Остання данина Саверу

Вона штовхнула Корвіна за спину та відсікла язик абаса, що протнув плече князя. Тварюка заревла, бризкаючи каламутною слиною. Жовті довгі кігті пронеслися біля обличчя. Ріна спинила їх мечем. Удар абаса був дужим. Підошви черевиків сковзали змоклою в нічній росі травою. Руки тремтіли під притиском триметрової розлюченої тварюки. Земля скрипіла на стиснутих зубах.

Ріна вдихнула просотане трупним повівом повітря глибше. Меч запалав темним вогнем. Використовувати зброю для акумуляції сил, аби вдарити точніше — казав Корвін. Лезо охопило полум’я. Тварюка заревіла. Ріна грубим ударом відтяла абасові лапи. Вони впали на землю. Огніт трапив тварюці в груди. Ріна зігнулася, намагаючись вдихнути крізь пекельний жар у легенях.

Троє абасів з вереском бігли з-під пологу лісу. Ріна, стерши зі щоки шматки сірої липкої шкіри, запалила довкола них з Корвіном огоскіт. Вона пройшла крізь стінку щита і виставила руки вперед. Чотири секунди до того, як абаси відірвуть їй голову. Огніт розростався між долонь. Дві секунди. Двоє абасів стрибнули на неї.

Птиці пронеслися над лісом. У вухах усе ще стояв подзвін вибуху. Трава диміла там, де мить тому була хтонь.

Морана змовкла.

Ноги не слухалися. Тіло палало. Кров розносила венами біль. В очах стояв морок. Ріна стискала кулаки, намагаючись відчувати, як упинаються у шкіру нігті.

Корвін був поранений.

Ріна згасила огоскіт. Вона ледь тягла ноги. Він лежав на траві горілиць, розкинувши руки. Застиглі очі дивилися у небо. Обличчя, вимазане чорною кров’ю, здавалося неприродньо блідим у місячному світлі. Ріна впала на коліна і заторсала його.

—Виявляється, ти все-таки можеш, — мовив він. — Якщо захочеш.

Корвін різко сів, схопившись за поранене місце. Ріна шукала у внутрішніх кишенях курти ліки. Руки дрижали. Цілющу мазь вона не знаходила. Корвін за нею споглядав, осміхаючись сполотнілими устами. Він потягнувся вцілілою рукою до її грудей, майнув пальцями за комір курти і дістав шкалик із внутрішньої кишені.

Рана виявилася глибшою, аніж намагався показати Корвін. Кров просякла тканину курти наскрізь.

— Треба бути божевільним, аби дозволити себе ранити.

— Однак тепер ти засвоїла захист. Залишилося лише навчитися нападати першою, — самовдоволення парадоксальним чином уживалося на його обличчі з хворобливою блідавістю.

Ріна зітхнула та перев’язала плече князя джгутом.

— Просто пообіцяй, що більше так не вчиниш.

— Душе моя, не хвилюйся. Мені навіть не боляче.

Ріна закріпила джгут тугіше, ніж було необхідно. Корвін поморщився.

— Обіцяй.

Відповіді Ріна так і не дочекалася.

* * *

Лічець у піжамі, зі сплутаним опісля сну волоссям видавався зовсім не здивованим, коли в останню передсвітанкову годину до нього постукав князь.

— Її першу, — Корвін, притримуючи уражену руку, пройшов просто до його кабінету і вмостився у кріслі, витягнувши ноги.

— Тільки плече? — запитав лічець, вимиваючи руки. — Правитель був у доброму гуморі?

— Князя ранив абас, — Ріна вдарила Корвіна по долоні, не дозволяючи зняти джгут.

Лікар звів брови. Альва у нічній сорочці, теж з прим’ятим волоссям, надягла на лічеця фартух і рукавиці.

— У Ріни брова розсічена.

Усі, окрім Корвіна, закотили очі.

Ріна поспіхом вмилася. Дружина лічеця — втім, ким була альва, значення не мало — обробила поріз на чолі і подряпини довкола рота. Те, що Ріна нанесла їх собі сама, вважаючи, що її голову протнув меч, вона вирішила не уточнювати.

Корвін намагався губами стягти з пальців персні. Ріна важко зітхнула і потяглася до його рук.

— Тільки срібні, душе моя, — мовив він, коли Ріна торкнулася золотого з рубіном кільця.

— Ти з ними й ванну приймаєш? — вона криво всміхнулася.

— Знімаю лише з особливої нагоди, — Корвін передражнив її усмішку.

— Він тобі зв’язки розірвав, — пробурмотів лічець, схилившись над раною. Очі закотив лише Корвін. — Зрізати доведеться всю вражену ділянку, аби я міг зростити їх наново.

Він обернувся до Ріни.

— Приходьте годин за п’ять. Бажано, з генералом Паллаком чи Даннамісом. Ви його на собі навряд потягнете.

— О дев’ятій у мене важлива зустріч. Давайте без анестезії, — Корвін поморщився, коли лічець зачерпнув кюреткою мазь, якою Ріна щедротно присмачила рану.

— Не знаю, хто зрощував тобі кістки в Метрополі по живому, але, на відміну від цього двоєдушника, я лічець, а не кат.

— Я не видам ані звуку. Ти навіть не помітиш, що я при тямі, — Корвін стиснув побілілі губи в усмішці.

— Не може бути й мови.

Всередині Ріни все похололо. Одного разу вона увігнала шматок дерева у коліно. Анестезія Зовнішнього світу, що тепер було очевидно, але на той час не було очевидно ані лікарям, ані бабуні, ані самій Ріні, не спрацювала. Це була найгірша доба у її житті — у тому, де вона вважала себе звичайним зовнішньосвітнім дівчиськом.

— Корвіне, припни дзьоба і роби, що каже лікар.

Корвін завмер з напіввідкритим ротом, так і не відказавши лічецю. Ріна схрестила руки на грудях, як їх схрещували матері перед неслухняними дітлахами. Він поглянув на неї із виразом до паскудного впертим, проте роз’ятрена рана все ж боліла, а впертості у самій Ріні було не менше, тому Корвін приречено зітхнув.

— Неси вже свою беладонну.

Ріна послала Шу до генералів, а сама лишилася у вітальні. Вона не помітила, ні як у кімнаті запалало світло, ні як воно згасло. Вона сиділа нерухомо, відчуваючи лише те, як руків’я клинка боляче впиналася у бік. За деякий час світання просоталося крізь щілину між гардинами, кидаючи на квітчастий червоний каліпідський килим смугу світла — ніби потік крові. Годинник пробив сім разів.

— Ти б спати пішла, — Пал зачинив за собою двері і сів побіч.

Ріна похитала головою.

— Совість мучить? — запитав він, закинувши руки за голову і відкинувшись на спинку дивана. — Правильно мучить. Якщо б’єшся у парі, то пам’ятай, що не лише твоя спина має бути прикритою, але і спина партнера.

Ріна відвернулася. Руківка клинка увіпнулася попід ребра болючіше. Смуга світла повзла килимом, запалюючи його кольорами. Килим насправді був доволі життєрадісного забарвлення.

— Я думала, він помер, — Ріна хотіла б, аби її голос не затремтів, але він тремтів щоразу, коли вона плакала. Як тепер.

— Братик методів не змінює, — з усміхом відповів Пал і поплескав Ріну по спині. — Ми з Даном під час першого полювання зі страху мечі покидали. Усю браваду розгубили, варто було зрозуміти, як це — відчути на власному хребті, як роздробив його тварюці. Але Корвін нам швидко нагадав, заради чого ми прийняли силу у Темних Богів. А прийняли ми її задля того, аби триматися поруч — як кревні брати. Коли він упав ніби замертво, злякалися страшне. Але після того більше не забували, хто ми такі, і заради чого боремося.

Пал простягнув їй хустинку.

— Кручий син, — пробурмотала вона.

— Кручий то кручий, але ж тільки хтозна, які методи навчання використовував Переправник, поки Корвін був у нього на службі.

Вони не помітили одразу, як у кімнату — безшумно, як те завше робили альви — увійшла дружина лічеця. Вона прочистила горло і усміхнулася їм втомлено, але підбадьорливо.

— Правильно зробила, що змусила його погодитися на анестезію. Хоча б виспиться, — Пал дівчині підморгнув і пішов за альвою.

* * *

Ріна стиснула кулаки, терпляче чекаючи, коли вода змиє з неї хтонську кров, слиз абасів і землю. Вода усе ще викликала тривогу, але тепер дівчина могла з нею впоратися. Вона сфокусувала увагу на боці, де брякнуло просинню залишене руківкою меча садно. Для певності вона натиснула на нього пальцем. Так не перехоплювало подих.

Так відчуття гарячої води, що струменями стікала по лиці, ставало майже стерпним.

Розідраного одягу для полювання у кімнаті більше не було. Замість нього Даліла залишила на краю ліжка домашній одяг — футболку з логотипом зовнішньосвітньої рок-групи, спортивні штани і шкарпетки з зображенням авокадо.

Ріна відчинила шухлядку секретера, набиту цигарками. На верхній пачці лежав папірець.

Необережним почерком, яким писали хіба що діти, або мало-освічені слуги, було виведено:

Коли б'єшся у парі, важливі дві речі:

— упевнитися, що спина партнера прикрита;

— упевнитися, що партнер не встромить у твою спину ніж.

Той, хто на твоєму боці.

Ріна осміхнулася, скосивши погляд на замок дверей. У Гнізді вона його жодного разу не замикала. Очевидячки, з цього Пал і скористався. При нагоді Ріна мала намір дати йому кілька уроків з каліграфії. І з почуття гумору також.

* * *

Корвін спав до вечора. А потім вони їли. В обох волосся було вологим після душу. Обидвоє, зціпивши зуби, терпіли біль отриманих ран. Корвін закінчив з трапезою і відкрив слоїк меду. Меду Ріні не пропонував — натомість поставив на стіл тарелю з еклерами.

Закипів чайник, і князь розлив каву горнятками. Кави він потребував багато: він планував до півночі підписувати документи, які накопичилися після пропущеної зустрічі. А після них — документи, які надійшли у Габор з Метрополя. А після — відповісти на кореспонденцію — не всю — деякими листами він мав намір розпалити комин.

— Я збрешу, якщо пообіцяю, що більше так не вчиню, але не збрешу, якщо пообіцяю, що піду на це у крайньому разі.

Вони сиділи навпроти одне одного. Він злизував з ложки мед, а вона жувала еклер.

— Все ж таки я у тебе закохана, — мовила Ріна і сховала лице в чашці.

Корвін спостерігав за нею, всміхаючись. Волосся Ріни відросло нижче ключиць. їй пасувало. Втім, і до того було незгірше. Корвін підвівся з-за столу і зник за дверима.

Ріна голосно видихнула. Пальці тремтіли. Апетиту вона більше не мала, та узялася за наступний еклер — аби позбавити себе необхідності говорити ще.

Корвін повернувся, навиваючи на руку стрічку. Йшов він неквапливо, не зводячи з Ріни очей.

— Щодо вподобань. У мене не найкращі стосунки з усім, що зв’язує, — вона гучно поставила горнятко на стіл.

— Але ж така традиція, душе моя, — Корвін зазорів усмішкою, майже зловісною.

Підвестися Ріна не встигла — він поклав руки на плечі і схилився до вуха.

— Якщо крук починає токуватися, себто залицятися до панни — а крук починає залицятися до панни, якщо вони з панною взаємно закохані — він перев’язує її волосся стрічкою.

Збираючи її волосся у хвіст, Корвін торкався її шиї — безперечно, знарошне. Ріна застигла. Те, що торкався її князь навмисне, вона розуміла. І їй це подобалося. Пульс затріпотів частіш. Вона намагалася дихати рівно, та її подих перехопило, коли Корвін, зав’язуючи стрічку бантом, нахилив стільця. їхні очі зустрілися.

Раніше Ріна не любила мед. Але його смак на вустах Корвіна їй сподобався.

Передше Ріна була нечастою гостею крила князя Саверу — лишень коли їй до смерті кортіло послухати зовнішньосвітню музику з його вінілової колекції, або запозичити одну з зов-нішньосвітніх книжок. Час від часу вона візитувала до його кабінету — здебільшого, аби розжитися ще й книжками Прихованого світу. В одній з них, «Генеалогії кланів Підмісячної імперії», вона дізналася неприємну правду про те, що в її крові, окрім вовчої ДНК, містилася ще й ДНК зміїв: батько нинішнього голови клану фаребів, якого Ріна мала неприємність бачити в Діті, певний час був фаворитом Верховної Правительки, що володарювала до її матері. За доволі розмитими і пишномовними в конструкціях свідченнями, він доводився Ріні рідним дідом. На розділі, що свідчив про те, що прадід дядька матері Корвіна мався серед фаворитів прабабці Ріни (а це давало можливість припустити, що вони з князем Саверу мали, хоч і далеке, але родичівство), дівчина «Генеалогію» закинула, приділивши увагу більш безпечній у змісті книжці «Деякі аспекти ініціації осіб з кланів птахових: метафізичний, науковий і соціальний підходи».

Того вечора вона перетнула поріг його кімнати. Чи були там вінілові платівки або книжки, дівчина не розгледіла. Ріна стягувала з князя футболку.

Корвін потягнув за стрічку у її волоссі. Ріна відкинула голову йому на плече. Пальці майнули до шиї, потягли за комір її футболки. Ріна відчула жар. Кімната сповнилася запахом зотлілої тканини. Корвін вів пальцями вниз сонячним сплетінням, до живота, і жар слідував за його доторками, оголюючи її тіло сантиметр за сантиметром. Він поклав руки їй на плечі і скинув рештки футболки.

Ріна звучно зітхнула, варто було крижаному металу його перснів торкнутися шкіри. Корвін відступив.

Не зводячи з неї очей, він неквапом знімав персні, один за одним. Один за одним, вони дзвінко падали на тумбу біля ліжка. Останнє кільце вдарилося об стільницю, й уста князя вигнулися. Він вичікував. Кутиків губ Ріни торкнулася усмішка. Вона теж вичікувала.

Це було незвично — не відчути холоду його перснів на шкірі, а лише м’які доторки його трохи огрубілих від ефеса меча долонь. На грудях. На животі. На стегнах. І між ними.

Ріна припала до нього, тамуючи зітхання у його плече. Її пальці стискали його шию позаду. Його тіло протнув тремет. Ріна здійняла на Корвіна погляд. У її очах спалахнула лукавість. Вона поцілувала його. Її губи ковзнули до підборіддя, потім повільно опустилися на шию й груди. Вона повільно, ніби вивчаючи на смак, прямувала його тілом донизу, оминаючи шрами. Ріна почула його віддих. Відчула, як Корвін зарився пальцями у її волосся, коли вона проминула той зі шрамів, що тягнувся нижче від інших на його животі. Вона опустилася нижче.

Коли останній з його подихів, настільки ж стриманий, наскільки й хрипкий, утонув у тиші кімнати, Корвін охопив пальцями її підборіддя. Ріна звела на нього погляд. Він спостерігав за тим, як вона витирає кінчиками пальців кут губ. Князь підхопив її за стан та здійняв з колін. Він поцілував її уста, іще гарячі, перед тим, як покласти на ліжко.

