Із праху посталі

Розділ 18 Поспішай жити

Мабуть, мадемуазель Анжеліна Маргарита таки здавалася дивною, для когось гротескною, для багатьох кошмарною, але, безумовно, її перекинуте догори дном життя було для всіх загадкою.

Навіть декілька місяців після великого та щасливого Дня повернення додому Тімоті все ще не підозрював про її існування.

Бо вона жила, чи то існувала, або навіть, якщо подумати, ховалася в тіні величезного дерева, на цвинтарику, де стояли пам’ятники з іменами і датами, які належали Сім’ї. Дати з часів, коли кораблі Непереможної армади розбивалися об ірландське узбережжя і серця його жінок, через що тут потім народжувалися темноволосі хлопчики й чорняві дівчатка. Імена на могильних каменях нагадували про щасливі часи інквізиції або Хрестових походів — коли діти з радістю неслися вскач у мусульманські гроби. Деякі надгробки, більші за інших, закарбували страждання відьом в одному массачусетському містечку. Всі ці знаки стиралися, чим більше Будинок приймав мешканців із різних століть. А те, що лежало в могилках, знали тільки маленький гризун та крихітний павучок.

Однак від імені Анжеліни Маргарита в Тімоті перехоплювало подих. Воно так м’яко промовлялося! Досконалий смак прекрасного.

— Вона давно померла? — запитав Тімоті.

— Краще поцікався, — відповів Батько, — коли вона збирається народитися.

— Але ж вона народилася давним-давно, — здивувався Тімоті. — Не можу розібрати дату. Звичайно…

— Звичайно, — сказав високий, худий, блідий чоловік на чолі обіднього столу; він з кожною годиною ставав усе вищим, худішим і блідішим, — звичайно, якщо я можу довіряти своїм вухам і гангліям, вона істинно народиться не пізніше як за два тижні.

— Наскільки не пізніше ніж за два тижні? — перепитав Тімоті.

Батько зітхнув.

— Подивися сам. Вона не залишиться під своїм каменем.

— Хочеш сказати?..

— Слідкуй. Коли затремтить надгробок і заворушиться земля, ти нарешті побачиш Анжеліну Маргариту.

— Вона буде такою ж красивою, як її ім’я?

— О, боги, так! Нестерпна думка — чекати, поки стара карга молодшатиме й молодшатиме, щоб повернути собі красу. Якщо нам пощастить, вона буде кастильською трояндою. Анжеліна Маргарита чекає. Піди подивися, чи не прокинулася вона. Бігом!

Тімоті понісся вперед з одним крихітним другом на щоці, іншим — у його сорочці й третім — за ним по п’ятах.

— Ах, Араху, мишо, Анубо, — мовив він, проминаючи старий темний Будинок, — що Батько має на увазі?

— Тихо, — вісім ніг прошаруділи йому у вухо.

— Послухай, — відгукнулося луною під його сорочкою.

— В сторону, — муркнула кішка. — Дай-но я проведу!

Підійшовши до могили з блідим каменем, гладеньким, немов дівоча щока, Тімоті опустився на коліна і приклав вухо з невидимим ткачем до холодного мармуру, щоб обидва могли чути.

Тімоті заплющив очі.

Спочатку — кам’яна тиша.

І знову нічого.

Він уже збирався підскочити в замішанні, коли лоскіт у вусі сказав:

— Зажди.

І глибоко під землею він почув звук, схожий на єдиний удар похованого серця.

Ґрунт під колінами здригнувся трьома ударами серця.

Тімоті відсахнувся.

— Батько казав правду!

— Так, — прошепотів хтось йому на вухо.

— Так, — луною відгукнувся шерстяний клубочок за пазухою.

Ануба замуркотіла.

— Так!

Він не повернувся до блідого надгробка, бо той був такий страшний і таємничий, що Тімоті заплакав, сам не знаючи чому.

— Ох, бідненька!

— Не бідненька, любий, — мовила Мати.

— Але вона мертва!

— Так ненадовго ж. Май терпіння.

Він не міг іще раз поглянути на могильний камінь, а тому послав на розвідку і по новини своїх друзів.

