Остання данина Саверу

Корвін клацнув пальцями. Вогняне кільце згасло. Віру оповило чорне полум’я. Вона сама втрапила до тенет. Ниті стисли її, поваливши додолу. Серп впинався у бік, його лезо увійшло під ребро. Входило тим глибше, чим лютіше Віра намагалася вирватися. Сотні чорних нитей, вкритих вогнем, тягнулися до Корвінової руки, до кожного з пальців, увінчаного потворними важкими перснями. Князь ліниво ворушив пальцями, і пельніти врізалися сильніше в тіло Ори.

— Я все ж пропоную тобі піти, nwamba m, — він став над нею. Дим, що клубочився довкола Корвіна, застеляв Вірі небо, як застеляв його Натаїрові перед тим, як князь скинув його в безодню. — Покинь Підмісячну імперію на найближчому кораблі.

Серп, скривавлений, розжеврівся в руці Віри. Вона вчула тихе шипіння, з яким чорні пельніти тліли довкола леза.

— Я все одно повернуся. Можеш замкнутися у цьому замку, але і замок паде. Я скину твою фаворитку з найвищої башти просто в тебе на очах.

Корвін озирнувся на Габор. Він розглядав одну з башт, високу сповиту плющем. Він гмикнув.

—Вельми вдячний за ідею, nwamba m.

Віра перестала вивертатися з пельнітів. Вздовж хребта пройшовся мороз. Корвін їй усміхався. Вдячно усміхався. Очі його палали, наче той сп’янів. Певне, поголос був правдивим. Він і справді був причинним.

За його спиною, вздовж дальньої стіни Табору, промчав вершник. Віра вгляділася у його обриси. Жінка. Її непристойно коротке волосся не залишало сумнівів: то була Ріна Безрідна. Вона зникла під лісовим покровом. Ора всміхнулася Корвіну у відповідь. Вона нагадувала божевільну не менш від нього самого.

—Вельми вдячна за ідею, кіши, — протягнула вона.

Серп пропалив ниті. Віра різонула Корвіна по нозі. Перш ніж князь вкрився щитом, вона вдарила його огнітом у живіт. Чоловіка відкинуло на кілька метрів. Віра розітнула пельніти, звелася і розпалила стіну вогню між ними. Нога стала у вогняне стремено гепарда. Ора кинулася навскач.

Вона вчувала цокіт ратиць Вершникового коня. Її губи пройняв вдоволений тремет. Корвін галопував за нею. Точнісінько за її планом. Віра спрямувала гепарда геть — у протилежний бік від того, де зникла Ріна.

Корвін кинув пельніти. Вони розчавили гепарда. Віра зістрибнула з нього і розгнітила довкола себе огоскіт. Вона спокійно, не здіймаючи серпа, спостерігала за тим, як він снує округи, як його тіні тягнуться до стінок щита і тліють, торкаючись них. Корвін хльостав його мечем, вишукуючи слабке місце у сплетінні. Та його не було. Люті всередині Віри було рівно стільки, аби протримати Корвіна тут до ранку. Але так довго тримати тут його необхідності не було. Вона всміхнулася своїм думкам.

Раптом князь спинився і допитливо поглянув на неї, схиливши голову набік.

— Nwamba ш, ти граєш зі мною.

Віра не заперечувала. Замість того поглянула йому за плече, туди, де зникла Ріна. Він озирнувся, наче іще міг наздогнати її поглядом. Можливо, так упало світло місяців на його обличчя, але Вірі здалося, що князь спробував приховати, не надто успішно, переляк, який майнув його лицем. На лиці ж Віри розквітло вдоволення.

Корвін опустив меч і зітхнув. Було у його подиху щось приречене. Наче вбивця насправді не хотів вбивати. Він відступив і звів руки. Сніг під його ногами швидко танув. Довкола огоскіта Віри спломенів інший — чорніший від безмісячної ночі.

Можливо, Корвін не хотів її вбивати, але саме це він і планував зробити. І це до планів Віри не входило. Вдоволення з її обличчя звіяв крижаний північний вітер. Вона глибоко вдихнула і міцніше стисла серп. Її огоскіт, білий, наче світло сонць, запалав яскравіше.

І тоді обидва огоскіти вибухнули.

Стіни Табору перекотисто здригнулися. Птахи сполошено злетіли понад Пташиною Хащиною. Віра і Корвін підняли голови водночас. Обидва бачили іншого неясно з-поза диму. В обох стояв морок перед очима. Обидвоє ледь спромоглися звестися на ноги. І обидва, хитаючись, зробили перший крок.

Віра запалила серп і жбурнула огніт. Це був маневр, що відвертав увагу. І Корвін на нього повівся. Він відбив огніт щитом. І тоді пельніти пов’язали його. Корвіна охопило полум’я. Воно розітнуло ниті Ори, та вона виплітала все нові і нові. Вона підступала усе ближче. Вона розглядала чоловіка так, ніби розмірковувала, відітне йому одразу голову, або ж спочатку руку.

Було щось кумедне у його безпомічності. У тому, як просто було його тепер вбити. Але і це у плани Віри не входило. Це було надто просто. Надто великодушно. Якщо у Віри і залишилися душі, вони на такий подарунок спроможні не були.

Вона оплела його іще десятком пельнітів. І тоді розпалила довкіл князя кільце з осліпного білого вогню.

Поруч Ори спломенівся гепард.

—Я не прощаюся, — вона йому кивнула.

—Просто облишиш вбивцю Натаїра тут? — Корвін звів брову.

—Ми побачимося вже сьогодні, — вона осідлала леопарда, коли я прикінчу Ріну у тебе на очах.

Вона подалася геть.

Корвін розірвав пельніти і вирвався з вогняного кільця доволі швидко. Та, можливо, зробив те все ж надто пізно. Надто пізно він увірвався до брами Табору. Надто пізно він злетів сходами замку. Вбігаючи до кабінету, Корвін зрозумів, що вбіг до нього теж надто пізно.

* * *

Генерал армії кораксів Даннаміс з роду Каганів,.Третій із Темних Вершників, галопував алеєю, і ріння тліло під ратицями його вогняного коня.

На стінах Вовчого маєтку спалахувала заграва огнітових вибухів. Ледь розпушені кущі троянд знову палали. З часів зведення маєтку такого ніколи не було. Та за минулий рік таке ставалося вже двічі: невридійці зійшлися у битві з невридійцями. Вепри супроти вовків. Рисі, куниці, сови та лисиці супроти вовків. І вовки — супроти вовків. Армії намісників намагалися відтіснити армію Клавдія від стін будинку. Вони намагалися завадити тому, аби поріг перетнув новий князь. Завадити тому, аби він вбив молоду господарку Вовчого маєтку.

Вони боролися самовіддано. Але вони не знали про те, про що знав Клавдій з самого дитинства: у Вовчий маєток вели потаємні ходи. Також із самого дитинства він знав: дух-охоронець роду Симургів не перешкоджатиме йому. Другому з братів, а тепер князеві Невриди. І тому одним з ходів Клавдій з роду Симургів і скористався, залишаючи по собі кривавий слід тих, хто не визнавав його альфою зграї.

Зітканий з мороку кінь перестрибував через тіла субординатів — здебільшого тих, хто лишався вірним князеві Івейлу і княжні Лукреції. Чорне полум’я Вершника вбивало субординатів — зрадників, що здійняли мечі проти братів своєї зграї.

Кінь розтанув і Дан збіг мармуровими сходами маєтку. У череві будинку розтиналися згуки жорсткої сутички. Двері зачинилися перед Темним Вершником. Величезний примарний вовк виринув зі стіни. Його хутро палало білосніжним полум’ям. Він прихилив вуха й оголив ікла.

— Пропусти мене, — Дан виставив руку вперед.

Вовк клацнув зубами. Його полум’я обпікало. Дан відчув, як тлів чорний вогонь на його шкірі. Очі сльозилися від палу вовчої шкури.

— Я маю врятувати її.

Вовк насував. Здавалося, ніби колони на ґанку, стіни маєтку і навіть сходи розгнічувалися жарінням. Дан кинувся до дверей. Вовк повалив його на спину. Жар його тіла був подібний до агонії віднятого життя — він протинав крізь чорну димку, крізь військову форму, крізь шкіру, обпікав до кісток.

— Не торкайся її! — закричав Фелан.

— Старший субординате Йохеведе, складіть зброю і загасіть вогонь. Вас заарештовано за зраду дійсного князя Невриди, — прогримів голос ізсередини.

Примарна слина вовка роз’їдала шкіру не згірш зміїної отрути. Вперше за довгі роки Дан пошкодував, що мав лише одну руку. Він впирався вовкові у шию, відвертаючи обличчя від роззявленої пащі. Він міг би протнути мечем черево духа — якби мав другу руку.

Вовк змахнув лапою. Примарні кігті розкраїли груди Дана. Генерал простогнав. Його морочні обладунки задиміли.

Корвін мав рацію, коли попереджував, що міць духів-охоронців надто несамовита навіть для Вершників. Особливо для Вершників.

—Лукреціє, — продовжував голос у маєтку. Вас арештовано зате, що п’ятнадцять років видавали себе за княжну Невриди. І за те, що приховували Моранову Чаклунку протягом семи місяців.

— Безрідний мішанець, — Дан впізнав голос Клавдія.

Прогриміло кілька вибухів. Стіни маєтку простугоніли. Зсередини прозгучав гуркіт знову розпаленої сутички.

—Ліє! — крикнув Фелан, і звуки бійки вщухли.

Генерал вивернувся і притис духа до мармурових плит ґанку. Щелепи вовка зімкнулись біля вуха. Тіні згуснули довкола Темного Вершника. Гірка пекуча слина духа бризкала на обличчя. Тіні спліталися навкіл плеча, тяглися далі, поки не перетворилися у руку, що стискала темний меч. У руку, якої Данові не вистачало. Вовк загарчав. Біле полум’я оповило їх обох. Зіткана з мороку рука тліла у язиках вовчого полуміння. Вона виявилася безкорисною, як генерал і передбачав. Вовк зімкнув ікла коло шиї. Дан сіпнувся.

—Іменем Невриди, — говорив Клавдій, і в його голосі вчувалося вдоволення людини, яка давно мріяла промовити ті слова вголос, — засуджую вас до страти.

—Забув, хто твоя справжня господарка? — Дан відштовхнув вовка ногами. — Якщо ти безкорисний, її врятую я. Навіть якщо помру.

Він скував духа пельнітами. Чорні туманні язики обіпнули Дана, наче намагалися зализати обпечені рани. Темний Вершник звів ся на ноги. Двері розчахнулися перед ним. Розчахнулися, ніби ве личезна вовча паща. Дан хотів увійти, та нога його завмерла на порозі: повз нього прокотився чорний клубок. Дан озирнувся. Дух-охоронець зник.

Темний Вершник в істинній подобі, вперше зо дня зведення Вовчого маєтку, ступив під його дах.

Клубок котився по оповитому димом холі. Голоси линули з великої вітальні. Клубок звернув ліворуч. Вершник, більше не зволікаю чи, також звернув ліворуч. Двері кімнати розчинилися, варто було чорним нитям торкнутися їх.

— Тут і зараз! На очах вашого князя і наслідного князя, — проголосив Клавдій урочисто.

Він височів над Феланом і Лією, зв’язаними сотнею сполум’янілих нитей. До їхніх ший субординати притисли мечі. Певне, новий князь не вважав їх гідними загинути у вогні.

Осторонь жінка колисала у руках немовля. Вони з Клавдієм стояли до Вершника спинами, поглинуті моментом тріумфу, якщо тріумфом можна було наректи вбивство тих, хто зростав у тебе на очах.

У руці Дана спломенів чорний огніт.

* * *

Ріна не одразу знайшла північний хід. Перед нею не спливла висока брама на три засуви, не виник оповитий тінями Страж. Все, на що могла покладатися Ріна — розмиті дитячі спогади і невгамовний внутрішній поклик, що вів її крізь всеохопну лісову темряву до того місця, де п’ятнадцять років тому загинула економка Вовчого маєтку, і де закінчилася історія Ріни як княжни Невриди. Її манила усе глибше у Вовчий ліс лють, що пульсувала у крові, гонила ноги вперед, змушувала пальці міцніше стискати серп. Лють і страх. Вони змушували її обмацувати порослі морохом пагорки в пошуках непримітних вкритих мохом та іржею дверей. Вони ж роз’ятрювалися у тілі сильніше, коли з Вовчого маєтку знову і знову долунював тривожний вовчий клич.

Ім’я Клавдія знову і знову спалахувало в голові. Та несподівано вщухло. А замість нього у Вовчому лісі розполонився заливистий сміх. Він промчався, наче крижаний північний вітер. І тоді Ріна побачила клубок чорних ниток. Її тіло наче трапило до Залізної діви. Здавалося, його протнули сотні голок. Її скував жах. Але ім’я Клавдія, варто було сміхові Мойр згаснути, забилося попід скронями з новою силою.

Клубок покотився вперед, і Ріна перехопивши серп, рушила за ним. Він котився вздовж одного з пагорків, ні на мить не спиняючись.

Але завмер побіч паростей терновиння. Дівчина зрубала кілька промерзлих гілок, простягла руку і відчула холод металу. Ім’я Клавдія знову і знову повторювалося в її голові. Гнана злістю, вона розчахнула зі скреготом двері — у мосі та іржі, рівно такі, якими вона їх запам’ятала.

Клубок зник у пітьмі ходу. Ріна поспіхом попрямувала довгим тунелем. Крізь пульс, що стукотів у вухах, дівчина чула луну своїх квапливих кроків по змокрілій землі ходу і сипле уривчасте дихання.

Вона відчинила двері, такі ж залізні, але вже не поплямовані мохом та іржею. Ледь висунувши голову, вона зачинила їх: коридором пробігли субординати. Ріна не була певна того, що то були солдати, вірні Івейлові. Вдалині, за двома поворотами праворуч, прогриміли вибухи.

—Ліє! — почула Ріна крик Фелана.

Кроки субординатів стихли в кінці коридору в одній з комор. Почувся тріскіт відкоркованого вина. Дівчина втерла спітнілі долоні об штані і вийшла з ходу. З-за повороту вона знову почула згуки важких солдатських чобіт. Ріна ховалася у тій частині маєтку, з якої коридор вів лише в одному напрямку — в обійми воїнів Клавдія. Опинися будь-який інший двоєдушник на місці Ріни, у нього залишилось би два варіанти: або зійтися з субординатами, або пірнути назад у північний хід. Та лише у двоєдушника.

Ріна потягнула за канделябр, що висів на протилежній стіні і перед нею розчахнулися непомітні дверцята занизькі для двоєдушника, але ідеальні для альвів і брауні. Згуки солдатських чобіт наближалися. Перший із субординатів завернув за ріг. У цей момент дверцята за Ріною зачинилися. Солдат запалив огніт і осяяв довгий і абсолютно порожній коридор холодним світлом.

Коридори, призначені для слуг, порожніли. Принаймні, слуги хотіли, аби створювалося таке враження. Ріна побіжно заглядала у кухонні та інвентарні кімнати і, не знаходячи там ані душі, відчувала полегшення. Вона не знала допевне, чиїми слугами брауні та альви тепер себе вважали. Але вона знала напевне, що не хотіла вбивати жодного з них, як знала і те, що, спробуй вони їй завадити, вона їх уб’є.

