Бувайте, і дякуємо за рибу

Розділ 7

Його дім і досі був на своєму місці.

Як, чи навіщо, він не мав жодного уявлення. Він вирішив поглянути на свій будинок, поки чекав, щоб в пабі спорожніло аби потім попросити власника залишитися на ніч.

І ось він тут.

Артур поспішно увійшов, знайшовши ключ під кам'яною жабкою в саду. Дивно, дзвонив телефон.

Він ледь вчував цей звук всю дорогу до дому, і почав бігти як тільки-но зрозумів звідки той надходить

Відчинити двері було важко, через надзвичайну купу непотрібної пошти на килимку. Серед листів, які притисли двері було: чотирнадцять однакових, особисто адресованих запрошень подати заявку на кредитну картку, яка вже в нього є, сімнадцять однакових загрозливих повідомлень про несплату рахунків за кредитну карту, якої в нього немає, тридцять три однакових листа, в яких йшлося, що його було спеціально обрано, як людину зі смаком, яка знала, чого хотіла у сучасному складному швидкоплинному світі і тому вона б із радістю купила б якийсь потворний гаманець, крім всього іншого там також було мертве смугасте кошеня.

Він протиснувся крізь доволі вузький прохід, який надала йому купа непотребу, спіткнувся об стосик пропозицій для справжніх поціновувачів вина, підсковзнувся на рекламних листівках, з пропозицією відпочити на узбережжі, незграбно піднявся сходами до спальні і підійшов до телефону якраз в той момент, коли він перестав дзвонити.

Він впав задиханий, на своє холодне, затхле ліжко і кілька хвилин намагався перешкоджати світу крутитися навколо нього.

Коли йому вже почало подобатись це невелике обертання, Артур трохи заспокоївся, він потягнувся до світильника біля ліжка, навіть не сподіваючись, що світло працює. На превеликий його подив воно працювало. Ця подія апелювала до відчуття логіки Артура. З тих пір, як постачальник електроенергії неодмінно відключав його кожного разу, коли він оплачував рахунок, здається розумним, що вони залишили його підключеним тоді, коли він не платив. Очевидно, що сплата рахунку привертала лише непотрібну увагу.

Кімната була майже в точності такою, якою він її залишив, тобто схожою на перегнивше звалище, хоча ефект був приглушений товстим шаром пилу. Напівпрочитані книги і журнали звили гніздо серед напіввикористаних рушників. Розпаровані шкарпетки напіврозклались у напіввипитих чашках з кавою. Те чим раніше був сендвіч, тепер напівперетворилось у щось таке, про що Артур геть зовсім не хотів знати. Постав його під промінь світла, подумав він, і почнеш еволюцію життєвих форм знову.

У кімнаті лише одна річ була іншою

На якусь мить він не міг зрозуміти, що ж то за річ була, тому що вона також вкрита товстою плівкою огидного пилу. Але потім його погляд натрапив на неї і зупинився.

Вона стояла біля старого пошарпаного телевізора, на якому можна було дивитися хіба, що навчальні курси Відкритого університету, а якщо він спробує показати щось більш захоплююче, то обов'язково розвалиться.

Це була коробка.

Артур підповз на ліктях і придивився до неї.

Це була сіра коробка, з матовим блиском. Це був куб, зі стороною трохи більше фута. Її оперізувала стрічка, зав'язана у акуратний бантик на верху.

Він встав, підійшов і торкнувся до неї здивовано. Що б там не було, а це подарунок. Загорнутий, акуратно і гарно, він чекав поки його відкриють.

Артур обережно підняв його і заніс назад до ліжка. Він зчистив пил і розпустив стрічку. На верхівці була кришка, з клапаном в бічній стінці.

Він відкрив його і заглянув в коробку. Всередині виявилась скляна куля, загорнута у гарний сірий папір. Він обережно витяг її. Це була правильна куля, незамкнена знизу, чи, як виявилось, коли Артур перевернув її, зверху, з товстим обідком.

Це чаша?

Це ваза?

Це акваріум.

Він був зроблений з чудового скла, ідеально прозорого, проте із незвичним сріблясто-сірим відтінком, наче для його виготовлення використали кришталь і сланець.

