Остання данина Саверу

УДК 821.161.2

С17

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Дизайнер обкладинки Маріанна Пащук

Художник Наталія Нестерук

ISBN 978-617-15-1367-9

© Самойленко К. В., 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,

видання українською мовою, 2025

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,

художнє оформлення, 2025

РОЗДІЛ 1

Столиця Саверу

Вони проминули напівзруйновані селища і вкриті баговинням озера. Усе — кожний куток Саверу видавався диким. Ріна із жахом озиралася, намагаючись вихопити поглядом бодай єдиний, слабкий прояв життя. Та бачила тільки шматки бруду, що летіли з-під ратиць рисаків, які мчали нерівним, розмитим шляхом, що не знав ніг жителів князівства.

Коні вбігли у стіну зливи. Ріна бачила лише круп Корвінового коня попереду.

Дощ ховав від очей усе, що було далі витягнутої руки. Дівчина тільки вчула, як плюскіт мокрої грязюки під ратицями змінився позвуком мокрого каміння.

Габор був порожнім. Ні ярмаркового гомону. Ні дитячого сміху. Лишень гуркіт солдатських чобіт, якими викроковували по бруку. І відлуння того гуркоту — ніби далекий стугін лютого чудовиська, майже забутого, та відчайдушно голодного.

Князівський замок, не інакше як Абатство Кошмарів — занепала понура будівля з чотирма баштами — височів над містом, ніби темний Аваддон, що жадібно розкинув мокрі чорні крила над своїми володіннями.

Башти, здавалося, от-от заваляться під гнітом часу, дощів та недбалого ставлення хазяїв. І лише довгі густі ниті плюща тримали чорні стіни єдиної печальної купи.

Всередині замок порожнів. Глибока тиша панувала у приміщеннях головної будівлі: парадних покоях, трапезних залах та незліченних кімнатах — однаково занедбаних і холодних. Лише звук необережно зачинених дверей несподівано розлунювався далеко галереями, подібними до китайської пастки, виборсатися із якої було проблематично, якщо не знати, яким має бути наступний крок.

Корвін крокував попереду. Наче великий інквізитор. Його червоний фрак — єдина яскрава пляма серед густої темряви приміщень, тривожив око, ніби крапля крові на шкірі. Були б у замку слуги, вони сахалися б князя, наче привида. Та ні слуг, ні їхніх боязких тіней Ріна так і не помітила. Зрідка їй вчувався шерхіт — то обік, то позаду. Та то був лишень дощовий дріб по кам’яних підвіконнях.

Коридори розітнув крик. Він пронісся луною, наче вихор морозного повітря. Здійнялися крила. На плече Корвіну сіла птаха — величезна і чорна. То не був Шу. То був напівпримарний птах із гострим дзьобом — дух-охоронець замку. Корвін погладив його по шиї. Птах, блимнувши на Ріну темним туманним оком, злетів та сховався поміж карнизів та аттиків, серед акротеріїв та метоп, що зображували птахів. Ті скульптури не зображували круків. Вони зображували дивовижних пташок, яких Ріна не бачила ані у Зовнішньому, ані у Прихованому світах. Здавалося, вони сиділи на крученому кам’яному вітті, а їхні могутні кам’яні крила здіймалися з міцних кам’яних спин. Вони грізно розчахнули кам’яні дзьоби. Вони здавалися майже живими. Хижими. Войовничими. Знову крик. Дух-охоронець вилетів у вікно і здійнявся на дах однієї з башт. Ріна і Корвін прослідкували за птахою поглядами.

— Найкраще місце, аби віддатися роздумам на терасі, оповитій плющем, попиваючи мадеру, — Корвін досяг дверей, нічим не примітних, окрім того, що охоронялися вони сімома кораксами. У голосі князя вчувався насміх, та вигляд він мав найсерйозніший. — Про мадеру я не жартую. Дочекайся мене тут.

— Я піду за тобою.

Ріна вчепилася за рукав фрака.

Безшумні тіні, коракси, оточили її. Холодна сталь сяйнула в напівтьмі галереї. Корвін здійняв руку, і воїни сховали зброю.

— Існує дві причини, з яких тобі не варто слідувати за мною. По-перше, за цими дверима я збираюся зайнятися дуже незугарними справами, — він торкнувся устами її пальців. — А я все ж маю надію зберегти по собі образ романтичного героя твоєї повісті.

— Скоріше, зарозумілого трикстера, тому одразу переходь до другого пункту.

Він гмикнув.

— По-друге, за цими дверима ховається темниця. Така ж мрячна, холодна і смередлива, як і та, у якій тримали тебе.

Ріна кивнула. Руки вона прибрала за спину, спостерігаючи за тим, як у хирлявому сірому світлі, що пробивалося крізь вузькі вікна, блискотали золоті ниті на червоному фраку Корвіна. Князь помітив, що в її потемнілих кобальтових очах зачаївся страх. Ріна терла груди — їй знову було важко дихати. Та потім, глибоко зітхнувши, вона здійняла на нього погляд — страх змінився твердою рішучістю.

— Я піду за тобою.

Він зітхнув і кивнув. Чи то схвально, чи то приречено.

— Двоє за нами. Винесете панну Безрідну на свіже повітря, якщо вона зомліє.

Корвін вдивився у грозове небо крізь вікно, у темні хмари, які дряпали шпилі башт. Він глибоко зітхнув. На голові його запалала чорна, наче воронячі кігті, корона. І перед Ріною постав Причинний князь Саверу. Очі його набули холодного п’янкого блискоту, усмішка стала хижою. Він провів язиком по зубах, ніби злизував кров із ікл.

Двері розчахнулися.

— Скучили, любі мої? — протягнув Корвін, ступаючи у темницю.

Відповіддю йому був хрипкий шепіт, що лунав з темного коридору.

— Стуліть пащі! Князь у темниці! — крикнув коракс, і хрипкий шепіт увірвався.

Корвін походжав, ніби на післяобідньому променаді. Луну його кроків розбавляв лише шурхіт ув’язнених, що, здавалося, забивалися у найдальші кутки камер. Князь водив пальцями по ґратах. Персні з огидним брязкотом вдарялися об них.

Ріна ступала слідом, через силу переставляючи ноги. Всупереч очікуванням, в ніс не вдарив їдкий повів плісняви та нечистот, та з кожним подоланим метром усе густішав металічний запах крові. Від нього наморочилось у голові.

Тьмяне світло коридору змеркло. Дівчина вхопилася за пруття, припала чолом до прохолодних ґратів. Рука виринула з імли та схопила її за комір. Ріна не встигла закричати. Закричав той, хто її схопив. Відтята кисть упала на підлогу. З камери на мить майнуло його обличчя — викривлене люттю і болем.

— Ну ось, обплямився, — Корвін бридливо закопилив губи і двома пальцями передав скривавлений кинджал кораксові. — Душе моя, це місце призначене не для чаювань, а для розваг іншого ґатунку. Ще є час змінити рішення.

— Я йду за тобою, — Ріна стерла з чола бризки крові та холодний піт.

Корвін задоволено всміхнувся й почав мугикати під ніс пісеньку з народним мотивом. Звучала вона навдивовижу оптимістично.

У круглому приміщенні єдиним джерелом світла була дірка у стелі — схожа до тієї, із якої сталося падіння янголів на гравюрах Доре до «Утраченого раю». Вздовж стін вишикували ув’язнених. Вони ховали погляди, тислися до холодного каменю, ніби намагалися зростися із ним.

— Так мало? — розчаровано запитав князь, походжаючи вздовж рядів ув’язнених і розглядаючи їх ледь не з цікавістю дослідника.

— Усі метропольські, яких маємо, — відповів коракс.

Корвін знову почав наспівувати.

Він вийшов до центру кімнати. Тьмаве сіре світло впало на його обличчя — бліде, наче висічене з каменю. У той момент риси

його набули дивного напівдемонічного вигляду. Корвін посміхався широко, ніби у приємному передчутті. Більше у приміщенні не всміхався ніхто.

— Кого ж мені обрати? — він задумливо плескав пальцем по підборіддю.

Ніхто з ув’язнених не наважувався зустрітися із ним поглядами. Вони схилили голови. Корвін здійняв палець та почав рахувати:

Проти крука крук летить.

Крук до крука так кричить:

«Круче, як би нам те знати,

Де обід будемо мати?».

Корвін обирав. В’язні здригалися, варто було йому вказати в їхній бік, і полегшено зітхали, варто було князю відвернутися. У тиші, в’язкій і важкій, лунав лише бадьорий голос Корвіна:

Крук до крука у одвіт:

«Знаю я, де наш обід».

Він вказав на жінку, яка стояла за спинами інших. Вона невідривно дивилася на палець князя, ніби на дуло пістолета, що цілив їй у голову. Вона захитала головою, упала на коліна. Коракси витягли її у центр кімнати і кинули до ніг Корвіна. Та князь уже втратив до неї інтерес. Він рахував далі.

— В чистім полі жовте жито.

Там леґеника убито.

Корвін вказав на чоловіка. Його вивели з юрми. Він не опирався, ледве переставляючи онімілі від страху ноги.

Решту в’язнів вивели геть. До Ріни долинали короткі хвали Богам, що порятували їх цього разу.

Рамена чоловіка тремтіли від нервового судомного дихання. Він упав на коліна, притиснувся чолом до крижаної кам’яної підлоги.

— Пощадіть, — почувся позбавлений гідності голос.

Корвін на його мольби уваги не звертав. Він, продовжуючи наспівувати під ніс, перебирав інструменти, що лежали на столі обіч. У такт пісеньці клацав кліщами. Наступною підняв величезну іржаву голку. Підморгнувши Ріні, зробив кілька невправних випадів, наче голка була кинджалом. Поляскавши голкою по долоні, як могла знуджена панянка ляскати по руці віялом, Корвін обернувся до ув’язнених.

— Отже, пропоную парі. Вирішуйте, хто з вас отримає велику милість князя Саверу в обмін на невеличку послугу.

Ані жінка, ані чоловік великого захвату не виказували. Корвін закотив очі.

— Лишенько, зовсім забув згадати. Той, хто програє парі, сьогодні помре, — він облишив голку і тепер зацікавлено розглядав колінодробилку.

Чоловік відштовхнув жінку і припав губами до чобіт Корвіна. Він благав обрати його, зрошуючи взуття слізьми та цілунками. Він, повторював чоловік, виконає будь-яке бажання князя. Він, переконував в’язень, готовий заради нього на все.

— Так хочеш перемогти? — Корвін схилив голову набік.

Чоловік закивав.

Князь узяв вершляг. Той холодно поблискував у скупому промені світла — вершляг не був заплямований кров’ю. Поки що.

— Тоді прибери конкурентку зі свого шляху.

Князь простягнув вершляг чоловікові. Жінка повільно задкувала, невідривно спостерігаючи, як чоловік рішуче приймає зброю з Корвінових рук. Ріна кинулася уперед, та помітила, як князь подав їй попереджувальний знак. Вона дозволила полум’ю спалахнути на кінчиках пальців, та продовжила спостерігати. Чоловік озирнувся на жінку. Його обличчя набуло воістину демонічних рис. Очі п’яно блищали. Рот розтягнувся у голодному вишкірі. Він слідкував за жінкою з уважністю хижака. Підступав усе ближче, поки жінка не втислася в стіну та звів вершляг.

Кров забризкала стіну. Шмаття органів впали Ріні до ніг. Запахло гаром. Жінка тремтіла, дивлячись поперед себе. Вершляг лежав неподалік. Замість чоловіка самотньо здіймався до дірки у стелі стовп диму. На кінчиках пальців Корвіна згас темний вогонь. Обличчя князя пройняла гримаса болю і відрази.

— Чому не боролася? — запитав він, оглядаючи жінку з голови до п’ят. — Невже тобі немає, що захищати?

Вона підвела до нього очі.

— Я шпигунка, а не вбивця.

Корвін поплескав їй.

— Що ж, як щодо того, аби попрацювати шпигункою на благо Саверу? — він підняв палець. — Перш ніж ти, моя люба, плюнеш на мої нові чоботи, уточню: умови співпраці вельми догідні.

Він опустився навпочіпки перед нею і прибрав пасмо волосся з обличчя. Жінка відсахнулася. Корвін втішно зашипів, а тоді зазирнув їй в очі проникливо, ніби не був її катом, а усього лишень покірним коханцем.

— Погоджуйся, і твій син залишиться живим.

— Ви обіцяли, що не вб’єте його, — її голос проскрипів, ніби зірвана з завіс хвіртка у сад батьківського дому — стара й ламка.

— Обіцяв. Та я нічого не казав про якість його життя, — він підтис губи, ніби йому було прикро. — П’ять років уже свідомий вік. Саме час визначитися із майбутнім. Як син шпигунки, він може попрямувати слідом за матір’ю у холодні темні стіни темниці, — Корвін обхопив її лице руками, не дозволяючи відвести погляду, — а може здобути освіту, професію і жити маєтним життям, якого у тебе, моя люба, ніколи не було. І його майбутнє у твоїх руках. Ціна невисока. Стань шпигункою Саверу.

Обличчя жінки не мало жодної демонічної риси. Воно радше нагадувало лик мученика, що горів у пекельному полум’ї. В її очах зібралося все презирство світу, спрямоване на Корвіна, але у них же загорялася надія. Жінка сутужно зітхнула і кивнула.

Корвін узяв голку та проштрикнув її долоню.

— Ти влаштуєшся на текстильну фабрику в Метрополі і не пізніш як до наступної двоповні з’ясуєш: звідки з’явилося гасло «Свобода. Рівність. Братерство», що достеменно воно означає і які плани у тих, хто спонукає робітників фабрик слідувати цьому лозунгові.

Щодвоповні ти доповідатимеш мені усе, про що дізналася, нічого не приховуючи. Ти отримуватимеш подальші інструкції, яким слідуватимеш неухильно та ретельно. Безперечно, ти не розкриватимеш, для кого шпигуєш, навіть під загрозою смерті, — він проколов свою долоню. — Я ж подарую твоєму сину підданство Саверу. Також він отримає доступ до освіти, роботи, право на придбання нерухомості і усі привілеї, які має вільний двоєдушник у Підмісячній імперії, — його губи вигнулися. — І навіть більше — привілеї, які мають лише піддані Саверу.

Один із кораксів підійшов до них. Корвін протнув і його долоню. Коракс стиснув руку жінки. А Корвін — долоню воїна.

— Зобов’язуюся виступити гарантом зі сторони князя Корвіна із роду Каганів, — промовив коракс.

— Чиста формальність. Ми ж не хочемо, аби моє ім’я закарбувалося на твоїй шкірі, люба моя? — Корвін підвівся, підійшов до столу, оголив плече та розглянув у люстерко свіжий підпис. — Алкмена. Гарне ім’я. Що ж, Алкмено, щойно ти уклала сумнівну, але дуже вигідну угоду. З цим тебе і вітаю.

— Ви зблідли, — коракс уже вів Ріну геть.

Дівчина припала спиною до стіни, ледь двері темниці за нею зачинилися. У руки їй вклали келих. На смак напій нагадував мадеру.

Тут, у довгій галереї, дихалося легше. Повітря не відгонило кров’ю. Переляканий шепіт ув’язнених стих, було чутно тільки гуркіт солдатських чобіт.