Клубок котився перед нею. Ріна намагалася не позирати на нього. їй здавалося, його чорна нить здатна поглинути не лише слабкі полиски світла в коридорі, але, разом зі світлом, витягти кров з тіла. Ім’я Клавдія знову забилося під скронями. Страх відступив, дозволяючи люті заструменіти тілом.

Амелія перетнула Ріні дорогу. Вона гляділа на дівчину жовтими хижими очима. Її сіре суворе обличчя здавалося виліпленим з тонких лез.

— Вам краще негайно піти, колишня панно, — сказала вона.

У її руці поблискував ніж для обробки м’яса.

— Вам тут не місце.

Ріна озирнулася. Слуги та лакеї виринули з тіней і наближалися. У їхніх тонких, але міцних руках лискотіло кухонне приладдя — те, що мало гострі грані і на вигляд було доволі таки смертоносним. Ріна скосила очі на підлогу. Клубка вона не помітила.

— Ідіть, поки можете, — це був бундючний альв-лакей. Він осміхнувся до Ріни, оголюючи гострі зуби. В руці він тримав сокиру.

Розійшовся вигрім іще двох вибухів. Ріна обернулася. М’язи тіла натнулися. Тіло вимагало поквапитися. Але альви і брауні підступали ближче. Ріна, хоча й провела з ними пліч-о-пліч кілька місяців, тепер не була певно того, бачила вона в їхніх очах скорботу, чи радість. Вона не знала, кому призначалася смертоносність зброї в їхніх руках — Клавдію, чи їй самій.

— Пустіть її, — позаду них з тіні вимайнув Карлін. Він крокував квапливо, важко дихаючи, тримаючи руку на ефесі клинка. На нього направили виделки і ножі, коцюби і щипці для вугілля.

— Це виключено, — відповіла Амелія.

— Це її вибір, — одповів Карлін.

Стіни задрижали від вибухів. Ріна кивнула брауні і побігла далі — коридором, що вів до великої вітальні.

Клубок спинився біля дверей. Ріна рішучо узялася за ручку, але завмерла. Усю дорогу вона була непохитною у рішенні вбити Клавдія.

Але тепер, коли їх розділяли одні лише двері, дівчина не була впевнена, що зможе.

—Іменем Невриди, засуджую вас до страти, почула вона голос новоспеченого князя.

Ріна прочинила двері, що колись ховалися між двома креденсами, а тепер височіли поміж двох куп переламаних дошок та розтрощеної кабірійської порцеляни. Лія та Фелан, зв язані стояли на колінах. Верещало дитя. Жінка, дружина Клавдія, гойдала його. У дверях стояв Темний Вершник. У його руці спломенів чорний опит.

Клубок викотився у вітальню.

Дитя, наче відчувало небезпеку, зайшлося сильніше, і його мати, силкуючись вгойдати його, обернулася до дверей. Побачивши Дана, вона закричала.

Кімната на довгі миті поринула у пітьму. Вибухова хвиля з гуркотом зачинила двері. Службовий хід занурило у темряву. Ріна намацала і підняла серп. Її рука тремтіла.

Вона розчахнула двері і застигла від жаху. Вона зрозуміла: Дан зараз помре.

* * *

Вона виявилася швидшою. І Дан вже нічого не зміг змінити. Чорна нить розпустилася під її ногами.

Жінка кинулася до Клавдія. Розкинувши руки, вона прийняла удар на себе.

Дан схопився за голову.

Він чув дитячий плач. Знову, і знову. І знову. Шість плачей шести немовлят. Він шість разів відчув щастя тієї жінки. Щастя, сила якого не була Данові перше знайома. І шість разів він відчував горе, яке зазнав одначе, коли стратили його батьків. Воно протинало груди, подібно до вогняних стріл, подібно до язиків абасів і пазурів нікс. Воно охоплювало тіло, наче пельніти, яких не розірвати. Воно вкарбовувалося у шкіру, ніби навік прописані умови сумнівної угоди. Дана оповила пітьма, і в ній спалахували, одне за одним, шість дитячих облич. А тоді останнє — сьоме. Дан горів у полум'ї надії, у якому горіла кількома днями раніше та жінка. Його нутро розривалося від страху, а тоді, коли у вухах лунав голос сьомої дитини — від почуття відданості. Це був особливий сорт відданості, який, Данові здавалося, не була здатна відчути жодна жива істота. З мороку і полум’я передсмертної агонії спливло лице Клавдія. Спливли удари, яких він завдавав тій жінці щоразу, коли змовкали навік голоси шістьох синів. І гостра, щемлива, наче отрута, радість у грудях, коли на сьомий раз замість ударів та жінка відчула стриманий потиск важкої долоні чоловіка. Та радість, болісна і всеохопна, обгорнула й Дана. Вона, здавалося, сплелася з його кров’ю. Вона пульсувала і росла. Радість, незнайома Данові раніше — покірна, наче його обплутали залізними кайданами, які ятрили шкіру, але які він — та жінка — не бажали скидати. Такою, зрозумів Дан, була вовча відданість — субординація. Вона не мала нічого спільного з відданістю круків, невагомою, але сильною, наче повів вітру, у якому можна було розправити крила і ширяти. І тоді він знову вчув дитячий крик, і знову побачив дитяче обличчя — обличчя сьомого сина тієї жінки. І це було останнім, що запам’ятала згасаюча свідомість вбитої.

Клавдій стер кров, що заливала очі, здіймаючись з підлоги. Порухом різким, дещо розсіяним, він перевірив, чи залишалася на місці корона. Вона холодила шкіру. Озирнувшись, Клавдій завмер. Обличчя його сполотніло. Купка попелу. Не залишилося навіть кісток. Крик їхнього сина, облишеного в кріслі, розтинав тишу. Клавдій же не чув його. Він дивився на попіл і задкував, не вчуваючи ніг. Його губи безшумно рухалися, повторюючи ім’я дружини. Сірі очі, схожі на Івейлові, прослідкували за тонким струменем диму, що злітав з попелу.

За ним Клавдій побачив Темного Вершника. Той зігнувся, стоячи на колінах. Його оповита чорним димом рука уп’ялася в охоплені темними пелехами груди — наче намагалися дістати звідти серце. У холі зростав гул кроків і голосів. Намісники регіонів завмерли в одвірку, наче обпечені чорною димкою, яка звивалася навколо Вершника. Він, жалюгідний і отилий — ідеальна мішень — сидів біля їхніх ніг, але ніхто не смів і поворухнутися. Ось він звівся. І знову ніхто не поворухнувся. Закричало дитя. Вершник здійняв голову і попрямував до наслідного князя Невриди.

Клавдій заревів і запалив огніт.

Холодна рука увіпнулася в його волосся. Горло протнув гострий біль.

На кінчиках Клавдієвих пальців згас вогонь. Кров, спочатку дві важкі краплі, а потому ще десяток, впали на світлий каліпідський килим. Палав темний, сповнений страху і, водночас, рішучості, погляд Ріни. Ані прописку кобальтового.

Це помітив лише Дан, проте вгору ногами Клавдія зміїлася чорна нить. Вершник лише звів руку, але знову вона — тепер уже Ріна — була швидшою.

—Отрути під рукою не було.

Нить оповила шию Клавдія. Ріна дістала вістря серпа з неї. Кров заструменіла плечем князя Невриди.

Клавдій, і Боги були тому свідками, вмирати не збирався. Він дихав відчайдушно, як дихали немовлята у перші секунди життя, аби уникнути відмирання клітин головного мозку. Він закинув голову і дивився уперто просто їй у вічі поглядом, який мало хто витримав би, а особливо — вбивця. Він схопив її за зап’ясток. Хватка його була сильна. Шкіра під нею горіла. Так само, як горіла шкіра Ріни понад безоднею в Лавариску попід пальцями Натаїра. Клавдій прохрипів, то був вольовий звук, яким не прохають, а вимагають. І це був останній звук, який видав Клавдій, князь Невриди, вбивця власного брата. Його коліна підігнулися. Він глядів на Ріну знизу вгору. Його скривавлені губи витягнулися, ніби розтинали стрімко зблідавіле обличчя навпіл — як тріщина на кабірійській порцеляні, яку вже не склеїти наново. Він стояв на колінах. І дивився просто їй в очі, поки його погляд не став скляним.

Ріна розігнула його пальці і відштовхнула.

Клавдій звалився набік. Корона злетіла з його голови, з холодним дзвоном покотилася паркетом вітальні. Вона котилася довго, як котяться монети на очах суперників, один з яких поставив на аверс, а інший — на реверс. Нарешті вона впала. Пиками вгору, як і належало князівській короні. У кімнаті запала тиша. Корона була вільна.

Оголилися клинки і спалахнули огніти. Намісники регіонів не зводили з корони очей. Субординати не зводили очей з намісників. Лія підняла дитину. Фелан штовхнув княжну до дверей тераси і затулив собою. Темний Вершник дістав зітканий з чорного вогню меч. Намісники регіонів і субординати, гамуючи забобонний дрож, завмерли.

Ріна теж завмерла. Її скривавлена рука стискала тканину штанів, наче дівчина намагалася приховати докази вбивства. Але потім, глибоко вдихнувши, вона обійшла тіло Клавдія, розкинуте на збагрянілому каліпідському килимі. Вона схилилася над короною. Перш ніж підняти її, дівчина скривилася, наче шмат металу був найогиднішою річчю, яку їй доводилося бачити. Кинувши на Темного Вершника короткий погляд, у якому лише Вершник помітив сумнів, вона підняла корону. Коли дівчина розпросталася, ніхто більше не бачив сумнівів на її обличчі. Лише холодну рішучість. Вона повертіла корону в руках. Кінчиком пальця торкнулася вістря піки. Прошипіла, порізавшись і окропивши корону кров’ю.

Вона дивилася на краплі крові, що стікали пікою. Лише на мить вона звела очі на Лію, яка визирала з-за спини Фелана, а тоді кивнула сама собі.

— Корона моя. Хтось хоче поборотися за неї?

— За яким правом? — Нал, першим скинувши з себе зціпеніння, виступив уперед. Хотів зробити іще крок, та полум’я довкола Темного Вершника спломеніло сильніше, і він завмер.

Ріна покрокувала через кімнату. Нал здригнувся, зустрівшись з її очами: вони були наскрізь чорні. Не чорні, як у круків, а іще темніші, якщо тільки чорний колір таким бував. Пітьма у них наче була живою, наче рухалася у зіницях. Вепрові здалося, що з очей дівчини лине відвічний холод Морової Брами. Вона спинилася коло Вершника. Не зводячи з Нала чорних очей, вона простягнула Темному Вершникові персні, що вилискували на її пальцях, а тоді срібні сережки.

—Я - Ралфіна з роду Симургів, наслідна княгиня Невриди, і нехай вовки серед вас скажуть, якщо я брешу.

Вона поглянула на Клавдієвих субординатів. Ніхто не вимовив ані слова. Вона осміхнулася. Нехай віно вона Івейлові й виплатила, але жест цей був скоріше символічним, аніж правомірним, то му як сам Івейл розірвав їхню угоду іще до того. І тепер Ріна отримала тому підтвердження. Кров, як говорив її батько, не вода.

— І я приймаю цю корону і титул княгині Невриди.

Її уважні чорні очі вивчали кожного, хто перебував у вітальні.

—Ви усе ще можете оскаржити моє право. Якщо готові пізна ти гнів Темних Вершників. Знаєте ж, Темні Боги ласі до крові. Вашої вистачить, щоб отримати їхнє благословення на сотню років.

Її права ніхто не оскаржив. І Ріна надягла корону на голову. Та була важкою і холодною.

—А тепер дістаньте мечі, — Ріна склала руки за спиною і звела підборіддя. — І покляніться у вірності княгині Невриди.

Вона неквапом проходжалася перед ними туди й назад, підступаючи надто близько. Варто було змахнути клинком, і тіло княгині впало би поруч з тілом князя. Погляд її питав: «Готові вдари ти? Ось вона, я. Ось ваша корона».

— Слова клятви будуть наступними: «Я, такий-то, присягаю на вірність княгині Невриди. Зобов’язуюся беззаперечно слідувати її наказам. Зобов’язуюся захищати її життя і життя її дітей. Зо бов’язуюся сумлінно виконувати свої обов’язки тут промови те вашу посаду — поки Морана не увірве моє життя, або княгиня Невриди не вирішить інакше». Запам’ятали?

Ріна підійшла до Дана. Він височів двометровою сполум'янілою чорним вогнем скелею над нею, тендітною дівицею зі зарозуміло зведеним підборіддям. Здавалося, вона вийшла з самого полумені, як у день створення світу з чорного полумені вийшла сама Морана. Ріна занесла серп над рукою.

—Третій з Вершників, прослідкуй, аби пани принесли присягу коректно, — її уста витягнулися кривою дугою, зарозуміло, як вигиналися уста її батька, коли той був молодшим.

Намісники бачили, що її чорні очі мерехтіли запалом вбивства. Що її руки все ще зігрівала незастигла кров. В тому вони протнули долоні і повторили клятву.

Ріна провела лезом по шкірі. Тіло — увесь живіт — спалахнуло вогнем. У ньому закарбувалися імена намісників. Усіх до одного. Ріна з посмішкою спостерігала, як високородні пани засотують рукави і поли сорочок. Дан оглянув кожного. Налу довелося приспустити штани, аби продемонструвати ім’я на стегні.

— Преклоніть коліна перед княгинею Невриди, — наказав Фелан і, ставши навколішки, схилив голову.

Слідом за ним впали усі субординати і Азерія з лисами. Один за одним, опустилися намісники. Останнім, без особливого бажання, на коліна став Нал. Ріна зобразила співчуття: він більше від інших жадав цієї корони. І якою ж була іронія, що саме він більше від інших залишався вірним її батькові. Та уста Ріни затремтіли, тому що Нала очікувало не останнє розчарування цієї ночі.

— Слухати мій перший наказ, — проголосила вона, дивуючись з того, як легко її голос, подібний до вигрому, рознісся вітальнею. — Я, княгиня Невриди, Ралфіна з роду Симургів... — вона продовжувала викроковувати перед ними, ніби хизуючись своєю владою. З колін встати вона нікому не дозволила, навіть Курусі, який, важко дихаючи, спирався на єдине коліно, яке йому залишилося після бунту селян, і тростину.

Лія стояла навколішках, притискаючи дитину до грудей. Вона не здіймала голови, та очі її знов і знов поверталися до купки попелу, що залишився від дружини Клавдія. Дитя на її руках ледве заспокоїлося. Княжна гойдала його, притискаючи до себе так, аби немовля не побачило батькового тіла.

— Добровільно передаю свою корону і титул княгині Невриди другій донці Івейла, княжні Лукреції з роду Симургів. В обмін на невеличку послугу.

Запала тяготна тиша. Ріна відчувала, що адреналін переставав підтримувати її браваду. Руки потроху брав тремет. Вона продовжила:

—Запертим же покликом князя Саверу армія Невриди приїзде при повній зброї, готова надати свою силу, відданість і життя. Лукреціє з роду Симургів, чи згодна ти прийняти корону і виконати умови угоди?

Нал фиркнув. Дан підійшов до нього і пильно вглядівся у його зчервоніле від обурення обличчя. Намісник не пустив ані пари з вуст, хоча усім своїм виглядом демонстрував цілковиту незгоду.

—Я згодна, княгине, — Лія схилила голову.

