не почуєш.

Його холодні персні зблиснули. Корвін простягав Ріні руку. Вона вклала в неї долоню. Варто було визнати іще дещо: коли він брав її за руку, серце завше заспокоювалося. Заспокоїлося і тієї миті.

* * *

— Здається, розібралася, — Ріна засяяла, коли колесо завертілося.

Корвін спостерігав за нею, спершись плечем об одвірок кімнати Верховної Правительки. Була глибока ніч. Десь на сході вже займалося світання в небі, але над Метрополем панувала непрози-ренна пітьма. Ріна знову не мала сну. До того вона не спала рівно стільки ночей, скільки не спав сам Корвін. І безсоння залишило на її блідавому обличчі печать. Червоні білки очей. Тіні під повіками. Зблідлі губи. Дівчина почепила котушку на місце.

Вона різко звелася. Похитнулася. Останні барви спали з її лиця.

Потяглася тонка, витонченіша від павутиння, нить. Завертілася котушка, намотуючи її. Корвін перетнув кімнату і спинив колесо. Ріна прошипіла. Нить увірвалася й упала попід їхні ноги. Князь притиснув до закривавленого пальця хустинку.

— Більше так не роби, — він перев’язав прокол.

— Мені потрібно потренуватися, — вона вирвала руку і піднесла до очей котушку. На ній багряніла тонка нить, — перш ніж я поверну тобі твою зграю.

Вона потерла занімілу руку. Тренувалася Ріна — оскільки не мала сили — виплітаючи ниті для прядки з власної крові.

—Як вона хоче місяць у небі, — Корвін уже взяв її попід руку і потягнув геть з кімнати.

— Скоріше, бажаю побачити, як твоє непоміром роздуте его лусне швидше проколотої кульки, коли виявиться, що ти не здатен виконати моє малесеньке бажаннячко, — вона, мавпуючи придворних пань, поклала голову йому на плече і закліпала віями.

— Не існує такого бажання, яке я не виконаю, — Корвін зачинив за ними двері покоїв Верховної Правительки.

Коридори Метрополя розітнув оглушливий звук — тривожний клич. Клич про біду. Про біду, що сталася в Метрополі.

За кілька хвилин Корвін і Ріна стояли перед розчахнутими дверима камери. Вона була порожня. Залишилася лише вполовину згоріла свічка та пропалена зміїною отрутою підлога. Катон зник.

Корвін взирався у темні кути невеличкого приміщення, наче вони могли би заховати ув’язненого. Та його очі — єдине вціліле око — не віднаходило нічого, окрім кривавих написів «Терпи».

Верховний Меланхолії розбив кулаком одвірок, точніше, розбив кулак об нього. Він кинувся коридором, розчахнув одну із сусідніх камер.

—Хто? — він схопив за комір одного з колишніх стражників.

Чоловік звів на нього переляканий погляд — настільки, наскільки дозволяли опухлі сліди побиття. Другий чоловік забився у кут камери. З нього все ще стікала крижана вода. У кухву його величність занурив стражника ще вчора, та у сирому приміщенні одіж не висохла.

Корвін струсонув колишнього стражника. На кінчиках його пальців спалахнуло темне полум’я.

— Син Правителя, — прошипів чоловік крізь отвори, що лишилися йому замість зубів.

Верховний Меланхолії жбурнув його на мокру кам’яну підлогу. Він озирнувся. Ріна здригнулася, помітивши, що половину його ока заволік морок.

— Вергілію, — голос Корвіна нагадував тваринне гарчання.

Дух-охоронець замку з’явився в темниці тієї ж миті, розумно ставши за спиною Ріни і смиренно склавши шість рук перед собою.

— Я не міг опинатися наказу молодшої дитини Верховної Правительки, мир її праху, — голос його лунав так само смиренно. — А наказ був мовчати, допоки вони не покинуть стін Метрополя.

Корвін стиснув кулаки.

— Щойно вони опинилися поза містом, я пустив клич, — Вергілій схилив голову. Він видавався майже винним, хоча це могло бути лишень оманою у тьмяному ряхтінні свічок. Він додав, — мій пане.

Корвін вийшов з камери, зачепивши плечем дворецького. Ріна вхопила чоловіка за руку. Спинити його вийшло не одразу.

Верховний Меланхоліт обернувся. Довгі миті він спозирав на дівчину затягнутим пітьмою оком. Його загострені від гніву вилиці дрижали. Ріна лишень сильніше перехопила його долоню.

— Ти ще хворієш. Займешся цим, коли одужаєш.

Морок розсіявся. Але Корвін тремтів від люті, як тріпотіла вперта птаха на сильному вітрові.

—Я переверну догори дриґом всю імперію, але Катона буде обезголовлено на метропольській площі.

І він вирушив на його пошуки.

* * *

За тиждень, коли всю імперію вкрили глибокі сніги, коли слід Катона і Луція загубився під ними навіть для найчутливішого носа найпрудкішого мисливця, Корвін розчахнув двері кімнати князя Саверу.

Ріна сиділа за столом, схилившись над документами. Шу зазирав у папери з-поза її плеча. Палав комин. Кімната, як і весь замок, сповнилася ароматом хвої. Метрополь, як і вся Підмісячна імперія, готувався до святкування Йолю.

— Навіть не озирнешся? — він всміхнувся, відкинувшись спиною на одвірок і схрестивши руки.

— Я дещо прочитала про святкування Йолю, — вона не відривалася від документів. — І дізналася два цікавих факти. Перший: Правитель хотів замінити його на День переродження Богів, який святкують в Імперії Сонць. Так що ми, певним чином, врятували культурну спадщину нашого народу, бо вчасно його скинули. Другий, — вона зітхнула, відклала папери і нарешті озирнулася, — якщо провести Йоль далеко від сім’ї, то ще довго її не побачиш.

Корвін сперся на оплічник її стільця.

—Ти переживала, що я більше тебе не побачу у прямому чи переносному значенні слова? — він підморгнув тим оком, яке в нього ще лишилося.