— Люди для тебе що бійцівські пси, — Ріна скинула з плеча руку Корвіна.

— Я обрав їх, тому що їм обом було за що боротися. Робота на Савер могла стати шансом для них.

Ріна всунула князю келих.

— Ти таки божевільний.

— Часто божевілля одного відкриває в інших найтемніші пороки, — Корвін прослідував за Ріною. Вона, хоча і підозрювала, що заблукала у хитросплетіннях коридорів, мала намір покинути Габор якнайскоріше. — Вона боролася за сина. Він же мав боротися за неї. Та замість того заніс молот над її головою. Чого вартий шпигун, не здатний стримати слово, яке дав жінці?

Ріна спинилася.

— Згідно з планом, вони мали прямувати до Метрополю разом. Та він не пройшов перевірку.

— І що тепер буде з нею? З її сином?

— Вона виконає свою частину угоди. Я — свою. Незалежно від того, чи залишиться вона жива.

Кров стукотіла у скронях. Ніби далекий поклик Морани. Ріна чула музику. Музику, яка розпинала її вуха у підземеллях Метрополя. Вона роззирнулася, вишукуючи джерело звуку. Корвін озирнувся слідом. Та нічого не почув.

— На чому її упіймали?

— У тому чарівному борделі вона намагалася отруїти Пала. Полум’яне вітання від Амари, коли та запідозрила, що ми з Натаїром надумали дещо, що їй не сподобається, — він стенув плечима, ніби не промовив нічого жахливого. Наче мова йшла про дрібну крадіжку. — Та тільки вона не врахувала дві речі. Перша — стіни борделю мають вуха й очі, які підслуховують і підглядають для мене. Друга — та жінка і справді виявилася нездалою вбивцею.

Він узяв Ріну під руку. Від князя відгонило кров’ю. Дівчину замлоїло.

— Розумію, — Корвін погладив Ріну по спині, — хоча тут і є одна чарівна комора, яка припала до душ послу, а ще доволі стерпні гостьові кімнати, я підозрюю, тебе пориває покинути ці стіни.

— Було б непогано, — Ріна хитнула головою, продовжуючи чути музику.

Корвін затис їй вуха. Музика не зникла. Тому що грала у голові. Та її тлумив пульс, який часто забив у скронях. Холодні персні торкалися шкіри. Ріна здійняла на Корвіна очі. Він більше не видавався Причинним князем, його обличчя більше не мало демонічних рис. Край його уст потягнувся вгору, ніби серп молодика. Пульс у скронях затріпотав сильніше. Музика вщухла. Дівчина подалася до князя, та у грудях стало повітря. Її ніби знову занурили у кухву з крижаною водою. Вона відсахнулася. Корвін сховав руки за спиною.

— Тоді нам варто поквапитися, якщо хочемо дістатися дому до світання.

* * *

І нехай вони були вже далеко від стін Габора, Ріна не могла позбутися зимниці, яку принесла непроглядна стіна зливи, що періщила за містом. Дівчина полегшено зітхнула, коли брама зачинилася за спиною, а пустельні слизькі вулички залишилися за стінами столиці.

— Що як вони забажають зайти далі Габора? — за кілька кілометрів від столиці Ріна скептично оглянула зруйнований храм, від якого залишилися лише похилені статуї Богів — Світлих і Темних.

— Не думаю, що забажають, — Корвін усміхнувся ширше і знизав плечима, розігнавши пелехи густого туману, що оповивав їх, наче саван. — Я колись пропонував. Вони, чомусь, відмовилися.

Вдалині почувся хтонський вереск. У тумані, який дедалі густішав, Ріні ввижалися темні тіні, що нагадували нікс. З далеких Чорних гір повіяв крижаний північний вітер. Вона потяглася до кинджала, та не знайшла його. Дівчина пришпорила рисака, вириваючись уперед.

Вони помчали галопом через Йосафат — похмуру сіру долину, що по ліву руку впиралася у далекі вкриті снігом гори, а по праву — у непрохідний дикий ліс. Дощ хльостав по обличчю. Зірки зрідка виринали з-поміж сірих хмар, що квапилися небом, ніби загнані коні.

Вони досягли місця, де дорога розділилася на три стежки. Одна здавалася прямою, вдалечині вона втопала у густій траві і польових квітах. Друга дорога, нехай і звивиста, вела до гір. А третю поглинав густий темний туман. Корвін, не стишуючи коня, обрав третю. Його фігура втонула у непроникній димці, і лишень цокіт ратиць було ледь чутно попереду. Ріна міцніше стисла повід та послідувала за князем.

Час від часу туман поглинав Корвіна повністю — коли його сірі язики застеляли шлях, облишаючи Ріну у непроглядній завісі холодної та їдкої імли. Врешті, чорний рисак Корвіна зовсім розтанув у тумані. Ріна хльоснула коня повіддям, прискорюючи темп. Здійнявся вітер, що проймав до кісток. Сльота переросла у бурю. Ріна примружилася й притислася до загривка коня.

— Корвіне?

Вчувся виск. Ріна роззирнулася. Ліворуч крізь димку виднівся величезний темний силует. Заревів абас. Тварюки оточили рисака. Рука потягнулася до кинджала. Не знайшовши його, дівчина вилаялася. Ревет абаса розітнувся ближче. Ріна хльоснула коня. Фігури, величезні і темні, наближалися з боків.

— Мор тобі в брати, Корвіне!

Абас заверещав зовсім поруч. Його тінь майнула до рисака. Ріна крикнула. Жар здійнявся її тілом до рук. Вогонь — чорний, наче безмісячна ніч — метнувся у тінь. Не влучила. Вогонь обернувся пульсуючою антрацитовою кулею, а тоді згас. Тінь праворуч ні на крок не відставала. Ріна пришпорила коня. Дощ періщив у лице. Тварюки кричали знову і знову. Та Морана мовчала. Ріна втерла обличчя і вгляділася у тінь, що мчала праворуч. То не був абас. То був Корвін.

І дощ, і туман, і вереск хтоні зникли несподівано. Кінь вирвався на залиту місячним світлом широку дорогу. Ріна натягнула повід, змушуючи рисака спинитися.

Корвін виринув з опони туману слідом. Лише Корвін. Абас — справжній, або ж зітканий із тіней, залишився під покровом туманного савана. Пісня Морани не пролунала ані на мить.

— Я тобі ледь макітру не знесла.

— Ледь не поцілила у серце, — Корвін всміхнувся і загасив зотлілу на лівому плечі нитку, — я вражений.

Ріна потерла очі. Кінь нервово перебирав ратицями. Керувати ним було так само важко, як і твариною з плоті і крові. Корвін зацікавлено спостерігав за тим, як Ріна намагалася не впасти з сідла.

— Послаб повід.

— Ти його створив. Накажи йому заспокоїтися, — рисак заіржав і здійнявся на диби. Ріна схопила його за гриву і всім тілом притислася до спини зітканої з тіней тварини.

Корвін спішився та схопив коня під вузду. Темрява довкола них густішала. Кінь заіржав знову та, зрештою, заспокоївся.

— Це усього лише пітьма, зіткана з нитей, — Корвін подав Ріні руку, але вона спішилася самостійно. — Вона підкоряється твоїй волі та твоєму розумові. Й емоціям також. Над ними я не маю влади.

— Бісові ниті повсюди, — зітхнула Ріна і вдивилася у долоні. Довкола пальців звивався чорний чад.

— Бісові чи янгольські, — Корвін провів рукою по морді коня, і той розвіявся, ніби залишки цигаркового диму, — Полотно Світу пронизане ними, кожен його міліметр. Потрібно лише навчитися з ними взаємодіяти.

Ріна втерла руки об стегна, та чад не зник. Вона потерла долоні сильніше, і на кінчиках пальців спломенів вогник. Корвін дістав цигарку та запалив від її руки.

— Справжній джентльмен, — Ріна хотіла відібрати сигарету, та її пальці усе ще фахкотіли, тому їй не залишалося нічого іншого, як закусити кінчик простягнутої князем цигарки.

З кожним новим вдихом Ріна відчувала, що заспокоюється. Корвін з показною послужливістю збивав попіл, що грозився впасти за комір її курти. І робив він це щоразу невчасно. Ледь Ріна відчувала, що її руки холонуть, ледь вогник починав тьмяніти, князь мимохідь торкався її вуст пальцями, прибирав цигарку, збивав попіл і повертав назад. Вогонь спломенявся дужче.

На четвертий раз Ріна, врешті, вгамувала полум’я і забрала майже зотлілий недопалок.

—Це єдине, що спрацьовувало, — мовив Корвін, випускаючи в повітря останню хмару диму, — коли я не міг приборкати вогонь.

—Та ти все ще палиш.

— І вогонь усе ще не завжди мені підкорюється, — він підморгнув.

Рисаки виросли, ніби з-під землі. Ріна вагалася, перш ніж узяти повід.

— Іще трохи, — Корвін осідлав коня. — Одразу за тими скелями.

Дві величезні скелі розтинали небо, ніби могутні чорні крила. Між ними залягала ущелина, затягнута туманом. Птахи кружляли попід підніжжям. Ріна скоро побачила, що то були чорні грифи, білоголові сипи та стерв’ятники. їхні уважні очі блищали зголодніло і жорстко.

Забачивши Корвіна, усі птахи, як один, зайняли свої місця на косогорі і схилили голови. Та очей із Ріни вони не зводили.

— Готова ступити на землі істинної столиці Саверу?

— Звучить так, ніби вийти я уже не зможу.

— Лише якщо будеш становити загрозу моїй зграї, — Корвін махнув рукою, ніби йшлося про меню на вечерю. Для птахів на косогорі.

Один із грифів підлетів до князя. Корвін зняв суму з плеча, і птах злетів із нею у дзьобі. Птахи відвели нарешті погляди від Ріни і спрямували їх у далечінь. Дівчина полегшено видихнула.

— Горяни ласі до свіжого м’яса, — князь провів птаха поглядом.

— Ти заохочуєш канібалізм?

— Ми не їмо м’ясо птиці, — Корвін поморщився, та за мить його уста розтяглися в посміху, — лише якщо справа стосується ворогів князівства.

Гриф, влаштувавшись на прискелку, дзьобом розкрив суму. Птахи разом накинулися на неї. Вони рвали м’ясо — сире, просякнуте кров’ю. Один із сипів повернув до Ріни білу голову і закричав — глузливо.

— Жартую. Вони просто відгризають ворогам мочку вуха. Не більш як це, — всміхнувся Корвін. — Ходімо, вони тримають варту уже тиждень. Дамо їм перепочити.

— Вони двоєдушники?

— Багато кланів надають перевагу тому, аби залишатися у подобі птахів поза домівкою. Вони старообрядці, так би мовити. Особливо сороки.

— Вони теж їдять сире м’ясо?

Корвін загадково усміхнувся.

— Хіба що серця. У цьому ви схожі.

Вони перетнули ущелину за кілька хвилин без пригод і затримок. Коли туман розсіявся, відкриваючи перед ними зелену рівнину, що простягалася підніжжям гір, небо сірішало. На землі Саверу опускався світанок. Далеко на заході прозирали перші сонячні промені.

Ріна озирнулася на Корвіна. Він лише підвів її до краю скелі, звідки відкривався краєвид на Пташину Хащину й на долину, на дельту двох річок та на місто, що спочивало в їхньому гирлі.

— Через Ліс Забуття за годину сюди не дістатися. Але обіцяю, воно того вартує, — неголосно промовив він і поглянув на крайнебо.

Зринав ранок, здіймаючи у небо два сонця. Світло поступово, сантиметр за сантиметром, розсіювало тіні над землею. Трава і квіти, дерева і брижі на воді, стіни міста і дахи будинків, що виднілися за ними — усе сповнювалося барвами. Це відбувалося поступово, ніби Боги спустилися на землю і водили по долині величезними пензлями — мазок за мазком. І чим більше світла падало на долину, тим ширшою ставала усмішка Корвіна. Чим глибшою ставала блакить неба, тим яскравіше блищали його очі.

Сонячні промені підкрадалися до узніжжя гір, несучи із собою трелі вранішніх птахів. Поступово запах нічних квітів змінювався свіжим ароматом блакитного цикорію та жовтого воротишу. За містом, до самого обрію, стелилися вже спорожнілі після Мабону поля, і лиш де-не-де самотньо стояли потемнілі стоги сіна, облишені в дарунок духам полів, зокрема кровожерливим Полудницям.

Гніздо було великим містом. Воно було більшим за Нур, більшим за Діт. Гніздо простягалося далі від найдальших районів Метрополя. Місто — дев’ять величезних кіл — було оточене високим неприступним муром. Та мур мав незвичайний вигляд. Він був зведений не з цегли, а з коштовного каміння, грані якого відбивали сонячне світло і здіймали над містом іскристе сяйво.

Подібно до дволикого Януса, над стіною здіймався замок, що огороджував житла містян від погляду подорожнього. У замку не було білосніжних, мов зефір, фронтонів Вовчого маєтку, або похмурих високих вікон Лавариска. Цей замок обійшли віяння суворого класицизму, або химерного бароко, і навіть готика, слава Богам, оминула замок Каганів. Він узагалі мало нагадував житло. Він був радше схожий на живу істоту, яка вороже застигла перед тим, хто мав необережність наблизитися. Правим і лівим фронтами тягнулися гострі мерлони, ніби частокіл ікл. Замок споглядав на Ріну прищуром темрявих бійниць. На високих, ніби роги, шпилях — наче китиці хвостів — тріпотали червоні прапори клану Каганів. Цей замок не ховався у верхньому місті, прикриваючись домами мирних жителів. Цей замок зустрічав гостей і ворогів першим, обіцяючи одних пропустити до своїх володінь, а інших схоронити побіч своїх широких кам’яних лаписьк.

— Ви, князі, певне, усі страждаєте на клаустрофобію, — сказала Ріна, прикривши очі долонею від яскравого вранішнього світла і розглядаючи будову замку. — Та одного разу і ви дізнаєтеся словосполучення «комунальні платіжки». Років так за двісті-триста.

Корвін криво всміхнувся.

— Чи не прагне панна сказати, що їй обридла помпезність князівських палат? Така мука, певне, сидіти біля каміна у мереживних сукенках, атласних черевичках, попивати чай із кабірійської порцеляни і перебирати пальчиками сторіночки романтичних романів із золотим тисненням на корінці, — він скривився, передражнюючи вираз обличчя особливо зніжених примхливих панянок. — Справжнє жахіття.

— Прошу вибачити, князю, але без вашої участі я п’ятнадцять років жила у повній впевненості, що часи абсолютизму канули в Лету, разом із необґрунтованим марнотратством, не завіреним навіть контрасигнатурою, — Ріна скривилася, як скривився Корвін. — Якщо маєте бажання знати, то я б воліла опинитися у моїй квартирці завбільшки тридцять п’ять квадратних метрів, сплатити комуналку за пів року і дивитися Netflix, заїдаючи пережитий стрес попкорном. Та, на жаль, це неможливо, адже Брами у Зовнішній світ зачинені.

— Я маю сподівання, що тобі все ж сподобається мій дім, — незворушно відповів Корвін, і у його голосі пролунало непідробне знущання, — тим паче, що іншого у тебе, здається, немає.