Ріна опустила корону Лії на голову перш ніж будь-хто посмів промовити бодай слово супроти. Корона спалахнула, стисла череп і сіла, наче виготовлялася лише для неї однієї. Корона її прийняла. Лія, широко розплющивши очі, поглянула на Ріну. Та їй підморгнула. Фелан допоміг їй звестися. Ріна простягла скривавлену руку.

—Прийми свої обов’язки.

Під поглядом Вершника ніхто з намісників не смів і зворухнутися. Фелан прийняв у Лії дитину. Дівчина дістала з його ножен меч і, не зволікаючи ані миті, пролила кров. Вони скріпили руки. Тіло Ріни знову оповило жаром. Але тепер імена намісників з нього зникли — аби прикрасити розсипом тіло Лії.

Погляди Ріни і Фелана зіткнулися. Обидвоє подумали про одне: інший затятим виразом надто вже нагадував Севастіана. Але ось, вони один одному усміхнулися, і це марево розтануло.

Ріна, всміхнувшись уже м’якіше, коротко вклонилася молодій княгині.

— Вітаю вас, княгине, від імені свого й імені князя Саверу, — мовила вона. — Знайте, що князь особисто, а також його військо, — на слові «військо» вона підвищила голос, — виказують вам свою шанобу і запевняють, що готові прийти на допомогу будь-якої миті.

Дан кивнув на підтвердження її слів.

— Це ти як фаворитка князя заявляєш? — Нал не зміг стримати посміху.

—Бери вище, — відповів Вершник. Його темні тіні потяглися до вепра. Вони застигли, а толі кинулися до його ніг, наче злі собаки. Намісник позадкував. Третій з Вершників гмикнув, і тіні повернулися до нього.

— Неврида дякує князеві Саверу і свершеній княгині²⁶ Невриди, — відповіла Лія, поштиво схиливши голову, як того вимагав церемоніал комунікації княгинь між собою.

Нал знову фиркнув. Намісник усвідомив, що дві двадцятирічні вертихвістки щойно уклали тісну дипломатичну угоду між Савером і Невридою, зробивши намісників її рабами. Нал лютував, та губи його здригнулися в насміху. Він вбачав себе двоєдушником вельми недурним, і, якщо його оманили, то варто було визнати, що ті, хто його оманили, дурними також рахуватися не могли.

Лія обернулася до підданих. Кров на короні змеркла, поступаючись блиску чистої платини.

— Повертайтеся до своїх справ, — наказала вона голосом, наче сама криця. — І приймайтеся до ваших обов’язків. З усією сумлінністю. Повідомте усіх про смерть намісника Клавдія. І розкажіть, яким безчесним він був двоєдушником, — вона поглянула на свої руки, які зцепіла замком. Але тоді знову скинула голову. — І також сповістіть, що за братовбивство у Невриді віднині карають не інакше як смертю. Вбивці на очах у всіх впинатимуть ніж у серце, як Клавдій увіпнув його князю Івейлу.

Намісники вклонилися.

— Довгих років княгині Лукреції, — вигукнула Азерія, окинувши Лію і Ріну прищуром, у якому цілком можна було розпізнати полиск поваги. — І довгих років свершеній княгині Ралфіні.

Над Невридою рознеслося вовче виття. Вовки звели голови. За ним послідував ведмежий ревіт.

Нал підвівся з колін першим.

— Я вирвався уперед. Князь Мадій та старший субординат Ксан Аддан узялися доправляти тіло князя Івейла в Невриду. Певне, дорогою їх очікував сюрприз, — вепр подав гліганам знак, і вони вийшли з маєтку. За вікнами вчувся наказ про стрій.

Виття та ревіт повторилися.

— Тату, — Лія не нагадувала княгиню. Вона нагадувала маленьке розгублене дівча, дитину, що заклякла посеред понівеченої вітальні. Дитину, що тримала на руках дитину. Вона озирнулася до Фелана. — Тато має повернутися додому.

— І ми його повернемо, — Фелан поклав долоню на її щоку. Пальці лишили багряний слід на її тонкій шкірі.

— Я піду з вами, — Ріна втерла лезо серпа об штані.

Дан перетнув їй дорогу.

— Достатньо, — сказав він, вглядаючись в її очі. Блакить проглядалася в її райдужках, та пітьма все ще оповивала її, пульсуючи, звиваючись, наче пелехи мороку довкола Мойр чи Стражів. Я вдячний, що ти врятувала моє життя, але з тебе достатньо.

Ріна озирнулася до купки попелу. Попри неї субординати здійняли за руки і ноги тіло Клавдія. Килим під ним був просотаний кров’ю. Криваві сліди тягнулися усією вітальнею там, де ступала Ріна. Дівчина опустила погляд на свої черевики. їхні підметки були перемазані нею. Дан звів її лице за підборіддя.

— Сестрице, я маю переконатися, що ти переживеш цю ніч. Тому залишайся у Вовчому маєтку і дочекайся братика, він знизав плечем. — Заразом розважите кораксів. Вони мені розкажуть, як голосно ви один на одного горлали.

Ріна роздратовано зітхнула, відмахнувшись від його руки. Проте генерал стис її підборіддя сильніше. Він зазирнув їй в очі. Ріна відчула, як темна димка оповивалася довкола його пальців, ніжачи її шкіру. Димка, якої у неї більше не було. Лице Дана пом'якшилося. У його бороді майнула усмішка.

— Я, на відміну від братика, знаю все про зовнішньосвітнє шибарі, — він пограв бровами, — не змушуй демонструвати.

Ріна скосила очі на Фелана і Лію. Фелан видавався більш ніж суворим, лишень його адамове яблуко ледь здригнулося над коміром мундира. Лія опустила очі на дитину, але опустила настільки поспішно, що Ріна дійшла висновку, що Дан про свої навички не брехав.

— Прошу, наглянь за ним, — Лія піднесла їй дитину, загорнуту у вишиту золотавими нитями ковдрочку. Ріні, без особливого бажання, довелося сховати серп за поясом. І, без особливого бажання, взяти дитину на руки. — Я незабаром повернуся, — сказала княгиня не Ріні, але дитині. А потому звела погляд на сестру. — Ти ж дочекаєшся нас?

Ріна, метнувши останній погляд на Дана, нарешті кивнула. Клавдія пронесли повз них. Ріну взяв нуд, та вона не могла відвести погляду від застиглого впертого виразу Клавдієвого обличчя. Дан зітхнув, схопив її за шию і притяг до себе.

—Ти будеш в порядку, — видихнув він в її волосся. — Зараз так не видається, але ти будеш в порядку.

Ріна не відповіла. Генерал пригорнув її до грудей, наскільки дозволяло те зробити дитя, якого дівчина тримала на руках. Потому, затримавши на дитині погляд трохи довший від того, який затримав би байдужий до дітей генерал, пішов разом з Дією і Феланом.

* * *

— Дорогу князю Мадію! — прокричав старший другож, здійнявши оповиту полум’ям руку.

Та натовп не відступав. Навпаче, селяни рушили вперед, подібні до нестримної хвилі, що прибивалася до берега після довгого обміління. Він відтісняв воїнів Мадія ближче до воза.

— Віддайте його нам! — прокричав селянин з натовпу. — Все одне заберемо. І вас слідом за ним.

Мадій вдивлявся у розлютовані лиця невридійців. Вила і сокири в їхніх струджених руках поблискували у світлі смолоскипів і огнітів воїнів. Скільки б він сам та другожі не намагалися згасити їхню лють, та не зникала. Князь Будину замислився: що селяни зробили би з ним, якби ведмеді не мали хисту вгамовувати почуття? Як скоро Будин втратив би князя, як його втратила Неврида?

—Нехай його душі тридцять років гниють у тілі. Як тридцять років його нарід гнив під його кормигою, — прогорлав селянин.

Їхні очі були голодними. І не тому що шлунки їхні порожніли. Івейл спустошив казну, аби його народ був ситий цієї зими. То був голод інакший. Так, напевне, голодували духи лісів і полів, яким довго не робили підносу. Так, напевне, голодували Боги, до яких більше не промовляли молитов. Вони жадали крові. Так, напевне, голодували раби в Агорі. Так, напевне, голодували меланхоліти в Пустелі. Вони жадали помсти.

—Друже, де ж ми звернули не туди? — князь накрив воза з тілом Івейла огоскітом, коли остаточно переконався, що не зможе погамувати їхнього гніву.

Селяни перекрили дорогу. Вони заповнили метри і метри довкруги старого непоказного воза, якого Мадій знайшов, би востаннє привезти Івейла додому. Князь Будина шукав поглядом слабку ланку у натовпі. Та щомиті переконувався сильніше, що не було інакшого шляху, аніж всіяти останню путь Івейла тілами його підданих.

— Субординати! — прокричав Ксан, і цього разу Мадій його не спиняв. — Готуйсь.

Мечі вовків сполум’яніли.

—Не стріляти! — прокричала жінка. Голос її, сильний і дзвінкий, наче сталь, розійшовся понад поділлям.

Молода княгиня Невриди спішилася. Ледь спідниці її завоженої гаром і кров’ю сукні торкнулася запиленої землі, корона запалала на її голові. Вона рушила до селян. По праве плече її супроводжував старший субординат Фелан Йохевед. По ліве генерал армії кораксів Даннаміс з роду Каганів. Вони слідували за княгинею, наче тіні за Темними Вершниками.

Наче тіні Темних Вершників, селян обступили воїни. Субординати — по правому флангу. Коракси — по лівому. Глігани підступили з тилу. Намісник Нал не зводив з княгині очей. Та то був не пожадливий погляд того, хто вичікував, коли ж корона знову звільниться. То був погляд підданого, що готувався, якщо знадобиться, пролити немало крові в ім’я своєї княгині. Хоча, і від пильного погляду Нала те не сховалося, княгиня мала цілих двох воїнів, ладних кинутися між нею і ворогом, не зволікаючи ні миті. Вепр осміхнувся. Вочевидь, зв’язки Невриди і Саверу були набагато міцнішими, ніж йому здавалося раніше.

— Чого ви хочете? — запитала Лія.

— Поховати князя Івейла як він того заслуговує, — відповів селянин. — Поховати його в Блакитному озері, як він поховав одного з нас.

Натовп схвально заволав.

— Під дзвін келихів, як він ховав наших дітей, — додав старий, що вийшов з-за плеча першого селянина. Лія і Фелан упізнали в ньому Гірея — старого, син якого загинув у Вовчому лісі під час Великого полювання.

Натовпом знову розійшлося схвальне волання.

— Нашпигувати його тіло зерном, аби духи нарешті прийняли його жертву і дарували нам врожай, — викрикнули з юрми.

Натовп вибухнув дивним, недобрим сміхом. Вони знову здійняли вила і сокири. Лія, вчуваючи кожне з побажань, здригалася, наче від удару. Її сірі очі наливалися слізьми. Пальці, тонкі і довгі, непристосовані до боротьби, стисли брижі спідниці.

— Я розумію ваше занепокоєння, проте...

— Та що ти можеш розуміти? Ти, шльоха зіпсута, — вигукнув селянин і вишкірив зуби.

Субординати і глігани запалили огніти. З ножен кораксів почувся небезпечний скрегіт леза.

— Завали пащеку. Ти говориш до княгині, — Фелан ступив уперед, але Лія скинула руку і він завмер.

— Опустити зброю, — наказала вона. У голосі Лії не було розпізнати сліз, які вона проковтнула. У її очах було майже не помітити жаху, який палав, коли селяни вперше вигукнули ті слова до неї — тринадцять років тому, рівно перед тим як кинути у неї перший камінь. Ніхто не помітив того, як затремтіли її охололі пальці в складках спідниці.

Субординати опустили мечі, огніти в їхніх руках згасли. Нал, невдоволено зітхнувши, подав гліганам знак сховати зброю. Дан ледь помітно кивнув. Коракси відступили у пітьму. Здавалося, вони зовсім зникли. Та вони залишалися там, спостерігаючи по-пташиному уважними очима за кожним порухом селян чи то були спітнілі пальці, які стискали вила, чи то пасмо волосся, яке звівав вітер.

Лія крокувала до селян — до того з них, хто говорив більше від інших, чиє лице пашіло гнівом більше від решти обличь. Вовк і крук послідували за нею, як послідувала би тінь.

Погляди княгині Невриди і князя Будину перетнулися. Лія помітила тіло батька за спиною ведмедя. Аби дістатися його, селянам довелося б вбити ще і Мадія. Лія послала йому усмішку, ледь помітну і вдячну.

Мадій не зводив з дівчини очей. Востаннє він так уважно споглядав її, коли вона стояла навколішки посеред вітальні Ведмежого маєтку. Вона намагалася продати себе, наче була непривабливим товаром на ринку ласих пропозицій. Її блідава порцелянова шкіра червоніла від сліз, сорому і гніву. Мадій тоді дивився на неї і не бачив нічого, окрім ляльки, яку вартувало замінити на іншу. «Я сильна», — такими були її слова тієї ночі.

Чи були її сльози викликані нерозділеним коханням, а чи Лія припускала, чим закінчиться для Невриди скасування заручин? Тепер князь Будину схилявся до думки, що дівчина розуміла наслідки вчинків Мадія та Івейла набагато ліпше від них самих.

Князь Будину поглянув на корону, велику і важку, на голові Дії. Вона несла її з гідністю, з якою і сам Мадій, і Івейл, давно вже не могли носити власні. Вона і справді була сильною. Сильніша від нього, і власного батька, підозрював князь Будину.

Вона спинилася перед селянами і склала руки перед себе. Так вона зустрічала кожного гостя Вовчого маєтку. Покірна, наче альва. Та тепер у її стані не було нічого від покори.

Між підданими і княгинею не було перепон. Ніщо не могло завадити селянам проштрикнути її невисоке тонке тіло одним помахом леза.

— Сьогодні пролилося достатньо крові. Більше сьогодні не проллється ані краплі.

Селянин метнув на корону недовірливий погляд.

— Не буде незаміжня дівиця вказувати невридійцю. Пріч звідси, поки сукенка ще на тобі!

Натовп розреготався. Лія знову здригнулася, наче ті слова були найболючішим ляпасом з усіх, яких їй завдали тієї ночі.

З горла Фелана вирвався рик — більше вовчий, аніж людський. Дан стиснув його передпліччя.

Одначе, і те помітили хіба що коракси своїми по-пташиному гострими поглядами, запиленою дорогою до ніг селян тягнулася чорна димка.

Лія опустила очі на свої тонкі пальці, не увінчані жодною каблучкою, а тоді знову — за спину Мадія, на батька. Вона глибоко вдихнула і розпростала плечі.

—У вашої княгині не буде чоловіка. Сьогодні, прийнявши цю корону, я обвінчалася з Невридою.

Вона ступила вперед, залишаючи позаду Фелана і Дана. Вона була невисокою, тендітною. Але не здавалася слабшою від натовпу розгніваних натруджених чоловіків. Вона стояла супроти них зовсім одна, але і самотньою не здавалася.

— Прийнявши корону, я визнала себе матір’ю мого народу, — продовжила вона. — Правителем, який правитиме за законом і по справедливості. Скарбником, що розподілятиме ті скромні ресурси, які має наше князівство, між громадами. Теслею, який прослідкує, аби ніхто з підданих не залишився без даху над головою. Кормилицею, яка не дасть вашим шлункам порожніти холодної зими. Воїном, який боронитиме кордони Невриди у війні, яка скоро прийде.

