Із праху посталі

Розділ 14 Жовтневий народ

Після морозного видиху примарного пасажира всі мешканці Осіннього будинку відчули приємний холодок, вимакітрили стародавні метафори з-під своїх стріх і вирішили зібрати ще більші збори Жовтневого народу.

Тепер, коли свято Повернення додому скінчилося, жахлива правда вийшла на світло. Ось осінній вітер зірвав усе листя, повністю оголивши дерево, аж раптом на його гіллі вже розправили крила і вищирили гострі зуби проблеми.

Метафора екстремальна, але ж і Осіння нарада була дуже серйозна. Сім’я мала нарешті вирішити, як радив примарний кузен, хто і що вона. Усіх темних незнайомців терміново зареєструвати і каталогізувати.

Хто найстарший поміж невідображуваних у дзеркалах?

— Я, — донісся шепіт із горища. — Я, — свиснула своїми беззубими яснами Тисячу-Раз-Прабабуся. — Інших немає.

— Без сумнівів, — погодився Томас Високий.

— Згоден, — із затінку промовив мишокарлик у кінці довгого столу, за яким збиралася нарада. Усипані єгипетським ластовинням руки розпласталися на стільниці з червоного дерева.

Стіл гупнув. Щось під ним луснуло зо сміху. Ніхто навіть не поворухнувся глянути, що там.

— Скільки поміж нас стілогупачів? Скільки блукачів, дибунів, стрибунців? Скільки не бояться сонця, а скільки відтіняють місяць?

— Не так швидко, — сказав Тімоті, чиїм завданням постановили записувати всі факти, хай би вони були простими, як плід хлібного дерева, чи ні.

— Скільки гілок Сімейного дерева безпосередньо пов’язані зі смертю?

— Ми, — відгукнулися з горища інші голоси, наче вітер, який пробирався крізь надтріснуті балки і завивав у даху. — Ми Жовтневий народ, осінній люд. Це правда в мигдалевій шкуринці, мушля нічного зілля.

— Занадто туманно, — сказав Томас Низький, зовсім не схожий на свого тезку, Високого.

— Давайте підемо до столу мандрівників, тих, які ходили, бігали, повзали і крокували крізь час і простір, так само, як повітрям і землею. Я думаю, що ми в Двадцять одній присутності, окультній сув’язі різноманітних приток із листя, зірваного з дерев за понад десять тисяч миль, щоб саме тут воно рясним урожаєм окропило землю.

— Навіщо все це скнарування й суєта? — запитав наступний за старшинством джентльмен посеред столу, що колись вирощував цибулю і пік хліб для гробниць фараона. — Всі знають, чим кожен з нас займається. Я саджу в піч житні буханці та в’яжу зелену цибулю в пучки, якими вквітчую обійми царів долини Нілу. Я влаштовую бенкети у залі Мертвих, де чортова дюжина фараонів чахнуть над золотом, і вдих їхній — це дріжджі та зелений очерет, а видих — вічне життя. Що більше ви хотіли би знати про мене або про кого-небудь іще?

— Від вас — нічого, — кивнув Високий. — А від решти нам потрібні автобіографії безмісячної ночі. З цим знанням ми встоїмо у безглуздій війні в її розпал!

— Війні? — Тімоті підняв очі. — Якій війні? — А потім затиснув рот долонею і почервонів. — Вибачте.

— Нічого страшного, хлопче, — промовив батько всієї темряви. — Послухай, і я розкажу тобі історію про те, звідки здійнялася ця хвиля все більшої невіри. Юдео-християнський світ майже знищений. Неопалима купина Мойсея більше не займеться. Христос боїться встати зі свого гробу, якщо його не впізнає Хома Невіруючий. Тінь Аллаха тане опівдні. Таким чином християни й мусульмани йдуть проти світу, який і без того роздирають війни. Мойсей не спускався з гори, бо ніколи на неї і не піднімався. Христос не помирав, бо ніколи й не народжувався. Все це, все це, не забувай, має величезне значення для нас, бо ми — реверс підкинутої в повітря монетки. Хто виграє: нечестивий чи святий? Ах, але ж глянь: відповідь не хто, а що? Ісус не просто самотній, і Назарет не просто лежить у руїнах, але й люд в цілому ні в що не вірить. Немає місця ні прекрасному, ні жахливому. Ми теж у небезпеці, замкнені в гробниці з нерозіпнутим теслею, наше полум’я задув вітер, що згасив і неопалиму купину, поки тріскаються і розпадаються стіни Чорного Куба[36] на сході. Світу стані війни. Нас не називають ворогами, бо так утілять нас і матеріалізують. Треба бачити обличчя або маску, щоб ударити в перше або зірвати другу. Проти нас воюють, прикидаючись, точніше, запевняючи один одного, що нас не існує. Це удавана війна. І якщо ми повіримо в те, що увірували ці невіруючі, то розлущимо цим свої кістки і розвіємо їх по вітру.

Ахнули численні тіні на нараді. Кімнатою покотився приглушений шум голосів: — Ні, ні, ні.

— Але це так, — мовив Батько у древньому савані. — Колись війна була просто між християнами, мусульманами і нами. Поки вони вірили в життя, де є місце проповіді, і не вірили в нас, ми мали щось більше від міфічної плоті. Нам було за що боротися задля виживання. Але тепер, коли в світі повно воїнів, які не нападають, а просто відвертаються або проходять крізь нас, навіть не вважають нас і вполовину реальними, ми — обеззброєні. Ще одна хвиля зневаги, ще одна колосальна злива нічого з нізвідки, й апокаліпсис, що наближається, всього лише одним зневажливим поривом вітру задме наші свічки.

