Із праху посталі

Розділ 15 Дядько Ейнар

— Це ж займе лише хвилинку, — наполягала миловидна дружина дядька Ейнара.

— Я відмовляюся, — сказав він, — і для мене це займе лише секунду!

— Я гарувала від досвіта, — провадила вона своє. — А ти палець об палець не вдариш, щоби мені допомогти? Збирається на дощ!

— То хай собі збирається, — він підвищив голос, — я не хочу, щоби мене торохнула блискавка через твоє прання.

— Ти ж можеш це зробити граючись, я й оком не встигну кліпнути! — мовила дружина.

— Повторюю ще раз: я відмовляюся. — Широкі, немовби парусинові крила дядька Ейнара нервово й обурено зумкотіли за його спиною.

Вона тицьнула йому тонкий шнурок, на який були прищеплені зо дві дюжини щойно випраних речей. Він з огидою покрутив його.

— Ось до чого я докотився, — ображено бубонів собі під ніс Ейнар, — ось до чого, ось до чого, ось до чого!

Після довгих днів і тижнів пошуків серед вітрів, огляду земель і занедбаних ферм Сесі врешті знайшла покинуту ферму та спорожнілий будинок. Вона й відправила його сюди довгим транзитом, щоби він міг знайти дружину і прихисток від світу, котрий більше не вірив у них. І так він застряг тут.

— Не плач, бо ще більше намочиш прання, — сказала дружина. — Нумо злітай і просуши його. Уже за мить все скінчиться.

— Просуши його, — перекривив він жінку глухим і глибоко ображеним голосом. — Байдуже, чи рине злива, чи гряне грім!

— Якби сьогодні було сонячно і погожо, мені б і на думку не спало про таке тебе просити, — розважливо заперечила вона. — А так, якщо ти не допоможеш, то вся моя праця буде дарма. Хіба що, я спробую розвісити в домі…

Це спрацювало. Якщо він щось і ненавидів, то це те, коли прання гірляндами, стягами звисало по кімнатах, і тоді йому доводилося плазувати, щоб дістатися куди-небудь. Дядько Ейнар змахнув своїми величезними крилами.

— Тільки не далі загорожі! — промовив він.

— Гаразд! — закричала вона.

Вихор… і він злетів угору, зголоднілі за небом крила наче смакували повітря, як він з ревом уже промайнув над своїм фермерським обійстям, а за ним у повітрянім гуготінні та вилясках крил туго випинався шнурок із пранням, що висихало на льоту.

— Лови!

Через хвилину він повернувся і розклав одяг, сухий, як свіжа пшениця, на покривала, які дружина заздалегідь розстелила на землі.

— Красно дякую! — крикнула вона.

— Гех, — вигукнув він і гайнув під яблуню думати свої думи.

Прегарні, шовковисті крила дядька Ейнара звисали позаду нього, наче синьо-зелені вітрила. Коли він чхав чи робив різкий рух, вони дзумкотіли і шурхотіли за спиною.

Чи ненавидів він свої крила? Радше, навпаки! Замолоду він цілісінькими ночами літав. Адже ночі для окрилених — золота пора. День іде — біду веде, так було і так буде. Але ночі! О ночі! По ночах він ширяв над островами хмар і теплими небесними морями. Жодних тобі небезпек! Це було шляхетне, повнокровне ширяння, сповнене радісного збудження.

Але тепер він не міг літати вночі.

Дорогою сюди, на цю трикляту, нещасну ферму, він випив занадто багато червоного вина. «Усе буде добре», — п’яненько бурмотів він сам до себе, пролітаючи під світанковими зорями, над заколиханими місяцем пагорбами. Аж раптом — наче грім з ясного неба — Божа або Вселенська блискавка! Високовольтна опора, невидима до останньої секунди на тлі темної ночі.

Ніби качка у сильці! Страхітне шкварчання! Обличчя враз почорніло від блакитного дугового розряду. Надривно змахнувши крильми, він метнувся назад, вириваючись із дротяних тенет, і гримнув додолу.

На осяяну місяцем галявину Ейнар упав з таким шумом, наче з небес звалився здоровецький телефонний довідник.

