Бувайте, і дякуємо за рибу

Розділ 24

На щастя, на алеї був потужний висхідний потік, оскільки Артур не практикувався тривалий час, принаймні не свідомо, хоча свідомо таким зайнятись якраз не вийде.

Він шугнув донизу, майже діставши щелепою порогу і ледве не впав, раптом приголомшений глибоко дурною справою, яку він щойно зробив, що повністю забув те, що має впасти на землю і не впав.

Чудовий трюк, подумав він, якщо ти вмієш його робити.

Земля загрозливо висіла над його головою.

Він намагався не думати про землю, яка вона незвичайно велика і як сильно вдарить його, якщо він перестане висіти і раптом впаде. Артур намагався думати про щось добре, наприклад, про лемурів. Це було якраз те, що потрібно робити в такому випадку, хоча він і не міг згадати як вони виглядають, чи це були ті істоти, благородні стада яких несуться по зелених рівнинах, а може це щось інше, здається він згадав про антилоп. Отже це було важко — думати щось хороше не просто вдаючись до надмірно сентиментальної загальної прихильності до якоїсь речі. Це надійно тримало його мозок добре зайнятим, в той час як його тіло намагалось пристосуватись до того факту, що воно не торкається ні до чого.

Обгортка від батончика Марс пролетіла алеєю.

Після короткої миті сумніву і невпевненості вона, зрештою, дозволила вітру підхопити себе і потріпотіла між Артуром і землею.

— Артуре…

Земля все ще загрозливо висіла в нього над головою, і він подумав, що мабуть вже час щось з цим робити, наприклад, відлетіти. Так він і зробив. Повільно. Дуже, дуже повільно.

І поки він повільно, дуже, дуже повільно відлітав його очі закрились — обережно, щоб ні в що не врізатись.

Відчуття, що його очі заплющуються прокотилось всім тілом. Як тільки воно досягло ніг, і все тіло було попереджено про те, що очі закриті, і перестало панікувати, він повільно, дуже, дуже повільно обернув своє тіло в один бік, а розум в інший.

Це мало б допомогти розібратися.

Тепер Артур відчував повітря навколо себе, яке доволі бадьоро повівало, не зважаючи на його присутність. Повільно, дуже, дуже повільно, наче зі сну, він розплющив очі.

Звичайно, він і раніше літав багато раз, проте лише на Кріккіті, аж поки пташині співи не почали зводити з розуму, проте тут все було по-іншому.

Тут він був у своєму власному світі, висів у знайомому повітрі: тихому, без метушні, вдалині від легкого тремтіння, яке можна було б пояснити цілим рядом речей.

За десять чи двадцять метрів лежало тверде гудроноване шосе і за кілька ярдів справа світили жовті вогні Верхньої вулиці.

На щастя, алея була темною, оскільки ліхтарі, які мали б освітлювати її вночі, були встановлені на винахідливе часове реле, а це означало, що вони увімкнуться якраз перед ланчем і вимкнуться, як тільки-но почне вечоріти. Тому він виявився благополучно закутаним у ковдру темної невідомості.

Артур повільно, дуже, дуже повільно, підняв голову до Фенчьорч, силует якої стояв у німому подиві в горішніх дверях.

Її лице було за кілька дюймів від його.

— Я саме збиралась запитати, — сказала вона низьким, тремтячим голосом, — що ти робиш. Але потім я зрозуміла, що і так добре бачу, що ти робиш. Ти літаєш. Тому, мені це видалось, — сказала вона після короткої паузи захоплення, — трохи нерозумним питанням.

— А ти можеш так? — запитав Артур.

— Ні.

— Хочеш спробувати?

Вона закусила губу і помахала головою, не стільки кажучи ні, скільки просто збентежившись. Її трясло, як осиковий лист.

— Це доволі легко, — переконував Артур, — якщо не знаєш як. Це важлива деталь. Бути не дуже впевненим у тому як ти це робиш.

І для того, щоб продемонструвати наскільки це легко — він пролетів вздовж алеї, доволі театрально здійнявся вверх і, то здіймаючись, то опускаючись, наче банкнота від подиху вітру, підплив до неї.

— Запитай мене, як я це зробив.

— Як… ти це зробив?

— Не маю уявлення. Навіть здогадки.

Вона збентежено стенула плечима. — То, як я можу…?

Артур підплив трохи ближче і простяг їй руку.

— Я хочу, щоб ти спробувала, — сказав він, — стати на мою руку. Лише однією ногою.

— Що?

— Спробуй.

Нервово, нерішуче, наче збираючись ступити на руку, когось хто висить перед нею у повітрі, вона стала на руку.

— Добре, тепер іншу.

— Що?

— Перенеси вагу зі своєї задньої ноги.

— Я не можу.

— Спробуй.

— Ось так?

— Ось так.

Нервово, нерішуче, наче — вона перестала думати, на що це схоже, тому що мала відчуття, що їй не треба цього знати.

Вона зафіксувала погляд на стічному жолобі старезного складу, який дратував її цілими тижнями, бо ось-ось мав відвалитись і їй було цікаво чи хоч хтось збирається зробити щось із ним, чи може їй варто сказати комусь. За цими думками вона геть зовсім забула той факт, що зараз стоїть на руці людини, яка взагалі ні на чому не стоїть.

— А тепер, — сказав Артур, — перенеси вагу тіла з лівої ноги.

Вона думала, що цей склад належить компанії з виробництва килимів, офіси якої знаходяться за рогом, а тим часом перенесла вагу тіла з лівої ноги. Їй, мабуть, слід завітати до них і розповісти про стічний жолоб.

— Тепер, — сказав Артур, — перенеси вагу з правої ноги.

— Я не можу.

— Спробуй.

Вона раніше ніколи не бачила стічного жолоба з цього ракурсу, і він, здається, був весь забитий грязюкою і якоюсь жижою, здається, там було навіть пташине гніздо. Якби вона могла трохи нахилитись вперед і перенести вагу з правої ноги, то, напевне, змогла б краще роздивитись.

Артур був схвильований тим, що хтось знизу намагався поцупити їхній велосипед. Це був невдалий момент, щоб втрутитись, і він сподівався, що злодій зробить все швидко і не буде дивитися вгору.

Він мав вигляд нечесної людини, у якої ввійшло в звичку красти велосипеди по алеях, а ще не очікувати побачити їх власників в повітрі за кілька футів над ним. Він був розслаблений маючи такі звички, і тому почав свою роботу рішуче і зосереджено. Проте, коли злодій побачив, що велосипед беззаперечно прив’язаний ланцюгом з карбіду вольфраму до залізного стовпа, вбудованого в бетон, то спокійно погнув обидва колеса і пішов далі.

Артур насилу видихнув.

— Дивись, який шматок яєчної шкарлупи я знайшла, — прошепотіла Фенчьорч йому у вухо.