Із праху посталі

Розділ 21 Полеглі в прах

Тімоті поворухнувсь уві сні.

Кошмар захопив його і не відпускав.

У нього в голові стояли обриси палаючого даху. Він бачив, як затремтіли і розбилися вікна. По всьому величезному Будинку тріпотіли і літали крила, вдаряючи об шибки, поки ті не розбивалися вщент.

Скрикнувши, Тімоті різко випростався. Майже відразу ж із його губ зірвалося одне-єдине слово, за яким потім послідувала ціла купа:

— Неф. Курна відьма. Тисячу-Раз-Прабабуся… Неф…

Вона кликала його. Стояла дзвінка тиша, але вона кликала його. Вона знала і про вогонь, і про шалене биття крил, і про розбиті шибки.

Тімоті довго сидів, перш ніж поворухнутися.

— Неф… Курна… Тисячу-Раз-Прабабуся…

Народжена в смерті за дві тисячі років до тернового вінця, Гетсиманського саду та порожнього гробу. Неф, мати Нефертіті, королівська мумія, яка пропливла на темному човні повз безлюдну Гору Блаженств, причалила до Плімутської скелі й суходолом дісталася Літл-Форта в північному Іллінойсі, переживши присмеркові атаки генерала Гранта й бліді світанкові відступи генерала Лі. Колись присутня на похоронах і поминках у Темній Сім’ї, з часом вона стала річчю, яку переносили з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, поки цю маленьку, обплетену коноплями, тютюново-коричневу, легку, як бальзове дерево, реліквію предків не підняли на верхнє горище, де її щільно заховали, завалили, повністю забули, зосередившись на бажанні вижити і викинути з голови не варті пам’яті залишки смертей.

Покинута в тиші горища й потоці золотистого пилку в повітрі, убираючи темряву для підживи, видихаючи тільки тишу і спокій, ця древня гостя чекала, поки хтось не відсуне вбік любовні листи, іграшки, догорілі свічки й залиті ними канделябри, рвані спідниці, корсети й газети із заголовками про війни, виграні, а потім програні в миттєво забутій історії.

Кого-небудь, хто вирив би, відкопав, відшукав.

Тімоті.

Він не відвідував її вже кілька місяців. Місяців. «Ох, Неф», — подумав він.

Неф піднялася із таємничого острова тому, що він прийшов, і все поперевертав, і копав, поки перед ним не лишилося тільки її обличчя, її зашиті очі в обрамленні осіннього книжкового листя, юридичних трактатів та мишачих кісток.

— Бабусю! — вигукнув він. — Пробач мені!

— Не… так… голосно… — прошепотіла вона голосом черевомовця з глибини тихого відлуння віком чотири тисячі років. — А… то я… розвалюся.

І справді, з її забинтованих плечей посипався сухий пісок, а на пекторалі заторохтіли ієрогліфи.

— Дивись…

Крихітна спіраль пилу ковзнула по її грудях з письменами, які зображували нерухомих богів життя і смерті, схожих на високі ряди стародавнього збіжжя й пшениці.

Тімоті широко розплющив очі.

— Це… — Він доторкнувся до обличчя дитини, яке з’явилося серед образів священних тварин. — Це… я?

— Звісно.

— Чому ти мене покликала?

— То… му… що… це… кінець. — Неквапливі слова злітали з її губ, ніби золоті крихти.

Серце в грудях Тімоті помчало, наче сполоханий кролик.

— Кінець чого?!

Стародавня жінка трохи прочинила одне із зашитих очей, і в його глибинах блиснув кришталик. Тімоті глянув на сволоки, де цей проблиск торкнувся світла.

— Цього? — мовив він. — Нашого місця?

— …Та-а-а-а-ак… — линув шепіт. Одне око в неї знову виглядало зашитим, але Неф розплющила інше, повне світла.

Її тремтячі пальці, як лапки павука, блукали прикрашеними піктограмою грудьми. Вуста прошепотіли:

— Цей…

— Дядько Ейнар! — угадав Тімоті, приглядаючись до вказаного малюнка.