Наступного дня він прокинувся ні світ ні зоря, його промоклі від роси крила дико тремтіли. Було ще темно. Блідавий світанок лише почав бинтувати схід. Незабаром бинт закривавиться, і тоді буде вже не до польотів. Нічого не залишалося, як знайти прихисток десь у лісі та перечекати у хащах день, поки нова ніч не вивільнить його крила.

Ось так його і знайшла майбутня дружина.

Цього дня, який видався занадто теплим, досить молода Брунілла Векслі шукала корову, що десь заблукала. В одній руці жінка несла срібну дійницю і, продираючись крізь хащі, прохала свою згубу або повертатися додому, або показатися їй на очі, щоби вона могла її подоїти. Той факт, що корова і так повернеться додому, коли вим’я обважніє, не цікавив Бруніллу Векслі. Для неї це була чудова нагода поблукати лісом, поздувати пух із чортополоху, пожувати бадилинку; цим Брунілла і займалася, коли наткнулася на дядька Ейнара.

Він спав собі біля куща і скидався на звичайного чоловіка під зеленим наметом.

— Ой! — вигукнула схвильована Брунілла. — Чоловік! У наметі!

Дядько Ейнар прокинувся. Намет позаду нього розпустився, наче велике зелене віяло.

— Ой! — вигукнула Брунілла, шукачка корови. — Чоловік! Із крилами! Так, так, нарешті. Сесі казала, що пришле вас! Ви — Ейнар, так?!

Побачити чоловіка з крилами — справжня дивовижа, і жінка неабияк пишалася собою. Вона заговорила до нього, і вже за якусь годину вони були друзями-нерозлийвода, а через дві вона майже забула про крила.

— Я помітила, що ви трохи покалічилися, — сказала вона. — Особливо кепські справи із правим крилом. Дозвольте мені підлікувати його. В будь-якому разі у такому стані вам летіти важко. Сесі говорила вам, що я живу одна з дітьми? Я свого роду астролог, дуже особливий та дивний, майже що душевнохворий. Та й, самі бачите, не дуже вдалася на вроду.

Останнє він наполегливо заперечив, заявивши, що краса фізична для нього нічого не важить. А потому запитав, чи не боїться вона його.

— Я радше заздрю… — відповіла вона. — А можна мені…?

І Брунілла з білою заздрістю погладила великі, зелені, перетинчасті крила Ейнара. Він здригнувся від доторку й прикусив язик.

Тож Ейнар прийняв запрошення, але винятково заради обіцяних ліків та мазей, що мали би залікувати крило. О Господи, а який опік — через усе обличчя, трохи нижче очей!

— Це ще щастя, що ви не осліпли! — сказала вона. — А як це все трапилося?

— Я кинув виклик небесам! — почав він, і тут вони зауважили, що опинилися на фермі, що не відводячи одне від одного очей, непомітно пройшли цілу милю.

Минув день, а тоді другий, а тоді він попрощався з нею біля дверей — мовляв, йому треба йти, — подякувавши за все. Зрештою, Сесі хотіла, щоб він познайомився ще й із багатьма іншими потенційними дружинами з далеких країн, перш ніж вирішить, де йому слід скласти крила й осісти.

Сутеніло, а йому потрібно було перелетіти ще багато миль до наступної ферми.

— Дякую і на все добре, — сказав він, але щойно у присмерку змахнув крилами, як врізався у клен.

— Ой! — вигукнула вона і кинулася до непритомного тіла.

На цьому й усе. Коли дядько Ейнар через годину отямився, то вже знав, що відтепер ніколи не зможе літати у темряві. Він утратив своє тонке відчуття ночі. Його «крилата» телепатія, що завжди попереджала, де на шляху трапляться вежі, дерева чи електричні дроти, які перепинають дорогу, його гострий зір і чутливість, що вели крізь лабіринти скель, ущелин і хвойних лісів, — усе пропало. І навіть далекий голос Сесі ніяк не допомагав. Той блакитний спалах струму обпалив його обличчя, стер його надчуття, можливо, назавжди.

— І як… — жалібно поскаржився він, — як я тепер повернуся в Європу? Якщо я коли-небудь захочу туди полетіти.