Ріна опустила голову. Роса всихала під її ногами. Конюшина стелилася у траві, і її запах неочікувано болісно, ніби ляпас, нагадав про сад довкола дому, який вона більшу частину життя вважала рідним.

— Гадаєш, я її іще побачу?

— Обов’язково.

Ріна підвела на князя погляд. Корвін, скільки Ріна його знала, ніколи їй не брехав. Принаймні прямо. І тепер він дивився на неї невідривно, ніби переконував, що не брехав і цього разу.

— Потрібно було відіслати іще одного листа. Хоча б короткого. Та замість цього я укладала сумнівні угоди, витанцьовувала на балах і намагалася позбутися надокучливого колишнього.

— Якщо тебе це втішить, — Корвін простягнув Ріні цигарку, — то про усе, що сталося з тобою до закриття останньої Брами, твоя бабуся — не біологічна, проте гаряче тобою обожнювана — знає.

На сонцях очі Ріни, як примітив Корвін, мінилися неправдоподібною синню. Плакати, і він те бачив явно, вона не хотіла, і боролася зі слізьми до останнього. Та битву Ріна програла, хоча й поквапилася це приховати, відвернувшись та втерши обличчя рукавом.

—Тобі, певне, переповідали, що я контрабандист. І це правда. У Зовнішньому світі я маю зв’язки з деякими людьми, лояльно налаштованими до двоєдушників — за помірну грошову компенсацію. Через них я підтримував зв’язок із твоєю бабунею. Щодвоповні, хоча мені і не вдавалося провести тебе крізь Браму, мені вдавалося передати послання.

— І яким було останнє? — вона вдавала, ніби розглядає замок, на якому вигравав полиск від коштовного каміння — ніби північне сяйво.

—Їй дібрали огидну сукню, але вона все одно сяяла на балу. Ми відвідали оперету й під час постановки говорили про політику й Шекспіра. Одного прохолодного вечора ми гуляли тополиною алеєю біля маєтку Івейла. Місяці виринули з-за хмар, і мені здалося, що її шкіра була виткана з місячного світла, — уста Корвіна витяглися в усмішці. — В епістолярному жанрі їй вартує повправлятися, адже її листи позбавлені усілякого відчуття ритму. Як і почуття такту, як бути з вами чесним. І вона усе ще не знає правди. І я усе ще сподіваюся, що поверну її вам до того, як правда відкриється. Тому що інакше, якщо Ріна дізнається, що вона одмінник, її чекає те ж, що й усякого одмінника — відчуття загубленості. Адже відомо відвіку: одмінники залишаються чужинцями в обох світах.

— Чужинцями в обох світах, — протягнула вона, спостерігаючи, як над дахами Гнізда здійнялася зграя круків, аби привітати новий день.

— Якщо вони не знайдуть цілі життя. Так принаймні стверджують оповідки обох світів, — ентузіазму слова князя не додавали. — Проте оповідки часто помиляються. Про мене, наприклад, пишуть, що я божевільний.

З того, як тремтіли губи Корвіна, Ріна запідозрила, що в «Оповідок народів Підмісячної імперії», опісля В. Петрі, міг з’явитися новий автор — той самий, що і в «Словника панства Зовнішнього світу».

* * *

Вони повернулися до ущелини. Між валунів були заховані залізні двері. Корвін натиснув на червону кнопку за одним із валунів. Луною пронісся скрегіт, який Ріна чула лише у Зовнішньому світі. Двері розчахнулися, відкриваючи кабіну. Кабіну ліфта. Дівчина здивовано вигнула брову. Корвін увійшов першим, демонструючи, що ліфт навряд виявиться порталом у пекло. Криво всміхнувшись, він двічі підстрибнув. Кабіна відізвалася ледь чутним скрипом. Ріна ступила крок усередину. Вони спускалися кілька хвилин. Чим довше вони залишалися у тісному замкнутому просторі, тим важче Ріні було дихати. Вона подумки подякувала саверцям за те, що ті не залишили на стінках кабіни написів, наприклад, слова «терпи». Корвін водив долонею по її спині, рахуючи для Ріни вдихи і видихи. До моменту, коли кабіна завмерла, двері відчинилися і вони вийшли на галявину біля Пташиної Хащини, Ріна усе ще могла дихати.

Міст, що вів до брами міста через річку Стир, ряхтів полиском різнобарвного каміння у ранковому світлі. Ряхтів не лише міст.

Брама, що ховала за собою істинну столицю Саверу, викладена зі смарагдів, вигравала зеленню до болю в очах.

— Дуже... у дусі круків, — Ріна скосила погляд на персні Корвіна.

— Ти, бачу, віриш, але просто так. Не розібравшись, що те слово значить. Ти віриш, а не знаєш, чом та як¹, — князь Саверу дбайливо натер рукавом фрака каміння на кільцях.

Він кивнув, пропускаючи Ріну вперед. Рубіни, смарагди, сапфіри, діаманти — й інше каміння, якому в Зовнішньому світі не було назви — зманливо вигравали на сонцях. Кожен крок створював відчуття, ніби Ріна спричинювала акт кричущої наруги.

— Коштовне каміння ніколи не було для нас предметом розкоші, — сказав Корвін, якого абсолютно не бентежило, чи буде каміння так само яскраво мерехтіти після того, як він добереться до брами, — лишень предметами виживання.

—У нашому світі так само говорять про смартфони, які беруть у кредит.

—За лискучу дрібничку багато хто готовий віддати душу, або й усі дві. Ми швидко зрозуміли, що власні душі можемо врятувати, вимінявши їх на маленький камінчик. Здебільшого, — ні краплі веселості в усмішці князя не було. Лише жаль. Можливо, за тим, що Верховна Правителька, яка вирвала його другу душу, вабкою до лискучих дрібничок не була. — Це причина, з якої в Агорі ніколи не було рабів із Саверу.

Ріна спинилася, вглядаючись у напис, викладений маленькими, підібраними розмір у розмір, рубінами: «Дух сам у собі спро-можен творити з Раю Пекло, з Пекла — Рай».

—Як гадаєш, скільки часу піде, перш ніж солдати розберуть цей міст по камінцях? — Корвін її відповіді не дочікувався. — Рівно стільки, аби евакуювати Гніздо і завдати удар у відповідь.

— Ти віриш у те, що професійні військові припинять штурм через діаманти?

— У Прихованому світі одні вірують у Світлих Богів, інші — у Темних. Але абсолютна більшість перебуває у владі блиску каміння.

Варто було їм наблизитися до смарагдової Брами, назустріч їм виступили стражниці — жінки з гострими списами у сильних руках, з гострими ядучими поглядами, що протинали до кісток і навіть глибше. їхні тонкі риси, схожі на пташині, видавали їхнє походження. Та вони не були круками. їхнє білосніжне волосся з відлиском срібних пасем, жовті райдужки очей і гордовиті підборіддя свідчили про їхнє походження так само красномовно, як і їхні носи, які у Зовнішньому світі назвали б грецькими.

— Князю, — одна зі стражниць схилила голову вольовим чітким рухом, сповненим гідності.

Друга опустила голову на мить пізніше, уважно вивчивши Ріну з ніг до голови, ніби та була тремтливою здобиччю.

— Валькірії Саверу, — Корвін кивнув їм у відповідь, — зі зграї яструбів.

Ріна вклонилася, нехай і не таким відточеним вольовим порухом, та, про всяк випадок, достатньо поштиво.

— Ріна Безрідна. За правом народження — спадкоємиця князя Івейла, друга зі сім’ї альфи. За правом вибору — піддана Саверу, — промовив Корвін.

— Безрідна із роду Симургів, — протягла друга стражниця, протинаючи Ріну іще більш пильним поглядом. Вилиски сонць кресонули вістря її списа.

— Із роду Безрідних, — Ріна зобразила усмішку і розправила плечі.

— Раді вітати в істинній столиці Саверу, — тон стражниці був бездоганно ввічливим, хоча і дещицею гостинності не відрізнявся.

Ріна зімкнула руки за спиною. Валькіріям не слід було знати, що вони її збентежили.

— Правила Гнізда однакові для всіх: і для спадкоємців, і для безрідних, і для фавориток з повіями, — стражниця ступила вперед, перехоплюючи списа міцніше. — Потрібно укласти угоду.

Ріна осміхнулася, ніби пустила її слова повз вуха. Рук вона більше не ховала. Полум’я спалахувало на кінчиках пальців, і дівчина дозволяла йому пломеніти яскравіше. Тому що Безрідною вона була з п’яти років, та беззбройною бути наміру більше не мала.

— Твої умови.

— Той, хто входить у Гніздо, має виконати дві умови. Перша: не говорити про існування Гнізда, якщо покинув його. Друга: підкорятися законам Гнізда — кожному, без винятку.

— Перше і друге правило Бійцівського клубу, — Ріна озирнулася на Корвіна. Князь стенув плечима, ніби до церемонії не мав жодного стосунку. Ріна підійшла до валькірії. — Добре, приймається. Потрібен поцілунок чи ви надаєте перевагу іншим різновидам угод?

Валькірія шпарко розітнула списом долоню і простягнула руку, як її простягали ті, хто від рукостискання не був у захваті.

—Яка втрата для фавориток і повій, що угода укладається не з князем Саверу особисто, — Ріна ображено скривила губи.

Вона обхопила вістря списа, і, ледь кров виступила на порізі, міцно потиснула стражниці руку. Полум’я іще горіло у її долоні, і Ріна посміхнулася, побачивши, що обличчя валькірії майже здригнулося, коли та обпеклася.

Передпліччя протяло десятком уколів. Ріна закотила рукав. Під шкірою проступили червоні чорнила. «Vil'ny duh — Vil'ny grad»², — проголошував напис.

—Ласкаво просимо до Гнізда. Почувайтеся як удома, Ріно Безрідна із роду Симургів, — відчеканила стражниця без натяку на люб’язність у голосі й відступила вбік.

Смарагдова брама розчахнулася. Ріна і Корвін попрямували до неї.

— Твоя колишня? — запитала Ріна, задерши голову й розглядаючи перелив смарагдів на стулках.

— Як ти здогадалася? — Корвін провів рукою по волоссю.

Ріна лише пирхнула.

За брамою повільно, з ледь чутним скреготом, здіймалася герса — залізна, а зовсім не смарагдова. Вони ступили у довгий кам’яний хід, що пролягав під замком. Над їхніми головами у пітьмі ховалися важкі решітки з довгими кілками, навіть один з яких міг прицвяхувати людину до підлоги, протнувши з маківки до п’ят. Решіток Ріна нарахувала дев’ять. Наприкінці ходу здійнялася іще одна герса, не менш дивовижна, ніж перша, і лише після того розчахнулася друга брама.

Відкрилася залита сонцями площа — затишна і тепла, яка ніби зійшла зі сторінок казок — уже відредагованих для вразливої дитячої психіки.

Невеличкі будиночки з рожевої цегли у три поверхи горнулися один до одного, ніби увічливі сусіди, які воліли залишити більше місця для пишних садів. У білих парканчиках — вони лишень номінально розмежовували ділянки — ворітця були довірливо прочинені. Розмірено черготіли ножиці садівників. Діти — і двоєдушники, і брауні, і альви — сміялися, бігаючи площею без нагляду, тому їхній сміх лунав іще гучніше.

І літали птахи. Багато птахів різних видів. Канарейки — заходячись треллю. Голуби — із листами у дзьобах. Чорні лелеки — несучи козубці. І круки. Круків у Гнізді було більше від інших. Вони — Ріна була майже впевнена у цьому — зайняли свої місця на червоних дахах довкола площі, аби спостерігати за поверненням князя додому.

—Ласкаво прошу до істинної столиці Саверу, — промовив Корвін. — Місто, яке багато хто називає Вільним містом. Але яке ми називаємо домом.

* * *

— Отже, Ріна Безрідна, піддана Саверу, двадцяти років. Ні з ким не обвінчана, ані перед лицем імперії, ані перед Богами. Не заручена, — побігом перераховувала чиновниця реєстрату, вглядаючись у монітор. Комп’ютери у Гнізді були не найновіші, та працювали, судячи з усього, справно.

— Ні, Ріно, ти не можеш надіслати бабуні імейл. Це внутрішня мережа, яка працює між державними установами Гнізда, — відповів Корвін на її пильний погляд.

Тим часом чиновниця уважно глянула на Ріну, пропонуючи їй відволіктися від захопливої бесіди та востаннє зізнатися у тому, що Ріна не приховує від чиновниці другого рангу якоїсь важливої інформації. Ріна ствердно хитнула головою, підтверджуючи кожне слово.

— Була, — виправив Корвін. — 3 одного до двадцяти років. Однак заручини було розірвано з великодушності нареченого цього літа, за два тижні після Літи. Згідно з традиціями і законами батькові було повернуто обручку, чим було засвідчено, що наречений не вимагає стягнення компенсації, а також не висуває жодних претензій щодо панни Ріни.

Чиновниця знову підвела погляд до Ріни. Ріна — на Корвіна. Корвін же з невинним виразом крутив на пальці перстень з агатом.

—Можна цей прикрий випадок не заносити... — та чиновниця другого рангу уже вписала у базу даних ту частину біографії Ріни, яку та пам’ятала доволі невиразно і воліла б не пам’ятати взагалі.

Чиновниця реєстрату прочистила горло і продовжила:

—На світ нікого не появила. Маєтності чи особистого капіталу не набула. Жодну посаду не обіймає ні при дворі Саверу, ні в інших князівствах Підмісячної імперії. Реєстрацію місця проживання оформите на місці чи протягом двох тижнів?

Вона питально поглянула на Ріну, а та — на Корвіна.

— Внесіть запис про реєстрацію панни Ріни у князівському замковому комплексі через виняткову великодушність князя Саверу.

Чиновниця і Ріна перезирнулися.

—Маю обов’язок уточнити, що новоприбулим підданим Саверу Гніздо надає муніципальне житло завбільшки тридцять п’ять квадратних метрів з можливістю подальшого оформлення у приватну власність. Ви маєте бажання оглянути одне з вільних приміщень?

Вона знову питально поглянула на Ріну, а Ріна — знову на Корвіна. Князь постукував пальцями по стільниці з виразом чомусь дуже задоволеним.

— Князівський замковий комплекс, — повторив він.

Ріна зітхнула і кивнула чиновниці. Та старанно внесла адресу реєстрації місця проживання панни Безрідної до бази даних.

— Отже, тепер ви офіційно зареєстровані як піддана Саверу. З правилами угоди ви ознайомлені, чи не так? — Ріна їй кивнула. — Маю обов’язок вас попередити, що, у випадку порушення другого пункту вашої угоди з Гніздом, вас буде повідомлено тієї ж миті. У такому разі ви зобов’язані пройти до суду задля виплати штрафу, або ж участі у судовому засіданні. У випадку, якщо порушення умов угоди із Гніздом видасться вам спірним, вам слід звернутися з відповідною заявою до суду, і ваша справа буде розглянута у найближчі після звернення три доби. У випадку порушення пункту першого угоди з Гніздом ви зобов’язані постати перед князем Корвіном особисто для визначення Його Світлістю міри покарання, збережіть Боги ваші душі.

