Остання данина Саверу

Ріна вклала записку до кишені штанів та перегнулася через підвіконня.

Останній шанс Поєднатися до правильного боку.

Сьогодні, п'ятнадцять по півночі. Перемовна кімната князя.

I все стане на свої місця, донько Верховної Правительки.

Той, хто на твоєму боці.

Вона зітхнула і міцно стулила очі: вартувало поглянути з висоти другого поверху на атріум, на кущі хризантем, світ йшов перекидом. Коли Корвін повернув їй пам’ять, Ріна згадала, відколи почала боятися висоти. їй було чотири, Корвінові — чотирнадцять. Можливо, його роздражнили старші брати, можливо, справа була у вродженій надмірній самовпевненості. Та він вирішив, що, як вів рід від круків, то не впаде з жодного дерева. Він зліз на яблуню у саду Вовчого маєтку — адже найсолодші яблука росли на самому верхів’ї. Він довго тягнувся до того яблука. Ріна ж стояла унизу, підбадьорюючи його — на відміну від Севастіана, який повторював знов і знов, що Корвін зірветься. І Корвін зірвався. Івейл побачив те з кабінету і підхопив його пельнітами. Головно, усе скінчилося добре, бо Корвін усе ж устиг вхопити те яблуко і воно справді виявилося смачним. Одначе з того часу Ріна боялася висоти. Тим не менш, дівчина вже намагалася дотягнутися правою ногою до одного з численних карнизів, що оповивали стіни замку.

Ріна писнула і похитнулася: стрічка зачепилася за стулку вікна, і дівчина ледь не втратила рівновагу. Відідравши її, Ріна рушила вздовж поверху — до вікон, що світилися у князівському крилі пізньої години. Донизу Ріна намагалася більше не дивитися, та руки однаково тремтіли, і тремтіли тим більше, чим сильніше вона чіплялася за тонкі шви між плитами на гладких стінах.

Нарешті вона вчепилася за відкіс одного з трьох вікон, що палали, і зазирнула всередину.

Опівночі в перемовній кімнаті князя Корвіна було зорганізовано таємну вечерю, або ж, як те було оголошено у Залі Брехні — прем’єру постановки саверської трупи. Ріну на прем’єру запрошено не було.

На стінах перемовної кімнати висіло дев’ять мап: Саверу, Невриди, Будину, Алазони, Каліпіди, Кабірії, Сатарху, Метрополя і остання — усього Прихованого світу. На мапі Прихованого світу зображалися два континенти: північний та південний. Над одним сріблилася емблема з двома місяцями, над іншим — золотавіли два сонця.

Ця мапа різнилася від решти, які можна було побачити в будь-якому з князівств Підмісячної імперії. Дещо недбало маркером на ній були обведені воєдино Савер, Неврида, Каліпіда і Будин. Почерком князя Корвіна, розгонистим і не надто старанним, було написано «Співдружність князівств». Були намальовані стрілки від одного князівства до іншого, і, згори, червоним кольором, перекреслені: від Невриди до Будину, і від Каліпіди до Невриди. Стрілка від Саверу до Невриди намальована не була. Над Алазо-ною з недавніх часів червонів знак питання.

На цій мапі не до кінця був затертий зелений маркер, що зображав план невдатного спільного походу Невриди і Саверу супроти

Кабірії. Цей же зелений маркер вів пунктирні лінії з Кабірії до Метрополя — теж затерті.

Стояв довгий стіл, повний частувань: наїдків та вина. Вечеря планувалася довгою. Довгою і складною. Довкола столу були розставлені тринадцять крісел: одне посередині та по шість з двох боків. А позаду столу — три вікна, із яких відкривався краєвид на Гніздо, що вже готувалося відійти до сну.

Корвін схилився над столом, розсунув тарілки, розкрив мапу Підмісячної імперії і притиснув її кути сільничками. Насуплений, він розставляв на мапі різнокольорові фігурки — трохи чорних, трохи багряних, сірих, блакитних, коричневих та зелених. Час від часу він відривав погляд від мапи і підморгував тим, хто теж перебував у кімнаті. А це були: Дан і Пал, Аріелла і її сестра, Карлін і Даліла. Азерія доєдналася до них кількома хвилинами раніш, і тепер, покручуючи між пальців карту Джокера, розглядала присутніх медовими цікавими очима. На її лиці мрів невизначений напівусміх, який міг бути як добродушним, так і презирливим.

Двері відчинилися. До кімнати увійшла Лія, за нею — старший субординат Ксан Аддан, який мав вигляд, як зазвичай, суворий. Втім, він просіяв, ледь забачивши гостей. Він дружньо обійняв Пала і поцілував руку Далілі. Корвін привітав їх кивком. За Ксаном увійшов Фелан, оглядаючи кімнату поглядом того, хто шукав шляхи відступу. Брова на його обличчі була розітнута.

— Встиг розізлити валькірію? — запитав Дан, простягнувши Феланові хустку.

Старший субординат метнув погляд на мапи — особливо на написи і стрілки — а тоді окинув Дана зизим оком і пройшов повз. Дан перезирнувся з Дією, вона винувато підтисла губи. Він всміхнувся і провів вовків до столу.

— Ось до кого з Каганів ми приїхали, — Фелан зігнувся до неї, наче тінь, яку не хотілося б помічати. На його лиці заграли жовна. Він глибоко дихав. — Я негайно сповіщу про це князя.

— Не сповістиш, — Дан спостерігав за ним з незлобливим посміхом, голос його звучав ввічливо, та меч у ножнах загрозливо вдарився у стегно. — Ані про цю вечерю, ані про існування Гнізда.

Княжна Невриди стиснула його долоню, та старший субординат відійшов до вікон, дорогою торснувши плечем Дана. Він сперся на підвіконня. Лія рушила було слідом, та Даннаміс її спинив.

Ріна відсахнулася від вікна і припала до стіни: до Фелана підійшли Ксан і Даліла.

— Сядь побіч княжни і вислухай князя, — Ксан поклав руку на плече старшого субордината. — У цій кімнаті зароджується майбутнє імперії.

— Тут народжується змова, — одповів Фелан. — Ти краще за мене пам’ятаєш ті дні, коли таку ж змову спробували втілити в життя. І ти краще за мене пам’ятаєш, чим це закінчилося. Особливо, для Невриди.

— Вина? — спитала Даліла, протягуючи Фелану келих.

— Нехай постоїть і послухає. Якщо до кінця вечері не змінить думки, Корвін зітре йому пам’ять, — Дан узяв Лію попід руку і посадив у крісло по праву руку від Корвіна. — До речі, завтра планую висадити нові прищепи бузку, які ти мені надіслала. Княжна ж погодиться оглянути мій сад і дати кілька рекомендацій щодо його устрою?

Він скосив очі на Фелана, який сперся спиною об підвіконня, схрестив руки, демонструючи, що менш за все на світі волів бути саме в цьому приміщенні.

— Старший субординат теж може доєднатися. Якщо не побоюється заплямувати репутацію або руки.

Їхнім світським розмовам настав кінець. Корвін випростався. Решта — окрім Фелана — зайняли свої місця з двох боків від нього.

— Почнімо, — мовив князь. — Ви знаєте, що круки — нащадки віщого птаха Кагана. І знаєте, що я рідко коли помиляюся у своїх припущеннях. І знаки, і логіка вказують на те, що насувається дещо важливе. І ми до цього не готові, — додав він, перш ніж будь-хто з присутніх устиг заперечити, — та це все одно станеться. А це означає, що все, що ми планували реалізувати за десять років, нам доведеться втілити уже зараз.

—Мені здавалося, що немає причин непокоїтися, — сказав Ксан. — Тепер, коли питання з єдинодушницею вирішене. Правитель визнав її підданою Саверу. У Кабірії немає причин розв’язувати новий конфлікт.

Дівчина, що нагадувала Аріеллу, і яка пила вина не менше за саму Аріеллу, подалася вперед.

— Чоловік згадував, що Метрополь скоро оголосить новий призов до столичної армії. І тренування посилилися.

— Червоних кораблів у бухті Ольви стало вдвічі більше, — продовжила Аріелла слова сестри, зробивши великий ковток вина. — І твої коракси все ще не змогли потрапити на борт жодного з них.

Корвін звів брову, поставив на мапу кілька фігурок червоних кораблів поруч із тими, які вже стояли, і кілька фігурок на зображення Метрополя. Князь сперся на стіл і вглядівся у мапу. Погляд його метався від Кабірії до Каліпіди і земель столиці.

— Пахне війною, — нарешті Дан промовив уголос те, про що думав кожен у кімнаті.

— Тільки війною кого супроти кого? — запитала Лія. — Війною Кабірії проти Саверу? Або ж війною Імперії Сонць проти Підмісячної імперії?

— Зараз це неважливо, — Корвін відірвався від мапи і обвів гостей поглядом. Присутні ж уп’яли погляди в нього. Аріелла похлинулася вином. Корвін простягнув їй серветку, і княжна втерла змоклу сукню. — Важливо лиш те, що ми отримали можливість, якою маємо скористатися.

— Братику, якщо стане загроза ззовні, частина наших армій, як не всі вони цілком, будуть залучені в обороні імперії, — Дан пересунув більшу частину фігурок на мапі до границь Каліпіди. — Ми з Палом зберемо найкращих кораксів і валькірій, однак цього може не вистачити.

— Точно не вистачить, — Пал виставив довкола Метрополя кілька десятків фігурок. І поставив невеличку жменьку фігурок, що значилися армією Саверу, навпроти них. — Правитель боягуз. Метрополь і тепер переповнений стражниками. І це в мирний час. Якщо він відчує реальну загрозу, столиця буде оточена воїнами.

— Стосовно цього я і хотів з вами порадитися, — усмішка заграла на обличчі Корвіна ледь не вперше з миті, коли він вимовив невтішне пророцтво. Присутні запідозрили, що в його голові вже визрів план. — Свобода. Рівність. Братерство.

Він дістав з-під столу листівки. Частину було зібрано в Невриді та інших князівствах на початку року. Частину з них метропольські шпигуни передали Корвінові з робочого кварталу. Перші датувалися періодом опісля спалахнулих у Невриді бунтів. Решта були відносно свіжими: вони закликали робітників вийти на протест — той самий протест, свідками якого стали Ріна і Корвін.

Товариші!

Жива і не помре серед робітників пам’ять про правительський і князівський злочин, вчинений на 28 день після Літи. Тисячі селян, наших братів у боротьбі, освятили цей день своєю кров’ю. І став цей день днем тремоту для вбивць-панів, днем боротьби і надії для пролетаріату.

Наші брати—селяни боролися за правду. І за це буржуазія вчинила над ними розправу. Не лунають тепер їхні сміливі промови, що закликали нас згуртуватися за пролетарське діло, викрити правительські і князівські грабунки. Задушено друк. Під гнітом князівської диктатури змовкли голоси братів наших селян.

Та це не кінець! Це — початок!

Цей день став початком Великої Війни пролетаріату проти рабовласницьких кайданів панів та Правителя.

Великої Війни проти рабської експлуатації робітників і селян, проти економічної розрухи імперії, проти здушеного голосу пролетаріату — годівника цієї імперії.

Проти насилля тіл і душ робітників і селян!

— Вони хоч розуміють слово «експлуатація»? — Аріелла скривилася, віддаючи Корвінові свою копію листівки.

Товариші!

Настали для Підмісячної імперії великі дні. Здіймається народ на боротьбу за свободу. Імперія захлинулася від безправ’я та пригнічення.

Час пролетаріату скинути рабське ярмо з шиї .

Влада має перейти народові: робітникам і селянам.

Пролетарі! мають відвоювати у цій Великій Війні кожну зі своїх вимог:

1. Земля — селянам, тим, хто її обробляє. Дати усім безземельним царину.

2. Фабрики і підприємства — робітникам.

Дати усім безробітнім роботу і харч.

3. Знищити панство. Знищити паразитів, що живляться нашою чесною працею. Зробити усіх двоєдушників рівними.

4. Припинити гніт за віру. Як рівні між собою двоєдушники, так рівні між собою Світлі і Темні Боги.

5. Дати повну свободу зібрань, слова, друку і організацій.

Повстанемо ж усі разом за

За Свободу! За Рівність! За Братерство!

— Чому вони нічого не згадали про малі народи? — запитав Карлін.

— Гадаю, те, що вони не згадали про вас у третьому пункті, — радше добре, аніж погано, — відповів Ксан, а Даліла йому кивнула.

Товариші робітники!

Настав час показати буржуазії нашу міць.

Не підведемо ж наших братів-селян, і покажемо вогонь наших оповитих революцією сердець.

Завтра, о третій, біля цеху №3 .

За Свободу! За Рівність! За Братерство!

— Я хочу знати, чи зможемо ми знайти точки дотику, — мовив Корвін, спостерігаючи за тим, як гості розглядають листівки. — Потрібно вийти на Луція і Катона. Я практично впевнений, що вони — їхні ватажки.

—Якщо ми все ж вийдемо на Катона і Луція, — Ксан дістав зі внутрішньої кишені мундира невридійську листівку і порівняв її з метропольською, — зможемо отримати ресурс для того, аби взяти Метрополь.

— Точніше, вони використають нас як ресурс і на ранок повісять на столичній площі, — відповів Дан, продемонструвавши Ксанові фамільний перстень, що видавав у ньому представника панського стану. Ними були усі присутні в кімнаті, за винятком Карліна, Даліли, Фелана і самого Ксана.

—Якщо тільки ми не повісимо їх раніш, — осміхнувся Пал.

—За ними стоятимуть робітники і селяни, — Даліла посунула сільничку, аби не загинався окрай мали. — Вони зненавидять тих, хто вб’є їхніх ватажків.

— Тому варто розпочати з ними переговори, — сказав Ксан. — Можливо, вони схиляться до того, аби не винищувати панство загалом, можливо, їх влаштує відмова від маєтків та часткова передача влади іншим соціальним станам.

У кімнаті блимнуло світло. Почувся крик Зефіра. Корвін гмикнув, розпізнавши в голосі духа-охоронця натяк на те, що в замок Каганів жоден пролетарський чобіт не ступить.

— Розсудливе кожне озвучене припущення, — сказав Корвін, підійшовши до мапи Прихованого світу. — Та всі вони залишаються припущеннями, поки ми не знатимемо напевне. А задля цього нам необхідно запропонувати їм дещо більше, ніж райдужні плани на майбутнє. Нам необхідно продемонструвати, що ми вигідніші союзники від Натаїра.

— Певна річ, ми набагато більш вигідні союзники, аніж най-впливовіший князь Підмісячної імперії, — не без іронії протягнула Аріелла. — Згідно з планом, перед тим, як починати будь-які дії проти Метрополя, ми маємо утворити Співдружність князівств, — вона зробила ковток вина. — Ти несподівано відкликав запрошення пані Жаклін з її алазонським лебедем. Заручини Лії з наслідним князем Жюліаном розірвані. Каліпіда так і не була поєднана весільним договором із Невридою. Ніхто з Сатарху так і не відізвався на наше запрошення, навіть цей ваш Драйк Коаксок, якого Натаїр наказав убити. Ми опинилися рівно на тому ж місці, з якого починали, зібравшись на першу таємну вечерю.