Ріна пискнула. Корвін завмер над нею, не сміючи й поворухнутися. Вона витягла з-під себе книжку — шостий том «Історії занепаду й загибелі Римської імперії». Князь посміхнувся, відібрав книжку і жбурнув на підлогу.

—Яка неповага до праці життя пана Гіббона, — Ріна поморщила ніс.

— Римську імперію уже не врятувати, — Корвін підтягнув Ріну до себе і провів язиком по внутрішній частині її стегна.

Дотики його вуст впиналися нещадно у шкіру — їй здавалося, що і під шкіру, і глибше. Віяли ледь відчутно і повільно, потому швидше й несамовитіше. Дихання Ріни, спершу ледь чутне і пливке, стало швидким і сиплим. Вона більше не відчувала ні простирадл під змоклою спиною, ні м’якого волосся Корвіна під пальцями, ні його важкої долоні на животі. Ріна ніби знову падала у белтайнське вогнище, але цього разу Корвін не підхоплював її — він її у нього штовхав.

Він здійняв на неї погляд. Невдоволений і пересичений. Голодний.

Корвін потягнувся рукою по ковдрі, ніби птаха, що стелила крилом. Він завмер, питально дивлячись на неї.

— Ти дозволиш?

Ріна узяла його за руку і потягла до себе. Його тіло було гарячим. Вона обхопила стегна Корвіна ногами. Схилившись до її обличчя, він ледь торкався її щоки губами. Тоді прошепотів:

— Ти не відповіла.

Кут губ Ріни поповз догори. Вона перекинула князя на спину. Окрай стрічки, що спадала з її скуйовдженого волосся, лоскотав його вилицю. Ріна нависла над чоловіком, опираючись ліктями на подушки. Вона нахилилася до його вуха. Її подих, уривистий, розжеврював шкіру. Ріна йому не відповіла. З її горла вилетів тихий смішок, і вона прикусила його за мочку вуха.

Корвін стиснув її талію і різко сів. Вони торкалися одне одного. Груди до грудей. Живіт до живота. їхні губи розділяли кілька сантиметрів. Ріна подалася уперед, але Корвін стиснув її сильніше, не дозволяючи поворухнутися.

— Просто дай відповідь.

— Так, — прошипіла вона, потягнувши його за волосся.

Вона усе ще відчувала смак меду на його устах, коли не стримала стогону. Груди до грудей. Живіт до живота. І жодного сантиметра між ними. їх ніби знову оповили ниті Мойр, і ці ниті ніби знову впиналися у їхні тіла. Ріна припала лицем до шиї Корвіна, вигинаючи спину, притискаючись до нього усім тілом, відчуваючи, як сковзне під пальцями його змокріла шкіра, як напинаються і розслабляються м’язи. Він ніжив її тіло, краяв, зморював і знову лащив — кожен його сантиметр, поки пульс у скронях не став подібним до барабанного дробу біля белтайнського полум’я. І поки не почало здаватися, ніби чорний вогонь спалахнув у їхніх венах. І поки він нарешті не зотлів.

Корвін притис чоло до її чола. Вони обидвоє все ще нерівно дихали.

— Князю, ви все ж не лукавили, коли стверджували, що є речі, у яких ви вправляєтеся краще, аніж в мистецтві танцю.

— Я також стверджував, — Корвін звів руки Ріни за голову, — що відвертої брехні щодо вас ви з моїх вуст ніколи не почуєте.

Ріна знову відчула перини князівського ліжка під спиною.

— І тепер князь стверджує, що ви, панно Безрідна, не полишите цієї кімнати до самого ранку.

* * *

Пал не любив бувати у Метрополі без братів.

Не стільки через те, що задум цей був небезпечним для Вершника (відчуття небезпеки було Палові малознайомим), скільки через те, що без них столиця видавалася йому сірою і спохмурнілою. Розважальні заклади розважали мало, а іще менше Пала розважали метропольські, як висловився колись Корвін, підчихвости.

Та того дня на обличчі Пала грала усмішка. Думки його мали якнайромантичніший характер. Можливо, маленька Ора і ненавиділа Темного Вершника, проте генерал Паллак, здається, подобався їй не зменш, як вона — генералові.

Пал попрямував до вивіски, що нагадувала плитку шоколаду.

Лібена стиснула в долонях чашку з гарячим шоколадом і вдихнула його солодкий аромат. Від думки, що Віра ніколи більше не вип’є шоколаду, запах перестав бути таким уже й солодким. Обіч ковзнула тінь.

Генерал Паллак сів навпроти, усміхаючись їй так само чарівно, як минулої їхньої зустрічі. Очі його блищали, і скидалося на те, що він мав за радість побачити Лібену знову. Вона відставила чашку — вона теж раділа з їхньої зустрічі. Проте, крадькома оглянула залу — скоро мала прийти її сестра. Вона не була б задоволена, заскочивши Лібену з чоловіком.

— Вижаєтеся смутною, розкажете?

Лібена не збиралася розповідати йому правду: про те, що її nwanne — її сестра — загинула, і що сюди вони з другою сестрою вирішили прийти, аби вшанувати її пам’ять, адже Віра приохотила їх до шоколаду, і що цей шоколад більше не приносив радості, а лише віддавав гіркотою. Але розповіла, не здіймаючи очей від чашки. Промовчала Лібена тільки про те, що Мойри пов’язали її червоною ниттю із найлихішим ворогом. Чомусь їй не хотілося, аби генерал хибно її зрозумів і усмішка на його вустах змеркла.

— Мені дуже шкода, — чорні очі генерала блищали непідробним жалем. — Сподіваюся, горе не змусить скам’яніти ваше тендітне серденько, тому що для мене це стало б справжньою втратою.

— Час його вилікує. Час і відстань, — відповіла Лібена, усе ще не здіймаючи на нього очей. — Ми з сестрою сподіваємося незабаром покинути Підмісячну імперію. Одразу після того, як знищимо тих, хто винен у смерті Віри.

Генерал зітхнув, як здалося Лібені, розчаровано.

— Отже, я дуже вчасно вирішив завітати до Метрополя, — він стишив голос і нахилився уперед. — Я ж приїхав спеціально, аби побачитися з вами.

—Задля чого генералові раптом знадобилося бачитися зі мною? — Лібена відсахнулася. їй здавалося, її ланіта стали гарячішими від чашки з шоколадом.

Пал дістав із кишені мундира стрічку — красиву, оксамитову. Квіти, вишиті на ній, переливалися чарівливими відтінками, ніби ниті були не шовковими, а витягнутими з присмеркового неба.

— Прошу, погодьтеся погостювати у мене вдома, перш ніж покинете Підмісячну імперію назавжди, — він простягнув її їй.

Лібена не могла відвести очей від тонкої стрічечки у його величезній долоні. Першим поривом, найбільш правильним, як не поглянь, було відповісти рішучою відмовою. Та слова застигли у дівчини на вустах.

— Чому моя сестра має поїхати з вами?

Лібена зустрілася поглядами з Надьєю. Вона стояла за спиною генерала Паллака і розглядала стрічку з дивним виразом — ніби почувала огиду й розчулення водночас. Паллак підвівся і, всміхаючись Надьї майже так само чарівливо, як і самій Лібені, підніс її руку до губ. Сестра, тепер уже скрививши губи точно відразливо, висмикнула руку й зайняла стілець.

Генерал, ніби так і планував, сів поміж ними, водночас жестом кличучи подавальника.

— Тому що я, визнаю, плекаю надію, що, погостювавши у мене, Лібена зостанеться зі мною назавжди, — він підморгнув дівчині, і їй вартувало зусиль стримати усміх у відповідь.

Це було дивне відчуття. Воно не здавалося Лібені правильним. Тому ще генерала Паллака вона бачила удруге в житті. І особливо тому що червона нить пов’язала її долю з Oji Egwu — Темним Вершником. Мойри, нехай і були сестрами Темної Демониці, та навіть в Імперії Сонць зустрічі із ними було не уникнути — хоча кожен вважав за честь розірвати ниті, даровані Мойрами, і підкорити свою долю волі Світлих Богів. Лібена замислилася: чи могли Світлі Боги дарувати їй зустріч із генералом задля того, аби розірвати червону нить, що пов’язувала її з Вершником — братом того, хто вбив її сестру? Лібена не змогла стримати усміху.

— Яка зухвалість, — Надья підвелася, так і не дозволивши Паллакові зробити замовлення. — Ми з сестрою йдемо.

— Прийміть стрічку, — генерал простягнув її Лібені.

— Не смій. Якщо не хочеш стати його власністю, — Надья стисла руку Лібени.

— Ми називаємо це «бути дамою серця», — Пал всміхнувся.

— Усього найкращого, — мовила вона, натякаючи, що на пошуки найкращого генералові варто було вирушити у найбільш віддалений від Лібени бік.

Надья потягла сестру геть. Лібена вчула, як генерал наостанок торкнувся її долоні, облишаючи стрічку у ній. Вона обпекла, ніби чорне полум’я. Перед очима стало обличчя Віри. Як могла Лібена усміхатися ледь знайомому чоловікові замість того, аби оплакувати сестру? Якщо Боги і послали на її шлях генерала, то, либонь, не заради того, аби розірвати зв’язок із Темним Вершником, а щоб перевірити її відданість сестрам.

Дівчина квапливо повернула стрічку і пішла за Надьею, не озираючись.

Усмішка згасла на обличчі Пала.

Здається, все ж генералу маленька Ора подобалася більше, ніж він їй.

* * *

Віра потяглася. Виявивши іншу половину ліжка порожньою, вона розплющила очі. Перше, що вона побачила — величезну хмару жасмину. Старий оберемок іще не встиг зів’янути, але князь залишив свіжий. Біля вази іще димилася склянка гарячого шоколаду.

Зап’ястки ломило. Віра провела поглядом по синцях і всміхнулася. Вона уявляла обличчя сестер — як скривилася б Надья, і як запломеніли б щоки Лібени.

Віра наділа браслети — важкі, всіяні смарагдами. Подарунок Натаїра припав їй до душі. Як і гарячий шоколад.

Вона зійшла з башти, де була розташована її кімната, і знайшла його, як завше, у трапезній. Віра підкралася зі спини, нечутно, як її вчили в Імперії Сонць, і схилилася до його щоки, аби поцілувати.

Натаїр схопив її за горло. Тонкі сильні пальці, що стискали стегна цієї ночі, зімкнулися довкола шиї, не даючи дихати.

Але погляд його вже потеплішав. Він відпустив її, майнувши пальцями вниз, ключицями з тією ніжністю, яку — говорив він — Віра заслуговувала.

— Не роби так більше, — Натаїр усміхнувся, як усміхався щоразу, коли хотів перепросити. — У нас, підмісячних варварів, іще живі тваринні інстинкти.

— То тримай їх під контролем, — гмикнула Віра.

Його долоня потяглася вниз по руці. Комин палав яскраво, товсті стіни Лавариска захищали від уривчастого крижаного вітру, але Віру пройняв тремет. Тремет був приємним. Князь потягнув її до себе. Дівчина опустила погляд до його очей. І комин, і стіни Лавариска перестали існувати. Вона подалася до нього, не маючи ані сил, ані бажання зноровити перед несамовитим палом, що змінив той тремет. Палало її тіло, палали його очі, подібні до солодкого в’язкого трясовиння.

— Ти ж знаєш, — говорив Натаїр. Він вглядався їй n'anya — в очі — ніби бачив їх уперше, — що поруч з тобою усе звірине у мені дужчає. Знаєш, що це твоя провина, m aku. Така твоя влада наді мною. І тобі це подобається.

Він метнув очима на її браслет і посміхнувся.

Він мав рацію. Вірі це подобалося. Подобалась його звірина природа, часом — небезпечна, часом — лагідна. Подобалася їй і власна тваринна суть, що ніби пробудилася після довгої зимової сплячки і тепер голодувала. Голод був нестямним. Віра жадала його втамувати.

— Правильно казати aku m — «моя коштовність». Те, що ти щойно сказав, перекладається як «я вдарю тебе».

Натаїр закусив губу, нічого не відповівши. Віра визначила, що так він виражав зніяковілість. Вона припала до нього, впинаючись в уста князя.

— Красива сукня, — видихнув він їй у губи. — Ніби крила метелика на твоїй м’якій, — він розірвав спідницю, — ніжній, — він зірвав рукава, — золотавій шкірі.

Тканина осипалася на підлогу, ніби пилок із відірваних крил.

Над Лавариском розітнувся поклик Морани. Віра спробувала підвестися. Натаїр завів зап’ястя їй за голову.

— Ти заслабка. Тобі потрібен відпочинок, — сказав він, дивлячись їй просто в очі.

— Ні. Я повинна, — почала було Віра, але він опустив цілунок їй на шию.

— Не думай про це.

Віра перестала думати про те. Вона думала про те, як багряніли сліди на шиї під його губами, як палало її тіло, як палала у крові її сила. Богиня співала. Але Віра чула лише тремтіння власного дихання. Мітка, залишена Світлими Богами у ті далекі часи, про які Віра не пам’ятала, заболіла, ніби її протнули сотні голок.

— Думай лише про мене, — почула вона його шепіт.

І Віра думала лише про Натаїра. Про гарячі руки на холодних важких браслетах. Про полиски вогню у посивілих пасмах, схожих на хвости зірок, що падають у темному небі. Про очі, що полум’яніли нестримним, незрозумілим Вірі блиском. Про його шкіру, що жаріла сильніше від вогню під її дотиками.

Слуги принесли їй нову суню, ще красивішу за попередню. Вона їй дуже пасувала, сказав Натаїр. Вони принесли намисто — золоте, важке, прикрашене розсипом каміння. Воно ідеально лягло на шию, приховуючи сліди Натаїрових пальців — ті, які він залишив до того, як зірвав із неї сукню, і ті, які залишив опісля.

Віра торкнулася намиста і всміхнулася, знову уявляючи обличчя сестер.

Перед нею поставили тарілку зі стравою, якої вона раніше ніколи не куштувала.

—Делікатес Зовнішнього світу. Паста, — пояснив Натаїр, відпиваючи з келиха червоне, ніби кров, вино. — Тобі має сподобатися.

Паста їй не сподобалася. Віра здійняла на князя очі, аби про це повідомити, але передумала. Він дивився на неї вичікуючи, ніби йому й справді було важливо, аби страва прийшлася Вірі до смаку.

Вона спробувала знову. І знову. І знову. Віра зі здивуванням зрозуміла, що паста їй і справді подобається.

* * *

Ріна прислухалася до дихання Корвіна — глибокого і розміреного. Князь спав із безтурботним виразом на лиці. Ріні не спало на думку ні те, що з сонних очей Корвін здавався їй надзвичайно

красивим, ні те, що його рука, зовсім трохи заважка, приємно гріла стегно, ні навіть те, що Ріна була вкрита ковдрою з ускіпливою дбайливістю — до самого підборіддя, хоча засинала вона, накинувши її на ноги пристойності заради. Усе, довкола чого вихрилися її думки, був конверт, що лежав на подушках біля самого носа. Невеличкий, з її іменем, виведеним необережним почерком.

Ріна розкрила його і витягла листа.

Задача для спадкоємиці Верховної Правительки:

Корвін ≠ Натаїр.

Або

Корвін = Натаїр

Або

Корвін > Натаїра

De: ≠ озн. не рівно; = озн. рівно; > озн. більше зло

Той, хто на твоєму боці.

