Із праху посталі

Післямова Як збиралася сім'я

Звідки я черпаю ідеї і скільки часу потрібно, щоб перетворити їх на книгу? Іноді — п’ятдесят п’ять років, а іноді — дев’ять днів.

У випадку «Із праху посталих», то перші напрацювання з’явилися ще в далекому 1945 році, а завершив його аж 2000-го.

Для порівняння, ідея роману «451° за Фаренгейтом» народилася в понеділок, а перший короткий варіант я дописав уже за дев’ять днів.

Тож, як бачите, все залежить від безпосередньої пристрасті. «451° за Фаренгейтом» — незвичайний роман, який я писав у незвичайні часи, в період полювання на відьом, якому настав край разом із Джозефом Маккарті в п’ятдесятих.

Сім’я Елліотів з книги «Із праху посталі» народилася, ще коли я був дитиною років семи. Щороку напередодні Гелловіну тітка Нева садила нас із братом у свій старенький «Форд-Т» і відвозила до Жовтневої країни збирати кукурудзу й гарбузи. Все це ми приносили в дім дідуся й бабусі, розпихали гарбузи по всіх закутках, кукурудзяні качани залишали на ґанку, а листям з обіднього стола усипали всі сходи, щоб можна було донизу з’їжджати, а не спускатися.

Вона ховала мене, одягненого відьмою, з восковим носом, на горищі, а мого брата саджала під сходами, що вели на горище, і ввечері пропонувала учасникам Гелловінського свята піднятися нагору. Атмосфера була шалена та весела. Мої найкращі спогади з дитинства пов’язані якраз із цією чарівною тітонькою, котрій було всього на якихось десять років більше за мене.

На тлі взаємин з дядьками, тітоньками і бабусею я почав розуміти, що слід відобразити на папері дещо з цього, аби назавжди зберегти про них пам’ять. Тож, коли мені стукнуло трохи за двадцять, я почав думати саме про цю Сім’ю, дивну, екстравагантну, гротескну — хіба що серед нас, мабуть, не було вампірів.

Коли я закінчив перше оповідання про цей чудовий Будинок, мені було за двадцять, і я писав для «Weird Tales» за прекрасним тарифом пів цента за слово. Багато моїх ранніх оповідань вийшло саме там, а я навіть не розумів, що мої казки переживуть цей журнал.

Коли мою платню підвищили до цента за слово, я вважав себе багатієм. Оповідання народжувалися одне за одним, і я їх торгував по п’ятнадцять, двадцять, іноді по двадцять п’ять доларів за кожне.

Коли я дописав «День повернення додому», першу розповідь про мою Сім’ю, у «Weird Tales» її не прийняли. У мене весь час виникали з ними якісь проблеми, бо мої оповідання виявилися не про традиційних привидів. Їм хотілося чогось про кладовища, опівнічні прогулянки, дивних незнайомців і жахливі вбивства.

Ну, не воскрешати того ж Мерглея та інших привидів, що переслідували Ебенезера Скряжа, раз по раз, адже я їх по-справжньому любив. У «Weird Tales» хотіли щось схоже на «Барильце амонтильядо» Едгара Аллана По або «Легенду про Сонну Балку» Вашингтона Ірвінга.

Я просто не міг їм догодити; я пробував знову й знову, але всі мої оповідання скочувалися до того, що десь хтось раптом усвідомлював, що усередині в них живе «скелет», і їм дуже страшно від цього. Або ж оповідання про банки, повні дивних, невідомих істот. Дуже неохоче кілька з цих історій у «Weird Tales» все ж таки прийняли. А от як тільки примірник «Дня повернення додому» потрапив до них в контору, то мені гаркнули: «Досить!» — й одразу відправили його назад. Я не знав, що з усім цим робити, адже на той час ринок для подібних оповідань у США був досить малим. Можливо, маючи якесь передчуття, я надіслав «День повернення додому» в журнал «Mademoiselle», куди роком раніше мені вдалося приткнути оповідання, так само надіслане їм імпульсивно. Минуло вже чимало місяців, і я почав думати, що скоріше за все посилка з машинописом десь загубилася. Врешті-решт я отримав телеграму від редакторів, де йшлося про те, що спершу вони хотіли трохи переписати історію під формат журналу, але в результаті вирішили змінити формат журналу, щоб той пасував історії!

Цілий жовтневий номер з моїм «Днем повернення додому» побудували навколо оповідання, і навіть змусили Кей Бойл[48] та інших написати жовтневі есе в цей номер. Вони найняли талановитого Чарльза Аддамса, який тоді малював доволі ексцентричні комікси для журналу «The New Yorker» і якраз починав історію про свою чудернацьку та водночас дивовижну сімейку Аддамсів. Він створив неймовірний розворот мого Жовтневого будинку та моєї Сім’ї, яка зліталася до нього в осіннім повітрі та скакала по землі.

Після того як оповідання вийшло друком, я кілька разів зустрічався із Чарльзом Аддамсом у Нью-Йорку. Ми мали грандіозні плани на співпрацю: за кілька років я мав написати ще кілька історій, а Аддамс — зробити до них ілюстрації. В результаті, ми планували зібрати все це під однією палітуркою. Літа йшли, я написав кілька оповідань, ми з Чарльзом підтримували зв’язок, але шляхи наші все ж розійшлися. Ці плани надовго відійшли на другий план через шикарне замовлення. Адже мені запропонували написати сценарій для екранізації «Мобі Діка» режисера Джона Г’юстона. Однак протягом багатьох років я й далі повертався до своєї любої сім’ї Елліотів. Ця колись окрема історія про «День повернення додому» стала наріжним каменем, цеглинкою для оповідань із життя Елліотів: їх зародження та загибелі, пригод і невдач, любові та печалей. Поки була написана остання з цих історій, Чарльз Аддамс пішов у кращий світ, населений його та моїми створіннями.

Це, якщо коротко, історія збірки «Із праху посталі». Можу ще додати, що за основу всіх моїх персонажів я брав родичів, котрі блукали будинком бабусі в ті жовтневі вечори мого дитинства. У мене справді був дядько Ейнар, а ймення всіх інших героїв книги я так само точно колись успадкував від кузенів, дядечків або тіточок. Хоч їх уже давно немає, вони знов оживають і витають у коминах, на сходах та на горищах моєї уяви, їх тримає разом величезна любов колись надзвичайного пацанятка, неймовірно враженого дивами Гелловіну.

Нещодавно приємні люди з фонду Ті та Чарльза Аддамсів надіслали мені копію листа, того самого, що я написав йому в 1948 році про його чудову ілюстрацію до «Дня повернення додому» і про плани стосовно малюнків до книги. Ось короткий уривок листа від 11 лютого 1948 року, видрукованого на моїй уже давно зламаній машинці: «…Дозволь зізнатися, що я не уявляю цю книгу без твоїх робіт… Вона стане свого роду „Різдвяною піснею в прозі“, і Гелловіном після Гелловіну, який люди купуватимуть, так само, як вони купують „Різдвяну пісню“, щоб почитати біля каміна при слабкому світлі. Гелловін — це особлива пора року саме для таких історій… Я вірю в це більше, ніж у будь-що за всю свою письменницьку кар’єру. Я хочу зробити це разом із тобою». Цікаво, що тоді мій агент говорив із видавництвом «William Morrow» про можливість її видання, і тому я думаю, що це досить поетично, що саме вони публікують цю книгу сьогодні з чудовою ілюстрацією Чарлі на обкладинці. Як би мені хотілося, щоб він зараз був тут і міг побачити завершення нашого проекту!