Вона поглянула на Ріну. Ріна — на Корвіна. Корвін підморгнув Ріні.

— Порядок проведення судових засідань, — продовжила чиновниця, — а також міри покарання ви зможете вивчити у Конституції Саверу, а також у супутніх регламентних документах. Вам надати копії у фізичному вигляді чи надіслати на мережеву адресу за місцем реєстрації в електронному вигляді?

— В електронному, — відповів Корвін. — Панна Ріна, як і ми всі, турбується про навколишнє середовище.

— Неодмінно вивчу усі необхідні документи найближчим часом, — Ріна кивнула.

— Вітаю вас із набуттям підданства від імені... — вона скосила очі на Корвіна, — від усіх моїх душ.

— А паспорт мені видадуть, чи принаймні проїжджу грамоту? — запитала вона в Корвіна ледь чутно.

— Твоя проїжджа грамота уже на твоїй тендітній ручці. Тут ми лише внесли додаткову інформацію, — Корвін підвівся з-за столу і нахилився, аби поцілувати чиновниці руку. — Ми безмежно вдячні за вашу роботу, проте змушені поквапно відкланятися.

Руку чиновниця подала, хоча й без особливого ентузіазму.

— Князю, маю нагадати вам про необхідність виплати штрафу, — вона знову втупила очі в монітор, уже відкривши, певне, справу самого князя.

— Дуже вдячний за нагадування, сьогодні ж вирішу це питання, — Корвін зазорів усмішкою, яку приберігав на випадок, коли треба було вчарувати пані з неприступним серцем.

Очевидно, серце пані було неприступним настільки, що жодна з припасених усмішок його вчарувати не могла. Вона поглянула на Корвіна з байдужою увічливістю, ніби на будь-якого іншого савер-ця, який простояв у черзі до Ріни і Корвіна і який простоїть після.

— Князю, маю нагадати, — вона розвернула монітор, де відображалася доволі довга таблиця під заголовком «Порушення. Князь Корвін із роду Каганів», — протягом місяця ви двічі пропустили робочі зустрічі та один раз спізнилися, і, у разі повторного порушення, штраф автоматично буде збільшено втричі.

Говорила вона те не без задоволення. Певно, будь-який платник податків на місці цієї скрупульозної пані, була б його воля, вчиняв би ніяк не інакше.

— Надзвичайно вдячний за нагадування, я докладу усіх зусиль, аби подібні правопорушення не повторювалися у майбутньому, — Корвін поштиво кивнув.

Мабуть, вигляд чоловіка, який щиросердно каявся у недоброякісному виконанні службових обов’язків, був єдиним способом змусити чиновницю другого рангу усміхатися. Ріна мимоволі відчула до цієї мужньої жінки повагу: не кожен підданий здатен зробити зауваження Його Світлості без остраху бути покараним на горло.

Вона чиновниці руки не цілувала, а просто потисла, і це, судячи з того, як пом’якшилися риси її обличчя, жінці сподобалося значно більше.

— Куди далі? — запитала Ріна, спускаючись сходами реєстрату зі стійким відчуттям повного оновлення життя. Таке почування вона мала, лише коли відтяла своє колись довге волосся.

— Звичайно, що до суду.

— Оскаржуватимеш правопорушення?

— Сплачуватиму штраф.

— Який сумлінний у Савері князь, — Ріна осміхнулася.

— Будь я хоч на половину менш сумлінним, штраф сплатити все одно довелося 6.

Корвін засукав рукав, демонструючи вигадливі відмітини на руці, що червоніли недалеко від її імені. «Запізнення», — багряніло один раз. «Пропуск», — було виведено під шкірою двічі. Виглядали татуювання не надто добре. Шкіра довкола була запалена. Завитки ледь не кожної літери вкрилися сукровицею.

— Як довго ти із цим ходиш?

— Достатньо довго, аби з величезним ентузіазмом сплатити штраф.

— Почитаю ваші закони якнайуважніше, — Ріна розглядала відмітини.

— Розумний висновок, — Корвін опустив рукав.

Він вийшов до дороги — на здивування Ріни, асфальтованої — і здійняв руку. Зупинився дивний екіпаж. Рухався він без коней, але і гуркоту мотора теж не було чутно. Ріна, як це робили люди Зовнішнього світу у XIX сторіччі, розглядала аналог автомобіля не без скептицизму. Найбільше він нагадував «бенц» 1885 року, фотографії якого дівчина бачила в інтернеті.

— Аналог електродвигуна, — Корвін простягнув руку, допомагаючи їй сісти в екіпаж. — Замість електрики — сила.

— У Прихованому світі увесь цей час був UBER, а мене змушували пересуватися верхи?

— Екіпажі без коней у Підмісячній імперії незаконні. Але ж ми нікому не скажемо? — Корвін підморгнув.

— А двигуни внутрішнього згоряння?

— Заборонені мною особисто, — Корвін назвав водієві адресу — Обитель справедливого правління — і вони рушили, ніби екіпаж плинув повітрям. Ріна вдивлялася під колеса. Її погляд ледь розпізнавав спалахи світлої димки, що летіла з-під автомобіля. — Навіть якщо у Савері накопичиться близько двох сотень машин з вихлопними трубами, уже за десять років настануть невідворотні кліматичні зміни під куполом. З цієї ж причини більшість виробництв у Савері працюють завдяки альтернативній енергетиці. Дуже зручно, коли вмієш створювати повітряні потоки і надавати руху вітровим станціям. І якщо у Чорних горах течуть сім потужних водоспадів, які забезпечують найближчі поселення електроенергією.

Більшість червоних дахів вкривали сонячні батареї. Вітряків з ущелини видко не було, проте, пам’ятаючи їхні розміри у Зовнішньому світі, Ріна і сама б розмістила їх подалі від кордонів.

— Випереджаючи твоє запитання: так, інші князі знають про альтернативні джерела енергії. І ні, вони не планують їх використовувати. І справа не лише у тотальній забороні на будь-які технології Зовнішнього світу, які з’явилися від початку двадцятого сторіччя, — екіпаж зупинився і Корвін простягнув Ріні руку, аби допомогти вийти. — Поглянь правді в очі: вони не хочуть, аби їхня епоха закінчувалася.

Перед ними розчахнулися двері суду — будівлі навдивовижу великої і помпезної, що доволі сильно відрізнялося від приміщення, у якому знаходився реєстрат. Над дверима сяяв напис «Diligite justitiam³...» Суд доволі сильно нагадував будівлю навпроти, «...qui judicatis terram⁴», — переливався напис над дверима білосніжного будинку зі скляним купольним дахом.

— За правосуддя й праведність до слави був піднесений, — промовив чоловік, що застиг перед дверима будівлі. Двері розчахнулися, пропускаючи його всередину.

— Парламент, — пояснив Корвін. — Сьогодні моя присутність не вимагається.

Вони перетнули невеликий порожній хол, у фронтальній стіні якого зяяли три невеличких віконечка. У стіні праворуч біліли двері з написом «Зала судових засідань №1», а у стіні праворуч — «Зала судових засідань №2».

— І часто ти тут буваєш?

Вони підійшли до одного з віконець, і Корвін натиснув на кнопку дзвінка.

— Частіше, ніж мені або решті саверців цього хотілося б.

У віконці з’явилося обличчя пані, що видавалася іще суворішою від чиновниці другого рангу з реєстрату. На її бейджі зазначалося, що вона була чиновницею першого рангу.

— Князю, і знову вітаю. Щоразу молюся Богам, що цей штраф буде останнім.

— Смію запевнити, що молюся про те саме.

Увічливість Корвіна перейшла у режим бездоганної. Він показав чиновниці відмітини на руці і заприсягся — судячи з усього, присягу він у той момент і справді давав щиросердну — що інших відміток про правопорушення на тілі не приховував.

Опісля того чиновниця видала йому квитанцію, на якій буда зазначено сума, що дорівнювала сумі платні, яку Ріна отримала б за три місяці роботи у Вовчому маєтку. Корвін простягнув чиновниці мішечок, що дзенькотав монетами. Чиновниця всміхнулася — і цей усміх міг би бути чарівним, була б вона трохи молодшою — і вивалила монети на стіл. Вона почала неспішно їх перераховувати. Корвін закотив очі — але лише коли чиновниця схилилася над грошима достатньо низько, аби того не помітити.

— Ваш батько за мого життя сплачував штраф двічі, — задумливо сказала вона, споруджуючи з монет башточки. Її величезні, рясно підфарбовані очі — що очевидно було розповсюдженою у Савері модою — скосилися на Ріну. Дівчина проти волі розпростала спину. — Коли зірвав з куща в міському саду троянду для княгині Ігрейн, мир її прахові.

— Троянду? — Ріна нахилилася ближче до віконця, розпливаючись в усмішці. — Як романтично.

— Та це все ще вважається правопорушенням, — чиновниця всміхнулася м’якше, ніж можна було від неї очікувати. — Мор мені в брати, збилася. Наново.

Ріна відчула, як Корвін ущипнув її за бік. Його бездоганна ввічливість дала тріщину. Він метнув очима на годинник з очевидним нетерпінням.

— Моя вельмишановна пані, я спізнююся на важливу правительську зустріч. Чи мали б ви ласку підтвердити, що усі порушення компенсовані? — він сперся ліктями на стільницю біля віконця. Голос знизив, ледь не до хрипоту і вглядався в обличчя чиновниці з тим самим полиском надії, із яким чоловіки роблять коханим пропозицію руки і серця. Чиновниця залишалася і до полиску надії в погляді, і до проникливого тону його голосу цілковито байдужою.

— А другий? — запитала Ріна, вчасно перехопивши руку князя, коли той збирався вщипнути її удруге.

— Того ж дня, — всміхнулася чиновниця не без лукавості і відставила башточку з монет убік, — коли сплачував штраф за порушення і спізнився на засідання Парламенту. Я тоді збилася з ліку. Мати моя Морана, ну от, знову...

Досада у її голосі була удаваною. А от розчарування на обличчі Корвіна удаваним не було зовсім. Ріна відсунула князя від віконця і зайняла його місце.

— Знаєте, я князя за порушення засуджую, звісно, — Ріна краєм ока побачила, як опустилися плечі Корвіна, коли чиновниця почала підрахунок монет наново. — Але, якби він не пропустив одне зі своїх князівських засідань, я була б уже мертвою.

Чиновниця поглянула на неї. Вона тричі кліпнула рясно нафарбованими віями: здивовано, знову здивовано, а тоді — налякано.

— Та ви що! І як ви втрапили у таку неприємність?

— Ви, мабуть, чули про князя Кабірії? — Ріна знизила голос, але не так, коли зізнаються в коханні, а так, коли розповідають страшні казки перед сном. Чиновниця повільно кивнула. Про монети вона забула. — Він тримав мене у полоні. У високій башті над глибоким урвищем. І, коли розпач зовсім поглинув мене, коли я підійшла до краю високої башти, коли поглянула у те глибоке урвище, коли розпрощалася із життям...

Ріна поглянула на годинник.

— Ой, Корвіне, ми запізнюємося, — вона звернулася до чиновниці. — Зовсім я вас забалакала. Усе відволікаю. Тепер через мене князь не потрапить на важливу зустріч. Ось так я йому віддячила за рятунок. Що ж тепер робити?

Вона для переконливості випнула губу, ніби збиралася зайтися плачем.

— Ви не хвилюйтеся так, — сполошилася чиновниця і різким рухом перекинула три башточки монет. — Тут усе правильно. Князю, дані про сплату я внесла у базу даних. Ви вільні, — вона один-єдиний раз натисла на мишку комп’ютера. — Біжіть-біжіть. Тільки скажіть: чим усе закінчилося?

— Я лишилася жива, — Ріна просяяла усмішкою, зовсім не простодушною, і знову поглянула на годинник з тим жахом, із яким заглядають у безодню, знаючи, що вона погляне у відповідь. — Корвіне, час!

Ріна відвела князя за руку від віконця, поки не посипалися уточнювальні запитання.

— Князю! — долинуло у спину.

— Знаю! — кинув він через плече. — Докладу усіх зусиль, аби подібні правопорушення не повторювалися у майбутньому.

Вони зачинили за собою двері суду.

— Кмітливо, — Корвін перевірив передпліччя, відмітки зникли.

— Ти іще довідку у поліклініці Зовнішнього світу не пробував узяти, — вона похрустіла шиєю і пальцями, ніби вони оніміли після бою.

Ріна уже бачила кав’ярню, з вітрини якої долинав аромат рум’яних еклерів.

За круглим столиком у плетених кріслах розпивали каву жителі Гнізда — хто поспіхом, а хто неквапливо. Не одразу Ріна зрозуміла, чому їхній вигляд так привертав її увагу. Одна панянка, волосся якої було зібране стрічкою, провела рукою по трьох пір’їнах. Її подружниця, відставивши горнятко, радісно заплескала у долоні і розсипалася у привітаннях. Та Ріна спостерігала не за стрічками і пір’ям. Вона спостерігала за їхнім одягом. Перша панянка, хоча з її шиї і звисали кілька намистових ниток зі згардами, а на плечі був накинутий розшитий горсик, була одягнута в джинси — справжні, зовнішньосвітні, сині, з дірками на колінах. Її подружниця, хоча сукня її і нагадувала ті, у яких розходжали невридійські панянки, була коротша сантиметрів так на п’ятдесят. Вона погойдувала ногою у чоботі — такі ж Ріна бачила на вітринах магазинів дорогою до університету.

Вона роззирнулася: саверці, хто більш, хто менш, були зодягнуті в контрабандний одяг. Проте усі вони, без винятку, носили рясні блискучі прикраси, що оберігали їхні душі від замаху ворогів.

Ріна питально поглянула на Корвіна.

— Одяг єдинодушників значно практичніший від нашого. Тому я іноді привозив лекала і зразки.

Аромат еклерів ставав ще апетитнішим, а Ріна була до нестями голодна. Вирвавшись із Метрополя, вона не переставала відчувати голод. Він був майже таким само сильним, як і страх, що раптом її знову замкнуть у темному підземеллі, просякнутому кров’ю й гниллю.

—Ходімо, у нас справді запланована зустріч за чверть години.

* * *

Щойно нога Корвіна ступила на сходи, що вели до парадного входу у замок, згори, з двох башт, розлунилися звуки горнів. Вдалечині почувся чоловічий стрункий спів — марш явно військового характеру. Князь прискорив крок, переступаючи разом дві або три сходини.

— Що за зустріч? — Ріна, хоч і могла перестрибувати дві сходини, за Корвіном ледь встигала.

—Тренування, — Корвін, озирнувшись, схопив Ріну за руку і потягнув угору.

Ріна намагалася перевести подих. Перед очима тьмарився світ. Двері замку були чорними, немов вирізьбленими з антрациту. Дві високі, у поверхи зо два, ковані стулки легко прочинилися, варто було Корвінові занести руку над дверною ручкою, що нагадувала роззявлений пташиний дзьоб.

Дівчина застигла на порозі, прораховуючи, як сильно стулки могли її затиснути, якщо духу-охоронцю замку Каганів закортить раптом їх зачинити, ніби пащу звіра.

— Заходь, — мовив Корвін, не обертаючись. — Не в царство ж Мора ти спускаєшся. Всього лишень у замок Каліо.