— Розуму залишити друге око тобі таки вистачило, — вона ухилилася, коли чоловік поцілував їй шию.

—Ми витратили дві доби в Пустелі на пошуки Сліпого колодязя, але його наче й не існувало, — він зітхнув і почав стягати просякнутий потом мундир.

— Отже, не вистачило, — Ріна знову схилилася над документами, більше на Корвіна й не позирнувши.

Корвін усміхнувся. Він сів на стіл, розстібаючи сорочку і пильно вглядаючись у дівчину. Верховна Правителька, схилившись над документами ще нижче, старанно виводила свій все ще не надто чепурний підпис під одним із законів. Верховний Меланхоліт відібрав у неї ручку і жбурнув у кут кімнати. Ріна взяла іншу ручку. Чоловік усміхнувся ширше, а тоді пожбурнув і її. Самовдоволеність розквітла на його обличчі, коли Ріна, не віднайшовши більше ручок, все ж звела на нього очі.

—Я повернувся вчасно, — він потягнувся, аби поцілувати її долоню.

Він завмер, споглядаючи її пальці — подушечки були сколоті. Корвін закотив рукав її светра — передпліччям тягнулися рожеві сліди опіків.

—Я ж просив тебе не робити цього, — він зістрибнув зі столу і навис над нею, спершись однією рукою на оплічник, а іншою — на стільницю.

— Наче ти мене коли-небудь слухаєшся, — пирхнула вона, зморщивши носа.

—Ріно, твій брат загинув, виплітаючи з крові. Ти загинула б в Йосафаті, якби не Зефір і якби не намисто княгині. Скільки іще ти гратимешся зі смертю, перш ніж Мойри заволіють погратися з тобою?

Ріна зітхнула і відштовхнула його.

— Гадаєш, можеш заборонити мені виплітати?

— Якщо навіть Боги, відібравши в тебе силу, не здатні заборонити тобі, то що можу я, простий смертний чоловік, — він потер перенісся. — Я можу лише сподіватися того, що в тобі лишилася бодай краплина розсудливості, аби дочекатися двоповні і пройти нарешті ініціацію.

Вона йому не відповіла. Корвін вчув, як за його спиною рипнули дверцята шафи. Як зашарудів одяг.

— Вельми смішно, тепер ця жінка жене мене з моєї власної кімнати, — він звів голову і застиг.

— Де-юре, це кімната Даннаміса, але він був вельми люб’язним, аби погодитися на крило фаворитів.

Корвін не кліпав. Здавалося, він і не дихав.

— Це що таке?

Ріна повертіла плічка, придивилася, примруживши очі, і знизала плечима.

—На вигляд не надто презентабельно, та Вергілій сказав, що має прижитися.

Корвін зірвався з місця. Він обійняв Ріну і здійняв над підлогою. Дівчина заледве могла дихати, відчуваючи його гарячі поцілунки. Він бережко, заледве дотикаючись пройнятими треме-том пальцями, торкнувся полотна, яке тримала Ріна. Полотна, сплетеного з її крові. Полотна, що мало стати людською подобою одного з членів їхньої зграї.

— Є охочі отримати, можливо, не найпривабливішу, та все ж людську подобу? — Ріна скептично обвела поглядом полотно.

— Дякую, — він притягнув її до себе і знову видихнув у самі вуста, — дякую.

Ріна не любила смаку сліз заледве не більше, ніж не любила смак меду. Але, як і смак меду, їхній солоний смак їй довелося відчути на Корвінових губах.

Раптом вона відсахнулася.

— Боги, Корвіне, від тебе відгонить, наче ти в Багряну ріку звалився. Прийми спочатку душ.

Він розсміявся. В її руці він облишив гілку.

— Постав у воду.

— Всі птахи зносять віття у гнізда?

—Лише вишневі. Частина священного обряду токування, — відповів він буденно. Чоловік обережно прийняв з її рук полотно і тепер критично розглядав рейвах у шафі, де мав намір його прилаштувати і, заодно, відшукати футболку й штані серед скинутих в купу речей Ріни. — Подивимося, чи розквітне до Імболку.

—І що буде тоді? — вона вертіла її в руках, голу, без жодної бруньки.

—Зацвіте, тоді й скажу, — він стенув плечима і зник за дверима ванної кімнати.

Перш ніж Ріна поставила іще бодай одне запитання, він увімкнув воду на повну силу.

РОЗДІЛ 25

Велика Стіна

«Утраченого не повернути».

Ріна розплющила очі. В кімнаті панувала тиша. Лише чулося розмірене серцебиття Корвіна під її щокою.

«Не повернути», — чувся шепіт.

Дівчина різко сіла. Її уважний погляд не вихопив жодного поруху в тінях. Шепіт розливався кімнатою. Ріна обернулася до Корвіна — той міцно спав. Вона натягла ковдру йому до плечей і підвелася.

Вино заплескотало стінками келиха. Вергілій уїдливо повторював, що Верховна Правителька-алкоголік — то горе нації. Та алкоголь все ж зменшував кількість ночей, коли Ріну тягнув до себе Йосафат. Стравохід на кілька митей, здавалося, зажеврів, ніби у тілі знову розходилася сила. Шепіт змовк.

Верховна Правителька потерла чоло. Сьогодні корона не стискала голови. Корвін дотримав обіцянки: він зробив так, аби вона полегшала.

Корвін перевернувся на живіт та обхопив рукою подушку. Дівчина всміхнулася.

«Утраченого не повернути», — шепіт розполонився кімнатою.

Він линув одночасно довкола та у голові. Морозний повів торкнувся загривка. Ріна обернулася. Та позаду нікого не було.

«Не повернути», — пронісся шепіт десь далеко.

Дівчина натягнула светра та прочинила двері.

Тиха луна розходилася темним довгим коридором та втопала у кривих косматих тінях, що зміїлися кам’янистою підлогою.

«Утраченого».