— Той, у кого крила?

— Я літав з ним.

— Вундеркінд. А це?

— Сесі!

— Вона також літає?

— Але без крил. Її розум мандрує…

— Як привиди?

— Через вуха людей дивиться на світ їхніми очима!

— А це? — затремтіли павучі пальчики.

Там, куди вона вказувала, не було ніякого символу.

— А-а, — засміявся Тімоті. — Мій кузен, Рен. Невидимка. Йому не обов’язково літати. Він може піти куди завгодно, і ніхто навіть не помітить.

— Щасливчик. А це, і це, і ще ось це?

Її зморщений палець заворушився.

І Тімоті назвав усіх дядьків і тіток, кузенів і кузин, небожів і небог, які жили в цьому Будинку вічно або якусь сотню років, попри погану погоду, шторми чи війни. Тут було тридцять кімнат, і кожна з них в павутинні, нічному цвіті й пасмах ектоплазми, яка витала перед дзеркалами й миттєво зникала, варто було бражникам «мертва голова» або похоронній бабці розрізати повітря або прочинити віконниці, щоби впустити темряву.

Тімоті називав кожне мальописне обличчя, і стародавня жінка ледь помітно кивала запиленою головою, і ось її пальці торкнулися останнього ієрогліфа.

— Чи торкаюся я виру темряви?

— Так, це Будинок.

Так воно й було. Ось він, цей самий Будинок, прикрашений лазуритом, весь у бурштині й золоті, яким він, мабуть, був тут, іще коли про Лінкольна у Геттісберзі[41] ніхто не чув.

І поки він дивився, яскравий рельєф почав тремтіти й обсипатися. Землетрус сколихнув рами і засліпив золоті вікна.

— Сьогодні вночі, — гірко заплакала вкрита порохом мумія, глибоко занурюючись у себе.

— Але, — вигукнув Тімоті, — після стількох років! Чому зараз?

— Це століття відкриттів та одкровень. Картин, які літають у повітрі. Звуків, які розносяться по вітру. Речей, які всі бачать. Речей, які всі чули. Десятків мільйонів мандрівників у дорозі. Виходу немає. Нас відшукали за словами, сказаними в повітря, й образами, ретрансльованими променями світла в кімнати з дітьми і їхніми батьками, тоді як Медуза з очіпком-антеною щось розповідає і вимагає покарання.

— За що?

— Ні за що. Це просто актуальне одкровення поточної години, безглузді тривоги й екскурси тижня, паніка єдиної ночі. Про них ніхто не просить, але вони сіють смерть і руйнування, а діти, а також їхні батьки сидять закляклі в арктичному заклинанні небажаних пліток та непотрібного наклепу. Неважливо. Німі говоритимуть, дурні припускатимуть, а нас просто знищать.

— Знищать… — повторила вона.

І будинок на її грудях, і сволоки над головою хлопчика затряслися, чекаючи нових поштовхів.

— Скоро почнуться повені… потопи. Приплив людей…

— Але чим ми провинилися?

— Нічим. Просто вижили, і все. І ті, хто прийдуть потопити нас, заздрять нам, нашому життю, що триває стільки століть. Оскільки ми відрізняємося, нас потрібно змити. Тсс!

І знову її ієрогліфи затряслися, і, наче корабель в бурхливому морі, зітхнуло та заскрипіло горище.

— Що можна зробити? — запитав Тімоті.

— Тікайте. Розбігайтеся в різні боки. Вони не можуть угнатися за всіма. Треба покинути Будинок до опівночі. Саме тоді вони прийдуть зі смолоскипами.

— Зі смолоскипами?

— Хіба ти не знаєш, що завжди приходять з вогнем і факелами, факелами й вогнем?

— Так. — Тімоті відчув, як ворушився його язик, приголомшений спогадом. — Я бачив це у фільмах. Бідні люди, що тікають, та люди, що біжать за ними. І смолоскипи, і вогонь.

— Що ж. Поклич сестру. Сесі повинна попередити всіх інших.

— Я вже зробила це! — долинув голос нізвідки.

— Сесі?!