— Пані Жаклін тут немає, тому що ми втратили довіру до Алазони, — відповів Дан. — А ще тому, що ви удвох випиваєте вина за ніч більше, ніж ми з братами за місяць.

—Зате із Жаклін було принаймні веселіше, — Аріелла закотила очі і зробила іще один великий ковток вина, — хоча й погоджуся, що парфуми у неї просто жахні.

— Як на мене, їм і до того не варто було довіряти. Цей князь Ален — підозрілий тип. Я не довіряю тим, хто не пропускає жодної служби в храмі, — Пал поморщився.

— Лібена не пропускає жодної, — гмикнув Дан.

— Вона виросла в храмі. А олень, як оленю й належить, виріс у князівському маєтку, льохи якого забиті вином і коштовностями, — відповів генералу брат.

— І виникає закономірне запитання: коли ми побачимо тут єдине, що можемо протиставити впливові Натаїра — доньку Верховної Правительки? — Азерія вперше подала голос. Жінка крутила в руках карту Джокера. — І виникає не менш закономірне запитання: чи знає спадкоємиця Верховної Правительки, що виявилася підданою князя Саверу більш ніж невипадково?

Вона звела на Корвіна проникливий, дещо насмішкуватий погляд. Її губ торкнулася ледь помітна посмішка, якою вона хотіла скоріш не зробити співбесіднику приємність, а змусити відчувати дискомфорт. Якщо Корвін дискомфорт і відчував, то цього не виказував.

Він знав про те, що лисиці могли вчути хитрість у словах опонента, як вовки вчували брехню. Можливо, тому, а, можливо, з інших причин, Корвін їй не відповів. Азерія полиснула поглядом його персні — більшість була зі срібла.

Ріна ж припала чолом до холодної стіни замку. Її серце пропустило удар. Вона намагалася глибоко дихати: запаморочення на вузькому парапеті могло закінчитися вельми трагічно. Дівчина помітила, як напружилися плечі Фелана, що спостерігав за розмовою біля вікна. Жовна на його лиці заграли, як іноді грали на обличчі Севастіана, коли той сердився. Пальці субордината погладжували ефес меча. Він не зводив з Корвіна уважного погляду сірих очей, наче прораховував, куди буде вдарити ефективніше.

— Я мала з нею коротку розмову в Залі Брехні, — тим часом продовжувала Азерія. Вона поклала карту Джокера на стіл, аби більше до неї не торкнутися. — І у мене склалося враження, ніби Ріна не знає, кому дозволила стелити крилом у своєму ліжку, — її посмішка поширшала, коли вона помітила, що Корвін стиснув пальцями край столу — сильніше, ніж стиснув би двоєдушник, якого її слова не зачепили. — Не заклопочуй себе виправданнями, князю. Ми всі розуміємо, що з жінками у тебе однакова манера поведінки, — Азерія пильно подивилася на Лію, що опустила очі, а тоді — на Аріеллу, яка демонстративно піднесла до вуст келих вина, ніби гадки не мала, про що вела мову лисиця, — нав’язати послугу, про яку тебе не просили, а тоді вимагати за неї непомірно високі дивіденди.

— Принагідно хочу поцікавитися, — на лиці Корвіна не здригнувся жоден м’яз. І у його тоні, більш ніж безтурботному, не вчувалося ані тіні загрози, — як почувається Дара? Вона вже готова зустрітися з генералом Даннамісом?

— Як я і казала, — голова клану лисиць облизала губи, — непомірно високі дивіденди.

Корвін випростався і кивнув жінці, ніби визнаючи, що у словесній дуелі вона здобула перемогу. Він сховав руки за спиною. Ріна зазирнула у вікно. Корвін стояв до неї спиною. Він крутив один з перснів на пальці. Вітер ударив з Чорних гір, і стрічка хвиснула Ріну по щоці. Вона роздратовано змахнула її. Фелан обернувся, вчувши шерхіт. Дівчина притислася до стіни, молячись Темним Богам, аби старший субординат не визирнув у вікно.

— Ріна доєднається до нас, коли я буду певен, що вона цілком поділяє наші погляди, — у голосі Корвіна Ріна не почула ані краплі сумніву в тому, що їхні погляди вона, зрештою, поділятиме. Тілом розходилася злість. На кінчиках пальців спалахнуло полум’я. — Коли буду певен, що вона зробить нас сильнішими, а не слабшими.

Княжна Аріелла закотила очі, демонструючи, що словам князя віри не йняла.

Азерія відвернулася до мап на стіні, щоби більше на Корвіна не поглянути.

Вогонь у руках Ріни сполум’янів яскравіше. Знову повіяв крижаний північний вітер. Круча пір’їна залоскотала ніс, та звихнути її Ріна не могла — зажарко горіло полум’я в її руках. Згасити його вона була не ладна. Вона чхнула і втратила рівновагу. Дівчина вхопилася за відкіс вікна. Коли вона відірвала погляд від хризантем, у які ледь не звалилася, зрозуміла, що її помітили.

Фелан дивився просто на неї. Вона дивилася просто на Фелана. Ріна звела до губ сполум’янілого тремтливого пальця. Старший субординат скосив очі на Корвіна, який продовжував вибудовувати плани повалення чинної влади, ніби кількома хвилями тому не оголосив, що тримає Ріну коло себе, наче вівцю, зготовану до забиття.

— Корвіне, — погукнув Фелан, і Ріна відсахнулася, ледь не зірвавшись з вузького карниза. Вона похитала головою, та старший субординат уже відійшов від вікна, — чи правильно я розумію, що твоя ціль — трон Правителя, і мова йде про те, аби використати доньку Верховної Правительки як гарант того, що ти зможеш його посісти?

— Вовченя нарешті зметикувало, що ми тут не повечеряти зібралися, —Аріелла відсалютувала йому келихом.

—Ліє, ти знала? — Фелан схилився до княжни.

Лія відкрила і закрила кришку кишенькового годинника, ніби хотіла переконатися, що часу й справді було обмаль.

— Знала, — перелуння дзвоників у її голосі не було, лише холодна дзвінка сталь. — Ми самі обрали Корвіна для цього, — вона здійняла на Фелана погляд, холодний, ніби лезо суборди-натського меча.

Фелан різко випрямився, немов княжна зразила його ляпасом. Та потім стиснув її плече. Стиснув міцно, як стискали субординати тих, кого готувалися відправити до аконітового гаю.

— Коли він звабив тебе, ми з Севастіаном нічого не сказали. Ми гадали, ти поїдеш до Будину і все скінчиться, — Лія жестом подала кораксам і Ксанові знак не наближатися, хоча і знала, що пальці на її плечі облишать сліди. — Коли він почав зваблювати Ріну, ми теж промовчали. Тому що крук видавався нам меншим лихом від змія, — Фелан зиркнув на Корвіна хижо, як зиркнув би вовк, готовий до атаки. — Якби ми лише уявляли, хто він насправді, ми б цього не дозволили. Ти і Ріна негайно йдете зі мною.

Старший субординат ривко здійняв Лію з-за столу.

Стіл гойднувся. Даліла перекинула сільничку. Карлін здригнувся старим звичаєм, очікуючи покарання, та, назнавши, що більш нікому до того діла не було, хоча сільничка була гарна і сіль засипала на мапі більшу частину імперії, розпростав плечі. Ксан допоміг Далілі прибрати стіл. Аріелла застигла з двома келихами в руці, які ледь встигла підхопити. Азерія лишень тієї миті відірвала погляд від мап. Вона спостерігала за старшим субординатом з цікавістю, яка з’явилася в її очах уперше за вечір.

Корвін уважно спостерігав за тим, як сіль вкриває, ніби нашестя, більшу частину імперії на мапі, і як зникає з неї, ніби небезпека для імперії відступила. Він насупився і поглянув у вікно. Ріни він не помітив. Він подивився на місяці, що ледь почали старіти — один чіткий, а інший — ніби оманлива вуаль поряд. Він подумав про знамення, які отримав у ніч Самайну. У князя виникло відчуття, ніби і ця ніч ознаменується знаками. Шишка відтягувала кишеню чорної курти. У Корвіна закралася підозра, що і ці знаки не стануть для нього втішними. Одначе, як завжди те робив у моменти особливо тривожні, Корвін всміхнувся і обвів присутніх уважним поглядом. Він підійшов до Фелана.

— Я нікого не зваблював, — князь зняв руку субордината з плеча Лії, — принаймні зумисно, — він заломив Феланову руку, змусив того зігнутися. Фелан не зміг вирватися. Корвін спостерігав за його спробами з насміхом.

—Чому ви обрали його? — прошипів Фелан. — Чому заприсягнули тому, хто облудою заманив вас у цю кімнату? Невже послуги, які він вам надав, вартують того, аби дозволити йому побудувати новий режим на ваших кістках?

Корвін змусив старшого субордината розігнутися. Говорив він, ледь торкаючись його щоки.

— Тому що я найбільш вмотивований. І у мене є план розвитку імперії на п’ятдесят років, — Корвін відпустив Фелана. Рука субордината палала. Він знав, що не зможе тримати меч кілька днів. Корвін осмикнув рукав, що загорнувся. Фелан ледь устиг завбачити ім’я Ріни на його шкірі. — А ще я харизматичний.

— Вмотивований, — кивнув Фелан, розтираючи почервонілу руку. — Ти хочеш помститися. Вбити тих, хто причетний до смерті твоєї рідні.

— О, ні. Смерть — залегка доля для них, — Корвін похитав головою. — Я збираюся відібрати у Натаїра все, що він має. Поступово, одне за одним. І побачити, як він захлинається у власній параної і безпорадності, — здавалося, Корвін смакував кожне промовлене слово. — Це ж я збираюся влаштувати й Правителеві. Хочу, аби він став свідком того, як його імперія перестає йому належати. Того, як його ж піддані вимагатимуть його крові. Як вони кидатимуть квіти до ніг ката, який зітне йому голову.

Він говорив, дивлячись Феланові прямо в очі. І його очі сповнювалися темним, повним люті полиском. Люті тихої, затаєної, яку виношують роками, дозволяючи їй дозріти у безжалісне холодне чудовисько.

Субординат відчував, як з кожним словом князя волосся на його потилиці стає дибки.

Та Корвін несподівано відступив. Світло ламп впало на його обличчя так, що побачене здалося субординату лишень невдалою грою тіней. Князь відвернувся, вчувши порухи за спиною.

— І як, сподобалося? — Ріна зістрибнула з підвіконня. — Відбирати?

— Нарешті панна Безрідна завізитувала, — вигукнула Аріелла, звеселівши. — Цьому млявому диспуту не вистачало пристрасті.

Княжна Каліпіди підморгнула Азерії, але та її радощів не поділяла. Вона уважно слідкувала за Ріною.

— Відбирати в Натаїра його Верховну Правительку? — у руках Ріни спалахнули огніти.

— Визнаю, — Корвін здійняв руки, — поєднував приємне з іще більш приємним.

— Тепер я розумію, що ти мав на увазі, коли говорив, що панна Безрідна приєднається до нас, коли цілком поділятиме наші погляди, — Аріелла зробила ковток вина, — те, що вона гадки не має про наші погляди.

— Тепер я цілковито розумію і вашу мотивацію, князю, і ваші плани, — мовила Ріна, цілячись огнітом у Корвінове лице. — І я йду.

Запалав вогонь. Підлога затріскотіла. Ріна пройшла вогняним коридором до дверей.

— Побіжить за нею чи ні? — Аріелла здійняла келих до уст, спостерігаючи за тим, як за Ріною зачиняються двері.

Полум’я оповив морок. За мить у кімнаті залишився лиш повів гару та дві чорні смуги згорілого паркету. Корвін опустив руки.

— Зібрання не закінчене. Залишайтеся тут.

— Побіг, — Аріелла спорожнила келих. Вона підморгнула Азерії. — Не дарма добиралася сюди через усю імперію в таку негоду.

Фелан попрямував було слідом за князем, та Ксан і Дан перетнули йому дорогу. Його руку стиснула прохолодна долоня Лії. Старший субординат ненавидів її тієї миті усім серцем. Більше від того — що вона була жінкою, а жінок військова честь не дозволяла без наказу князя прикласти головою до стіни. А більше за все — за те, що Лія була Лією, сестрою Севастіана, і тією, кому Фелан заприсягся у вірності — не підозрюючи, як дорого ця вірність могла йому коштувати.

— Ця розмова має статися, — сказала Лія. — Ми надто довго відкладали.

Парадні двері замку Бранів затріснулися у Ріни перед самісіньким носом. Вона звернула ліворуч і вхопилася за двері, що вели до галереї, яка аркадами виходила в атріум. Та й ті не піддавалися.

—Зефіре, відчини негайно, інакше я підірву їх до Морової бабусі, — вогонь у її руці спалахнув темніше від безмісячної ночі.

Стулка прочинилася з винуватим поскрипом.

Атріум більше не втопав у свіжому, ледь гіркому пашінні хризантем. Подвір’я ними більше не квітнуло — ні червоними, ні білими, ні жовтими. їхні зів’ялі пелюстки сумовито погойдувалися на морозному вітрі. Затомість кров’яніли гранати. Гілка жимолості зачепилася, наче кістлявими пальцями, за светр Ріни. Дівчина вилаялася. За спиною рипнули двері. Корвін вийшов слідом.

— І ці слова він скріплював у клятвах. Ще й присягав на святощі небесні, — голосно продекламувала Ріна, перетинаючи подвір’я. Там, за водограєм, її очікувала бічна хвіртка, за якою починалася свобода — цього разу повна, як сподівалася Ріна.

— Душе моя, чи ж не топитися ти пішла? — розлупився його насмішкуватий голос.

— Ні, Гамлете, я ж не Офелія! — кинула вона через плече.

— Я би запропонував тобі роль Фортинбраса.

Ріна гучно зітхнула і обернулася. Поли його курти не розліталися, і волосся його не налипло на чоло. Він не біг за нею. Навпаки, він наближався неспішно, більш від усього нагадуючи хижака, якому, він вірив, навіть не було потреби різко накидатися на жертву. Він спостерігав за нею. Не з жалем, не з бодай мізерним занепокоєнням. Лише допитливо. Ніби Корвіну було цікаво, чи справді Ріна збиралася втопитися з розпачу у білому водограї.

— Він мав рацію, — відчеканила вона, стиснувши кулаки.

— Гадаю, не Фортинбрас, — князь схилив голову набік.

— Ти гірший від нього, — в осінньому тихому садку було чутно, як тремтів її голос. — Гірший від них усіх. Гірший від Івейла, Натаїра і Правителя.

— Аби вбити дракона, — Корвін зірвав з куща жимолості останнє ягіддя, вже всохле, і кинув під ноги, — потрібно самому стати драконом, Ріно.

Дівчина закинула голову. Очі пекло. Вона зціпила зуби, силкуючись угомонити дрож. Лишень тепер вона помітила, як сильно стіни атріума нагадували клітку. Чудесну, сповнену квітів та солодких фруктів, та все ж — клітку для птахів. Цієї ночі місяці здавалися особливо далекими, такими, якими видавалися їй у перші ночі в Прихованому світі. Вона поглянула на Корвіна. У місячному сяйві, скільки вона не вглядалася у його лице, не оголялося жодної риси, поглянувши на які, можна було б мовити: «я просто не помічала цього раніше». Ні, він стояв перед нею, такий само зугарний з себе, як і в літньому місячному світлі, що падало на тополину алею в Невриді.