Ріна поглянула на долоню. Шрами залишалися такими само блідими, якими були зо дня смерті Натаїра. Це не був шепіт Морани. Та це був неухильний поклик, що надив до себе, наче натягнутими нитями.

«Не втрачай», — розійшлася луна, подібна до шумовиння листя.

І Ріна пішла на поклик.

Шепіт наче пробирався попід шкіру, захоплював у полон м’язи. Він вів Ріну вперед. То було дивне, невідоме їй раніше відчуття, стороннє. Проте водночас і знайоме. Таке охоплювало її лише одного разу — біля Брами Мора.

Ріна зупинилася. Страх скував її.

«Не втрачай. Не втрачай. Не втрачай», — шепіт переріс у відчайдушний, пронизливий рій голосів, макабр криків та шепоту. Ніби її атакували бджоли. Ніби усі птахи в імперії показилися та кинулися на неї. Він був нестерпним. Моторошним.

Ріна побігла.

Коридор розпливався перед очима. Ріна не бачила дороги, та не могла спинитися. Її серце відчайдушно билося в грудях. У горлі ставав ком щоразу, як вона хотіла закричати. Голоси лунали звідусіль. Вони гнали її уперед.

Поки раптом не вщухли.

Ріна стояла посеред тронної зали. Перед нею розкинулося Велике Древо. Шепіт пронісся повз, ніби повів крижаного північного вітру. Він штовхнув її у спину — ближче до неохопного стовбура.

«Не повернути».

«Утраченого».

Ріна здійняла очі до крони — звідки чула шумовиння. Та віття було голе, без жодного листка. Древо видавалося мертвим, як і завжди.

«Утраченого не повернути», — прошепотіли їй на вухо. Холодне дихання торкнулося щоки.

Ріна відсахнулася. Озирнулася. Нікого.

Шепіт здійнявся неясною луною до склепіння зали, розсіявся у кронах Древа, ніби був лишень шумовинням.

Боковим зором Ріна вловила тінь. Дівчині перейняло подих. Доторк. Знайомий. Такими бували повіви північного вітру, що торкалися шкіри навіть у найспекотніші літні дні. То була тінь. Силует, що нагадував жінку.

— Утраченого не повернути, — здавалося, вона торкнулася холодним подихом вуха. — Не втрачай, аби не повертати.

Піт стікав скронею. Ріна не рухалася. Лишень дивилася поперед себе, відчайдушно намагаючись впізнати невиразно знайомі риси у розпливчастому образі тіні.

Нове торкання. Ріна не стримала дрожу. Примарні пальці зірвалися зі щоки та майнули по руці. То був неясний порив — бажання переплести їхні пальці. Він був схожим на те, як Ріна простягала руку до Брами Мора. Тінь впізнавання. Туга серця. Та пальці тіні були лише повівом повітря. Він випорснув, варто було поворухнутися.

—Хто ти?

Вітер ударив їй в обличчя.

— Марция.

Ріні забракло подиху. То була вона. Та, чиє ім’я було висічено на шкірі Івейла. Та, чиєму прахові бажала миру вся імперія.

— Марция, — вторила тінь. І голос її видавався Ріні майже ласкавим.

— Фрітріка, — повів вітру вдарив Ріну в обличчя. — Моє ім я Фрітріка.

Цей голос не був ласкавим. Він лунав, наче рокіт вигрому над дахами будинків, наче люта луна, що згубилася серед гострих кам’яних скель. Наче надривний плач, наче відчайдушні удари важких крапель дощу об брук.

— На скалках втраченого зійде двоєдина сила, — завихрував її голос довкіл.

—Не втрачай, аби не повертати, — крижане дихання, дихання Марциї, торкнулося скроні. — Не втрачай.

—Мамо, — охриплим голосом відповіла їй Ріна, здригнувшись від холодного доторку.

Примарні тіні майнули щокою. Та вони не втерли сліз.

—Мамо, — рознісся шепіт тронною залою. — Мамо. Мамо. Мамо.

Він закружляв довкола Ріни. Переріс у крик. Він більше не був ласкавим. У ньому вчувався насміх.

—Мамо!

Залу розітнув сміх — зичний, наче перелуння дзвоників. Спиною Ріни пройшовся мороз.

Вони стояли попід Великим Древом, як стояли в ніч Белтайну. Мойри сміялися. У темряві глибоких каптурів було не вгледіти, та здавалося, наче їхні темні безжальні очі увіп’ялися в Ріну.

Вона відступила і не вчула позаду нічого, окрім порожнечі. Повітря в залі застигло. Не було і слабкого повіву вітру. Тінь Марциї, як і тінь Фрітріки, пурхнули геть, наче птахи з розчиненої клітки. Мойри засміялися несамовитіше. Цей сміх протинав шкіру й кістки. Він плескотав і вібрував у венах.

Одна з Мойр повільно здіймала руку. Ріна перестала дихати. У кроні Великого Древа розстелився шепіт, подібний до тихого скорботного плачу. Ріна відступила іще на крок. І ще. Вона побігла геть. Білий квадрат. Чорний. Білий. Чорний. Усе далі від Древа. Далі від трону.

Мойра кинула клубок. Він покотився, залишаючи за собою звивисту чорну нить.

Заледве Ріна торкнулася дверної ручки, стіни застугоніли. Тронна зала, увесь замок, Метрополь, Підмісячна імперія, весь Прихований світ — здригнулися. Сміх увірвався. Його змінив пронизливий гулкіт того, що безповоротно руйнувалося. Ріна впала. За метр від її голови вщент розбилася вирізана з чорного граніту фігура чи то вовка, чи то крука. Пишні капітелі, вигадливі метопи колон тріщали. їхні уламки падали довкіл з оглушливим лускотом. Здавалося, замок от-от впаде в самісіньке пекло.

Та раптом все стишилося.

Ріна роззирнулася. Серед уламків та кружляючого в місячному сяйві пилу царював спокій. Велике Древо стояло неушкодженим. Мойри зникли. Як і чорна нить.