Артур повільно крутив його в руках. Це був один з найкрасивіших об'єктів, який він коли-небудь бачив, і який повністю його спантеличив. Артур заглянув до коробки, але крім обгортки там більше нічого не було. Із зовнішнього боку також нічого.

Він знову почав крутити його в руках. Акваріум був чудовим. Акваріум був вишуканим. Але це був акваріум.

Артур легенько стукнув по ньому пальцем і він задзвенів з глибоким чудовим дзвоном, який тривав довше ніж здавалося можливим, а коли нарешті почав згасати, то повністю не затих, а перемістився десь в інші світи.

Зачарований, Артур крутив його знову і знову, але цього разу світло лампи спіймало його під іншим кутом і відбилося від шліфованих частин на поверхні. Він затримав акваріум в цьому положенні, налаштував кут падіння світла, і раптом побачив ясно окреслені обриси слів на склі.

«Бувайте, і дякуємо…»

І це все. Він блимнув і нічого не зрозумів.

Наступних п'ять хвилин він повертав і повертав акваріум, скеровував світло під різними кутами, стукав пальцем, щоб почути його гіпнотизуючий дзвін, і роздумував про значення його незрозумілих слів. Нарешті, Артур встав, наповнив його водою і поставив на стіл біля телевізора. Витрусив з вуха рибку-транслятор і вкинув її у аваріум. Йому вона більше не знадобиться, хіба що подивитись іноземні фільми.

Артур повернувся назад, ліг на ліжко і вимкнув світло.

Він лежав спокійно і непорушно. Втягуючи темряву, яка огортала його з усіх сторін, потрохи розслабив свої кінцівки, послабив і вирівняв дихання, поступово звільнив розум від думок, закрив очі і був повністю не в змозі заснути.

Ніч зовсім зіпсувалася дощем. Дощові хмари наразі перемістились, і збиралися біля маленького кафе на узбіччі, якраз за межами Борнмуту. Проте небо, яким вони пройшли все ще бурлило, а повітря було насичене вологою, і не знало, що з нею робити, якщо його далі будуть провокувати.

На небі з'явився розмитий місяць. Він виглядав так, наче паперовий м'ячик із задньої кишені джинсів, які щойно випрали, і тільки час і праска скажуть чи то був старий список покупок, чи п'ятифунтова купюра.

Легенький вітерець змахував то туди, то сюди, наче кінський хвіст, який обирав собі настрій на сьогодні. Десь далеко продзвеніло північ.

Поскрипуючи відкрилось вікно на даху.

Воно було туге, злегка похитувалось і викривилось тому, що рамка трохи згнила, а завіси фарбувались лише злегка одного разу.

Зрештою вікно відчинили.

Його підперли розпіркою, і постать вирвалася на вузький водостік між протилежними схилами даху.

Вона стояла і мовчки вдивлялась в небо.

Постать була повністю невпізнанною, наче дика тварина, яка шалено увірвалась до будинку трохи більше годину тому. Пройшов час потертого, заяложеного одягу, вимащеного брудом сотень світів, покритого плямами від спецій фаст-фудів із сотень брудних космопортів, пройшов час заплутаної гриви волосся, довгої і кошлатої бороди, в якій процвітала своя екосистема.

Тепер це був Артур Дент, звичний і недбалий, у вельветових штанах і товстому светрі. Його волосся було пострижене і вимите, щоки чисті і поголені. Лише очі залишили той самий вираз: вони благали Всесвіт, хай що той робить, аби він перестав.

Це були не ті самі очі, з якими він в останнє дивився на цю сцену, і мозок, який отримував і перекладав зображення з очей, був не той самий. Ніхто не використовував хірургію, достатньо було лише безперервного потоку пригод, які його рвали, сіпали і викручували.

В цю мить, йому здавалось, що ніч ожила. Ця темрява, яка оповила Землю, і в якій він застряг.

Він відчував наче дрижання на віддаленому нерві те, як наповнюється річка, котяться невидимі пагорби, мотки важких грозових хмар, які зупинилися десь далеко на південь.

Також він міг відчувати трепет від життя дерева, що було неочікувано. Він знав, що вп'ятись пальцями в землю приємне відчуття, але не міг уявити, що аж настільки. Він міг відчути майже непристойну хвилю задоволення, яка долинала до нього з Нового Лісу. Йому слід спробувати відчути влітку, подумав Артур, як почуваються листки.