— Тільки не кажи, що не отримуєш від цього задоволення, — вона звела підборіддя. Кут її губ ледь затремтів. — Можливо, тому ти майже не спиш — прокручуєш у голові, знову і знову, сценарії помсти.

Корвін на мить опустив погляд. Він всунув руки у кишені й почав повільно походжати атріумом, ніби розважав себе нічним моціоном.

—Помста — сильна мотивація. Подібна до жаги. І я збрешу, якщо стверджуватиму, ніби не вона підживлювала мене перші роки, — Корвін поволі підступав до неї, повз жовті, тоді білі опалі хризантеми. Він зупинився навпроти червоних — на кущі залишилася остання квітка. Маленька й непоказна. Вона зів’яла, так і не встигши розквітнути. — Та тепер мотивує мене не вона. Мене принукає жага іншого ґатунку. Жага справедливості.

— Ти жадаєш справедливості, — протягнула Ріна, схрестивши руки на грудях. — Та от де заковика. Цицерон, здається, сказав, що несправедливості можна досягти двома шляхами: насильством і обманом.

Ріна говорила те і задкувала. Повз зів’ялі хризантеми, ступаючи на дозрілі гранати.

— І ти розумно вчинив. Ти обрав не насилля.

Корвін зіщулив очі. Він хотів їй одповісти, та Ріна продовжила. За її спиною почали ввиватися тіні — густі і чорні.

— Подарувати кілька пір’їн, солодко поспівати про закоханість, — у її руках спалахнув огніт. — І донька Верховної Правительки у твоїх лапах. З власної волі.

— Ріно, мені не потрібна донька Верховної Правительки, аби отримати трон, — мовив він, підступаючи до неї. Він простягнув їй руку.

Ріна похитала головою.

— Обманники відсилаються на восьме та дев’яте коло Пекла, — Ріна відступала, і тіні все запекліше звивалися довкола неї. — Я в Пекло вірю. І тепер знаю, що воно не в Кабірії. Воно тут, у Гнізді.

Вона звела руку, аби вдарити у самовдоволене до прикрості спокійне обличчя князя Саверу.

— А ти — Сатана в крижаному озері.

Вона зробила крок назад, аби замахнутися для удару. Нога вперлася у чашу водограю. Ріна втратила рівновагу. Здійнялися бризки. Полум’я згасло. Тіні зникли, наче їх і не було.

— Чи нічого ти не зламала, Офеліє? — Корвін спостерігав за нею, дратівливо зарозумілий. І сухий. Він простягнув руку.

Ріна руки князя не прийняла. Вона стягла з плеча латаття і, знову здійнявши бризкину, виборсалася з води.

— Ріно, те, про що йшлося у перемовній кімнаті, стосується не тебе і не мене. Це стосується майбутнього мого народу і всієї імперії, — мовив Корвін, споглядаючи, як дівчина витискає мокре волосся. — І я знову збрешу тобі, якщо не скажу, що заради майбутнього я буду настільки жорстоким і двоєдушним, наскільки буде необхідно.

Він всміхнувся. Невесело. З дерева впав гранат. Корвін підхопив його і покрутив у руці. Плід був надтріснутим. На долоню князя висипалися червоні, наче кров, зерна.

— Треба ж, це ти вперше говориш мені правду, Корвіне?

— Я лише оберігав таємницю, яка належить не мені одному. Вечеря ж не просто так називається таємною, — він перевернув долоню. Гранат і його зерна посипалися на траву. Сік повільно стікав його шкірою. Князь не зводив зі впалої ягоди погляду. Раптом його очі зблиснули. — Питання у тому, як про неї дізналася ти.

Він підняв зім’яту записку. Записку, яку отримала Ріна.

— І, головне питання, — він звів на неї темні, сповнені гніву очі. — Хто саме тобі про неї розповів.

— Це тебе не стосується, — вона задкувала.

Корвін схопив її за зап’ясток. Стиснув до болю. Пальці князя оповили руку, наче мотузки. Ріні перехопило подих.

— Хто надіслав записку, Ріно? — його голос нагадував гулкий дзвін сталі, що от-от протне шию.

— Відпусти, — видавила вона, хапаючи ротом повітря.

—Хто автор, Ріно? — він стис її руку сильніше.

В очах потьмарився світ. Крізь морок Ріна ледь розрізняла подібні до клітки стіни атріуму. Вони все більш нагадували склепіння Лавариска. Ні, стіни квартири триста сорок два. Зів’ялі хризантеми здавалися зів’ялим жасмином. Ріна не мала чим дихати. Її серце билося в грудях важко, наче то були останні удари перед смертю.

— Мені боляче, — просипіла вона.

Корвін випустив її руку. Дівчина сперлася на чашу водограю, силкуючись відновити подих. Князь схилився до неї.

— Не наближайся! — у її долоні спалахнуло полум’я. Її руку, плечі, увесь її стан огорнули чорні тіні. Ріна відступала назад. Повіяв крижаний північний вітер, розсипаючи її волосся обличчям. Вона не плакала. Стримувала сльози з останніх сил.

Запалала стіна вогню між Ріною і Корвіном. Рипнула хвіртка. Коли Корвін згасив полуміння, в атріумі Ріни більше не було. Лишень стрічка і дві пір’їни лежали на бортику водограю.

Корвін знову поглянув на записку та стиснув її в кулаці.

Він переступав через два-три щаблі, збігаючи вгору широкими, подібними до крил, сходами. Корвін не звернув до перемов-ної кімнати. Він звернув до крила княгині.

Він пробіг повз Купідона, який викрав Психею, повз Пірама і Фісбу, які загинули через невміння домовитися, і повз Акму і Септимія, які дали безрозсудну обіцянку один одному.

Корвін увійшов до кімнати Ріни вперше з того дня, як займався її обставою. Скинувши очима на меблі, князь почав розчиняти дверцята і висувати шухляди. Він обшпирував її одяг — і не лише верхній — копирсався серед ароматних флаконів, перегортав позичені з бібліотеки книжки. Корвін зазирав за меблі та під них, знімав зі стін картини та виймав їх із рам.

Його рухи ставали все швидшими та розсіянішими, наче він був грабіжником у власному домі. Наче його власний дім більше йому не належав.

Зефір змахував крилами щоразу, коли на підлогу летів вміст чергової спорожнілої комоди. Дух розглядав хмурними кронистими очима пачки цигарок, розкидані на килимі поруч із блокнотами, у яких недбалим почерком Ріна конспектувала теорію бою та особливо їдкі рядки з віршів зовнішньосвітніх поетів, найбільше — Бодлера.

Корвін різко розпростався і роззирнувся. Він перевернув кімнату догори дриґом.

— Я помилився, — зітхнувши, мовив він. Князь став збирати її конспекти.

Зефір крикнув, коли князь схилився до столу, аби скласти їх рівними стосами, ніби паперів ніхто й не торкався. Корвін завмер. Зефір знову крикнув. Корвін поглянув на ліжко. Йому не вистачало подушок і ковдри, що були кинуті у крісло.

Ніби знехотя, повільно, з виразом людини, яка відчувала відразу, Корвін здійняв край матраца.

Він прикрив очі. Зефір видав згук, що нагадував скрип зціплених зубів розгніваної людини.

Корвін розклав записки на столі. Князь вивчав їх не здовше кількох секунд. Він кивнув сам собі, зібрав їх докупи і сховав у внутрішній кишені курти. Чоловік поклав матрац на місце, потім подушки і ковдру, зібрав пачки цигарок і склав у приліжкову тумбу.

Тумба з тріскотом розбилася об протилежну стінку. «Дорога з кипарисами» впала на підлогу, і скло дало тріщину. Корвін перевернув секретер, розтрощив дубовий стілець і взявся було за книжкову шафу, не жалкуючи ні стародавніх греків, ні новел епохи Відродження, ні американських постмодерністів, та застиг.

Зефір видав звук, що віддалено нагадував судомний віддих, який робили охриплі чоловіки перед тим, як угамувати сльози.

Корвін розтиснув побілілі пальці. Усе ще шумно дихаючи, він прокрокував скалками дзеркала, ваз і скла. Двері за ним зачинилися з гуркотом, що рознісся луною крилом замку, яке спрадавна займали княгині Саверу, після них — Ріна, а тепер — не займав ніхто.

За кілька хвилин Корвін повернувся до перемовної кімнати. Його курта сиділа бездоганно. Волосся було вкладене. На устах грала крива, розслаблена усмішка. Він пройшов до приміщення, накручуючи на кулак оксамитову стрічку. Він обвів присутніх поглядом, підозріло добродушним.

— Як я розумію, розмова з панною Безрідною закінчилася не надто вдало? — Аріелла долила з пляшки собі ще вина.

— Навпаки, я вкрай задоволений результатом нашої бесіди, — Корвін сів у крісло і вилив залишки вина собі в бокал. Він зробив ковток і вдоволено всміхнувся. — Панна Безрідна вказала мені на вельми важливу річ, яку я не помічав раніше.

Він окинув кожного поглядом, допитливим, ніби пропонував відгадати його думки. Та ніхто з присутніх думки відгадувати не вмів, і навіть круки втратили цю здатність багато віків тому. Корвін гмикнув і допив вино.

— Я шукав союзників серед тих, про кого нічого не знаю, — сказав він, погладжуючи вінце келиха. — Віднині я маю намір працювати лише з тими, в кому матиму впевненість.

— Чудово, божевільна ідея співпрацювати з комуністами відхилена, — Аріелла відсалютувала йому пляшкою вина.

— І де нам тепер шукати союзників? — запитав Ксан, схрестивши руки.

—Я обміркую це питання, — Корвін облишив келих у спокої, натомість знову почав грати зі стрічкою. — Дуже ретельно обміркую.

—Які розпорядження для нас? — запитав Дан.

Він і Пал тривожно перезирнулися. Ніщо у поведінці брата не видавало, ніби князь був чимсь занепокоєний. І це їх насторожувало. Особливо після того, свідками чого вони — і решта — стали у цій кімнаті.

—Чекати.

Корвін звів на брата погляд, пильний. Таким поглядом він спозирав на Дана і Пала у далекі дні, коли вони були дітьми. Вони з братом могли втнути каверзу, і сподівалися, що Корвін про неї не довідається. Та Корвін завжди довідувався, і тоді він дивився на них так само, вичікуючи, коли ж вони, врешті, зізнаються. Перш ніж генерал поставив запитання, Корвін голосно і задоволено зітхнув і відкинувся на оплічник крісла.

— Ми чекатимемо наступної акції «Свободи. Рівності. Братерства». А, тим часом, слідкуватимемо за шхунами в бухті Ольви. І за динамікою призову в Метрополі. Спробуйте зробити так, аби намісники регіонів уважніше прислухалися до того, що говорять селяни. І тренуйте воїнів. Що би не принесла нам зима, ми маємо бути у всеозброєнні.

Корвін звівся — енергійно, навіть поспішно, й почав згортати мапу.

— Зефіре, — мовив він дещо недбало. — Прослідкуй, аби гості благополучно покинули замок.

Дан і Пал відійшли вбік, пропускаючи Азерію, яка так і облишила карту Джокера на столі, Фелана і Лію, які кинулися вниз сходами, запевне аби знайти в місті Ріну, а тоді й Аріеллу з сестрою, які прихопили останню пляшку вина зі столу.

— І брати теж, — мовив Корвін, згрібаючи фігурки в шухляду столу.

Генерали переглянулися. Але жоден не мовив князеві більше ні слова.

Ледь двері кімнати зачинилися за останньою гостею — Далілою, яка віднесла на величезній таці спорожнілі келихи і зламану сільничку — Корвін сів у крісло і закрив очі руками. Він зітхнув, приречено, та так і застиг — один, посеред кімнати, повній порожніх крісел.

Пролунав стукіт у двері.

—Так, Карліне, можеш увійти, — Корвін запалив цигарку і сів на підвіконня розчахнутого Ріною вікна.

Карлін став поруч Корвіна. Перед князівським крилом відкривався краєвид на всі дев’ять обителей Гнізда. У будинках, а особливо в муніципальних квартирах, одне за одним згасало світло в вікнах

Карлін теж запалив цигарку. Смаку тютюну він не любив, та власникові тютюнової ятки належало достеменно знати свій товар. Курив він мовчки, шумко видихаючи білий щільний дим. Корвін продовжував накручувати на руку стрічку і спостерігав за ним, схиливши голову набік.

— Тобі ж не потрібно просити в мене дозволу, аби говорити, — мовив князь.

Якби Карлін не слугував стільки років, то не помітив би у князевому голосі роздратування. Та він помітив.

Карлін видихнув останній пелех диму і, переконавшись, що цигарки з цієї партії годилися хіба що для продажу з великою знижкою — так вони гірчили — сказав:

— Як вам вдалося нас оманити? — брауні звів на князя чорні блискучі очі, у яких не було ані хвилювання, ані страху.

Князь поглянув на брауні з інтересом. Він не поспішав відповідати, ніби вичікував від Карліна продовження, та той більш нічого не відповів. Карлін пообіцяв собі бути твердим, а твердість у брауні була не багатослівна.

Князь Карліну так і не одповів. Ні про те, як йому вдалося одурити Ріну, ні про те, як йому вдалося ввести в оману самого брауні. Замість того він метнув очима на книжку, яку Карлін тримав від пахвою. Брауні поклав її на підвіконня. Це була Гомерова «Іліада».

— Ви ж не ховали правди, — сказав Карлін. — Князю Івейлу таку надіслали. Мені дали почитати. Ви натякали, що довіряти вам не варт.

Корвін, осміхаючись, гортав книжку.

— Сам же він вийде вперед з Менелаєм, Ареєві любим, Битися з ним за Єлену й скарби, що взяв він із нею¹⁶, — прочитав він і знову вичікувально поглянув на Карліна.

У руці Корвіна спалахнув чорний меч. Він скинув оком на ніж, який висів на стегні брауні. Карлін похитав головою.

— Я лиш одного зметикувати не можу: як можна бути... — брауні змовк, певне вирішуючи, яке б слово було однаково чесним та однаково безпечним.

— Сволотою, — підказав йому Корвін, і кути його вуст здригнулися.

— Та при цьому знати, що панні... що Ріні варто класти дві ложки цукру до кави, і що більше від усього вона полюбляє еклери. Що ненавидить молочний шоколад з нугою. Що любить троянди, а більш від троянд — нарциси. Що під ранок варто прослідкувати, аби вона не скинула ковдру й не змерзла. І що завжди слід нагадувати їй, аби вона змазувала мозолі на долонях, що лишаються після тренувань, інакше наступного ранку їй буде боляче тримати меч. І що на дощ у неї скніють шрами на спині, і тоді допомагає лише ромашкова настоянка.

Твердість в брауні була небагатослівною, а тому тепер Карлін не міг без дрожу спостерігати за мечем у князевій руці. Але й піти — безшумно вислизнути з кімнати, як він та інші служки вміли, він не міг. Його ноги наче приросли до підлоги. Карліну здавалося, що його душу — маленьку й боязку — от-от спопелить чуття, яке було до того йому невідомим. Чуття те було темним, як меч князя, воно було гарячим і в’язким — ніби смола, у якій кипіли грішники на восьмому колі Пекла в «Божественній комедії»» яку Карліну давала прочитати Ріна. Най він так і не врозумів, в якому місці там треба було сміятися, та покарання — усі до одного — запам’ятав добре.