— Не втрачай, аби не повертати, — шемтів шепіт серед крони Древа. — Втраченого не повернути.

— На скалках втраченого зійде двоєдина сила, — вторила йому тиха луна.

Ріна насупилася. Її погляд здійнявся до вікна. Вона затулила рот. Пил супокійно падав у місячному сяйві.

У сяйві єдиного місяця.

— От бляха!

Ріна сіла в ліжку.

— Дихай, — Корвін гладив її по спині. Його серце билося під вухом — заледве швидше, ніж зазвичай. — Дихай, Ріно.

Вона, ледь виплутавшись із ковдр, у які її вкрив Корвін з ускіпливою дбайливістю, вийшла на балкон і вдихнула повні груди морозного повітря.

У небі палали два майже повних місяці.

Затремтів чорний вогник. Корвін простягнув їй цигарку. Він накинув їй на плечі коцик і сів на поруччя. Схиливши голову набік, він спостерігав, як вона, одне за одним, видихала в повітря хмари диму. Як знову і знову струшувала попіл тремтячою рукою. Як стисла пальці в кулак, коли цигарка дотліла.

— А тепер розповідай: що ти бачила?

Ріна звела погляд до місяців. Ниті в небі. Вона знову їх бачила. І світлі, і темні. Вони розтинали небосхил, наче павутиння, що стало останнім прихистком для мухи, яка втрапила в пастку. Мусі залишалося лише безвільно споглядати, як наближається павук, а з павуком — її погибель. Корвін бачив їх теж. Споглядав їх насурмлено, наче волів кинути виклик і самому небу над їхніми головами, і, як стане необхідність, самим Богам.

— Ми в біді? — врешті запитав він.

— Цього разу в біді весь Прихований світ.

Корвін зітхнув — і приречено, і втомлено водночас — а тоді його вуст торкнулася усмішка. Він притягнув Ріну до себе і взявся переплітати її розтріпане волосся.

—Уповідають, белтайнське вогнище розжеврює вогонь в серці, — його пальці, ледь торкаючись її шкіри, спов’язували стрічку з трьома пір’їнами на ній. — Уповідають також, що йольське вогнище або ж дарує серцю спокій, або ж випалює його вщент.

Він повернув Ріну до себе і вдивився в її очі. В них він вгадував відгомін того жаху, який протинав груди дівчини за мить до пробудження. Його пальці лягли на її плечі.

— Що би не приніс нам Йоль, ми будемо готові.

— Цей Йоль може стати для нас останнім,—її голос був хрипким.

Самовдоволений усміх розквітнув на обличчі Корвіна пишним цвітом. Він метнув оком на вишневу гілку, що стояла, все ще нерозпущена, на підвіконні.

—Але не стане. Ріно, ти зустрінеш іще не один Йоль. Я тобі в цьому клянуся.

Допевне, з усіх знатних і зарозумілих чоловіків у Прихованому світі Корвін був найзарозумілішим. Ріна всміхнулася йому у відповідь. Однак в грудях дівчини все ще жевріло недобре передчуття. А передчуття, най було б воно прокляте тисячу разів, Ріну раніше не підводило.

* * *

Уже за тиждень на сході Будину, південному сході Алазони і в Каліпіді наказом його величності Верховного Меланхоліта було розгорнуто військові табори. Верховний Меланхоліт проінспектував кожен із них.

Двоєдушники не раз бачили, як він спинявся побіля, спостерігаючи за тренуваннями. Його чіпке око взиралося в те, як воїни запалювали огніти й огоскіти. Часто Верховний Меланхоліт, поспостерігавши за тим, зітхав — як багатьом здавалося, приречено. Він часто зводив око до неба і, дивлячись у нього, підтискав уста. А тоді знову зітхав. Після того тренування посилювалися.

На сході Будину, як і на сході Алазони, Корвін наказав збудувати бонові загородження — від самої Великої Стіни аж до лінії берега. Для них двоєдушники стягли до узбережжя все сатарханське залізо. Для смуги забезпечення вони спустошили Агору. Знадобилися і цегла, і кістки, і пил — усе, що могло спинити висадку десанду.

— Будуємо майбутнє на кістках, — задумливо мовив Корвін, вглядаючись в океан за Стіною — розмите імпресіоністське панно, на якому двоїлися хвилі.

Ріна зазирнула йому в обличчя. Чорні окрайки тріпотали довкола райдужки. Дівчина переплела їхні пальці. Корвін споглянув на неї й усміхнувся. Пальцем він гладив її долоню. Чорні окрайки стали вужчими.

Над сходом Будину стало світання. А тоді над сходом Будину став тріскіт. Ріна звалилася на землю, затуляючи вуха. Та скрегіт Стіни, наче бензопила, занурювався під череп. Здавалося, барабанні перетинки луснуть. І коли запала тиша, дівчина вирішила, що перетинки таки луснули. Вона споглянула у небо — нитей стало ще менше. Стіна здавалася тонкою, наче напівпрозорий пергамент.

І за тим пергаментом, на горизонті, замайоріли тіні човнів. Не червоних. Чорних. Не дерев’яних. Залізних. Здійнялися вибухи. Бризки води вдарялися в Стіну. Єдинодушники розпочали нові навчання.

Як почалися навчання, чекай війни — так говорив Корвінів партнер із Зовнішнього Світу. Його слова згадали і Ріна, і Корвін.

— Нас замало, — мовив Мадій, що спостерігав, як Корвін зводить Ріну на ноги, і як вони обоє вкотре взираються в небо, наче і справді могли бачити там переплетіння Полотна Світу, про яке мовилося в оповідках. — І люди пожадливі до кровопролиття.

— Ми всі люди, — одповів Корвін, обтрусивши Ріні сардак. — Ми однаково пожадливі до кровопролиття. Нас від них вирізняє одна-єдина відмінність. Вони намагатимуться загарбати нашу землю. Ми ж захищатимемо свій дім.