Вона змовкла. Слово «війна» розійшлася луною серед натовпу.

— Але сьогодні остання ніч, коли я залишаюся ще й донькою. Донькою, яка втратила батька. І я прошу вас, як невридійка невридійців: дозвольте мені гідно його поховати.

Селяни перезирнулися. Тіні у їхніх ніг застигли.

— Віддайте тіло. Це обов’язок дітей — ховати батьків, — мовив Гіріей. Він опустив сокиру. Його старечі рамена втомлено захляли. Він пішов геть крізь натовп.

—Дозвольте поховати батька. Поховати епоху, яка тривала тридцять років. І розпочати нову, — сказала Лія.

—Чи є порука, що ця епоха буде ліпша? — запитав селянин.

— Це лише від нас з вами залежить. Але ми можемо разом докласти усіх зусиль, — Лія простягнула чоловікові руку. Вона йому усміхнулася, просто і ласкаво, наче рівному.

Селянин озирнувся на братів. Заперечень він не отримав. Здійнялися вила в його руці. Він опустив їх вістрями в ґрунт обіч себе і княгині. Він потис її руку. Його брови здивовано злетіли, коли він виявив, наскільки міцним було рукостискання юної дівиці.

Селяни відступили від воза, даючи княгині дорогу до батька. Мадій згасив огоскіт. Лія не підходила. Вона гляділа собі під ноги, ніби на щось наважувалася. Вона кинула короткий погляд на Даннаміса, а тоді промовила:

—Чи проводите ви його разом зі мною біля річки Тірас? — вона звела голову, озираючи натовп.

Дан гмикнув, розгадавши її подум. Він подав знак, і до Саверу полетіло кілька круків.

—Лише аби переконатися, що його прах нарешті розвіяно, — кинули Лії у відповідь.

Селяни почали розходитися. Воїни іще слідкували за ними, іще тримали напоготові зброю. Коракси іще певний час слідували за ними в тінях дерев, аби переконатися, що ті не повернуться.

І вони не повернулися.

* * *

—Тіло князя Івейла везуть! — у вітальню увірвався коракс.

— Розчахнути браму! — прогриміли голоси субординатів з саду.

—Вивісьте траурні полотнища! — заволала Амелія.

Дитина закричала. Ріна розгублено поглянула на неї. Чим більше вона гойдала її, тим гучніше та ревла, налякана метушнею довкола.

Допевне, не усі жінки були народжені для того, аби ставати матерями. Допевне, серед них були й ті, хто для цих обов’язків був непридатний.

—Дайте його мені, — Амелія забрала дитя. — Він голодний, а одна з моїх родичок саме має молоко.

Альва передала дитину іншій альві, доволі на неї схожій. Та погойдала дитину на руках і вона заревла трохи менш пронизливо.

Слуги, спочатку несміло визирнувши з-попід сходів, невдовзі метушливо бігали маєтком. У їхніх руках замість гострого кухонного начиння тепер були ганчірки і цеберка. Вони квапливо прибирали скалки розтрощеної обстави і загарливо відчищали з підлоги ляпки гару і крові.

Ріна побачила, як у розчахнуту браму в’їхав віз. То була проста підвода. У такій же в ніч Великого полювання під покровом Вовчого лісу везли тіла загиблих субординатів під подзвін сповнених ігристим вином келихів. Тополі шамтіли і це шамотіння скорботно летіло алеєю. Ріна розгледіла тіло. Воно не було вкрите стягом Невриди, як стягом Кабірії було вкрите тіло Натаїра. Воно було вкрите простим чорним рам’ям, наче Івейл був ніким — просто старим, який одного разу втратив сина і невдовзі пішов за ним услід до царства Мора.

Ріні здалося, наче у шамотінні вчувався сміх Мойр — запізнілий, який не попереджав, але нагадував, що вже нічого не можна було змінити. Легені стиснув спазм. Дитина в руках альви закричала голосніше. Її червоним маленьким лицем струмотіли сльози. Ріні пекло повіки. Вона задихалася.

Лія ступала тополиною алеєю вслід за возом, де лежав її батько. їхній батько. Віз спинився і княгиня занесла руку над рам’ям. Мертвецько-блідаве обличчя от-от мало постати перед підданими, які зібралися на подвір’ї маєтку.

Перед очима Ріни стало лице бабуні. Дівчині марилося, ніби вітальня просякла повівом перекинутих свічок. Вона озирнулася. Тіла Клавдія уже не було. Не було купки попелу, що лишилася після його дружини. Слуги розставляли свічки на ті меблі, які вціліли. Лакеї ставили лавиці. Вони обрали велику вітальню, аби покласти Івейла тут. Ріна задихалася.

Вона почула схлип Лії. Почула крик дитини. Почула команду Фелана до субординатів і сутужне вовче виття, що розполонилося над Вовчим маєтком. Усі ті звуки, а ще повів свічок, стали нестерпними.

Ріна стисла кулаки. Вона обіцяла їх дочекатися. Та вона не була готова побачити Івейлове лице.

Дівчина задкувала, усе далі від вікон, наче тінь, наче не свершена княгиня, а всього-на-всього служниця. І навіть слуги її не помічали. Ріна непоміченою випурхнула у двері для слуг Вовчого маєтку.

Ледве двері за нею зачинилися, дівчина впала на підлогу і, закусивши руку, заридала. Її брала трясовиця. Шкірою йшов мороз, могильний, наче із брами Мора. Руки пахтіли кров’ю. У вухах рокотів Клавдієвий хрип. Перед очима стали обриси Івейлового тіла, вкритого чорним рам’ям.

Тіло Івейла внесли через головні двері Вовчого маєтку рівно тієї миті, коли Ріна вислизнула з чорного ходу. Дівчина озирнулася на білосніжний будинок, затягнутий траурними полотнищами. Серце стислося в грудях. І то не було фразеологізмом, який так полюбляли автори сентиментальних романів і Зовнішнього, і Прихованого світів. Воно стислося різко і болісно. Наче з нього потягнулася нить, і наче її вмить розітнули. Повітря, до того вельми свіже, застигло, подібно до воску, який впав зі згаслої свічки.

Будинок дивився на неї хворобливою жовтявістю вікон. Вони спалахували і згасали, їх вкривала тінь чорних траурних гардин, яким належало висіти, поки скорбота за загиблим князем Івейлом не вгамується. Якщо вгамується. Між колон заднього ґанку майнула тінь — Пек. Дух-охоронець прослизнув сходами, шкутильгаючи, у трояндові кущі і, так само шкутильгаючи, повільно попростував вглиб — саду туди, де стояла розколота навпіл береза і всохлий дуб.

У вікнах першого поверху Ріна помітила, як субординати внесли у вітальню домовину. Дівчина квапливо осідлала коня і пустила того галопом на північ.

Тупіт ратиць був дзвінким, ніби згук гвіздків, які забивають в домовину. Спина, спотворена шрамами, скніла на погоду Руки, на яких іще залишалися тонкі блідаві сліди батога, стискали повіддя, а нігті втиналися в долоні.

Сніг злинув під ратицями рисака, коли той різко спинився. Савер починався одразу за потічком. Він здавався зовсім тонким: лід застиг по обидва берега. Ріна спішилася, вмила обличчя. Дівчина вглядалася у розмите відображення в потічку і супилася. Своє обличчя вона розглядала довго. Її пальці перебирали повіддя. Кінь нервово бив ратицею об змерзлу землю.

Ріна вкотре озирнулася туди, де дерева ховали від погляду Вовчий маєток. Місце, яке, хоча Ріна те довго заперечувала, було її домом не за правом вибору, але за правом народження. Місце, у якому Лія, яка прохала її залишитися, готувала до останньої путі їхнього — Ріни і Лії — батька. Хоча Ріна й не визнавала його таким до останнього дня. Батька, від якого вона вперто тікала. Навіть тепер.

Дівчина зітхнула і розвернула рисака.

Кордон із Савером вона так і не перетнула.

Ріна так і не вставила ногу у стремено. Вона завмерла. їй здалося, вона вчула шерхіт. Вовчий ліс, нехай і зимовий, все ж був сповнений шерхотом. Та цей її нашорошив. Тиша. Лишень птахи вдалині — не круки, граки чи галки, а, радше, омелюхи — тривожно заходилися. Чи було це поганим знаком: поцілуватися під омелою і почути крики птахів, які омелу їли, в один і той самий день? Кінь заіржав. Тварина стала на диби, завалюючись набік. Стріла стирчала з горла. Кінь хрипів. Його велике темне око нажахано дивилося в порожнечу — яка порожнечею не була.

Кінь завалювався просто на Ріну. Дівчина відстрибнула і вихопила серп. Озирнулася — нікого. Вона заплющила очі, як вчив її Корвін. Чуття підказувало — їх було не менше десяти. Ані кроку. Ані скрипу тятиви. А тоді — свист стріли. Ріна ухилилася. Серпом відбила одну, що летіла просто в голову. Та друга протнула передпліччя лівиці. Біль був не таким жахливим, як коли розкроїти ніксі живіт. Але тіло кинуло в жар і взяло морозом.

Поскрип дрібних кроків по снігу, шепітки, схожі на протяги господарських приміщень. Серце знову стислося. Коли Ріна перестала їх помічати?

Двадцятеро. Одинадцятеро альвів і дев’ятеро брауні. Тепер вона помітила їхні невисокі обриси, що чаїлися за деревами. Поле тіли стріли. Ріна притислася до трупа коня. Тричі пробувала вкритися огоскітом і тричі — невдало.

Вона шпурнула до потічка. Битися, не маючи сили, вона не могла. Та могла перетнути кордон, сподіваючись, що нападники не послідують за нею на землі Причинного князя. Черевики змокли у крижаній воді. Потічок виявився глибшим, ніж здавався.

Удар по спині. Ріна зробила випад з оберту. Вгатила серпом перше, ніж дрючина впала на хребет знову. Кров скропила її лице. Лезо зі скреготом зустрілося з дерев’яною зброєю. Ріна вдарила альва ногою в живіт. Кігтиста сіра рука вхопила держало стріли у її передпліччі. Ріна закричала. Сіра кисть впала у сніг. А тоді іще одна. Лезо серпа офарбувала кров зі черева брауні та гомілки альва. Ніби гострий ніж ковзав по маслу — так ковзало лезо серпа по горлу альва з кинджалом у руці. Легко — поки з поскрипом не наштовхнулося на хребці. Серп застряг. Ліва зранена рука слухалася не надто. Правицею дістати зброю не виходило. Ріна смик нула сильніше. Голова альва закинулася, повисла, наче бутон зламаної квітки. Дівчина витягла серп.

Удар влучив у потилицю. В очах став морок. Та лише на мить. Ріна залишалася при свідомості — чіплялася за неї відчайдуш но, наче за кущ вересу над безоднею. Вона впала на коліна. Кілька разів її вгилили по спині. Та вона зачепила іще двох перерізала їм ікри. І ще одного. Двоє брауні впали на сніг. Вони верещали, наче голодні нікси в Лімбо. І чим голоснішим ставав їхній вереск, чим несамовитішим — танок їхніх тіл в агонії, тим швидше витікала їхня червона гаряча кров з ран. Ріну брав нуд. Удар у скроню. їй здалося, вона втратила зір. Але ні, просякнутий кров’ю сніг, чорні дерева і два місяці, що блідавіли у темних хмарах, знову були перед її очима.

Маленькі, безшумні, але сильні представники малих народів звалили її на лопатки. Спритно зв’язали її — яке приниження — звичайними мотузками.

— Моранова Чаклунко, — проголосив один з них, альв, що тримався впевненіше за інших. Він стискав бік. Курта була розідрана, та крові не виднілося. Не так вже й сильно вона його зачепила, як він намагався вдати.

Ріна спробувала сісти, та отримала поштовх чоботом у груди, їхні маленькі руки обмацували її, з особливою злостивістю натискаючи на забиті місця.

— Мітка! — вигукнув брауні, викручуючи їй руку.

Ріна метнула оком на серп — він кочував від брауні до брауні, усе далі від неї, іще липкий від її поту і їхньої крові. Вкотре Ріна вилаяла себе за те, що не узяла іншої зброї. Івейл дібрав їй вельми невідповідне ім’я. Мудрою вовчицею вона не була.

Альв, який тримався впевненіше за інших, обвів її примруженими котячими очима — повними гніву й відрази — сів їй на груди і почав бити. Рука у альва була важкою. Коли він уп’яте приклав її потилицею до промерзлої землі, Ріну таки поглинула темрява.

РОЗДІЛ 14

Рабів по духу до вільного міста не пускають

Надья сплюнула. Пустельний пісок все ще скрипів на зубах.

Кістки скніли. Зустріч із Пустельником виявилася страшнішою, ніж вона припускала. Проте, як Луцій і обіцяв, Пустельник виявився не духом — усього лише стіною, зітканою з сили та крові — такою ж, що приховувала істинну столицю Саверу.

Ора озирнулася — схоже, їй вдалося відірватися, та її серце ще важко калатало в грудях. Рани все ще кровили. Але Надья міцніше стисла повіддя сервала. їй вартувало поквапитися. Однак, попереду її очікувало роздоріжжя. Надья не знала, який зі шляхів обрати. Верховний енарей Імперії Сонць мав рацію: скверна поглинула двоєдушників. Вони пішли один на одного війною, непохитно віруючи, що борються за справедливість. Правитель. Князь Саверу й Ріна Безрідна. Малі народи. Віра. Лібена.

Надья втерла рукавом очі. Пісок забився під повіки, і очі нестерпно пекло. Гірка посмішка розітнула її лице.

Якби вони тільки знали, що пророцтво, яке жахало Правителя і вело за собою князя Саверу; що конфлікт між Кабірією і Невридою; що повстання, які запалювало робітників і селян, але так лякали аристократів; що жертвоприношення в ім’я Моранової Чаклунки, які привели на ці землі Верховного енарея Імперії Сонць та Ор — що все це не було волею Богів, що все це була воля одного-єдиного двоєдушника. Злагоджений механізм, який спрацював з ідеальною точністю. Шахова партія, фігурки у якій з’являлися та зникали в передбачений для них час.

Надья знову потерла почервонілі очі. Вона вчула шурхіт і обернулася. Опустила серп — лишень польовий заєць щось забув у першому снігу. Дівчина знову поглянула на роздоріжжя.

Вона могла б рушити до Кабірії та напоумити Віру. Але Віра, і Надья бачила те на похороні князя Натаїра, знищила в собі останню краплину здорового глузду. Вона повірила у князя сильніше, як у Богів. І його смерть зміцнила її хибну віру.

Можна було пустити сервала до долини Йосафат і спробувати врятувати життя Лібени. Та її сердечне поривання прив’язало її до oji egwu нерозривними нитями. Найсвітліша зі сестер примудрилася полюбити пітьму, забувши завіт про те, що усіляка тьма неодмінно поглине світло. Така була природа світла і пітьми.

Надья хльоснула сервала і рушила не до Віри. І не до Лібени. Вона рушила на південь.

Вона гнала кішку без упину, поки не побачила на горизонті смугу Моря Чорних Вод. Незабаром заввиділися лазурові дахи білосніжних будинків із саманових блоків. Вони спускалися скелею Бешик гирилицею вузьких вуличок, підвісних мостів та драбин. Ольва іще спала. І лишень порт бринів і гудів, не змовкаючи навіть у сумирні передсвітанкові години. Оманливо сумирні.

