На зворотньому шляху з ними в літаку сиділа жінка, яка дивилася на них доволі дивно.
Вони тихо розмовляли між собою
— Мені все ще треба дізнатися, — сказала Фенчьорч, — і я твердо відчуваю, що ти знаєш щось, але мені не кажеш.
Артур зітхнув і дістав шматочок паперу.
— В тебе є олівець? — запитав він. Вона трохи порилася і таки знайшла.
— Серденько, що ти робиш? — запитала вона, після того як він провів двадцять хвилин суплячись, жуючи олівця, малюючи щось на папері, закреслюючи, знову малюючи, жуючи олівця знову і роздратовано щось буркочучи.
— Намагаюся згадати адресу, яку мені колись хтось дав.
— Твоє життя буде набагато простішим, — сказала вона, — якщо ти придбаєш адресну книгу.
Нарешті він передав їй шматочок паперу.
— Слідкуй за ним, — сказав він.
Вона поглянула на листок. Серед усіх закарлючок і закреслень були слова: «Гори Квентулус Квазґар. Севурбопстрі. Планета Прелюмтарна. Сонце-Зарсс. Галактичний Сектор QQ7 Активний J Гамма.»
— Що там?
— Очевидно, — сказав Артур, — Останнє Повідомлення Бога до Свого Творіння.
— Звучить правдоподібно, — сказала Фенчьорч. — Як нам туди дістатися?
— Ти справді…
— Так, — рішуче сказала Фенчьорч, — Я справді хочу дізнатись.
Артур споглядав через маленьке подряпане плексигласове віконце відкритий простір неба.
— Вибачте, — раптом сказала жінка, яка дивилась на них доволі дивно, — сподіваюсь ви не подумаєте, що я не ввічлива. Просто мені стає так нудно протягом цих тривалих перельотів, і так чудово з кимось погомоніти. Мене звати Енід Капелсен, я з Бостона. Скажіть, а ви часто літаєте?