— Не лише свій, — мовила Ріна.

— Впораємося самостійно. Особливо тепер, коли я здобув Посох, — обличчям Корвіна майнув самовпевнений усміх.

—Оден теж мав Посох, — пирхнула Ріна.

—Оден був дурнем, — Корвін стенув плечима. — Він не вилаштував систему оборони по периметру імперії, як це зробили ми, душе моя.

—Так, Корвіне, Оден був дурнем — бо пішов туди один. Бо не заручився підтримкою сусідньої імперії, — Ріна насупилася. — Або бодай Верховної Правительки.

Вони з Корвіном дивилися одне на одного, і по виразах їхніх облич Мадій зрозумів, що її і його величності німо сперечалися. Князь зітхнув, та закотити очі йому не дозволив старий вишкіл — якими б юними не були Верховний Меланхолії і Верховна Правителька, князеві слідувало виказувати повагу. Принаймні якщо він бажає не втратити голови іще з десяток років.

—Не після того, як я спалив тисячу його кораблів з невинними людьми на борту, — зітхнув Корвін.

Ріна на обличчі не змінилася. Лише впертіше стулила вуста.

—Ми надішлемо Верховному Правителеві Імперії Сонць пропозицію про перемир’я, — врешті, Корвін відступив й обличчя його пом’якшилося.

І вони надіслали пропозицію про перемир’я. Тричі. І тричі круки поверталися з порожніми дзьобами замість оливкової гілки.

—Ну що ж, ми впораємося із цим самотужки, — мовив Корвін, знову вглядаючись в океан за Стіною. Там, далеко на виднокраї, йому ввижалися чорні тіні човнів. Здавалося, їх була безліч. Верховний Меланхоліт відігнав страх, який скував йому горло. Зрештою, насправді їх було вдвічі менше. Як було вдвічі менше хмар над їхньою головою, вдвічі менше зірок і навіть місяців.

—Ми пройдемо через це разом, — відповіла йому Ріна, тамуючи страх, що проймав і її саму.

* * *

Ріна поглянула на непроникне небо без єдиної ознаки місяців. Не було видко навіть пари, що зривалася з вуст. І провиною тому не була тонка, тепер заледве видима Стіна, що робила другий місяць заледве помітним. Важкі хмари зачепилися за Чорні гори. Скоро мав піти сніг. Ріна чекала на нього з нетерпінням.

Кожен Йоль, заледве снігова заволока спадала на Гніздо, мешканці виходили на Площу Тріумфу. Сніг мирно стелився на червоні дахи, спадав плахами на зоряну плитку площі, на звиклі до північних морозів долоні і щоки. Саверці стояли, звівши голови, спостерігаючи за ним. Поки одні зі сніжинок не починали летіти навспак.

Сніг завмирав на кілька довгих митей, і, здавалося, час зупинився. А потому він знову здіймався в небо: зривався із зоряної плитки і дахів, зривався з долонь і щік, так і не встигнувши розтанути. Він пурхав над Гніздом, наче зграя птахів, кружляв білосніжною коловертю. І тоді, чула розповіді Ріна, від будівлі театру починала долунювати музика. Грав рояль, і його звуки вчувалися в усіх дев’яти округах міста.

Тільки раз на рік Корвін грав для них. Так, наче його сім’я не загинула, зграя не була проклята, наче корона не впиналася в голову, а пальці не були зламані. Наче він був усього лише музикантом.

Сніг вихорився, чула Ріна, над містом, наче витанцьовував у такт кожному акордові. Уповідали, то танцювали духи гір, що сходили з гірських верхів’їв раз на рік до своїх нащадків з плоті і крові. Уповідали також, що то була лишень традиція Саверських князів, чиєї сили вистачало на те, аби закружляти над головами підданих снігову карусель.

—Ти все побачиш на власні очі, душе моя, — відповідав щоразу Корвін, коли Ріна просила його розповісти про справляння Йолю в Гнізді. А тоді загадково всміхався, покручуючи, наче ніжачи, персні на пальцях. — Це буде остання зима, коли Йоль в Гнізді проводитиму я. Обіцяю, це буде незабутньо.

Ріна усміхалася йому, вдаючи, наче вірить, що Стіна протримається до Йолю. Усміхнулася дівчина і тепер, кинувши останній погляд на Гніздо, що спало в дельті рік Стир і Горинь.

Вона попрямувала до Пташиної Хащини.

Вона вчула кроки. Ріна озирнулася, вглядаючись у фігуру, що наближалася. Вона чи то муркотіла, чи то пискотіла. Її зелені руки й ноги були вивернуті, буцімто у коника-мутанта. Волосся тягнулося по піску, залишаючи борозни. Вона випускала довгий двоїстий язик. Нікса завмерла, пронизливо крикнула, оголюючи два ряди тонких, наче голки, зубів. Схилила голову набік. І кинулася на Ріну.

— Іди до Мора!

Кинджал влетів у голову тварюки. Пирскнула чорна кров.

Дівчина дістала зброю з черепа хтоні і втерла об рукав. Ріна відчула тепло у лівій долоні. Таке, яке буває від вогню. Темного.

Чоловік у чорному рам’ї підніс її руку до лиця, схованого в чорному проваллі каптура, і видихнув на її задубілі пальці.

—Переправник? — вона вгляділася в тінь під каптуром. Губи затремтіли, ледь їх торкнулася усмішка.

— Поки що ні, — Корвін струсив з каптура соснові голки і стягнув його з голови.

Дівчина перехопила його руку. Провела пальцями по порізах і насупилася.

З хащини вийшли Дан і Фелан.

— Готово. Увесь ліс просотаний твоїм запахом, — князь Саверу продемонстрував порожній шкалик, що годину тому був повен Корвінової крові.

Його величність Верховний Меланхоліт кивнув.

—Маю визнати, — Фелан натягнув хутряний комір вище. Він до місцевих морозів звиклим не був, — цей метод варто розглянути для впровадження у Невриді. Особливо тепер, коли ми розформували загранзагони.