З іншого напрямку до нього проникали відчуття вівці, яку налякала літаюча тарілка, але ці відчуття фактично не відрізнити від інших відчуттів вівці, яку налякало будь що інше. Це були істоти, які за свою коротку подорож життям вивчають дуже мало, а тому лякаються сонця, яке сходить зранку, і вражені зеленню полів.

Він був здивований тим, що міг відчути, як вівця злякалась світанку сонця сьогодні і попереднього ранку, а також групи дерев позавчора. Він міг йти далі і далі у минуле, але це швидко набридало, тому що вівці лякались того самого, що й за день до цього.

Він покинув овець і дав своїй свідомості пливти далі пускаючи брижі. Він відчував присутність інших свідомостей, їх були тисячі, застиглі в тенетах життя: сонні, сплячі, жахливо збуджені, знайшлась і одна розбита.

Одна розбита.

Він минув її швидкоплинно, а потім знову намагався відчути, проте вона вислизнула зі свідомості наче неправильна карта в грі Пелманізм⁶. Артур раптом відчув напад збудження, тому що інстинктивно знав хто це був чи принаймні ким йому хотілося, щоб був. А раз ти вже хочеш, щоб це було правдою, інстинкт доволі корисна річ, яка підтвердить, що так воно і є.

Він інстинктивно знав, що то була Фенні і він хотів знайти її, але не міг. Надто сильно напружившись, Артур зрозумів, що втрачає свою нову здібність, тому він розслабився і дав свідомості вільно блукати

І от знову він відчув розбиту свідомість.

І от знову її загубив. Правда цього разу, неважливо, що інстинкт казав йому, що все нормально і можна вірити, він не був впевнений, що це Фенні, чи можливо цього разу це була інша розбита свідомість. Вона була такого самого сорту, але відчувалась як більш загальне відчуття розлому, глибше, наче не одна свідомість, а може навіть і не свідомість взагалі. Це щось інше.

Він дозволив своїй свідомості повільно тонути і розтікатися по Землі, поширюватися, просочуватися, занурюватися.

Він слідував за Землею по її днях, дрейфував з ритмами міріадів її пульсацій, проникав через тенета її життя, рухався разом з її припливами, обертався разом з її вагою. І завжди розлом повертався, як притуплений роз'єднаний біль.

Зараз він летів через землі світла, а світло було часом, хвилі, якого − минаючі дні. Він відчув розлом, той другий розлом, він знаходився на відстані, відчувався наче волосинка на безкраїх просторах Землі.

І раптом він став вище всього цього.

Він запаморочливо танцював на краю запаморочливої безодні, яка закінчувалася нічим, в яку звалилася країна мрій і він, дико крутився, чіпляючись за порожнечу, розмахуючи руками у страхітливому просторі, кружляв і падав.

Через зубчасту прірву були інші землі, інший час, старіший світ, не розбиті, а ледве з'єднані дві Землі. Він прокинувся.

Холодний вітерець здмухнув гарячковий піт з його чола. Кошмар пройшов, і ось він відчуває себе собою. Він опустив плечі і м'яко потер очі кінчиками пальців. Нарешті прокинулося бажання заснути, пропорційне його втомі. А щодо того, що це означало, якщо це хоч щось означало, він подумає про це зранку, а зараз він краще дістанеться до ліжка і ляже спати.

В його власному ліжку, його власний сон.

Він міг побачити свій будинок здалеку, і йому стало цікаво чому так виходить. Виявилось, що це силует, вималюваний місячним світлом, і розпізнав він його, скоріше за тьмяною квадратною формою. Артур поглянув на силует і виявилося, що він стоїть приблизно на вісімнадцять дюймів над кущами троянд його сусіда Джона Ейнсворта. Його троянди були акуратно доглянуті, підрізані на зиму, підв'язані і марковані. Артуру стало цікаво, що його тримає над кущами, а коли він зрозумів, що нічого, то незграбно впав на землю.

Він піднявся, обтрусився і пошкутильгав додому.

Артур роздягнувся і повалився на ліжко.

І поки він спав телефон знову дзвонив. Він деренчав цілих п'ятнадцять хвилин і змусив Артура перевернутись в ліжку двічі, однак не мав шансів змусити його прокинутись.