Остання данина Саверу

— Та живий я, — він скривився, стискаючи голову, — тільки подзвін стоїть згірший, ніж після діжки медового вина.

Дан поплескав Фелана по перемазаній в землі щоці. А тоді звів очі до неба.

— Боги, — прошепотів він.

— Боги.

Тієї миті те слово шепотіли знову і знову у Савері, Невриді, Будині, Алазоні, Каліпіді, Сатарху і Кабірії. Як і в Метрополі. Як і в Імперії Сонць.

Прихований світ поринув у довге мовчання. Він завмер. Він не дихав.

Прихований світ вглядався у єдиний місяць у небі.

В небі застигла луна, розгонистого стугону, подібного до скреготу Великого Колеса.

Прихований світ вслухався у нього, повільно усвідомлюючи: Прихованим він більше не був.

Здійнявся свист. Він все гучнішав. Ані по-вовчи гострі очі Фелана, ані по-кручи чіпкі очі Дана й Корвіна не помітили її спочатку.

Вони лиш побачили вибух Злетів осліпний вогняний гриб. Задрижала земля. Відгомін вибуху завібрував у кістках Вибуху над Гніздом.

— Морові пси! — вигукнув Дан.

Він і Корвін звелися на ноги. Знову свист. Спломенів чорний вогонь. Дан і Корвін здійняли огоскіт. Його стінки потяглися до дельти рік Стир і Горинь. Ракета трапила у підніжжя Чорних гір.

Знову свист. Ракета влетіла в огоскіт. А тоді іще одна.

— Звідки вони знають координати? — Дан сплюнув кров.

Корвін відповів не одразу. Він ніколи раніш не бачив вибухів такої сили. Ніколи раніше кілька сотень тон не напускалися на здійнятий ним щит. Полум’я випалювало стінки огоскіта. Полум’я, здавалося, випалювало кожен м’яз у тілі.

— Це моя провина, — видушив він. — Зрада за зраду.

Усе вщухло. Тиша дзвеніла хвилину. Тоді дві. І три.

— Здійняти огоскіти над регіонами. Привести в бойову готовність підрозділи у військових станах. Бути готовими вступити в бій! — Корвінів голос пронісся луною понад Пташиною Хащи-ною, його підхопили крики птахів, що спурхнули понад соснами. Крики птахів підхопило вовче виття, рисячий рик, ревет вепрів, клекотливий клич куниць, поклик сов, крик лисиць, ведмеже ревіння, згук оленячого кличу, гелготання лебедів, і його голос розійшовся луною в Муфлоновій ущелині.

Знову свист. Огоскіт Корвіна й Дана розлетівся, наче був не більш як куполом із саверського кришталю. Вибухова хвиля збила їх з ніг. Той вибух розітнувся зовсім поряд. На них впали грудки землі. Вчувся гуркіт. Обвалилася частина північної стіни Гнізда.

Серед долини чорнів кратер. Над ним здіймався їдкий стовп Диму.

Корона князя Саверу палала на голові Дана, та він, як робив це завше, озирнувся на старшого брата. Небом розійшовся новий свист. З-поза плечей князя Даннаміса спломенів вогонь. Він пустив чорні пекучі пагони в небо, вони напустилися в бік Гнізда, зашипіли, заіскрили і оповили місто щільним чорним куполом. Дан знову поглянув на брата. Його вуста, міцно стиснуті, того не вимовили, та очі кричали: «Братику, що мені робити?».

Корвін обхопив голову Дана долонями, нахилився до самого вуха і прошепотів: «Один або тисяча». На кілька митей вони застигли, прихилившись чолами один до одного, заплющивши очі.

—Я почну евакуацію, — хрипким голосом промовив Дан.

-—Як обумовили. Евакуацію населення та Верховної Правительки, — Корвін кивнув і відступив на крок.

Свист. Корвін скривився. Натужно, та він пригадав, що чув подібний звук раніше. Наче величезний серп нісся небом, аби увірвати ниті тисяч життів. Та він гучнішав. Десяток свистів — огидлива гармонія звуків, наче рипіння коліс карети, якою небом неслася Смерть. Серія вибухів пророкотала ближче до Кабірійського кордону.

Корвін споглянув на єдиний місяць, наче на ворога.

Новий вибух. На півночі, одразу за Пташиною Хащиною. Верховний Меланхоліт озирнувся до лісу.

— Рушайте на позиції. Обидва. Я виведу її, — Фелан вхопив Корвіна за плечі. Він не відпускав, допоки той не кивнув.

Старший субординат Фелан Йохевед вбіг до Пташиної Хащини. Верховний Меланхоліт осідлав чорного рисака.

— Можливо, ми і справді розгнівали Богів у Белтайн, душе моя. Та Мор і Морана мені свідки, ні ти, ні моя зграя відповідати за це не будете.

Він пустив коня на південний схід.

* * *

Та ніч була тихою і темною. У поселенні на одну вулицю біля Блакитного озера не було чутно нічого, окрім цвіркунів, що раптово прокинулися. «Недобрий знак», — бурмотіли старі і переверталися на інший бік, аби більше не заснути.

Земля задрижала, як не дрижала до того. Небо заскреготіло, як не скреготіло до того. Цвіркуни змовкли. «Недобрий знак», бурмотіли старі і переверталися на інший бік, геть втративши надію заснути.

Вулицю розітнув крик.

Чолов’яга йшов, хитаючись. Його одяг пахтів хмелем.

— І стане в небі один місяць. І стане епоха, коли не відрізнити, де світло, а де — пітьма.

Собаки завили. Один кинувся слідом, намагаючись вхопити чолов’ягу за штані.

— І стане пітьма, — продовжував лементувати він. Його обличчя осявали вогні, що палали у вікнах, — і впаде стара епоха.

—Замовкни! — гаркнули йому в спину.

—І на скалках втраченого зійде двоєдина сила.

Потік води збив чолов’ягу з ніг. Він упав у брудну, стоптану колесами возів землю і розсміявся. Пес заскавчав і відстрибнув. Але знову напустився на холошу його штанів.

Хлопчик, якого збудили крики чолов’яги і неясний гулкіт, визирнув у вікно. На мить їхні очі зустрілися. Чолов’яга розсміявся.

— І настане епоха, коли не відрізнити, де світло, а де пітьма, — він дістав сулію і відсалютував хлопчикові.

Він приклав горлечко сулії до розтягнутих у посміхові вуст. Напій потік його бородою. Хлопчик стиснув підвіконня. Йому здавалося, чолов’яга говорив саме до нього. Говорив довірливо, наче розкривав найбільшу таємницю, що коли-небудь була вплетена в Полотно Світу:

— І впаде стара епоха.

Гулкіт у небі посилився. Чоловік відкинув голову, намагаючись струсити в рота останні краплі пійла. Він завмер. І розсміявся. Його широко розплющені очі зачаровано взиралися у небо. Хлопчик простежив за поглядом чолов’яги.

Небо осяяв спалах.

—Матінко, глянь! — хлопчик припав обличчям до вікна. — Дощ із зірок!

Чоловік, усе ще сміючись, підморгнув хлопчикові, підхопив собаку і побіг геть — до блакитного озера.

Дощ із зірок впав на поселення. Воно спалахнуло оскаженілим вогнем. Хтось нестямно закричав.

Матінка схопила хлопчика за комір і відтягла від вікна тієї самої миті, як дах будинку навпроти оповило полум’я. Пах гару сповнив легені хлопчика. Матінка жбурнула його у темник під підлогою.

—Не виходь, поки не дозволю, — кинула вона і зачинила люк.

Він втиснувся у кут поміж солінь і затулив вуха. Там, нагорі, повітря повнилося криками. Так кричали свині, коли батько не влучав їм у серце з першого удару — відчайдушно. Хлопчик втискав долоні все сильніше. Але крик не вщухав. Здавалося, кричало все поселення. І було не відрізнити чоловічих криків від жіночих. Вони злилися у єдиний страшенний вереск. Вереск, що був голоснішим небесного скреготу у ті ночі, коли один з місяців ставав прозорішим. Двоєдушники нагорі все кричали і кричали. Невже боги вважали, що їх, двоєдушників, можна вбивати так само, як свиней? А, якщо то не були Боги, тоді хто? Хто не вважав двоєдушників людьми?

Пах гару посилився. Крики розтиналися просто у хлопчика над головою. Він затис її поміж колін. Він застиг, і не змінював пози іще довго після того, як крики стихли. Він пообіцяв собі, що не полишить темника, допоки матінка не дозволить. Він іще не знав, що порушить обітницю, що вийде з темника, так і не дочекавшись дозволу. Він іще не знав, що, коли вийде, знайде посеред згарища, яке колись було його домом, двоє обгорілих до невпізнання скелетів — батька і матінки.

* * *

Лія зіскочила з біди і звела голову. Птахи — круки — проривалися до Нуру. Вони кружляли довкола огоскіту. Дівчина обійняла дитину, прив’язану до її стану полотном, розшитим золотими нитями.

— Опустити!

Щит блимнув на дві миті. Коракс постав перед княгинею у чому був, уклонившись.

—Ви маєте протриматися, допоки Верховний Меланхоліт не зупинить наступу на Сході.

Дія насупилася. Вона вчепилася в плече коракса сталевим міцним хапом.

—Де її величність?

— Старший субординат Йохевед виведе її з Пташиної Хащини.

Далеко, на півночі, там, де закінчувався Вовчий Ліс і розпочиналася Пташина Хащина, пролунав вибух. Дія відпустила коракса і стиснула «триниття». Та лише на кілька митей. Вона знову обхопила кораксову руку.

— Князь Даннаміс, де він?

Почувся свист. Зовсім близько. Вони завмерли, сторожко прислухаючись до нього. Коракс отямився першим.

—Князь Даннаміс просив передати, що наполегливо рекомендує вам і сину вирушити до Гнізда, — відчеканив коракс. — Таким чином він матиме змогу захистити вас.

Лія споглянула на їхнього сина. Дитя здійняло на неї величезні розгублені очі. Його губи скривилися, віщуючи плач. Чи розумів він, що, можливо, обидва його батька можуть більше ніколи не побачити ані цих скривлених вуст, ані зморщеного чола? Чи запам’ятає він їх, якщо ця ніч стане останньою для них трьох: Лії, Фелана і Дана?

Ракета обрушилася на огоскіт. Розірвалася осліпним вибухом. Нур охопив дрож. Лія заледве встояла на ногах. Субординати, зітнувши зуби, тримали стрій.

—Гніздо обстрілюється? — вона гойдала сина, який заходився у неї на руках.

—Місто і водоспади. Вони знають про існування бомбосховищ, — відповів коракс.

Лія мовчала кілька секунд, невідривно вглядаючись у лице дитини.

—Тоді наш син залишається тут. Принаймні, якщо нашим нитям судилося увірватися сьогодні, ми загинемо вдома — як княгиня і наслідний князь Невриди.

Коракс вклонився. Він обернувся птахом. Щит блимнув, випускаючи посланця.

Тисяча кораксів зайняли позиції серед субординатів. Огоскіт довкола Нура запалав з новою силою.

—Передати регіонам наказ, — оголосила вона. — Чого б це не коштувало — здійняти щити над регіонами і протримати, допоки я не дозволю їх опустити. Усе, кожен сантиметр Невриди, має бути накритим.

Вона знову споглянула на дитину. Приклала вуста до його маківки, заспокоюючі. А тоді звела руки, і поміж ними заяскрілося жаріння.

Лія виплітала. Знову, і знову. І знову. Огоскіт тягнувся Нуром, розтягнувся на два кілометри довкола столиці. Та на тому застиг. Колись Лія стояла посеред вітальні Ведмежого маєтку й переконувала князя Мадія, його дружину і сина, що сильна. Що стане сильнішою. Та вона була зарозумілою дитиною. Тому що її сили не було достатньо, аби накрити північний регіон. Піт заливав їй очі, м’язи її рук тремтіли. З її вуст зривався тремтливий напружений подих.

Вона вчула вдалині клич вепрів, рисей, сов, ласиць і лисів: їхніх сил теж було недостатньо. Вони давно втратили вміння торкатися хмар, як те вміли робити їхні пращури.

Син плакав. Його лякали вибухи. Але плач уривався сміхом. Його розважав розсип фосфору, що опадав на огоскіт. Дія наспівувала йому — пісень, які співала їй в дитинстві мати. Та скоро голос її захрип. Скоро в неї не лишилося сил співати. Дія відчувала: її вени от-от спорожніють.

Княгиня похитнулася. Її підхопили.

— Сестро, дозволь нам допомогти, — то був голос однієї з жінок, з якою Дія таємно зорганізовувала служби Темним Богам.

Княгиня роззирнулася. До них підійшли селяни — ті, що бажали відібрати тіло її батька, ті, що потому стали з нею пліч-о-пліч у битві супроти Правителя. Її народ. Її зграя.

Нурці та мешканці найближчих сіл оточили її. Вперед вийшов старий — Гідеон.

— Говори, що робити, княгине.

Вийшов селянин — той, якому вона тиснула руку біля воза з тілом спочилого князя Івейла.

— Кров не водиця, княгине. А наша кров майже порожня вже кілька поколінь. Та, може, що й вичавимо, та й складемо, краплю до краплі. Диви, може, що й путнє вийде — може, і ніц не вийде. Але ми можемо разом докласти усіх зусиль.

Дія стисла його в обіймах — у заміцних як для тендітної пані.

Княгиня простягнула руки. Одною обхопила незграбну мозолисту долоню селянина, а другою — тендітну руку її посестри за вірою. Вони всі — увесь Нур — звели очі до неба.

Минуло багато часу. Та, зрештою, стінки огоскіту дотягнулися до Вовчого маєтку, тоді — станиці Підлісся, а згодом — і Наури — старої столиці Невриди.

З усіх регіонів Невриди долинули поклики. їм теж вдалося. Лише коли пани, містяни й селяни стали пліч-о-пліч супроти спільної біди, вони спромоглися здійняти огоскіт над кожним сантиметром Невриди.

Лія заплющила очі і вознесла молитву Богам — молитву вдячності. А тоді розкрила стривожені очі й поглянула на північ, і вознесла іншу молитву — молитву про те, аби побачити знову тих, разом із ким залишалося по шматку її серця — тієї його невеличкої частинки, яку Лія не віддала народові.

Вчувся хрускіт. Лія опустила погляд. Підняла ніс чобота. Вона розчавила свій кишеньковий годинник. У Лії стислося серце, і вона знову поглянула на північ.

* * *

Мадій похитнувся. Тримати огоскіт було несила. То тут, то там спалахувало багряне сяйво.

На щит, здійнятий над Будином, напускалися ракети, бомби і Боги лише знають яка ще єдинодушницька зброя. Вони протинали небо свистом, оглушували вибухами. Здавалося, уся вага світу впала на Мадієві плечі.

Праворуч від князя раптом згасло багряне сяйво. Другож упав замертво. Князь відвів погляд: той був молодий, політок Жюліана. Такі молоді не мали помирати. Чоловік озирнувся — там, з-поміж молодших другожів, огоскіт тримав його молодший син. Його не мало тут бути. Й Амага, певне, зненавиділа Мадія за це, але він, молодший син, не народжений для корони, тепер став наслідним князем Будину. І сором був би їхньому роду, якби наслідний князь Будину ховався від ворога під материною спідницею. Син, блідий хворобливий нащадок, гиготів з жартів молодших другожів — своїх однолітків, що пристали на службу не набагато раніше від нього.