Серцебиття пришвидшилось. Земля тремтіла від нервових поштовхів. Павучок сплів цілий гобелен у його вусі. Кишеня його сорочки смикнулася. Ануба бігала колами.

Час наближався.

А потім, посеред довгої ночі, щойно припинилася буря, в кладовище ударила блискавка, і почалося свято…

Народилася Анжеліна Маргарита.

О третій ночі, опівночі душі, Тімоті виглянув у вікно та побачив процесію свічок, що освітлювали стежку до дерева і того особливого каменя.

Піднявши очі й тримаючи в руці канделябр, Батько махнув йому рукою. У паніці чи ні, але Тімоті повинен був до них приєднатися.

Коли він прийшов, вся Сім’я стояла навколо могили зі свічками.

Батько простягнув Тімоті невеличкий інструмент.

— Одні ховають, інші відкривають. З тебе перша лопата землі.

Інструмент випав у Тімоті з рук.

— Підніми, — промовив Батько. — Ворушись!

Тімоті встромив заступ у насип. Гупнуло серце. Надгробок тріснув.

— Добре!

І Батько почав копати. Решта зробили те саме разом з ним, аж поки, нарешті, не з’явилася найкрасивіша золота домовина, яку коли-небудь бачив Тімоті, з кастильським королівським знаком на віку. Труну поклали під дерево, пролунав загальний сміх.

— Як вони можуть сміятися? — вигукнув Тімоті.

— Любий, — сказала мати. — Це тріумф над смертю. Все перекинулося з ніг на голову. Ми її не ховаємо, а розкопуємо, і це великий привід для радості. Принеси вина!

Тімоті приніс дві пляшки, розливши їх по десятку келихів. Піднявши їх, десяток голосів прошепотіло:

— Вийди, Анжеліно Маргарите, як дівчина, дівчинка, дитина, а звідти — в лоно предвічного Часу!

Потім домовину відкрили.

А під яскравою кришкою лежав шар…

— Цибуля? — вигукнув Тімоті.

І справді, наче свіжа трава з-над берегів Нілу, всередині лежала цибуля, весняно-зелена й соковита, а в повітрі стояв її аромат.

А під цибулею…

— Хліб! — здивувався Тімоті.

Шістнадцять маленьких буханочок, спечених протягом години, зі золотистою скоринкою, встилали труну по периметру, над ними стояв запах дріжджів і теплої печі.

— Хліб та цибуля, — промовив найстарший з майже-дядечків у єгипетському савані, схиляючись і вказуючи в садову труну. — Сам поклав цю цибулю і хліб. Не для довгої подорожі вниз по Нілу назустріч забуттю, а вгору по Нілу, до джерела, до Сім’ї, а потім до часу зернини, до часу гранату з тисячею пуп’янків, що дозрівають щомісяця. В оточенні мільйонів ненароджених, що безмовно волають про народження. І що ж?..

— Хліб і цибуля. — Тімоті всміхнувся разом з усіма. — Цибуля та хліб!

Дістали цибулю, а поруч з нею поклали хліб, і тепер обличчя в домовині прикривала тільки вуаль.

Мати махнула рукою.

— Тімоті?

Тімоті відсахнувся.

— Ні!

— Вона не боїться того, що її побачать. І ти не повинен боятися побачити її. Давай.

Він підхопився й підійшов.

Вуаль метнулася в повітря, немов хмарка білого диму, яку підхопив і поніс геть вітерець.

Анжеліна Маргарита лежала із заплющеними очима, повернувшись обличчям до свічки і ледь помітно всміхаючись.

Це була радість, і насолода, і прекрасна іграшка, упакована і доставлена з іншого часу.

Затріпотіло полум’я свічок. Од шаленої відповіді Сім’ї ніби стався землетрус. Вигуки заповнили темне повітря. Не знаючи, що робити, вони аплодували золотим локонам, високим тендітним вилицям, вигнутим бровам, маленьким й ідеальним вушкам, задоволеній, а не самовдоволеній усмішці, свіжому на фоні тисячолітнього сну обличчю, елегантному узвишшю її грудей, її рукам, схожим на кулони зі слонової кістки, крихітним ніжкам, які так і просили поцілунку та яким, здавалося, не потрібно було взуття. Господи, та вони віднесуть її куди завгодно!