Витівка Пала тепер здавалася їй не такою і кумедною. Варто було, окрім уроків з каліграфії та почуття гумору, дати йому ще й урок вихованості.

Дівчина здригнулася. Корвін виводив звої на її шкірі, повторюючи потворний розсип шрамів, залишених батогом на площі Нуру. Вона сховала записку під подушку.

— Цей свіжий, — він окреслив пальцем шрам, який Ріна закарбувала на собі в Лавариску.

— Таке собі видовище, — вона невесело всміхнулася.

Корвін не одразу підвів погляд, навіть коли вона обернулася. Але коли підвів, Ріна побачила у ньому сталь, якої не помічала раніш.

— Кожен із них на твоїй шкірі не даремний. Я тобі обіцяю.

Сталь у його погляді повільно плавилася, а уста розпливалися в усмішці. Його пальці більше не виводили візерунки на її спині, а гладили стегна. Корвін не давав більше жодної обіцянки, лише підкріплював уже вимовлену неквапливими, спершу ледь відчутними, а потому дедалі пронизливішими поцілунками.

Стукіт у двері, наполегливий до здригання у кістках, змусив Корвіна підвести голову.

— Дане, у тебе п’ять секунд, перш ніж я відправлю твою другу руку слідом за першою у пащеку абасові, — солоденько обізвався князь,

— Не хочу порушувати священного обряду токування, — глибокий голос Дана звучав насмішливо, — але прийшло повідомлення від Аріелли. Післязавтра. Муфлонова ущелина.

Корвін зітхнув.

— Душе моя, як тобі ідея вирушити у романтичну подорож до моря? — запитав він, граючи стрічкою у її волоссі.

— Наскільки романтичну? — вона оповила його шию руками.

— Я, ти, — він примружив очі, коли пальці Ріни зарилися у його волосся, — коракси і раби з Агори, яких ми маємо звільнити.

—Звучить багатообіцяльно.

— За годину рушаємо, — крикнув Корвін.

Кроки Дана затихли у коридорі. Ріна потяглася по одяг, і навіть ухопила штани, кинуті на тумбу, але князь повалив її на подушки.

— Коракси відомі тим, що встигають зодягтися у повне обмундирування, поки не згорить сірник, — він відібрав штани і кинув кудись у бік «Історії занепаду й загибелі Римської імперії». — Корисна навичка, якої я тебе сьогодні навчу.

Князь не збрехав, оскільки збиралися вони зрештою поспіхом.

* * *

Муфлонова ущелина розділяла Тартові гори на два напівкола, що відділяли півострівну частину Каліпіди від материкової.

Кам’яні квіти, схожі на іриси, встеляли схили ущелини. їхні небезпечно гострі пелюстки дряпали халяви чобіт.

Вони зайняли позиції край входу в ущелину — серед кам’яних суцвіть. Удалині, де Дике поле тяглося до кордонів Кабірії, втопали у світанковому тумані магуси — десять форпостів, які найбільше нагадували старі хліви, де раби мали невеликий перепочинок на шляху, і де Кабірія виплачувала Каліпіді нечуване мито за право безпечного доступу до портів Моря Чорних Вод.

Доступ і справді був безпечним, але тільки до моменту, поки каравани рабів не розорювали меланхоліти з Пустища — істоти спритні і небезпечні.

Оповідки стверджували, ніби ще нікому не вдавалося вибратися живим з бійні, яку влаштовували меланхоліти, а, якщо кому і вдавалося, бідака не міг пригадати нічого, крім крові, що заливала траву під ногами, або ж пелюстки гострих квітів на схилах.

Доля рабів із тих караванів, на які нападали меланхоліти, залишалася невідомою. Ніхто того не намагався перевірити, але було прийнято вважати, що меланхоліти приносили половину з них у жертву Темним Богам, а кров решти випивали самі, тому як кров вбитої у муках істоти надавала їм завидної сили.

Окрім того, і це намагалися, хоча й безрезультатно, перевірити, меланхоліти забирали коштовності, золото і срібло, які закопували у безплідній землі Пустелі — де переховували від очей їхні підземні міста.

Оповідки брехали. Тому що грабували каравани не меланхоліти, а коракси. І тому що рабів вони у жертву не приносили, а усього лиш дарували їм свободу. Правдою було і ще дещо: загони Корвіна справді відбирали коштовності, золото і срібло, проте більшу частину роздавали звільненим рабам, а рештою сплачували щосезонний оброк Меторополю.

— Який сенс княжні Каліпіди сприяти тому, аби ти розорював каравани, на яких її батько заробляє? — запитала Ріна, спостерігаючи, як на виднокраї з’явилися обриси склавусів — стражів, які провадили товар з Агори у порти.

— Розорюю я їх чи ні, — Корвін дістав бінокль і направив його на караван, — Каліпіда все одно на них заробляє. Окрім мита, яке вона здирає з Кабірїї за прохід магусів, князівство бере мито й із кораблів сусідньої імперії за простій у портах. І, чим довше вони там стоять, тим більше заробляє князь Мередідд. Сьогодні ми звільнимо рабів, але покупцям про те стане відомо не раніш як за кілька днів, коли накрапає непоганий відсоток.

— А іще княжна Каліпіди сприяє князю Саверу, тому що ми з Корвіном уклали угоду, — поруч них сіла мідноволоса жінка з нахабною посмішкою.

Аріелла, скуйовдивши Корвінове волосся, звернула на Ріну погляд. Вона дивилася на дівчину так, ніби прораховувала, наскільки вигідно буде продати її замість однієї з рабинь в Імперію Сонць. Помітивши у волоссі Ріни стрічку, вона закотила очі і комизливо стисла губи, очевидно, зміркувавши, що продати її не вдасться.

— Отже, ти не робив Івейлові послугу. Ти виконував зобов’язання перед Аріеллою, — протягнула Ріна, забираючи у князя бінокль.

— Поєднував приємне з корисним, — Корвін привів до ладу скуйовджене волосся.

— Цікаво, що ти робитимеш тепер, коли твій план не спрацював, — Ріна повернула йому бінокль.

— Княжні Каліпіди теж цікаво, — Аріелла забрала у Корвіна бінокль.

— Княжна Аріелла усе ще може ощасливити Вовчий маєток своєю чарівною усмішкою, — він відібрав бінокль назад.

— Івейл чоловік показний, але надто консервативний на мій смак, — вона гмикнула. — Все ж із наслідним князем і старшим субординатом ми віднайшли б спільну мову набагато швидше.

Караван наблизився достатньо, аби Ріна могла їх добре роздивитися. Цей караван відрізнявся від того, який вона бачила біля стін Діту. Ці раби не були сковані ланцюгами. Вони йшли вільно, оточені лишень склавусами. Попереду йшли здебільшого чоловіки. Позаду — жінки. Процесію завершували двоє склавусів на конях.

— Вони не зв’язані.

— Їм пообіцяли, що в Імперії Сонць вони стануть мавалами, — Корвін вивчав розташування склавусів — як зодягнених у броню, так і замаскованих під «товар», — вільновідпущеними, що слугуватимуть на благо імперії. Здебільшого як найманці, або на особливо важких виробництвах за скупий пайок.

— У яких умовах вони жили в Агорі, якщо погодилися на таке?

— Те, що ти пережила у темниці Метрополя — Каліпідський курорт в порівнянні з тим, що відбувається у місті рабів.

Корвін вказав на раба, що зашпортався. Чоловік, охлялий настільки, що можна було здалеку перерахувати ребра, розтягнувся на землі. Склавус дістав батога і завдав п’ять дзвінких ударів, розтинаючи й без того зранену шкіру на спині чоловіка. Почувся глухий крик. Корвін простягнув Ріні бінокль. Обличчя чоловіка стало перед її очима зблизька: у нього не було язика — як у слуг Натаїра. Замість зубів була чорнота. На місці носа лишилися дві дірки. Усе обличчя було поцятковане слідами порізів й віспи. Корвін трохи нахилив бінокль. Ріна побачила руки раба — на них не було нігтів. Пальці розпухли і гноїлися.

— Час, душе моя.

Шу зірвався зі схилу і прокричав, подаючи сигнал генералам і кораксам. Довкола ніг Корвіна зазміїлися тіні — мрячні хвилі полум’я, чорні пелехи диму. Вони звивалися довкола нього, спліталися та вирували. Мить, і темне жаріння звилося у чорні, непроглядні, ніби безмісячна ніч, обладунки. Глибокий каптур приховав обличчя князя. Корвін прийняв подобу Темного Вершника.

Він обернувся до Ріни.

— Твоє завдання: оточити жінок огоскітом і нікого не підпускати до них, поки ми не завершимо. Якщо тебе атакують — сковуй пельнітами. Ми їх прикінчимо. Упораєшся? — його голос змінився. Він був і не молодим, і не старим. Голос Темного Вершника, темного духа, прадавнього, як світ.

— Більш ніж.

Ріна дістала меч з ножен, але князь стиснув її передпліччя.

— Це не хтонь. Вони — живі люди. Коли вбиваєш тварюку — лишень відчуваєш фізичний біль, але, якщо вбиваєш розумну істоту, опиняєшся у полоні спогадів, які породжує вмираючий мозок, у полоні її емоцій — гніву, жаху, любові. Ти запам’ятаєш кожне обличчя, що стане перед її очі. І ці обличчя, повір, переслідуватимуть тебе достатньо довго.

Ріна сховала меч. Корвін її руки не випустив. Він стягнув каптур і вглядівся у її обличчя. Чоловік стиснув губи, супився так, ніби сумнівався, що узяти Ріну з собою було розумним вчинком.

— Якщо постане вибір — рятуй себе. Про решту ми попіклуємося.

— Намагатимуся такого не допустити, — відповіла вона. Корвін примружився. Ріна закотила очі. — Добре, я рятуватиму себе. Саме так, мій князю!

— Я за нею нагляну, — мовила Аріелла з поблажливим посміхом.

Голоси склавусів і свист батогів лунали уже близько. У небі знову прокричав Шу. Коракси сховали обличчя масками, що своїм виглядом нагадували створінь, яких у Зовнішньому світі називали демонами. Ріна і Аріелла вдягли чадри, схожі на ті, у яких ішли рабині.

Вони впустили караван в ущелину. Коли склавуси, що завершували процесію, досягли перших кам’яних квітів, перед ними виросла стіна чорного вогню. Корвін скував їх пельнітами, стягнув із коней і перерізав горло. Ріна і Аріелла зайняли місця серед рабинь.

І тоді оглушливою луною розійшовся вибух. Посипалися уламки кам’яних ірисових пелюсток. Перша група кораксів відтягнула увагу на себе. Ріна оточила жінок огоскітом. Рабині горнулися одна до одної, їх охопив тремет. Одночасно коракси наскочили з флангів. Склавуси оголили мечі і вступили в бій.

Стражник вдарив мечем в огоскіт ліворуч. Ниті ледь змеркли, та щит вистояв. Склавус завдавав удару за ударом, його обличчя горіло лютим запалом. Ріна оповила його пельнітом. Огоскіт здригнувся. Корвін двигнув стражника руківкою меча у скроню, і тіло чоловіка впало до його ніг. Огоскіт зменшився. Ріна з надзусиллям утримувала щит довкола рабинь. Корвін завмер, вдивляючись у перепліт тремтливих чорних нитей.

Ліворуч — біля самого вуха князя пролетів огніт. Корвін обернувся. Тіло склавуса впало обезголовленим. Аріелла стрибнула назад під огоскіт.

— Я ж сказала, що нагляну за нею, — крикнула вона.

Корвін кивнув княжні і зник у завісі диму, що здійнявся в ущелині. — За першого тата і за другого! — почула Ріна позаду.

Вона озирнулася. З чадри на неї блимнули сповнені ненависті лисячі очі дівчинки, від якої відмовився батько, яка пішла з матір’ю та вітчимом у лисячу резервацію, яка зникла незабаром опісля бунту і яку так і не змогли знайти. Вона мало нагадувала себе колишню. Час, відбутий в Агорі, забрав дитячу наївність з її обличчя, залишивши тільки жорстокість, чи не запальнішу, ніж на лицях склавусів.

— Дара, — Ріна усміхнулася.

Дара замірялася ножем. Ріна ледь встигла ухилитися. Лезо підсікло живіт. Неглибоко. Ріна вибила ножа з її руки. Спалахнув білосніжний огніт. Ріна штовхнула Дару вбік. Огніт влетів у стіну огоскіту. Щит над їхніми головами блимнув.

Аріелла розвела руками. На кінчиках її пальців згас білий вогонь.

— Здійми огоскіт замість мене, — мовила Ріна таким тоном, ніби з них двох від князівського титулу відмовилася Аріелла, а не вона сама.

Княжна Каліпіди з легкістю, яку демонструвала не без гордості, запалила огоскіт над рабинями. Плетіння білосніжних нитей розпросталося над ними. Темний щит згас.

Ріна сіла на коліна перед Дарою. Волосся на її потилиці злиплося від крові. Пульс промацувався. Дівчинка була непритомна. Ріна витягла ліки та намазала рану. Аріелла спостерігала за ними з цікавістю, хоча її уста й кривилися гидливо.

— Я би її добила, поки вона не встромила ножа ще й у спину.

— Стули пельку.

Княжна лише стенула плечима, втративши й крихту інтересу і до єдинодушниці, і до дівчиська. Вона поглянула понад головою Ріни і засяяла усмішкою, якою пасувало осміхатися на світських заходах, але аж ніяк не посеред ущелини, заповненої мертвими склавусами.

— Корвіне, ви надто швидко закінчили, — протягнула вона, ніби комизна дитина, і огоскіт над ними згас. — Якби я знала, що сьогодні тут буде так нудно, то залишилася б у палаці.

Склавуси були розбиті. Остаточно. Раби були нажахані. Як хотілося вірити кораксам — тимчасово. Очима, пустими й сумирними, вони спостерігали за тим, як їхні нові господарі спалювали тіла старих. Вони не відповідали на запитання круків. І справа була не в тому, що у більшості агорських рабів не було язиків. Справа була у тому, що часи, коли їм дозволялося мати думку, минули так давно, що ніхто з них уже не був певен того, що ці часи коли-небудь бували.

— Перевір жінок, — попрохав Корвін Пала.

— Без твоїх наказів не здогадався б, — кинув йому генерал.

Корвін, звівши брову, провів брата поглядом.

— Панни, — промуркотів генерал.

Пал підморгнув рабиням з усміхом майже понадливим, але, не отримавши жодного зацікавленого погляду, з жалем підтис губи. У цій партії теж не лишилося жодної, чию гордість би не зітнули, як стинали язики чоловікам.

Дан присів коло раба, якому дожити до кінця бою не судилося. Його вбили не коракси. Його вбили склавуси. Лишивши без води і їжі, понівечивши тіло батогом й огнітами, гайнуючи його душі. Генерал зімкнув очі, що згасли за кілька митей до того, як знову змогли б подивитися на світ поглядом вільної істоти. Дан ударив останнім для чоловіка огнітом. Полум’я охопило його тіло і звільнило душі.

Аріелла кинула погляд на рабів, яких групували коракси для подальшого допиту. Усмішка її стала хижою, коли вона прикмітила чоловіка, який особливо їй сподобався. Княжна змахнула мідну косу за плече і попрямувала до нього.

Корвін опустився на коліна поруч Ріни з твердим наміром оглянути її рану.