Ріна перетнула поріг. Корвін, усе ще не обертаючись, простував велетенським холом. Якщо фасад замку було зведено, аби настрашити того, хто заніс ногу над фронтальними сходами, то його нутро, навпаки, дихало привітно, ніби лише й існувало для того, хто увійшов.

Щоправда, у помпезності смаків архітектора все ж можна було звинуватити: гіпостильна зала, велика і світла; колонада вздовж стін, що попирала галереї другого поверху; сходи, які нагадували крила птаха, що витав повітрям.

Вони попрямували ліворуч. Від фаворитного в імперії мармуру летів увись до важких мідних люстр, викуваних у вигляді гнізд, по-звук кожного кроку. Та від каменю не здіймався холод, і високі вікна пропускали багато світла. Промені сонць, що пробивалися крізь скло, огорнуті тонкими візерунчастими обрамками, залишали тіні. Не страхітливі, лишень вигадливі. Корвін прочинив бокові двері, і вони опинилися в галереї, що аркадами виходила у зеленастий двір.

Якщо сад у Вовчому маєтку пахтів трояндами усіх сортів та видів, то атріум замку Каліо потопав у свіжому, ледь гіркому пашінні хризантем. Ними квітнуло все подвір’я. Найбільше — червоними, а іще білими та жовтими. їхні тонкі м’які пелюстки погойдувалися на легкому, ледь морозному вітерці.

Погода в атріумі стояла така ж, як на полях довкола міста. У саду Ріна не помітила жодної квітки, що розпустилася б не в сезон.

Корвін зірвав з куща жимолості кілька ягід та простягнув Ріні.

— І жодного нарциса? — запитала вона жуючи.

— Окрім мене, хотіла запитати? — він гмикнув, споглядаючи на баштовий годинник, який показував за три дев’яту. — Почекай весни. Побачиш і нарциси, і тюльпани. Даліла їх обожнює, тому саджає величезну кількість.

Вони минули водограй, оточений лавицями, і увійшли у хвіртку в бічному кам’яному паркані.

Їх було щонайменше чотири десятки — високі, широкоплечі, озброєні до зубів. Коракси стояли ідеально рівними рядами. їхні обличчя, як одне, були звернуті до двох — найвищих, найширокоплечіших, проте не озброєних нічим, окрім мечів — до Дана і Пала. Коракси завбачили появу князя, та жоден й не поворухнувся.

Корвін кивнув до них, пропускаючи Ріну поперед себе.

— Ти спізнився, — мовив Дан, коли князь Саверу постав перед воїнами.

Годинник пробив дев’ять разів. Корвін зазорів усмішкою.

— Князь ніколи не спізнюється.

— А жере жимолость, — додав Пал і поплескав Корвіна по плечу.

Дан зітхнув. Його борода була густою, та Ріні здалося, що і його вуста здригнулися посміхом.

— Рівняйся! — прогримів його голос над майданчиком. — Струнко! Доброго ранку, коракси!

Вітання кораксів розполонилося, ніби дзвін ідеально відточеної сталі.

— Вільно! — скомандував Дан, і Ріна відчула, що трохи розслабила спину, яку й сама розпростала по команді.

Очі кораксів — у всіх, як в одного, чорні — з цікавістю поглядали на Ріну. Вона усміхнулася, і суворі обличчя, нехай і не всі, осяяли усмішки.

— Я хочу перевірити твою профпридатність, — Корвін підморгнув, спостерігаючи, як усмішка тане на лиці Ріни. Князь обернувся до кораксів. Його голос розкотився майданчиком, посилений у багато разів. — Хто виступить у спарингу з Морановою Чаклункою?

Ріна тепер розглядала кораксів інакше — оцінюючи, як швидко кожен із них зможе змішати її із пилом під ногами.

— Якщо панянці боязко, вона може так і сказати, — прошепотів їй Корвін.

— Панянці не боязко. Панянка озброєна, — Ріна здійняла руку, у якій горів чорним полумінням огніт.

— Чудово. Тим паче, якщо панянка хоче стати Четвертим Вершником, — він підняв пальця вгору, перш ніж Ріна встигла заперечити, — а панянка хоче, адже надто зарозуміло з її боку вважати, ніби у Гнізді вона стане неробою і звісить свої чарівливі ніжки з моєї шиї.

— Отже, князь готовий узяти Моранову Чаклунку на роботу? — протягнула Ріна.

— Також князь готовий добре платити.

Огніт у її руці, наостанок спалахнувши яскравіше, згас.

— Мені потрібен кинджал або легкий меч.

— Зброю для панни! — Корвін потер долоні. — Сьогодні практикуємось без використання сили. Ближній бій.

Мечі кораксів були коротшими за мечі субординатів і більш від усього нагадували довгий листок верби — таким було зручно битися у ближньому бою. Дан простягнув один, він виявився вдвічі тяжчий за будь-який, який під час тренувань давав Ріні Севастіан. Тверезо розсудивши, що шанси не зганьбитися у неї стають дедалі примарнішими, але все ж зберігаються, Ріна обрала кинджал.

Вона відвикла відчувати зброю в руці за той час, який провела у Кабірії. Руків’я холодило спітнілу долоню. У пам’яті промайнули тренування із Севастіаном, озиваючись тоскним болем у грудях. Ріна стисла кинджал міцніше. Вона метнула на кораксів оком, сподіваючись, що виглядала не надто переляканою. Тому що все ж панянці було трохи боязко.

— Я хочу, — Пал вийшов уперед, виймаючи з-за пояса ніж — з довгим, небезпечно блискучим лезом. — Коли іще випаде така нагода?

— Нагода розітнути горлянку чарівній дівчині? — Ріна стала у стійку.

— Опинитися зверху на чарівній дівчині.

Коракси розгиготілися, можливо, уявляючи або перше, або друге. Ріні було не до сміху. Пал був високим, кремезним, і, разом із тим, видавався спритним. Він був Темним Вершником, і міг зітнути голови двом абасам одним ударом.

— Де твої манери? — крикнув Корвін Палу, осміхаючись.

— Облишив у бальній залі. У бою я галантністю не відрізняюся.

— Тобі кінець, — одповів йому князь, і його посмішка стала хижою, — тому що Ріна і в бальній залі світськими манерами себе не обтяжує.

Пал розкрив обійми. Ріна похитала головою: нападати першою було не варіантом. Не так багато випадів вона знала, витривалості мала небагацько, спритності — трохи більше. Собі Ріна давала секунд зо п’ять. Пал розуміюче всміхнувся і зробив кілька випадів — млявих, Далеко не на повну силу.

Вона протрималася чотири секунди. Ухилилася від ножа двічі і один-єдиний раз змахнула кинджалом, перш ніж Пал узяв її у захват.

— І кінець, — розсміявся він і прикусив мочку вуха.

Ріна зітхнула, опустила руки, демонструючи, що здається. А тоді зацідила ногою Палові в пах. Він прохрипів та розімкнув руки. Ріна вдарила йому під коліно. Він впав. Вона приставила вістря кинджала під потилицею.

— Не допускай корто, — сказала вона і прибрала зброю.

Пал перекотився на спину і розсміявся. Ріна простягла йому руку. Вона ледь могла б підняти його, не вивихнувши плечовий суглоб. Пал руку прийняв, і навіть удав, ніби сперся на неї, коли підводився.

— Я ж попереджав, що тобі кінець, — Корвін поплескав у долоні.

—Ніксу біля Малину ти так само вбила? — запитав Пал, втираючи сльози, що пішли від сміху.

—Ти б не хотів, аби Ріна зробила з тобою те, що вона зробила з ніксою біля Малину, — відповів Корвін.

—Дякую, що піддався. Моя гордовитість нехай і не така роздмухана, — Ріна скосила очі на Корвіна, — та теж крихка, залишилася майже неушкодженою.

Пал втер руки об штани, узяв її долоню обома руками і поцілував.

—Я зовсім не піддавався, — голосно заявив він і підморгнув.

Напевне, печать лукавості лягала на обличчя усіх чоловіків з роду Каганів. І, напевне, усім їм вона дуже пасувала.

— На сьогодні достатньо. Я переконався, що ти, Моранова Чаклунко, Четверта з Вершників, більш ніж профпридатна, — Корвін простягнув Ріні ножни від кинджала, а також уподобаний нею меч, натякаючи, що зброю вона собі здобула у постійне використання — заслужено чи не зовсім. Відчувши вагу кинджала на поясі, Ріна зрозуміла, що почувається спокійніше, ніби віднайшла колись втрачену частину тіла. — Від завтра розпочнемо повноцінні тренування. А поки ти воліла б зостатися чи відпочити у своїй кімнаті?

Несподівано для себе Ріна відчула, що радіє не менш, ніж коли пройшла співбесіду на першу роботу у Зовнішньому світі.

— Дай поміркую. Повитріщатися на сорок м’язистих чоловіків при ділі, або ж ніжитися на м’яких пуховицях, — Ріна постукала пальцем по підборіддю. — Складний вибір.

— На сорока трьох, — виправив Корвін. — Включно зі мною, Даном і Палом.

— Я залишаюся, — уста Ріни розтягнися в усмішці, — заради Дана і Пала.

— На іншу відповідь я і не розраховував.

їхні спаринги тривали не чотири і не п’ять секунд. То були довгі й, Ріна підозрювала, тактично прораховані бої. Криваві, тому як послуговувалися вони не навчальною зброєю. І простою демонстрацією сили перед гостею це не було — хіба що трохи з боку Пала і ще більше — з боку Корвіна. Ріна впізнавала прийоми, які Вершники використовували супроти тварюк. Різниця полягала лишень у тому, що вони не спопеляли спарингових партнерів.

Коли Пал сплюнув чималий згусток крові, Ріна ствердилася на думці, що залишок дня їй варто було провести в покоях — аби звільнити себе від солодкого передчуття завтрашнього тренування. Коли Пал підвівся на ноги і через кілька хвилин приклав Корвіна головою об землю, Ріна серйозно замислилася: чи не підшукати в Гнізді інакшу роботу. Коли Дан примудрився вкласти на лопатки обох старших братів однією рукою, Ріна зажадала навчитися битися так само.

РОЗДІЛ 2

Прокляття зграї

Вони зійшли сходами, що злинали вгору, ніби величезні пташині крила. їхні балясини нагадували пір’я, а щаблі вилискували, ніби оперення круків на сонцях. Вогні над сходами запалювалися, осяюючи шлях на другий поверх. Горіло у них не полуміння сили — звичайні лампочки.

Світло в коридорі запалало надто неочікувано і надто яскраво. Ріна завмерла. Дух перехопило. У голові, хоча такого не могло бути, заграла музика.

— Зефіре! — крикнув Корвін. На його лівому плечі з’явився крук — такий же, як і Шу, що сидів на правому рамені, але напівпрозорий, з кровистими очима. — Світло у замку більше не має спалахувати зарізко. І, якщо Пал знову захоче увімкнути музику у вітальні, прослідкуй, аби вона не була загучною.

Ріна простягнула до птаха руку. Зефір загрозливо клацнув дзьобом і увіп’яв у неї кровисті очі — водночас зацікавлені і сторожкі.

Очевидно, духа Зефіром назвали не на честь смаколика, а, радше, на честь духа повітря.

—Дай йому своєї крові.

— Цукерка не згодиться?

— Він має тебе відчувати, — Корвін провів рукою по спині птаха. Лащився він до князя, як і будь-який навчений звір. — І тоді зможе захистити.

Ріна простромила палець кинджалом. Варто було краплі крові потрапити до роззявленого дзьоба, як кровистий колір очей крука став червонішим. І тоді світло в коридорі стало тьмянішим — не надто яскравим, аби відродити спогади про метро-польську темницю, але достатнім, аби не зашпортатись об один з пістрявих килимів.

Вона увійшла у нові покої — з не менш вигадливою обставою, ніж покої у Вовчому маєтку, якби не одне «але». Ріні довелося визнати, що Корвін до її приїзду готувався. Шафа була повна одягу її розміру: жодної невагомої і квітчастої сукні, замість них — брюки, курти та черевики, у яких було зручно вправлятися зі зброєю та їздити верхи. І зовнішньосвітня одежа — навіть шкарпетки з авокадо та інші чарівні дрібнички. Шухляда секретера була напхана її улюбленими цигарками і зовнішньосвітньою газованкою. І книжки — нехай Боги бережуть Корвіна — то були не сентиментальні романи. Здебільшого стародавні греки, новели епохи Відродження та американські постмодерністи. І «Оповідки народів Підмісячної імперії».

Ріна увімкнула воду. Кілька хвилин стояла перед душем, так і не віднайшовши у собі сил увійти. Душова кабіна зовсім не нагадувала кухву з метропольського підземелля. Вода стікала аж ніяк не крижана, а дуже навіть гаряча. Вилаявшись усіма відомими словами, дівчина змочила рушник.

Змінивши одяг на зовнішньосвітній — футболку і джинси — вона послідувала за Корвіном, розглядаючи картини, якими був увішаний коридор правого крила, яке тепер належало їй. Переважно то були репродукції художників Зовнішнього світу, здебільшого — які писали сцени про закоханих із давньогрецьких та давньоримських міфів.

— Улюблена картина моєї мами, — Корвін озирнувся, помітивши, що Ріна спинилася перед картиною Лейтона «Акма і Септимій».

— Дай вгадаю, історія ніжного кохання?

— Історія вічної клятви.

Іще далі коридором вмирали Пірам і Фісба Кранаха, а опісля них — Купідон Берн-Джонса схилявся над Психеєю. На передостанній картині танцювали Вакханки пензля Глейра.

—Засновниці Саверу, — пояснив Корвін. — Евріпід був доволі точним. За винятком одного: Агава вбила не сина. Вона вбила чоловіка, за якого її віддали батьки без її згоди. В іншому — що жінки втекли у гори, що полювали списами, оповитими отруйним для інших зграй зіллям, що носили шкури тварин та займалися виноробством — справжнісінька правда.

— Отже, засновниця Саверу — жінка, — Ріна здійняла брову.

— Савер довгий час був матріархальним плем’ям, а після того — князівством, — Корвін вказав на чорняву вакханку, яка на картині витанцьовувала так, що червона тканина майже злетіла з тіла.

— І що ж могло піти не так? — Ріна окинула Корвіна оком. Згідно з «Життєписом князів Саверу» жінки при владі Саверу були востаннє тисячу років тому. Княгині, зрозуміло, малися, та їхні життєписи вичерпувалися лише розміром виводка, який їм вдалося привести на світ.

— Мої пращури оселилися поруч саверок — по інший бік річки Стир, — Корвін всміхнувся. — І що тільки вони не робили, аби сподобатися гордовитим і диким жінкам. Як будь-які поважні птахи, вони носили їм дичину, хоча саверки були чудовими мисливицями і не голодували. Носили кілки, аби будувати житла — на ці кілки саверки насаджували їхні недалекі голови. Носили квіти, якими саверки били їх, ніби ті були малими дітьми. І стрічки — аби ті могли перев’язати волосся, що, до речі, було зручно, враховуючи їхній активний спосіб життя. Та ніщо не спрацьовувало.

Ріна придивилася до картини. Волосся вакханок й справді було перев’язане. Очевидно, наполегливість чоловіків, що облаштувалися по інший бік Стирі, все ж дала плоди.