Метод, який використовували саверці під час обряду ініціації, був простим: ловити на живця. Неофіти заледве могли себе контролювати під час першого перетворення. Вони керувалися лише тваринними інстинктами. Одним з них був голод. Саме він штовхав молодих звірів на вбивство. Та був ще й інший — інстинкт самозбереження. Саме він змушував звіра завше шукати шлях до свого лігва. До своєї зграї. Так саверці берегли поселення він нападу юних хижих птахів: вели неофітів по сліду, що здавався їм важливішим сліду потенційної жертви. Щоправда, бували випадки, коли тому, чиєю кров’ю змащували дерева, і випадало стати першою жертвою. «Це було не більше дюжини разів за останні двісті років», — Корвін натягнув на вуста вдоволений усміх, за яким було неможливо врозуміти, наскільки великими саверці вважали ці показники.

Ріна, підтиснувши губи, перев’язала його долоню.

— Я не хочу прокинутися вранці побіля твого тіла, — вона зав’язала вузол — дещо тугіше, ніж було необхідно — та інакше Корвін помітив би, що її руки тремтять.

— Душе моя, ти, врешті, визнаєш, що смак моєї крові — найкраще, що ти куштувала у своєму житті. І навіть більше, ти жадаєш спробувати її знову, — він торкнувся її підборіддя і закусив губу.

— Як був зарозумілим паничем, так і залишився, — вона поморщила носа.

Він хмикнув. Його погляд майнув до її вуст. Його палець продовжував гладити її підборіддя.

— Можливо, все ж хочеш відкласти обряд? І замість цього присвятити час справам не менш захопливим?

Вона похитала головою. Хмари розійшлися. У небі запалало два місяці. Другий з них слабкий зір єдинодушниці майже не дозволив Ріні розгледіти.

— Той сон наснився не просто так.

— Панно Ріно, панно Ріно, під місяцями ніщо не стається просто так.

Він теж підняв лице до неба. Його чіпке круче око, певне, теж заледве вирізняло другий місяць. Зарозуміла усмішка зійшла з його обличчя. Корвін обхопив лице Ріни долонями.

— Дан і Фелан патрулюватимуть периметр. Шу прослідкує за тобою з повітря. Я увійду до хащини за годину після тебе. Триматимуся достатньо далеко, аби не порушити таїнства, але достатньо близько, аби вовк розпочав полювання на мене, а не когось іншого.

Ріна кивнула. Що в ніч Белтайну, що тепер бравада залишалася її улюбленою зброєю. А іще — бажання повернути зброю більш необхідну, її силу. Темну силу.

— Не бійся. Ступай своїм шляхом. Яким би звивистим і страшним він не був, я зустріну тебе наприкінці, — Корвін опорядив стрічку в її волоссі.

Він залишив цілунок на її чолі. Ріна накрила його долоні своїми. Холод перснів на гарячих руках заспокоював.

— Ми ж залишимося в Гнізді на кілька днів після Йоля?

Вона пустила в хід іще одну свою зброю — очі. І на Корвіна це подіяло б, навіть якби він сам не знемагав від смути за домом.

— Гадаю, за кілька ночей Велике Древо стоятиме, як і стояло, а народ буде так само щасливим чи нещасливим, яким був завжди.

— Слова, гідні Правителя, — протягнула Ріна.

—Я не тішу себе надією, точніше, я облишив її, що наш прихід до влади раптово перетворить Підмісячну імперію на Царство Земне.

— Але ти, звичайно, тішиш себе надією, що такою імперія стане за кілька десятків років.

— У Самайн ми зустріли тих, хто залишиться після нас. Най Жива пустить їхні ниті життя у світ, який буде кращим від того, в якому зростали ми з тобою.

— По всьому, у нас немає іншого вибору.

— По всьому, такий вибір ми зробили.

Ріна майже увійшла у Пташину Хащину. На самому узліску дівчина спинилася. Ледь не вперше вона замислилася про це серйозно. Фареб і вовк. У її крові струмував спадок обидвох кланів. Ріна не знала точно, чия душа поселиться в її тілі поряд із людською.

— Сестричко, чого заклякла? Не бійся, була б змією, Корвін так за тобою не вився би. У птахів генетична непереносимість гадів, — розгиготався Дан, і в його сміхові майже не вчувалася нервовість. Майже.

— Твій прадід по лінії матері з клану галок. Хтозна, можливо, ти повернешся з чудовими крильцями за спиною, — втішно мовив Корвін.

— А прапрадід взагалі був павуком, тож, можливо, у Ріни буде на шість довгих і красивих ніг більше, аніж тепер, — заливався Дан-наміс, аби йому корона череп стисла.

— Як треба буде, стану драконом, — вона підтисла губи.

Перш ніж вона ступила до лісу, перезирнулася із Феланом. Старший субординат заледве помітно їй кивнув. Корвін і Дан того не помітили, оскільки перезирнулися тої секунди між собою.

Ріна і Фелан зумовилися. Так само, як зумовилися Корвін з Даном.

— Гадаєш, вона встигне відновитися до того, як впаде Велика Стіна? — запитав Дан Корвіна за кілька ночей до двоповні.

Корвін сперся руками на стіл, розглядаючи поцуплену зі Зовнішнього світу документацію, яка містила довгий та заплутаний опис технічних характеристик зовнішньосвітнього важкого озброєння, зокрема артилерійських установок — штукенцій, які, підозрював Корвін, здатні пробити огоскіт середньостатистичного двоєдушника з другого, якщо не першого, удару.

— Сподіваюся, Стіна впаде тієї ночі, коли Ріна ще не буде в змозі підвестися з ліжка. Допевне, це єдина сила, яка здатна завадити їй з одним лише пістолетом спробувати вбити одного з головнокомандувачів єдинодушників, — Корвін метнув оком на червону лінію, що визирала з-під рукава його чорного мундира — тепер без червоних обшлагів. Одяг коракса Корвін більше не вдягав. — Прослідкуй, аби до нашої перемоги Ріна не полишала саверських бомбосховищ.