— Наша подорож вельми романтична, проте тримайте руки при собі, князю, — Ріна йому підморгнула і опустила край чадри. — Я постраждала менше за багатьох інших.

Корвін прибрав з обличчя Дари волосся, вдивляючись у нього.

— Протеже Азерії, — очі його спалахнули хитрим полиском. — Савер із задоволенням зробить їй послугу, повернувши підопічну додому.

Вони влаштували табір біля Тисового перелісу над самою вершиною скелі Бешик, звідки відкривався краєвид на Ольву і Море Чорних Вод, яке й справді було чорним. Брижі на воді сріблилися, дляво і тихо. Вдалині, зовсім трохи, виднілася примарна лінія берегу Імперії Сонць.

— Які вони? — запитала Ріна, коли Корвін сів поруч і простягнув їй цигарку.

— Такі ж, як і ми, хіба що засмагліші, — він стенув плечима. — Але вже точно і вполовину не такі симпатичні.

Ріна розсміялася. Але її сміх швидко увірвався.

Позаду них Дан похитав Палові головою, відпустивши одного з рабів. Чоловіка забрали коракси. Даннаміс спохмурніло поглянув на воду. Його плечі ледь здригнулися, коли вчувся вибух огніту й з-за дерев завиднілася заграва. Пал поплескав його по спині. Вони продовжили. Дан схилився над дівчиною, що була ледь старшою за Ріну. І Ріна, побачивши її, сподівалася, що шпигункою та не виявиться.

Поріз на животі вже не болів. Але коли Ріна дивилася на колишніх рабів, на їхні змарнілі обличчя, понівечені тіла, спорожнілі погляди, починало боліти деінде. Цей біль розпалювався, розтікався венами й артеріями, серце качало цей пломінь усе швидше, грозячи тілу зотлінням.

Позаду почувся крик. Двоє кораксів упроваджували жінку до Тисового перелісу, де до того спопелили шпигуна. Інша дівчина кинулася до них. Охлялими руками вона намагалася вирвати подружницю з рук солдатів. Вона кричала, що любить її. Кричала, що не вірить, що та зрадниця. Пал схопив її. Жінка, яку вели геть коракси, до ридань подруги була байдужою. Вона дозволяла тягти себе з холодною рішучістю, її обличчя викривив самов-доволений усміх.

Ріна звелася, але князь її спинив.

— Зітри їй пам’ять, — вона відкинула його руку. — Зітри їй пам’ять про те, що вона шпигунка.

Він похитав головою.

— Аби стерти пам’ять, я маю нестеменно знати, спогади про що стираю. Задля цього Данові потрібен не один тиждень роботи. Він може бачити туманні уривки. Летучі видіння. Тому що пам’ять людини хаотична. Ми не маємо стільки часу. Навіть якби й мали, ніхто не зможе гарантувати, що якийсь спогад не вціліє. І він, ніби натиснутий спусковий гачок, відновить решту. Тому ми так не ризикуватимемо.

Ріна сховала обличчя в долонях. Крики позаду майже стихли, перетворившись у схлипування. Знову вчувся вибух огніта.

— Цього замало, — Ріна сіла на траву і похитала головою.

— Замало, — погодився Корвін. Якийсь час він спостерігав за дівчиною. — Ти хотіла б викорінити рабство в усій імперії?

Вона кивнула, здригнувшись від нового вибуху огніта.

— Ти тільки поглянь на це, — побіч сіла Аріелла і вказала на порт Ольви, де стояли десять величезних шхун. їхній червоний колір різав очі у присмеркових променях сонць. На кожній золотавою фарбою було намальовано емблему у вигляді двох сонць, скріплених хрестом. — Зо Дня Піднесення Духу усе прибувають, але порт не покидають. Вантаж вигружають, але його замало, як на такі кораблі. Ганяти напівпорожні судна через море — збитково.

— Отже, вони не напівпорожні, — Корвін насупився. — Залишилося зрозуміти, навантажені вони людьми чи зброєю.

— Сподівалася, ти щось вигадаєш, — кивнула Аріелла. — Тому що батько німий як риба — що я підлещуюся, що підслуховую — набутку ніякого. Мені здається, він починає підозрювати, що мої часті зустрічі з чоловіками і жінками — не недолік виховання, а крутійство.

Вони перезирнулися.

— Двоє моїх людей влаштувалися матросами. Обидва зникли, — мовила Аріелла.

— Цікаво, — протягнув Корвін.

Альви і двоєдушники, які благородних кровей не мали, тягнули контейнери донизу. Один з контейнерів з вигромом упав і ковзнув, мов шматок масла дошками. З такою ж незворотною легкістю він накрив кількох робітників.

Корвін звівся на ноги. Він вглядався у юрму, що зібралася довкола контейнера, затамувавши подих.

Там, унизу, ніхто з двоєдушників, що мали благородну кров, не намагалися зупинити контейнер пельнітами, ніхто не накрив робітників огоскітом. Вони лишень наказали вцілілим робітникам повернутися до роботи.

Корвін зітхнув і знову сів. Він знову запалив, і тепер струшував попіл з погано затаєним гнівом.

— Влаштуй у порт кількох кораксів.

Аріелла кивнула.

— Перевіримо, що приховується на червоних кораблях, — сказав він, спостерігаючи, як нарешті спалахнули пельніти, аби знову поставити контейнер на рампу. На бруківці залишилося чотири плями, що колись були живими істотами. — Чого б нам це не вартувало.

Коли сонця сховалися за небокраєм і над чорним плесом заблискотіли дві місячні доріжки, у Тисовому перелісі усе ще розтиналися крики шпигунів.

Закричав чоловік, і його крикові відлунився поклик Морани.

Ріна, Корвін, Дан і Пал звели голови.

Вдалечині пролунав ревет абаса.

— Боги, — Аріелла здригнулася, підбираючись ближче до ватри, покладаючись на прикмету про те, що полум’я могло відігнати створінь темряви.

Ріна дістала меч і попрямувала за покликом, що розполонювався із нетрів перелісу. У руці Дана спалахнув чорний меч, але Корвін похитав головою.

— Залишатися тут. І ані звуку.

У Тисовий переліс вони з Ріною ступили удвох. Дівчина крокувала майже безшумно, ніби вовк, що скрадався. Вона вдивлялася у пітьму, що царувала між дерев, уважним, сторожким поглядом. Вона чула поклик, і слідувала йому у правильному

напрямі. Можливо, вовчого чуття вона і не мала, та якесь чуття в ній таки прокидалося. Корвін, крокуючи за нею назирці, лише ствердно кивав, варто було їй озирнутися.

Долинув черговий вереск тварюки.

— Скільки? — ледь чутно запитав князь.

Ріна припала вухом до землі.

— Десяток. Схід.

Корвін підняв брову із сумнівом, але запропонував дівчині вести його за собою.

Їх була дюжина. Вони прокрадалися лісом, умацуючи шлях язиками. Ріна і Корвін завмерли неподалік. Чорна димка, ніби лапи нетерплячих гончаків, згустилася довкола Моранової Чаклунки і Темного Вершника.

Ріна розрахувала: чотирьох вона розірве двома огнітами. Корвін — приблизно стільки ж. Вона оточить їх огоскітом, аби перетерпіти біль. А тоді вони доб’ють решту.

Моранова Чаклунка хотіла було рушити, але Вершник схопив її за лікоть. За дюжиною виринула іще одна. Серце Ріни пропустило удар. Вона прорахувалася. їм був потрібен новий план. Але пульс надто голосно стукотів у вухах. Це заважало думати. Думати не було коли.

Троє абасів вловили їхні рухи. Три язики, ніби стріли, полетіли у них. Ріна кинула в них огніти. Тварюк розірвало.

Все змеркло. Ріна вчувала лише свій пульс. Вона запалила огоскіт. Звуки повернулися першими. Какофонія крикняви і вибухів. Померк перед очима розсіявся. Корвіна під покровом щита не було.

— Мати мені Морана, — вона згасила огоскіт і кинулася у хмару слизьких коричневих тіл.

Було боляче. Та Ріна продовжувала завдавати удар за ударом. Вона не могла зосередитися. Вона встигала лише відбивати лапи і язики. Паща клацнула праворуч. Ріна протнула її палаючим мечем. Ревет ледь не розірвав барабанні перетинки. Дим виїдав очі.

—Ліворуч! — почула Ріна голос позаду і обернулася на голос. Свист, ніби куля. Спалах вогню.

Корвін схопив її за шию і нахилив. Проревів вибух. Князь відпустив її.

— Прикрий лівий фланг, — наказав він.

Абас стрибнув на Корвіна зі спини. Ріна пустила пельніт. Стрибнув другий. Вона зловила і його. Тварюки були важкими. Ріна стисла кулаки, і ниті розчавили їх.

— Ріно, лівий фланг!

Корвін не бачив, як троє тварюк підібралися ззаду. Ріна штовхнула його плечем і кинула в них огніти. Князь прогарчав і змахнув рукою. їх оточив огоскіт. Абаси снували периметром, спраглі увіткнути ікла в їхню плоть. Ріна окинула князя оком. Дякувати Богам, він іще був цілим. Цілим і навіть трохи злим.

— Я заходжу справа, ти — зліва. Інакше ми не впораємося й за годину.

— Поклич братів.

— Ми впораємося удвох, — Корвін ударив огнітом абаса — він проревів заблизько і замерзотно — і звернув до неї очі. Вираз він мав такий, ніби наступний огніт із задоволенням згодував би самій Ріні.

Дівчина похитала головою. Тварюк було близько двадцяти. Вона була заслабка. Абаси — зашвидкі. Якщо Корвін не помітить бодай одного. Ріні не вистачить часу, аби прикрити його. Не тоді, коли біль заважатиме зосередитися. Не коли між ними пролягатиме десяток метрів.

Корвін схилив голову, спостерігаючи за нею. Гнів у його очах трохи згас.

— Обіцяю, що цього разу не дозволю їм зранити ні себе, ні тебе. Згода?

Ріна кивнула. Вона оглянула хтонь. Десяток з них ніби спеціально вишукувався для розстрілу. У її руці запалав огніт.

— Не намагайся убити усіх разом. Сконцентруйся на ближньому бою.

— Потренуй ближній бій, — передражнила вона князя і дістала меча під його дзвінкий сміх.

Коли тварюк більше не лишилося, Ріна провела рукою над мечем. Темна димка охопила лезо і стерла з нього кров. Задоволення після битви вона не відчувала. Відчувала лишень, що облажалася. Знову. Вона втерла вимазане хтонською кров’ю лице рукавом. Корвін зітхнув, дістав хустинку і почав відтирати її щоки. Він же брудним не виглядав. Гарний з себе, як і завше.

— Не так їх і багато, правда? — він втер їй губи.

— Мені так не здалося, — вона потяглася до хустини, але Корвін плеснув її по руці і почав витирати шию.

— У страху великі очі, — князь повернув її обличчя, підставляючи шкіру місячному світлу. — Особливо якщо боятися не лише за власну шкуру.

Він втирав її руки від крові, намагаючись не давити на свіжі мозолі.

— Сьогодні ти надто вірила своїм очам. І це ледве не позбавило тебе життя. Двічі.

Він стирав чорну кров з її долоні, вглядаючись у лінії, що спліталися під міткою Морани. Він провів пальцем по лініях під її мізинцем, двох коротких, ледь помітних, і чомусь вдоволено усміхнувся.

— А твоя смерть не входить у мої плани, — він окреслив лінію життя, довгу, що переривалася, але потім прямувала до зап’ястя.

— Безсумнівно, князю, адже поки на твоїй руці залишається моє ім’я, нам вготована доля «і померли вони в один день».

У сірому передсвітанковому мороці заспівала Морана. Корвін поцілував те місце долоні Ріни, де закінчувалася лінія серця.

— І тому, аби померли ми не раніше аніж за сто років, я маю намір навчити тебе довіряти чуттю, а не очам, — він став за її спиною. Його пальці перебирали її волосся.

Корвін зав’язав їй очі.

Морана виводила пісню усе гучніше. Ріна чула вереск тварюк удалині. Князь схилився до неї і прошепотів:

— Якщо довіряєш своїм чуттям, якщо довіряєш тому, хто з тобою пліч-о-пліч, — вона відчула, як його пальці майнули вниз шиєю, передпліччями і як стисли її долоні. Вона відчула, як палала у ньому темна сила, споріднена її власній. Чоловік торкнувся її ліктя. Він направляв її. Ріна жбурнула огніт. Вибух. Ревет. Корвін відійшов. Проскреготало лезо меча. Ріна дістала свою зброю. Чотири нікси ліворуч, підказувало чуття.

Корвін був по праву руку — вона знала напевне.

Звук зламаного хребта. Повів горілого хтонського м’яса. Вереск попереду. Ріна випустила огніт.

Спина Корвіна. Він не торкався її, але вона відчувала його присутність.

Вибух. Вибух. Вибух. Морана стихла.

Ріна зняла стрічку. Земля довкруж димувала. Пахтіло спаленою плоттю.

Корвін стояв праворуч, рівно там, де, підказувало чуття, вона його побачить.

Він зняв пов’язку зі своїх очей. Ріна звела брову.

— Якщо довіряєш чуттям. Якщо довіряєш тому, хто з тобою пліч-о-пліч, — повторив він.

Пал стояв окрай місця бою, розчаровано скривившись.

— Залишилася лише малолітня лисиця. Її зараз прикінчити, чи почекати, поки у вас гін завершиться?

Ріна і Корвін перезирнулися.

— Брате, поганий настрій не привід вбивати невинну дівчинку, — Корвін вглядався у лице брата, напівприховане завісою диму.

— Певна річ. Кузене, — відповів Пал з притиском. — Адже твоя кохана може не пробачити таку жорстокість.

— Що ж, очевидно, комусь очі заступило пеленою гніву, — Корвін розвіяв свого вогняного меча і послідував за Палом.

Дара лежала непритомна біля одного з багать. Рана на її голові більше не кровила, але її зморене обличчя було усе ще блідавим. Даннаміс сидів коло неї. Вигляд він мав похмурий. Забачивши Корвіна, він похитав головою.

— Їй промили мозок. Вона щиросердно вірить, що Імперія Сонць дарує їй можливість помститися за смерть батьків.

— Кому вона планує мститися? — запитав Корвін.

— Панству, — невесело відповів Дан. — Свобода. Рівність. Братерство. Облич не розгледіти. Вона надто заслабла. Доведеться витратити багато часу, аби добути усю інформацію. І ще більше, аби її стерти.

— Навіщо ускладнювати? Чому б тобі не вбити її, як ти вбив Ору? — Пал став над ними, його довга тінь впала на Дару.

— Тому що вона дитина, — відповів Корвін тоном, яким говорять люди, яким от-от увірветься терпець.

— Дитина, яка намагалася вбити твою кохану. Ора, яка намагалася вбити тебе, була не набагато старшою, — Пал важко дихав.

Аріелла звела брови і, як будь-який розумний двоєдушних, що цінував своє життя, відійшла подалі від двох чоловіків, між якими безпомилково розпізнала зародження конфлікту. Й історія, і досвід підказували Аріеллі, що конфлікти чоловіків завжди закінчувалися бійками різноманітного масштабу.

— Ти вельми хочеш щось мені сказати, — Корвін підвівся. — Говори..