—Я покладу двадцятьох, — звів підборіддя один з них.

— А я тридцятьох, — Бал випнув груди.

Та їхній зарозумілий сміх увірвався. Вони вчули свист. Усі, як один, звели руки, і їхні ниті потяглися до десятка тисяч інших нитей. Узбережжя накрив огоскіт.

З десяток ракет напустилися на щит. Вибухи відлупили болем у кістках. Мадій знову озирнувся до сина. Його руки йшли треметом, та бліде худорляве обличчя набуло впертого виразу. Князь кивнув: впертість була не меншою чеснотою, аніж фізична сила — навіть для ведмедів.

— Тримати оборону! — з горла князя вирвався лютий ведмежий рик. — Не дати їм висадитися на берег! — піт заливав Мадію очі. — Протриматися до появи його величності!

Руки пройняв жар. З горла Мадія зірвався рик — так само ведмежий, але не лютий — зранений.

— Опусти руки! — Амага вхопила чоловіка за передпліччя, засотала рукави, здійняла розгніване лице. — Ти палаєш ізсередини.

— Якщо на те воля Богів...

— Воля того блазня і його шльондри, — Амага увіп’ялася нігтями в роз’ятрену плоть. — Вони лишили нас на поталу, а самі відсиджуються на півночі у своїх бомбосховищах.

— Не смій.

Амага кивнула в бік укріплень, що простягалися пляжем.

— На кістках вони збудують майбутнє, — Амага стискала Мадієві руки ледь не до хрускоту. Він вчував: якщо навіть забажає вивільнитися, не зможе. — На кістках нашого сина і на твоїх.

— Жінко!

Мадій скинув її руки і вчепився у шию. Він давно не наближав свого лиця так близько до її обличчя. І то було вперше, коли Мадій це зробив не в пориві пристрасті.

— Наш ворог — вони.

Він вказав на незліченну флотилію, що насувала з-за горизонту. Боки кораблів нагадували тіла абасів — мокрі й сірі. Ті, хто плив на кораблях, підозрював Мадій, абасів нагадували не менше — не зовнішністю, проте жагою до крові.

— Той ворог поки не відняв у мене жодного сина, — вона штовхнула чоловіка в груди.

Князь зашпортався об скрижаніле каміння. Похитнувся. Ниті увірвалися, й огоскіт над Будином побляк. Мадій вхопився за корону. Вона наповзла йому на очі. Повільно, не зводячи з дружини погляду, він опорядив її. А тоді розпростав плечі. Амага відступила. Зіниці її очей, що до того розширилися в пориванні люті, тепер стислися до маленьких ляпок. Мадій зробив до неї крок. Амага звела підборіддя.

—Вони не з’являться, — в її голосі плескотіло болюче самовдоволення.

—З’являться, — прогарчав Мадій. — Та ти того не побачиш. Бо я наказую тобі повернутися до Ведмежого маєтку і не полишати його до завершення війни.

Амага затремтіла. Її лице розчервонілося. На чолі виступили вени. Вона стискала пальці, наче намагалася звести руки та вхопити Мадія за шию. Та вона так і не здійняла їх. Натомість її ноги зробили крок, а тоді й ще один. Вона підійшла до сина.

—Ходімо.

Але її син, метнувши оком на товаришів-другожів, не поворухнувся.

—Бал лишається зі мною, як майбутній князь Будину.

З вуст Амаги зірвався чи то сміх, чи то схлип. Її пальці майнули щокою сина.

—Naiy dyhi sil'niki, nashi sdeteli proshy slat' nasledky moemy stezhy lazny⁵⁸.

Вона підійшла до ведмедя і, зволікаючи так сильно, як лише дозволяло їй її непокірне тіло, залізла духові-охоронцю на спину. Амага довго дивилася — не на Мадія, на його корону, ніби сподівалася, Що та зрештою спаде з його чола. Потому вона розвернула звіра і попрямувала в бік Ведмежого Вітролому.

Плечі Мадія охляли, заледве постать Амаги втонула серед стовбурів дерев. Він потер передпліччя й поморщився. А тоді розім’яв шию так, наче на неї звалилася уся вага світу. Із князевих рук потягнулося осліпне біле полуміння. Жагучі ниті пострумували ввись, вплелися у щільний купол огоскіту. Щит над Будином спалахнув яскравіше. І ще десяток ракет розірвалися в його стінах.

Ліворуч від Мадія вчувся хрип. Іще один другож упав замертво. І він знову кинув на сина погляд — погляд не настільки впевнений, як першого разу.

А тим часом незліченна сіра флотилія єдинодушників невпинно наближалася до берегів Будину.

* * *

Здійнявся ревіт. Море чорних вод розверзлося. Здійнялася висока хвиля. Бризки окропили холодний пісок пляжу.

Чоловік, що сидів на березі вже багато днів і ночей, не сходячи з місця, звівся на ноги.

Він чув вибухи. Величезну кількість вибухів, що падали на землі Каліпіди, наче бризки солоної води на пісок. Та він заледве помічав їх. Як заледве помічав, що у небі сяяв всього лише один місяць. Але тепер очі його пожадливо спозирали на сплеск заввишки у половину скелі Бешик.

Він крокував до води, шпортаючись об гостре каміння, недогорілі килими і скрині з крамом, байдуже ступав коштовностями і монетами. Він не зводив з неї очей.

Сцилла зметнулася над водою. Її світла, із золотавим відливом, луска блищала у місячному світлі. Потужний, гострий, наче меч, хвіст несамовито вдарив по плесові.

Обморожені ноги чоловіка все швидше крокували піском: шпорталися об каміння, килими і скрині, ступали на коштовності і метали. Він побіг.

Сцилла люто заревіла. Здійнялася хвиля — вища від попередньої — і розбилася об залишки пірса.

Вода відлила, залишаючи по собі лишень мокрий пісок. І її. Аріелла припала чолом до землі. Її груди протнув кашель. Чоловік впав поруч неї на коліна і накинув курту на плечі.

—Ти все ще тут.

Вона не прийняла його руки — такої ж холодної, як її власна. Княгиня натягла курту і звелася. Її ноги, що відзвичаїлися почувати стійкий ґрунт, підігнулися. Чоловік підхопив її. Аріелла відчула, як під долонею б’ється його серце. Так, як раніше билося її власне — коли вона дивилася йому, який слідував за Корвіном, у спину, знаючи, що може більше ніколи не побачити.

— Я чекав на тебе. Я знав, що ти повернешся.

Аріелла спозирнула йому за плече. Її зіниці розширилися.

—Мор мені в брати. Отже, не здалося, — вона відштовхнула чоловіка.

Княгиня Каліпіди посипала матроською лайкою єдиний місяць у небі.

—Як давно? — вона вхопила чоловіка за плече.

—З тої миті, як ти поцілувала мене, — він стиснув її пальці. — Не можу думати ні про що, окрім твоїх вуст, твоїх очей, твого голосу. Прошу, забери мене з собою.

—Місяць! — вона схопила його за комір сорочки і струснула. — Як давно він один?

Чоловік здійняв подивований погляд до неба. Рот його привід-крився. Брови войовничо насупилися. Справа була не в місяцях, і навіть не в одному.

Він вчув свист.

Вибух. Земля здригнулася. Скеля Бешик втонула у густому диму. Сипався град каміння. Чоловік штовхнув Аріеллу на пісок і припав над нею. Він почував, як здригається тіло княгині від глибокого кашлю. Та він не дозволяв їй піднятися, допоки останній камінь не впав на пісок поруч них.

Врешті Аріелла виборсалася з обіймів чоловіка і поглянула вгору. Її вуста зігнулися розпачливим вишкіром. Жінка стиснула кулаки, піщинки в’їлися в шкіру її долонь. Скелі Бешик — колиски ольвців — більше не існувало. Аріелла заревіла. То був повний гніву, відчайдушний вереск.

Небо розітнув новий свист.

— Вдруге ви її не знищите.

Вона звела руки. У небо здійнялося білосніжне полум’я. Ольву накрив огоскіт. Княгиня здригнулася від удару. Її легені знову розривав кашель. На чолі з’явилася випотина.

Луна вибухів розрокоталася на заході — в Остії, Ніконії, Фісі і Тірі. Княгиня загарчала. Огоскіт розповзався узбережжям. Полуміння рожевіло.

— Ти вб’єш себе, — чоловік стиснув її зап’ясток.

Аріелла штовхнула його ліктем у груди.

— Вони зранили мене, коли розбили Ольву, — крізь зуби процідила вона. — І добили, коли спалили мій хворий народ у полум’ї. Аріелли давно нема. Залишилася лише корона.

Її вени горіли. Огоскіт протягнувся через дельту Сейму і досяг Остії. Раптом княгиня відчула, як стінок щита торкнулися. Не зброя єдинодушників. Полум’яні ниті. Вона озирнулася. Чоловік здійняв огоскіт. Його вогонь — тьмавий, який бував у простолюдинів — переплівся з її власним.

— Ідіот, ти навіть не пам’ятаєш мене.

— Моє серце ніколи тебе не забувало.

Їхній огоскіт дотягнувся Ніконії, і до Фіси, і до Тіри. На нього напустилася іще дюжина ракет.

— Навіть як моєму серцю залишився жалкий десяток ударів, я не покину тебе, поки не проб’є останній, — він усміхнувся їй. — Я більше не залишу тебе.

— Яка дурість, — очі Аріелли заблищали. Її серце забилося частіше — як того дня, коли вона вперше зустріла цього чоловіка.

* * *

Карлін, Амелія і ще десять тисяч альвів та брауні сунули крізь південну частину Пташиної Хащини. Сунули поспіхом. їх переслідували. Вони прямували на схід — туди, куди Катон хотів направити їх супроти волі. Туди, куди вони прагнули тепер потрапити з власної волі.

Ліс гудів. Із кожним вибухом, який гримотав над Підмісячною імперією, земля здригалася. Та не від розірваних ракет. Той дрож, здавалося, здіймався з-понад самих надр землі. Він струмував стовпами дерев, розходився чорним віттям, бринів у повітрі. Він здіймався щоразу, як з півночі, сходу чи півдня доносилося розпачливе виття, або сутужний ревет, які сповіщали: загиблих стало більше.

—Вони розбудили духів. Це недобре, — Амелія сторожко метала лискучими котячими очима на підлісок обабіч них. Вона їх помічала — неясні тіні на периферії зору.

Свист пронісся понад їхніми головами на південний захід. Земля знову здригнулася. Луна ще кілька секунд гуділа лісом. Але за нею не забриніла тиша, яка буває у зимовому нічному лісі.

Амелія і Карлін перезирнулися. Розрокотівся ревет — не хтонський, і не двоєдушницький. То було одвіковічне дике ревтіння. Воно, наче вихор, закружляло понад ними. Заскреготало віття. Завібрували стовпи сосен та дубів. Тепер тіні помітила не лише Амелія. Наче тремтливий темний серпанок, вони майнули на південний захід.

— Krev⁵⁹, — розійшовся шепіт над ними.

Вдарив крижаний північний вітер. І тіні закружляли темним нестримним танком.

— Kiev kupno krev⁶⁰.

— Dyhi sil'niki, — Амелія вхопила Карліна за руку. Гострі кігті увіп’ялися в його шкіру. — Таки розбудили. Вони відчули кров.

Позаду чулося шарудіння. Карлін і сам увіп’явся в долоню Амелії. Проте потягнувся до меча. Серце зайшлося нестримним биттям. Карлін добре пам’ятав запах гниття, моху та зопрілого листя, який тягнувся з пащі Пана. Та рука брауні перехопила ефес меча міцніше.

— Це не духи. Це малі народи, — почув він шепіт Амелії.

Шарудіння згучало праворуч. Тіні густішали. Амелія дістала пістолет. Клацання запобіжника розітнуло напружену тишу. Альва наставила дуло поперед себе. Примружила очі, цілячись. Хруснула гілка. Кущ ліщини затремтів. Малі народи здійняли зброю. Кожен альв і брауні вслухався у те шарудіння. Кожен із них готувався: вистрелити в брата, який прийшов, аби вбити його самого.

Вони, десять тисяч альвів і брауні, стали вигнанцями свого народу.

— Це не наша війна! — вигукнув Дедал, щойно перша ракета напустилася на Гніздо.

Вигукнув і першим кинувся на північ, до бомбосховищ. Та за ним рушили не всі. Карлін, і ще десять тисяч представників малих народів, лишилися стояти посеред площі Обителі тріумфу, в затінку Собору Богів Двоєдиних. Дедал озирнувся.

— Я наказую рушити до бомбосховищ!

— Якщо це не наша війна, — Карлін ступив уперед. — То яка наша?

Дедал стиснув руки в кулаки. Він перетнув площу і став навпроти Карліна, випнувши груди вперед. Його котячі очі полис-нули гнівом. В роті блиснули гострі зуби.

— Не та, де загарбники вбивають інших загарбників.

—Легкодухий.

Дедал здригнувся від подивування. Від подивування здригнувся і сам Карлін. Він двічі відкривав рот, щоб продовжити, і двічі його закривав, лише важко здіймаючи груди. Дедал звузив очі і нахилився до нього.

— Ти оскаржуєш наказ свого пана?

— Наді мною немає панів.

Дедал вхопив Карліна за комір курти. Брауні достеменно не зрозумів, як вихопив ніж і приставив його до шиї альва. Щоки Карліна спалахнули, заледве він утямив, що зробив. Лезо полиснуло, і брауні сховав його в кишені.

— Я очільник малих народів. Ти — брауні. І ти, — він примружив очі, — не можеш мені суперечити.

—Але я суперечу, — одповів Карлін і сам здивувався тому, як спокійно лунав голос.

—Засуджую тебе до трибуналу, — Дедал штовхнув Карліна.

Заскреготали мечі. Чота малих народів, стражників Дедала, яких він, як переконував свій народ, достеменне потребував, націлили їх на Карліна. Знову заскреготали мечі. І націлені вони були не на Карліна. Націлені вони були на Дедалових стражників.

Небо, наче люта звірина, розійшлося ревотом. Задрижала земля. Вчулося падіння уламків. То була північна стіна міста.

Карлін відчув, як його зап’ясток обхопили. Амелія потягла його за собою.

— Швидше! Зараз або ніколи.

Вони майнули у потік мешканців Гнізда, які поспішали до бомбосховищ. Вони і ще десять тисяч альвів і брауні.

— Схопити їх! Кожного! Я покараю їх за непослух!

І стражники Дедала, того, кого малі народи обрали собі за очільника, кинулися за втікачами. Вони, як те завжди робили альви і брауні у великих містах, наче розчинилися в натовпі: нишпорили найтіснішими вуличками, кружляли найзаплутанішими шляхами, зазирали у найтемніші кути дворів. Але правда була в тому, що і втікачі були альвами і брауні. А тому втікачі теж наче розчинилися у натовпі.

І тепер десять тисяч альвів і брауні стояли посеред засніженого лісу, вслухаючись у шерхіт підліска, не знаючи, хто звідти на них напуститься: стражники Дедала, зголоднілі духи, а, може, і єдинодушники, якщо вони таки спромоглися прорвати оборону двоєдушників.

До їхніх вух долинув писк. Віття ліщини розсунулися.