— Спрацював лише один засіб — війна, — мовив Корвін. — Коли на саверок пішли війною племена, що жадали повернути жінок у лоно домашнього вогнища і кайдани патріархату, наші пращури виступили на їхньому боці. Бій відбувався і в людській подобі, і у звіриній. І був виграний. Саверки, і ті, кого вони пізніше визнали саверцями, вигнали чужинців зі своїх земель. Та загинув ватажок чоловічого племені. Від нього залишилися лишень три пір’їни. Агава узяла стрічку, яку він колись намагався їй подарувати, і вплела пір’я у волосся. Вона оголосила, що визнає його за свого чоловіка і носитиме по ньому траур до кінця своїх днів. І що зустріне його у наступному житті, якщо на те буде воля Богів. Вона наказала жінкам свого племені узяти братів ватажка за чоловіків, аби його рід не увірвався. Як оповідають, так було засновано рід Каганів. І так ми, саверці, зрозуміли, що жінкам потрібно довго і наполегливо доводити свою відданість.

— Якщо Агава прийняла жалобу, чому вона так весело танцює на картині?

— У давні часи в Савері був звичай танцювати, співати та сміятися на похороні. Який сенс оплакувати покійного, якщо царство Мора — місце для спочинку, а не страждань?

Останньою була картина Юдиф невідомого художника. Жінка тримала в руці голову Олоферна і видавалася надзвичайно задоволеною собою. Ріна придивилася до портрета: у її волоссі також майоріла червона стрічка — достоту, як у вакханок на попередній картині.

— Вона не була саверкою. Вона була єдинодушницею, — пояснив Корвін. — Проте її історія, як історія Томіріс, надихала багато поколінь княгинь Саверу.

Коридор, що вів у ліве крило — крило князя, теж був завішаний картинами, щоправда, зовсім не ідилічного ґатунку. Була «Конфронтація №16» Макса Ернста і кілька його ілюстрацій до «Тижня доброти». За ними слідувала «Казка гнома» Пауля Клеє. Коли Ріна запитала, чи то були репродукції, Корвін лишень загадково усміхнувся і вказав на репродукцію «Саду земних втіх» Босха зі зовнішніх стулок — охоплену сферою землю, що застигла посеред пітьми. Щоправда, полотно видавалося настільки древнім, що дівчина супроти волі замислилася: чи не був репродукцією «Сад», що виставлявся у музеї Прадо.

— Моя улюблена, — князь махнув рукою у бік «Сізіфа» руки Франца фон Штука. — Здається, він не штовхає камінь, а захищає його.

Він провів пальцями по сірій спині, руках, обличчю, стражденність на якому й справді тісно переплелася з подобою радості.

— Але його натуга все одно даремна.

—Чому ти так вирішила? — Корвін схилив голову набік. — Хіба Сізіф не був достатньо хитрим, аби ошукати саму смерть? Можливо, саме цього він і прагнув — отримати достатньо складну для вирішення задачу? Можливо, він усе ще шукає спосіб її розв’язання. А Смерть усе ще чекає, коли зможе обірвати нить його життя.

— Або ж він просто пиряє камінь.

— Можливо, камінь того вартий. — Корвін стенув плечима і всміхнувся.

Якщо круки й займалися контрабандою, то собі вони залишали не менше, ніж доставляли Правителеві. Тому що замок Каганів був повен речей зі Зовнішнього світу. І збирати їх, сюдячи з усього, почав не Корвін. Поруч із шафою, що підпадала під визначення «сімейна реліквія» міг стояти торшер форми, що була популярною у Зовнішньому світі у роках так сімдесятих, до того ж, XX сторіччя, а попід торшером — сучасне крісло, схоже на те, що прикрашали вітрини меблевих крамниць у центрі міста, в якому зростала Ріна. На книжках, громіздких, переплетених шкірою, лежали романи, які можна було придбати біля каси в супермаркеті. Ріна не надто розумілася на течіях дизайну інтер’єрів, та була практично впевнена, що це називалося «богемною еклектикою».

Замість фортепіано Ріна побачила у вітальні вініловий програвач і сучасного штибу музичний центр.

— Як же так, князь не розважає себе вечорами ноктюрнами Шопена?

— Несмак ставити рояль у вітальні, — озвався він, закриваючи, одне за одним, вікна, через які у кімнату поривався студений осінній туман, що зійшов з гір. — Йому місце на сцені. Якщо хочеш послухати, то театральна зала у північному крилі.

— Безумовно, — вона вигнула брову, — разом із величезною бібліотекою, залою для фехтування і темними холодними підземеллями, де стогнуть твої полонені.

— Ти уже непогано орієнтуєшся. Може, мені віддати тобі зв’язку ключів господарки замку?

Ріна пройшлася побіля лакованої різної шафи, що тягнулася вздовж усієї західної стіни. Корвін дещо криводушив, награючи на фортепіано здебільшого класичну музику, оскільки у колекції князь мав чотири полиці, де у хронологічній послідовності були розставлені пластинки рок-груп Зовнішнього світу, ще шість полиць присвячувалися джазу і соулу. Окрема полиця правила під платівки, підписані як «кводлибети». На них були записані сучасні зовнішньосвітні пісеньки, більша частина яких мала доволі соромітний зміст, які мали обробку місцевих інструментів — саме їх Ріна чула на балу в Метрополі. У самісінькому кутку нижньої полиці стояли кілька нічим не примітних платівок. На конвертах чепурним жіночим почерком було виведено ім’я князя та дата шістнадцятирічної давнини.

—Хочу почути у театральній залі, — Ріна простягнула Корві-нові пластинку. — Наживо.

Він дивився на своє ім’я дещо розгублено, з притаєним жалем. Корвін стиснув і розтиснув пальці правиці, задумливо, ніби приймаючи рішення.

— Надто багато поліритмії та забагато фрагментів, які необхідно виконувати prestissimo⁵, — він повернув їй пластинку. — Я не зіграю, не сфальшививши. Вже дозволь мені вберегти моє непоміром роздуте, але крихке его.

Ріна, затримавши погляд на його руках, кивнула. Своєї матері вона не пам’ятала, ніколи не почувала до неї прив’язаності, або ж смутку за нею. Та почуття провини відчувала. Провини за те, що зробила жінка, яку вона не знала, чоловікові, якого вона, нехай і супроти волі, пізнала доволі добре.

— Я можу запропонувати дещо цікавіше, — Корвін дістав із шафи іншу платівку і поставив у програвач. — Наприклад, невдах з підведеними очима, які грають на мерзенно рипучих гітарах.

Ріна дістала іще кілька вінілових платівок, сіла на дуже навіть сучасний диван із різнокольоровими подушками. Заграла мелодія, якої Корвін намагався її навчити — у найкращих традиціях романів Шарлотти Бронте.

— Вечеря готова, — у кімнату, втираючи руки об передницю, увійшла альва. Забачивши Ріну, вона обдарувала її привітним кивком. — Вам у трапезну подавати?

— Навіщо? — Корвін звів голову, перегортаючи пластинку на сторону «Б». Заграла пісня про тваринний магнетизм.

— Гостя в домі, — альва зняла передницю і закинула на плече. Під фартухом була сукня не служниці, а така ж само сукня, які носили інші містянки Гнізда. — Гостинність би показав. Скільки років тебе вчу.

— Даліло, ну що ти. Ріна — не гостя. Вона моя сусідка. І комунальні платіжки ми з нею тепер ділимо навпіл, — він сів на диван поруч і обійняв Ріну за плечі.

—У такому разі вечеря на плиті. Я і так розтеревенилася з вами, мені дітей з садочка ще забирати. Мала за радість познайомитися, Ріно, — Даліла знову кивнула.

— Передай молодшому, аби повернув «Історію держав та імперій Місяця» без малюнків на полях — це сімейна реліквія. Друге видання, — кинув їй Корвін навздогін.

— У ньому опісля твоїх поміток місця не залишилося, — крикнула вона звідкілясь із коридору.

Корвін закотив очі.

— Ти дав маленькій дитині книжку Бержерака?

— П’ять років уже цілком свідомий вік, — князь знизав плечима.

Ріна поглянула на одвірок, де вперше побачила Далілу. У неї виникли підозри, що хлопчик, про якого мовилося, був альві не рідним. Корвін багатозначно всміхався, натякаючи, що свою частину угоди перед ув’язненою виконував з усією ретельністю.

— А чому не Френсіс Бекон? — вона схрестила руки на грудях.

— Його він уже прочитав, — Корвін відкинувся на оплічник дивана, потягуючись. — Як і Мора, і Кампанеллу. Хлопчина унікум. Уже заробив місце в нашому університеті.

— За такої протекції, гадаю, йому все вдасться.

— У Савері не існує поняття «протекції». Навіть більше, якщо хтось порушить це правило, буде серйозно покараний. І справа не залагодиться штрафом, — князь набув серйозного вигляду. — Початкова і середня освіта у всіх однакові. Після закінчення школи саверці проходять іспити з профорієнтації і надалі займаються тим, до чого мають найбільший хист.

— Усе життя? Без права змінити рішення?

— Кожні п’ять років можна змінити сферу діяльності, — він всміхнувся. — Тож звільнитися з посади Четвертої Вершниці ти зможеш не раніше. Якщо тільки не підеш на підвищення.

— Мені точно варто вивчити ваші закони, — вона виразно поглянула на нього, — і перечитати Томаса Мора.

Кухня у замку Каліо нагадувала кухню Ріни у Зовнішньому світі, щоправда, була значно більшою, і стіл у ній не попирав стінку, а стояв у самому центрі кімнати. Дан і Пал, усе ще у військовій формі, сиділи за столом і вигляд мали доволі лукавий.

Їхній кузен обійшов стіл і, споглядаючи Ріну, став позаду генералів, схрестивши руки на грудях.

— Отже, душе моя, слухай уважно і відповідай щиросердно. Чи згодна ти, — протягнув він із театральною інтонацією, — стати Четвертою Вершницею?

Корвін дістав із шафи келих, розітнув долоню і налив туди своєї крові.

— Бути несамовитою в бою зі хтонню і покірною братам старшим своїм Вершникам, — Пал заніс порізану руку над келихом. — Коли стане потреба — прикрити спину у зіткненні чи збігати за вином у льох.

— Виходити на полювання у поліття і в негоду, — мовив Дан, і Корвін протнув йому долоню. Кров потекла у келих тонким струменем. — У болях і здоров’ї.

— Із цього моменту і до кінця днів своїх, — Корвін простягнув Ріні ніж.

Вона занесла лезо над долонею, але зволікала. На її вустах з’явилася посмішка.

— Згодна. З усім, окрім покірності. Тут вам ані кров, ані навіть Боги не допоможуть.

Вона змішала свою кров із їхньою.

Корвін відкоркував пляшку червоного вина та сповнив келих по вінця.

— Якщо хтось із присутніх у цій кімнаті має слово супроти, нехай мовить зараз, або ж мовчить вічність і по тому, — оголосив він урочисто.

Він звів келих до її губ. Напій був терпким, густим і теплим, із ароматом ожини й металу. Корвін зробив ковток наступним. У князя келих узяв Пал, а тоді й Дан. Три лінії, з’єднані у вузол на долоні дівчини, запломеніли чорним вогнем, а тоді швидко згасли. Корвін поцілував її долоню, залишаючи краплі змішаної з вином крові.

— Вітаймо Четверту з Вершників! — Пал забарабанив по столу. — Ту, що хоробро стала у наші ряди і забезпечила нам нагоду напитися цього вечора.

Корвін кивнув Ріні у бік столу. Сам він дістав із шафи тарілки з приладдям і почав накладати їжу.

Пал поплескав по стільцю поруч та пограв бровами. Ріна сіла навпроти. Він змерхнув носом. Ріна відправила йому повітряний поцілунок. Пал зобразив, ніби спіймав його і надіслав такий же у відповідь. Ріна його теж упіймала і зобразила, ніби з’їла.

— У Габор прийшов лист одразу після вашого від’їзду, — сказав Дан, з усміхом спіймавши надісланий йому повітряний цілунок. — Це лист від Посла.

Корвін закотив очі. Облишивши тарілки, він розкрив конверт. Дочитавши його, він знову закотив очі й спалив аркуш огнітом.

Князь накрив на стіл, поставив посередині запечену буженину з гарніром та зайняв стілець ліворуч від Ріни.

— Наступного місяця доведеться везти оброк у Метрополь самим, — сказав Корвін, нарізаючи м’ясо. — Посол відмовився завітати до Габора знову.

Промовив він те з підозріло задоволеним виглядом, і Ріна знехотя згадала про хтонь, що снувала саверським туманом — відносно нешкідливу, але не менш страхітливу, ніж справжня.

Корвін поклав по шматку м’яса на тарілки: Дану обрав шматок, щедро присмачений прянощами, Палові — з м’яким білим жирком.

— Це без мене. Я краще поїду до табору кораксів. Щойно приїхали пташенята, що ледь оперилися. Всі, як один, дикі, сміливі та дурні, — Дан прийняв свою тарілку.

Корвін узяв таріль Ріни та почав нарізати буженину для неї.

— Що, погода у Метрополі не до вподоби? — спитав Пал.

— Там живуть найвільніші та найосвіченіші люди в імперії, якщо не рахувати Саверу. І все у них є для щастя. Але ж ні — ходять смутні, під ноги собі дивляться. Ніби над містом немає огоскіту, і на їхні накрохмалені голови увесь рік періщить дощ, — Дан розмахував виделкою, ніби кинджалом, яким намагався розітнути змальовану ним картину. — Вони, замість того, аби насолоджуватися своїм щастям, лише й думають про усі ті блага, які ще не встигли отримати.

— Ти ж сам учора бідкався, що хочеш черевики саме з будинської шкіри, — розсміявся Пал. — Ніби тобі щороку нові не видають в Обителі воїнів.

— Це зовсім інше, — Дан розітнув виделкою повітря. — Мені ці черевики потрібні, аби насолоджуватися тим життям, яке я вже маю: щоб походжати у них перед красунями і красунчиками, аби із задоволенням працювати у моєму городику. Зрозуміло тобі, пуцьвірінку? — він підніс виделку до обличчя Пала.

— Бачив я твій городик. Розміром з половину центральної площі в Обителі тріумфу. Після першого ж дня розповзуться, — Пал відсунув виделку від обличчя і загиготів. — Прийдеш до коханчиків у гості, грязюки приволочеш, так ще й підошви розгубиш, навіть до ліжка не дійдеш.

Корвін щедро налив Ріні гранатового соусу.

— Я погоджуюся з Даном, — сказала вона, куштуючи м’ясо, яке було настільки смачним, що лише заради нього можна було зостатися у Савері на вічність і по тому. — У нас у Зовнішньому світі говорять, що хороше взуття приведе в хороші місця.

— Вловлюєш сенс, — мовив Дан і, на щастя, відклав виделку. — Хороші місця для мене — не нові місця. Хороші місця — мої місця.

— Якщо вже мова зайшла про хороші місця, — Пал примружився. — 3 твоєї макітри раптом не вилетіло, що ти мав залишити на озері прикорм? Чи будемо знову комарів частувати намарно?