— Вона ненавидить мене, — голос Пала був твердим, але губи тремтіли. — Ненавидить кожного з Вершників. Через тебе.

— Боги, слово «ненавиджу» у нас улюблене, — Аріелла закотила очі.

— Вона поклялася, що вб’є мене. Заскладно для фігури мови, — полум’я ватри відкидало на обличчя Пала полиски. Особливо яскраво воно вигравало у вологих очах крука. Він штовхнув Корвіна у груди. — Через те, що ти просто не завдав собі клопоту залишити її сестру живою.

Корвін примружився: мовляв, штовхни мене іще бодай раз. Брати стояли один навпроти одного. Здавалося, лише вогонь палахкотів між ними.

—Я вб’ю цю дитину просто зараз, якщо це допоможе моєму братові.

Корвін дістав меч і, не зволікаючи, заніс його над Дарою. Ріна смикнулася, але важка рука Дана стисла її плече. Він похитав головою.

— Тік-так, — Корвін, осміхаючись, погойдував мечем над дівчинкою. — Одним нічним страховиддям більше. Одним менше. Сам знаєш, я вбив достатньо, аби втратити сон до кінця моїх днів. Тік-так.

Корвін розхитував меч, ніби маятник. Вістря неслося то ближче до грудей дитини, то далі.

— Тік.

Ефес вислизнув з його руки. Лезо ринуло точно у серце дівчинки.

Над нею протягнулися ниті, зіткані з чорного вогню. Дару накрив огоскіт.

— Як і припускав, — Корвін провів рукою, і його меч розвіявся. Пал прибрав огоскіт. — Закохався? То дій. На віку не зустрічав жодної панни, вабкої на тих, хто лише й знає, що вмиватися за нею сльозами.

Пал втер обличчя. Очей на Корвіна він не здіймав.

— Мій брат убив сестру жінки, яку я покохав. Як опісля цього вона може покохати мене у відповідь?

Корвін обійняв його за шию. Брати ледь не торкалися чолами.

— Це — між Лібеною і мною. Але не між Лібеною і тобою, — він впивався очима в лице брата, поки той не кивнув.

Не одразу, та брати всміхнулися один одному. А тоді — міцно обійнялися.

Ріна вчула, як Дан зітхнув з полегшенням. Вона запідозрила, що генерал достеменно не знав, чим усе закінчиться. Ріна замислилася: яке чуття підказувало їй самій спокійно спостерігати за тим, як меч несеться в серце Дари?

— Годі з мене драм на сьогодні, — Аріелла підвела за віжки коня. — Князю Корвіне, на гостину не запрошую. Самі знаєте, після нещодавніх пліток щодо нас з вами батько згодиться прийняти у палаці лише вашу голову окремо від тулуба.

Вона присіла у недбалому кніксені.

— Цілком його розумію, — Корвін поштиво схилив голову. — І вельми вдячний княжні за її неослабну готовність брати участь у моїх спонтанних проектах.

— Ніби княжна має вибір, — вона було обернулася до рисака та якийсь час стояла, дивлячись просто себе. — Як він?

— Живий і здоровий. Можеш побачити на власні очі за наступного візиту, — відповів Корвін.

Аріелла похитала головою. Усміх — не самовпевнений, але гіркий — торкнувся її губ.

— Не задля того ти спопеляв його пам’ять, аби бідолашний знову побачив мене і закохався з першого погляду.

— Дарма! — Корвін стенув плечима. — Можу повернути йому пам’ять будь-якої миті. Лише попроси.

Аріелла закотила очі.

— Ви, круки, надто сентиментальні. Ми, риб’ячий народ, на відміну від вас, вважаємо, що кохання — лише важкий тягар.

— Подібно до каменю, який доводиться знову і знову виштовхувати на високу гору, — Корвін кивнув.

— Саме так.

Аріелла послала повітряний цілунок одному зі звільнених чоловіків, чиєю компанією розважала себе увесь день, і, отримавши у відповідь зачудовану усмішку, поскакала геть.

РОЗДІЛ 4

І знову Метрополь

Ледь над Тартовими горами здійнялася зоря, вони рушили до Габора, аби розмістити колишніх рабів та визначити їхню подальшу долю. Жодного разу у їхній присутності коракси не згадали про Гніздо. Коли Ріна запитала, чому б їм не оселити звільнених чоловіків і жінок там, Корвін відповів: «У Вільне місто рабів духом не пускають». Дівчина поглянула на них: змучених людей, що прямували за ними покірно, ніби були не людьми, а заляканими тваринами. Жоден не здіймав очей, жоден так і не наважився розпростати плечі, хоча важкі кайдани більше їх не гнітили.

— Мине час, і стане зрозуміло, чий дух окріп, а чий так і лишиться в полоні Агори назавжди, — мовив Корвін, споглядаючи, як коракси ведуть колишніх рабів у шпиталь. — Тоді частина повернуться до родин, частина обере жити деінде, можливо, навіть у Гнізді, а решта...

Він не продовжив. Князь поглянув собі під ноги, на мокру від дощу темну бруківку.

До відправлення данини у Метрополь усе було готове. Дан і Пал, змінивши зручний одяг на мундири генералів, перевіряли кріплення на возах. Корвін зодягнувся у червоний фрак і тепер застиг перед дзеркалом.

— У Зовнішньому світі я теж користувалася цією підводкою, — Ріна відштовхнулася від одвірка, забрала у князя пензлика і вивела на його повіках довгі чорні стрілки.

Корвін обдав її очима, більше від усього — чорний, розшитий коштовним камінням корсет, який порядні пані імперії назвали б справжнісіньким неподобством, а він сам — гарненьким.

— Ти не їдеш у Метрополь.

Ріна провела пальцями по його повіках, змушуючи їх стулити, і намалювала лінії, що нагадували шрами від тонкого леза. Одна тягнулася попід брови, а інша — до щоки.

— Я не питаю твого дозволу.

Вона поклала пальця йому на уста, не дозволяючи зронити й слова. Пензлем вона вивела подобу вишкіру, які малювали лицедії перед виходом на арену цирку.

Варто було Корвіну торкнутися її, дівчина відвернулася, ширячи серед коробок, флаконів та шкаликів. Вона обрала найбільш червону серед усіх помад. Малювала вона губи повільно, згорда здійнявши брову, зрідка поглядаючи крізь дзеркало на Корвіна. Помічаючи, як він, нехай і знехотя, та слідкував за тим, як помада тягнеться устами, вона ледь стримувала вдоволену усмішку.

— Гучна музика. Спалахи світла. Панічні атаки можуть повернутися, — сказав він, коли вона врешті закрила флакон.

Ріна обійняла князя за шию, пригорнулася до нього з виразом дуже лукавим, через який перехопило б подих у будь-якого чоловіка, будь він бодай трохи вабкий до жіночої вроди. Корвін був вабкий, а тому дух йому перехопило. Одначе розуму він іще не втратив.

А тоді все ж утратив, тому що вона його поцілувала. Надто коротко, й до прикрості невинно, що було верхом лукавості.

— Усе ж ні, хоча спроба була непогана.

Ріна повернула Корвіна до дзеркала, демонструючи завершений грим. їхні губи багряніли, ніби скривавлені. Князь прийняв подобу, гідну Шико. Вона, викапана Кармілла Ле Фаню, поклала голову йому на плече і зітхнула.

— Що за прикрість. Я не станцюю з тобою партію вальсу. Не поновлю «Словник панства Зовнішнього світу» новими і вельми дотепними термінами. Ми не розділимо іще одну пляшку вина у твоїй мрячній князівській кімнаті, де перини набиті кручим пір’ям, — вона примружилася, майже мрійливо. — І я так і не дізнаюся, як мені, доньці Верховної Правительки, зняти прокляття з твоєї зграї.

Їхні погляди зустрілися у дзеркальному відображенні. Червоними вустами Ріни майнула переможна усмішка.

* * *

— Чому князь не презентує данину особисто? — Посол Метро-поля, той, що відмовився візитувати до Саверу, спостерігав за тим, як коракси вивантажують подать в одному з дворів правительських складів просто на землю, особливо не турбуючись про неушкодженість.

— Минулого разу ви самі порекомендували князеві з’явитися на уклін до Правителя у належному вигляді, — відповів Дан. — Його Світлість старанно готується, аби виконати рекомендацію.

— Отже, намагається протверезіти, — дійшов висновку Посол.

Дан з Палом переконувати його в іншому не стали.

— Ви надали не все, — Посол розгорнув папірець, звіряючи навал речей зі списком, — Правитель очікував...

— Та пам’ятаю я, — Пал скривився і витягнув з кишені штанів зім’ятого листа, адресованого князю Саверу.

Князю Сазеру.

Корзіну з роду Каганіз.

голові клану крукіз

Верхозного Празителя Підмісячної імперії

Князю Корзіне,

Празитель з зеличезною прихильністю нагадує вам про строки надання товарів до казни Метрополя, а саме не пізніше ніж за тиждень до Самайну.

Тканин: 3000 м акрилу; 5000 м мокрого шовку; 3500 м кашибо; 4000 м мікрофібри;

500 л двокомпонентного поліуретанового пластику;

50 л кожного фарбника для поліуретанового пластику;

600 л рідких гвіздків;

500 кг чипсів зі смаком цибулі (найкраще Принглз);

400 кг чипсів зі смаком сиру;

100 л коли.

У разі неможливості надати будь-що з вищезазначеного, необхідно невідкладно попередити Правителя в листі.

P. S. Правитель висловлює надію, що усі зазначені пункти будуть надані у строк, оскільки Метрополь не хотів би накладати на Савер відповідні санкції.

—Тоді ви маєте пояснити, чому акрилу лише 1000 м, а мокрого шовку немає взагалі. Більше від того, рідкі гвіздки приїхали у невідповідному вигляді — пакування зім’яте. Будівельникам Правительського замку не личить працювати з матеріалами, вигляд яких невідворотно зіпсований, — казав посол з сановитим виглядом. З його рота виблискував рубіновий зуб, який він вставив на заміну того, який втратив під час останньої поїздки до Саверу. — Тож потрудіться пояснити, де товар останніх трьох позицій?

Пал і Дан перезирнулися. Пояснювати послу, що з Корвіном вони кількість данини обговорили докладно, не збирався ні перший, ні другий.

А домовилися вони з братом про те, що небезпечно було не привезти до Метрополя нічого — Савер міг стати в очах Правителя ледь не міцніше Невриди. Але привезти весь товар значило б посіяти підозри про те, що Савер на ділі був не таким злиденним, як Корвін намагався продемонструвати.

—Брами кілька місяців як зачинені. Звідки ж нам товар брати? — Пал для правдоподібності образу почухав потилицю і розвів руками.

Посол клюнув на вуду, тому вдоволено вишкірився, передчуваючи, що зможе зігнати страх і злість, які відчув під час попереднього візиту до Габора.

— Правителя це цікавити не має. Ваш князь викликався стати основним постачальником товарів зі Зовнішнього світу.

— Коротше, брати будете, або ми назад повеземо? — перервав посла Дан.

Посол замовк, з подивом дивлячись на генерала знизу вгору. Порцеляновий імплант з маленьким рубіном, що заміняв вибитий зуб, вилискував між його губ, що тремтіли від обурення. Дан роздратовано звихнув кораксам, і вони здійняли кілька ящиків рідких гвіздків, аби завантажити на воза.

— Добре, збираємося, хлопці. Правителю наш крам не потрібен.

— Наказу такого я не віддавав, — Посол вирвав з рук корак-са рулон мікрофібри, але не втримав і зронив його на ногу. — Занесіть на склад.

Але Пал і Дан уже крокували геть, а слідом за ними — й решта кораксів.

— Правитель буде вельми невдоволений! — кинув він їм у спину.

* * *

Ріна стояла перед портретом Верховної Правительки, намагаючись відшукати у її гордовитому жорсткому обличчі подібні на свої риси. Нічого, окрім кольору очей, в єдинодушниці сумнівної спадковості не видавало.

Корвін стояв біля неї, тримаючи на згині ліктя поділ її довгого шлейфу, обшитий рубінами і кручим пір’ям. Шлейф був річчю вельми непрактичною, проте забезпечував їм трохи веселіший вечір, аніж він міг би бути. Веселий саме тому, що шлейфи при дворі носили лишень фаворитки.

Беззаперечно, Корвін міг виділити Ріні посаду радника, або, врешті — оголосити її своєю нареченою. І перше, і друге уривало будь-які посягання Натаїра та Івейла щодо панни Безрідної, та й замикали у темниці радників і наречених не так уже й часто.

Проте і перше, і друге привернуло б до Ріни небажану увагу Правителя, якою вона і так обділена не була.

І тому після недовгого обговорювання (Ріна пропозицію значитися офіційною фавориткою прийняла так швидко, що князеві стало аж трохи прикро) до її наряду (що сукнею назвати було важко, оскільки від довгих спідниць вона безповоротно відмовилася на користь брюк) пришили шлейф. Ріна поклопотала про те, аби його можна було легко відстібнути, а Корвін — аби він був не в міру довгим та рясно прикрашеним.

— Кринжовий вечір, — пролунав голос поруч. Ріна впізнала пані з усмішкою, схожою на хижий вищір, і ледь не чорними бровами, що виднілися під білилами — її співрозмовницю на минулому балу.

— Обіцяє бути, — відповіла вона.

Співрозмовниця кинула оком на її шлейф у руках Корвіна.

— Певно, прикро, — вона закивала з розумінням. — Із нареченої князя перетворитися на фаворитку блазня.

Тепер Ріна впізнавала прикраси на шиї та у вухах пані, золоті зі смарагдами — схожі змушував її носити Натаїр. Недалеко від пані на них позирав чоловік, у якому Ріна впізнала одного з голів кабірійських кланів — фаребів. Вона виразно поглянула на шлейф самої пані, що у порівнянні з її власним був доволі скромним.

— Може, хтось обирає собі коханців за розміром корони. Я ж обираю за розміром дечого іншого.

Ріна узяла Корвіна попід руку.

— І вибір у панни фаворитки доволі великий, — Дан підморгнув пані і взяв Ріну під лікоть з іншого боку.

— Але панна фаворитка воліє між нами не обирати, — Пал ласо поцілував Дана у щоку і притисся до нього, ніби панянка.

Тронна зала була пишно прикрашена. Блищали величезні, підвішені на золоті ланцюги люстри. Колони були обгорнуті полотнами, на яких, переливаючись у світлі, яскріли герби усіх князівств. Між колонами стояли широкі лавиці, вже вподобані чоловіками, які шукали минущих розваг, і панями, які шукали таких чоловіків. На фуршетних столах височіли фонтани, з яких стікали вина усіх кольорів і смаків. І прикраси ці можна було б назвати чудовими, якби усі вони не були зроблені з решток тварин. Люстри — з оленячих рогів. Полотна — з засушеної риб’ячої луски та відірваних крил жуків. Лавиці — з ведмежих та вовчих скелетів. Вино ж стікало з роззявлених дзьобів пташиних черепів.

— Побудь зі мною з годину, поки вони не втратять до тебе інтерес, — Корвін випустив її шлейф, дозволяючи йому на два метри тягнутися слідом.

Вони попрямували до трону Правителя.

— Хоча, маю побоювання, виглядаєш ти настільки незатьмарно, що такий розвиток подій малоймовірний, — він всміхнувся, прислухаючись до шепоту — стільки ж осудливого, скільки й заздрісного.