Амелія опустила пістолет. Її котячі очі гнівливо засяяли.

— Що ти тут забула, Морове поріддя!

Вона кинулася до ліщини і за барки витягла звідти Іду.

— Ми йдемо на війну, — прожебоніла брауні, здіймаючи великого ножа для розділки м’яса.

З підліска вийшли брауні й альви. Іще три тисячі. Вони не мали ні мечів, ні кинджалів, ні, тим паче, пістолетів чи гвинтівок. Вони стискали вила, лопати й інше начиння землеробського сараю.

Колишні слуги намісника Лінкса. Брауні, що втік із Рисячого притику, став супроти Амелії.

— Ми чули, що Верховний Меланхоліт і Верховна Правителька збирають солдатів.

Амелія відпустила Іду. Та чкурнула брауні з Рисячого притину за спину. Альва ж примружила котячі очі і вперла тонкі, але сильні руки в боки.

— Миле діло! Уже скільки днів їхні величності як оголосили про мобілізацію, а ви тільки тепер, коли Стіна впала, вирішили таки відірвати дупи від нагрітих місць!

Брауні звів підборіддя.

— Та й ви, я дивлюсь, не в стані на сході.

— Стражники Дедала оголосили нас у розшук, — почав було Карлін, ставши поміж ними, але брауні з Рисячого притину і Амелія дивилися вороже одне на одного понад його головою. Карлін видихнув. — Маємо рушати, якщо хочемо прибути вчасно. І як не хочемо, аби стражники Дедала нас затримали.

— Він мені із самого початку не сподобався, — виплюнув брауні з Рисячого притину.

— Тобі взагалі, окрім теплої постелі, нічого й не подобається, — одповіла Амелія.

— Не буде ні постелі, нічого іншого, якщо дозволимо ворогу ступити на нашу землю, — сказав Карлін.

Амелія і брауні з Рисячого притину кивнули одне одному.

Тринадцять тисяч альвів і брауні рушили на схід — туди, де мали зійтися у бою за те, що кожен цінував найбільше — чи то свобода, чи то тепла постіль.

* * *

Головні ворота Ісси, із міді та самоцвітів, затряслися від стугону. Задзижчали склепіння — безмежні, вітіювато переплетені між собою. Габа диму, антрацитового і їдкого, впала на борозну сходів, містків і балконів, виразки ходів, печер та заглиблень, на будинки, що нагадували мурашники чи вулики диких ос.

Між ними поспіхом, ніби завтра може не настати, бігли місцеві. їхні крики здіймалися до самого склепіння Ісси — ніби назавтра їх могли уже не почути. їхні обличчя вкривали темні плями. І кров. Вони бігли, широко розкривши свої очі, допевне, вперше за довгі роки побачивши свою Іссу справжньою. Вони снували заіржавілими обірваними містками, тісними борознами розгромлених вулиць, вперше шукаючи виходу з міста, якого багато з них не полишали жодного разу в житті.

Сотні сатарханців в однаковому робітничому вбранні бігли геть від родовищ. їхні обличчя були сповнені жаху, тваринного, первісного. І жах той сильнішав, коли вони знову і знову вчували звуки: не скрегіт годинникової стрілки, що супроводжував їхнє народження і смерть, їхні роботу і короткий сон — крик болю та крик смерті тих, хто не встиг полишити родовищ, не встиг і не встигне. Той крик розлунював над усім містом. Над тим, що від нього залишилося.

Величезний годинник із рубінів, сапфірів та смарагдів, гідний замку в Метрополі, лежав на землі, попід стіною Ісси. І його зігнуті стрілки мовчали. А довкіл годинника здіймалося полум'я.

А тоді родовища знову вибухнули — достоту як тоді, коли на них з неба напустилася невідома гучна тварина. Вони вибухали, один за одним — валка вибухів, що розривали великий мурашник ізсередини. Знову. І знову. І знову. Ніби годинникова стрижа, що стугоніла понад ними усе їхнє життя. Та яка не присипала, яка пробуджувала.

А потім усе стихло. Так само раптово, як і почалося. Безперервна валка людей, що тяглася до брами міста, застигла. І ісці здійняли очі вгору — туди, де більше не лишалося склепіння — де розлягалося нічне небо. Де сяяв повний місяць. І вони заледве не вперше побачили його — світ, що не був світом із заліза та шестерні. Світ поза Іссою.

* * *

Валькірія невдоволено споглянула донизу — на протез. Боліло. Та біль мав невелике значення. Значення мало лише те, що її, як і інших поранених воїтельок, облишили стерегти Чорні гори, поки валькірії та коракси розважалися на сході, деручи зади єдино-душникам.

Валькірія перехопила спис і попрямувала до краю ущелини. Океан, як океану й належало, сріблився у світлі єдиного місяця. Попід схилами, там, де ховалася тонка стрічка кам’янистого пляжу, стелився сніг. Валькірія любила дивитися на недоторканий сніг — навіть більше, ніж на сніг, скроплений кров’ю ворогів.

Вона насупилася. Сніг там, унизу, не був недоторканим. Він був розітнутий чорними слідами й довгими смугами траншей. Валькірія вхопилася за край косогору і визирнула. Її золотаві очі розширилися.

Пельніт стиснув її стан, обпік шкіру.

— Зрадник! — виплюнула вона в обличчя тому, хто її схопив. Пельніти оповили її горло. Валькірія не змогла пустити клич. Лише прохрипіла: — Продав зграю.

Чоловік подався уперед. Місячне сяйво освітило його обличчя — блідаве, зі пташиними рисами — типове для саверця. Його очі — типові очі горянина — полиснули, і в тому полиску валькірія впізнала страх.

— Ти не уявляєш, що вони роблять з такими, як ми, у своїх лабораторіях.

— Тепер ми всі дізнаємося, — видушила валькірія, шкрябаючи пельніт.

Вона спалахнула. Пельніт, нить за ниттю, тлів та опадав до її ноги й протеза. Валькірія замахнулася списом просто саверцю в око. Пролунав постріл. Валькірія просичала. З її рота зацідила кров.

— Я туди більше не повернуся.

Саверець ударив її ногою в живіт. Валькірія випустила огніт, але не влучила. Протез зіслизнув з краю прірви. Вона зірвалася. Небо розітнув її яструбиний крик. Понад горою спалахнув і згаснув ще один огніт — але занизько для того, аби те завбачили валькірії з інших постів спостереження.

Звук того, як її тіло впало на розітнутий чорними слідами та смугами траншей сніг, пролунав майже нечутно.

— Це остання? — позаду саверця з-за кам’яного валуна вийшов чоловік у військовій формі однієї з єдинодушницьких країн.

Саверець кивнув. Єдинодушник дістав прилад і натиснув на кнопку. Нашийник на шиї чоловіка стиснувся. Він упав на коліна. З його очей бризнули сльози.

— Не чую відповіді, — єдинодушник натиснув знову.

— Саме так! — прохрипів саверець.

Єдинодушник зняв пальця з кнопки. Нашийник послабився. Саверець тяжко дихав, припавши чолом до землі, яку колись цінував понад власне життя — до того, як дізнався, якою повільною й болісною бувала смерть двоєдушника, спійманого єдинодушником на чорному ринку Зовнішнього світу.

—Тоді веди, — єдинодушник потер змерзлі долоні. Він, як і безліч інших людей, до поривів північного крижаного вітру був незвиклим. — І пам’ятай: якщо ці стежки ведуть у засідку, ми вгатимо МБР-ами по кожному бомбосховищу. І тоді весь твій виводок здохне раніше, ніж ти встигнеш перерахувати їхні дибільні імена. Ясно?

Саверець застиг. Він невідривно взирався у руки єдинодушника. У те, як він погладжував кнопку пристрою.

— Саме так, — відповів він і підвівся з колін.

* * *

Ніч у Метрополі була тихою. Ніхто спочатку не почув гуркотнечу, що долнунювала звідкілясь здалеку. А тоді Метрополь охопив вогонь.

Палало Велике Древо. Стіни кварталу робітників були зруйновані. Люди бігали палаючими вулицями, наче маріонетки, в яких обірвалися нитки. Допевне, це було єдине місто, в якому двоєдушники не силувалися звести огоскіт.

Вергілій втер рот носовичком. Обличчя дворецького було незворушним, як і завше. Він почув свист раніше, ніж його почули в оповитому вогнем місті. Він здійняв очі до сполум’янілого Древа.

Попіл стелився йому на голову й плечі.

— Ось що буває, коли Верховні покидають свій дім. Падає попіл, — він сховав скривавлений носовичок у кишеню.

Він здійняв усі шість рук. Свист гучнішав. Він перетворився у гул. Раптово вогонь, що оповив Велике Древо, згас. У трьох правицях Вергілія спалахнули білі вогні. Утрьох лівицях — чорні. Дух-охоронець втягнув повітря зі свистом. Зі свистом неслася ракета на Метрополь. Тепер її почули і містяни.

Мить Древо здавалося чорним, наче вугілля. І тоді борознами його неохопного стовбура потяглися ниті. Білі, чорні. Вони оплели Древо. Охопили його осліпним сяйвом. Оточили непроглядною пітьмою.

Вергілій похитнувся. Коридорами замку розрокотився звук, подібний віддиху виснаженої людини.

Свист став нестямним.

Древом потяглися червоні ниті. Спалахнуло червоне полум’я. Здавалося, всі три ниті сплелися тугим вузлом, яким була крона Великого Древа. Три полуміння зметнулися вгору, до самого місяця.

Прогримотав вибух. Наче знову впала Стіна.

Заледве двоєдушники знову змогли без болю споглянути в небо, вони побачили огоскіт над Метрополем — однаково білий, скільки й чорний і червоний. Він струмотів з Великого Древа, оплітав найвіддаленіші квартали міста. Залізні уламки падали в озеро довкіл столиці.

Коридори замку простугоніли. Той позвук нагадував віддих скаліченої людини.

Одна за одною, в щит влітали ракети. Одна за одною, вони на шмаття розривалися об нього.

Вергілій знову і знову втирав кров. Його чутливі вуха чули гулкіт, що наближався — десятки реветів, подібних до ревоту празвірів, охоплених незгасимою люттю. Очі духа-охоронця — більше не чорні — червоні, наче налиті кров’ю, вороже взиралися на те, як над столицею імперії розривалися десятки єдинодушницьких ракет.

Лишень на мить він відвів очі від неба. Він озирнувся на порожню стіну наприкінці коридору. Нічого в лиці Вергілія не змінилося, коли він подумав, що варто було викликати художника і почати підготовку ще одного портрета.

* * *

Земля вже не дрижала, як не дрижала до того. Небо не скреготіло, як не скреготіло до того. Цвіркуни змовкли, допевне, наситившись своєю недоброю піснею на найближчі дві з половиною тисячі років.

Чолов’яга, наскрізь мокрий, йшов попри згарище будинків. За ним біг мокрий собака, все ще намагаючись ухопити чолов’ягу за холошу.

Вулиця порожніла, як не рахувати обгорілі тіла, застиглі в химерних позах. Собака, вловивши повів смаженого, кинувся до одного з тіл. Чолов’яга закинув голову і приклав сулію до вуст. Та ні краплини до його рота не вилилося. Заскавчав собака. Чолов’яга відсахнувся. Сулія впала у стоптану колесами возів, а потому випалену вщент землю. Пес підібгав хвоста, на якого наступив чоловік. Чолов’яга зітхнув, поглянувши на брудну сулію, що спинилася побіля обпеченого кістяка чиєїсь руки.

Серед габи обгорілих решток будинку вчувся шурхіт. Чолов'яга, чіпляючись за уламки цегли, відганяючи собаку від скелетів двох людей, що лежали серед згарища будинку, допевне, обіймаючись, розгріб цегелля і розчахнув люк.

І тоді, уже вдруге, їхні з хлопчиком очі зустрілися. Чолов'яга дістав хлопчика та всадив серед огорнутих димом крушців. Хлопчик простягнув до нього руки і зайшовся плачем. Та чолов’яга оминув його і вліз до люка. За деякий час він виліз із тайстрою, набитою припасами. У його руці була нова сулія, що пахтіла вином.

Чолов’яга сів поруч хлопчика і простягнув тому сулію. Так вони втрьох, чолов’яга, хлопчик і собака, спостерігали за тим, як догоряв над Блакитним озером Храм Богів, а, разом із ним, той світ, який вони втрьох знали раніше.

Спостерігали, аж допоки просто у Блакитне озеро не влучила єдинодушницька ракета. І допоки серед габи обгорілих решток будинку не розійшовся хтонський ревет.

* * *

Небо, знову супокійне, з єдиним місяцем, всипане зорями понад їхніми головами. Чорні гори, наче продовження нічного неба, простягалися до заметених снігом долин і лісів.

На вітрі шамотіли поли шатер у стані субординатів і валькірій. Стяг Верховної Правительки, чорний, як безмісячна ніч, мирно погойдувався на флагштоці. Спокій, усе ще тривожний, порушував лише поодинокий скрип протезів. Той стан належав ветеранам Великої Битви — поблажлива данина їхній погорді від її і його величності, наказ «патрулювати підніжжя Чорних гір». Кожен у цьому стані усвідомлював: тільки дурень спробує атакувати з гір. Бо як не знати ходів, які знали лише місцеві, з Чорних гір не вибратися.

Субординати прислухалися. Тиша починала бриніти.

— Невже кінець? — субординат потер плече. Шкіра під протезом свербіла.

—Як. Боги до нас. Милостиві. То кінець, — відповів інший субординат, розминаючи затерплу лівицю. Йому пощастило більше товариша, руки він не втратив. Хоча говорити вдавалося тяжко після того, як його добряче відкинуло вибуховою хвилею у розпал Великої Битви в долині Йосафат. Він не скаржився — він вибух пережив — на відміну від генерала Паллака і його дружини, мир їхньому праху.

Чорні гори осяйнуло сотнею яскравих спалахів — наче сотні зір у нічному небі розірвалися. Долину в підніжжі гір осипало вибухами. Субординати схопилися на ноги. На долину обрушився вогняний вал. Вибухи розтиналися невпинною грядою. Сніг і земля злітали зі зраненої землі до неба, наче бризки крові. Попередні вибухи не стихли, як нові напустилися на стан з оглушливою луною. Пелехи диму звивалися непроглядною стіною.

— Гармати в горах! — виринуло з-поміж вибухів.

Шатра поглинув вогонь. Він повз станом, наче пожадливий змій. Він поглинав намет за наметом, у його гарячій пащі тонули крики воїнів.

— Валькірії! — здійнявся голос валькірії в чині полковника. — Атакувати ворожі позиції.

Протези впали на землю. У небо спурхнули яструбиці й орлиці — без однієї, або без обидвох лап. Вони об’єдналися у дев’ять флоків і ринулися на Чорні гори.

Розійшовся свист. Флоки розпалися. Загримотали вибухи. Кілька десятків птахів упали. Скривавлене пір’я закружляло над долиною. Птахи відновили стрій.

З-поза Чорних гір вчувся гуркіт. Двоєдушники здійняли очі. А тоді кинулися геть, ламаючи стрій. Вони ще пам’ятали жах, що охопив їх, коли над Йосафатом злетів Каган. Та те, що вони побачили, було страшніше за велетенську істоту, зіткану із чорного полуміння. То був ключ, та не птахів. То були літаки. Мить, і вони перетнули гострі піки Чорних гір. Мить, і долину накрили обстріли. Той шквал напустився на флоки валькірій. Крізь гуркіт літакових двигунів вчувався зойк птахів — болісний і злісний. Передсмертний зойк.