— Вона разом з нами, — прохрипіла старенька.

— Так! Я все чула, — мовив голос зі сволоків, з вікон, із шаф, зі сходів наниз. — Я в кожній кімнаті, в кожній думці, в кожній голові. Там уже всі трусять комоди, пакують багаж. Задовго до опівночі Будинок спорожніє.

Невидима птиця торкнулася повік і вух Тімоті й утупилася в Неф його очима.

— І справді, ось вона Красуня, — промовила Сесі вустами Тімоті.

— Що за нісенітниці! Хотіли б почути іншу причину, чому зміниться погода і прийдуть повені? — пробурмотіла древня.

— Звісно. — Тімоті відчув, як м’яка сутність сестри притислася до його зіниць. — Розкажи нам, Неф.

— Вони ненавидять мене, тому що я — це згусток знання про смерть. Ці знання — для них прокляття, а не корисний тягар.

— Хіба можна… — почав Тімоті, а закінчила Сесі: — хіба можна пам’ятати смерть?

— О, так! Але тільки мерцям. Ви, живі — сліпці. Але ми — ті, хто пірнав у часі та переродився, як діти Землі та спадкоємці вічності, плавно дрейфуємо в піщаних річках і потоках темряви, знаємо про падіння зірок, що їх світло мільйони років падало на землю дощем і знаходило нас на плантаціях вічних душ, наче збіжжя під мармуровими шарами та барельєфними скелетами ящероптахів, котрі літають у піщанику, з розмахом крил у мільйон років і на глибині в один вдих. Ми — хранителі Часу. Ви — ті, хто ходить по землі, — знаєте тільки момент, який губите разом із вашим наступним видихом. Ви рухаєтеся і живете, тому не можете хранити. Ми — житниці темних спогадів. Наші похоронні урни,[42] де зберігаються наш вогонь і наші безмовні серця, — ще й наші криниці, глибші, ніж ви можете собі уявити; серед утрачених підземних годин, в присмерку куняють усі оповиті подихом смерті, які тільки коли-небудь траплялися, смерті, на яких людство побудувало нові оселі з плоті та кам’яні стіни, що спинаються вище й вище, навіть коли ми опускаємося все нижче й нижче. Ми збираємо. Ми мудрі в прощанні. Хіба не правда, дитино, що сорок мільярдів смертей — це велика мудрість, і ті сорок мільярдів, що лежать під землею — великий дар живим, аби вони могли жити?

— Напевно.

— Не просто напевно, дитя моє. Це точно. Я навчу, і ці знання важливі для життя, тому що лише смерть може очистити світ і відродити його наново, й це ваш солодкий тягар. І сьогодні вночі почнеться ваша робота. Зараз!

Цієї миті в центрі її золотих грудей засяяла яскрава медаль. Світло спалахнуло й охопило стелю, немов тисяча літніх бджіл, що можуть одним своїм блиском і тертям підпалити сухі балки.

Горище, здавалося, закружляло в потоці світла й тепла. Кожна дощечка, ґонтина, поперечка стогнали і розширювалися, поки Тімоті піднімав руки, захищаючись від роя, і дивився на палаючі груди Неф.

— Вогонь! — вигукнув він. — Смолоскипи?

— Так, — прошипіла стара-престара жінка. — Смолоскипи й вогонь. Нічого не залишиться. Все згорить.

Разом із цим Будинок, зведений задовго до Геттісберга та Аппоматтоксу,[43] задимівся і запалав на її пекторалі.

— Нічого не залишається! — крик Сесі донісся одночасно звідусіль, ніби світлячки та літні бджоли, що, зіштовхуючись між собою, обпалюють світлом. — Усе зникає!