— Із нас двох з макітри щось вилітає хіба що в тебе. Прикорм я залишив на світанку. До речі, — Дан поставив перед Ріною келих з не менш як літрою пива, — а ти рибалку любиш?

—Яку рибалку, курка ти общипана? — всміхнувся Пал. — Ріна у нас панянка. Куди їй із нами лізти у багнюку та морозну воду?

— На тебе ж із кинджалом вона вилізла, — Дан посміхнувся у відповідь. — І, видно, дарма тебе пожаліла, тому що пошани тебе це не навчило.

— Люблю, взагалі-то, — відповіла Ріна. — В дитинстві рибакувала з сусідськими хлопцями.

— Іще скажи, що сливовицю п’єш, — Пал вирячив очі. — Скажи, що п’єш — заміж покличу.

— На твій жаль, полюбляю пиво, — Ріна удала жаль. — На крайній випадок — вино.

Корвін гмикнув, ймовірно, згадуючи пристрасть Ріни до медового вина на святкуванні Белтайну. Плечі Дана затряслися від беззвучного сміху.

— Так підеш? — запитав Пал.

— Заміж не піду, — Ріна пила пиво.

— А на рибалку?

Ріна поглянула у тарілку. Вона не збрехала, що любила рибалку. Та в озері була вода. Багато води. У грудях з’явився важкий ком. Дівчина зробила глибокий вдих.

— Якщо не штовхатимете мене у воду, я із задоволенням доєднаюся. А ти? — вона розломила булку і простягнула кусень Корвінові.

— Не люблю рибалку, — відповів князь і поклав їй іще один великий соковитий шматок м’яса, а сам почав збирати хлібом залишки соусу на тарілці. — Тож вдовольняйся компанією братів.

— Наполегливо не рекомендую брати Корвіна. — Пал схилився над столом із виглядом людини, що розкриває страшний секрет. — Для нього просидіти на одному місці довше п’ятнадцяти хвилин усе одно, що залізти у мурашник — фізично боляче. Тому він або перетворить рибалку в чергове політичне засідання, або, якщо вип’є багато сливовиці, то й взагалі, у, як це у вас у Зовнішньому світі зветься, квартирник. Що так, що сяк, а рибу розлякає.

— Або знову підірве озеро, — Дан зробив чималий ковток пива під пронизливим поглядом Корвіна.

— Це була самооборона, — відповів князь, погладжуючи грань келиха і спостерігаючи не без усміху, як Ріна з ентузіазмом спорожнює свій келих.

— Від риби? — її губи дрижали.

— Від мавки, — відповів замість нього Пал. — Братик тоді був вабкий до їхніх співів. Ну одна його у воду й затягла. Вереску було...

— Верещала, до слова, не лише мавка, — додав Дан.

— Бачу — обидва під плесом зникли, — Пал зробив майже театральну паузу. — Думаю, ну все, виловимо братика з роздертою спиною і вийнятим серцем. І тут як рване.

— Вибух був потужний. І мавки, і уся риба догори черевом спливли, — Дан насупився, та кути його губ тремтіли. Він почухав плече.

— І ти тоді втратив руку? — Ріну охопив жах.

— Такого приниження я б не витримав! — Дан зайшовся сміхом. — Я братика, — він ткнув Палу в бік, — витяг з лап Морани, довелося розплатитися рукою. Хороша була рука, до речі. Біцепс, трицепс — криця.

—Не бреши, ти тоді тонкий був, мов кипариси в Каліпіді, — Пал захопив ліктем голову Дана і кулаком закуйовдив йому волосся. — Завдяки мені ти тепер походжаєш перед красунями і красунчиками, про свій подвиг розказуєш. Якби не я, жоден у твій бік би не поглянув.

Чоловіки розсміялися.

— Це ще не все, — Пал втер сльози, що з’явилися від сміху. — Якби він нам усю ту рибу залишив. Але ж ні. Дозволив узяти тільки цеберко. А решту наказав селянам з околишніх поселень роздати. Мені потім довелося мальків у три рази запускати.

Корвін, всміхаючись, пройшов повз кузенів, і пиво в обох келихах спалахнуло чорним полумінням. Дан зреагував швидше. Пал же прошипів, обпікши губи.

— Може, Корвін і тямить у важливих князівських справах, та на рибалці він не розуміється зовсім, — з удаваним сумом виснував Пал, втираючи рота. — Так що зроби і нам, і рибам послугу — не клич його.

Корвін поставив чайник і дістав із холодильника коробку з еклерами. Визначивши, що генерали надали перевагу пиву, він дістав кавові горнятка. Ріна пальцями показала, що цукру їй потрібно було дві ложки. Князь негайно інструкцію виконав. Собі ж поклав дві ложки меду.

— Князю до душі дозвілля витонченішого плану? — запитала Ріна.

— Це тільки Богам відомо, — відповів за нього Пал, — як він відпочиває, коли і з ким. І чи відпочиває взагалі. Він і сьогодні увесь вечір під столом ногою вистукував, уже либонь кортить ще десяток документів підписати та стільки ж законопроектів розглянути.

— Мені до душі будь-який вид дозвілля, у якому ти складеш мені компанію, — Корвін потягнувся через стілець Ріни, аби поставити горнятко і тарілку з еклером, посиланим шоколадними крихтами — дякувати Богам — шоколад був чорним, а не молочним. Він прошепотів, ледь не торкаючись устами її щоки. — Окрім рибалки.

— Так, гаразд, — Дан раптом звівся, — пора і совість знати.

— Чоботи тобі гумові я захоплю. У тебе який розмір? — Пал встав, жуючи свій еклер.

— Шостий, — відповів Корвін, спершись об оплічник стільця Ріни. — Наскільки я пам’ятаю розмір туфель, які вкрав у тебе в Метрополі.

— О п’ятій чекай біля фонтана. З Дана вудочки. З мене — гарний настрій, — Пал запхав до рота іще один еклер та запив те половиною кухля пива.

— Не забудьте, що тренування о дев’ятій, — кинув їм у спини Корвін.

— З нас усіх все одно запізнишся ти, — відповів Дан, і генерали зникли за дверима.

— І хоч би раз помили за собою посуд, — Корвін зібрав тарілки і відніс до мийки.

Ріна стегном відштовхнула його і увімкнула воду. Вода потекла холодна. Вона відсахнулася і тихо вилаялася. Корвін відтіснив Ріну від мийки і вручив рушник.

— Я не бачила слуг, окрім Даліли, — вона поставила тарілку до шафи, на яку вказав князь. — Потрібно з усіма познайомитися. Неввічливо жити в одному домі з людьми, чиїх імен я навіть не знаю.

— У Савері рабство скасоване раніше, ніж це вперше сталося у Зовнішньому світі. Маю сміливість припустити, що мої предки ці ідеї єдинодушникам і підсадили, — він простягнув їй келих. Ріна ретельно втерла його, перевіряючи, чи не залишилися криваво-винні сліди. — Робітники приходять у призначені дні і години. І, безумовно, я вас одне-одному відрекомендую. Завтра. Після того, як ти відпочинеш, порибалиш і потренуєшся.

Ріна не могла дотягтися до горішньої полиці, аби поставити келих. Корвін безцеремонно скористався цим. Ріна відчула його мокрі долоні на стані. Його теплий подих, що ледь відгонив вином і кавою, на шиї. Її серце зайшлося у грудях. Вона зітхнула, відчувши його губи на своїй шкірі.

Годинник пробив північ. Бій курантів змусив Ріну здригнутися. їй відняло віддих. Келих у руці розжарився, і вона впустила його. До підлоги він не долетів — Корвін перехопив його.

— Зефіре! — гукнув князь, і бій годинника притлумився достатньо, аби не нагадувати про звуки, якими Ріну катували у темниці.

Корвін поставив келих у шафу. Його рука завмерла за кілька сантиметрів від її лівиці. Князь сховав руки за спиною.

—Тобі потрібен час і відпочинок.

—Просто не звикла до місцевих звуків. Дні зо три, й нічого не лишиться.

—Хіба психотерапевти Зовнішнього світу не стверджують, що заперечення і подавлення лише заважають одужанню? — він з майже бездоганною галантністю виштовхував Ріну з кухні.

— Лише у випадку, якщо людина нездужає. А я, як бачиш, не хвора.

* * *

Корвін гмикнув і клацнув пальцями. Різко запалали усі лампи коридору й оглушливо рознеслася музика. Ріна замружилася і закрила вуха. Коли все скінчилося, вона виявила, що сидить на підлозі і розгойдується, ніби божевільна. Бона ледь дихала. А Корвін знову рахував для неї.

— Відпочинок і час, — повторив Корвін, зводячи її на ноги. — Багато відпочинку і багато часу.

Корвін мав рацію, стверджуючи, що з Метрополя Ріна повернулася не в найздоровішому стані. Тому що сни, які мучили її тієї ночі, здоровий глузд створити не міг.

Шахівниця. Не чорно-біла, але чорно-червона. Ріна йшла нею до трону Правителя. Йшла важко. Вона поглянула під ноги: черевики загрузли у згуслій липкій крові. Вгору метнулася чорна змія. Позаду із гуркотом розчинилися двері. Спалахнуло світло. Оглушливо заграла музика. У голову увіп’ялися товсті довгі голки. Вінець був важким. Зала заповнювалася водою, змішаною з кров’ю. Вона підступала до колін. Підступала до шиї. На губах застиг металічний присмак. Було важко дихати. Пельніти схопили Ріну і підняли над червоною водою. А тоді відпустили. Вона падала у кухву, сповнену кров’ю. Потрібно було вдихнути якнайбільше повітря. Але вона не змогла. Її схопили і затрясли.

У спальні горів нічник, сплетений з лакованого хмизу, що нагадував пташине гніздо. Він розсіював тепле м’яке світло по стінах і картинах на них: «Ніне Техуакана» Фріди Кало і «Дорозі з кипарисами» Ван Гога. Палали кровисті очі Зефіра, що сидів на секретері. Шу спозирав на Ріну з узголів’я ліжка. Корвін повільно відпустив її плече.

Ріна торкнулася голови — Вінця не було, та все одно здавалося, ніби його голки втинаються у шкіру. Князь розчахнув гардини, прочинив балконні двері, впускаючи у кімнату запах мокрого від дощу листя, аромат сіна і притлумлений звук кварталу розваг у восьмому окрузі. Ріна обперлася плечем об одвірок. Кожен вдих давався легше за попередній.

— Я збирався випити кави, подумав, ти теж захочеш.

— Ти взагалі відпочивав сьогодні?

— Тебе цікавить: взагалі, або з ким?

Ріна зняла з волосся Корвіна зсохле стебло трави. Запах сіна до кімнати приніс він.

— Радше де.

Вони піднялись гвинтовими сходами на самісіньку гору замкової башти. За дверима — такими ж, за якими у Лавариску ховалася кімната Ріни — виявився пташник. Тільки-но Корвін відчинив двері, їх зустрів рокіт круків.

Раніше то була кімната, дуже навіть житлова. Але на це натякали лише похилена шафа з відірваними дверцятами і дві важкі ковані люстри, у яких птахи звили собі гнізда. На стінах іще залишалися вицвілі прямокутники, та замість картин тягнулись довгі жердини, які слугували крукам замість ліжок та зручних англійських крісел. Замість каліпідських килимів підлогу вкривало сіно. Замість столу з приборами стояли годівниці. Подекуди стіни попи-рали стільці з роздертим оббиттям, ніби Корвін усе ще мав надію, що в круках залишалося більше людського, аніж пташиного.

— Пані та панове! Прошу хвилинку вашої уваги! — Корвін вийшов у центр пташника. Круки стихли. Сотні темних очей звернулися до нього. — Хочу представити вам панну Ріну Безрідну, Моранову Чаклунку, а тепер і Четверту Вершницю. Наслідну княгиню Невриди за правом народження, яка прийняла підданство Саверу заради нашої з вами скромної компанії.

Круки здійняли ґвалт — ніби галасливе жваве вітання величезного невгамовного сімейства.

— Що ж, церемоніал добіг кінця, — Корвін простягнув Ріні лопату. — Час братися до роботи.

Можливо, у круках все ж людського залишалося більше, ніж пташиного. Жодного цеберка з пташника Ріна не винесла. Двоє круків, поважно склавши крила, дочікувалися, коли дівчина наповнить відро вичищеним з годівниць кормом, а тоді несли у розчинене вікно, аби повернути порожнім.

За деякий час обидва відносити повне цеберко відмовилися і з видом доволі грізним від годівниць її відігнали.

— Вони вважають, що тобі потрібна перерва, — переклав Корвін.

Ріна зайняла один зі стільців. Князь заніс у пташник коробки, заповнені свіжим м’ясом.

— Способу зняти прокляття справді немає? — вона погладжувала шию крука, що сів біля неї на оплічник.

— Якщо і є, його знала лише Верховна Правителька.

Молодий крук, що ледь змінив оперення на чорне, вирвав у Корвіна з руки шмат м’яса і випурхнув через балконні двері. Інший крук, у якому Ріна впізнала тітку Софію, полетів услід, перед тим прокричавши Корвінові, судячи з інтонації, вибачення.

— Мій троюрідний брат, — Корвін кивнув на розчахнуті двері. — Народився круком. І людиною ніколи не стане. Якщо прокляття і спаде, тітка відмовиться повертати людську подобу. Вона і людиною була дамою сімейною, а тепер, коли привела у світ уже чотири виводки пташенят, розлучатися з ними навряд захоче.

Корвін продовжив розчищати підлогу під жердинами. Ріна взяла оберемок сіна та постелила на спорожнілих місцях.

— З кожним роком пташник усе більше порожніє. Одні вирішують жити пташиним життям. Інші — помирають. Причина однакова — вони втрачають надію повернути втрачене.

Ріна зігнала круків з жердин й почала їх чистити.

— Ти стоїш під місцем мого вчителя, — Корвін кивнув на одну з них, що була підписана «Кон». Імена щільно лягали попід жердинами одне за одним. — Це він навчив мене пташиної мови: бо вважав за обов’язок закінчити мою освіту навіть у пташиній подобі. Шекспір мовою круків — особливий різновид задоволення.

— Я б узяла у нього кілька уроків, — круки забрали у Ріни цеберко з брудною водою і принесли чисте.

— Минулого року він вирішив, що навчив мене усього, що знає, — Шу сів князю на плече. Його темні очі були вологими. Корвін погладив його. — Вранці я знайшов його тіло на підлозі.

Вони вийшли на балкон. Корвін сів на парапет, звісивши ноги. Ріна такого бажання не виявила, тому стояла обік, поклавши підборіддя на складені руки. Місто, що поділялося на дев’ять округів, кожен ширший за попередній, сповнювалося кольором у перших променях сонць.

— Не варто сумувати, душе моя, — Корвін простягнув їй цигарку. — Вони живі, і, по-своєму, щасливі. І, у певному сенсі, вільніші за нас.

Годинник на ратуші пробив чотири рази. Круки злетіли над містом, трохи покружляли над замком, а тоді полетіли далеко за межі Гнізда по своїх пташиних справах. Корвін провів їх довгим поглядом.

— Чому ти не можеш зіткати з пітьми крила, як можеш зіткати коня?

Корвін здивовано поглянув на Ріну.

— Це не зробить мене круком, — відповів він, та звичної впевненості у словах князя не було.