Стан оповив дим. Літаки промайнули, сховавшись за верхівками сосен Пташиної Хащини. Землю всипали тіла. Пташиний крик обернувся стогонами. Валькірії кинулися до посестер. Заледве перша валькірія спала на коліна перед скривавленою сестрою, Чорні гори спалахнули сотнями вибухів.

— Огоскіт! — розлупився наказ одного зі старших субординатів.

Над долиною постав щит. Він дрижав під нестримним шквалом вибухів. Небом знову розійшовся гуркіт літакових двигунів. Літаки пронеслися над долиною, залишаючи по собі покрив сліпучого жаркого вогню.

— Розділимося, — вичавив старший субординат до валькірії в чині полковника. — Половина наступає, половина прикриває.

—Здійміть над флоками огоскіти. Як вчуєте подвійний клич — опускайте. Ми обстріляємо їх з повітря, — яструбиця кивнула.

Вони обмінялися вдоволеними поглядами. їхні вуста одночасно вигнули усмішки. Можливо, їхні величності і списали їх з рахунків, та користі з них точно стане, аби прикрити північний фронт. Та тим усмішкам не судилося довго зоріти на їхніх обличчях. Воїни вчули гулкіт. То не були літаки в небі. Гулкіт розполонювався з гір.

— Ущелини! — валькірія увіп’яла пильний погляд жовтих очей у косогір.

— Звідки вони про них знають? — інша валькірія міцніше перехопила спис.

— Від chad-a, — процідила валькірія, яка мала чин полковника.

— Матиму за честь вбити зрадника, — валькірія приклала руку зі списом до грудей.

— Не честь, а прямий обов’язок, — відповіла їй валькірія у чині полковника.

Обстріли припинилися. Валькірії і субординати взиралися в ущелини, з яких усе гучнішав гулкіт.

— Мор мені в печінку, — пробурмотіла валькірія і спис здригнувся в її руці.

— Невже кінець? — субординат знову почухав плече. Шкіра під протезом засвербіла сильніше.

— Боги. Не милостиві. До. Нас. Точно кінець, — відповів йому інший субординат, потираючи затерплу долоню.

Субординат, як і його побратими, як і їхні посестри валькірії, вперше в житті побачили техніку єдинодушників. Те, що Верховний Меланхолії називав на зовнішньосвітній манір танком.

—Свобода чи смерть, — не надто впевнено пролунало серед субординатів.

—Дівчатка, підберіть шмарклі, — валькірія в чині полковника зробила крок до стінки огоскіту. Її погляд жовтих очей втратив останні краплі розгубленості. Він запалав ворожістю. — Рабів духом у Вільне місто не пускають. Ні живих, ні на щиті.

Та темна химера сунула просто на них. А з-поза тієї химери з’явилися інші. Десятки. А тоді — сотні. Гулкіт простягався вздовж підніжжя Чорних гір. Воїни і воїтельки роззирнулися. Танки виринали з дев’яти ущелин. Вони рухалися неупинно, один за одним, лишаючи на землі потворні глибокі шрами. Десятки, а тоді й сотні. Вони оточували воїнів.

Слідом за танками рухалися вони — зграї істот, які торували цей шлях дві тисячі триста сорок чотири роки тому. Ті, хто вмів те, чого не вміли двоєдушники — творити. Ті, хто, вміючи творити, прийшов, аби знищувати.

—Стоїмо до останнього. Не дамо їм пройти далі, — розійшовся, подібний до вовчого рику, голос старшого субордината.

В руках воїнів і воїтельок запалали огніти.

* * *

Над Підмісячною імперією запала тиша. Нестерпно довга. Здавалося, було чутно, як бринять ниті життя всередині кожного двоєдушника, альва і брауні в кожному регіоні кожного князівства.

Корвін гнав коня. Не стишив навіть тоді, коли промчав поруч Брами Савер-Неврида, понівеченої купи каміння. Не стишив кроку, аби вшанувати пам’ять полеглих кораксів і валькірій. Його ясне блакитне око невідривно вглядалося у темряву лісу попереду, наче лише одним поглядом міг скоротити десяток кілометрів, який мав подолати, наче лише силою своєї волі (яку Корвін вважав незламною) міг зупинити час, аби прибути до Будину до того, як нога першого єдинодушника ступить на землі його імперії.

Лишалася година верхи до брами Неврида-Будин. Тиша була в’язкою, здавалося, вона гальмує нестримні полум’яні ноги його коня. Здавалося, тиша напнулася і от-от мала луснути.

І вона луснула.

Корвін озирнувся. Північ — попід самими Чорними горами розітнулася покликом. Луна надривного пташиного крику зметнулася до неба. Рисак став на диби.

Поклик повторився — західніше долини Йосафат. Корвін стиснув повіддя сильніше. Його вуста скривило посмішкою.

—Отже, обидва мої партнери таки живі. І обидва мене зрадили. Поклик зі сходу змусив Верховного Меланхоліта здригнутися. Кінь нетерпляче перебирав сполум’янілими ратицями, плавлячи сніг. Корвін спозирав то на північ, то на схід. Тривожні кличі здійнялися до повного місяця одночасно.

Корвін приречено зітхнув, а тоді пустив коня галопом.

* * *

Луцій поспіхом втер випотину на чолі. З падінням Великої Стіни на землі напустилися гарячі західні вітри Зовнішнього світу.

Хлопчик із захватом спостерігав за тим, як тисячі величезних залізних машин сунуть пустелею. Пелехи піску здіймалися з-під гусеней, оповивали темно-зелені, наче очі болотяників, корпуси. Вони підступали все ближче до того місця Пустелі, де ховалося місто меланхолітів. Хлопчик вчував, як вібрує земля під його ногами, поки нестримна навала єдинодушників невпинно підкрадалася до поселення.

Небом пронеслися літаки. Вони кружляли над ними знов і знов. Луцій помітив прикріплені до літаків громіздкі штукенції. Бодай Луцій ніколи до того не бачив бомботримачів, та здогадувався, що саме з них єдинодушники збиралися пустити їм на голови дещо смертоносне. Хлопчик провів пожадливим поглядом один із літаків. Йому кортіло побачити бодай один вибух, порівняти його з тими, які міг спричинити він сам. Та літак, як і решта літаків, пронеслися над їхніми головами, не помітивши міста меланхолітів. Тому що воно було вкрите від очей уже понад п’ятнадцять років непроникним щитом — непідступним і для двоєдушників, і для єдинодушників. Літак, а за ним іще п’ять, полетіли на захід.

Десь там, далеко за Пустелею, почувся розкат вигромів. Пожадливість у погляді Луція обернулася тривогою. Там, далеко за Пустелею, перебувала її сестра. Хлопчик не знав, де саме, він нічого не чув про Ріну з тієї ночі, як втік із Катоном.

Гуркіт літаків знову наближався. Вони поверталися. Луцій звів долоні, в них запалали огніти. Важка рука лягла на плече.

— Облиш, — Катон теж спостерігав за літаками. Не пожадливо і не тривожно. Здавалося, думки Катона далекі від вторгнення єдинодушників. Заледве літаки зникли на сході, він заклав руки за спину і споглянув з високої стіни свого міста на танки та бронетранспортери єдинодупіників.

Якби щит понад містом раптом зник (а це було неможливо, адже щит довкіл міста було зведено на крові перших меланхолітів, що прибули на ці землі, втікаючи від переслідувань), єдинодушники навряд спромоглися б зруйнувати його швидше, ніж за кілька днів. Каміння Чорних гір, яке меланхоліта знесли, аби збудувати фортецю довкіл міста, було міцним. Можливо, місто і впало б одного дня, та єдинодушникам довелося б витратити на те багато снарядів.

На заході здійнялася луна сутужного крукового крику. Лише тоді Катон відвів байдужий погляд від техніки і поглянув туди, де розполонювався тривожний клич кораксів, а за ним — субординатів і валькірій. Очі меланхоліта спалахнули пожадливо. Луцій насупився. Хлопчик не знав, що означали кличі кланів — ніхто й ніколи не вчив його розуміти мови його народу. Але вуста на обвітреному Катоновому лиці вигнулися вдоволено.

Танки наближалися до міста. Перший із них от-от мав напуститися на незримий щит. Не менше п’яти сотень танків. Не менше шести сотень бронетранспортерів. Кількатисячна піхота, що сунула за ними, випльовуючи пісок, який здіймався з-під коліс техніки.

Це Катона не займало. Він все ще дивився на захід. Чоловік здійняв руку, і до нього підійшов один з підданих.

— Готуйтеся до виходу.

Підданий вклонився. Луцій знову втер промокле чоло, знову кинув погляд на захід, а тоді увіп’явся очима в самовдоволене лице Катона.

Нестримний гулкіт зовнішньосвітньої техніки послабшав, а тоді й зовсім ущух. Танки стали. Катон всміхнувся.

—Замінити поршневі кільця, — долунило до них.

Катон здійняв руку. В долоні спалахнув зітканий з мороку ніж. Чоловік став на край стіни, витягнув руку. Кров закрапала на пісок під стіною міста. Швидше, ніж могло помітити око, кров всоталася.

Спочатку єдинодушники почули гул. Піхотинці вишикувалися поміж техніки й націлили автомати. Заскреготали башти.

Повернулися гармати. Вони вглядалися підсліпкуватими єдинодушницькими очима у виднокрай довкола, у те, як він затремтів, ніби плесо розхвильованого моря. Гул голоснішав. Голоснішало сум’яття серед військових.

— Що це? — вчувся голос одного з них, його ледь можна було розрізнити в усе голоснішому стугоні, який огортав Пустелю.

На них наближалася стіна піску. Стіна ревла, наче ховала у собі нестримну армію. Наче ховала у собі зграю величезних зголоднілих хижих звірів. Тонни піску наближалися до них, затуляючи від єдино-душників сяйво єдиного місяця. Єдинодушники відкрили вогонь. Та буревій навалився на них. Здійнявся скрегіт трощі металу. Крики людей втонули у ньому. Луцій подався вперед, перехилившись через стіну. Його сині очі жахтіли допитливим, зачарованим вогнем. Він не міг відвести погляду від того захопливого дійства. Стіна заревла, і в круговерті піску Луцій помітив обриси тварюки, якої ніколи раніше не бачив. То не був звір, і навіть празвір. То була велична і люта істота.

— Krev, — розійшлося в гулкоті стіни. Голос істоти згучав вдоволено.

Луцій відірвав погляд від Пустельника. Його увагу привернула сотня двоєдушників у чорному рам’ї. Вони поспіхом віддалялися від стін міста на захід.

Гул ущух так само несподівано, як і розпочався. На піску не лишилося крові — він її всотав. Лише купа зім’ятого брухту чорніла в місячному сяйві, наче похилені скелети вбитих тварин.

Луцій слідкував за меланхолітами. В його руці заіскрився білосніжний осліпний вогонь.

— Нехай ідуть.

— Відпустиш зрадників? — Луцій озирнувся до Катона. Той дивився на меланхолітів так само байдужно, як щойно дивився на кількатисячну армію єдинодушників.

— Нам теж час вирушати, — Катон перевів погляд на південний схід. В його погляді знову запалала пожадливість.

— Куди? — Луцій насупився. Він не міг втямити, навіщо їм було полишати захищене місто меланхолітів у розпал війни.

— Маємо взяти Метрополь, поки він стоїть порожній.

—Якщо повернемося у Метрополь, тебе стратять.

Луцій вхопив Катона за руку. Чоловік її вирвав.

—У цієї революції буде жертва. Але не я.

Катон попрямував до дверей. Там, унизу, вже зібралася його армія, озброєна темною силою і неухильною вірою в пророцтво Града Земного, яке одначе дав їм Катон. Вони таки збиралися увійти в порожній Метрополь — повернутися з Пустелі в личині визволителів, аби замінити менш бажану тиранію на більш бажану. І бажану, в першу чергу, для меланхолітів, Хлопчик звів брови. Гарячий північний вітер обпалив йому руки. Луцій увіп’явся у Катонову спину. Крапля поту заструменіла його знавіснілим лицем. Впала на губи. Луцій злизнув піт так само, як колись злизнув з вуст батькову кров.

Хлопчина здійняв руку. У ній спалахнув огніт. Вчувся смішок. Катон застиг у дверях. Мить, і чорні пельніти спов’язали Луція і притягли до меланхоліта. Катон стиснув його передпліччя.

—Ти цього не зробиш. Ми уклали угоду, — він стиснув плече Луція, саме там, де стискав завжди — де червінню розливалося Катонове ім’я. — Та й потому, твоя сестра цього не оцінить, — в голосі Катона чувся насміх. — Її цікавить лише її фаворит. І так триватиме, поки він живий.

Хлопчина сполум’янів. Пельніти шипіли довкола нього, та не танули. Катон наблизив обличчя до самого Луцієвого лиця.

— Поки Корвін живий, ти їй не потрібен.

Луцій перестав пручатися. Він опустив голову й важко дихав. Разом зі струмками поту його щоками котилися сльози.

Катон розпростався. Чорний лизень вогню торкнувся підборіддя Луція, змусивши хлопчика звести до меланхоліта обличчя.

—Якщо бажаєш, аби твоя сестра бодай глянула у твій бік — не заважай мені прибрати зі шляху ворону.

Луцій нічого Катону не відповів. Але й пручатися перестав. Він лише поглянув на захід: десь там була його сестра. Сестра, корону й життя якої він виторгував у Катона. І десь там був Корвін. Єдина перепона, яка стояла між Луцієм і Ріною.

Катон кивнув. Пельніти ослабли. Луцій впав на коліна.

— Готуйтеся! Розпочинаємо наш хрестовий похід! — вчувся голос Катона, голос людини, яка вже вчувала перемогу на вустах.

* * *

Огоскіт над сходом Будина вкотре задрижав, вкотре збагрянився під ударами артилерійських установок. Якщо Боги і дарували двоєдушникам силу, аби протистояти єдинодушникам, вони не передбачили того, яким химерним чином єдинодушники використають хист до творення.

Мадій припав на одне коліно. На пісок закрапала кров.

— Тримати стрій! — прогарчав він, і ведмежі ікла полиснули з-поміж вуст.

Ніхто не завдав собі клопоту те помічати — огоскіти були по суті своїй меншою подобою Великої Стіни. І як впала Велика Стіна, так падав і будь-який огоскіт. Так упав і огоскіт над Будином.

Мадій звів голову, увіп’явся нігтями в мокрий пісок. У вухах дзвеніло. Світ ішовся плямами. Армада кораблів нагадувала гур-му духів, що зійшли у царство Рода — та то були не зичливі предки, то були страхітливі тіні, які віщували криваву і стражденну загибель. Здавалося, тій армаді не було кінця. Здавалося, що нею можна було дістатися континенту Зовнішнього світу. Здавалося, що то був міст, який відділяв їх від загибелі, але по якому загибель невпинно крокувала до них.

— Здійняти гармати! Приготуватися до оборони, — Мадій знову обернувся до сина. У тонкій руці хлопчини спалахнув огніт. — Тримати оборону, допоки не з’явиться його величність.