Надья крокувала вузькими вулицями, вкритими кошуринням і риб’ячою лускою. Стіни портових будівель білими не були — вони насочилися пліснявою так давно, що, май хто намір їх відмити, і за тиждень не віднайшов жодної білої цеглини. Нестерпно смерділо протухлими осетром, сарганом та кількою. Надья прослідкувала за тим, як засмерділий ящик купив воїн. Судячи з сірих путурі — шароварів, сірої бубу — туніки, і темно-синього кушака, оповитого довкіл грубого живота, він був купцем із клану ово, тобто, гусей. Ящик здійняли на один з червоних кораблів. На той із них, у який зганяли кілька сотень скованих ланцюгами осіб — рабів. Майбутніх мавалів — вільновідпущених, і сом — підневільних. Ясна річ, купці скуповували для них найдешевшу поживу — аби ті не померли від отруєння, тому що живий раб все ж коштував у кілька разів більше за мертвого, нехай навіть його органи і залишилися невраженими.

—Пішов геть!

Кілька коробок з рибою впали на брук. Надья заледве встигла відскочити. Воїн з клану похо²⁷, чий хопиш полиснув у світанковому сяянні, здійняв рибалку за комір. Він шумовито видихав повітря у його похудле сіре лице.

—Чи не бажає пан придбати наїдків для пасажирів його судна? — запитав рибак запопадливо, наче не був на краю загибелі.

— Мої судна порожні, — відповів похо.

—Та як же, щоночі ми чуємо голоси, — рибалка розплився у ще більш запопадливій усмішці. — І, хотів би зауважити, що ці голоси справляють враження голосів вельми голодних. Пан має вислухати мою пропозицію. Три ящики за ціною двох. Прісна вода в подарунок.

Воїн приклав хопеш до шиї рибалки. Той змовк.

—Мої судна порожні, — повільно повторив похо.

Рибалка скосив очі на вістря, що впиралося у шкіру, а тоді засяяв іще більш запопадливим усміхом.

— Звичайно, я помилився.

Вчувся згук впалої деревини.

—Це іще що? — воїн втратив до рибалки інтерес і відштовхнув його.

Надья не знала, що один двоєдушник, не користуючись із сили, міг так жваво зібрати стільки розкиданої рибини і так швидко зникнути. Та рибалка зібрав і зник швидше, ніж воїн устиг відійти від нього бодай на три кроки.

Похо кинувся до анкероків, звантажених побіля рампи. З разючою верткістю, як на свій двометровий зріст, він майнув поміж діжок і дістав за загривок невелику в’юнку істоту. Вона люто викараскувалася. Похо заричав. Істота впала на брук. У її вискові Надья впізнала дівочий крик. Воїн тримався за скривавлену долоню. Дівча здійнялося на ноги і чкурнуло геть.

— Чого застигла? — заволав похо. Надья не одразу зміркувала, що волав він до неї. — Хапай її!

Надья зробила це інстинктивно. Впіймала дівча за руку. Два зелених ока блиснули з лютою несамовитістю, коротке, недбало острижене каштанове волосся впало дівчаті на вкрите ластовинням чоло. Зовсім дитина, дівча могло належати до клану гепардів. Одначе, було заблідавим. Її шкіра ніколи не знала спопеляючих сонць батьківщини Ор.

— Свобода. Рівність. Братерство. Смерть аристократам.

Полиснуло вістря ножа. Надья вибила його з руки дівчати, їхні погляди зустрілися.

— Тримай її! — похо уже наближався.

Ора знала, що чекає на дівча, якщо та опиниться в руках воїна. У найкращому випадку — швидка смерть. У найгіршому — доля, яка припала матері Надьї і, у певному сенсі, їй самій.

— Най бережуть тебе Боги, — прошепотіла Надья і відпустила дівча.

Та з лисячою прудкістю майнула у тонку пройму між двома запліснявілими будинками.

Надья почула корабельний дзвін. Незабаром судно, яке мало доправити її, сестер і Верховного енарея додому, вирушало.

Перед тим, як увійти до каюти, вона, як зазвичай, глибоко вдихнула. Як зазвичай, Надья змусила себе постукати. Змусила себе зробити перший крок. Каюта встигла просякнути його запахом. Верховний енарей сидів до неї спиною за письмовим столом. Пером, яке занурював у коштовний срібний каламар — один з багатьох розкішних подарунків, які презентував йому Правитель — він виводив одного з важливих листів, адресованого, як зазвичай,

Верховному Правителеві Імперії Сонць. Серп обпік Надьї стегно. Це було просто: один точний помах руки, і їй більше не доведеться відчувати цей запах. Ні в каюті, ні на собі. Вона стисла руки в кулаки. Те, з чим вона прийшла, було важливішим за її тіло.

—Учителю.

—Де твої сестри?

— Ми не повинні допустити війни. Вони не відають, що чинять. Вони подібні до хтоні. Вони заллють кров’ю всю імперію. Загинуть не лише воїни. Старі, жінки, діти. Ми повинні їх зупинити.

Верховний енарей відклав перо. Чоловік узяв тростину і важко звівся. Він окинув Надью жорстким, гидливим поглядом і махнув рукою.

—Тут душно, а від тебе відгонить потом, — він пройшов повз неї.

Це було ледь не вперше, коли вчитель не побажав вдихати її запах. Надья, не розтискаючи кулаків, послідувала за ним.

—Ми не можемо просто вивезти сестер і удати, ніби нічого не знаємо...

Дійшовши сходів, Верховний енарей увірвав її. Він завмер. Простягнув їй жилаву, вкриту темними плямами руку. Надья підтисла губи, але все ж дала Верховному енарею опертя, і вони здійнялися на палубу. На бухту лягав густий вранішній туман. Не було видко далі витягнутої руки. Надья озирнулася до міста: вона не могла розгледіти ані брудного порту, ані білих будиночків, зведених на скелі.

Надья слідувала за Верховним енареєм, а він, не потребуючи її руки, тепер наче й зовсім не помічав її присутності.

—Ми повинні переконати Верховного Правителя звернутися до всіх сторін конфлікту з проханням про перемир’я.

— Переконати Верховного Правителя? — перепитав учитель, повівши по Надьї пильним оком.

Вона кивнула. Якщо існував двоєдушник, ладний зупинити катастрофу, яка назрівала, то це був Верховний Правитель. Надья бачила його лишень одного разу, та він справив враження поштивого і, головне, миролюбного двоєдушника.

— Скверна зовсім роз’їла тобі мізки, — вишкірився Верховний енарей. Тростина вдарила Надью у плече. Він вибив їй суглоб. — Як ти смієш навіть помислити про те, щоб розкрити рота перед наймогутнішою істотою Прихованого світу? Переконати? — він вдарив її знову. І знову. — Забула, звідки я тебе витяг, рабиня невдячна?

Його слина прискала їй на обличчя. Це не було так огидно, як коли його мокрі губи блудили її шкірою. Солоне морське повітря майже звіювало смердотний запах, що линув з його горлянки. Надья багато разів уявляла, як її пальці стискаються довкола щільної, наче дублена шкіра, шиї і стискають її.

Удари припинилися. Погляд Верховного енарея став іще пильнішим. Наче він роздягав її. Не так, як роздягав ночами, перед тим, як притиснути своїм важким тілом. Він наче зривав шкіру. Зрізав м’язи, розпилював кістки в пошуках думок, які вона намагалася приховати.

— Де твої сестри, Надья? — голос її став майже ласкавим.

— Ми іще можемо їх врятувати, клянуся.

Надья клялася іще де-в-чому. Що більше ніколи не стане перед ним навколішки. Але вона стала. Стисла вкриту плямами руку і притисла до вуст.

— Я знаю, хто насправді стоїть за всім. Знаю імена. Знаю обличчя. Якщо ми знищимо їх, це врятує Підмісячну імперію. Врятує їх усіх. Але, якщо цього не зробити, вони згублять сестер, вони згублять увесь народ імперії. Рано чи пізно, вони підуть війною на Імперію Сонць.

Вона відчула доторк. Легкий. М’який. Верховний енарей гладив її по голові. З її горла вирвався схлип. Учитель притиснув її до себе — не так, як притискав, силуючи дарувати йому насолоду — притис так, як робив це в дитинстві. Він втішав Надью.

— Тихше, дитя, — він все гладив її по голові. — Ти хочеш врятувати своїх блудних сестер.

— Вчителю, ми не можемо залишити їх тут, — гаряче мовила вона в його долоню. — Вони наша сім’я.

— Я привіз вас сюди, аби ви виконали свою місію, — він продовжував гладити. — Вони ж знехтували нею. Та нічого, для її виконання мені вистачить і тебе.

—Надія іще є. Якщо ви поговорите з Верховним Правителем...

—Я розумію. Ти плекаєш надію, що, дізнавшись, хто стоїть за безладдям на цих землях, Верховний Правитель зможе зупинити внутрішній конфлікт і уникнути війни між імперіями, — розмірені порухи його руки нагадували майже втрачені спогади про ночі, коли мати сиділа біля ліжка Надьї. — Ти маєш рацію. Щойно Верховний Правитель довідається про правду, він об’єднає зусилля з місцевою владою, хто б нею не був на той момент, аби знищити радикалів. Це зробить його мудрим правителем.

Його голос, тихий, майже добрий, заспокоював.

—Але наш Верховний Правитель не має бути мудрим. Він має бути Великим.

Дзвін леза ледь вчувся. Надья зрозуміла, що сталося, та не встигла відреагувати. Вона лише звела на Верховного енарея погляд — не здивований — презирливий. І впала до його ніг.

Останнє, що вона побачила, як з прочиненого ахтерлюка на неї витріщаються перелякані зелені очі з-під каштанового волосся, що впало на вкрите ластовинням чоло

—А Великих Правителів створюють великі війни.

Верховний енарей всунув кинджал у тростину. Його обличчя набуло розсіяного виразу. Сльози заструменіли з очей. Його губи скривилися, наче він був вражений і нажаханий.

—Вбили! Осяйну в своїй святості Ору вбили! — закричав він надтріснутим голосом, який був у старих людей, вражених горем. — Мерзенні сквернодушники.

Він впав на коліна і пригорнув до себе тіло Надьї.

—Верховний Правитель цього не простить. Це війна! Війна між Підмісячною імперією і Імперією Сонць!

* * *

—Де Ріна? — вигукнув Корвін, вриваючись до кабінету.

Він обвів кімнату поглядом. Його губи пробрав тремет — чи то від насміху, чи то від гніву. Він вдарив кулаком об одвірок. Перш ніж крапля крові встигла скотитися розтрощеною деревиною, він побіг геть.

Пельніти спали з Пала і Лібени. Вони поквапилися слідом за князем.

— Віра? — кинула в спину князеві Ора.

Корвін збіг сходами. Його швидкі кроки здіймали луну до холодного чорного склепіння замку. Лібена вхопила його за лікоть. Він спинився, важко дихаючи.

— Вона жива, — процідив князь крізь зуби.

— Я вирушаю з вами, — Лібена не випускала його руки. — Бажаєте ви того, чи ні, але я не відступлюся від сестри.

Пал спинився поміж братом і дівчиною. Його рука так і застигла, не торкнувшись жодного з них. Пал визнавав, що це було легкодухістю, та він не наважувався обрати бік. Тяжко зітхнувши, він простягнув руку до Лібени.

— Прошу, залишся в замку. Ми з братом зробимо те, що маємо. Вона похитала головою.

— Якби це був Паллак, — запитала Лібена Корвіна, — чи генерал Даннаміс, невже ви не спробували б наставити їх на розум? Невже припинили б бачити в них хороше — те, що, точно знаєте, в них є? Просто спостерігали б, як вони себе занапащають?

Корвін опустив очі. Пальці її маленьких, майже дитячих рук сильніше увіп’ялися в лікоть, нагадуючи, скільки сили в них ховалося.

—Добре, — відповів він. — Роби, що вважаєш правильним. Але я робитиму те, що вважаю правильним я.

* * *

Вони гнали рисаків і каракала так швидко, як лише могли, ні на мить не спиняючись на шляху до Невриди. Не стишуючи кроку, Корвін перестрибнув змерзлий потічок на кордоні князівств. Ратиці чорного коня, відірвавшись від вкритої білим пухнастим снігом землі Пташиної Хащини, приземлилися на скривавлену землю Вовчого лісу.

Корвін зіскочив з коня обіч тіл, облишених серед гущавини. Він поспіхом перевертав кожне, що лежало обличчям донизу. Жодне не було жіночим.

—Рани вигнуті, — Лібена стала на коліна побіч тіла брауні. — їх нанесено серпом.

— Краї не обпечені, — Корвін стиснув руку в кулак, приховуючи дрож. — Це робота Ріни.

— Доріжка крові прямує на схід, — крикнув Пал, розвернувши коня до брата і Ори.

—Рушайте в маєток, — Корвін уже сідлав рисака. — Можливо, вона все ж там. Я піду по сліду.

— Я спробую знайти сестру. Кину тривожний клич, можливо, вона відізветься. — Лібена заплющила очі мертвому альвові і підійшла до брауні, аби закрити очі і йому.

— І що ти робитимеш, якщо вона відізветься? — запитав Пал. — Якщо тобі не вдасться напоумити її словами? Піднімеш руку на сестру?

—Залишайся з Палом, — кінь Корвіна нетерпляче перебирав ратицями. Він зустрів упертий погляд Лібени. — Можливо, він має рацію, і ти не зможеш здійняти руки на сестру. Та я не певен, що твоя сестра не здійме руки на тебе.

Лібена звела до князя очі. Рот її відкрився, можливо, аби заперечити, та слова застигли на устах. Вона кивнула.

* * *

Пал і Лібена в’їхали на тополину алею серед невридійців, які довгою скорботною валкою тягнулися до Вовчого маєтку. Тіл воїнів Клавдія більше не було. Лише гравій іще беріг їхню кров. Субординати вишикувалися вздовж алеї і довкола будинку караулом. Чорні стрічки здавлювали їхні груди. Воїни видавалися застиглими статуями, та їхні очі безустанно слідкували за кожним, хто перетинав браму маєтку.

Вони увійшли до будинку. Всередині, не зважаючи на розчахнуті вікна і двері, було задушливо. Важкою запоною стояв повів свічок, лілій і троянд. Пал вів Лібену крізь хол, минаючи десятки гостей, кожен із яких відзначив своє вбрання чорною стрічкою. Вони звернули у велику вітальню. У ній повітря стояло особливо важке. Свічок в обгорілій кімнаті полум’яніло більше від усього. Замість розтрощеної обстави яскріли оберемки квітів — певне, увесь маєток заставили трояндами.

На лавицях стояла домовина.

Вони схилили голови перед Івейлом, як того вимагав звичай обох імперій. Костюм-трійка сидів на ньому бездоганно, хоча труп уже встиг заціпеніти. Та на тому схожість тіла з тим князем, якого пам’ятав Пал, закінчувалася. Його руки не були складені за спиною. Вони смиренно лежали на грудях, наче князь очікував, коли ж у них нарешті вкладуть відчищений після останньої битви князівський меч, або принаймні чашку чаю. На його лиці не було того зарозумілого виразу, з яким зазвичай походжав князь — наче у житті тямив більше від інших і люто гнівився, якщо його міркування про це життя не розділяли. І голова. Вона здавалася неправильно порожньою. Волосся було прим’яте, наче корону зняли щойно. І навіть на його чолі, тепер білому, наче віск свічок, які танули довкола домовини, іще зберігалася червоняста смужка від непомірно важкого князівського вінця.

