Бувайте, і дякуємо за рибу

Розділ 22

Вечір в Іслінгтоні був солодким і духмяним.

Звичайно, там не було Фуолоронських Вогняних Драконів, але якби так трапилось, то вони неодмінно б злетіли вниз дорогою до піцерії. Так чи не так, але потреби в них не було.

Проте десь на середині піци Пекло Америки з додатковими анчоусами їм довелося б викликати швидку або сказати, щоб на стерео увімкнули Dire Straits, у яких був такий же ефект.

— Ні, — сказала Фенчьорч, — ще ні.

Артур увімкнув на стерео Dire Straits. Фенчьорч привідкрила верхні двері, щоб впустити трохи солодкого, духмяного, нічного повітря. Вони обоє сиділи на меблях зроблених з подушок, дуже близько до пляшки шампанського.

— Ні, — сказала Фенчьорч, — доки ти не дізнаєшся, що не так зі мною. Яка частина? Але, я припускаю, — додала вона дуже, дуже, дуже тихо, — що нам слід почати з того місця, де твоя рука зараз.

— То в якому напрямку мені рухатись? — запитав Артур.

— Вниз, — відповіла Фенчьорч, — з цього місця.

Він пересунув руку.

— Низ, — сказала вона, — насправді в іншу сторону.

— О, так.

Марк Нопфлер має незвичайну здібність робити так, щоб Schecter Custom Stratocaster звучав і грав як ангели суботнього вечора, виснажені бути добрими цілий тиждень і потребуючі міцного пива — що не дуже доречно саме в цей час, оскільки запис ще не дійшов до тієї частини, але поки це трапиться станеться ще купа всього, і більше того, хронік не збирається сидіти тут з трек-листом і секундоміром, тому краще буде згадати, що зараз все продовжує поволі розвиватись.

— І ось ми дістались, — сказав Артур, — до твого коліна. В ньому є щось жахливо і трагічно неправильне.

— З моїм лівим коліном, — відповіла Фенчьорч, — все в порядку.

— Так, й справді.

— Ти знав, що…

— Що?

— Ем, та нічого. Я впевнена, що ти знаєш. Продовжуй.

— Отже, щось не так з твоїми стопами…

В приглушеному світлі було видно як вона посміхнулась, і, ухиляючись від відповіді, засовала плечима на подушках. Оскільки, у Всесвіті є подушки, а якщо бути точним, то на Скворншелос Бета (що знаходиться за дві планети від рідного болотяного світу матраців), які активно насолоджуються коли на них соваються, особливо ухиляючись від відповіді, через те, що плечі в цей момент рухаються особливим чином, то шкода, що їх тут зараз не було. Так вони хотіли б, але таке життя.

Артур тримав її ліву ступню в руці і старанно розглядав. Те як її сукня спадала з ніг, робило дещо важчим думати лише про своє завдання.

— Мушу визнати, — сказав він, — я уявлення не маю, що слід шукати.

— Ти зрозумієш, коли знайдеш, — сказала вона. Серйозно, ти одразу дізнаєшся. В її голосі була ледь помітна заминка. — Але це не там.

Відчуваючи себе ще більше спантеличеним, Артур опустив її ліву ногу долі і пересів так, щоб зручніше було взяти праву. Вона нахилилась, обвила його шию і поцілувала, через те, що запис дійшов якраз до тієї частини, коли, якщо ви знаєте пісню, буде неможливо не зробити це.

Потів вона дала йому свою праву ногу.

Він погладив її, пробігся пальцями навколо щиколотки, до пальців, вздовж ступні і не міг знайти нічого неправильного.

Вона слідкувала за ним з величезним захопленням, сміялась і крутила головою.

— Ні, не зупиняйся, — сказала вона, — хоча це не там.

Артур зупинився. Він поглянув на її ліву ногу, що стояла на підлозі.

— Не зупиняйся.

Він погладив її праву ногу, пробігся пальцями по щиколотці, до пальців, вздовж ступні і сказав:

— Ти маєш на увазі, мені треба щось зробити з ногою, яку я тримаю…?

Вона знову стенула плечима, що принесло б масу задоволення для простої подушки із Скворншелос Бета.

Він нахмурився.

— Підніми мене, — тихенько попросила вона.

Він опустив її праву ногу і піднявся. Те ж зробила й вона. Він підняв її на руках і вони знову поцілувались. Це затягнулось на довго. Вона сказала:

— Тепер постав мене на землю.

Все ще спантеличений, він так і зробив.

— Ну?

Вона поглянула на нього майже з викликом.

— То, що не так з моїми ногами? — запитала вона.

Артур все ще не розумів. Він сів на підлогу, потім опустився на четвереньки і подивився на її ноги в природному положенні. І як тільки-но Артур поглянув ближче, щось дивне вразило його. Він поклав свою голову на підлогу і почав вдивлятись. У повітрі застигла довга пауза. Він важко сів.

— Так, — сказав він, — я зрозумів, що не так з твоїми ногами. Вони не торкаються землі.

— То… то, що ти думаєш…?

Артур швидко поглянув на неї і побачив глибоке розуміння, яке раптом зробило її очі чорними. Вона закусила губу і тремтіла.

— Що ти… — вона запиналась. — Ти…? Вона труснула головою і волосся закрило її темні, налякані сльози.

Він швидко піднявся, обійняв її і поцілував.

— Мабуть, ти можеш робити те ж, що і я, — сказав він і вийшов прямо у горішні двері.

Запис дійшов саме до тієї частини.