Старші другожі насупилися. Вони не могли втямити: князь наказував чи запитував, адже в його голосі не було ані краплі упевненості.

Двоєдушники розосередили укріплення валом, який наказав спорудити Верховний Меланхоліт. Спітнілі долоні втискалися у те, що колись було кістками, у порох, який мав не дати обернутися порохом їм самим.

На берег напустилися ракети. У відповідь зайшлися вибухами гармати. Пляж вкрило високими водограями піску, чорний дим стелився ним, наче зміїне кодло. Скрип вражених кораблів сплівся з криками зранених воїнів. Мадій обернувся до сина.

— Біжи до матері!

— Ніколи!

Свист протнув небо. Князь вкрив огоскітом себе й підрозділ сина. На його стінки налетіли уламки оборонних споруд. Здійнявся ревет, який буває, коли розриває метал. Єдинодушники поцілили у гармати.

Двоєдушники оточили зброю, що лишилася, і здійняли огоскіти — тьмяні, яких заледве вистачало, аби вберегти останній десяток гармат. їхні виснажені тіла брала трясовиця. їхні побляклі очі озирали неохопну армаду ворога, що гойдалася на хвилях. Ракети розривалися в сплетінні огоскітів — і луна того нестерпного гуку розходилася понад їхніми головами. Воїни падали, один за одним. Із ревотом вони хапалися за свої обпечені кінцівки.

Лічеці, точно Темні духи посеред Лімбо, виринали і ховалися посеред пелехів їдкого темного диму. Вони тягли понівечені тіла зранених і загиблих. У спалахах розірваних бомб їхні зосереджені обличчя набували рідкісної для оленів, сарн, зайців і бабаків рішучості. їхні рухи були чіткими і злагодженими. Мадій відчув, що заздрив їм. Вони, на відміну від нього, знали, що робити.

— Ваша світлосте, — другож схилив голову, він не смів здійняти очей до Мадія.

—Не тягни, — кинув князь.

— Його величність розвернув коня. Він вирушив на північ.

— Що ти сказав? — Мадій обернувся і зашипів. З його рук заструмувало червоне полум’я. Чоловік загарчав і опустив їх. Огоскіт над їхньою ділянкою пляжу блимнув і потьмянів.

Він здійняв очі до неба, та не віднайшов жодної ознаки того, Що Боги спостерігали за ними бодай байдужим оком. В небі ніхто з будинців, алазонців, невридійців чи навіть саверців Богів не бачив. Та побачили дещо інше.

— Зайняти позиції! — побіг пляжем. — Приготуватися до перехоплення. Не дати ворогу висадитися на суходолі.

— Оборонятися? — вчулося запитання.

Знищувати! — кинув Мадій. — Кожного. Не лишати полонених. Випалювати до останньої крихти кістки, аби і сліду їхнього не лишилося в Будині.

— Знищено третину зброї. Люди виснажені. Як розподілити ресурси? — знову вчулося запитання.

Князь все взирався у небо, у стовпи диму, що пливли над берегом. У темні хмари, що ховали від погляду єдиний місяць. Мадій вглядався у них зачаровано, неначе бачив там відповіді на всі питання Полотна Світу.

А тоді він пояснив старшому друтожу свій план.

— Але ж це забуте ремесло.

— То нагадаймо його собі.

Тринадцять підрозділів вишикувалися вздовж берегової лінії, і князь Мадій став на їхньому чолі. Вони здійняли руки. У них не спалахнули огніти чи валніти. То були пельніти. Небо розітнулося тисячами нитей — здебільшого осліпних білих, але помережаних чорними. Якщо двоєдушники в палі наступу їх і помітили, то жоден із них не спинився, аби врозуміти, що бачить. Жоден із них не втямив, що хмари, які поволі затягували узбережжя, затягували його не просто так. Розітнулася громовиця. І небом стала непроглядна запона важких темних хмар. На мить тисячі літаків осяйнуло. Блискавка поцілила просто поміж громіздких кораблів. А тоді небо осяйнуло знову, знову і знову. Огніти влетіли в один з А-400М. Літак стрімко впав просто на корабель. Розітнувся вибух. Кілька 1174-х кораблів накренилися. Та решта літаків з ключа прорвалися крізь хмари у розсипу огнітових спалахів. Вони зникли понад Ведмежим Вітроломом.

— Вогонь! — наказав Мадій, і його наказ підхопили старші субординати, другожі та генерали.

Віяло вогнів злетіло просто в армаду «Спартанів». Вони втонули в затягнутому хмарами небі. Лише на мить, коли зайнялися блискавиці, обидві армії завбачили підбитих залізних птахів, що стрімко неслися в обійми неспокійних холодних хвиль океану, який єдинодушники називали Тихим.

Небо було розітнуте, наче злочинець посеред площі, сполохами огнітів, загравою літаків, які вибухали. І поміж того сум’яття, поміж гуркоту і гару, поміж полиску блискавиць і стугону громовиці, забіліли, наче пухирі, плями. Тисяча, тоді ще одна і друга. Двоєдушники вглядалися в пітьму, поцятковану ними, і їхні очі спалахували лютіше, а в їхніх руках загорявся палкіший вогонь. Тому що то не були зірки, що падають з неба теплої мирної ночі, і то не були білі прапори перемир’я. То була смерть. Тисячі воїнів, яких ворог називав десантниками.

І тоді небо, зболене пухирями білих парашутів, змережували вогняні мигавиці. Вони трапляли у людей, безвладно повислих на стропах парашутів, наче на нитях неухильної долі. Вогонь охоплював їх. І небо повнилося криками істот, які живцем горіли. Краплі дощу не гасили полуміння, яке прожирало їхні тіла до кісток. Єдинодушники розрізали стропи. Охоплені полум’ям, вони падали у бурхливі хвилі. Вода блискотала тисячами тіл, що продовжували горіти навіть там, на глибині.

Ниті оповили одного з єдинодушників. Вони потягли його просто до землі. Десантник дістав ножа, та лезо поплавилося, заледве торкнувшись сполум’янілих мотузок. Чоловік закричав: метал обпік йому долоню. Земля невідворотно наближалася. Він бачив їх — істот, супроти яких повстало об’єднане військо більшості країн. Він не встиг подумати про те, що вони надто вже нагадували людей, що вони не були схожі на почвар, якими їх змальовувало командування.

—Тримаю! — вигукнув Бал, всім тілом опираючись силі вітру, що здіймався понад берегом.

Мадій кинув оком у небо, а тоді відштовхнув сина.

Тіло єдинодушника впало просто поруч них. Полум’яні ниті синового пельніта розсипалися іскрами. Єдинодушник кричав під час падіння гучніше, аніж Амага в пологовій гарячці. Бо він

горів по-справжньому. Від його тіла донісся повів смаженої курки. Мадій скривився. Узбережжя пропахтілося ним.

Князь опустив погляд на сина. Його карі очі, які ще вчора мали безтурботний дитячий вираз, зараз полум’яніли ледь не лихо-манливо. Бал усміхався. Мадій споглянув на його руки — бліді руки аристократа, тепер вкриті брудом. Син іще не усвідомив, що вчинив перше вбивство.

— Повертайся до матері, — він звів хлопця на ноги.

Повз них пронеслися вовки і ведмеді. Ведмідь вибив автомат одного з єдинодушників, розітнувши тому руку. Навалився на нього та увіпнув зуби просто в горло. Звір відірвав голову десантнику. Череп розколовся на друзки у його пащі. Автоматна черга збагрянила його хутро. Ведмідь виплюнув залишки черепа у пісок. Його обступили п’ятеро єдинодушників. Звір розійшовся ревотом і кинувся на найближчого. Кігті розкроїли йому черево. Кишки десантника, зачепившись за пазурі, потяглися з живота. Ведмідь зімкнув зуби довкіл руки наступного ворога. Мотнув головою, вчуваючи звук роздроблених кісток і порваної плоті. Троє вовків напустилися на решту десантників зі спини. Вони працювали чистіше — вгризалися в шиї, аби потому просто переступити через тіла.

Ведмідь хитнувся. Очі ведмедя і вовка зустрілися. У гуркоті зіткнення, з-поміж спалахів огнітів та артилерійських вогнів, ведмідь побачив кивок вовка: «обертайся», а вовк побачив кивок ведмедя: «дякую». За мить в калюжі крові лежав скривавлений чоловік, що хрипів тим хрипом, який видають пробиті легені. Вовки вишикувалися колом, скалячи зуби. Лічець схилився над другожем. Окинув швидким оком і кивнув. Ведмідь страктував його кивок неправильно. Він гадав, лічець мав на увазі: «житиме». Із цією упевненістю він випив смердотну рідоту зі шкалика. Він іще тричі прохрипів і, не відчуваючи болю, помер. Лічець сховав шкалик з-під настоянки беладонни, а тоді побіг до наступного зраненого, уже бачачи його переламаний хребет і розірвані ноги та розуміючи, що не допоможе нічим, окрім як швидкою зустріччю із Мором.

Не домігшись від сина згоди, Мадій зітхнув і споглянув угору. Гроза не стала єдинодушникам на заваді. Чоловік насупився. Килим парашутів не рідішав. Наче метастази, вони продовжували вкривати небо. Князь озирнувся: іще щонайменше п’ять тисяч десантників спускалися позаду них, просто у Ведмежий Вітролом. Серце чоловіка стислося, наче оповите тонкими нитями: там була Амага.

— Старший другоже, — кинув він найближчому військовому, — сформувати дві чоти, рушити до маєтку.

— Обороняти княгиню?

Мадій гмикнув і кивнув.

— І передати їй, що я дурень.

Кораблі все ближчали. Мадій міг розрізнити дрібнинки, які бігали темними кістяками тих залізних монстрів. Міг розрізнити полиски гарматних дул і скелети пристроїв, які його величність називав зенітно-ракетними комплексами. «Не дозвольте кораблям підійти заблизько і скинути апарелі. Якщо їхня техніка дістанеться суходолу, у нас майже немає шансів». А тоді Верховний Меланхоліт стенув плечима і продовжив: «Добре, що ми можемо знищувати їх іще й на воді. Головне — дібрати слушну мить, — його посмішка набула зарозумілого вигляду, — бодай сліпну й коротку».

По всьому, подумав Мадій, така мить настала.

— Перший, третій, п’ятий, сьомий, дев’ятий підрозділи, почати план «Нептун», — ревет князя Будину розітнувся понад узбережжям, і його підхопили звірині поклики.

Ті неясні тіні, ті дрібнинки, які вирізняв Мадій на кораблях, побачили, як узбережжя незвіданої, страхітливої землі, яку населяли — як вони вірили — бездушні тварюки, спалахнуло вогнями. Спочатку вони були, мов полум’я запальничок, та потому зростали. Вогонь ширився берегом, неначе той охопила пожежа.

І злива, яка зайшлася понад полем бою, той вогонь не могла притлумити. «Полум’я, наче з самого пекла», — мовив хтось на одному з кораблів тієї миті.

— Вогонь! — лунало в каналах зв’язку.

І берегову лінію накрило вибухами. Пожежа не вщухла. Лише подекуди стіна полуміння порідшала. До тих, чиї кораблі були найближче до берега, донісся оглушливий звіриний ревет, допевне, ведмежий. І той вогонь напустився на корабельну армаду єдинодушників.

* * *

Десантні підрозділи армії єдинодушників впевнено рухалися лісом на схід. У раціях було чутно хрипкі голоси інших — тих, хто пережив зливу й обстріли. Іще пів години, повідомляли хрипкі голоси, і вони розпочнуть атаку.

Карлін, як і інші альви та брауні, завмер посеред підліску. їх було не відрізнити від дубової кори чи гострого віття терновиння. Вони завмерли в найпотаємніших закутах Ведмежого Вітролома, і лише їхні вологі живі очі — чорні та жовті — невідривно слідкували за поки що примарними постатями, що наближалися. Карлін заледве чутно видихнув. Долоні спітніли. Чим ближче підходили єдинодушники, тим важче було дивитися їм в обличчя. Адже обличчя ці нічим не відрізнялися від облич двоєдушників. І чому, зміркував Карлін, зло таке схоже на добро? Чому іноді їх заледве можна відрізнити одне від одного?

Карлін змахнув рукою, і малі народи напали на єдинодушників зі спини. Зі спини, думалося Карліну, зло видається більшим злом, аніж якщо вдивлятися в обличчя. Хоча всередині те зло відчуваєш гостріше, як бити з-позаду, віроломно і підступно.

Брауні звів рушницю і натиснув на курок.

Вони поклали третину, перш ніж двоєдушники взяли в кільце і їх самих.

Праворуч і ліворуч, там, де супроти єдинодушників повстали інші підрозділи малих народів, вчувалися автоматні черги. Вони були недовгими. І після них западала дзвінка тиша.

«Krev», — гомонів ліс.

Амелія та Корвін перезирнулися: отже, землю лісу просотала кров їхніх братів і сестер. Допевне, саме це очікувало і їх самих.

Здійнявши руки над головами, альви й брауні очікували розстрілу. Принаймні вони сподівалися, що їх розстріляють, а не доправлять у Зовнішній світ для, як висловлювалися єдинодушники, «дослідів».

Іда знову схлипнула. Амелія більше не шипіла на неї і навіть не вдарила по вуху. Амелія знову і знову шепотіла молитви духам, проте ані Пан, ані інші прадавні істоти її слів не вчували. Напевно, вони бенкетували на узбережжі, де кров лилася рікою.

Вона заприсяглася, що повторить молитву востаннє, аж тут вчула хрускіт, який буває, лише як ступити на тонку суху гілку. Амелія звела жовті очі на підлісок, очікуючи побачити розмах неохопних крил Пана, але не побачила нічого. Та звук повторився, тепер уже позаду. Амелія помітила, що Карлін перестав дихати. Він теж вслухався.

Один з єдинодушників звів руку. Інші перезарядили автомати. На вустах єдинодушника вигравала самовдоволена, пожадлива посмішка. Він облизав губи, наче вже куштував їхню кров на смак. Він не квапився віддавати наказ, він вивчав їх: те, як тремтять їхні руки, плечі й вуста, те, як мерехтіли від сліз очі, як сіпаються м’язи на обличчі, видаючи огиду. Нарешті вдовольнившись, він вирішив опустити руку.

—Лягай! — розійшлося лісом.

Брауні з Рисячого притину вхопив Амелію за лікоть і смикнув до землі. Попадали інші альви й брауні Розітнулася автоматна черга.

— Біжіть! — крикнув Карлін, вхопив рушницю і поцілив у двох Двоєдушників.

Амелія стисла руку Іди і потягла до колючого терновиння, де та могла сховатися до закінчення бою. Вона вштовхнула брауні в кущ.

—Я більше не хочу воювати. Не хочу. Не хочу, — вона обхопила свої коліна та розгойдувалась. Її високий голос різав барабанні перетинки.

—Та не заходься ти, ще ворог почує, — Амелія її вщипнула.

Вони вчули кроки. Альва дістала пістолет.

Велика дужа рука вхопила Іду за комір і витягла з куща. Єдинодушник приставив дуло до її чола. Амелія вистрілила. Куля трапила єдинодушнику в бік. Іда вкусила його за руку і чкурнула Амелії за спину. По них відкрили вогонь. Амелія відчула поштовх. Колючки тернового куща роздерли їй обличчя. Вона пручалася, аби вивільнитися від того, хто її атакував. Перевернулася. То був брауні з Рисячого притину.