У вікно вдарив крижаний північний вітер. І в його звиванні й князю, і брауні вчувся далекий сміх. Корвін здригнувся. Він звів голову і поглянув понад плече Карліна. Карлін теж озирнувся. Та нічого не побачив, окрім розчахнутих дверей. Хоча й пам’ятав, що щільно їх зачинив.

— Майже нічого не забув, — князь Корвін гмикнув, затримав на одвіркові погляд іще на кілька митей. — Ти прийшов попередити мене. Лишень хочу зрозуміти, про що — що плануєш брати троянську фортецю, чи що викликаєш на бій Менелая?

Карліна пройняв тремет. Він бачив у Вовчому маєтку, як такий само тремет брав служок під Корвіновим поглядом. І сьогодні в перемовній кімнаті бачив, як під ним здригалися вельможні двоєдушники. Та Карлін ані слугою, ані вельможним двоєдушником не був, тож зметикував, що і тремтіти йому не було причини.

— У мудрених книжках, що ви давали мені прочитати, одразу видно, хто герой, а хто лиходій. У вас я зовсім тепер не можу розібратися, — Карлін узявся за руків’я ножа. — Та знайте, хоч я вам і заприсягся, та панні... та Ріні я заприсягся першій. І я її захищатиму. Хоч ви Темний Вершник, хоч сам Мор.

— Слова істиного лицаря, — меч князя зник. Він приклав руку до грудей і вклонився.

Затим князь Корвін, певне, вирішивши, що Карлін та його ніж більше загрозою йому не були, знову поглянув на одвірок. Брауні здалося, що князь сполотнів. Та він твердо вирішив, що не запитає його про причину, оскільки за друга Карлін князя Корвіна з цієї ночі більше не вважав. Брауні, хоча груди його розривало багато слів, яких він так і не вимовив, пішов геть. І не вклонився — вперше за увесь час, який знав князя Саверу.

— Те, що ти описав, — почув Карлін у спину. — Не кохання, а лишень спостережливість. Річ не у тому, скільки ложок цукру класти в каву, а у тому, що, не опинись там жодної, кава все одно смакуватиме.

Брауні зник в одвірку. Пройшов крізь двері. Та Корвін бачив їх ясно, як змокле, скривлене від гніву лице Ріни в атріумі.

Одна з Мойр простягла руку. В її охлялій долоні лежав клубок.

Корвін підійшов до неї. Він вагався, та уникнути дару Мойр — жодного з них — було неможливо. А тому він прийняв клубок з покорою того, кому сьогоднішня ніч уже не могла завдати більшого удару.

Карлін крокував коридором широкими лункими кроками, картаючись почуттям, яке до того було йому незнайоме. Він не знав, що міг так сильно гнівитися. Що міг гнівитися взагалі. Він прокручував у голові останні слова князя Корвіна. Зійшовши на перший поверх, брауні подумав, що перед кавою надавав перевагу чаю з малиною, і його вподобання навряд щось могло змінити. На душі в брауні було тоскно. І тому він зміркував, що чай з малиною цей сум міг би трохи розвіяти, а іще надихнути на ідею, як би йому допомогти Ріні в неприємності, яка із нею сталася. Такі неприємності з нею траплялися часто — і з князем Натаїром, і з князем Івейлом. І щоразу вона з них виплутувалася. Виплутається, подумав Карлін, і цього разу. А він їй обов’язково допоможе.

Він зачинив за собою двері кухні.

— А я чай заварюю, — Даліла втерла руки об фартук і зняла чайник з вогню. Спритними порухами вона дістала з шафки чашки. — М’ятний. Після такого вечора буде корисно.

Карлінові духу повідомити, що м’ятний чай він не полюбляв, не стало. А тому невдовзі він пив його, ковток за ковтком, весело балакаючи з Далілою. Про службу у Вовчому маєтку, про те, як туди візитував князь Натаїр, та частіше — князь Корвін. І навіть про те, як Карлін заробив волю, спіймавши на гарячому шпигунку.

—Я захоплююся твоєю сміливістю, Карліне! — Даліла вирячила очі і вхопила співрозмовника за долоню. Так міцно її стискала хіба Ріна до того. Брауні знітився, та Даліла підсунулася ближче. Брауні видалося, що вона й справді була вражена. — Повтори цю історію знову.

Карлін зніяковіло опустив голову. Він мав визнати, що, хоча служкою більше й не був, та похвала все ще робила йому приємність. І тому він знову повторив усю історію — від початку й до кінця.

Випивши чотири чашки, брауні виявив, що м’ятний чай, виявляється, міг усе одно йому смакувати.

* * *

Ріна замкнула замок на дверях муніципальної квартири у тридцять п’ять квадратних метрів на три оберти ключа.

Уникнути Фелана та Лії було нелегко. Іще складніше — Дана і Пала, які наказали кораксам пильнувати її у кожній з дев’яти обителей міста. Та найскладніше — Карліна та Даліли, а, вірніш, усіх їхніх близьких і далеких друзів, а також численних близьких і далеких родичів їхніх друзів. Вона ледь не трапилася їм на очі, коли купувала цигарки в, як виявилося, сусідній тютюновій ятці. Ріна не бажала бачити жодного з них. Бо всі вони були запрошені на таємну вечерю Корвіна. А отже — всі вони грали на боці Корвіна. Навіть Фелан. Хоча, певне, іще того не розумів. Ріна гірко всміхнулася: як і вона сама до останньої ночі.

Дівчина хитнула головою: незабране волосся лізло на очі. Вона розвантажила козубець з наїдками і вдихнула пашіння анемоній. Квіткарка сказала, що вони символізують незалежність. А тоді додала: «певним чином». Ріну таке значення влаштовувало. Дівчина набрала повний слоїк води і узялася розгортати папір, у який був загорнутий оберемок.

Записка випала на стіл разом з опалими пелюстками. Цей почерк Ріна впізнала одразу.

Я попереджав тебе: поруч iз ним ти в небезпеці.

Невже троянди пахнуть солодше рододендронів?

Час прийняти рішення. Даю тобі час до півночі.

Той, хто на твоєму боці.

Ріна спохмурніло вглядалася в анемонії і прокручувала в голові кожен порух квіткарки — однієї з багатьох осіб, яких дівчина зустріла впродовж дня на вулицях Гнізда — та так і не згадала, коли вона могла встромити поміж квіти записку. Проте, це міг бути бакалійник. Або ж чиновниця другого рангу з реєстрату, коли передавала Ріні ключі, абсолютно відмовляючись розуміти, чому князю Корвіну адресу Моранової Чаклунки розголошувати не варто. Це міг бути будь-хто з них. А, може, хтось інший.

Вона припала спиною до стіни та сіла на підлогу. Волосся впало на обличчя, і дівчина розпачливо подумала, що відзвичаїлася носити його незібраним.

Пролунав стукіт у двері.

Ріна причаїлася. Стукіт повторився. Вона прочинила двері. Надворі нікого не було. Вона вийшла на сходовий майданчик. Попри пізню годину місто ще не спало; Ліхтарник ходив між ліхтарями, вкладаючи всередину білясті тремтливі вогники. В останній дім вулиці — дім лічеця — увійшла дама його серця з козубом у руках. Ріна кинулася до дверей, аби альва її не помітила. Під підошвою черевика щось зашемріло.

Ріна закотила очі і здійняла записку.

Часу залишається все менше.

Сподіваюся, ти обрала правильний бік.

Якщо так - ось тобі твоє перше завдання: залишайся побіч крука. Переконай його, що тобі можна довіряти — як він сам переконував тебе.

Я після того, як він тобі повірить - увіткни ніж йому в спину так само, як він увіткнув у твою.

Розкрий мені його таємниці.

Той, хто на твоєму боці.

Ріна впала на ліжко, що стояло за три кроки від дверей, і уткнулася обличчям в подушку. Вона простогнала.

Лише настогнавшись удосталь, а іще — відгамселивши подушку, вона запалила цигарку і поглянула у вікно. З вікон виднілося князівське крило замку Каганів. Ріна не була певна того, що це добре. Вона придивилася: того, що відбувалося всередині, у вікнах видко не було, отже, ніхто не міг побачити і її саму. Це було просто чудово.

Квартира справді була чудовою, проте покої в замку Ріна уже звикла вважати своїм домом. Втрачати дім було не надто приємно. Тепер було необхідно звикнути до нового пристанища. Не вперше у Прихованому світі.

У двері постукали. Ріна згасила недопалок. За вікном чорніла північ. Жоден з чиновників другого, чи навіть першого рангу не міг навідатися до неї задля врегулювання своїх чиновницьких справ. Гніздо було величезним містом, і навряд Фелан чи інші могли так швидко її розшукати. Проте той, хто надсилав їй листи, — міг.

Стукіт повторився.

Ріна кинула погляд на записку, зім’яту на ліжку. Вона сховала її в кишені штанів. Дівчина запалила огніт і відчинила.

До її ніг впала біла нить і миттю зотліла, наче її й не було. Корвін стояв на порозі. Ріна спробувала зачинити двері, та князь їх перехопив і повільно, до прикрості легко, розчахнув, наче Ріна не впиралася у них усім тілом.

— Вона пішла непрохано й неждано — ну як мені за нею не піти? — співуче протягнув Корвін.

Він майнув байдужим поглядом по огніту, що палав у її руці, а тоді увійшов, не дочікуючись запрошення.

З виразом якнайуважнішим Корвін профланірував квартирою — єдиною кімнатою, що нагадувала житло Ріни у Зовнішньому світі — те, в якому вона перебивалася після того, як була змушена переїхати з будинку бабуні, аби вкритися від Натаїрового переслідування.

Корвін гмикнув, позирнувши на букет анемоній — символу покинутих й забутих. Одну квітку він дістав з оберемка і сховав у кишені курти. Він відкрив холодильник і поморщився, виявивши там вельми скромні запаси харчів, серед яких навіть не було меду.

Ріна спостерігала за ним не без скепсису.

Він завмер біля вікна. Замок висів над Гніздом, наче звір, який дрімав. Його кам’яний хвіст огинав місто по обводу. Вікна князівського крила палали, крізь розчахнуті гардини виднівся порожній кабінет. Вікна крила, яке раніше займали княгині Саверу, а пізніше — Ріна, зіяли чорними проваллями.

— Що вам треба?

— Може, я скучив за тобою, — він усміхнувся.

Ріна занесла руку.

Корвін цокнув язиком.

— Не раджу, — він сперся на підвіконня, схрестивши руки, — кажуть, міські ремонтні служби дорого беруть за роботу. А ти, — він стиснув губи, вдаючи смуток, — здається, вчора звільнилася з посади Четвертої Вершниці.

— Як ви правильно зауважили, князю, — Ріна згасила огніт. Кутиків Корвінових губ торкнувся тремет, — я більше на вас не працюю. Тому, будьте такі ласкаві, негайно залиште мій дім. Інакше вам доведеться пояснювати патрулю, чому ви вдерлися до мого дому без запрошення.

Корвін удавав, ніби слухає з усією серйозністю, і навіть кивав на її слова. Та губи його все ширше розтягалися в посмішці. Недобрій. Такій, якою міг осміхатися лишень Диявол, що підготував спокусливий, та вельми невигідний контракт. Князь відштовхнувся від підвіконня, прокрокував вільготною ходою через усю кімнату, відставив слоїк з анемоніями вбік та розклав на столі анонімні записки.

Корвін поглянув на Ріну з підозрою. Її охопило відчуття дежавю — так на неї дивився Натаїр щоразу, коли підозрював у чомусь, чого Ріна не вчиняла.

Вона, хоч і відчувала провину, схрестила руки на грудях і звела погордливо підборіддя.

— Бентежить, що в мене можуть бути кавалери, окрім вас?

— Душе моя, за інших обставин мені полестило б, що ти так дбаєш про мою чоловічу гордість і приховуєш романтичні листи, якими тебе розважають інші чоловіки — бодай навіть Натаїр. Та тут і зараз мене бентежить лише одне, — він розпростався. Його плечі скам’яніли. Навіть обличчя здавалося висіченим з каменю. — Те, що всі вони прийшли до Гнізда. До міста, якого не існує.

Ріна второпила очі в маленькі зім’яті папери — безневинні, на перший погляд. Вона відчула, як стає ком у горлі.

— Що ж, князю, — вона зметнула брову, — здається, вас ударили вашою же зброєю. У Гнізді завівся щур.

Вона вичавила злостивий посміх, хоча поза шкірою пройшов мороз. Дівчина позирнула на тіні, що залягли попід очима князя — напевне, він не спав із добу.

— Саме так, — він вглядався у неї, ніби намагався протнути поглядом одяг і відшукати під ним щурячий хвіст. — Тепер я не можу довіряти нікому.

— І ви завітали до мене пожалітися за старою звичкою? — Ріна надула губи й провела пальцями по його волоссю. Ніби й справді втішала. — Шкода, що мені наплювати.

Він стиснув її долоню. Вирвати руку в Ріни не вийшло. Він поклав її долоню собі на груди і накрив своєю рукою.

—Чи буде тобі наплювати, якщо я скажу, що наявності цих листів уже достатньо, аби зачинити тебе в Габорській темниці? — він поплескав по її долоні, майже втішно, і підступив ближче, схилившись до самого обличчя. — На відміну від метропольської сторожі, я знаю достеменно, як змусити тебе кричати, — він подавив посміх і додав, — від болю. І поготів знаю, як звести тебе з розуму, — вона відчула його подих на губах. — В прямому сенсі слова.

Ріна звела іншу руку, аби випалити з самовдоволеної Корвінової пики кривувату посмішку, та князь перехопив її кулак, притискаючи і його до грудей. Він нахилився так близько, що вона розрізняла, що чорні окрайки його блакитних очей не були нерухомі. їхні краї тріпотали, наче живі тіні, наче чорне полум’я, що спопеляло краї райдужки.

Ріну пройняло жаром. А тоді й холодом — наче її знову кинули до кухви з крижаною водою. Зашуміло у вухах. Світло єдиної лампи стало нестерпно яскравим. У Ріни засльозилися очі.

Корвін всадив її на стільця. Притнув до нього, стискаючи плечі. їй було не зірватися з місця. Не тепер, коли вона не вчувала ніг.

—Ми ж обидвоє цього не бажаємо. — Він нахилився до неї. Ріна затамувала подих. Кручий син же навмисне надухався своїми улюбленими парфумами. Раніше Ріні цей запах подобався. Але й аромат жасмину їй колись подобався не зменш. — А тому ми укладемо з тобою угоду, — прошепотів князь їй на вухо, — на крові.

—Шантаж? — мовила вона пересохлими губами, відчайдушно удаючи, ніби її не проймав тремет від його украдливого голосу.

— Наша з тобою фаворитна зброя, — він поцілував її у щоку і сів за стіл навпроти швидше, ніж на її щоці перестав палати слід його губ. — Отже, умови прості. Працюєш на мене — залишаєшся на волі. Відмовляєшся — гниєш у темниці.

—Стати вашою маріонеткою? — вона склала руки на грудях.

Двері притягали погляд. До них було не більш як чотири кроки. Корвін оправив один із перснів на пальці. З його руки потяглися тіні, що вляглися під дверима чорним примарним сторожовим собакою. Корвін криво всміхнувся. Собака став триголовим. Князь подався уперед, спираючись ліктями на стіл.