Ріна ж із Феланом мали розмову у ті самі хвилини, коли двоє братів з роду Каганів виплітали свій план:

— Корвін дурень. Такий само дурень, як і Верховний Меланхо-літ, який вирішив, що зведе Велику Стіну й залишиться живим, — Ріна тоді випалила те просто Феланові у спину. Старший субординат застиг, так і не встигши натягти сорочку. Бо спіткала Ріна його в будинку Дана. — Але найбільша дурепа — Верховна Правителька, яка дозволила Верховному Меланхолітові зводити Стіну самостійно.

Старший субординат натягнув сорочку і озирнувся до Ріни. Він окинув її важким поглядом.

— Вони спробують вивести мене з гри після обряду ініціації. Ми маємо їх обійти, — Ріна постукувала ногою по підлозі, наче говорила про змагання з бігу й була ладна тієї ж миті рвонути з місця.

— І матимуть рацію.

— Він дивиться на свій Посох, наче закоханий юнак на жінку. Він вірить, що цього Посоха досить, аби спинити єдинодушників самостійно. Але він помиляється. Цього разу цей самовпевнений кручий син помиляється. Він може загинути.

— Ви обидвоє можете загинути, — Фелан потер передпліччя, червона, біла і чорна ниті скніли попід шкірою. — Якщо зловживатимете силою.

—Можливо, й так, — Ріна кивнула.

Спокій в її очах старшому субординату не сподобався.

— Севастіан зловживав силою. І він загинув, — Фелан зробив крок уперед і схилився просто до її обличчя. Він увіп’явся пальцями у своє передпліччя, наче волів би вирвати червону, білу й чорну ниті.

— Я маю там бути. Поруч із ним, розумієш? Бо щоразу, коли він далеко... — вона закинула голову. Її очі блищали. Ріна стисла губи і кивнула сама собі. — В мене наче розривається серце. Ні. Його наче стискають тонкі гострі ниті, — вона потерла чоло. — Гадаєш, це сталося і зі мною — субординація?

Фелан похитав головою. Його вуст торкнувся гіркий усміх.

— Це не субординація, Ріно.

Вона насупилася. Її напружені плечі розслабилися. Ріна взяла його за руку і провела пальцями по зап’ястку і вище, нитями, які означали, що Фелан на вічність і по тому пов’язаний із Севастіаном. Рукав її сардака здійнявся, відкриваючи червону нить, яка оповила руку дівчини.

—Тоді ти розумієш.

—Я розумію, — промовив Фелан.

Кількома днями пізніше попід сяйвом двоповні постать Ріни втонула в імлі хащини. Корвін довго вглядався поміж стовбурів сосен. Усе його тіло було неначе напнутою струною. Він був готовий зірватися з місця. Дан плеснув його по плечі.

— Справді?

— Що? — Корвін все ще не зводив з лісу погляду.

— Кохатимеш, як стане змією?

Корвін відмер. Плечі розслабилися. Він розсміявся.

— Бодай змія. Бодай єдинодушниця. Бодай сама смерть.

— Не накаркай, — пробурмотів Дан і додав: — Братику.

Корвін широко всміхнувся князю. Та раптом брови його зімкнулися. Він заніс пальця. Сторожко повернув голову. Фелан підійшов, але Верховний Меланхоліт шикнув. За мить усі троє вчули ясніше: неясний свист, що перетворювався на гулкіт.

— Аби мене Мор забрав, — зірвалося з вуст Корвіна, коли він вдивився в небо.

* * *

Заледве Ріна ступила в ліс, її оповило відчуття, подібне до того, яке виникло на Белтайн: наче вона перетнула незриму стіну. Тіло ніби протнуло мільярдом маленьких голок. На мить Ріні здалося, ліс був зітканий з нитей. Та це чуття швидко розтануло.

Вона схилилася над потічком, зачерпнула води, вмила лице і почала свій шлях.

Ріна простувала вперед, не розбираючи дороги у пітьмі. Її проймав дрож. Вона не могла визначити допевне — від холоду чи страху.

Хрускіт. Ріна завмерла. То була лише гілка під підошвою. Дівчина нервово торкнулася пір’я у волоссі і рушила далі. Тіні вихоплювалися і зникали поміж дерев. Ріна продовжувала йти. І знову звуки — подібні до сміху.

Дівчина ледве втрималася, аби не озирнутися. «Не обертайся», — кілька десятків разів повторили і Корвін, і Фелан, і Дан. Ріна прискорила крок.

Неясні спочатку, тепер тіні починали все ясніше нагадувати птахів. Вони кружляли поміж неохопних стовбурів, пурхали серед вкритих інеєм крон. Сміх видавався відголосами співу.

Виття. Ріна підтисла губи, але не спинилася. Вовків у Пташиній Хащині майже не жило. І, нехай дівчина і розрізняла їхні примарні силуети краєм ока, продовжувала торувати свій шлях.

Вона дійшла другого потічка. Ріна зачерпнула крижаної, пінистої, наче скипіле молоко, води і випила. А тоді перестрибнула потічок.

Тепер Ріна бачила їх ясно. То були дивовижні птахи, яких вона не зустрічала раніше в жодному зі світів. їхні напівпрозорі крила лащили підлісок, коли ті проносилися близько до землі. Птахи — два птаха — промайнули перед самим лицем Ріни. На мить вони відхопилися один від одного, і дівчина побачила, що в кожного було лишень одне крило. Вони спікірували до самих її ніг, а тоді переплели лапи і злетіли — наче були єдиним цілим. Нерозлучники.

Із темряви вийшов вовк. Величезний, чорний. Він перетнув Ріні шлях. Дівчина бачила крізь нього. Бачила, як грудки землі пробиваються крізь його напівпрозорі лапи. Напівпрозорі лапи з потужними кігтями.