— Можеш уже вставати. Розлігся і відпочиває, поки інші ведуть бій, — випалила вона.

Брауні звів на неї голову і підморгнув. І тоді його тіло стало іще важчим. Іда підповзла до них і поштовхала альва у плече. Її рука майнула його спиною. Іда зайшлася дужче, поглянувши на свою скривавлену долоню.

— Пішли звідси, — вона знову вхопила брауні за плече і затормосила. Та він більше не зводив голови. Іда кинулася до Амелії. — Благаю, пішли звідси. Я більше не хочу. Не хочу. Не хочу.

Амелія проковтнула залізну слину і виповзла з-під чоловіка. Раптом вона усвідомила, що так і не дізналася його імені. Вона прикрила очі і завмерла над ним, не реагуючи на те, що Іда термосила її все наполегливіше. Врешті, вона озирнулася на Карліна та інших, а тоді споглянула на Іду, яка знову лишилася без опікуна. Амелія підтисла губи, а тоді звелася сама і поставила на ноги брауні з твердим наміром вивести її з-під вогню.

Та він ущух.

Амелія озирнулася. Земля поміж дерев була всіяна трупами. Довгими трупами єдинодушників і меншими — альвів чи брауні. Рани на їхніх тілах іще парували на морозі. В обличчя Амелії вдарив вітер — не північний і крижаний, а якийсь незнайомий, теплий. І він доніс запах смерті.

Карлін побачив його майже одразу. І тепер, коли бій закінчився, Дедал прямував просто до нього.

—Я шукав тебе.

Карлін окинув оком Дедалових бійців і зброю в їхніх руках. Подивився на рушницю в руках самого Дедала. Він не міг утекти.

Альв перехопив зброю. Вона зично клацнула.

А тоді він простягнув Карліну руку.

Брауні недовірливо звів брови.

—Вони вбили їх. Вдруге. Ракета влучала в Блакитне озеро, — голос Дедала дрижав. — Ми маємо помститися.

—Справа не в помсті, — Карлін похитав головою. — Річ у тім, аби жити в мирі надалі. Аби в мирі жили наші діти.

Вони потисли одне одному руки. Пролунав постріл. А тоді іще один. Карлін відчув, як рука Дедала міцніше стискає його власну і як поволі слабне. Альв упав на землю. Поруч них кров розтікалася під головою одного з єдинодушників — тих, кого вони вважали просто мертвим тілом. Він усе ще стискав пістолет. Амелія опустила власну зброю, нарешті відвівши погляд від ворога.

Карлін схилився над Дедалом. Той іще дихав.

—Перейми народи. У тебе добре вийде вести, — прохрипів він.

Карлін мотав головою. Його великі темні очі сповнилися слізьми. Він приклав якесь дрантя до рани Дедала, притискав так сильно, як лише міг, та його рука надто швидко просоталася кров’ю. Карлін усе ще мотав головою, коли очі Дедала оскліли і гвинтівка викотилася з руки.

Карлін, ридаючи, поглянув на братів і сестер. Та ніхто з них не знайшов для брауні втішного слова. Тому що всі вони цієї миті припали на одне коліно. Так Карлін запідозрив, що втішні слова віднині стали його роботою. Він озирнувся до Амелії, як робив це з самого дитинства, коли не знав, як діяти. Альва теж нічого не промовила. Вона стисла плече Іди і змусила впасти у сніг. А потому і сама прихилила коліно.

Карлін же звівся. Він оглядав своїх братів і сестер, які тепер, допевне, були його підданими, і думав про те, що мав виголосити якийсь вельми розумний наказ, адже саме так вчиняли всі, свідком сходження на престол кого ставав брауні. Та йому не спадало на думку анічогісінько. Ані закони, які було б добре прийняти, ані вірші, які можна зацитувати. Тому Карлін зробив єдине, Що дозволяло йому висловити взаємну повагу до братів і сестер.

Він теж став перед ними на коліна.

Зі сходу долинули нові вибухи — страшніші за попередні. Лунала стрілянина.

Маємо йти. Інакше нам не перемогти, — такими були перші слова Карліна, нового очільника малих народів.

* * *

Темний Вершник, той, якого двоєдушники називали Першим, мчав на північ Саверу. Та він мчав не один. Землями Підмісячної імперії галопували чотири Темних Вершники, які знову вчували запах крові, які здіймали провалля зголоднілих очей туди, де двоєдушники і єдинодушники зійшлися у кровопролитній битві.

Корвін спинив коня. Гарячий північний вітер вдарив йому в обличчя.

— Вогненний хаос їх ковтне.

Корвін взирався в опону, чорну, сморідну, яка здіймалася попід схилами Чорних гір. Долина перетворилася на криваву рану. То була обпалена чорна безодня, всіяна не квітами, а розірваними тілами, вкрита шматками обпеченого заліза, оповита їдким гаром. Вона стала розпеченою плитою, на якій заживо згорали його люди. З ім’ям Ріни Безрідної на вустах. З його власним іменем. їхні імена тонули у розкатах артилерійських пострілів та автоматних черг.

— Свобода чи смерть!

Корвін побачив молодого коракса, який це вигукнув і здійняв охоплену огнітом руку. Вибух артилерійського снаряда залишив лише глибоку темну очницю в землі. Одну з багатьох очниць багатоокого зраненого звіра, який стогнав під гусінню ворожих танків.

Корвін тяжко дихав. Окрайка довкола райдужки ока трепетала. Посох спалахнув у його руці. Зітканий з чорного полуміння кінь став на диби. Над Верховним Меланхолітом зметнувся вогонь. Він напустився на танкову чоту, що сунула просто на чоту кораксів. Вони розірвалися на частини. Над саваном їдкого диму, що оповив долину, здійнялися крики.

Корвін пустив рисака на бойовище.

Коракси, як багато разів робили це в Муфлоновій ущелині, зачаїлися на косогорах. Вони вичікували. Врешті вони почули гулкіт чергового танкового батальйону. Піхота крокувала обабіч техніки.

Корвін приземлився поруч з генералом кораксів. Темні крила розтанули за його спиною. Він взирався. Вивчав танки й БТР-и, наче ті не були смертельно небезпечними залізними монстрами, які могли вмить знищити десяток його воїнів. Його м’язи напружилися. Наче в хижака перед стрибком. Він спостерігав із пильністю зголоднілого птаха, який от-от напуститься на жертву. Раптом чорна окрайка його ока затріпотала. Верховний Меланхоліт подався уперед. Довкола нього зафахкотів чорний дим.

Корвін вів за ним оком — за тим, кого називав своїм партнером, за тим саверцем, який довгі роки постачав Саверу зовнішньосвітню зброю, за саверцем, який колись заприсяг ідеям республіки. За чоловіком, який зрадив свого князя і свій народ.

Косогором покотилося подрібнене каміння — Корвін, повільно видихнувши, розтиснув кулак і відпустив виступ скелі.

— Наказуєте атакувати? — генерал кораксів схилився до нього. Двоєдушник не був звиклим до гулкоту зовнішньосвітніх машин.

Корвін заніс руку. Тепер і коракси, і валькірії напнули м’язи, наче були хижаками. Техніка досягла середини ущелини.

— Саверця не чіпати, — мовив він, не зводячи очей зі зрадника.

І він опустив руку.

Ущелиною розрокоталася валка вибухів. Осліпне біле полум’я напустилося на єдинодушників. Важкі чорні валуни закрили вхід і вихід з ущелини. Здійнялася курява. Єдинодушники наосліп відкрили вогонь по косогорах.

Проте курява спала. Магазини спорожніли. А косогори ущелини все так само здавалися порожніми. Єдинодушники напружено взиралися в темні гострі виступи, що тяглися ніби до самого місяця, який холодно висів понад горами.

— Тварюка ти грьобана, — єдинодушник, що, судячи з шевронів, носив чин полковника, вхопив саверця за барки. Він витяг пристрій з кишені і почав несамовито тиснути на кнопку.

Він не бачив спалаху. Не чув пострілу. Але його крик рознісся ущелиною, зриваючи з косогору важке каміння. Пристрій впав під ноги. Офіцерський чобіт розтрощив його. Полковник тримався за руку, з якої фонтанувала кров. Щось розірвало кисть. Розітнуло її на десятки дрібних шматків. Заскреготіли затвори автоматів. Але єдинодушники усе ще бачили лише порожні схили гір.

— Саверці поділяються на два типи.

Полковник захрипів. Щось стисло його горло. Це щось пропалювало шкіру. Чоловік впав на коліна. Його обличчя почервоніло.

— На тих, хто зробить усе, аби втекти з полону.

Полковник хапав повітря. Його налиті кров’ю очі взиралися в когось, хто виринув, наче примара, з тіні гір. Полковнику здавалося, цей хтось був оповитий полум’ям — чорним — якого не існувало в природі. Той хтось вийшов на світло. Заляскотіли затвори автоматів. Хтось звів руку, і довкола нього, саверця і полковника спалахнуло коло вогню — такого самого неможливого — чорного. Той хтось взирався у лице полковника, вже посиніле, єдиним чорним оком. Він, примара, оповита темним вогнем, повільно стиснув кулак. Гарячі ниті довкола шиї полковника стиснулися дужче. Спочатку впала його голова. Після того з глухим ударом упало його тіло.

Корвін обернувся до саверця. Саверець здригнувся. Він пам'ятав Корвіна іншим... більш схожим на людину. Цей же чоловік людину нагадував тепер не більш як Стражник біля Брами між світами. Усміх розітнув бліде, наче саван, обличчя Корвіна.

— І на тих, хто радше помре, аніж втрапить у нього.

Саверець розтулив було рота, аби пояснити: у нього не було іншого вибору, Корвін не знає, що роблять єдинодушники у своїх лабораторіях з двоєдушниками, що єдинодушники загрожували його сім’ї. Але він не встиг зронити й слова. Корвін протнув його груди сполум’янілим посохом. Всадив його глибше. Пробив тіло наскрізь. Нахилився до самого вуха.

— Ти ні те, й ні інше. Ти просто раб, негідний зватися саверцем.

Саверець вхопив його за руку. Залишив слід від нігтів. Корвін штовхнув його ногою. А тоді звіяв з посоху кров. Його погляд привернула рана на руці. Кров здавалася не червоною — чорною у присмерку гір. Корвін поморщився і стиснув скроні. Розкат автоматної черги лише посилював біль.

Огоскіт згас, ущелиною зазміїлися пелехи чорного диму. Вогонь спалахнув довкола танкового батальйону. Здійнявся вверх, понад баштами танків, переплівся над головами піхотинців, наче грати в’язниці. Новий вибух сколихнув гори. З косогору полетіли великі гострі валуни. Вони з гуркотом накотилися на зчорнілу вирву. Цілого батальйону не стало.

Корвіна оповило темне полум’я. За його спиною простягнулися крила. І він злетів понад стінками ущелини.

Корвін більше не рахував. Він не знав і не волів знати, скількох він лишив життя. їхні спогади і їхні почуття сплелися воєдино з його власним нутром. Спомини тих, хто пристав на службу, бо було нічим годувати сім’ю, тих, хто свято вірив, що двоєдушники, підступні тварюки, нападуть першими, тих, хто тікав у вир війни через нерозділене кохання, тих, кому просто подобалося вбивати. Корвін випалював ці спогади, як випалював їхні тіла. Десятки. Тоді й сотні. Він мав спалити їх якнайбільше. їх усіх — аби вони не випалили його зграю. Вони були крадіями, які жадали відібрати його землі. Вбивцями, які мали намір знищити його народ. «Людьми», — розлупилося десь глибоко в свідомості, але затихло, заледве Корвін запалив черговий огніт.

Корвін напустив на чоту єдинодушників пельніти. Розчавив їх, заледве закмітивши обличчя бодай одного. Він струснув головою, тамуючи спалахи болю. Чи бачитиме він їх у снах? Ночі, коли його забирав до себе Йосафат, відгукнулися млістю. Вона посилилася, коли Корвін збагнув: ні. Ніхто з єдинодушників не потривожить його сну. Тому що Корвін не почував ані провини, ані жалю. Лише спопеляючий гнів. І голод. Жагу пустити їхню кров. Окропити кожний сантиметр бойовища. Змішати їхній прах із землею. Поховати глибоко в надрах Підмісячної імперії тіла і навіть саму пам’ять про них. На їхньому порохові і кістах збудувати майбутнє.

Корвін оточив вогнем БТР-и. Він не вичікував ані миті. Просто підірвав їх. А тоді, заледве бачачи охоплену вогнем долину крізь заволоку болю, оточив чорним полумінням танк.

Над головою розрокотівся душерозривний гулкіт. Літаки промчали, заледве вловимі оком, і зникли за верхів’ями дерев. Пошрамовану долину зрешетили вибухи бомб. Корвін знову вчув гулкіт літаків. Валькірії здійняли огоскіти над підрозділом саверських воїнів.

Корвін зіскочив з коня. Небо, наче стріли, розітнули палаючі чорні ниті. їхнє сплетіння нагадувало павутиння, у яке літаки мали втрапити, наче набридливі мухи.

Літаки влетіли в Корвінів пельніт. І розірвали його, наче той і справді був тоншим від павутини.

Вени просякнув жар. Корвін упав на коліна, важко дихаючи. Він засотав рукав курти. Шкірою тяглися червона, біла і чорна ниті. А між ними бугрилися — там, де залягали вени, кармінові опіки.

Корвін почув свист. Він насупився. Той свист був йому знайомий. То не був свист ракет або винищувачів. Краєм ока чоловік закмітив блиск, наче над долиною пронісся гігантський серп.

Бомби накрили підрозділ кораксів і валькірій. Два огоскіти луснули, наче були лишень мильними бульбашками. З вуст Корвіна зірвався хрипкий стогін. П’яти сотень воїнів не стало в одну мить. Дим здіймався над вирвою. І в ньому Корвін побачив примарні силуети, які летіли в небо. Силуети розкидали руки, і ті перетворювалися на крила. Дим ніс їх усе вище і вище, аж поки вони не обернулися тонкими нитями. Нитями, які, здавалося Корвіну, вплітаються в небесне полотно. Або ж просто розвіюються на північному вітрові.

Корвін різко обсмикнув рукав і звівся на ноги. Він вже вчував гулкіт літаків. Його погляд впивався у вершини Чорних гір. Долоню охопило полум’я, воно заплелося, наче лозиння плюща. У руці виріс Посох Верховного Меланхоліта. Корвін заплющився, зітхнув, а потому його охопив вогонь. З-за спини зметнулося два, тоді чотири, а потім і шість крил. Вони спалахнули, наче шість вогнищ, їхні лизні простяглися до неба. А тоді вони сплелися у неохопне курище. Над полем бою розійшовся крик птаха. Він розсіявся поміж вершин Чорних гір.

Сполум’яніла чорна птаха пронеслася над долиною. Помахи її могутніх крил здіймали потужні вихори. Вони розкидали солдатів, наче розлючені шахісти шахові фігурки. Птаха здійнялася вище і, здавалося, завмерла у небі, затуляючи собою світло місяця.