Пал не пам’ятав тих часів, про які зрідка розповідав Корвін — коли Івейл був братикові наче другий батько. Але і йому ставало біля домовини моторошно. Наче в труні лежало дещо більше, ніж тіло. Наче дещо більше мав розвіяти крижаний північний вітер разом із прахом князя. Дещо, чого вже не повернути.

— Ріна з вами? — вчув Пал голос Лії.

До неї підійшов субординат.

— Другий поверх чистий, свершеної княгині не виявили.

Лія дала солдатові якісь розпорядження. Він вислухав її з виразом якнайуважнішим, хоча Пал ніколи раніше не бачив, аби невридійські воїни були уважними до слів жінок — тільки якщо це не намісниця Азерія. Та тієї ночі, коли Неврида двічі втратила князів, усе змінилося.

— Дан і Фелан попрямували до Вовчого лісу, ледь ми зрозуміли, що ЇЇ немає, — Лія потерла чоло. Вона видавалася зблідлою, затягнута у траурну сукню. Попід її очима залягли тіні. Ми не розуміємо, як вона могла вислизнути непоміченою.

Альва піднесла Лії дитину. Дівчина взяла її на руки і почала загойдувати.

— Сьогодні Ріна вислизнула з-під дзьоба у нас з Корвіном, сказав Пал, заглядаючи у згорток. Дитина саверця нагадувала мало. Проте, щось генералові підказувало, що він іще не раз побачить її в Обителі воїнів. — Нічого дивного, що вона обвела довкола дзьоба ще й третього брата.

—Панове, прошу дозволу мовити, — перед ними схилилася альва. Вона склала руки на чорній передниці. Я мала можливість бачити, як свершена княгиня попрямувала до північного ходу після того, як вбила князя Клавдія.

Пал і Лібена перезирнулися: вочевидь, у кручіи зграї з явився іще хтось, окрім Корвіна, хто намагався завжди виконувати обіцянки.

— Біля кордону Саверу тіла альвів і брауні! — до них підбіг Карлін. Схоже на пух волосся брауні пристало до спітнілого чола. Він усе ще не сховав клинок у ножнах. Його чорні очі тривожно палали. — Наштовхнувся, коли намагався нагнати Ріну на коні.

— І тепер я не сумніваюся, що їх прибила саме сестричка, відповів Пал. — І навіть рани розглядати не потрібно.

Тепер перезирнулися Амелія і Карлін. Те, як вони перезирнулися, Палові не сподобалося. І те, як вони обидвоє винувато поглянули на нього, не сподобалося генералові ще більше.

—Чекайте. Я зберу слуг, — спохмурніло мовив Карлін і міцніше стиснув клинок. — Нам потрібно негайно вирушати до Блакитного озера.

—Я з вами, — вигукнула Лія.

Пал вглядівся в її змарніле обличчя. Нехай Лія і стала княгинею, та вона все ще залишалася юною дівицею. Дуже втомленою дівицею. Ще й з дитиною на руках, яку, велика ймовірність, Палові доведеться називати племінником.

—Я не знаю, звідки у вас трьох з’явилася дитина, та, будь така ласкава, спробуй зробити так, аби вона сьогодні не осиротіла, він підморгнув немовляті і те всміхнулося Палові беззубим ротом. Щось спільне з круками у нього, можливо, й було. — Заправди, я робив ставку на те, що першим виводком розживеться Корвін. З певних часів, — він осміхнувся до Лібени і вона розпашіла рум’янком, — ставив ще й на себе. Але Даннаміс обставив нас обох.

— Ми готові! — крикнув Карлін, визираючи з-за дверей для слуг.

Генералів усміх зотлів так само швидко, як і розквітнув на обличчі. Погляд його посуворішав. Вперше він передчував небезпечну пригоду, та не відчував ані краплини радості з цього приводу.

* * *

— Ні, най буде при тямі.

Ріна опритомніла і виявила, що була серед поля в оточенні альв і брауні. Вони наставляли на неї заряджені луки. Вогні смолоскипів озоряли їхні обличчя. Обличчя ці послужливими не видавалися. І байдужими теж не були, якими часто бували у служок Вовчого маєтку. Навряд ці люди зверталися б до неї «панно». Ріна їм панною не була. Вона була їхнім ворогом. Дичиною на полюванні. Жертвою.

— Оклигала, — почувся голос брауні. У ньому не було ані краплини властивої цьому народові невпевненості. Він згучав сухо, без тіні тремоту.

Альв, той що поводився впевненіше від інших, і, певне, був їхнім гласним — чи негласним — ватажком, звів голову Ріни за волосся, вглядаючись в її заплилих синявою очах ознаки притомності.

— За що?

— За наших дітей, — він відпустив волосся. Голова Ріни глухо стукнулася об землю. Її пройняв нуд. Ріна спробувала зосередитися на перекошеному від гніву обличчі альва. Ватажок примружив очі, так і не дочекавшись у виразі на обличчі Ріни натяку на розуміння. — їх вбили на твою честь.

Він змахнув рукою. Ріну обступили, звели на ноги. Її хитало. У грудях стояв ком. Вона майже не вчувала закляклих ніг. Крик, гучний і відчайдушний, розірвав ніч.

То не була Морана. Морана більше не кликала Ріну.

Вона озирнулася, вишукуючи джерела ґвалту. Позаду неї була прірва. Ріна відсахнулася. Вона помітила їх — мавок. Десяток мавок вийняли мокрі голодні голови з вод Блакитного озера. Вони волали. Волали до кожного, чиє серце було вільним і їстівним.

Або ж принаймні їстівним.

— Я заборонила оскверняти моє ім’я кров’ю невинних.

Альв пустив смішок. Ріна ніколи передше не бачила, як вони сміються, навіть сутужно. Ватажок дістав ніж для різки м’яса і наставив їй у груди.

—Тоді чому вони перерізали наших дітей у Самайн на твою честь? Чому вирізали їхні серця, навіть не давши їм імен?

Обличчя альва, наче пергамент, зім’ялося в гримасі. Котячі очі блищали. То було вчетверте, коли Ріна бачила сльози представника народу альвів. Він втер очі рукавом, а тоді почав підступати. Ріна обернулася: позадкуй вона бодай на крок, усе буде скінчено. Внизу несамовито волали мавки — голодні та безіменні. З роздертими грудьми. Замкнені в Блакитному озері на вічність і по тому.

— Назвіть їх. Я вб’ю кожного, хто причетний, — Ріна не брехала. Спів мавок пробирав наскрізь шкіру, кістки і серце. Вени, нехай ними і струменіла тільки кров, горіли від гніву. — Клянуся.

—Де ти була, коли ми молили тебе з’явитися? — він натиснув ножем на її груди сильніше. — Коли наші діти іще дихали?

Ріна знову метнула очима на мавок. Голови їхні були дитячими, і гострі голки зубів стирчали з дитячих ротів. Де була Ріна, коли ці роти кричали від болю? Танцювала біля самайнського багаття. Про дітей альвів і брауні вона не думала взагалі.

— Я не богиня. Я не можу чути молитов. Я всього лише людина. Як і ви.

Альв звів брову. Було важко зрозуміти, подивувався він більше від того, що Ріна була всього лише людиною, чи від того, що вона вважала за людей альвів і брауні. Здивування зникло разом з повівом вітру над пагорбом.

—Ми не можемо допустити цього знову, — він вже не тиснув вістрям їй у груди. Гнів його стих. Ріна впізнала звичні для альвів ноти — він перепрошував. Та тепер це був недобрий знак. — Не буде Моранової Чаклунки — не буде жертвоприношень.

Груддя землі впало з-під ніг Ріни в озеро. Мавки заволали гучніше.

— Зупиніться!

То не була Морана. І навіть не Мор. То був Карлін. Він біг через поділля з усією спритністю, на яку був здатен. І слідом за ним бігли Амелія і ще сотня слуг Вовчого маєтку. Перш ніж викрадачі — їх тепер лишилося чотирнадцять — встигли розпізнати у них ворогів, ті дістали зброю. Ножі, сокири і вила виглядали більш ніж переконливо, особливо, якщо їх було багато. Слуги Вовчого маєтку вишикувалися колом. Брауні- викрадачі наставили на них стріли.

Альв-ватажок схопив Ріну за плече. Він штовхнув її на самий край прірви. Дівчина ледь спромоглася втримати рівновагу.

— Ми збираємося вбити Моранову Чаклунку, яка винна у смерті наших дітей, — вигукнув він слугам. — Якщо ви наші брати і сестри — не заважатимете.

— Вона — єдинодушниця Ріна Безрідна. Та, що врятувала Фанні, — крикнув Карлін, викинувши руку вперед.

Тятиви луків послабли. Альви і брауні, що оточували Ріну, перезирнулися. Ватажок поглянув на неї пильніше. Він глибоко вдихнув, наче був вовком і міг вчувати повів брехні у повітрі.

— Ріна Безрідна, яка розірвала жорстокі контракти слуг Вовчого маєтку, — з-за спини Карліна виринула Амелія. Завжди ідеально попрасована форма сиділа навкоси, передника зовсім не було.

— Яка прийняла покарання замість нас, — з юрми, стискаючи сокиру, вийшов альв у лівреї лакея.

— Дедале, — звернувся до ватажка брауні, опустивши лук, — це та сама. Тітка сусіда троюрідної сестри моєї дружини присягла їй. Он вона, серед них, з черпаком.

— Усі пани однакові, — відповів ватажок, та дивився він не на брауні, а на Ріну. — Ласкаві, але лише коли їм щось потрібно. А тоді позбуваються нас, наче старих меблів. Хоча це ми — малі народи — корінні жителі Прихованого світу. Нас створили

Боги першими на цій землі. Нас і духів. І ми були собі панами, поки не прибули двоєдушники і не випалили з нас усю волю.

Про це не згадувалося в жодній з книжок Прихованого світу, і навіть не йшлося в «Оповідках народів Підмісячної імперії». Ріна лишень чула казки Зовнішнього світу про чудесні малі народи, які правили багато століть тому у світі, прихованому від простих смертних.

—Я вірю тобі, — сказала вона ватажку, силкуючись рівно і стояти, і говорити, хоча й перше, й друге вдавалося їй на силу. — Чи повіриш ти мені, якщо я скажу, що хочу повернути вам свободу? Що є пани, окрім мене, які теж прагнуть цього?

— Це ж які? Пани із Вільного міста?

Альв зайшовся сміхом. На обличчі Ріни не було ані тіні усміху. Дівчина наважувалася. Розповідати таємницю Гнізда було небезпечно. Але небезпечно було б звалитися зв’язаною у глибоке озеро, повне голодних істот з гострими зубами. Та судячи з того, як скніли стусани по всьому тілу, альви і брауні вміли битися. А їм з Корвіном були необхідні ті, хто вмів битися.

—Князь Корвін з роду Каганів, — мовила вона.

— Причинний князь?

Сміх розтинав Дедала настільки сильний, настільки сильно тремотала рука, якою він стискав її плече, що Ріна ледь не стратила рівновагу. Вона усім тілом подалася вперед. Він схопив її за плечі. Жодна з рис його лиця не натякала, що альв їй повірив. Його сміх увірвався. Очі протнула гірка рішучість. Його чіпкі кігтисті пальці сильніше стиснули — аби відпустити.

Мавки пожадливо закричали. Ріна почула в їхньому воланні голос Фанні на площі Нура і гортанний крик альви, яку скинули у безодню біля Лавариска, і плач альва, вбитого у тронній залі Метрополя. Тіло дівчини оповило морозом: Ріна зрозуміла, що вони не стануть останніми представниками малих народів, до смерті яких вона буде причетна. Та іншого вибору у неї не було. їй здалося, кров застигла в її жилах, а тоді запалала, ніби у ній усе ще була сила.

— Малі народи Вовчого маєтку, я прошу вас про взаємну послугу. Станьте зі мною та князем Корвіном пліч-о-пліч проти тиранії Правителя! — прокричала вона.

— Станьте у боротьбі супроти рабства! — підхопив Карлін, скинувши руку, в якій стискав клинок.

— Присягаємо! — слуги Вовчого маєтку, навіть альв-лакей, стали навколішки, без сумнівів схиливши голови.

— Чотириюрідна племінниця троюрідною бабці мого кузена сьогодні розповідала, що двоє панів, які виявилися Морановою Чаклункою і Темним Вершником, пішли супроти Правителя, — до ватажка підійшов альв. — Якщо ця панна Моранова Чаклунка, то, виходить, вона й справді пішла проти Правителя.

— Якщо Моранова Чаклунка — одна з панів, отже тим паче потрібно її спекатися. Якщо вона панна, значить, вона ніяк не може бажати подарувати нам свободу, — до них підійшов іще один альв, притримуючи скривавлену руку.

— Але ж якщо ця панна і Моранова Чаклунка, і єдинодушниця Ріна Безрідна, яка звільнила Фанні, — встряв брауні, що опустив лук, — тоді виходить, що вона й справді бажає нашої свободи.

Чим більше альви і брауні говорили, тим сильніше стискав плечі Ріни ватажок. Лице його викривилося, наче слова втиналися у його плоть подібно до отруйних стріл. Наче крики мавок знову і знову перерізали його горлянку, як її міг перерізати гострий серп Ори.

— Послухайте, я не можу повернути загиблих. Але я можу дати свободу живим. Можу зробити малі народи рівними двоєдушникам, — Ріна намагалася говорити рівно, наслідуючи манеру, з якою Корвін говорив до підданих: — упевненою, та не зверхньою. — Якщо ми з князем Корвіном переможемо Правителя. Але нам потрібна ваша допомога.

Руки альва затремтіли, коли над озером розполонилася пісня однієї з мавок. Тієї, що, можливо, була його донькою. Донькою, закинутою у Блакитне озеро на Самайн. Донькою, яка залишиться у ньому на вічність і по тому.

—Укладемо угоду на крові, — як Ріна не намагалася, ораторською майстерністю Корвіна вона не володіла, а тому промовила ті слова з поспішністю того, хто хапався за останній шанс вберегти своє життя.

Дедал зазирнув їй за плече. Він мовчки вглядався в обличчя мавок унизу.

Карлін завмер. Завмерли слуги Вовчого маєтку. Ножі і сокири вони тримали напоготові, збираючись стати з Ріною пліч-о-пліч, навіть якщо доведеться зійтися лицем до лиця з братами і сестрами.

—Легкодухі істоти! Вона заразила вас скверною, згубною пітьмою Темних духів.

Спалахнуло полум’я. Біле полум’я, наче впала зірка, сліпило. Ора пустила гепарда чвалом з пагорба. Альви і брауні — ті, що мали намір вбити Ріну — з благоговінням дивились на неї, а тоді вклонилися. Альви і брауні — ті, що хотіли порятувати Ріні життя, стерли благоговіння з облич і приготувалися до нападу.

Віра спішилася і підійшла до Ріни. Малі народи розступилися ^перед Орою, наче перед вінценосною. Вона спозирнула Ріні за плече, оцінюючи висоту.

—Вона осквернила землі імперії, змусила захлинутися в крові. Тепер вона хоче занурити у пітьму й Метрополь, — проголосила Віра і змусила Ріну стати на коліна. — І тому сьогодні вона помре, а слідом за нею помруть і Темні Вершники. Я вам це пообіцяла, я це і зроблю.