—Дай дорогу.

Він загарчав. Вишкірився. Притис вуха до голови. Ріна позадкувала. Його гарчання розрокотилося лісом, перетворюючись у нескінченну луну. У неясний свист. У глухий позвук, подібний далекому вибуху.

Закричали птахи. Нерозлучники кинулися вовкові в морду. Зграя птахів закружляла навколо нього, терзаючи його подібне до туману тіло. А потому зграя птахів зметнулася до верхів’їв дерев, аби і самим обернутися туманом.

Ріна спинилася біля третього потічка. З нього не вартувало ані вмиватися, ані пити. Необхідно було перестрибнути його, не торкнувшись ані краплі холодної отруйної води. Потічок був широким. Ріна відійшла для розгону. Зітхнувши, вона побігла.

Шипіння розійшлося несподівано. Змій — величезний, зелений, наче отруйна рослина — звів голову і роззявив пащу. З довгих ікл крапала отрута. Ріна загальмувала, здіймаючи груддя твані й снігу. Вона завмерла, уважно спостерігаючи за змієм. Груди гада здіймалися. Шипіння голоснішало. Його очі люто заблищали.

Вовк кинувся на змія. Його паща зімкнулася довкола міцного звивистого тіла. І вони обидвоє розтали в повітрі.

Ріна стрибнула. Руками вона сперлася в мерзлу землю. З рота зірвався віддих. Та з вуст не здійнялося ані пелеха пари. Отже, вона була вже там — по інший бік.

—Хто увійшов до лісу з благословення того, хто володіє всіма лісами цих земель і навіть мертвого лісу? Хто виказує мені почет?

Ріна відсахнулася. Пан височів над нею в усій страхітливій незрівнянності Духа Лісу. Сніг сповивався довкола нього, як пітьма ввивалася побіля ніг Темних Вершників. Віття дерев хилилося до нього, ласкаво шелестіло. Здавалося, повітря радісно тремтіло довкіл пана. Потемніле мокре листя кружляло навколо Духа.

— Моє ім’я Ріна Безрідна. Ралфіна з роду Симургів за правом народження. Верховна Правителька Підмісячної імперії.

— Фаворитка того, хто став фаворитом тобі після, — Пан розтягнув губи у тому, що однаково можна було назвати насмішливим усміхом й вишкіром. Ріна помітила застиглу кров на іклах. — Моранова Чаклунка, з чиїм іменням на вустах оскверняли мої землі кров’ю невинних.

Ріна закусила губу. Початок було покладено не зовсім вдало. Вона зітхнула і знову поглянула на Пана.

— Я прийшла по силу.

Листя завихрилося швидше. Сніг зметнувся побіля ніг Пана. Повітря задрижало, тепер начебто в страху. Віття зашелестіло гнівливо.

— Ти отримала силу, дитя.

—Я прийшла по ту, що належить мені за правом народження, — Ріна звелася на ноги.

Пан схилився до неї. Ріну обвіяло пахом землі, мороху, зотлілого листя і живиці. Вона не змінилася на лиці. Лишень стисла кулаки, стримуючи дрож. Його очі — дві безодневі діри — чорні й лискучі, наче небо над Гніздом, пильно вглядалися в неї. Ріна не сміла подивитися на нього прямо.

Пан змахнув крилами. Здійнялися сніг і листя. Загойдалося віття.

Сім багать спалахнули одне за одним.

— Чи вартує сила того, що доведеться за неї віддати? — його голос розполонився шамотінням листя і шурхотом гілок.

Ріна увіп’яла нігті в долоні. їй здавалося, порожні вени скніли, здавалося, вони стигли без вогню. Дівчині не було сили відірвати погляду від багать, які, одне за одним, спалахнули вздовж потічка. Від них віяло теплом. Зманливим. Знайомим.

—Вартує.

Пан схилився нижче.

— Слова твої зухвалі, Верховна Правителько, та від тебе смердить страхом.

— Не мають страху лише дурні або причинні, — вона звела підборіддя. їхні очі зустрілися.

Пан наблизив морду до її волосся і шумно вдихнув. Лісом пронісся вітер — наче легені Духа разом втягнули в себе все повітря, що було довкруги. У глибині неохопної грудини заклекотіло вурчання, чи то вдоволене, чи то навпаки — незадоволене.

—Ти не можеш, — сказав він.

— Я повинна, — Ріна уперто насупилася.

— Ти не можеш! — його голос прогримів понад лісом.

Земля затряслася. Небо розітнув гулкіт і скрегіт. Ріна розтяглася землею. Вона втерла з обличчя бруд. Пан стояв понад нею, скинувши голову. Морда його видавалася розгубленою. Скрегіт поновився. Зметнулися тіні птахів. Завили вовки. Зашипіло гаддя. Пташину Хащину сповнив крик тих тварин, що тінями не були.

Ріна здійнялася. Вона звела очі до неба. За хмарами було нічого не розгледіти. Вона зволікала лише мить. Увіпнулася нігтями в мітку Морани. До болю закусила щоку.

І тоді Ріна Безрідна стрибнула у перше із семи багать.

* * *

Корвін вдивлявся у небо. Він був готовий поклястися, що воно нагадувало йому полотно. Він бачив, як, одна за одною, розривалися його ниті. Він вчував розгонистий тріскіт розідраної тканини — та в мільйон разів зичніший.

Ґрунтом розійшлася хвиля дрожу. Корвін впав на коліна і затулив вуха. То був лютий рокіт — наче тисяча громовиць разом напустилися на землі Саверу. Наче усі сім водоспадів пішли навспак і обрушили води на вершини Чорних гір. Наче над Йосафатом повстали тіні загиблих і разом пустили автоматну чергу. Наче земля розверзлася, і з її глибин закричали грішники, яких описував єдинодушник Дайте.

А потому все стихло.

Корвін повернув голову. Він побачив брата. Цівка крові струмотіла з його вуха. Він схопив Дана за плечі і затермосив.