«Куди завгодно!» — подумав Тімоті.

— Не розумію, — нарешті промовив він. — Як таке може бути?

— Це можливо, — прошепотів хтось.

І шепіт ішов від зітхання вуст ожилої істоти.

— Але… — почав Тімоті.

— Смерть таємнича. — Мати погладила Тімоті по щоці. — А життя — тим більше. Обирай. Байдуже, зникнеш ти в поросі наприкінці життя або явишся в молодості, повернешся до моменту народження і самого народження. Це навіть дивніше, чим просто диво, еге ж?

— Так, але…

— Прийми це, — Батько підняв келих. — Відсвяткуймо наше чудо.

І Тімоті справді бачив диво, цю дочку часу з обличчям юності, яка молодшала й молодшала на очах. Вона немов лежала під плесом прозорої неквапливої води, що омивала її щоки тінями й світлом, змушувала тріпотіти її повіки та очищала тіло.

Цієї миті Анжеліна Маргарита розплющила очі. Ніжно-блакитні, кольору витончених жилок на скронях.

— Ну, — прошепотіла вона. — То це народження чи переродження?

Зусібіч пролунав тихий сміх.

— Або те, або інше. Або ні те, ні інше.

Мати Тімоті простягнула руку.

— Вітаємо! Залишайся. Скоро ти вирушиш назустріч своїй величній долі.

— Але… — знову запротестував Тімоті.

— Ніколи не сумнівайся. Просто будь.

На годину молодше, ніж хвилину тому, Анжеліна Маргарита взяла Матір за руку.

— А торт зі свічками є? Це мій перший день народження чи дев’ятсот дев’яносто дев’ятий?

Шукали відповідь, розливали ще вина.

Усі люблять захід сонця, позаяк він щораз зникає.

Усі люблять квіти, бо ті в’януть.

Усі люблять собак у полі та кішок на кухні, тому що підуть і ті, й інші.

Це не єдина причина, але в основі ранкових вітань і пообіднього сміху лежить обіцянка прощання. Ми його бачимо в сірій морді старого пса і на втомленому обличчі давнього друга, котрого чекає довга подорож в один кінець.

Так було і з Анжеліною Маргарет, і з Сім’єю, але найбільше — з Тімоті.

«Поспішай жити» — такий девіз вигаптувано на великому килимі в холі, по якому вони ходили або бігали щохвилини кожної години з того дня, коли прекрасна дівчина зайняла місце в їхньому житті. Бо спершу їй було дев’ятнадцять, потім вісімнадцять з половиною, вісімнадцять із чверткою, навіть коли вони дивилися й простягали руки, щоб придушити це нескінченне, але прекрасне зворотне життя.

— Зачекай на мене! — заплакав Тімоті одного разу, бачачи, як її обличчя й тіло тануть і невпинно стають усе прекраснішими, немов запалена свічка.

— Злови мене, якщо зможеш!

Анжеліна Маргарита бігла через луку, а Тімоті, ридаючи, наздоганяв її. Змучена, з гучним сміхом, вона падала й чекала, коли він підбіжить до неї.

— Попалася! — закричав він. — Зловив!

— Ні, — тихо сказала вона і взяла його за руку. — Ніколи, дорогий кузене. Послухай!

І пояснила:

— Отакою вісімнадцятирічною я побуду лише якийсь час, а потім матиму сімнадцять років, шістнадцять, і — ох, Тімоті, — поки я така і в такому-то віці, мені потрібне хутке кохання, швидкий роман у місті внизу, приховавши, що я з цього пагорба або з цього будинку, і порадіти трохи життю, перш ніж мені виповниться п’ятнадцять, чотирнадцять і тринадцять, а тоді невинні дванадцять, коли серце вже не битиметься так шалено і кров не приливатиме до обличчя; потім невчені, але такі щасливі у своїм невігластві одинадцять і ще щасливіші десять. Усе ж таки, Тімоті, якби тільки десь на зворотнім шляху ми могли з’єднатися, дружньо потиснути один одному руки, радісно обійняти одне одного, то як добре було б, так?

— Я не розумію, про що ти говориш!

— Скільки тобі років, Тімоті?

— Думаю, приблизно десять.

— Ну, звісно. Значить, ти не знаєш, про що я кажу.