Птаха взиралася за піки Чорних гір. Там, по той бік гірського хребта, стелилася нескінченна ряднина єдинодушницьких військ: піхота заполонила узбережжя, армади кораблів тягнулися за горизонт в океані. Варто їм перетнути Чорні гори, і їх не одверне ніщо: ні густі ліси, ні глибокі ріки. Вони зрівняють із землею поселення й міста. Вони перетворять Савер у випалене пустище. Савер — а тоді Невриду й інші князівства. Усю імперію.

З кораблів злетіли винищувачі. Щойно вони пронеслися над піками Чорних гір, птаха спікірувала на один з літаків. Вони неслися униз, кружляючи в стрімкому танку. Винищувач охопило чорне полум’я. Прогримотів вибух. Оплавлені шматки заліза розкидало долиною, наче скалки розбитої кабірійської вази. Новий повів вітру зметнувся над бойовищем: птаха змахнула крилами і злетіла в небо. Вона напустилася на другий винищувач. Він, наче зірваний з дерева листок, влетів у підніжжя гір. Птаха закричала. Її гнівливий покрик рознісся гучніше за вибухи бомб. Три літаки летіли трикутником. Птаха послідувала за ними, наче крук, який обрав мишей собі на вечерю. Її крила потяглися мороком до літаків. Імла зімкнулася, наче кліщі. Не стало літаків. Не стало самої птахи. Небом нісся кокон. Він пульсував.

—Боги, — зірвалося з вуст двоєдушників.

—Боже, — зірвалося з вуст єдинодушників.

І перші, і другі затулили вуха. Скрегіт металу, який розламувався, був нестерпним. Кокон стискався, як стискалися всередині нього три винищувачі. Кокон на мить завмер над головами воїнів, а потому його шпурнуло просто об гострий схил однієї з гір.

Посеред поля бою велетенська птаха важко дихала. Здавалося, у неї тремтіло кожне перо. Птаха танула. Ставала все менше, поки не залишився лишень чоловік, який спирався на посох

Морана завела свою пісню. Корвін звів огоскіт довкіл себе і роззирнувся. Він не бачив тварюк. Лише оскаженілу круговерть битви.

Прогриміла громовиця. Корвін здійняв очі до неба. Там, в пелехах їдкого туману, він розрізнив хмари. Вони вчепилися примарними лапами за піки Чорних гір. Піт струмував скронями Корві-на. Він опустив очі додолу. Снігу не було — лише чорна багнюка. Зима здалася на поталу західним вітрам Зовнішнього світу. Вигрім знову розлупився над долиною. Вчулося гудіння літаків. Корвін почав виплітати.

Хмари тяглися до долини, темні, важкі від непролитого дощу. І щоразу, як вони стикалися, небо осявала блискавка. Вона осявала бойовище холодним світлом. Нарешті закрапав дощ. Нарешті з-поза гір перестав долунювати гулкіт літаків. Корвін втер мокре чоло. Усміх торкнувся його губ, але одразу ж злетів.

Розкотився грім. Спалахи блискавиці на мить осяяли долину. Ось субординати оточили чоту єдинодушників і скували їх пельнітами. Аж ось замість їхніх облич з мороку виринули вовчі морди зо знавіснілими очима та хижо вишкіреними пащами. Знову майнула блискавка. Єдинодушник повалив валькірію на землю. Блискавиця розійшлася небом, і люта орлиця увіп’ялася дзьобом у вухо єдинодушника. Небо згасло. І жінка виплюнула відірване вухо. Вона закричала. У спалаху блискавки її крик перетворився на орлине ревтіння. Напав морок. Валькірія встромила спис у його груди та скинула чоловіка ногою із себе.

Корвін озирнувся. Блискавиця розкроїла небо надвоє. Зграя круків неслася на бронетранспортер. Стало темно, і валка пострілів зрешетила чоту. У новому спалаху блискавки Корвін побачив скривавлене пір’я, та, заледве небо знову заволокло мороком, пір’я перетворилося на шматки тіл.

Одразу дві блискавки озорили долину. Корвін видихнув. Обличчя єдинодушників теж мало нагадували людські. Вони були спотворені люттю. їхні риси загострилися. Вони не мали ані шерсті, ані гострих ікл, та людей нагадували мало. Всі вони — і двоєдушники, і єдинодушники — перетворювалися на щось, що не було людьми.

І тоді Корвін знову почув свист. Краєм ока він помітив виблиск леза. Він обернувся: Вершник, подібний їдкому чорному туману, подібний мороку над домовинною дошкою, оповитий саваном, верхи на коні з кісток і гнилого м’яса. Він стрибнув на бойовище. Корвіна охопив холод навіть попри те, яким теплим стало повітря після падіння Стіни. Зблиснула Вершникова коса, багряна від крові. Вона розітнула повітря. І Корвін побачив, як падають воїни — двоєдушники і єдинодушники — як з їхніх тіл тягнуться прозорі нитки, як вони лускаються, наче перетягнуті струни, як їх вихрить понад полем битви, і як вони втопають у мороці, що сповивав Вершника.

За Вершником тяглися тіні — безрадісні і холодні, якою була сама смерть. Вершник знову заніс косу. В руці Корвіна сполум’янів чорний меч. Він зліз на рисака і кинувся до Вершника, дарма, що той був завбільшки як половина долини. Пісня Морани знову постала над землею і здійнялася до гірських вершин. Розітнувся вереск. Корвін насупився. Заскреготало залізо. Корвін попрямував на звук. Шмаття від кабіни літака ще були оповиті димом. З-під них полиснув уламок спису валькірії. Гора брухту заворушилася. Корвін звіяв меч. Він оповив пельнітами шмат кабіни і жбурнув його геть. Попід уламками, гарячими, почорнілими, він помітив рух. Ледь помітний спочатку, він став сильнішим. Корвін обхопив пельнітом останній з важких шматків і відтягнув.

Абас стрибнув на нього. Його слизький язик напустився просто у груди. Спалахнула облада Темного Вершника. Тварюка заревла, здіймаючи обпечений язик. Корвін протнув живіт Абаса посохом. Чорна кров розлилася обладунками. Корвін відштовхнув тварюку ногами. Чоловік скував хтонь пельнітами. Абас звивався у тенетах Корвін став над ним і заніс посох Пір’їна яструба прилипла до слизького абасового плеча. Чорна окрайка довкола ока Корвіна затріпотіла

Абас надривно заревів. Він розсік повітря пазурами. Здійнялися іще кілька яструбиних пір’їн. Корвін опустив погляд до абасової морди —у ній не було нічого від обличчя валькірії. Не було навіть пильних золотавих очей. Не було ні її рук, ні її стану. Лише слизька сіра шкіра, що напнулася над довгими кістьми. Абас знову заревів. Корвін заніс посох. Можна було лишити тварюку помирати довгою болісною смертю. Якби Корвін не знав, ким вона була раніше. Він націлив вістря у груди, точно туди, де колись билося серце валькірії. Руки зраджували йому, пройняті треметом. Але Корвін ударив.

Біль розжеврювався з кожною новою смертю. Він став несамовитим, коли десятьох з них розірвало полум’я зброї єдинодушників. Той вогонь горів більше, ніж усі сім багать, крізь які валькірія пройшла в ніч ініціації. Гнів застеляв їй очі червоною пеленою й потому огорнув мороком. Він перетворювався на голод. Валькірія вбивала їх одного за одним. Кров окропляла її лице. Вона була солодка на смак. Валькірія жадала більше. Вибух. Вона впала навзнаки. У вухах став дзвін. Валькірія втерлася. На пальцях залишилася кров. Солодша від меду із саверського різнотрав’я.

Над бойовищем пронісся літак. Він прямував просто туди, де дислокувався загін її сестер. Запона мороку спала. Гнів відступив. Як і голод. Тілом валькірії розійшовся крижаний страх. Вона пожбурнула огніти, але жоден не долетів до винищувача. Жінка звелася на ноги. Облада валькірії залишилася лежати на землі. У небо здійнявся яструб. Він полетів назустріч літакові.

Далі був жар. Біль. Порожнеча. І знову — голод.

Корвін сильніше вдавив посох. Абас врешті завмер. В голові Корвіна запанувала тиша. Лише на мить.

Морана завела свою пісню несамовитіше.

Здавалося, долина пішла брижами, наче мертвотні води вогняного озера в пеклі. З-під купи попелу здійнялася кігтиста лапа. З обгорілого танку виринула сліпа абасова голова.

Тварюки напускалися на ворожі війська. Роздирали двоєдушників. їхні скривавлені морди здіймалися понад тілами, вчуваючи нову жертву. Вони бігли за нестерпним голодом, який замінив їм мету існування — не важливо було, чи за мету слугувала узурпація, чи захист. У абасів більше не було ідентичності, окрім поклику, який тягнувся з їхніх вічно спорожнілих шлунків. Абаси не мали пам’яті ні про побратимів, ні про сім'ї, які чекали на них вдома. За пам’ять їм слугували хиткі спомини про те, як м’ясо ненадовго притлумлювало голод.

І чим знавісніліше розносився хтонський ревет над долиною, тим несамовитіше стогнали тіні у плащі Темного Вершника.

Зграя тварюк неслася поміж згарищ. Верховний Меланхолії узяв їх у вогняне коло і випалив ущент. Чоловік сильніше стиснув посох і сперся на нього. То були і двоєдушники, і єдинодушники. І ті, й інші мали сім’ї. І ті, й інші мали мрії. Вони мали почуття. Згаслі відривки їхніх життів уже танули в Корвіновій голові. З його вуст випорхнув розпачливий хрип: ці спогади, колись дорогі тим людям, розтавали, наче дим над полем битви. Вони більше нікому не належали. Бо більше нікого не залишалося, навіть попід слизькою сірою шкірою.

—Хтонь. Ні-хто, — видихнув Корвін.

Вершник продовжував свої жнива, витинаючи з тіл двоєдушників і єдинодушників душі, замикаючи їх на вічність і по тому у своєму морочному плащі. Тіні у плащі кричали. Корвін затулив вуха. їхній вереск розтинав душу сильніше сутужного вовчого виття, їхня пісня була сумовитішою за покрик зраненого крука, їхнє злостиве шипіння розходилося луною по околиці. Вони благали про поміч. Вони благали про вічний спокій.

Корвін більше не мав надії, що колись його отримає. Він обернувся до своєї армії. Вдарила блискавиця, і Корвін знову побачив звірині вишкори замість людських облич, полиск ікл замість вилиску зброї. Корвін почув гарчання замість звитяжного покрику.

Над ними, охопленими тваринною люттю, свистіла коса Темного Вершника. Тваринні тіла падали, наче непотрібні шахові фігурки на дошці, коли партія була вже майже програна. Морана співала луною, що розполонювалася розщелинами поміж гір. Там, де вогненні смердотні ратиці Вершникового коня торкалися землі, повставали абаси й нікси.

—Хоча безсмертні, корчились од болю, що завдає не так вогонь, як думка про втрачене блаженство й вічну муку⁶¹, — пробурмотів Корвін.

Голос Морани розполонювався бойовищем, наче сурми судного дня.

Та, крім нього, Корвін вчув сміх. То були Мойри. Корвін опустив очі. Ниті — під ними не було видно землі. Вони тяглися від Чорних гір — з того боку, де ховалося військо ворога, — вони кидалися на двоєдушників і єдинодушників, наче кобри, оповивали їх, передрікаючи скору загибель. Чота кораксів атакувала танк. Заповільно. Гармата простугоніла пострілом. Воїни звели огоскіт. Та він осипався іскрами додолу. Зачорніла нова вирва, шматки тіл лежали в ній та поряд неї. Танк рушив просто по тілах. Тілах тих, кого Корвін привів у цю долину власноруч.

— Жбурнув із Неба у безодню Пекла⁶², — Корвін змахнув посохом. Вогонь заструмував просто на танк. Мить, і той злетів у повітря.

Верховний Меланхоліт зашпортався й озирнувся. Його око спалахнуло безодневим мороком: ниті, що стелилися з Чорних гір, зміїлися далі, у землі імперії. Вони неслися нестримними зграями, вказуючи єдинодушникам і тварюкам шлях, що невдовзі мав оповитися опоною диму, зачорніти порожніми очницями вирв, всіятися понівеченими тілами. Вершник зупинився. Корвін помітив, як і він прослідкував за напрямком нитей.

З Будину донісся тривожний клич. Ведмежий ревет сповіщав про нашестя хтоні: абасів, ще й нікс. Абаси й нікси заполонили узбережжя, куди висадилися єдинодушницькі війська.

А чорні ниті все тяглися й тяглися з гір. І сміх Мойр насмішливо вібрував у повітрі.

— То зважимо, — Корвіна оповили пелехи чорного диму, — чи не додасть нам сил надія⁶³?

З чорного полум’я постав кінь. Корвін осідлав його і, перш ніж стиснути віжки, кинув погляд на захід — до Пташиної Хащини, де Фелан усе ще не знайшов Ріни.

То було егоїстичне, ледь не божевільне бажання, дурна надія — озирнутися і побачити полиск кобальтових очей. Вона тривала лише мить — допоки Корвін не уявив, як кобальтові очі спопеляє жах, як їх вкриває розпач, як огортає морок. Це мало закінчитися до того, як Ріна вийде з останнього вогнища, до того, як останнє, сьоме, озеро вдихне життя в її другу душу. До того, як цю душу розітне скривавлена коса Вершника.

Корвін усміхнувся сам собі: він зрозумів, чому Оден так вчинив, зробив це без Верховної Правительки. І Корвін збирався вчинити так само.

—Як її немає — то відчай хай додає завзяття і снаги⁶⁴, — мовив він собі під носа.

Верховний Меланхоліт обернувся до генерала армії кораксів.

—Тримати оборону. Не дати єдинодушникам просунутися вглиб континенту. Триматися, аж допоки все не закінчиться.

— Коли, за вашими підрахунками, все закінчиться? — запитав генерал.

—До світання, — Корвін пришпорив коня і кинувся галопом на схід.

* * *

Амага бачила, як вони втрачали людську подобу. Як нелюдські риси проступали на обличчі Мадія. Як воно все більше — з кожною краплиною пролитої крові — набувало сірого кольору, як видовжувалися ікла, як гострилися пазурі.

Княгиня вчула тупіт ратиць. Жінка озирнулася. Ні, тупіт стих. Ані Верховний Меланхоліт, ані Верховна Правителька не зволили з’явитися. Тут панували лише гуркіт вибухів, гул кіт літаків, крики поранених, стогін тих, хто помирав. І вереск.

Жінка придивилася. З-поміж пелехів диму повстала сіра слизька істота з вигнутими лапами. Довге волосся лишало борозни на піску. Нікса увіп’яла білі очі в спини другожів, що саме вели перестрілку з єдинодушниками з оборонних позицій. Жінка розірвала її огнітом.

Одразу ж вона почула новий ревет. Та його заглушили вибухи бомб, які літаки скинули на узбережжя. Єдинодушники не щадили навіть своїх. Амага осміхнулася: тепер вона добре розуміла, яку Верховну Правительку собі надбала імперія. Най в її крові і були краплі вовчої чи зміїної, але душа її була ницою і жорстокою — як в усіх єдинодушників. Розлад і смерть — ось яке майбуття їх очікувало.

Жінка увіп’яла очі в кораблі. Вони були вже надто близько до берега. Вони розчахнули свої пащі — апарелі, як читала вона в чоловікових паперах — і звідти виринули машини. Вони падали, розтинали гострими носами хвилі і сунули до берега. Тисячі темно-зелених машин. Машин, які не мали дістатися берега. Машин, які двоєдушники без зброї не могли подолати.