— Моїм воїном. Моєю шпигункою. Моєю Морановою Чаклункою. Моїм найвірнішим помічником. Моїм головним радником, — він їй підморгнув. — Можеш навіть знову стати моєю фавориткою. Але це у вільний від роботи час.

Ріна закотила очі.

— Строк?

—Поки смерть не розлучить нас, — протягнув Корвін, а тоді скривився. — Зачекай, здається, таку угоду ти вже укладала. У мене є краща пропозиція: поки я не отримаю трон у Метрополі.

— Що може означати рівно те ж саме, — Ріна скосила очі на триголового собаку, сплетеного з мороку. Край записки, що вона отримала, виглядав з кишені штанів. Ріна затовкла її глибше, а тоді простягла руки до Корвіна, ніби очікувала, що він накине на них кайданки. — У темниці я принаймні залишуся живою. Ви можете катувати мене, та спадкоємицю Верховної Правительки вб’єте навряд. А, в разі провалу вашого революційного плану, мене, либонь, не стратять за співучасть.

— Я доберу наймерзенніший зовнішньосвітній плейліст, який лише зумію. І увімкну його так гучно, що блаженна усмішка розітне твоє прекрасне личко, коли з твоїх барабанних перетинок заструмить кров, — він підхопив одну з її долонь і майже поцілував, та отримав ляпанця по губах. Ріна схрестила руки на грудях.

— Нічим не погидуєте.

— Нічим.

Ріна вчасно зупинила себе, аби не перевірити, чи не випала записка. Вона обвела поглядом кімнату, вгляділася у вікно, подумки вилаяла себе за те, що відмовилася від квартири на першому поверсі.

— Або ж поки ви не станете Правителем, — зітхнула вона, — або ж поки не відчиняться Брами між світами. Якщо вони не відчиняться, що ж, ви нічого не втрачаєте. Але, якщо відчиняться, я першої ж двоповні повернуся додому. Ви мене більше не потурбуєте. І, більш від того, зробите так, аби жодна жива душа Прихованого світу не потурбувала ані мене, ані мою бабуню.

Корвін кивнув.

— І ще. Щомісяця я отримуватиму гонорар, рівний платні Моранової Чаклунки. Опісля закінчення цього контракту ви зробите окрему виплату, рівну сумі річної платні Моранової Чаклунки. Не пізніш, як за три доби після закінчення контракту. Якщо контракт закінчиться через те, що Брами відкрилися, ви здійсните виплату в еквіваленті одна срібна монета за одну умовну одиницю Зовнішнього світу.

— Приємно мати справу з розважливими жінками, — в руці Корвіна спалахнув чорний ніж. Він розітнув долоню і простяг зброю Ріні.

— Мені теж приємно мати з ними справу, — гмикнула Ріна, — але доводиться — зі знатними та зарозумілими чоловіками.

Вона порізала долоню, і вони скріпили угоду рукостисканням.

Варто було їхній крові змішатися, Ріна відчула, ніби пламіння прорвалося крізь поріз на руці, ніби здійнялося вгору венами і спинилося на плечі. Вона спустила рукав светра.

—Татуювання з іменем колишнього на плечі, — вона здійняла очі до неба. — Банальніше ви вигадати не могли.

—Не нарікай на Богів. У Савері чоловіки, які не виконують обов’язки перед дружинами і дітьми після розлучення, носять імена колишніх дружин на обличчі, — він посміхнувся. — А тепер до справи, душе моя. У нас обмаль часу.

Він схилився над записками.

— Отже, чому я дізнаюся про них лише тепер?

— Я гадала, це Пал, — вона знизала плечима, удаючи, ніби тривога не спломеняла її зсередини. — Я вважала, що ваш брат лютує на вас через Лібену і просто хоче завдати прикрість.

Корвін здивування не виказував. Ріна запідозрила, що такий варіант князь теж розглядав.

— Це усі листи? Або мені вартувало обшукати твою кімнату уважніше?

Ріна дістала з комода ту записку, яку знайшла в оберемкові квітів. Корвін спохмурнішав.

— Усі ви, чоловіки, маєте обмежену фантазію. Троянди, нарциси, рододендрони. І на цьому політ думки у вас уривається.

— Маю острах, політ моєї думки увірвався іще на нарцисах, — одповів князь.

Ріна здивовано звела брову. Корвін спостерігав за нею пильно, схиливши голову по-пташиному набік.

— Отже, рододендрони надіслали не ви.

— Запам’ятай, душе моя. Рододендрони тобі може надіслати або вельми дурний кавалер, або, що згірш, вельми недурний ворог, — дівчина насупилася, і Корвін продовжив. — Блідаво-лілові троянди символізують кохання з першого погляду, — хмурна зосередженість на мить потьмянішала на його лиці. Кути його уст потяглися вгору. — Троянди без шипів — «ти можеш мені довіряти». Значення червоних троянд, маю здогад, ти знаєш.

Ріна сіла на стіл, обхопивши себе руками. Супроти волі в пам’яті постали троянди, кинуті до купалень у Залі брехні. Навряд хтось розсипав їх там через велике кохання.

— Як і значення нарцисів — егоїзм, — вона закинула ногу на ногу.

— Надія та щирість почуттів, — виправив князь. — А от рододендрон — це найліпший цвіт, аби доправити до адресата послання «ти в небезпеці».

— «Ти в небезпеці. Я дістануся до тебе навіть у Вовчому маєткові. З любов’ю, Натаїр», — підсумувала Ріна.

— Або ж не Натаїр, — Корвін сів на стіл поруч і запалив цигарку. Він простягнув їй пачку. Ментолових. — Можливо, записки надсилають тобі Луцій чи Катон.

—Можливо, це зробив Девін? — Ріна узяла одну сигарету і підпалила, клацнувши пальцями. Вона видихнула хмару диму. — Мені здалося, що в Залі Брехні він не передавав послання

від Натаїра, Луція і Катона. Мені здалося, ніби-то він намагався мене попередити, аби я трималася якнайдалі від них.

— Розладдя у славному квартеті? Навіщо йому ризикувати життям задля жінки, яку він ледь знав? — Корвін осміхнувся. — Тим паче, що вчаруватися тобою він міг лише після того, як рододендрони ти вже отримала. Не сходиться.

— Його міг вчарувати Вергілій. Судячи з того, що Девін без ремства виконав усі його розпорядження, дух використав більш ніж переконливі аргументи.

— Це правда, — Корвін знов посміхнувся. Ріна ж знову замислилася: яку угоду князеві довелося укласти з духом-охоронцем, аби передати їй невеличке послання? Скільки коштував пролиск надії, за який Ріна трималася у темниці? — Але хто ж тоді надсилає записки після смерті Девіна? — Корвін вертів перстень на пальці. — І знову ми повертаємося до Натаїра, Луція і Катона.

Князь загасив цигарку і тепер розходжав кімнатою. Він зімкнув руки за спиною. Хоча плечі його й були напруженими, та очі блищали. Корвіна вплели в гру, і, хоча гра ця і була небезпечною, хоча ставки, він відчував, і були високими, уперше він зіткнувся з гравцем достатньо професійним. Гравцем по інший бік шахової дошки, на якій розігрувалася вельми складна партія.

Ріна знову відчула, як схована записка пропалювала кишеню. Зараз настав найкращий момент, аби показати її Корвінові. Та Ріна цього не зробила. Замість того вона підійшла до вікна та поглянула на Гніздо. Це місто їй подобалося. Не стільки наявністю таксі, скільки тим чуттям, що виникало у неї щоразу, як вона ступала крізь смарагдову браму: що вона повернулася додому. Тут, у стінах Гнізда, було легко забути про існування решти імперії. Про те, що існували пани і слуги, що існували голодні селяни і робітники, які не могли розігнути спин та поглянути на ті ж місяці, на які дивилася сама Ріна щоночі. А, якщо вони й осмілювалися спини розігнути, їх забивали, наче вони були скотом. Наче вони були скотом, їхні тіла стягували в одну купу, аби спалити без єдиної молитви Світлим, чи навіть Темним Богам.

Корвін бажав стати Правителем. Та чи став би він кращим Правителем, ніж ті, хто організував рух «Свобода. Рівність. Братерство»? З іншого боку, Девін, можливо, віддав життя за те, аби донька Верховної Правительки не пішла за Луцієм, Катоном і Натаїром. Це теж варто було врахувати.

Вона здійняла очі до неба. Уже наближалася північ, вона мала дати відповідь тому, хто надіслав останнього листа.

Вона обернулася на грюкотіння, що линуло з кухні. Корвін нишпорив шафками, немов це був його власний дім. Дівчина, поки князь стояв до неї спиною, написала відповідь посланцю анонімної записки — одне коротке слово — зім’яла її і викинула у вікно, сподіваючись, що адресант знайде її так само, як йому вдавалося знайти саму Ріну.

— Це просто неподобство, — пробурмотів Корвін, знайшовши в холодильнику Ріни заморожену курку. — Хто в Савері продав тобі пташку? Це практично акт канібалізму.

Ріна вигнула брову, спостерігаючи за тим, як князь дістає курячі яйця.

— Це, — він кивнув на них, — ніколи не було живою пташкою. На відміну від розчленованого трупа, що лежить у тебе в морозильній камері.

Не побачивши на обличчі Ріни жодного натяку на спочуття, Корвін здійняв очі до неба, а тоді поставив чайник на плиту. Він розсипав по горянтках каву.

— Князю, вам додому не час? — запитала дівчина, прихилившись до холодильника спиною, сподіваючись, що Корвін не знайде за більш сумлінного огляду іще і фарш з індички. — Хтозна, які інтриги плетуться в замку за вашої відсутності.

— Інтриги, безумовно, плетуться, — Корвін поставив сковороду і поклав у неї шматок масла. — Та скоро в них не буде жодного сенсу.

— Ви вже виношуєте план помсти зрадникам, такий само кривавий, який вготували Натаїру та Правителю?

Корвін криво всміхнувся і розбив кілька яєць на сковороду — їхній хрускіт нагадав Ріні позвук зламаних кісток. По шкірі пробіг холодок. Дівчина поглянула у вікно: якщо вона побіжить надвір просто зараз, можливо, знайде записку раніше того, хто передасть її анонімному отримувачу. Та триголовий пес усе ще лежав попід дверима.

—Будь певна, душе моя, зі зрадниками я буду нещадним, — Корвін мовив те буденним тоном. Він простяг до неї руку і нетерпляче потис пальцями. Ріна простягнула йому сільничку. Князь на кілька митей завмер, спохмурніло її розглядаючи. Дівчина теж поглянула на сільничку. Вона була звичайною — такою ж, як і в замку Каганів, такою ж, як безліч сільничок в обох світах. — Але мої думки займає проблема значно масштабніша. Хоча, впевнений, пов’язана з проблемою зрадників.

— Проблема вашого ураженого его? Як це так, ви стільки років готувалися звергнути Правителя, і тут виникає група ентузіастів, які ладні знищити і Правителя, і вас разом з усіма панами, — Ріна простягла йому перечницю. Князь і дівчина обмінялися манірними усмішками.

— Саме так, — він засмачив страву. — Ідея палацового перевороту мені імпонує. Та лише контрольованого. Який не стане на заваді моїм планам.

Він розділив яєчню на дві рівні частини і виклав на тарілки. Йшло до того, що князеві першої таємної вечері забракло і він планував влаштувати другу.

—Упевнена, бачити свій профіль на монетах — вінець усіх мрій, — Ріна закотила очі.

— Розумієш, я більше асоціюю себе з Робесп’єром, аніж з Троцьким, — він розставив посуд на столі. — Я впевнений, що Прихований світ повинен уникнути помилок Зовнішнього, і пропустити темну еру кривавого соціалізму.

Корвін з апетитом приступив до трапези. Ріна сторожко сіла за стіл. Апетиту в неї не було.

— Раджу з’їсти все, тому як там, куди ми рушаємо, навряд є ресторації, — він підсунув її тарілку ближче, — ні з нормальними стравами, ні зі зготованими трупами птахів.

— Це куди?

— Тепер манить незвіданая сила. Мене в пустелю, та для чого?¹⁷ — він відсунув спорожнілу тарілку та взявся за каву, та, відпивши ковток, скривився. Князь відібрав у Ріни її горнятко і поклав туди дві ложки цукру. Собі, оскільки меду не було, поклав чотири.

— Ваші вражаючі аналітичні здібності спонукали вас до висновку, що щур — це все ж я, і мене необхідно закопати серед дюн?

Корвін спинився за спинкою її стільця. Звичайно, він зачепив її, ставлячи горнятко на стіл. І, звичайно, одразу від стільця він не відійшов.

— Мої вражаючі аналітичні здібності, а також біла нить Мойр, куди ж без них, спонукали мене до висновку, що довіряти я зараз можу лише тобі, — мовив він, подавшись іще трохи вперед. Перш ніж Ріна вдарила Корвіна ліктем під дих, він підсунув тарілку їй під носа і зайняв стілець навпроти. — Це означає, що ти станеш зі мною пліч-о-пліч, ми вирушимо до Пустелі і укладемо політичний союз з меланхолітами — тими, хто, я більш ніж упевнений, стоїть за рухом «Свобода. Рівність. Братерство».

У Ріни став комом шлунок, та вона змусила себе поїсти.

РОЗДІЛ 8

Полювання на тварюк

Вірі забило дух. Голова тріщала. Поклик Богині не змовкав тепер і вдень. Останнім часом у він посилився. Він дзвенів в околицях, дзвенів у її голові. Неначе тварюки були десь зовсім поруч.

Іноді він стишувався, наче губився у розміреному ляскоті секундної стрілки величезного годинника, який стояв у холі Лавариска. Але й тоді поклик залишався далекою і грізною луною в голові Віри.

—Це мій обов’язок, — вона вкотре поклала руку на ручку вхідних дверей. Серп постукував об стегно — начищений і гострий, готовий розтинати слизьку плоть і дробити важкі кістки.

—Ти заслабка, — не вгамовувався Натаїр. Щодня слабшаєш. Ти втрачаєш пильність через біль, що переслідує тебе.

—Цей біль припиниться, коли я вкараю хтонь, що снує твоїм князівством.

Натаїр не відповів. Він опустив очі, ніби щось приховував від Віри. Облизав губи, ніби готувався промовити слова, про які міг пожалкувати. Хребет Віри ніби залляло крижаною водою.

—Якщо ти загинеш, як довго вони пам'ятатимуть тебе? запитав він, накривши її руку на дверях своєю. Як довго вони шануватимуть пам’ять тієї, що звільнила їх від хтоні?

Він не дав Вірі можливості відповісти. Тільки скрушно похитав головою.

—Я знаю відповідь. Ані дня. Що Ор, що князів шанують, лише поки ми при владі. Та варто іншим зайняти наше місце, наші імена зникають з аналів історії. І не лишається нічого, навіть праху.

—Така наша доля.

—Ніхто з них не турбується про тебе. Ні Верховний енарей, ні навіть твої сестри. Вони не шукають тебе.

—Не кажи так, — вона спробувала забрати руку, але Натаїр стиснув її до болю в кістках.