Тімоті моргнув і схилився, спостерігаючи за людиною з крилами, сплячою Сесі, Невидимим Дядьком (невидимим, якщо не вважати того, що він нісся вітром крізь хмари чи хуртовини, або зграя вовків — на полях чорної пшениці, або табунець кажанів — у зраненому зигзагоподібному польоті, що намагається проковтнути Місяць) і двома десятками інших тіточок, дядьків та кузенів, котрі вже прямували дорогою геть від міста. Або ширяли в повітрі, шукаючи прихистку в деревах за безпечні милі звідси, поки безумний натовп у світлі смолоскипів тік по грудях Старої Бабусі Неф. Із вікна Тімоті бачив, як наближається справжній натовп із факелами, прямуючи до Будинку, немов потік лави, пішки, велосипедами, машинами, а їхні крики зливалися в один-єдиний рев і неслися вперед.

Як тільки Тімоті відчув, що мостини затряслися, немов шальки терезів, з яких скидають гирі, сімдесят разів по сотні фунтів, домочадці зістрибнули з ґанку. Вивільнений, розторсаний скелет Будинку ніби виріс, поки вітер пилососив спорожнілі кімнати, плескав примарними фіранками і широко розчиняв парадні двері, вітаючи смолоскипи, вогонь та оскаженілу юрбу.

— Усе зникає, — скрикнула Сесі востаннє.

Вона покинула їхні очі, вуха, тіла й уми і, повернувшись у своє тіло, побігла так легко і швидко, що її ноги не залишали слідів на траві.

Це був пік. По всьому Будинку щось відбувалося. З димоходів виривалося повітря. Дев’яносто дев’ять або цілі сто коминів одночасно зітхали і стогнали. Ґонт, здавалося, злітав з даху. Пролунало гучне зумкотіння крил. Повсюди стояв гучний плач. Усі кімнати порожніли. Посеред усього цього хвилювання, всієї цієї суєти, всього цього поспіху Тімоті почув, як Прабабуся сказала:

— Що тепер, Тімоті?

— Що?

Вона пояснила:

— За годину в будинку нікого не лишиться. Тільки ти один, і ти готуватимешся до довгої подорожі. Я хочу мандрувати з тобою. Можливо, ми не зможемо багато говорити, але перш ніж іти, в розпал усього цього, хочу поставити тобі серйозне питання: ти все ще бажаєш бути таким, як ми?

Запала довга пауза, поки Тімоті думав, а потім усе ж сказав:

— Ну…

— Говори. Я знаю, про що ти думаєш, але ти маєш сказати це сам.

— Ні, я не хочу бути таким, як ви, — врешті-решт промовив Тімоті.

— Це зародки мудрості? — промовила Прабабуся.

— Не знаю. Я просто зважив всі за і проти. Я спостерігав за всіма вами і вирішив, що, можливо, хочу пожити так, як завжди жили люди. Хочу знати, ким народивсь, і думаю: я повинен прийняти той факт, що моя смерть невідворотна. Але, спостерігаючи за вами, бачачи вас усіх, я розумію, що всі ці довгі роки життя нічого не змінили.

— Ти про що? — запитала Тисячу-Раз-Прабабуся.

Пронісся сильний вітер, полетіли іскри, обпаливши її сухий саван.

— Ну, хіба усі ви щасливі? Навряд чи. І мені через це дуже сумно. Іноді вночі я прокидаюся і плачу, бо розумію, що у вас є весь цей час, усі ці роки, але, здається, не так уже й багато щастя на цьому шляху.

— О так, Час — це тяжкий тягар. Ми дуже багато знаємо і занадто багато пам’ятаємо. Ми справді живемо занадто довго. Найкраще, Тімоті, в твоїй новій мудрості — це зажити на повну, насолоджуватися кожною миттю, і потім, через багато-багато років, лягти на смертному одрі, щасливо усвідомлюючи, що не згаяв ні один момент, ні однієї години, ні одного року свого життя, і що вся Сім’я тебе дуже любить. А тепер давай готуватися до від’їзду, — прохрипів голос старої Неф.

— Ти будеш моїм рятівником, дитя. Бери мене і неси.

— Не можу! — вигукнув Тімоті.

— Я легка, наче зернинка кульбаби і пух чортополоху. Твоє дихання підніме мене, а твоє серцебиття підживить. Бігом!