Амага стиснула кулак, спостерігаючи за тим, як витончується огоскіт понад узбережжям, як падають, один за одним, її піддані, як помирають воїни інших кланів — навіть клану Верховного Меланхоліта. Вона вихопила очима Мадія. Він тяжко дихав. Його бородою струменіла кров. Жінка видихнула: ниті, що струмували з його рук, зарожевіли. Вона зробила кілька кроків до нього.

Аж на правому фланзі узбережжя, там, де загострився бій поміж десантниками ворога і чотами другожів, здійнялося нестямне ревтіння хтоні. Амага сполотніла. Побілілі руки воїні заворушилися. Нігті почорніли й перетворилися на гострі пазурі. Обличчя, що набули кольору глини до того, посіріли, риси загострилися. Воїні різко вдихали і сідали. Вони розплющували зімкнені навіки повіки і дивилися довкола білими без райдужок і зіниць очима. Вони розкривали роти, і в заграві бою блищали довгі тонкі ікла. Вони схоплювалися на вигнуті лапи, вдихали на повні груди повів спітнілих скривавлених тіл і бігли назустріч голоду.

Три нікси напали на субордината зі спини. Він не встиг зреагувати. Вони швидко перекусили йому горло. Відірвали шмати м’яса від грудей і стегна. Інші субординати спопелили їх. Над тілом їхнього побратима здійнявся дим. А тоді з нього долинув новий, ще більш голодний вереск.

Амазі здалося, за мить до того вона вчула свист — наче небом пронеслася гігантська коса. Та жінка не побачила в небі анічого, окрім все нових літаків і все нових бомб.

Ревет розітнувся в іншій ділянці берега. В грудях жінки стиснуло серце. Каре другожів оточили тварюки. Ведмеді напнули огоскіт. Нікси снували довкола, намагаючись пробити його своїми пазурами. А там, всередині каре, був її Бал. Зліва відкрили вогонь: єдинодушники розстріляли тварюк. Амага видихнула з полегшенням. Та лише на мить. Бо ворог відкрив автоматну чергу по другожах.

Княгиня осідлала ведмедя і пустила його схилом до берега.

— Опустити огоскіт! — крикнув Бал.

Плетіння вогняних нитей на мить згасло.

—Вогонь! — наказав хлопець.

Їм вдалося спопелити п’ятьох єдинодушників. Та кулі були швидкими. Молодший другож, хороший друг Бала, впав просто йому до ніг. Він не дихав.

—Дайте нам віднести його в лазарет! — крикнув Бал єдино-душникам.

Вони підняли його і сунули до тилу під прикриттям щита. Та єдинодушники не полишали їх у спокої. Вони продовжували обстрілювати огоскіт. Це було боляче. Бал гадки не мав, що кожне враження щита відлунюватиме в нутрі, що з кожною розірваною кулею ниттю все нестримніше горітимуть вени. Огоскіт збагрянився. Іще один їхній друг упав. Третій похитнувся і сперся Балові на спину. Хлопець не втримав тіло, зашпортався, і вони втрьох звалилися просто під ноги іншим другожам. Почалося сум’яття. На мить огоскіт згас. Єдинодушники відкрили вогонь.

—Щит! — закричав Бал, дивлячись просто в дула автоматів, націлених на них.

Та дула зникли. Нікси накинулися на них. Вони зично шматували десантників, неначе ті були не більше як шматами м яса, кинутими зголоднілим собакам. Бал почув вереск—зовсім поруч. Жилаве сіре тіло встрибнуло просто в осереддя їхнього каре.

Заполум’яніли огніти. Здійнялися вибухи. Бал ніколи не чув таких криків — більше звіриних, аніж людських.

— Захищати наслідного князя! — почув він голос одного зі своїх товаришів.

Його очепили вузьким колом. Другожі спробували звести огоскіт, та єдинодушники знову відкрили по них вогонь. Свист кулі. Бал закричав. Притис долоню до голови, вона стала червона. Він спробував знайти діру в черепі, але намацав лише розідране вухо. На них напали іще з десятеро нікс. Почалася тиснява. Краєм ока Бал помітив, що товариші ступали на тіло їхнього мертвого друга, але навіть не зважали на те. Бо пазурі нікс виймали з них органи і душі. Бо їхні ікла вгризалися в сонні артерії.

Розітнувся вибух. Осліпне полум’я простяглеся довкіл їхньої юрми. Єдинодушників, цілу групу спов’язали червоні ниті. Мить, і пельніт розчавив їх. Огніти — так само червоні — трапляли в нікс, одну за одною.

Батьківська рука вирвала Бала з натовпу.

—Ходімо звідси, — мовив він, втираючи кров з-під носа.

— Ми маємо знайти мого друга, — Бал вирвав руку. — Його тіло було десь тут.

Хлопець кинувся назад у безлад бійки. Мадій кинувся за ним. Заревіла хтонь. Нікса виринула з-поміж ніг другожів, наче лежала там увесь цей час і дочікувалася слушної миті. До її чола прилипла коричнева шерсть — шерсть ведмедя.

— Лягай! — хлопець почув батьківський наказ.

Бал впав і накрив голову руками. Краєм ока він помітив, як спломенівся червоний вогонь. Як він згас. І як стрибнула нікса. Він приготувався померти. Але так і не відчув, як ікла протинають шию.

Він озирнувся.

— Ні! — закричала жінка.

Огніт розірвав ніксу на шматки.

Жінка впала коло чоловіка на коліна. З рани на стегні струмувала темна, майже чорна, кров. Вона заливала пісок попід ними. З лиця Мадія швидко сходили барви.

—Ти отримала моє послання, — прохрипів він.

Амага розірвала пелену спідниці і затисла рану. Другожі кликали лічеця, але крізь вибухи та стрілянину, допевне, їх не чув жоден. Амага поклала голову Малія собі на коліна.

— Я не отримувала твоє послання, — вона втерла кров під його носом і спітніле чоло. — Я не повернулася до маєтку.

— Неможливо, — уже зовсім слабко відповів Мадій зовсім білими вустами. — Ти не могла вчинити супроти субординації.

Амага схилилася до нього і припала чолом до його чола. Він відчув смак її сліз.

—Ти ніколи не був моєю зграєю. Моєю зграєю завжди були тільки Жюліан і Бал.

Вона промовила останні слова йому просто в уста. Але вже не відчула дихання чоловіка.

З голови Мадія зісковзнула корона. Вона впала просто на пісок.

Лічець підбіг до них і завмер, дивлячись просто на неї. Для годиться він приклав пальці до Мадієвої шиї, а потому констатував те, що і так було очевидно.

—Князь Мадій помер.

Бал, тамуючи сльози, поплентався до корони. Його супроводжував розпачливий ведмежий ревет.

—Не чіпай! — Амага обережно поклала голову Малія на пісок і звелася. — Вона занадто важка для тебе.

Жінка підняла корону. Кинувши на тіло чоловіка короткий погляд, напевно, перший за все їхнє спільне життя, сповнений вдячності, вона надягла корону на свою голову.

Другожі припали на коліна і схилили голови. У небо здійнявся новий ревет, та не скорботний, а просякнутий повагою, яку було необхідно висловити новому правителю. Вони долікувалися першого її наказу.

—Відступаємо! — таким був перший наказ княгині Будину. Таким був перший наказ, який Амага спромоглася віддати за все своє життя.

Старші другожі кинули поклик, аби перегрупуватися і полишити поле бою. До Амаги підбіг один з воїнів.

— Ворог з тилу. Ми в оточенні!

— Здійняти огоскіт і не опускати. Допоки все не закінчиться. Або допоки не впаде останній з нас! — Амага завела Бала за спину.

Берегова лінія вкрилася кількома сотнями огоскітів. їхні стінки дрижали під обстрілами з кораблів та літаків. На їхнє плетіння напускалися єдинодушники та нікси. Вони поступово багряніли, оскільки воїни дійшли до тієї грані виснаження, коли навіть не відчуваєш болю. Амага подала сигнал. Берегом розійшовся клич. Армія приготувалася до виходу з бойовища.

В лісі зарокотіла перестрілка. З-поміж дерев показалися тіні. Двоєдушники звели руки, готуючись вступити в бій з десантом, який стрімко підступав.

Схилом бігли альви й брауні. Вони рухалися уривчасто, час від часу обертаючиись і відкриваючи вогонь по ворогу, який їх переслідував.

—Пустити їх під огоскіт? — запитав старший другож Амагу.

— Надто небезпечно. Продовжуємо відступ.

— Вони стримували ворога, рятуючи наші шкури, — вчувся голос одного з генералів кораксів. — Саверські підрозділи залишаться і приймуть бій.

Стрілянина долинула до них з іншого боку лісу. Звідти, куди, за планом Амаги, вони мали рушити. І звідти вибігли низькі фігурки, які переслідували вищі.

Амага потерла чоло. Корона і справді була заважкою.

Карлін спинився побіля одного з огоскітів. Той блимнув, і малі народи кинулися до решти армії. Брауні тримав єдинодушників на прицілі. Амелія займала позицію поруч. їда давно зникла за дужими спинами субординатів та другожів. Вчувся свист ракет. Огоскіт знову запалав. Карлін впав на землю і накрив голову руками.

— Та швидше, — його схопили за комір, наче він був легшим від кота, та жбурнули попід ноги солдатам. Карлін звів очі та впізнав обладу коракса.

— Вияви більше поваги, — Амелія поткнула руки в боки. — Ти ведеш мову з новим очільником малих народів.

Коракс вигнув брову.

— Справді? Ти ж лишень тиждень тому продавав мені цигарки, — він гмикнув. — Що ж, перепрошую, ваша світлосте.

Він простягнув Карліну руку і допоміг звестися. Брауні ж підійшов до самого краю огоскіту, аби пересвідчитися: решта теж в безпеці. Та насправді в безпеці ніхто з них не був. З боку океану до них сунула громіздка гучна техніка єдинодушників. З лісу один за одним виходили тисячі десантників, озброєних з ніг до голови. Вздовж стін снували нікси. Карліну здалося, він вчуває тупіт кінських копит. Він роззирнувся, але не побачив жодного вершника. Почувся свист, такий бува влітку, коли пани наказували скосити траву біля маєтку, саме з таким згуком лезо розривало травинки. Заледве той звук вщух, як берегом рознісся новий, ще голодніший, хтонський ревет.

— Гадаєш, це кінець? — запитала Амелія.

—Хіба що станеться диво, — відповів їй Карлін.

* * *

Аріелла впала на коліна і зайшлася кашлем. Чоловік не рухався. Вона затормосила його за плече. Його обпечена голова — така само обпечена, як і все його спорожніле тіло, безвільно похилилася набік.

Понад обваленою скелею бешик здійнявся лютий хрипкий крик, що обернувся нелюдським реветом. Він розрокотився понад всією Каліпідою. Акули, дельфіни, гіпокампи і черепахи здійняли голови. Вони перезирнулися. А тоді поглянули в бік моря.

Аріелла здійняла знавіснілі очі на кораблі. Не червоні — а холодні й залізні.

—Тіла ваші послугують кормом. Кістки ваші обернуться піском.

Вона споглянула на тіло чоловіка востаннє, аби більше не озирнутися до нього.

Аріелла вбігла у воду. За мить в морській піні здійнялася Сцилла. Її ревет злетів понад зруйнованою скелею Бешик. То був клич, який розуміли лише ті, пращури яких вийшли на берег з піни морської. Її зграя.

І та зграя була така само незліченна, як зграя холодних залізних кораблів.

Риб’ячий народ приготувався до бою.

Сцилла знову заревтіла. Море чорних вод пішло хвилями. В їхніх ударах об скелі вчувалася луна голосу княгині: «Тіла ваші послугують кормом. Кістки ваші обернуться піском».

Над усіма регіонами Каліпіди спалахнули огоскіти. До берегової лінії усіх п’яти регіонів князівства посунули двоєдушники. Намісники регіонів спинилися біля самої води. Вони зволікали. Допевне. У кожного в голові тієї миті майнуло, що можна було дозволити княгині битися на самоті, можна було дозволити їй загинути, можна було позмагатися за корону.

Проте валка вибухів напустилася на кожен із регіонів Каліпіди. Голови кланів побачили те, що вже бачили в Ольвії — їхні міста палали. Запона страху та болю напустилася на Остію, Ніко-нію, Фісу і Тіру. Тож кожен із голів кланів ступив у воду, а за ними у воду ступили їхні війська: хелони, агоги, гольфіни та кархарії.

— В атаку! — промовив тієї миті голова клану акул.

— В атаку! — наказали тієї миті голови інших каліпідських кланів.

Тридцять тисяч двоєдушників стрибнули у воду. Секунда, і серед хвиль виринули акули, дельфіни, гіппокампи і величезні черепахи. У них на спинах сиділи двоєдушники — вони, на відміну від інших кланів, не мали нічого супроти того, аби сідлати своїх братів і сестер. Великим косяком вони посунули на армаду двоєдушників. У їхніх руках спалахнули вогненні ниті. Ці ниті напустилися на кораблі. Розлунилося шипіння: ниті рвалися, обпалюючи вени воїнів. Втримати кораблі з двигунами було не так просто, як спинити червоні дерев’яні кораблі Імперії Сонць.

Деякі кораблі двоєдушників загуркотіли, зашипіли. Під водою понеслися чорні тіні.

— Розсипатися на два фронти! — заледве встиг крикнути намісник регіону акул.

Та було запізно. Торпеди налетіли просто на сотню акул, що пливли в авангарді.

Над водою здійнявся несамовитий ревет. Сцилла виринула з-під води і напустилася на один з кораблів. Він накренився.

Кетуси пустили пельніти, обхопили корабель і, тягнучи, що сили, повалили його набік.

— Вогонь! — вчулася команда голови клану черепах.

П’ять тисяч огнітів, один за одним, вдарили в корпус корабля.

— Відступати! — вчувся крик Аріелли. Лише на мить вони побачили обриси жінки понад хвилями, але потому під водою заполум’яніла золотава луска.

Двоєдушники кинулися геть. Корабель вибухнув, а за ним вибухнули два наступні. Залізяччя розлетілося довкруж. Морське гаддя сховалося в розбурханих хвилях. Водою розповзлися темні плями.

Аріелла виринула з-під хвиль. Вона жадібно хапала повітря. Її роздирав кашель. З рота полилася мерзенна на смак рідота — паливо.

Вона вже чула важкий кашель довкіл, чула, як задихалися ті, хто увібрав пальне через зябра. Вона вдивилася у вибруднену долоню. Кожен знищений корабель означав смерть не лише єдино-душників, він означав довгу стражденну смерть будь-чого живого у Морі чорних вод. Жінка стисла кулак і вдарила ним по воді.

Двоєдушники запустили нові торпеди.

Косяк риб’ячого народу знову розпався. Торпеди оминули їх і підірвалися попід берегом. Скелі, що стояли там не одне тисячоліття, розсипалися порохом.

Кораблі підійшли надто близько. Каліпідійці розуміли: іще трохи, і вони займуть вигідні позиції, аби пришвартуватися і облаштувати плацдарм для висадки бійців та техніки. І тоді загине не лише все живе у воді. Загинуть всі живі на суші.

— Атака! — наказала Аріелла.