—Це правда. Неприваблива правда, надто болюча, аби в неї повірити, — він обхопив її обличчя долонями і вглядівся в очі. — Вони не шукають тебе. Вони не чекають на твоє повернення. Вони живуть далі, можливо, уже готують до ініціації нову Ору, яка замінить тебе.

Богиня кинула свій поклик, та Віра ледь його вчувала. Зелень Натаїрових очей оповивала її, наче кокон гусінь, якій судилося відродитися метеликом. У безпечний і теплий кокон.

—Але ніхто не замінить тебе для мене. Я єдиний, хто турбується про тебе, — він ковтнув, його очі сповнилися вологою. — Я не хочу тебе втратити. Не хочу, аби твоє тіло пошматували абаси чи протнув меч Темного Вершника.

—Ти не можеш мені допомогти. Якщо ти кохаєш мене, повинен прийняти і те, що я можу раптом покинути тебе. Такий жереб і Ор, і князів. Ціна нашого призначення.

—Ні, — відповів він різко. Його пальці стиснули її скроні. — Я можу захистити тебе. Я можу дати зброю, яка зробить тебе недоторканою.

Він глибоко і часто дихав. У його очах вгадувався знайомий блиск. У такі моменти сперечатися з Натаїром сенсу не було. У такі моменти він ледве міг чути Віру. У такі моменти він здавався їй дуже небезпечним. І дуже привабливим.

—За допомогою цієї зброї ти винищиш хтонь. Винищиш Вершників і Моранову Чаклунку. Ти отримаєш славу і шану, яких заслуговуєш. І навіть більше, — його палкий подих розсіювався її губами. Його пальці ковзнули до шиї, зупинившись на важкому золоті зі смарагдами. — Корону. Трон. Армію. Мене.

— Чи не княгинею ти вирішив мене зробити? — вона посміхнулася.

— Ні, Віро, княгинею Кабірії ти не будеш, — його рука потяглася нижче, до грудей, вздовж талії, до стегна, а потім під полог її одягу. Охопив стан так, ніби виривав її з обіймів Богині, ніби доводив, що не вона, а лише він міг звати за собою Віру. — Ти станеш Правителькою Підмісячної імперії.

Двері Лавариска розчинилися. Натаїр відпустив Віру.

— Дозволь, я покажу, як саме ти станеш Правителькою. Якщо ти віриш мені, Віро.

Вона йому вірила.

* * *

Ріна роззирнулася. Нічого, окрім барханів — високих і сипких, та неба — безхмарного і безкрайого. Сонця дійшли свого зеніту, і вигравали золотом на піску до різі в очах. Як і позаду, попереду не було нічого, окрім піску і неба. І пекучих сонячних променів. Слабкі повіви північного вітру заледве тамували той пал, який опадав на шкіру.

Корвін простягнув їй флягу. Вода, скільки ковтків не роби, здавалася лише краплею. Князь послав довкола себе хвилі сили — валніти. Темна димка розлетілася, наче брижі на воді. Вона ні на що не наштовхнулася, вільно розсіявшись у сипучих пісках.

— Може, вони не хочуть бути знайденими?

Корвін подав Ріні руку, аби допомогти зійти з вершини бархана, та дівчина пройшла повз.

—Ясна річ, не хочуть. Імперці не принесли їм нічого, окрім страждань. Я на їхньому місці не довіряв би нікому з нас.

—І чому вони мають зробити виняток для вас, князю?

Шу сів Ріні на плече і склав крила. Він поглянув на них із Кор-віном впертим прищуром — літати під палом двох сонць він більше не бажав. Дівчина погладила його гаряче пір’я.

— Бо я, так само, як і вони, хочу покінчити з імперією. Відмінність лиш у тому, що я планую розпочати епоху демократичних реформ, — Корвін налив у долоню води і дав крукові напитися. Вологими пальцями він провів по пташиній голові. — Епоху свободи віросповідання, свободи слова і думки.

— Сподіваюся, ви взяли із собою троянди, — відповіла Ріна. — Якщо бува на меланхолітів не подіють ваші вправляння в словоблудстві.

Попереду, ніби тремтливе відображення на плесі спочатку, а тоді все ясніше, вони побачили темну ляпку. Корвін вдоволено всміхнувся і прискорив крок. Незабаром Ріна зрозуміла, що то була не споруда — не форпост на кордоні земель меланхолітів, і не Брама, яка вела б до поселення, як вели Брами між князівствами. То був колодязь.

Він був невеликим, з темного каменю. Такий древній, ніби бачив часи іще до зведення Великої Стіни. Корвін зазирнув у нього. Він застиг над чорнотою, довго вдивляючись у неї.

— Все ніяк не надивитеся на своє відображення? Іще трохи й поцілуєтеся із ним.

—Хіба якщо гнівлива Немезида з кобальтовими очима мене зіштовхне, — Корвін сів на колодязеве кільце і простягнув їй флягу. Води в ній було на один ковток. Ріна лишень змочила губи і повернула її князеві.

—Можете дістати води? — вона роззирнулася в пошуках цеберка.

— Раджу пити звідти, тільки якщо життя набридло, — уста Корвіна були сухі, а голос лунав захрипло. Та він, похитавши флягу, сховав її під плащем. — Сліпий колодязь, поговорюють, наповнюють води Сліпого водоспаду, який тече в самому царстві Мора. З цього колодязя черпають не воду, а відповіді.

— Наприклад, де ховається поселення меланхолітів, — Ріна зазирнула у безодню колодязя. Там, глибоко внизу, на неї дивилося власне відображення — або Морове створіння, схоже на неї.

— Наприклад, — Корвін вихопив з ножен Ріни кинджал і тепер грав ним, утримуючи вістря на кінчику пальця.

—І багато крові знадобиться колодязеві, аби дати нам відповідь на це запитання? — чомусь, коли Ріна споглядала відображення, на душі похололо. Вона відійшла.

Корвін зістрибнув з колодязя.

—Не дарма його назвали Сліпим. Його так назвали, тому що він відкриває очі тим, хто не бачить. І ціна за це невисока, — всміхнувся він, підкинувши й зловивши кинджал.

—Ні, — Ріна перехопила зброю і сховала у ножнах. — Це безум.

— Підозрював, що ти, лукава жінко, зчарувалася тільки моїм симпатичним личком, — він поморщився.

— Гадала, що розумом. Та його вам бракує, якщо ладні втратити око, аби знайти народ, який, запевне, виріже вам друге, — Ріна поморщилася князеві у відповідь, спостерігаючи, як той насупився. Він, безперечно, розраховував, що його шарму і таланту до словоблудства буде достатньо, аби укласти політичний договір. — Якщо так хочеться ходити з оклюдером, краще запитайте, хто такі Луцій і Катон.

Корвін схилив голову набік і примружив очі.

—Що?

—Все ж зчарувалася, — задоволено сказав він.

—Все ж подарую вам губозакатну машинку.

Ріна знову заглянула у чорну безодню колодязя. Там, глибоко внизу, на неї знову поглянуло її відображення. Відображення Корвіна вона поруч не побачила. Натомість побачила неприродній вищір на власному тремтливому обличчі. І кров. Її лице було заляпане кров’ю. Ріна відсахнулася.

—Як не знайдемо меланхолітів, що тоді?

—Під час таємної вечері я не збрехав, коли сказав, що хочу переконати їх у тому, що я — вигідніший від Натаїра союзник, — самовдоволення як і не було на його лиці. — Тому наступне, чим ми займемося — виявимо, чим він так спокушає наших потенційних сподвижників — окрім зазіхань на руку доньки Верховної Правительки, ясна річ. І ми позбавимо його цієї переваги.

—Навіть якщо доведеться його вбити?

— Якщо не знайду способу дискредитувати Натаїра, тоді доведеться його вбити. Хоча це приверне непотрібну увагу до Саверу. Таємниця Гнізда, а, отже, таємниця усього мого народу, опиниться під загрозою. Я тисячі разів пожалкую, що не залишив його живим, — Корвін скривився, ніби йому стало зле. — Тому я не вбив його ще тоді, на балконі Лавариска.

Шу зірвався з плеча Ріни, прокричав і злетів у небо.

Ріна відвернулася від князя і заглянула у колодязь. Тепер вода відображала їх обох. Вони стояли попід сірим небом. Не небом пустелі — небом Лавариска. На ній була сукня, схожа на крила метелика. На Корвіні — червоний фрак.

— Та більше я такої помилки не припущуся, — це сказав не Корвін з відображення. Це сказав Корвін, що стояв побіч неї в пустелі. Його погляд не блищав палом поспіхом промовленої обіцянки, ні, він був холодним і спокійним. Корвін, можливо, не промовляв того раніше, та думав про це точно не вперше.

Повів вітру шпурнув пісок їм в обличчя. Змокріле від поту волосся налипло Ріні на очі.

— Стрічку? — запитав князь.

Ріна мовчки дістала з кишені зовнішньосвітню контрабандну гумку і зорудувала який-не-який хвіст. Судячи з виразу князя, він вважав, що заплітав їй волосся набагато краще.

Шу знову прокричав. У руці Корвіна спалахнув меч.

Князь пустив валніт — перепліт чорного вогню і диму, хвилю, що, подібна до зграї коней, розійшлася доокіл.

Корвін здригнувся.

— Це або меланхоліти, або Пустельник.

Подув вітру звіював пасма волосся з його змоклого чола. Вітер був сухим і гарячим. Полегшення він не приніс. Навпаче, Корвін зіщулив очі, вглядаючись у барханні хвилі, наче хижак, що вчув дичину. Він подав Ріні знак триматися позаду і рушив туди, де, як він вчував, вольніт на когось наштовхнувся і розпався, як розпадалися бризки і піна хвиль об круті скелі.

—Хто такий Пустельник?

Ріна зіткала меч. Цьому Корвін її навчив перед тим, як вона полишила замок. Звичайні мечі, як і серпи Ор, слугували стабілізаторами для двоєдушників, яким сили в крові не вистачало, аби ефективно використовувати її в бою. І тому вони перенаправляли її у зброю, завдяки чому били на більшу відстань і сильніше. Як виявилося, сил Морана Ріні дала більш ніж достатньо, аби не просто бити, але бити вигадливо — використовуючи фантазію.

Тепло чорного полум’я меча вперше їй дошкуляло — настільки гарячою була зброя, настільки гарячими були її руки. Благо, якщо меч був не зі сталі, а з вогню і диму, він не вислизав зі спітнілих долонь.

—Дух пустелі. З ним ніхто не зіштовхувався уже кілька сотень років. Та останнім часом духи знову пробуджуються і всі вони голодні. — Корвін метнув оком на її меч і вдоволено кивнув. — Тому сподіваймося, що це меланхоліти.

В горлі пересохло. В обличчя знову вдарив повів гарячого вітру. На зубах заскрипів пісок. Вітер хльостав пересохлі щоки, обпалюючи її, ніби Ріна ступала у багаття. Та Корвін, як і будь-яка хижа за своєю суттю істота, уже взяв слід. Ріна, як і будь-яка, нехай і хижа, та ще молода істота, слідувала за тим, хто її вів.

Вони побачили двох на горизонті. Дві маленькі загублені фігури, що то виднілися, то зникали, подібно до оазису, серед здійнятого вітром піску. Було схоже на те, що вони знайшли їх — меланхолітів. Князь пришвидшив крок, не зводячи з фігур погляду. Здавалося, він навіть не моргав, не довіряючи своїм очам і голові.

То були чоловік і жінка. Він лежав у неї на колінах, хрипко дихав, дивлячись у неправдоподібно синє небо. Очі його безладно вертілися. Можливо, не тільки небо видавалося йому неправдоподібним. Можливо, міражем йому здавалася й жінка, чию руку він відчайдушно стискав.

—Допоможіть, — вона звела голову.

Не меланхоліти.

Ріна звіяла зброю — уже впізнала Лавінію, вихованку Пряникового будинку. Її волосся тепер було сплутаним, шкіра — обвітреною, руки — не такими ніжними на вигляд. Її сукенка — не білосніжна й мереживна, але сіра, ніби у служниці, обтріпалася на подолі. Але, тим не менш, помилитися було складно. Ріна перевела погляд на чоловіка. Тоді у неї розколювалася голова, все здавалося страшним нереальним сновидінням. Та вона запам’ятала його. Сторож.

— Допоможіть, молю вас, — Лавінія зверталася не до Ріни. Вона закинула голову, демонструючи Корвінові, як сльози драматично стікали її ланітами, як жалісливо тремотали пересохлі, та все іще пухкі уста. Воістину, найкраща випускниця пансіону.

Корвін схилився над чоловіком.

— Врятуйте її, — прохрипів він.

Князь обмацав його, вишукуючи ушкодження.

— У вас зневоднення, — Корвін дістав флягу.

— Вельми дякую, — Лавінія забрала її, не забувши майнути пальцями по його перснях.

Дівиця поспіхом відкоркувала флягу і випила останній невеличкий ковток води, що залишався. Корвін і Ріна обмінялися поглядами. Сторож нарешті зміг зосередити погляд — на Лавінії і спорожнілій флязі в її руці. Глибокі зморшки, що розтинали його обличчя, стали глибшими. Його губи, потріскані до крові, розтяглися усміхом.

— У вас є іще? — взмолилася Лавінія, схопивши Корвінові руки. Не лежав би поміж ними знесилений Сторож, дівиця кинулась би князеві в обійми.

— Вашими зусиллями — більш немає, — Корвін зняв із себе спочатку її правицю, а тоді й лівицю.

Князь заніс над ними огоскіт. Він давав слабку тінь та непогано захищав від вітру, який усе дужчав. Лавінія цікаво позирнула на Ріну, мабуть, оцінюючи, наскільки сильною була суперниця. І сторопіла. Вона звелася, вирвавши пальці з руки Сторожа, і присіла в кніксені. Нехай її ноги і набрякли після довгої подорожі, нехай черевики й втопали в сипучому піску, та уклін їй вдався краще, ніж міг би вдатися Ріні посеред бальної зали. Вітер повіяв дуже вчасно, мальовниче відкидаючи пасма з її висохлих від сліз щік.

—Майбутня княгине Кабірії, — пролопотала вона.

— Не Кабірії, — всміхнувся Корвін, обмотуючи голову чоловіка полотном, зірваним з підкладу плаща. — Ми з Саверу.

Лавінія намагалася приховати досаду, та не змогла. У її погляді, що безпомилково виявив вартість кожного Корвінового персня, читалося: як міг світ бути таким несправедливим? Якійсь єдинодушниці дісталися одразу двоє знатних і зарозумілих чоловіків, а Лавінії — лишень один сторож, який годився їй за батька.

— Історії про бедуїнів і кочівників направду не такі романтичні? — Ріна посміхнулася. Дівиця скосила очі на Сторожа, і її щоки вкрилися рум’янком. — Князь Натаїр знову парубкує. Можливо, якщо встигнеш раніше від своїх гарненьких подружниць, він подарує тобі такі ж червоні туфельки, які подарував мені. Та й у Савері, кажуть, князя нещодавно кинула його фаворитка.

— Ні, — просипів Сторож. — Ми шукаємо Вільне місто.

Корвін і Ріна знову перезирнулися. Вона кивнула йому: чи був у чоловіка шанс дотягнути до Гнізда? Корвін кивнув у відповідь: якщо вирушити негайно.

—То що? — Ріна не змогла відмовити собі у задоволенні іще трохи познущатися з пансіонерки. — Може, все ж, до Кабірії?