— Справа саме у цьому, а не у тому, що у фаворитки Правителя вбрання, в порівнянні з моїм, монаше, — вона кивнула на панянку, що ледь вийшла з отроцтва. Вона стояла побіля трону, тендітна настільки, що, уявляючи її поруч із Правителем, який з часів їхньої останньої зустрічі розгладшав чи не вдвоє, хотілося виказати щире співчуття.

— Я люблю усе робити з розмахом.

Ріна присіла у реверансі достатньо глибоко, аби низький виріз її корсету відволікав увагу від рукавичок на руках та рис обличчя, якщо в них усе ж проглядалася схожість з матір’ю.

— Єдинодушнице, — кинув Правитель.

Корвін стиснув її долоню сильніше. Та Ріна виявила, що більше його не боялася. Можливо, страх з неї витрясли під час катувань. Навпаки, вона розглядала його брезкле, напудрене обличчя, розмірковуючи про те, що в її матері був доволі специфічний смак на чоловіків. Не інакше, як він її чимось обпоював, причому з кожним роком у більшому дозуванні.

— Сьогодні, сподіваюся, мої князі не зчепляться, ніби собаки, з твоєї вини?

Ріна знайшла у залі спочатку Натаїра, а тоді — Івейла. Обидва дивилися на неї з сумішшю відрази, гніву і зневаги. Івейл — тому що напередодні знайшов під брамою Вовчого маєтку віно у повному обсязі і сповіщення про те, що вона відмовляється від імені Ралфіни з роду Симургів, а також розриває будь-які зв’язки з Невридою. Натаїр — тому що був більше козлом, аніж єхидною.

— Осмілюся відповісти замість панни Безрідної, що сьогодні князь Саверу буде сама покірність, — Корвін низько вклонився. — Маю сподівання, ваші вірні піддані відбудуть цей вечір не з меншою гідністю.

— Сама покірність, — протягнув Правитель. — Де була твоя покірність, коли ти готував данину для Метрополя?

Корвін вклонився іще нижче, готуючись вимовити довгу і жаль-ну орацію, але Правитель продовжив:

— Якщо вже з обов’язками князя ти впоратися не можеш, сьогодні виконаєш обов’язки блазня. Будеш увесь вечір нам грати.

— Матиму за честь, — відповів Корвін з бездоганною усмішкою. Ріна помітила, як він ледь помітно підтис губи і зітхнув ледь голосніше, ніж зітхнув би той, хто у словах своїх був щирим.

Князь зайняв місце за роялем замість альва. Він розім’яв пальці і звернув до Правителя сповнений готовністю погляд, очікуючи розпоряджень щодо музики.

— Шопен. Вальс до-дієз, опус 64, номер 2.

Корвін закотив очі і заграв.

— Швидше, — наказав Правитель.

Корвін заграв швидше.

— З початку і швидше!

Корвін заграв іще швидше. Грав він побіжно, з виразом доволі знудженим. Вкотре зітхнувши від нудьги, князь кивнув альві, що проходила повз з тацею. Вона простягла йому келих вина, з якого Корвін відпив, не перериваючи гри. Закінчивши твір, він скромно вклонився, ніби навіть знітившись від овацій.

Пані та пани усе продовжували аплодувати, обступивши орхестру. Навперебій вони викрикували назви композицій, плутаючи

чи їх, як плутали імена композиторів. Правитель змусив їх змовкнути одним помахом руки.

— Брамс. Варіації на тему Паганіні.

— Який зошит? — запитав Корвін з трохи більшим інтересом, ніж коли почув прізвище Шопена.

— Другий.

Корвін зіграв по пам’яті увесь другий зошит, не сплутавши порядку жодної з варіацій. Дійшовши до завершення, він підморгнув Ріні й поглядом вказав на двері. Вона, підібравши шлейф, почала продиратися крізь натовп.

— Єдинодушнице, тобі обридла гра твого князя? — голос Правителя прикував її до місця. — Блазню, зіграй-но своїй фаворитці «Мефісто-вальс». І, щоб їй було цікавіше, підвищимо ставки. Якщо хоч одного разу сфальшуєш, я віддам твою фаворитку іншому князеві. А може, — він кинув знудженим оком на власну фаворитку, — залишу її собі.

— Мій Правителю, — голос Корвіна був м’яким, та погляд перетворювався на сталь. — Боюся, єдинодушників не можна передавати із рук у руки.

— Вона ж на наших очах прийняла підданство Саверу, — Правитель відмахнувся, — отже, вона піддана Метрополя тією ж мірою, що й кожен, хто народився на землях імперії.

Корвін, не зронивши більше ані слова, заграв. І зіграв бездоганно. Але до кінця композиції на його чолі забісерилися краплини поту. Коли увірвався останній акорд, князь стискав і розтискав пальці. Його руки тремтіли. Правитель спостерігав за тим з виразом найбільшого задоволення. Він випив вина і закусив величезним персиком, сік якого стік його підборіддям. Фаворитка підбігла до нього й обережно втерла рукавом сукні.

— А тепер зіграй свій твір. Той, який грав у цій залі, коли тобі було чотирнадцять.

— Ніксове лайно, — прошипів Дан.

— Якщо він сфальшивить, — Пал став побіч Ріни. — Виводь її, я вас прикрию.

Дан припав до брата важким поглядом.

— У мене дві руки, отже, я можу запалити два огніта, — він самовдоволено всміхнувся. — Якщо справи стануть зовсім кепськими.

Слуга врочисто підніс диригенту оркестру ноти. Корвін обернувся до рояля. Певний час він сидів, вглядаючись у клавіатуру. Він усе продовжував розминати пальці. Зала поринула в мовчанку. Лише вино плескоталося з черепів птахів.

І тоді над ними розлунився вигрім грому, такий, яким його можна було зіграти на фортепіано. За вигромами розійшовся буревій. Він не щадив правікових дерев, вириваючи їх із корінням. Він не щадив птахів, які не встигли сховатися. Птахи били змоклими крилами, намагаючись перелетіти безодню. Вони падали і розбивалися, одна за одною. Аж поки не лишився останній птах. Він боровся з буревієм з останніх сил.

Корвін, зціпивши зуби, змушував пальці пурхати над клавішами, видаючи звуки, які зі скрупульозністю записав шістнадцять років тому і з гордістю подарував Верховній Правительці, не підозрюючи, що саме вона перетворить гру зі пристрасті в муку, зламавши йому пальці.

— Іще довго? — запитала Ріна Дана. Спостерігати було чи не болючіше, ніж грати.

— Наскільки я пам’ятаю, п’єса триває понад годину, — відповів Дан.

— Одну годину і тридцять чотири хвилини, — уточнив Пал. — Мене батьки того дня презентували двору, тому я був змушений слухати цю нудоту від початку і до кінця.

Диригент оркестру перегортав сторінку за сторінкою, завмираючи щоразу, коли Корвін добігав особливо складних моментів. Він кивав зі стриманим вдоволенням, коли князь виконував їх безпомилково.

Ріна підійшла до однієї з лавиць і, зігнавши з неї пань, які мрійливо спостерігали за Корвіном, відірвала від ведмежого скелета великогомілкову кістку.

— Хочеш розтрощити рояль? — запитав Пал і всміхнувся, певно, передчуваючи подію, яка його розважить.

— Зламаний інструмент потрібних звуків не видасть, — похмуро пробурмотів Дан.

— Змушу їх усіх забути про Корвіна і його музикування.

Вона перекинула поділ шлейфа через лікоть і попрямувала залою. Дорогою Ріна вхопила келих вина і одним махом його спустошила. Вона кинула келих до ніг Натаїра.

— Князю Натаїре із роду Халів! — крикнула вона достатньо гучно, аби її голос було чутно крізь фортепіанний громовий рокіт. — Ви зганьбили мої честь і гідність. І тому я викликаю вас на дуель. Тут і зараз!

Бажаючі стати свідками фіаско єдиного двоєдушника, що був здатний музику не лише відтворювати, але й створювати, озирнулися, передчуваючи інше криваве грище. Правитель, слава Богам, змахнув Корвінові рукою. І той увірвав гру.

Ріна вклонилася Натаїрові і прийняла стійку, ніби кістка була мечем.

— Жінка викликає князя на дуель, — Натаїр сунув одному зі своїх намісників келих. На його пошрамованому обличчі розквітла хижа посмішка, — зневажаючи підвалини суспільства і Закон про недоторканість.

— Князь, певне, злякався, якщо прикривається перед жінкою підвалинами і законами, у яких один раз можна зробити виняток.

Залом розполонилися смішки. Шлейф у руках Ріни був вельми доречним, оскільки вона розмахувала ним, ніби мулетою перед биком на арені. І всі погляди були звернуті на неї і кістку у її руці. І жодного — до Корвіна.

— Прийміть виклик, князю, — вона націлила кістку йому у груди. — Наклеп з вас ллється, що вода з фонтана. Мені цікаво, чи литиметься так несамовито кров з вашої розбитої голови.

Вона розхихотілася. Придворні, для певності, адже кістка виглядала довгою і важкою, а багато з них перебували у небезпечній близькості до Ріни, теж зайшлися сміхом.

— Так, душе моя, з тебе приємностей вечора досить. Час лягати спатоньки.

Корвін закинув її на плече і поніс із зали. За ними тягнувся довгий шлейф, рубіни на ньому переливалися, ніби краплі крові. Ріна удавала, ніби викараскується, і розмахувала кісткою небезпечно близько до дорогих капелюшків і вимазаних білилами облич.

Коли двері за ними зачинилися, Корвін розсміявся. Це був сміх полегшення. Його скроні були липкими від поту.

— Ти навіть не уявляєш, як вчасно розіграла цей чудовий спектакль. Наступні вісім код — справжнісіньке пекло.

Він її відпустив. Дівчина узяла його долоню. Вона все ще тремтіла від напруги. Корвін узяв її попід руку і вивів на балкон. Він закурив. Князь струшував попіл на лілії під стінами замку. Він сів на парапет.

— Тобі ж сподобалося? — він видихнув дим.

— Настромляти на груди Натаїра кістку?

— П’єса.

— Якщо не зважати на те, що мені не подобається усе, що завдає тобі болю, то дуже. Про що вона?

— А ти як гадаєш? — він викинув цигарку і обернув Ріну до себе спиною, аби оправити стрічку, з якої, у запалі її неперевершеного гніву, висковзнуло кілька пасм волосся.

— Спочатку мені здалося, що про птахів. Але потім — що про Сізіфа, камінь якого знову і знову котиться з гори.

— Маєш рацію, — він затягнув вузол стрічки. — І щодо першого, і щодо другого. Коли я складав п’єсу, вона була про птахів. Але сьогодні мені теж здалося, що про Сізіфа.

Генерали вийшли на балкон.

— Правитель розпочав аудієнції з князями. Ти другий, — доповів Дан.

— Цього разу, най буде, прийду. Переговори щодо торговельних угод доведеться провести не в тронній залі, — Корвін зіскочив з парапету. — Ніхто ж нічого не має супроти повіву квітів, спецій і опіуму в волоссі?

* * *

Луна їхніх кроків розходилася спорожнілим коридором. Частина гостей допивали останні келихи налитого з пташиних черепів вина, інша — перемістилася до Зали Брехні, де не було тоскного церемоніалу, проте були захопливі розваги іншого ґатунку. На гірлянди білих лілій, якими прикрасили весь замок на честь гостей із Імперії Сонць, падало три тіні. Ріна, Дан і Пал крокували поспіхом, намагаючись не трапити нікому на очі.

Луна кроків тепер належала не тільки їм. Назустріч ішли Ори. Одна дивилася просто себе, інша кинула з-під каптура погляд, нехай і соромливий, проте довгий. Пал їй підморгнув. Вона відвернулася і натягла каптур. Пал спинився, споглядаючи Орам услід.

— Іди, — мовив Дан з удаваним роздратуванням, намагаючись утамувати посмішку.

Пал зірвав лілію з гірлянди і послідував за Орами, наче тінь.

Вергілій, здавалося, дочікувався їх за найближчим поворотом. Він склав усі шість рук замком. Гостре сіре підборіддя було гоноровито здійняте. Чорні очі без білків спостерігали ледь не насмішкувато за тим, як Ріна здригнулася, наштовхнувшись на дворецького, як потяглася за кинджалом, якого, за правилами перебування у замку, вона при собі не мала, і як, впізнавши його у напівмороці, полегшено видихнула.

— Прошу, — три правиці вказали на коридор, що тягнувся убік. — Крило Верховних Правителів.

— Сподіваюся, з Правителем ми не зустрінемося, — Ріна вглядалася у приміщення, що втопало у пітьмі.

— Я сказав: «Крило Верховних Правителів», а не «крило Правителів», — Вергілій зіщулив очі і сухо додав, — моя пані.

Вогні спалахували один за одним, осяваючи їм шлях, і потроху витягуючи з мороку портрети.

— Династія Верховних Правителів, — оголосив Вергілій, і в його голосі, зазвичай беземоційному, заплескотіла гордість.

Портрети були підписані однаково: «Верховний Правитель», або ж «Верховна Правителька». Різнилися лишень дати їхнього правління. Дати і звірі, написані за спиною кожного з них. Більше за інших було змій.

— Верховні Правителі не мають імен, — пояснив Вергілій.

— Але моя, — Ріна затнулася, вглядаючись у тіні, що не видавалися їй такими вже й порожніми. — Остання Верховна Правителька, мир її прахові, мала ім’я, дароване при народженні.

— Мала, — підтвердив Вергілій, — проте хіба ім’я має значення, якщо його все одно не запам’ятає історія?

Вогні спломенялися, білосніжні, сліпливі, поки замість них усе частіше не почали запалюватися темні. Чорне полум’я не осявало коридору, та Ріна вчувала тепло, яке від нього линуло. Вона не була певна того, що двоєдушники, які володіли світлою силою, також могли його відчувати. Вогонь, що розтікався її венами, ніби озивався, ліниво нуртуючи попід шкірою.

Коридор закінчився, і на стіні в його кінці запалали десятки вогнів разом — і світлих, і темних. Вони озорили портрет. Картина, що тягнулася від підлоги до стелі, була облямована важкою срібною рамою.

Жінка у світлій одежі, у тій самій короні, що сяяла на головах інших Верховних Правителів, споглядала на них згори униз. Її обличчя було найменш погордливим серед інших Верховних Правителів, включно з матір’ю Ріни. В її синіх очах вирував сміх. Її рука була здійнята догори, і в ній променів білий вогонь.

Побіля неї був зображений чоловік у вбранні такому чорному, що, здавалося, цей морок поступово поглинав усі фарби на полотні. Він тримав посох. З його долоні виростало чорне пломіння.

Стояли вони біля коріння великого дерева з густою кроною. В їхніх ногах лежали два вовки. На плечі кожного сиділо по крукові. Ведмеді, наче сторожі, розлючено розкинули лапи за їхніми спинами. Олені схилили перед ними голови. Коріння дерева омивала водойма, з якої виринала дивна морська істота, що була схожа чи то на ящура чи то на гіпокампа. На шиї жінки і чоловіка сиділо по павуку. Ліву ногу кожного оповивала змія.

Нагорі картини, куди ледь сягало пишне віття дерева, у нічному небі сяяв повний місяць. Один.