Пронісся свист ножа. Віра відбила його серпом. Слідом полетіли іще десяток. Ора звела стіну вогню. Ножі влетіли у неї й впали на землю баюрами розплавленого металу. Віра відштовхнула Ріну і прийняла бойову стійку. Альви і брауні оступили її і зграю головорізів, які принесли їй Моранову Чаклунку. Вони тримали ножі, сокири й розмаїте начиння з гордістю воїнів. їхні очі вилискували холодно й рішуче.

Віра поморщилася.

— Ви прийшли рятувати одну з тих, хто тримав вас у неволі, ту, на чию честь двоєдушники вирізають серця таким, як ви.

У неї полетіла сокира. Віра відкинула її хвилею полум’я. Вона уже розрахувала: одним ударом вона спопелить не менше десятьох маленьких, кволих, осквернених пітьмою тілець. Їй вистачить десятка ударів, аби спалити усіх, хто став на її шляху. Ора звела серп. На його лезі сполум’янів вогонь.

— Не смій! — то не був голос Темного Вершника, якого Віра дочікувалася і заради якого організувала цю виставу. — Сестро, зупинися!

Лібена неслася до них на зітканому з білосніжного полуміння каракалі. І слідом за нею галопував Темний Вершник. У руці сестри спалахнув огніт

— Unyi²⁸!

Полум’я зірвалося з серпа Віри. То була лавина вогню. Альви і брауні кинулися з її шляху. Та встигли не всі. Вона спопелила їх. Спалахнули чорні огоскіти. Віра нарешті помітила його — Корвін не ховався за подобою Темного Вершника. Він мчав з протилежного від сестри з її коханцем боку — слідував за доріжкою з крові, як і мав слідувати шакал. Віра не втримала посмішки: все розгорталося точно за планом.

Вогняна лавина з гуркотом врізалась в чорні огоскіти. Малі народи — і ті, що присягнули Ріні, і ті, що жадали її смерті, стислися попід щитами, затуляючи обличчя від нестерпного палу.

Віра потягла за стрічку у волоссі Ріни і закинула її голову. Ріна не полишала спроб виплутатися з мотузок. Віра приставила до її горла серп. Рухатися з приставленим до горла лезом стало не надто зручно.

— Nwanne, ні! — крикнула Лібена.

Вона не наважувалася кинути огніт, як не наважувалися ані Пал, ані Корвін — неможливо було збити Віру, не зачепивши Ріну. Кожен із них зрозумів: їм не встигнути. Корвін подав Палові знак, і огоскіти над малими народами згасли.

—Моє лице буде останнім, що вона запам’ятає! — вигукнула Віра до Корвіна. — Як її лице було останнім, що бачив Натаїр.

І вона кинула її в озеро.

Вчувся плескіт води. Мавки заволали відчайдушніше. їхні голоси рознеслися над поділлям переможною піснею.

Ріна борсалася, силкуючись виринути з-під води, що зімкнулася над головою. Два місяці, чіткий і блідий, ставали усе меншими. А Ріна поринала усе глибше. У легенях уже не лишалося повітря. Її груди роздирало, наче в них увіп’ялися залізні гострі лещата. Втоплені статуї Мора і Морани спозирали на неї з докором, вони розпливалися перед очима. Як і голодні лиця мавок.

Корвін спрямував коня до урвища над озером. Віра наставила на нього серп.

Тінь, ледь помітна, майнула побіля. Брауні з клинком. Віра вдарила його коліном в обличчя. Він увіткнув клинок в її гомілку, її схопили. Кілька десятків рук, маленьких і чіпких, потягли за одіж. Перш ніж впасти на спину. Віра побачила, як Корвін стрибнув у Блакитне озеро.

Його зустріла пожадлива пісня мавок. Віра впала. Вогонь зірвався з її серпа. Він вразив у погордливе лице альва в лакейській лівреї. Він впав у руки брауні-покоївки.

Руки, маленькі і чіпкі, хапали Віру, тягали і били, маленькі, але сильні ноги хвицали її з не меншим гнівом, з яким могли б хвицати росляві чоловіки-робітники.

—Туди ж її, — вигукнув Карлін, тримаючись за зламаний ніс.

—Стійте! — крикнув Пал.

Віру скували пельніти. Білосніжні, наче сяйво сонць у зеніті. Вона намагалася їх розірвати, та вони дужче втиналися в тіло.

— Кидайте, — вчула Віра голос Лібени. Такий голос у її сестри був щоразу, коли та готувалася зайтися слізьми. Раніше Віру сльози сестри зворушували, та тепер Ора не відчула анічогісінько. — І най спасуть Боги її осквернені душі.

Малі народи зіштовхнули Віру з урвища. Вода зімкнулася над нею.

Руки, маленькі і чіпкі, знову схопили її. Ора намагалася виборсатися, та вони затягували її все глибше, наспівуючи зманливу, але голодну пісню.

* * *

— У Вовчий маєток.

Такими були перші слова Ріни, коли вона виплюнула залишки води з легень і нарешті змогла дихати. Дві мавки ще снували мілиною, та, варто було князю запалити чорне полум’я, вони лякливо занурили у воду свої обпечені обличчя.

Язики вогню іще полум’яніли на кінчиках пальців Корвіна, коли він її обійняв. Вп’явся долонею у потилицю, стиснув волосся до болю. Пригорнув до мокрих грудей, що здіймалася від тремтливого дихання. Її волосся пахло озерною тванню. Шкіра наливалася синявою гематом і саден. Але під її вухом уперто бився пульс.

Він опустив погляд на її руки. Вода майже змила з них кров, та під нігтями іще багряніли сліди скоєних убивств. Корвін приплющив очі. На його обличчі промайнуло розчарування. Ріна вирвала руки і відвернулася. Він стиснув її долоні сильніше, уважно вглядаючись в її обличчя.

— Небезпечна ти жінка, Ріно. Залишив тебе ненадовго, і ти вчинила переворот у Невриді, — у його голосі вчувався осміх, надто надламаний, аби бути правдивим.

— І привела тобі армію.

— Навіть більшу, ніж я міг розраховувати, — нова усмішка вдалася йому краще.

До них наближалися Карлін, слуги маєтку і ще одинадцять альвів і брауні, які ледь не вибили з Ріни її єдину душу. їх супроводжували Лібена й Пал. Обличчя Ори червоніло — не від рум’янку, вона плакала. Генерал не випускав її руки. Та погляд його не був спрямований на дівчину. Він впинався очима у знову спокійне плесо води. Вогонь жахтів на кінчиках його пальців, готовий обернутися опитом.

Дедал рушив уперед, але Карлін схопив його за плече. Лише після того, як Корвін кивнув, брауні дозволив альвові підійти до Ріни ближче. Дедал обпік уважним, дещо бридливим оком її й князя: мокрі, вони сиділи на піску.

— Ми погоджуємося вкласти угоду з тобою, Моранова Чаклунко, та, що звільнила Фанні, та що обіцяє малим народам свободу.

Він ще бридливіше скривив губи, коли Ріна, хриплячи від болю підвелася, спираючись на руку князя Саверу. Її обличчя синіло від ран, та вона звела підборіддя, наче в неї справді була правительська гідність, яку темної ночі було не розгледіти. Вона дістала з ножен князя кинджал.

Дедал спинив її.

—Не поспішайте. Ми прибудемо до Габора з тими, хто згоден стати на ваш бік, у полудень, — Дедал потер руки, можливо, вже відчуваючи ту владу, яка от-от до них трапить. Гадаємо, підтримка малих народів достатньо важлива для майбутніх Правителів, аби не змушувати нас чекати?

Корвін підтиснув губи.

Ріна, підозрюючи, що у Вовчий маєток тепер повернутися не зможе, скривилася — не стільки від фізичного болю, скільки від мук душевних.

Князь, зміркувавши, що заледве міг би зненавидіти себе більше, відповів:

— Певна річ, — він натягнув на уста усмішку, чи не галантну, таку, від якої співрозмовник міг відчути, що влади у його руках більше, ніж насправді. — Я і ваша Верховна Правителька очікуватимемо вас у зазначений час.

—Ми підготуємо повний і точний перелік умов майбутньої угоди, — відповів альв і, скинувши наостанок критичним оком на дівицю, що ледь не непритомніла, вклонився. Найуклінніше шанування, Верховна Правителько.

Дедал і решта альвів і брауні, які залишилися живі, піднялися на пагорб і попрямували о лісу, де їх дочікувалися тіла вбитих Ріною свояків.

—Даю слово, ти зможеш із ним проститися, сказав Корвін.

Ріна недовго знала Івейла. І за той час, який знала, так і не встигла пройнятися глибокою симпатією. Та все ж їй було боляче. Не менше, ніж тієї миті, коли вона побачила тіло бабуні під розбитими іконами.

— Поїхали, — Ріна хотіла втерти очі, та, вчувши відгон крові на руці, опустила її і стиснула кулак. — Мені потрібно до лічеця. Навряд вони захочуть воювати на боці Верховної Правительки, яка не може встояти на ногах.

* * *

Лія притиснула застиглу руку батька до чола. Вона безвідривно дивилася на нього. Варто було якимось дверям маєтку стукнути, дівчина здригалася і виймала кишеньковий годинник. Минуло багато часу, але у Вовчий маєток ніхто не повернувся. Ані слуги, ані Ріна.

Позаду рипнули половиці. Лія обернулася. У її погляді спалахнула надія, та одразу ж згасла. Фелан, перехопивши дитину, простягнув їй горнятко.

— Тобі потрібно відпочити. Ти повісила траурні гардини, зрізала усі квіти в оранжереї і начистила його меч. Ти зробила усе, що мала.

Лія потягнулася за горнятком. Її руки були заледве тепліші від батькових. Вони були подряпані шипами троянд і вкриті мозолями — княгиня самотужки нагострила батьків меч перед тим, як вкласти у домовину.

Лія одним духом випила каву і поморщилася: Фелан додав коньяку з Івейлового креденса. Дівчина підвелася, знову звірилася з годинником і забрала дитину. Лише коли вона поглянула на хлопчика, з її обличчя майже стерлася тінь тривоги. Горе не стерла навіть ласкава усмішка, яку вона подарувала немовляті.

— Вона жива, — Дан увійшов до вітальні. Варто було йому промовити ті слова, горе все ж зійшло з лиця Лії. — Але вона не прийде.

Лія кивнула. Вона озирнулася до Івейла. Стояла так якийсь час, а тоді з її губ зірвався уривчастий схлип.

—Їм довелося негайно рушити у Габор, — Дан провів рукою по її волоссю.

—Я, — вона осіклася. — Я розумію. Важливіші справи.

Лія простягла дитину Данові. І лише коли її руки спорожніли, вона затулила лице і розридалася. Дівчина впала на коліна перед труною батька.

Стіни маєтку проскреготіли луною за її стогоном.

Фелан і Дан перезирнулися, а тоді опустилися по обидва боки від княгині, як опустилася за нею її власна тінь.

У вітальню увірвався Шу і з криком сів на стінку домовини.

— Коракси, — генерал схопився на ноги, — зайняти позиції!

— Субординати, — звівся старший субординат, оточити маєток!

Чота метропольських стражників увійшла до тополиної алеї. Тупіт їхніх чобіт супроводжували кличі регіонів Невриди. Вовче виття. Рисячий рик. Ревет вепрів. Клекотливий клич куниць. Поклик сов. Крик лисиць. Вони перетинали алею безперешкодно, як їм і обіцяли в Метрополі.

Безперешкодно командир чоти піднявся під склепіння оповитого трауром ґанку. Заледве він заніс кулак, аби постукати, двері розчахнулися. На порозі стояла привабна дівиця. Вона оглянула командира пильним поглядом. Її пухкі уста розтяглися в люб’язній усмішці. Стражник глитнув, як більшість чоловіків на порозі Вовчого маєтку, зустрічаючи Лію. Він прочистив горло. Розпростав плечі і якнайофіціознішим тоном, який було ладне видати його пересохле горло, мовив:

—Доброго вечора, панно. Мені необхідно переговорити з князем Клавдієм.

Лія привідкрила пухкі уста і зітхнула. Коли вона зітхала, груди, затягнуті у тісний ліф траурної сукні, на мить здійнялися. Командир чоти облизав губи і відвів погляд. Дія усміхнулася стражникові усмішкою дещо сором’язливою, а тому чарівливою.

— А він мертвий, — вона звела підборіддя. Корона запалала у її срібному волоссі. — Тепер я — княгиня.

Стражник знову глитнув, недовірливо спозираючи на дівицю. Наскільки його було проінформовано, жінки ніколи раніше не брали владу у Невриді до своїх тендітних безпомічних рук. Матріархат був характерним для забутого Богами Саверу, і те — сотні років тому. Але корона на голові Лії була справжньою — стражник на власні очі бачив її на голові князя Івейла.

Командир оглядів подвір’я. Субординати стояли незворушно — точнісінько як його попереджали в Метрополі. Вони виглядали один в один як субординати Клавдія. Ніяких ознак агресії вони не видавали.

— Що ж ви стоїте в одвірку. Ніч така прохолодна, — Лія уже взяла чоловіка попід лікоть.

Перш ніж командир чоти встиг подати стражникам бодай якийсь знак, двері маєтку за ним зачинилися з лязкотом вовчої пащі.

Вона провадила його заквітчаним холом, який усе ще зберігав повів згорілих меблів.

Стражник закляк, примітивши тіло князя Івейла за прочиненими дверима великої вітальні. Тіла князя Клавдія він не закмітив зовсім.

— Прийміть мої найщиріші співчуття. Втратити батька — велике горе. Та горе стає більшим, якщо знати, що батько був зрадником імперії.

Лія міцніше стисла його лікоть.

— Ви вельми делікатні.

Вона уже підштовхувала його до малої вітальні. Однак командир зупинився.

— Панно, ваші батько і сестра — зрадники. І я повинен попередити вас: якщо ви вкриваєте їхні злочинства, я буду змушений заарештувати вас, — він суворо подивився на Лію згори донизу. Погляд його метнувся до тонкої білосніжної шиї, яку легко могло розітнути лезо меча. Княгиня майнула по шиї пальцями, оправляючи волосся. Командир знову глитнув. Розітнути таку шию насправді було б шкода. — Ваша сестра ж не переховується у стінах маєтку?

—Можете оглянути будинок. Я тут одна. — Лія дістала з ліфа хустинку і втерла великі сірі очі. — Ох, як складно залишатися зовсім одній...

На останніх словах вона схлипнула. Командир розгублено роззирнувся. Хол і справді виглядав пустотним. Ніхто зі слуг не підніс княгині ані води, ані нюхальної солі. Виглядала вона доволі безпомічною, попри корону, яка вінчала її чоло. Стражник поклав руку їй на талію, прораховуючи, як би вдаліше підхопити дівицю, якщо та зомліє. Про невридійок ходила слава як про вельми вразливих жінок. Але княгиня іще двічі схлипнула, змахнула його руку з талії і відчинила двері навпроти.

— Що ми все про мене, — вона ввела стражника у малу вітальню. — Чаю? Ви, певне дуже втомилися, поки добулися до наших північних країв.

Стражник зустрівся поглядом з двома субординатами. Одного з них він неодноразово бачив у свиті наслідного князя Севастіана, мир його прахові. Обличчя другого, однорукого, стражникові теж було знайоме. Та командир чоти згубив думку, помітивши, що той колисає дитину тією єдиною рукою.