Раптом вона нахилилася вперед і поцілувала його в губи так, що луснули барабанні перетинки й розболілося м’яке немовляче тім’ячко.

— Ти хоч трошки уявляєш, що втрачаєш, відмовляючись від моїх почуттів? — спитала вона.

Тімоті зашарівся. Його душа вискочила з тіла і бурею кинулася назад.

— Майже, — прошепотів він.

— Зрештою, — сказала вона, — я повинна буду піти.

— Це жахливо! — вигукнув він. — Чому?

— Я мушу, любий кузене, бо якщо лишатимуся надто довго в якомусь місці, то вони помітять, що в жовтні мені було вісімнадцять, а в листопаді сімнадцять, а потім шістнадцять, а до Різдва всі десять, навесні два, а потім один, і потім я шукатиму тіло, в утробі якого зможу сховатися, поки не настане одвічне Завжди, звідки ми всі прийшли в гості до Часу, щоб потім зникнути у Вічності. Так сказав Шекспір.

— Невже?

— «І сном оточене життя маленьке наше…»[39]Я вийшла зі сну смерті, тому що інша. Я біжу сховатися вві сні життя. Наступної весни я буду зерниною в стільниках якоїсь дівчини / дружини, готової до зіткнень, зрілої до життя.

— Ну, ти й дивна, — промовив Тімоті.

— Дуже.

— А багато схожих на тебе було з-від початку світу?

— Ми мало кого знаємо. Але хіба мені не пощастило, що я народилася в могилі, а потім буду похована у гранатовому лабіринті якоїсь дитини-нареченої?

— Не дивно, що вони святкували. Весь цей сміх! — сказав Тімоті. — І вино!

— Не дивно, — погодилася Анжеліна Маргарита і нахилилася, щоб знову його поцілувати.

— Почекай!

Запізно. Її вуста торкнулися його. Шалений рум’янець обпалив його вуха, обпік шию, зламав і зростив ноги, вдарив у серце і залив червінню все обличчя. Десь нижче пупа немов задвигтів якийсь могутній мотор, але так і заглух безіменний.

— О, Тімоті, — сказала вона, — як шкода, що нам не судилося познайомитися по-справжньому, бо ти йдеш до своєї могили, а я — до солодкого забуття во плоті та репродукції.

— Так, — зітхнув Тімоті, — шкода.

— Ти знаєш, що значить «спасибі»? «Спасибі» означає «спаси тебе Бог». Спаси тебе Боже, Тімоті.

— Що?!

— Спасибі!

І перш ніж він зміг піднятися на ноги, вона утекла в Будинок і зникла назавжди.

Дехто казав, що пізніше дівчину бачили в селі, їй було майже сімнадцять, а ще через тиждень — у місті далеко звідти, коли їй виповнилося шістнадцять, а потім у Бостоні. У скільки ж? В п’ятнадцять! А потім — на кораблі до Франції пливла вже дванадцятирічна дівчинка.

Звідтоді її історія дуже туманна. Незабаром прийшов лист про п’ятирічну дитину, яка на кілька днів зупинялася в Провансі. Мандрівник із Марселя розповідав про дворічну малу, котру несла на руках жінка, і та крізь сміх прокричала щось нерозбірливе про якусь країну, якесь місто, якесь дерево і якийсь Будинок. Але це, як говорили інші, була нісенітниця та пусті балачки.

Кінець шляху Анжеліни Маргарита припечатав італійський граф, що проїжджав через Іллінойс. Насолоджуючись трапезами й трунками в готелі посеред штату, він розповів про чарівну зустріч з римською графинею, котра була при надії, з очима Анжеліни і вустами Маргарити, від якої линуло сяйво обох. Але, знову ж таки — нісенітниця!

Попіл до попелу, прах до праху?

Одного разу за вечерею Тімоті, оточений Сім’єю, витираючи сльози, запитав:

— Анжеліна — це означає «янгол», правда? А Маргарита — це як квітка?

— Так, — відповів хтось.

— Ну що ж, — пробурмотів Тімоті. — Квіти та янголи. Не попіл до попелу. Не прах до праху. Янголи та квіти.

— Давайте за це вип’ємо, — сказали всі. Так вони і зробили.