— Верховна Правителька і Верховний Меланхолії, що розпочали нашу епоху і літочислення з року Зведення Великої Стіни.

Більше картин у коридорі не було.

— Ви праві, моя пані, — відповів Вергілій, хоча Ріна не встигла й слова мовити. — Вони не були першими. Та чи має це значення, якщо історія не пам’ятає інших?

—Душі яких тварин вони мали?

— Вони були останніми, хто дотримувався принципу чистоти крові, а тому зберігали у собі спадок Празвірів.

Дан і Ріна перезирнулися. Дівчина зморщила ніс. Генерал стенув тим плечем, що мало руку.

— Це ж скільки душ у них було?

Можливо, то була лишень гра світла, можливо, протяг, але здалося, ніби Вергілій невдоволено підтис губи і тяжко зітхнув.

— Їхнє величчя настільки значне, що їхні другі душі несли у собі суть усього, що могло назватися звіриним. Тому що для Богів не існує різниці, змій перед ними, або птах. Усе для них — або звір, або людина. У кожній людині є щось звірине, а у всілякому звірові — частина людського.

— То в що вони перетворювалися? — прошепотіла Ріна Данові.

— Напіввовкові важко осягнути сенс моїх слів, — Вергілій схилив голову, точно зі співчуттям до обмеженності її мислення, — але навіть напіввовк може просто у них повірити.

— Я не напіввовк. У мене одна душа.

Вергілій всміхнувся — поблажливо.

— Вам же відомо, що неможливо втратити душу, чи не так? — мовив він. Ріна і Дан знову перезирнулися. Обидвоє бажали б, аби їхня зброя була при них. Дух-охоронець замку продовжив. — Можна лише випустити її на волю, або, навпаки, сховати глибоко всередині себе. Та вона завжди існуватиме.

Ні Ріна, ні Дан не відповіли. Дан роздумував про те, що Корвін, можливо, тому останні тижні потай ходив до лічеця і заліковував перелами, які з’являлися у нього, варто було йому вночі піти до Мідної гори. Ріна ж відчайдушно сподівалася, що дух-охоронець і справді вмів читати думки, адже, якщо не вмів, то у них були величезні проблеми. Тому що означати це могло лише одне: у Гнізді з’явився шпигун.

— Прошу, вам сюди, — дворецький шістьма руками розчахнув важкі стулки дверей поряд з картиною.

Ріна ступила на поріг приміщення. Спалахнуло світло — з-яскраве. Ріна примружилася. Генералова рука лягла їй на спину. Вона, стиснувши зуби, розтулила очі. Це була кімната. Чиїсь покої. Здебільшого, такі ж, як і будь-які інші — повні важких різних меблів, квітчастих гобеленів та каліпідських килимів. Порядок ідеальним назвати не можна було лише з однієї причини: стеля і підлога над ліжком були чорними, ніби колись на цьому місці спалахнуло чимале полум’я.

— Нам би в архів, або бібліотеку.

— Архів, як і бібліотека, були знищені під час Великої пожежі, — одповів Вергілій. — Багато документів згоріли — і важливих, і не надто. Серед них навіть секретні, наприклад, записи про угоди, які звуться прокляттями... або ж записи про проект під назвою «Гніздо».

Він усміхнувся, зблиснувши гострими зубами. Дан опліч Ріни ніби скам’янів. Краєм ока вона помітила тіні, що оповивали його ноги. Тіні тремтіли, ніби тятива зарядженого лука.

Ріна схилилася до самого обличчя Вергілія і стисла його плечі. Нехай він і був духом, та полум’я могло спалити його так само, як спалило Полудницю. Дворецький і не зворухнувся.

— Хто, крім тебе, знає про Гніздо?

— Верховна Правителька, мир її прахові, подбала про те, аби знали лише вона, я, князі Саверу і ті, кому знати дозволено за велінням князів.

— Правитель?

— Не знав і не дізнається. Якщо тільки ви не обмовитеся, моя пані, — Вергілій осмикнув лацкани піджака, коли Ріна його відпустила.

Дівчина знову окинула оком кімнату. Книжки в ній були. І навіть не так багато, аби застрягти в покоях надовго. Проте Вергілій підійшов не до шаф, а до прядки.

— Ви хочете знати, як зняти прокляття клану князя Корвіна, яке наклала Верховна Правителька, мир її прахові, — він не запитував. Він стверджував.

Світло в кімнаті згасло. У руці Вергілія спломенів вогник. Дворецький підніс його до прядки. Колесо, зрипнувши, завертілося. На стінах затанцювали тіні. Невиразні спочатку, вони набували усе чіткіших обрисів. Вони нагадували хвилі, з яких виринули риби, які викинулися на суходіл, змінюючи форму. З риб’ячих ротів вистрибували тіні, що перетворилися в оленів, ведмедів та інших тварин. Безлік комах розповзався стінами, а, разом із ними, си-ла-силенна гадів. Вовки неслися стінами. Вони закидали голови, можливо, виючи на тінь, що нагадувала місяць у небі. Тінь місяця здригнулася, і на небі з’явилась друга тінь. Спурхнув крук. Він здійнявся високо, до самісіньких місяців, а тоді спікірував униз, прямо у кубло змій. Одна звивалася у його дзьобі.

Вогник у руці Вергілія запалав яскравіше. Колесо завертілося швидше. Кімнату сповнили тіні зграї птахів. Вони кружляли стінами. їх ставало все більше.

І тоді вогник згас і колесо зі скреготом зупинилося.

— Світ сплетений з нитей, і кожна істота також сплетена з них. Верховна Правителька, мир її прахові, виривала ниті, з яких була сплетена людська подоба круків.

Ріна провела рукою по колесу, і воно ліниво завертілося, а тоді, з таким само лінивим скрипом, зупинилося, навіть не зробивши повного оберту.

—Як вона це зробила?

— їх охопило полум’я, — Дан став між Ріною та Вергілієм. — Спалахнуло і згасло. В одну мить дві сотні осіб перетворилися на птахів.

Вергілій похитав головою і знову поглянув на прядку майже з ніжністю.

—У Зовнішньому світі, наскільки мені відомо, існує приказка: «Ламати не будувати», — він оголив гострі зуби в усміху. — Увірвати ниті можна вмить. Та сплести людську подобу вмить неможливо.

Годинник пробив тричі, сповіщаючи, що Ріні і Дану був час повертатися.

— Вергілію, скажи без словоблуддя. Як мені повернути їм людську подобу?

— Я також вчував одну казку зі Зовнішнього світу. В ній дівиця сім років шила вбрання для своїх братів, перетворених на лебедів. Кожен з них отримав вбрання і повернув людську подобу. Вигад лише у тому, що плела вона вбрання з кропиви.

— З чого вона плела насправді? — Ріна відчула, що їй уривається терпець.

Вергілій з виразом не надто зацікавленим спостерігав, як на кінчиках її пальців спалахнуло темне полум’я.

— Із блискучої сили, що тече у жилах лише Верховних Правителів.

Полум’я на кінчиках пальців згасло. Ріна зітхнула. Її сила, нехай її мати і була Верховною Правителькою, блискучою не була. Вона була темною, чорнішої від ночі. І весь блиск вона в себе вбирала, ніби безоднева пащека вічно голодної істоти. Ріна розчахнула гардини і вгляділася у два блідаві серпи у небі. Двоповня була за десять днів. До того зняти прокляття вона не могла. Тому що не могла пройти обряд ініціації. Тому що в її крові ще десять днів мала плескотати темна сила — приємна, тепла, та, у їхньому випадку, абсолютно безкорисна.

— Дане, — вона озирнулася, — коли повернемося, допоможи мені підготуватися до обряду разом із молодими круками. Я не хочу проходити його у Вовчому лісі.

— Гадаю, перше треба обговорити це з Корвіном.

—Дві сотні або одна? — вона стисла кулак. Нігті увіп’ялися у мітку Морани. — Я засвоїла урок.

— Боги бачать у людях звірине. У звірах — людське. У світлі _темряву. І світло у пітьмі, — Вергілій протер колесо прядки, стираючи невидимі сліди від пальців Ріни. — Тому що усе суть одне й те саме.

Ріна затисла кулак, спостерігаючи, як дворецький старанно відполіровує прядку.

— Вергілію, позич мені її на деякий час.

— Ні, — різко відповів він і додав: — Моя пані. Прядка Верховної Правительки не полишить замку Верховних Правителів. Тому що за його межами, вдалині від Великого Древа, вона стане звичайною прядкою. Тому двері цієї кімнати завжди для вас відкриті.

Він уклонився, і цей жест виглядав бездоганно ввічливим, та насправді означав: екскурсію завершено.

* * *

Корвін уже дочікувався їх біля дверей Зали Брехні з виглядом дещо знервованим. Ті, хто снували повз нього, того не помічали, але Ріна побачила здалеку, що він покручував персні на пальцях не стільки мрійливо, скільки зосереджено. Ледь забачивши їх, він поспішно покрокував назустріч.

— Почав припускати, вас необхідно зустріти біля дверей у темницю, — він окинув оком Ріну і Дана, зауважуючи, що ушкоджень ніхто з них, принаймні на відкритих ділянках тіла, не мав. — Чого вишкірилися? Скучили за моїм симпатичним личком?

Ріна кивнула.

Корвін перевів погляд на Дана. Генерал теж кивнув.

Князь кілька довгих митей, здавалося, не дихав. І навіть персні більше не покручував. На його лиці застиг неясний вираз, який буває у людей, що ставали свідками народження або смерті. Потім він зітхнув із болючим полегшенням, пригорнув Ріну до себе та до болю у кістках обійняв. Він поглянув у її обличчя, і тієї миті був схожий на довірливе дитя, якому псевдонауковим методом довели існування казкових персонажів.

— Не за помахом чарівної палички, саме собою.

— Саме собою, — повторив він і знову її обійняв. Його часті глибокі видихи обпікали шкіру.

— Братику, ти ридати зазбирався? — голос Дана лунав насмішкувато.

Корвін показав генералу жест доволі рідкісний у Прихованому світі, проте вкрай розповсюджений у Зовнішньому, якщо була потреба завершити дискусію, але переконлива аргументація себе вичерпала.

Дан розреготався.

— До кінця днів моїх, — Корвін охопив долонями лице Ріни. — І опісля моєї смерті. Будь-який твій забаг. Виконаю кожен.

— Князю, мені не потрібен слуга. Навіть із симпатичним личком, — вона спробувала вивернутися.

— Я на твоєму місці підловив би його на слові у найнеочікуваніший момент, — сказав Дан.

— Ріно, — князь їй вивернутися не дав. Його руки були настільки гарячими, що персні здавалися крижаними. — Будь-яке. Кожне твоє бажання.

— Що, і навіть новий місяць у небі запалиш? — вона поплескала віями і вишкірила зуби, як це робили ласі на подарунки панянки з довгими шлейфами, які лащилися до високорідних і заможних, або, на край, просто заможних чоловіків у тронній залі.

—Якщо забажаєш, — він осміхався самовпевнено. — І назву твоїм ім’ям.

— На який Мор тобі місяць? — збурився Дан. — Проси будинок, а краще — землі. їх в оренду здати можна.

—Давай умовимося, — вона опустила його руки і міцно потисла. — По одному бажанню за кожного, кому я поверну людську подобу.

Самовпевненість завжди була властива Корвіну. І тієї миті вона палала у його очах — ніби дві сотні місяців, які він був ладен засвітити і назвати іменем Ріни Безрідної.

РОЗДІЛ 5

Шекспір звучав багатообіцяльно

Від опіумних пелехів, що пливли у червоному світлі Зали Брехні, сльозилися очі. Від тяжкого, терпкого аромату диму стискало у грудях. Зик голосів: більшою мірою сміху та захопливого виску, і, меншою — плачу та сповненого страху виску — оглушав.

Чоловік у розстібнутому сюртуці, під яким була лише мереживна білизна, якій позаздрила би більшість дівиць імперії, простягнув їм два коробці.

— Папіроси, або гранули? — запитав він, оглянувши Ріну неситим оком з ніг до голови. Очі в нього були червоні від курива.

Дівчина оглянула його з ніг до голови у відповідь, навіть не намагаючись приховати відразу.

— І те, й інше, — Корвін вклав мішечок з монетами у бюстьє та забрав товар.

— Моя ложа, — чоловік, отримавши гроші, втратив до Корвіна усілякий інтерес. Він повністю був перейнятий спогляданням вирізу на корсеті Ріни. — Одразу за другою купальнею.

Корвін притягнув його за комір і, ледь не торкаючись губами збагрянілої спітнілої шкіри, щось прошепотів. І князь, і чоловік поглянули на Дана. Корвін — насмішкувато, чоловік — із жахом.

Корвін прошепотів щось іще. Пальці його ковзнули по огрядистому від років захланності животі вниз, ледь не до пояса панчіх. Чоловік, уже боязко, кивнув і поспіхом ретирувався.

— Нічого дотепнішого придумати не міг? — запитав Дан, з осміхом дивлячись услід чоловікові.

— Цьому я не казав, що відітнув тобі руку через полюбовницю, яку ми не поділили, — відповів Корвін. — Йому я сказав, що руку тобі відітнула Ріна.

— І що, згідно з легендою, я відітнула тобі? — запитала вона, простягнувши Корвінові хустинку, якою той негайно втер руки.

— Щось, що це Морове поріддя втрачати не хоче.

— Ось так і народжуються розділи в «Оповідках народів Підмісячної імперії», — кивнула вона.

Корвін сховав опіум у внутрішній кишені фрака. Ріна провела його руку поглядом, що виражав не меншу відразу, ніж до комплекту білизни на червоній спітнілій шкірі чоловіка в сюртуці.

—Душе моя, у цій залі кожен знає, що у мене опіум утричі дешевший, ніж у решти перекупів. Просто не всі знають, що я купую його по тій самій ціні, що й інші. Та ця інвестиція себе окупає, — він поплескав себе по грудях з того боку, де лежав товар. — Особливо, якщо мова йде про запопадних до забуття власників копалень та ділків.

Важка рука охопила плечі Ріни. Дівчина креснула нападника ліктем у живіт. Вона обернулася, готуючись почастувати його стусаном у щелепу. Та її рука завмерла. Пал, до його честі, усмішки з обличчя не стер, хоча й тримався за уражене місце.

— Тренування не минулися задарма, — вичавив він.

— Коли їхній розум затуманений опіумом, — Корвін закотив Рінин рукав, оглянув її лікоть і, впевнившись, що забою не було, опустив тканину, перш ніж хтось помітив імення слуг Вовчого маєтку на її шкірі, — мені легше стирати їхню пам’ять про минулий вечір. А Палові — створювати уривки нових спогадів.

Перш ніж Ріна вимовила, судячи зі стислих губ, осудливу тираду, він кивнув убік. В одній із лож чоловік грав у карти. Його обличчя було вдоволеним, ймовірно, він вигравав.

— Перш ніж ти звинуватиш мене у здирництві, дозволь розповісти одну історію. Цей будинський заєць палко вірить, що винен мені нечуваних грошей. І ще палкіше він вірить у моє великодушшя, оскільки пам’ятає, що я дозволив йому сплатити борг, узявши мене акціонером в одну дуже цікаву і прибуткову справу. Він отримав інвестора, а я — непоганий дохід.