— Ні! — у Сторожа прорізався голос. Він стиснув пелену спідниці Лавінії, ніби вона й справді могла втекти назад до Пряникового будинку. Корвін допоміг йому сісти. Чоловік вглядівся в обличчя Ріни. У його погляді, тепер цілком зосередженому, майнуло впізнання. — Те, що ви там чули, панно, правда.

Він тяжко дихав, і подих його був сиплим. Він закашлявся. Ріна сіла коло нього. Лавінія скривилася, та, метнувши на Корвіна очима, впала поряд і загуторила — не до Ріни, до князя.

—Гостя, — Лавінія демонструвала, що імені Ріни не запам’ятала, — чула тварюк, яких ростять у підвалі нашого пансіону. Ручних. Це велика честь. Внесок в науку. Лише ті, яких обирає сам князь, можуть доєднатися до експерименту, — вона звела підборіддя, натякаючи, що її князь точно збирався обрати.

—Я мав її врятувати, — голос сторожа зірвався.

— Діти, які кричали, яких ви скидали до безодні — це ваші ручні тварюки? — спитала Ріна сипло.

Вітер віяв несамовитий, гарячий, та Ріну пробрав озноб. їй здавалося, вона знову чула їхній далекий надривний плач, що губився в їдкому непроглядному тумані під бескидом. Вона наче знову чула лютий спів Морани — гучний і наполегливий. Вона ніби знову божеволіла, як тоді, у Пряниковому будинку, де дівчинка, на ім’я Юлія, оголосила, що її сестра — одна з благословенних.

— Гібриди хтоні і двоєдушників, — промовив Сторож, і його груди знову протнув кашель.

— Ось чим він їх спокусив. Армією гібридів, — сказав Корвін, — які були увесь цей час у мене під дзьобом.

Корвін не здіймав до Ріни очей. Він стискав сукно штаней. Він чув спів Морани. Той голками протинався під шкіру щоразу, як він бував у Лавариску. І який він, через власну лиху вдачу, ігнорував. Спів, який ледь не звів з розуму Ріну. Спів, який розполонювався над вересовою пусткою навіть у той момент, коли вона казала йому: вона чула дитячий плач, вона бачила, що робили Натаїрові слуги на краю безодні з невеличкими згортками. Тоді Корвін майже повірив у безум Ріни. Вона сама повірила. І сама ледь не кинулася до безодні. Тому що Корвін обрав марнославство замість справедливості. Про це йому казали Духи Лісу Забуття. Про його надмірну гординю.

— Я сам їх скидав, — сльози втопали у зморшках довкола очей Сторожа, — дітей-виродків. І мертвих, і живих. І дівиць, яких вони шматували під час пологів. Те, що залишалося від тих дівиць.

Він стиснув спідницю Лавінії сильніше.

— Вони слугували великій місії, — пансіонерка скинула його руку.

Сторож усе плакав. Шкода, що сльозами йому було не напитися.

— Не дайте йому зробити це з донькою.

— Не дамо, даю вам слово. А я дуже не люблю брехати, — Корвін поклав руку йому на плече.

Вони з Ріною перезирнулися і кивнули одне одному. Можливо, вони й були колишніми коханцями, можливо, були потенційними політичними союзниками, але, передусім, вони були Темним Вершником і Морановою Чаклункою. Дуже неуважними Темним Вершником і Морановою Чаклункою, яким вартувало якнайшвидше виправити свої помилки.

Вітер ущух.

Корвін роззирнувся. їхні тіні зникли, ледь сонця сягнули зеніту. їхні сліди завіяло. Шу злетів у небо. Його гарячі сильні крила здіймали його все вище — тільки він тепер міг вказати шлях назад. У Пустелі, на відміну від Лісу Забуття, стежин подорожнім не пропонувалося.

Шу закричав. Це був наляканий покрик, який і Корвін, і Ріна чули лиш одного разу. Корвін — коли Ріна зникла у Лісі Забуття, а Ріна — коли Корвіна заарештував Метрополь. Цей крик попереджав про небезпеку, про смертельну загрозу.

Ріна запалила огніт.

— Незапланований привал, — Корвін поклав Сторожа на пісок.

Лавінія майнула за спину князеві.

Огоскіт над ними став щільнішим.

Спочатку вони почули гул. А тоді виднокрай затремтів, ніби плесо розхвильованого моря. Гул голоснішав. Шу опустився на плече Корвіна. Він спрямував уважні чорні очі на загрозу — стіну піску, що наближалася, наче цунамі.

— Потрібно бігти, — чи то жалібно, чи то вимогливо мовила Лавінія.

— Накрий себе і батька, — Корвін кинув їй плаща.

Стіна піску ревла, наче у ній згубилися гончаки, що галували, і вершники, що сурмили в горни, на конях в залізній збруї. Наче вони гнали табун верескливої дичини. Та то був лише пісок. Тонни піску.

Сонця змеркли за піщаною лавиною. Зі скреготом, подібним до трощі металу і бетону, буревій навалив на огоскіт. Корвін здригнувся, наче удар припав по його спині, і притис Ріну до себе, закриваючи її голову. То був нестерпно лютий стугін, страшенний свист, ніби тисячі батогів висікали щит. І ревіт. їх оповило жахливе ревіння, яке неспроможні були видавати ні абаси, ні нікси.

Гуркіт. Простір довкола пішов дрожем. Знову. І знову. І знову. Буревій атакував огоскіт.

Ріна розплющила очі. Темрява. Пісок накрив їх щільним саркофагом, стіни якого кружляли, наче пекельна карусель. Ревет розтинався позаду, з боків, попереду, над куполом. Щось, що прийшло з піском, намагалося дістатися їх. Воно полювало на них, завдаючи удар за ударом.

— Що за нахрін?

— Пустельник, — Корвін кричав, та Ріна ледь могла розчути його слова.

Пустельник ударив знову. Корвін припав на одне коліно. Ріна зіткала новий огоскіт. Розтягнула довкола себе й Корвіна, довкола Лавінії та її батька. Коли його стінки дотяглися до стінок Корвінового огоскіта, Ріну протнув тремет — наче приторкалися не ниті, зіткані з чорного полуміння — наче приторкалася їхня шкіра.

Удар. Ноги заковзали піском. Пустельник тиснув на огоскіти з усіх боків. Він намагався їх розчавити.

Тримати щити було складно. І Ріна, і Корвін почували вагу кількох тонн піску на своїх плечах. Стіни огоскітів дрижали. Із кожним ударом вони стискалися.

Пустельник заревів. Коловерть піску пришвидшилася. Огоскіти зотряслися від нового удару.

Ріна впала на коліна. Піт заливав очі. Корвін навпомацки знайшов її руку.

— Він ще довго кружлятиме? — крикнула вона крізь гул, свист і ревіт.

— Поки не отримає свою жертву! — крикнув Корвін у відповідь.

— Чарівне створіння.

Пустельник ударив знову. Стіни огоскітів стиснися ще трохи. Ріна не відчувала такої тяготи ніколи до цього. Ні коли Мая затулила її від пострілу метропольського стражника п’ятнадцять років тому, ні коли на дівчину впало тіло викрадача під час бунту у Вовчому маєтку, ні коли на неї вилізла Єхидна. Корвін важко дихав. Лиш йому і Богам було відомо, що зносили його плечі раніше, і чи було воно тяжче за кілька тонн піску.

— Потрібно підірвати цю погань, — прохрипів він.

Ріна не дала йому звестися.

—За огоскіт ти не вийдеш.

Шу голосно закаркав Корвінові на вухо. Князь змахнув птаха з плеча.

—Я не чекатиму, поки він поховає тебе живцем.

Він усе ж підвівся. Шу видав ображений погук і сів Ріні на плече. Корвін прислухався до ревоту, намагаючись визначити, з якого боку перебував дух, чи принаймні його паща. Він мав одну спробу, і мав намір скористатися з неї якнайефективніше.

Ріна звелася слідом. Вона переплела їхні пальці.

— І померли вони в один день — дуже погана кінцівка, — Корвін запалив вогник у долоні, намагаючись її обпекти і викараскатися. Та дівчина не відняла руки.

Вогонь опалив його долоню у відповідь. Корвін відчув, що їхні руки оповили палаючі ниті. Ріна зв’язала їх пельнітами.

— Якщо ти загинеш, — вона силкувалася перекричати вереск Пустельника, — хто виплатить мій гонорар?

У пітьмі буревію він ледь розрізняв обриси її обличчя. Князь ледве міг роздивитися їхні переплетені пальці. І Ріна заледве могла роздивитися його самого. Та все ж вони одне одному всміхнулися, підозрюючи, що могли робити це востаннє.

Корвін притягнув її до себе і промовив у вухо:

— На рахунок «два» стискаємо огоскіт до двох квадратних метрів. На рахунок «три» — викидаємо його так далеко, як лише зможемо. Розірвемо його зсередини.

Вони стали навпроти одне до одного і стиснули руки. Ріна заплющила очі. Сила заструменіла її венами. Вона текла її долонями, іскрилася на кінчиках пальців. Вона пульсувала, нагонена страхом і гнівом. Сила вимагала випустити її назовні. Ріна зачаїла подих. Розпечене повітря здавалося зледенілим. Горіла її кров, палали її кістки, м’язи і шкіра.

— Приготуйся, — голос Корвіна втонув у гулі буревію. — Один.

Крик. Він злетів до вершини затремтілого купола.

Лавінія верещала. Вона відповзала від Сторожа. Корвін кинувся до чоловіка. Рука наштовхнулася на руків’я ножа. Він стирчав з грудей. Князь підніс до носа липку руку — пахтіло кров’ю. Князь притис пальці до його шиї — пульсу вже не було. Дівиця репетувала, хапала Корвіна за рукав, та скоро змовкла — Ріна відтягла її, заломила руку і притисла лицем до піску.

Пустельник зревів — сутужно, оглушливо. Пісок макабром закружляв довкола огоскітів. На стіни звалилася канонада ударів — важких і частих. А тоді все стихло. Буревій розсіявся. На них впали промені сонць, що вже перейшли на другу частину неба.

Пісок під чоловіком багрянів, та недовго. Кров всочилася в нього, зникла, наче її ніколи й не було. Очі сторожа, пронизливо ясні, дивилися з твердою рішучістю, і, разом з тим, з ніжністю. Певне, туди, де чоловік востаннє бачив Лавінію. На потрісканих губах застигла мирна усмішка. Мученики, що рятували людей від смерті, ніколи не зображалися на зовнішньосвітніх іконах з мирними виразами облич, ні, вони були спотворені стражданням. Сторож, чийого імені Корвін і Ріна не знали, і якого, допевне, не знала й сама Лавінія, врятував їхні життя. Він приніс себе у жертву Пустельнику. Та ікон йому ніхто не напише, тому що в Прихованому світі не було святих.

Корвін заплющив Сторожеві очі.

Лавінія кинулася до князя в руки, ніби втрачала свідомість, та нога її загрузла у піску і дівиця впала не так витончено, як розраховувала, та й свідомість не втратила. Корвін поставив її на ноги, як поставив би на лапи болонку, що раптово заплигнула на коліна.

— Як же мені тепер? — заходилася Лавінія увесь той час, поки Корвін і Ріна вантажили тіло її батька на зітканого з пітьми коня.

— Здобудеш освіту, знайдеш роботу, — відповіла Ріна.

Лавінія зайшлася сильніше, ніж до того.

— Хіба вас у пансіонаті не вчили, що від сліз з’являються зморш_ки? — говорив князь так ласкаво, що жовчі в його словах було майже не розчути. — Розумію, таке потрясіння. Та не варто вдарятися в тугу. У Вільному місті так багато красивих і заможних чоловіків. Як зумієте вступити до університету, станете найбільшою красунею на курсі, то швиденько знайдете собі чоловіка — терплячого і недалекого. Приведете на світ зграйку дітлахів — таких само красунчиків і красунь, як ви сама, а, якщо Боги зійдуть милістю, іще й не кволих на розум.

— А де водяться в Вільному місті красиві і заможні чоловіки? — вона звіяла зі щоки потічки сліз.

Корвін розплився хитрою усмішкою. Мовив він іще ласкавіше.

—Там, де вчать добувати коштовне каміння.

— Справжнє? Як на прикрасах майбутньої княгині? — очі дівиці заясніли. Корвін поважно кивнув. — І де ж це? Де?

— На копальнях.

Усмішка Корвіна стала воістину диявольською. Для Лавінії, судячи з того, як і її вуста розтяглися усміхом у відповідь — диявольськи привабливою.

* * *

Пісня Богині була нестерпною. Ора зіскочила з гепарда. Її вивернуло просто у кущ вересу. Натаїр простягнув дівчині хустинку. Вона втерла кров з-під носа. Натаїр дістав із кишені невеличкий годинник і почепив Вірі на шию. Його розмірений цокіт заспокоював. Здавалося, ніби й пісня Богині поступово змовкала. Віра полегшено зітхнула.

— Потерпи іще трохи, aku m. Скоро ти все зрозумієш.

Він проігнорував її зітканого з поломіння гепарда і всадив до себе у сідло. Притис до себе ближче. Вони прямували на захід, подалі від Лісу Забуття. Там, за рідким темним лісом, починалася під’їзна доріжка. Наприкінці їх очікував будинок, що мав зовсім скоро стати симпатичним. Риштування іще закривало стіни бронею, або, радше, коконом, та лиш задля того, аби їхньому погляду невдовзі відкрилися яскраві кольори та вишукані фронтони.

Це був пансіонат. Віра, намагаючись ігнорувати головний біль, широко всміхнулася директорці і вихованкам, що спустилися привітати їх.

— Це чудесно, — вона озирнулася до Натаїра. — Як же чудово ти вигадав. Такі заклади доволі рідкісні для Імперії Сонць, а у деяких королівствах узагалі заборонені.

— Це всього лише мій скромний внесок у розвиток імперії, — Натаїр відповів, усміхнувшись трохи знічено. Від Віри не сховалося, що цією усмішкою він намагався притлумити гордість, яку насправді відчував.

Їх очікували чудовий обід і чудовий невеличкий спектакль, які підготували пансіонерки. Віра піймала себе на думці, що навіть трохи заздрила дівчатам. Її ніхто не вчив танцювати і вишивати дивовижні квіти на носовичках. Лише полювати і вбивати.

У кутку кімнати сиділа дівчинка років десяти. Вона не танцювала і не співала пісень із іншими. Вона була нерухома, і лише зрідка її рука тяглася до щік — аби втерти сльози.

— Тебе хтось образив? — Віра сіла поряд, облишивши Натаїра обговорювати навчальний план на наступний місяць з директоркою пансіонату. Вона саме говорила про якусь велику честь, яку князь виявив до деяких дівчат.

Дівчинка звела на неї очі, червоні і лискучі, а тоді поспішно втупила їх у підлогу.

— Мені добре тут живеться, вельми вдячна за турботу, панно, — вона стиснула хусточку в кулаці, ніби відмовила собі в праві знову втерти очі.

— Як тебе звати?

— Юлія, — вона погойдувала ногою, якось безвільно, розчаровано, ніби не хотіла бути в цьому місці. Не хотіла взагалі ніде бути.

— Юліє, я можу тобі якось допомогти? — запитала Віра, роздумуючи про те, що в навчальну програму варто було б додати урок під назвою «Як дати відсіч».