Піщана буря покриє весь світ, і нашої Сім’ї не стане. Знищена однією фразою, тільки-но в неї повірити й покластися на неї: «Вас не існує, вас не існувало, вас ніколи не було».

— Ох. Ні. Ех. Ні, ні, — знову всі зашепотіли.

— Не так швидко, — попросив Тімоті, не встигаючи записувати.

— Який у нас план наступу?

— Пробачте, що?

— Ну, — сказала темна невидима прийомна мати Тімоті Видимого, Тімоті добре освітленого, усім очевидного, — ти описав жорстокі обриси Армагеддону. Ти нас ледве не знищив словами. Тепер вескреси нас, дай нам стати наполовину Жовтневими людьми, а наполовину кузенами Лазаря. Ми знаємо, проти кого боремося. Зараз скажи, як нам тепер перемогти? Розкажи про контрнаступ, будь ласка.

— Ось так уже краще, — сказав Тімоті, висолопивши кінчик язика між зубами й поволі записуючи неквапливі слова матері.

— Проблема в тому, — втрутився примарний пасажир, — що люди мають повірити в нас лише до певної міри! Якщо вони повірять у нас надто сильно, то почнуть кувати бойові молоти й гострити кілки, робити розп’яття й шліфувати дзеркала. Прокляття на нашу голову, якщо ми зможемо, прокляття на нашу голову, якщо — ні. То як же воювати і водночас не показувати, що воюємо? Як заявити про себе, не привертаючи багато уваги? Як сказати людям, що ми не померли, хоч і поховані належним чином?

Темний батько задумався.

— Розпорошитися, — промовив хтось.

Присутні за столом як один обернулися, щоб глянути, з чиїх вуст пролунала пропозиція. Тімоті. Він підвів очі, розуміючи, що заговорив мимохіть.

— Повтори, будь ласка, — звелів Батько.

— Розпорошитися, — сказав Тімоті, заплющивши очі.

— Продовжуй, дитя моє.

— Ну, — сказав Тімоті, — подивіться на нас, ми всі в одній кімнаті. Подивіться на нас, ми всі в одному Будинку. Подивіться на нас, ми всі в одному місті!

Тімоті замовк.

— Ну? — сказав закутаний у саван Батько.

Тімоті пискнув, як мишка, і миша вискочила з-під його лацкана. Павук на шиї затремтів. Ануба здійняла лемент.

— Ну, — сказав Тімоті, — у нас в Будинку не так багато місця для всіх листків, які падають з неба, для всіх тварин, які ходять у лісі, для всіх кажанів, які літають у небі, для всіх хмар, які приносять дощ. У нас залишилося всього кілька веж, одну з яких зараз займають примарний пасажир і його медсестра. Ця вежа зайнята, й у нас залишилося тільки декілька ящиків для старого вина, у нас залишилося тільки декілька шаф для найтонших ектоплазм, у нас зосталося лише трохи місця в стінах для нових мишей, у нас зосталося лише декілька кутів для нової павутини. А раз так, то ми повинні знайти спосіб розпорошити душі, розселити люд із Будинку в безпечні місця по всій країні.

— І як ми це зробимо?

— Ну, — сказав Тімоті, відчуваючи, що всі витріщилися на нього, бо, зрештою, він був лише дитиною, яка роздавала усім цим стародавнім людям поради, як їм варто жити, точніше, вийти у світ і продовжувати своє неупокоєне існування.

— Ну, — продовжував Тімоті, — в нас є одна, хто може цим зайнятися. Здатна обнишпорити країну в пошуках душ, порожніх тіл і життів, і коли знайдуться великі, хоч і неповні, посудини й крихітні, наполовину порожні склянки, вона зможе взяти ці тіла та спустошити ці душі, звільнивши місце для охочих мандрувати.

— І хто ця особа? — хтось запитав, знаючи відповідь наперед.

— Особа, яка може допомогти нам розселити душі, зараз на горищі. Вона спить і снить, снить і спить, десь далеко там, і мені здається, якщо ми попросимо її допомогти нам у пошуках, вона не відмовить. А поки давайте подумаємо про неї і познайомимося з тим, як вона живе, як мандрує.

— То хто ж вона? — запитав інший голос.

— Її ім’я? — промовив Тімоті. — Звісно ж, Сесі.

— Так, — виголосив прекрасний голос, який порушив тишу під час наради.

Заговорив її голос із горища:

— Я буду, — сказала Сесі, — тою, хто сіє вітер, закладаючи насінину квітки десь у майбутньому. Я братиму по душі за раз, щоб заглянути з нею в кожен куточок та знайти для неї найкраще місце. У декількох милях звідси, далеко за містом, є порожня ферма, яку покинули кілька років тому під час піщаної бурі. Ану ж оберімо добровольця серед усіх наших чудернацьких родичів. Хто зробить крок уперед і дозволить мені перенести його у віддалене місце, на цю порожню ферму, щоб стати там головним, ростити дітей та існувати осторонь небезпеки міст? Хто це буде?

— Чому б, — пролунав голос серед гучного лопотіння крил у віддаленому кінці столу, — чому б не мені стати першим? — мовив дядько Ейнар. — Я вмію літати і можу дістатися туди сам, якщо, звісно, ти мені в цьому допоможеш, якщо візьмеш мене за душу та розум і поведеш.

— Точно, дядьку Ейнаре, — відповіла Сесі. — А й справді, ти в нас крилатий, якраз підходиш. Готовий?

— Так, — відповів дядько Ейнар.

— Ну що ж, — сказала Сесі, — почнімо.