Князь узяв Ріну попід руку, і вони зійшли на один рівень. До ложі, що стояла віддаль від купалень, у місці доволі непримітному, пані Жаклін, дружина посла з алазонського клану лебедів, вела дівчину. Вони роззирнулися і майнули під поліг багряних завіс ложі.

— Не завше необхідно грати з пам’яттю. Іноді — лише бути достатньо спочутливим. Річ у тім, що дружині посла мати коханця дуже навіть личить, а от коханку — справжнісіньке неподобство. І тому я запустив поголос про наш зв’язок і старанно його підтримую. Навзаєм Жаклін забезпечує міцність наших ділових стосунків із її чоловіком, а її чоловік — з його партнерами.

— Привів мене сюди, аби долучити до своїх афер? Бажаєш, аби я удавала коханку якогось посла? — запитала вона, ковзнувши рукою вниз животом Корвіна. — Або ж навіть не зображала, а була нею насправді?

— Настане день, коли всі вони, — Корвін обвів залу поглядом, у якому не було і краплі насміху, — вважатимуть за честь укласти угоду з Савером. Та до того часу я гратиму свою роль. Я хочу, аби ти вирішила: чи готова ти до того моменту чути — в обличчя і в спину — про те, що належиш до свити блазня, розпусника, контрабандиста і божевільного. Якщо ні — зараз найліпший час, аби при свідках зірвати шлейф, дати мені зичного ляпаса і вигукну-. ти: «Бодай ти будеш проклятий. Я відрікаюся від підданства Саверу і будь-яких зв’язків з його князем!». І тоді твоя репутація, можливо, буде врятована.

Очі від опіумного диму сльозилися все сильніше, та навіть його густа завіса не могла приховати того, що пані та пани в Залі Брехні більше нагадували звірів, аніж людей. Двоєдушники, більш роздягнені, ніж одягнені, бігали один за одним з нелюдським вереском. Ті, хто кричати вже не міг, празникували у ложах, або просто на підлозі без сил пити, курити і злягатися. Та кожен із них — і ті, що бігати могли, і ті, що більше не могли — вважали, що єдиними презренними істотами серед них були Корвін, його генерали та його фаворитка.

— Я зніму шлейф, — мовила Ріна, відстібаючи пояс.

Корвін вичавив усмішку, спостерігаючи за її неспішними порухами. Шлейф упав, рубіни брязкнули об вологі кахлі.

— Тому що, хоча він і дуже красивий, та у ньому буде надто вже незручно дочікуватися моменту, коли кожна свиня у цій залі буде пристрасно мріяти про те, аби укласти з Савером угоду.

У гаморі, що панував у Залі Брехні, те було ледь чутно, та Ріні здалося, ніби Корвін зітхнув — із полегшенням.

— Що ж, почнімо виставу!

Корвін оглянув залу, і відраза змінилася маскою п’яної добродушності. Він прочистив горло і прийняв позу, подібну до тієї, яку приймають актори на сцені, та почав свою маленьку виставу:

Не вір далеких сонць вогням,

А вір пролитій крові,

Усе, що правда — то брехня,

Тож вір моїй любові.⁶

Його голос розполонювався над залою. Ті, що були іще здатні слухати, обернули до князя голови. У їхніх розчервонілих, затуманених поволокою дурману очах майже зажевріла осмисленість. Корвін осміхнувся, поблажливо, хоча вони те навряд могли помітити.

— Якщо ви припадком дійшли висновку, що я виголосив памфлет про те, що гості Імперії Сонць з’явилися не насолоджуватися нашими святами, а замінити їх своїми, чужорідними, що блиск золота Метрополя так само фальшивий, як і промови нашого Правителя, який замість впевненості у дні прийдешньому дарує підданим лишень острах незабарної наглої смерті, — він завмер у драматичній паузі, настільки довгій, що залом розійшлися шепітки. Князь раптом розхихотівся. — Тоді ви спричинилися. Адже я всього-на-всього процитував листа Гамлета до Офелії, повну версію якого ви зможете почути завтра ввечері на прем’єрі театральної трупи з Саверу в опереті. Поспішайте придбати ті квитки, які іще залишилися, аби насолодитися історією про безум і дурування безхарактерного принца одного з королівств Зовнішнього світу.

Під аплодування круки й Ріна заховалися в одній з лож.

— Мені здалося, чи твоя орація ніби відсилає нас до промови, яку ти виголосив перед минулою постановкою? — вона зоглядала пань і панів, що повернулися до своїх звичних занять: пити, курити і злягатися.

— Тобі не здається, — Корвін розчахнув завіси, аби з ложі було видко всю залу. — Отже, нічого не їж, нічого не пий, нічого не пали, навіть якщо це щось нагадує цигарки. Не відходь від Дана ні на крок, навіть якщо небо впаде — бо самотність тут розцінюється як запрошення.

— Приємного полювання, князю. Проте, перш ніж повернешся, вимий рота й руки з милом, будь ласкавий, — одповіла дівчина.

Дан обійняв Ріну за талію. Вона поклала голову на плече генерала, втішено усміхаючись.

— Можеш і не повертатися, — Дан зарився носом у її волосся.

— Тварина довше скиглила б у сумі!⁷ — Корвін похитав головою, удаючи розпач з усім талантом театрала, що був дарований йому природою.

— Гостро, мій князю, дуже гостро, — відповіла Ріна, імітуючи голос, який чула в аудіоспектаклі «Гамлет» у Зовнішньому світі.

— Не чув вишуканішого компліменту, скільки очі мої спозира-ють два місяці у небі, — він всміхнувся.

— Це не комплімент, мій князю. Лише скромне сподівання, — вона зітхнула, як зітхали розчаровані діти. — І натяк, що краще вам було би його виправдати.

— Лукава жінка, — Корвін схилив голову набік, спостерігаючи, як Ріна гладить Данове волосся, ніби князя побіч і не існувало. — Словом вона гладить пір’я, а між рядків ховає батога.

— Полився Байрон річкою Сейм, — Пал закотив очі.

— Гадаю, все ще Шекспір, — відповів Дан, без нарікань дозволяючи Ріні гладити його, ніби домашнього улюбленця, попід пронизливим поглядом князя.

— Братику, особливості зовнішньосвітньої поезії нам з Даном зрозумілі не надто, проте зрозуміло, що, чим раніше ми почнемо, тим швидше закінчимо. І тоді гостри її чим забажаєш, — Пал стиснув плече Корвіна і виштовхав з ложі.

* * *

—Ти махлюєш, — Дан підштовхнув Ріні карти, аби вона перетасувала.

—Може, так, а може, й ні, — вона повела плечем та узяла колоду.

Там, на протилежному боці рівня, за завісою диму і пари, Корвін лив у рота впалій на його коліна панянці вино із глека — не стільки аби напоїти, скільки аби чоловік, який сидів з ним у ложі, міг насолодитися виглядом промоклої тканини на грудях дівчини. Князь не зводив з Ріни очей. Панянка потягнулася до його шиї, Корвін стиснув її руку і з виразом якнайманливішим схилився до самого її лиця та прошепотів слова, які було ніяк не прочитати по його вустах у просякнутому димом приміщенні. Панораму Ріні закрила пара двоєдушників, яким зажадалося зійтися в цілунку просто навпроти їхньої ложі. Коли вони нарешті пішли, панянка і чоловік лежали в обіймах одне-одного. Пал щось шепотів чоловікові на вухо. Корвін же поцілував панянку у чоло, а за мить, коли погляд її став розсіяним і покірним, ба більше, байдужим, випурхнув з ложі під ручку з іншою панею. Ріна побачила, як Корвін дістав пакетик з гранулами. Пані провела князя до своєї ложі, де кілька чоловіків з обличчями парадоксально серйозними як для Зали Брехні курили кальян.

Наступну партію Ріна Дану програла.

Рука майнула шиєю. Ударити дівчина не встигла. Її повалили на подушки, стиснувши руки, вклавши гостре підборіддя на плече. На неї вилізли, осідлали, ніби коня. У ніс вдарив повів парфумів та морської солі. Волосся ковзнуло щокою. Це був не Корвін.

Мить, і Ріна перекинула нападника на спину. Вона випнулася на Аріеллу, притискаючи її руки до матраца над головою.

— Здається, я починаю розуміти, — княжна потяглася до дівчини і провела язиком по її ключиці. Ріна їй таку вільність дозволила, але стисла її зап’ястя сильніше, дозволяючи темному полумінню нешпарко хлеснути шкіру. Аріелла вискнула, та усмішка на її устах розквітла, ніби олеандрів квіт. На кінчику її носа Ріна помітила білий порох. — Ох, тепер я розумію значно краще.

— Княжно, — підкреслено ввічливо і навіть дещо загучно звернувся Даннаміс. — Ви завітали звідатися щодо спектаклю саверської трупи?

—Хотіла з’ясувати точні дату і місце проведення, — відповіла вона, не зводячи з Ріни очей. Вона переплела їхні ноги і спритно вклала дівчину на лопатки. Княжна була сильнішою, ніж здавалося на перший погляд. — І чи зможу я побачити на прем’єрі панну Безрідну? Дуже вже мені імпонує її компанія.

Вона повертіла кінчик стрічки у волоссі Ріни. З досадою підтиснувши губи, Аріелла з Ріни сповзла і сіла Данові на коліна.

—День, місце і час ті ж, що і минулого разу, — відповів Дан, мужньо терплячи те, як княжна, один за одним, розстібає ґудзики його мундира. — Про присутність панни Ріни варто уточнити у князя.

Аріелла перевела на Ріну погляд — співчутливий.

— Постійні полюбовники біда для нас, жінок. Не встигнеш пустити їх до ліжка, а вони вже вирішують, де і коли ти з’являтимешся поза ним.

Аріелла поцілувала Дана у щоку і облишила в спокої. Вона обійняла Ріну за шию, ніби мала намір поцілувати ще й її.

— Я така п’яна, що навіть добра, — вона пригорнулася щокою до її щоки. Ріна знайшла поглядом Корвіна. Він був зайнятий тим, що відбирав пам’ять в одного не вельми тверезого вельможі. — Тому дам пораду, про яку мене не просили. Не знаю, яку угоду ви з ним уклали, але пам’ятай, що він тебе потребує значно більше, ніж ти його.

Ріні здалося, що Аріелла насправді була більш тверезою, ніж намагалася продемонструвати. Вона пішла так само раптово, як і з’явилася. Дан застібнув усі ґудзики мундира. Якщо він і почув слова княжни, то взнаки того не давав.

—Хотіла вам подякувати, панно єдинодушнице.

Поруч них, на самий край матраца, сіла Азерія. Слово «єдинодушнице» вона протягнула, лукаво примружившись.

— Вам варто дякувати князеві.

— Йому мені доведеться віддячувати іще довго, — відповіла вона. Особливого задоволення у виразі її обличчя не було. — У вас я також хочу перепросити за поведінку Дари. Негідну поведінку, як для вихованої панянки.

— Із нею все гаразд?

— Ні. Але ми усією громадою вживаємо усіх можливих заходів, аби одного разу так і було, — усмішка Азерії була жорсткою, ніби стріла протнула обличчя. — Адже, якщо у нас не вийде, буде доволі сумно. Для Дари в першу чергу.

Погляд вона на мить опустила, та здійняла його знову — ясний і твердий.

— Простого намісника не часто запрошують на прем’єри такого масштабу. Прошу мати клопіт уточнити дату, час і місце, — вона обернулася до Дана.

Даннаміс, роздаючи карти на трьох, відповів:

— Перша ніч місяців, що на ущербі. Вас запрошено до ложі князя Корвіна. Одразу після вечірнього чаювання по вас зайде брауні, що вас проведе. Його ім’я Карлін.

Азерія питально поглянула на Ріну. Навіть ім’я її колишнього слуги лисиця не облишила увагою того короткого візиту у Вовчий маєток. Ріна їй кивнула, силкуючись приховати власний подив, і потупилася в карти.

— Чи можу я ангажувати когось для компанії? — запитала намісниця, відбиваючи ходи і Дана, і Ріни.

— Цього разу очікуємо лише на вас, — Дан зробив хід — Джокером. — І після того ви зможете обговорити перспективу відвідання вистав саверської трупи з вашими друзями.

— Якщо вистава прийдеться мені до душі, — вона забрала Джокера.

— Звичайно.

Азерія коротко кивнула і звелася. Нехай до виходу вона крокувала одна, видавалася настільки суворою і погордливою, що жоден двоєдушник, навіть найп’яніший, не осмілився перетнути їй дорогу.

— Роздай іще на двох, — почула Ріна голос, ніби перелуння дзвоників.

Дію в Залі Брехні вона зустріти не очікувала. Іще менш вона очікувала там зустріти Фелана. Він же, судячи з крайньої відрази, що вбачалася на його обличчі, у цих думках з Ріною був солідарним.

Дан встав, аби поцілувати Дії руку й допомогти присісти з властивою їй граційністю, ніби усі вони готувалися до чайної церемонії.

— Старший субординате, — Дан, метнувши на Фелана насмішкуватий погляд, простяг йому руку, ніби той теж був панянкою, — чи не маєте бажання скласти нам з княжною компанію?

Старший субординат такого бажання не виявляв. Він поглянув і на Дію, і на Ріну тим поглядом, якого навчився у Севастіана — презирливим — розвернувся і попрямував до дверей зали.

Ріна вчула на собі погляд. Корвіна не було видно. Та хтось спостерігав за нею. Волосся на потилиці стало дибки. Дівчина заплющила очі: позаду, ліворуч — підказувало чуття.

Лічець, олень, не зводив з неї очей. У червоному світлі Зали Брехні шрам на його лиці здавався зовсім свіжим, схоже, він навіть кровоточив. Олень поманив її. Чоловік пройшов до купальні, знімаючи сорочку. Його тіло втопало у густій білій парі.

Ріна озирнулася до Дана і Лії. Вони схилилися один до одного так близько, що їх можна було запідозрити у взаємній симпатії, якби не гранична серйозність їхніх облич.

Ріна вислизнула з ложі і пішла за лічецем.

* * *

Фелан перевірив ножни, старанно сховані під мундиром субордината — ніж, який він проніс у Метрополь, був саме там, де він його ховав. Ніж, просякнутий вкраденими в оранжереї Лії образками.

Старший субординат Йохевед певний час стояв за колоною. На мить його тіло напружилося: здалося, що він утратив ціль. Та ціль — Натаїр — усе ще сидів у своїй ложі. Він усе ще був занурений у те, аби невідривно слідкувати за Ріною.

Фелан бачив: думки змія займала лише вона. Очі його блищали, губи ледь відкрилися, коли Ріна схилилася над усіяною трояндами купальнею. Натаїра поцілувала у шию жінка — певне, куртизанка. Чоловік споглядав за тим, як до Ріни потягнувся олень зі шрамом на обличчі. Князь стиснув волосся на потилиці жінки і натиснув на її голову, змушуючи опустити цілунки нижче.

Малоймовірно, що думки князя Кабірії займав хтось, окрім Ріни. Малоймовірно, що в його пам’яті виринали імена і обличчя тих, кого він убив, аби її — Ріни — губи припадали до тіла змія замість метропольської повії. Малоймовірно, що Натаїр тепер пам’ятав ім’я Севастіана. І, тим паче, малоймовірно, що його мучили докори сумління через його смерть.