Так воно і сталося. Один видих, один дотик його рук — і загорнутий в папір дарунок, який існував задовго до Спасителів і того, як розступилося Червоне море, піднявся в повітря. Бачачи, що йому під силу нести цей згорток снів та кісток, Тімоті заплакав і побіг.

У вихорі крил і шаликів духовної ілюмінації швидкий плин темних хмар над долинами в сум’ятті засмоктував усе навколо так сильно, що всі димоходи, дев’яносто дев’ять чи ціла сотня, видихнули, скрикнули і випустили величезний потік сажі та вітру з Гебридських островів, і повітря з далеких островів Драй-Тортугас, і циклон із хтозна-де-Канзасу. Це виверження тропічного, а потім арктичного вулкана разом ударило в хмари й розбило їх, перетворивши на зливу, потім у стіну проливного дощу, а потім — на Всесвітній потоп, який погасив вогонь та оголив почорнілий Будинок, наполовину руїну.

І поки Будинок громили й топили, злива так остудила лють натовпу, що той відсахнувся і раптом розбрівся невеликими групками по домівках, залишивши буревію одмивати фасад порожньої шкаралупи оселі, де вціліли лише один найбільший камін і димохід, який голосно прочищав горло в напрямку, де загадковим чином майже на волосині зависло горище, підтримуване лише декількома колодами і сонним диханням.

Там лежала Сесі, тихо посміхаючись, подаючи знаки тисячі членів Сім’ї, куди летіти, де бродити, де дозволити вітру себе підняти, дозволити землі себе притягнути, будучи листочком, павутинкою, відбитком копита, безвустою посмішкою, іклом без пащеки, шкурою без кісток, туманним саваном на світанку, будучи душами, невидимими з димарів; всі прислухалися й писали. Вам на схід, а вам — на захід, гніздуйтесь на деревах, спочивайте на луговій траві, літайте до небес із жайворонками, бігайте із собаками в упряжках, муркотіть разом із кішками, ховайтеся у відрах для колодязів, не залишайте на фермерських постелях і подушках відбитків, прокидайтеся на світанку з колібрі, затишно роїться з бджолами надвечір, пишіть-пишіть-записуйте!

Останні краплі дощу достоту змили обвуглені руїни, і залишилися тільки тліючий димок та половина Будинку з половиною серця й половиною легень, і Сесі, компас до їх сонних мандрівок, що вічно сигналізує про їх шалені прагнення.

Всі й кожен у потоці снів, хто відправився в далекі села, ліси й на ферми, і Мати з Батьком разом із ними в заметілі шепоту й молитов, прощалися та обіцяли повернутися наступного року, щоб знову знайти та обійняти покинутого сина. «Прощай, бувайте, о так, до зустрічі», — кричали їхні все слабші голоси. Потім настала тиша, як не рахувати Сесі, котра знову манила їх до себе попрощатися.

І все це Тімоті почув та зі сльозами на очах зрозумів.

За милю від Будинку, який тепер світився іскрами і димом згарища, на фоні чого тьмяніло небо й туманився місяць, Тімоті зупинився під деревом, де багато хто з його кузенів і, можливо, Сесі хвильку перед тим переводили дух. Незабаром поруч загальмувала хитка таратайка, і фермер поглядав то на далеке полум’я, то на дитя під деревом.

— А що це таке? — він кивнув носом на палаючий Будинок.

— Хотів би я знати, — сказав Тімоті.

— Що ти несеш, хлопче?

Чоловік хмуро подивився на довгий згорток під пахвою у Тімоті.

— Збираю тут, — відповів Тімоті. — Старі газети. Комікси. Старі журнали. Деякі, хай їм грець, ще давніші «Ковбоїв Рузвельта»[44] і битви за Булл-Ран.[45] Сміття і мотлох. — Згорток під пахвою зашелестів на нічному вітрі. — Відмінне сміття, шикарний мотлох.

— Як і я колись. — Фермер тихенько розсміявся. — Але то колись. Тебе підвезти?

Тімоті кивнув. Він озирнувся на будинок і побачив іскри, схожі на світлячків, що летять у нічне небо.

— Залазь.

І вони поїхали.