Юлія знову підняла на неї очі, але одразу ж їх сховала. Віра відчула, як прохолодна долоня Натаїра лягла на плече.

—М aku¹⁸, — він відвів її вбік. — У цієї дівчинки нещодавно померла сестра. Величезна втрата для пансіонату. Та, на жаль, неминуча.

Він промовив ці слова з сумною інтонацією, та лице його було ніби висіченим з каменю. Наче смерть юної дівчини була смертю солдата у стратегічно важливій битві.

Десь далеко, ніби й не в цьому житті, заспівала Богиня. Віра сконцентрувалася на годинниковому цокоті, і вона змовкла.

—Я готовий показати тобі твою армію, майбутня Правителько.

Натаїр вів її коридором. Вони зійшли до підвалу, довго крокували холодним тунелем. Князь відчинив важкі залізні двері завтовшки в декілька фоліантів. Богиня заволала.

Віра вмить дістала серп. Вона побігла на звук — вереск, який важко було переплутати з іншим. Віра була народжена, аби розрізняти його. Була вихована, аби його переривати. Була Орою — аби вбивати oji edwu — темних тварюк.

Вона розчинила наступні двері і вибігла у печеру, заставлену клітками. Рядами і рядами кліток, у кожній з яких на ланцюгу сидів абас.

Віра кинула огніт у найближчу. Замок розплавився, і вона розчахнула ґратовані двері. Дівчина замахнулася серпом, аби зітнути тварюці голову. Натаїр штовхнув її у стінку. Ударив зап’ястям об ґрати. Бив знову і знову, поки вона не впустила серп. Віра скувала князя пельнітами. Натаїр стиснув її щелепу і поглянув в очі.

—Ти мене вислухаєш.

Віра намагалася вихопитися, та тіло не корилося розуму. Її руки безвільно опустилися. Пельніти зіслизнули до Натаїрових ніг і розтанули. Вона була готова слухати, хоча слух її і вловлював кожен шерех кігтистих лап абасів, кожен їхній подих, писк і ревіт. Цокіт годинника на її шиї тепер ледве заглушав поклик Богині. Віра чула його. Та слухати вона була ладна лише Натаїра.

Він розтиснув пальці. Підборіддя саднило. Натаїр прибрав руки за спину, ніби стидувався того, що ледь не зламав Вірі щелепу.

Він звів на неї зблідле, сповнене надії обличчя. Він заговорив не одразу, добираючи слова ретельно, як їх добирали перед тим, хто вирішував їхню долю.

— Вислухай мене до кінця. І, якщо після моєї розповіді твоє нутро противитиметься моєму задумові, можеш тут усе спопелити, — він махнув рукою, вказуючи на нескінченну низку кліток. — Але спочатку дозволь, аби я тобі все пояснив і продемонстрував.

Він підійшов до абаса. Це була невелика особина, яка ледь сягала Натаїрові пояса. Таких Віра ніколи раніше не бачила. Князь розімкнув нашийник. Абас підняв голову, вивільнившись від ваги заліза. Його язик повільно звивався у повітрі, певно, вивчаючи простір. Віра затаїла подих. Чоловік криво їй усміхнувся і поглядом вказав на абаса. Ора вагалася кілька митей, а тоді простягла до тварюки руку.

Абас заревів та побіг до неї.

—Не можна! — крикнув Натаїр.

Абас завмер за метр від Віри. Його язик, що ледь не протнув їй живіт, наче змія, зник у тварюки в роті.

— Сидіти, — наказав йому князь.

Абас гепнувся на задні лапи.

— Вони розумні, — Натаїр погладив абаса по голові і втер змоклу від слизу долоню носовичком. — Абсолютно керовані.

Князь узяв із кута клітки дитячий м’яч і жбурнув його в інший бік.

— Принеси!

Абас зірвався з місця. Йому знадобилося не більше двох секунд, аби простягнути чоловікові м’яч довгим язиком.

— Можна, — схвально промовив князь.

Щоб знищити м’яч, маленькому абасові вистачило пів секунди.

— Добре, — Натаїр вийшов з клітки. Ора скрадалася до дверей повільно, не зводячи з тварюки очей. Завмерла — її язик наблизився до щиколоток, потягнувся догори, до колін. Його кінчик затремтів. На кінчиках пальців Віри спалахнув вогонь. Абас сховав язика в пащі й ліг, як влягалися собаки погрітися біля багаття.

Князь кинув йому шмат сирого м’яса. Абас упіймав його, навіть не звівшись. Схопив язиком і заштовхав до величезного, повного гострих зубів рота. Натаїр підійшов до абаса, сів навпочіпки і почав чухати його коричневий, роздутий, як у цуциків, живіт. Абас видавав дивні позвуки, схожі на розладжену скрипку, і качався на спині. Коли чоловік прибрав руку, тварюка почала тертися головою об його чобіт — лащитися, як лащилися коти.

—Як?

—Місце!

Абас сів у кутку клітки. Князь почепив на його шию залізний нашийник. І голова абаса знову схилилася до землі. Натаїр поштиво узяв Віру попід лікоть, і вони вийшли з клітки. Услід їм пролунав виск — жалісливий, як здалося Орі. Та чоловік не звернув на нього жодної уваги.

Він провів її вздовж кліток, у яких сиділи абаси: такі ж невеликі та дорослі особини. Одні носили залізні нашийники, інші були сковані кількома ланцюгами. Наприкінці тягнулися клітки, у яких стояли вузькі ліжка. Деякі з них не були порожніми. Погляд Віри перетнувся з поглядом дівчини — такої ж юної, якою була Лібена. Вона щасливо усміхнулася, заколисуючи в руках згорток. Зі згортка долинув виск. Нелюдський. Хтонський.

Натаїр розчинив перед Вірою двері — такі ж товсті, як попередні. Вони опинилися в печері, що нагадувала палати шпиталю.

На ліжках лежали дівчата. їхні сірі безкровні обличчя осяювало нерухоме холодне світло. Коло ліжок стояли пристрої, яких Віра не бачила в жодній з імперій. Пристрої видавали писк, схожий на серцебиття. До рук та ротів дівчат тягнулися тонкі трубки, якими крапала рідина з мішків, підвішених на жердинах. Усі ці дівчата були вагітні.

— Наші Обрані. Наші благородні воїни, що узяли на себе складну і небезпечну місію, — князь звів підборіддя, зоглядаючи дівчат, наче ті були зображені на стінах храму. Наче готовий був уклонитися їм так, як двоєдушники вклонялися Богам. — Завдяки технологіям Зовнішнього світу я зміг дістати репродуктивний матеріал як у двоєдушників, так і у тварюк. І зміг поєднати його у тілах цих відважних жінок.

— Це богохульство, — Вірі ледь вдавалося вимовляти слова.

— Це наука.

Усе її нутро вимагало здійняти серп і звільнити нещасних від мук. Її вени палали від жаху і відрази. Та вона пообіцяла Натаїрові, що вислухає. А він, судячи з усього, не договорив.

— Як ти можеш робити це з ними? — Віра раптово зрозуміла, що не знала точно, чи вона говорила про дівчат, чи про маленьких абасів. Тому що, як абаси були розумні, вони більше не були лише хтонню. Вони були народженими з лона матерів. Отже, вони були дітьми. Ора не могла здійняти серп на дитину.

— У моєму серці кладовище сміливців, які загинули заради загального блага. Та вони подарували світові надію, — він зупинився біля порожнього ліжка. Ковдра була рівно заправлена, та не зберігала й натяку на те, що колись тут лежала така ж, як інші, бліда, простромлена трубками дівчина. — І сестра тієї дівчинки — одна з них. Вона пожертвувала собою заради того, щоб я міг спинити їх.

— Їх? Хтонь?

—Хтонь, — Натаїр кивнув. Вірі здалося, точно здалося, тому що такого не могло бути насправді, що в його вухо прослизнула маленька чорна змійка. — Замислись, армія розумної хтоні, яку можна направити супроти нерозумної. Більше не буде смертей доблесних воїнів. Тому що вони більше не матимуть боротися.

Віра відступила. Цей блиск в очах князя — у ньому не було більше ані надії, ані гордині. Це був небезпечний блиск, блиск вістря меча, занесеного над чиєюсь шиєю. Холодний. Хворобливий.

— Для цього є ми — Ори.

— Так! — він підійшов до неї і стиснув її обличчя в долонях. Стиснув міцно. Віра була впевнена, що облишаться синці. — І саме ти і твої сестри станете на чолі цієї армії. Ви очистите світ від скверни.

Вона пробувала вивільнитися, та це було непросто.

— Від усієї скверни: від хтоні, від продажних аристократів, від старого і жадібного Правителя, від вашого хтивого Верховного енарея.

Віра здригнулася. Як багато Натаїр знав? Звідки він знав, про що Надья розповідала сестрі вночі пошепки під ковдрою, ковтаючи сльози. Та він знав. І, як би не хотілося Вірі стверджувати інше, він мав рацію. Підмісячну імперію, як і Імперію Сонць, поглинула скверна. Справа була не тільки у хтоні. Справа була в корисливості і хтивості двоєдушників. Справа була в захланності і жорстокості Правителів. Справа була у зневазі до святості душ, що линула від енареїв.

— Від кожного, хто хоче встромити ножа мені в спину. Від кожного, хто хоче відібрати мою корону і життя. У Підмісячній імперії, — Натаїр говорив палко. Так палко він не говорив, навіть коли брав її, — і, якщо буде необхідно, і в Імперії Сонць.

* * *

Вогонь. Страх. Біль. Печіння.

Вогонь. Печіння всередині. Запах м’яса і крові.

Крик. Вогонь. Удар. Вогонь. Біль. Багато болю. Печіння не лише всередині, але і там, куди припали удари.

А потім знову. І знову. І знову.

Він знав: печіння всередині не мине. Та ударів, вогню та печіння ззовні можна було уникнути. Якщо слухати звуки.

«Неможна» — звук, що видавало божество частіше за все. Звук, що увіп’явся в голову. Варто було його почути, як інші звуки чи відчуття не мали значення. Не повинні були мати. Інакше — вогонь, біль і печіння. І страх. Завжди — страх.

І завжди — печіння всередині.

Мати, обличчя якої він ніколи не бачив, одного разу назвала це «тиголоднийтак». «Тиголоднийтак» ніколи не зникало. Воно росло, як росли його кінцівки — лапи, хвіст, язик. Воно пекло усе сильніше, поки сил опиратися йому більше не залишалося.

Як тоді: «нінініні», «будьласканетреба», «нінініні», «неможна».

Він зупинився. Кров і м’ясо повільно сповзали вниз горлом. «Тиголоднийтак» зникло — майже. Він відчув, як стають міцнішими його кінцівки, як вони наливаються теплом.

Удар. Біль. Удар. Біль. Удар. Біль.

Він кричав. Він кликав свою матір, обличчя якої ніколи не бачив. У його реветі вона мала би почути мольбу про те, аби біль ущух. Та мати йому не відповідала. Він усе ще чув її запах. І усе ще відчував її тепло — не лише ззовні, але й всередині.

«Тизжерсвоюматір» — так називали те тепло, той приємний запах, те приємне відчуття, що замінило печіння. Він відчував кров і м’ясо. Відчував, як з лязкотом довкола шиї стискається холодне кільце, як щось важке тягне його до землі. Як він не може поворухнутися. Як тягнуть геть матір, обличчя якої він ніколи не бачив, а, разом із нею — запах крові і м’яса.

Він сидів так довго і відчував печіння. Він більше не чув, як його мати говорила йому «тиголоднийтак». І від цього печіння ставало нестерпним.

Тоді він дізнався, що біль буває не тільки після ударів.

Із часом він почав розуміти й інші слова: «лежати», «сидіти», «стрибок». Найбільше він полюбляв слово «взяти», тому що можна було притлумити печіння. З цієї ж причини він любив і слово «можна».

Він любив слово «гуляти», тому що міг брати кров і м’ясо, що траплялися на шляху, тому що «тиголоднийтак» зрештою ніколи не зникало.

Він не любив слово «місце». Адже там, на місці, довкола шиї стискалося кільце. Там було холодно, кричали матері інших, говорили «тиголоднийтак», а тоді змовкали.

Згодом старші пояснили. Пояснили не словами — доторками язиків — що, коли Божество кине поклик, наставав час полювання. Після полювання зникало відчуття «тиголоднийтак». Але їсти можна було лише тих, на кого вкаже Божество. Якщо втамувати голод проти волі Божества, будуть вогонь, удар, біль. Старші, торкаючись язиками, перекладали дивну і заплутану мову Божества «Південний схід. Поселення за двісті кілометрів. Знищити (що означало “взяти”)».

І над ними лунав звук — поклик Божества. Вони бігли, знаючи, що втамовувати печіння було заборонено дорогою — Божество слідкувало за ними. Вони бігли, поки знову не чули його клич.

«Тут», — значив короткий свист. Вони випускали язики і відчували кров і м’ясо. «Взяти», — чули вони улюблену команду.

«Ти знаєш, що сталося з твоєю матір’ю?» — одного разу запитало Божество.

Хоча Божество теж пахтіло кров’ю і м’ясом, він твердо знав: торкнись він його, настане біль, який не стерпіти.

«Твою матір зжерли».

Божество погладило його по голові і під підборіддям. Приємно, як гладила мати, обличчя якої він ніколи не бачив.

«Вона відчула великий біль, а тоді померла».

Біль. Біль. Біль. Біль. Біль. Божество все ще гладило його по голові.

«Ти повинен помститися».

Такого слова він не знав.

«Вбити тих, хто вбив твою матір».

«Вбити» означало те ж саме, що і «Взяти», те ж саме, що і «Можна». «Вбити» вгамовувало печіння.

«І тоді твій біль мине».

Біль. Біль. Біль. Біль. Біль. Він хотів, аби той минув.

«Я навчу тебе, куди йти і що робити. Як вполювати цих тварюк».

Божество відійшло. Стало холодно. Він хотів, аби Божество іще раз погладило його по голові. Він був готовий навчитися чого завгодно, аби його знову погладили по голові. Щоб минув біль.

Він, абас — так пояснили старші — мчав крізь Пташину Хащи-ну. Він чув, як двоє переслідують його. Це були ті двоє, чий запах Божество дало йому відчути. Тварюки, яких потрібно було вполювати. Вони переслідували його і хотіли напасти. «Тиголоднийтак» нестерпно пекло нутрощі. Абас хотів вгризтися в їхню плоть, випити їхньої крові, та Божество наказало вести їх далі.

Він чув вибух. Чув їхні голоси. Відчував, як кожної миті їхні тіла розпалювалися, як все солодше пахтіла їхня кров.

Вони були з двох боків. Абас відчував язиком, як нагрівалося навколо них повітря. Вони хотіли вдарити його. Завдати болю. Вбити. Як вбили його матір.

«Будь хитрим», — якось сказало йому Божество.

І абас вчинив хитро. Він і його брати, що пішли з ним за наказом Божества. Вони бігли так, аби ті, інші, порівнялися з ними. Один — ліворуч. Інший — праворуч. Коли повітря стало гірким, як щоразу перед вибухом, абас подав знак іншим, сам різко зупинився і побіг в інший бік. Вибух. Крик.

— Він грає з нами, — вигукнув один із них.