Командира особисто попередили про те, що з приходом князя Клавдія до влади Метрополь став вельми лояльним щодо Невриди, а тому слід було поводитися дуже і дуже поштиво. Стражник виважив: якщо у маєтку перебувала дитина, скоріш за все то була дитина княгині, а якщо дитину тримав той субординат, допевне він був не хто інший, як батько малюка (інакше який сенс чоловікові взагалі торкатися дитини, молодшої від п’яти років?), а, якщо той субординат був батьком дитини княгині, то він, вірогідно, був новим князем Невриди. Стражник йому поважно кивнув і хотів було розійтися в пишномовних вітаннях, які заготував для князя Клавдія, але чорнявий субординат його випередив.

— Княгиня незаміжня, — сказав він насмішкувато. Дитина в його руці заскімлила, і чоловік втратив до стражника інтерес. Він відійшов убік, гойдаючи немовля.

— Можете звертатися до княгині безпосередньо, — мовив другий субординат, розливаючи чай у чашки. — Зрештою, що в цьому дивного? Це не перша княгиня при владі в Невриді, а вже друга.

Лія, всадивши стражника у глибоке крісло, подала йому тарелю з тістечками. Сама вона граційно сіла у крісло навпроти, і так само граційно узяла до рук чашку, розписану квітчастим взірцем. Командир чоти навіть не зміг просунути пальця в маленьке вушко горнятка, а тому обхопив його долонею. Вона усміхнулася йому підбадьорливо, мовляв, ніхто не звинувачуватиме стражника в недостатній витонченості порухів. Витонченості стражнику і справді бракувало, а тому він, спустошивши чашку, змахнув з мундира крихти від тістечка, звівся і дістав зі внутрішньої кишені згорток.

— Іменем Правителя...

Темна димка, ніби вуж, обігнула глибоке крісло і потяглася до ніг командира чоти. Можливо, Дан і виглядав як той, хто бавиться з дитиною, та плечі його були напруженими. Краєм ока він спостерігав за гостем.

— У зв’язку із загостренням воєнної ситуації в імперії і за її кордонами, — на цьому місці стражнику наказали зупинитися і метнути багатозначний погляд. Вимовляти словосполучення «Імперія Сонць» було категорично заборонено, аби не загострювати і без того загострені відносини між імперіями, — Правитель наказує усім панам імперії невідкладно мобілізувати представників малих народів, які перебувають у їхній власності, за винятком дітей, молодших дванадцяти років.

— Як, назріває війна? — Лія поклала долоню на ліф сукні. Стражник знову глитнув. Тіні під його ногами густішали.

— Княгине, — Фелан потис її руку, — не турбуйтеся. Це всього лише запобіжна міра. Адже так? — запитав він стражника.

Командир чоти, зауваживши, що руку субордината княгиня не змахнула, як змахнула його власну з талії, запно стиснув губи. Він навіть хотів обмінятися зі субординатом, який був потенційним батьком потенційної дитини княгині співчутливими поглядами чоловіків, яким на увагу привабливої жінки було зась сподіватися. Але той показував немовляті щось у вікні, певне, уже й не пам’ятаючи про існування стражника.

— Правитель має намір знищити Моранову Чаклунку і Темних Вершників. А після того мобілізувати всі ресурси задля того, аби протидіяти зовнішній агресії, яка от-от напуститься на наші землі, — продовжив зачитувати він.

— Цілих дві війни? — голос княгині затремтів, як якби вона хотіла знову схлипнути. Вона, врешті, відпустила руку субордината і знову поклала на ліф, тяжко зітхаючи у тісній сукні.

Стражник знову глитнув. Все ж до влади не можна було підпускати жінок. Хоча б тому що речі прості і зрозумілі, на кшталт війни, в їхній присутності здавалися направду гідними тривоги.

—І тому ви зобов’язані надати Метрополю необхідні ресурси, — стражник мав замір вимовити ті слова з усією серйозністю, та у нього несподівано засвербіла щиколотка. Він потер її іншою ногою. Опустив очі, але нічого не помітив.

Почувся смішок другого субордината. Той був захоплений дитиною не менш, ніж дружина командира у перші дні життя їхнього первістка.

Лія помітила, як з дверей для слуг визирнула Амелія. Дівчина подала знак зупинитися.

—Але я не можу їх змусити, — мовила Лія до стражника.

У командира знову засвербіла нога. Він ляснув по ній.

— Накази Правителя — не прохання, панно, — відповів він поблажливо, як часто чоловіки у Вовчому маєтку відповідали Лії у ті дні, коли вона була усього лишень княжною. — Ви зобов’язані наказати своїм рабам явитися у Метрополі.

— Бачте, — Лія скосила погляд на Амелію. Та ще не пішла і продовжувала слухати, — я не можу наказати їм, тому що я їх звільнила.

Лія підморгнула Амелії. Та коротко кивнула і зникла за дверима.

— Ви що? — щось знову торкнулося ноги стражника і той скочив, перекинувши сервіз. Фелан підхопив чайник і обережно поставив на креденс. Потому субординат сів навпочіпки, збираючи скалки порцеляни.

Командир чоти спочатку сполотнів, тоді збагрянів. Не через відсутність витонченості. Він уже передбачав, яке отримає покарання, повернися він з Невриди з невтішними новинами.

— Перш ніж відповісти княгині, — Фелан затис в кулаці жменю скалок, пильно спостерігаючи за стражником, — пам’ятайте, що вона у своєму праві. Раби можуть бути відпущеними за велінням княгині.

— Якби ж ви завітали трохи раніше, — Лія плеснула долонями. — Та нічого вже не поробиш. У Вовчому маєтку зовсім немає рабів. Як я і говорила, я тут зовсім одна.

Дан вдоволено гмикнув. Могло здатися, через те, що дитина потяглася до нього, намагаючись вхопити за бороду. Та насправді він помітив за вікном сотню маленьких тіней. Вони скрадалися безшумно поза спинами субординатів, непомічені чотою стражників. Ті, як і більшість двоєдушників, не звикли помічати альвів і брауні. Колишні слуги подалися на північ. Дан підморгнув княгині. Вона дістала з креденса інші чашки, розписані іншими квітами.

— Чаю? — запитала вона командира чоти.

Вона нахилилася, наливаючи йому іще. Він відвів погляд від її затягнутих у тісний ліф грудей і глитнув. А тоді знову обхопив горнятко долонею.

* * *

— Нумо, швидше, — Амелія потягла Іду за руку, і вони зачаїлися в холодній мокрій балці, як іще сотня колишніх слуг Вовчого маєтку.

Їда знову завела, і альва увіпнулася кігтями їй у плече. Брауні не змовкала з того моменту, як Ора вбила її нареченого. Один з метропольских стражників стояв просто над їхніми головами. Амелія затулила Іді рот. Кінь стражника неспішно проходжався понад ними. Сніг посипався їді за комір. Брауні зойкнула. Ледь чутно. Цей виск можна було сплутати зі співом нічної птахи, що відбилася від зграї. Та кінь завмер.

Альви і брауні теж завмерли. Здавалося, вони перетворилися на землю, до якої припали. Здавалося, їхня форма служок стала віттям голих колючих чагарників. Здавалося, їхні розчахнуті від страху очі були лишень полиском місяців на свіжому незайманому снігу. Малі народи, стверджували двоєдушники, не мали сили. Та малі народи її мали. Просто сила їхня була зовсім іншою.

—Ділянка чиста, — вчулося здалеку.

— Вони наче крізь землю провалилися, — Амелія впізнала голос командира чоти стражників. Очевидно, чай він допив значно швидше, ніж хотілося б княгині та її колишнім слугам. — Розділимося надвоє. Перший рій, продовжуєте прочісувати ліс. Другий рій, рушайте у Рисячий притин. Чоловік точно не настільки дурний, аби дати слугам волю.

Хрускіт снігу під ратицями його коня почав віддалятися.

Амелія відпустила Іду. Альва припала чолом до землі.

—Dyhi sil'niki, nashi sdeteli. Mi — s' hodatajy vashi. Nasledki ny-dmu vashoi, smagi vashoi, buesti vashoi, scho rot' deyat vam. Dyakuem, scho ohabili vid lovy Diviy Siroyadziv. Proshemo slat' vozchem nam, pomavati, vesti do resnoti, vesti do bologa, vidvesti vid bez'zchivota²⁹.

Альва звела голову. Її тіло пройняла трясовиця. М’язи, здавалося, скрижаніли, налилися металом. Вона завмерла, і тільки лиш пара злітала з її заціпенілих вуст.

Замет попри неї дихав. Він ріс в Амелії на очах. З-під снігу пробивалися чорні гілки дерева, якого вона ніколи передше не бачила. Віття перепліталося між собою воєдино, пульсувало і розросталося. Поки не стало істотою. Чи то вовком, чи то оленем, чи то птахою.

—Пан, — Амелія впала ницьма перед Духом Лісу.

Іда спинила скніння. Її темні очі розширилися від жаху. Альва стисла потилицю брауні і змусила вткнутися чолом у сніг. Інші альви і брауні теж припали лобами до землі.

Пан струсив з себе сніг. Його велетенні звірині лаписька ступали все ближче, не залишаючи за собою слідів.

— Ті vzchdat pomavati, ditya³⁰?

— Dyh sil'nik, proshem pomavati³¹, — повторила Амелія, не здіймаючи голови.

Пал змахнув крилами. Альвів і брауні накрило потоком крижаного північного вітру.

— Dyhi ne slovyt' chad', aki Bogi, — проревів Пан, і земля під колінами альвів і брауні задрижала. — Chad' ne prizvollyat' ovamo vy vzchdati vnity³².

Ратиці стражникових коней пронеслися неподалік.

— Ми не раби, — Карлін звівся. Повів вітру вдарив його в обличчя, але брауні не похитнувся. Він не зводив з духа очей. Здавалося, наче він Пана зовсім не боявся. Але Карлін боявся, і напрочуд сильно. Однак, цей страх протягом років служіння він призвичаївся ховати, як і сум, і радість, і навіть пристрасть. Він, пригадуючи, як сміливо виглядала Ріна, звівши підборіддя і дивлячись просто в очі опоненту, зробив так само. — Ми вільні.

Пан наблизив до нього вовчу морду. Дихання духа було просякнуте повівом соснового мороху, смоли шишок, першої трави та крові. З пащі духа вирвалося гарчання. З його ікл засолилася живиця.

— Sdetel', — Амелія звелася на ноги. Вона стиснула ніж для м’яса. — Proshem dovolity schlyah³³.

Колишні слуги Вовчого маєтку встали з колін. З задніх дверей маєтку вони вибігали наполоханими гнаними. Такими ж вони бігли Вовчим лісом. Та тепер, коли довкола снували стражники, ладні знову їх поневолити, коли Дух лісу погрожував роздерти одного з них, вони здійняли зброю. Усе вело до того, що сьогодні їм знову доведеться зійтися у боротьбі. Та не за панну, якій вони присягли. За одного з них. За кожного з них.

Пан змахнув крилами, здіймаючи довкруги колючий сніг. Альв і брауні оповило хурделицею. Хурделиця впала на Вовчий ліс, збиваючи зі шляху стражників і всілякого, хто в ньому опинився. Не збила лише Темних Вершників, Моранову Чаклунку й Ору, що саме перестрибнули потічок на кордоні Невриди і Саверу.

Коли сніг знову впав на землю, Пан уже зник.

Та замість нього перед Амелією височіли три темні, наче безмісячна ніч, фігури. Альва страшилася зробити бодай вдих. Мойри споглядали її безликими обличчями. Одна з них простягла руку. З рукава її чорної, сповитої з мороку, одежі випав клубок. Не чорний.

Білий.

Ударив крижаний північний вітер. Здійнялася стіна снігу. Мойри зникли.

Клубок покотився снігом, швидкий і ледь помітний.

Амелія і Карлін перезирнулися.

— Ispalat' tobi, dyh sil'nik³⁴.

І колишні слуги Вовчого маєтку пішли за білою ниттю.

Посеред лісу, наче нізвідки, зачорнів пагорб. Здійнявся скрегіт. Альви й брауні перезирнулися — частина перехопила зброю міцніше, частина — спробувала погамувати тремот страху. Клубок покотився до пагорба. Карлін насупився і ступив за ним слідом. Нить, заледве помітна на снігу, срібнилася і звивалася, аж поки клубок не вткнувся у холодне чорне залізо. То була брама — висока, вкрита морохом та іржею.

Позаду малі народи вчули стукіт ратиць стражникових коней. Карлін дістав кинджал і проштрикнув долоню. Він вимастив нею обидва кнокери — птаху із роззявленим дзьобом і вовка з розчахнутою пащею. Повітря розітнув іще голосніший скрегіт. Стулки брами почали повільно розтулятися. З-поміж них виринув повів холодного, просякнутого пліснявою повітря — такого, яке буває у приміщеннях, якими не користувалися багато років. Клубок майнув у темінь і зник з очей Амелії і решти.

— То це Вільне місто? — жалісливо запитала Іда. Обличчя її виглядало розчарованим.

Десь позаду, зовсім недалеко, брауні вчули хльоскіт батога. Стражники підганяли коней.

— Ні, — Карлін ступив у пітьму брами першим. — Це Брама Неврида-Савер.

Вони крокували ходом не довше як хвилин зо п’ять, а коли вийшли з іншого боку, то збагнули, що від Вовчого лісу були вже дуже далеко — таку відстань вони могли б пройти пішки лише дні за два. Ані голосів стражників. Ані цокоту ратиць їхніх коней. Ані хльоскоту батогів чутно не було. Альви й брауні стояли посеред Пташиної Хащини. Біла нить повела їх далі.

Вони перетнули потічок, вмивши свої лиця — аби бути відкритими перед місцевими духами і ті ясно бачили, що альви й брауні завітали на їхні землі з добрими намірами. Вода була холодною і швидкою. Альви й брауні не мали коней, аби її перейти, тому їхні ноги швидко заціпеніли. Йти стало важко і боляче. Та біла нить розгорталася усе далі в хащі, не дозволяючи перепочити ані хвилини.

Вони дійшли роздоріжжя попід віковою сосною. Клубок звернув ліворуч.

— Шлях до Вільного міста в іншому боці, — Карлін охмурився. — Нам не потрібно йти до Табору.

— Я довіряю духам, — відповіла Амелія, — вони вказують істинний шлях.

— А який зі шляхів коротший? — запитала їда, пройнята дрожем. — Я от-от звалюся і більше не встану.

Амелія стисла руку брауні пазуристими пальцями і звернула ліворуч. Карлін кивнув колишнім слугам, і вони рушили вперед за білою ниттю.

Праворуч майнула тінь. Колишні слуги перезирнулися. Але продовжили торити шлях.

— Уповідають, Савер повен хтоні. І двоєдушники тут голодні й люті, наче звірі, — жалісливо простогнала Іда. Тепер вона сама не відпускала руку Амелії ні на мить.

— Це лише поговір, — відповів Карлін.

—Але ж поговір рідко коли бреше, — Іда пискнула, помітивши вдалині ще кілька тіней. — Князь, кажуть, безумний. Що, як він над нами дужче від князя Івейла, мир його праху, збиткуватиметься?

— Кінчай дурне правити, — прошипіла Амелія. Вона увіп’ялася в її руку до крові. — Лише поголоси малих народів правдиві. А плітки, які плодяться поміж двоєдушників, завжди брехливі.