— Але ж ти і так крук.

Корвін посміхнувся.

— Ти так вирішила, тому що я тобі сказав? Може, я романтизував свій образ?

Ріна розквітла усмішкою, такою солодкою, яку лишень могла зобразити.

— Князю, ви ж ніколи мені не брешете.

— Саме так.

Він спохмурнів, чоловік знову окинув Гніздо оком — уже залите останнім осіннім сонцем. Його очі блищали тим особливим блиском, що з’являвся у момент, коли всередині людини — єди-нодушника чи двоєдушника — зринала надія. Він поглянув униз, на дев’ять кіл, із яких складалося місто, і Ріні здалося, ніби він схилився небезпечно низько, і його руки майже відірвалися від парапету. Здавалося, мить, і він стрибне, розпростає крила і пронесеться над головами підданих. Усе тіло Корвіна було напруженим, ніби струна інструмента перед першим акордом симфонії. Але Корвін парапету не відпустив.

— Не все так просто, — він похитав головою. — Крила радше символ, аніж справжнє оперення. Верховна Правителька вирвала мою другу душу, а з нею і силу.

Шу прокричав і сів князю на плече. Його величезні чорні очі блищали. Ріна простягнула руку. Завмерши на мить, вона торкнулася теплого пташиного пір’я. Шу нахилив голову, даючи зрозуміти, що пещення було йому приємним.

— Як це взагалі можливо: корону відібрати ніхто не може, а от душу — на раз-два?

— Корона — частина єства князя.

— Звучить приблизно як душа, — відповіла вона, задумливо дивлячись на Шу, який вткнувся у дзьобом у її долоню — майже як його господар за кожної зустрічі.

Ріна опустила руку на плече Корвіна, провела передпліччям і переплела їхні пальці. Корвін не дивився на Ріну, але Шу дивився. І було у його погляді щось знайоме. Щось осмислене. Щось людське. Або двоєдушне. Ріну ніби зачинили у капсулі з рідким азотом. Обдало кригою, і, одночасно, ніби повітря розжарилося. Шу схилив голову набік, спостерігаючи за її розгубленим обличчям. Схилив голову по-пташиному. Як Корвін.

Вона зітхнула. Тепер і Корвін поглянув на неї, схиливши голову набік. Це було трохи страшно. Це було страх як очевидно.

— Я, може, і не володію видатними інтелектуальними здібностями, та впевнена, а Данте, Ґете і Мілтон мене у тому підтримають, що позбавити людину душі проти її волі неможливо. Людина може її знищити, може продати, відректися від неї. Та ніхто не може душу відібрати. Ні людську, ні звірину.

Шу каркнув і злетів у небо. Корвін, сполотнілий, провів птаха очима. Його рука схолола. Пройшла не одна мить, перш ніж князь знову звів до Ріни очі.

— Вона забрала твою силу, — її пройняла дріж від почуття, що слова її були правдою, — але твоя звірина душа увесь цей час була з тобою.

— Твої слова мають сенс, — він намагався говорити стримано, та очі його палали, а кути губ тремтіли.

— Якщо силу ти отримав від Темних Богів, а душу ніколи не втрачав, — Ріна поклала долоні на його щоки і заглянула просто в очі, — хто сказав, що ти не можеш літати?

З балкона у небо зірвався іще десяток круків.

Внизу до брами міста з округу, що мав назву Обитель воїнів, мчав Темний Вершник. Князь, забачивши його, з розумінням похитав головою.

— Рибалка, мені здається, скасовується. А це означає, що ми з тобою присвятимо час справам не менш захопливим, — він дбайливо звіяв з коміра її зовнішньосвітньої контрабандної футболки травинку. Князь накрив її долоні своїми. Ріна відчула холод його перснів на своїй гарячій шкірі. Вуста Корвіна вигнулися, ніби серп молодика. — Ти вчитимешся вправлятися з силою, а я — літати.

* * *

Ниті Всесвіту сріблилися у місячному сяйві, ніби розсип зірок, що падали. Справжні зірки де-не-де виринали поміж грозових хмар.

Лібена простягла руки долонями догори. Ниті потягнулися з кінчиків пальців у небо, переплітаючись із хмарами. Ора глибоко вдихнула і промовила молитву Богу і Богині. Вона відчувала так ясно, як ніколи: вони почули її. Місячні промені впали на її обличчя — Ора усміхалася.

Верховний енарей забороняв грати з вітром і хмарами, забороняв бавитися з плесом озер чи торкатися нитей землі. Адже, граючи, було так легко відчути себе Богом. Забуваючи своє істинне місце у Всесвіті, двоєдушник підміняв любов до світу, створеного Богами, самолюбством, віру в абсолютну силу Богів — марнославством, покору — бунтом. Потому двоєдушник втрачав усяку надію врятувати свої душі від мороку Темних Демонів. Так наставляв Верховний енарей.

Проте Ори не були простими двоєдушницями, а тому їм було дозволено торкатися вогню. Бо вони самі були вогнем — істиним світлим полум’ям. Оскільки вогонь в Імперії Сонць був особливо кровожерливим, він забирав тисячі життів. Але вогонь був і порятунком. Він зупиняв недуг, що міг забрати іще більше життів.

На обличчі Лібени промайнула хитра усмішка. Хмари розійшлися, і вона побачила зорі. Нехай вона і порушила заборону вчителя — най пробачать її Род і Жива — та зірки тієї тихої ночі були особливо прекрасні. Чому б дітям Богів, навіть очорненим, ними не милуватися?

Над Метрополем розійшлася пісня Богині.

Лібена, ніби обпеклася, опустила руки. Уста її зімкнулися у тонку лінію. Демони не мали звички спочивати. Пітьма просиналася, варто було лиш краплі світла впасти на неї.

Ора натягла каптур, рука торкнулася порожнього ременя. Серп вона так і не знайшла.

Але Богиня заспівала несамовитіше. З північного заходу.

Лібена осідлала зітканого з білого вогню каракала і кинулася туди, звідки уже долинав вереск Темних створінь.

* * *

Білосніжний огніт розірвав хтонь у стрибку. Зотлілі шматини коричневого слизького тіла розлетілися, наче зірки в небі. Лібена закричала. Біль, непроглядний, ніби сама пітьма у царстві Мора, огорнув її тіло. Не тільки біль. Відчуття: страх, гнів, голод. Пітьма витинала перед очима. Запахи. Смаки. Чуття. Аромати лісу, вересу, крові. Відчуття землі під кігтями — вологої і в’язкої після дощу. Запах смаженого м’яса, його смак. І біль. Голод. Удар. Біль. Удар. Біль. Удар. Біль. Несамовитий голод.

Лібену вивернуло. Абаси скреблися в стінки огоскіту, здряпуючи кігті до крові. Червоної крові.

— Боги, що відбувається?

Її руки дрижали. Полум’я згасало. Вона не могла. Не могла зазнати цього знову. Вбити істоту, що мала розум, мала відчуття і почуття. А ці абаси мали і розум, і відчуття, і почуття.

— Потрібна допомога?

Темний Вершник повів рукою. Спалахнув чорний огніт.

— Ні! — Лібена лишень встигла здійняти правицю.

Та темне полуміння вкрило усе навкруги. Заревіли абаси. Закричав Темний Вершник.

Дим здіймався над галявиною у знов затягнуте хмарами небо.

Лібена згасила огоскіт. Вершник припав чолом до землі. Його стогін, подібний до крику зраненого птаха, стривожив тварин, що зачаїлися у лісі, а може — й лісових духів. Ора поклала руки на його плечі. Чорна димка майже не обпалила рук. Вершник тремтів. Він хрипко дихав.

Вбити його було так просто — лише дозволити праведному полум’ю обійняти його осквернені душі, якщо вони ще жевріли у його тілі. Та Лібена не могла. Не могла вбити іще одну істоту, що мала розум, відчуття і почуття. Не цю істоту.

— Це було несподівано, — просипів він.

— Їхня кров червона, як у нас, — Лібена допомогла йому звестися, — світлих двоєдушників.

З-під каптура Вершника донісся насміх.

— Не це. Я вже стикався із розумними абасами, — Лібена, переконавшись, що на ногах він стояв тепер твердо, хотіла його відпустити, та Темне створіння не випустило її руки. — Але з Орою, що дарує ласкаві обійми — ніколи до цього.

Вона обпекла його огнітом. Вершник прошипів, та шипіння це змінилося сміхом — самовпевненим. Її руку він відпустив.

Лібена задкувала. Він наближався. Світлі пельніти петлями зв’язали його ноги. Вершник ледь не впав.

— Осяйна Оро, — темне полум’я палахнуло довкола нього. Пельніти зотліли, — чи варто гнівитися, коли вірний друг прийшов із дарами?

З-під чорного, ніби беззоряна ніч, плаща, він дістав подібний до місяця серп. Лібена вдячно усміхнулася і потяглася за ним. Але Вершник здійняв його над головою. Гостре лезо небезпечно мерхнуло.

— Віддам в обмін на цілунок.

Щоки Лібени запалали. Та слідом запалав вогонь у її тонкій, майже дитячій руці. Пельніт охопив серп. Вона потягла за ниті. Вершник, хоча вогонь і обпікав його руку, не відпускав.

— Та як у вас нахабності вистачає?

— Брат навчив. Перший із Вершників.

Ниті запалали яскравіше, змушуючи його відпустити серп. Мить, і лезо застигло біля його горла.

— Пам’ятаю, червона нить віщує кохання, а не скору загибель, — він не рухався, лишень здійняв руки.

— Тож буде вам відомо, Другий з Вершників, що червона нить означає долю, а не кохання.

— Хіба це не одне і те саме?

Лібена прибрала серп. їй здалося, що з-під безоднього каптура долинув подих полегшення. Вона ледь стримала вдоволену посмішку. Ора пильно стежила за руками Вершника. Вона була готова зійтися з ним у бою.

— Тільки не для... — вона загнулася.

— Гадаєте, у Темних створінь немає серця? — він зробив крок. Лібена виставила серп. Його вістря поперло груди Вершника.

— Моя сестра. Відведіть мене до неї.

Темний Вершник мовчав.

— Я виконала свою частину угоди. Ви зобов’язані виконати свою.

Її рука здригнулася. З-під каптура долинув стриманий стогін. Лібена прибрала серп. Кров на ньому червоніла у місячному сяйві.

— Я відведу вас туди, де вона перебуває, — цього разу у голосі Вершника не було й тіні сміху.

Сірий неживий ліс постав перед ними після двох годин шляху. Він порожнів — жодної світлої чи темної ниті. Лише голі дерева, земля, схожа на попіл і густий туман, що клубочився нею.

— Вона там, у Лісі Забуття.

Каракал Лібени зник. Вона попрямувала до узлісся. Вершник стиснув її руку. Лібена, насупившись, поглянула на нього. Темне створіння мовчало. Ця мовчанка тягнулася надто довго. Лібені здалося, що місячне сяйво змеркло. Що і небо, і зірки разом із ним зникли. Її обійняв холод. Вона відмахнулася від Вершника і знову покрокувала до лісу, та він спинив її.

— Ніхто, окрім Господаря Лісу, не можу вийти з нього живим.

Можливо, Вершник сказав щось іще, та Лібена того не почула. Вона спостерігала, як, ніби пошматоване павутиння на вітрі, уриваються ниті Всесвіту, що тягнуться до лісу. Ліс не був живим місцем. Ліс Забуття був місцем, де нікому не вижити.

— Ви обманули мене.

— Я лише пообіцяв, що приведу вас до місця, де перебуває ваша сестра. Вона ступила у Ліс Забуття.

Лібена поглянула на Темного Вершника. Побачила вона лише чорноту під каптуром. А тоді знову звела очі на ліс.

— Чому вона туди пішла? Там не може бути тварюк.

Вершник не відповів.

— Ви заманили її туди.

Серп спалахнув білосніжним полум’ям.

— Вона намагалася вбити одного з нас.

Вогонь метнувся до Темного створіння. Вершник вкрив себе огоскітом. Лібена вдарила знову.

— Прийми чесний бій, — вона вдарила знову і знову, — легкодуха темна тварюка. Най буде твоя зграя проклята!

—Проти кого ви боретеся? — вигукнув Темний Вершник. — Проти Створінь Пітьми? Тоді дай відповідь: хіба хоч один із Вершників нападав першим на Ору? Хіба хоч один із нас заніс меча над головою невинного?

Огніти, один за одним, врізалися у стіну з чорних вогняних нитей і розпадалися сотнями іскор, схожими на зорі.

— Ваші серпи більше не знаряддя праведної кари — лише політики.

— Змовкни! — прокричала Лібена. І нехай свою звірину суть вона ховала глибоко всередині, крик її був звіриним — криком каракала.

Вона пішла до лісу.

— Ти не вийдеш звідти живою.

— Я маю повернути її тіло.

— Немає ніякого тіла. Духи Лісу зжерли його разом із кістьми.

Лібена озирнулася. На її обличчі не залишилося і сліду дитячої наївності. Її щоки пломеніли червоною загравою ненависті.

Вона вбігла під покрову огоскіта. Темне полум’я обпекло її, та лише на коротку мить. Вона змахнула серпом. Лезо розітнуло Вершникові руку. Вона змахнула серпом знову, і розітнула руку собі. Вона схопила його передпліччя хваткою воїна — сталевою і холодною.

— Мені шкода, — промовив Темний Вершник.

— Боги — і Світлі, і Темні — мені за свідків...

Темний Вершник відштовхнув її і скував пельнітами.

— Не давай клятв, яких не зможеш дотриматися.

Він осідлав сплетеного з пітьми рисака.

— Клянуся, що стану свідком твоєї смерті. Так що не трапляйся мені на очі, якщо хочеш жити, — прокричала вона йому у спину.

Нехай на шкірі Лібени не спалахнуло ні літери, свою клятву вона мала намір дотримати.

РОЗДІЛ 3

Стрічка для волосся

Місяці піднялися високо в небі, коли крик — несамовитий, а тоді хрипкий — рознісся над Савером.

Ріна стисла голову. Абасів і Вершника, дерева і місяці оповив червоний саван. Рот сповнився смаком крові, змішаної з землею. Ріна дряпала брудними руками обличчя, намагаючись витягти лезо, що протнуло її голову.

— Підводься!

Корвін поставив її на ноги і вклав у тремтливу руку меч. Ріна не могла віддихатися.

Вона усе ще вчувала агонію тварюки.

Це було п’ятнадцяте тренування, і біль усе так само пронизував її, немов уперше.

Абас кинувся на них. Темний Вершник встромив меч у його черево і розітнув тварюку навпіл.

— Більше не можу, — видушила Ріна, захлинаючись слізьми, кров’ю і грудками грязюки.

Корвін штовхнув її. Ріна розтяглася на землі. Князь переступив через неї. Ріну обпекло жаром темного полуміння. Заверещав абас. Шкіру вкрила чорна сморідна хтонська кров.

— Скажи це їм.

Проскреготало лезо. Луснула товста абасяча шкіра. Затхнуло нутрощами ще теплого тіла. Крик абаса. Лязкіт металу. Звук удару та плоті, яку протинають. Стогін Корвіна. Ріна звела голову. Її обличчя палало від гніву. Вона стисла руків’я меча.