— Ox, — тільки й відповіла Брунілла Векслі, потупившись у підлогу. — Та кому ж потрібна ця Європа?

Так вони й побралися. Церемонія була короткою, хоча вона була дещо темною і здалася дивною для Брунілли, але закінчилася добре. Дядько Ейнар стояв поруч зі своєю нареченою і думав про те, що не наважиться повернутись у Європу вдень, а це був єдиний час, коли він тепер міг спокійно літати, хоча й боячись, що його помітять і підстрелять. Але тримаючи Бруніллу за руку, він відчув, як Європа втрачає для нього свою привабливість.

Однак для того, щоб просто злетіти чи приземлитись, йому навіть не потрібен був хороший зір. Тому не було нічого дивовижного в тому, що у свою весільну ніч Ейнар взяв Бруніллу на руки, і вони разом злетіли у небеса.

Фермер, котрий проживав миль за п’ять від них, глянув і запримітив слабку заграву світіння та почув потріскування.

— Зірниця, — зметикував він.

Вони повернулася лише над ранок, щойно зійшла роса.

Сімейне життя вдалося. Вона дуже ним пишалася, а думка про те, що вона є єдиною на цілий світ жінкою, одруженою із крилатим чоловіком, надихала її.

«Хто ще може таким похвалитися?» — бувало, запитувала вона своє люстерко. «А ніхто!» — не барилося воно з відповіддю.

А він, своєю чергою, відкрив для себе, що за її зовнішністю крилися виняткова доброта, лагідність і розуміння. Він підлаштувався під неї, змінив свої кулінарні вподобання, намагався не розмахувати крилами у домі, щоб не побити посуд і лампи. Та й режим сну змінився, тому що ночі тепер не годилися для польотів. Вона навзаєм пристосувала стільці так, щоб його крилам було зручно, а говорила вона саме ті слова, за які він її кохав.

— Усі ми живемо в коконах, кожен у власному, — якось сказала вона. — Я зовсім не показна. Але одного дня я покину свій кокон і розправлю крила, такі ж самі прекрасні, як і твої.

— Ти вже давно його покинула, — сказав він.

Вона замислилась і погодилася:

— Твоя правда… і я навіть знаю, коли це трапилося. Тоді, коли у лісових хащах я шукала корову, а знайшла намет!

Вони обоє розсміялися. І в такі моменти її прихована краса проривалась із миршавої оболонки, як осяяний меч, що вихоплюється із піхов.

Що ж до дітей, які залишилися без батька, — трьох хлопчиків і дівчинки, то в них було стільки енергії, що часом здавалося — вони теж із крилатих. У спекотні літні дні вони вискакували, як гриби, просили дядька Ейнара посидіти з ними під яблунею, обмахуючи їх прохолодними крилами і розповідаючи дивовижні, осяяні зорями казки про юність і його небесні подорожі. Тож він оповідав їм про вітри й острови хмар, про те, як тане у роті зірка чи яке смаковите високогірне повітря, і про те, як бути камінчиком, що летить сторчголов з Евересту, а в останню мить, майже торкнувшись вічних снігів, розквітає зеленою квіткою, розправивши крила, немов пелюстки.

Отаким було його сімейне життя.

І сьогодні сидить дядько Ейнар під тим самим деревом, понурий і злий. Не тому, що йому так подобається, а тому, що навіть через стільки літ його нічне надчуття так і не повернулося до нього. Тож він і сидить у скорботі, наче літній зелений парасоль, покинутий, забутий наприкінці сезону безтурботними відпочивальниками, котрі раніше шукали прихистку в його затінку. Невже йому судилося довіку отут нидіти, боятися злетіти? Невже він приречений лише слугувати сушкою для прання дружині чи віялом для дітей у спекотний серпневий день? О боги! Тільки вдумайтесь!

Єдиною його роботою завше було виконувати доручення Сім’ї, літаючи швидше від урагану, стрімкіше від телеграфу. Він бумерангом проносився над пагорбами і долинами, а приземлявся, як пух.

А тепер? Як гірко! Крила здригнулися за його спиною.

— Татусю, обмахни нас крильцями, — сказала його маленька донечка.

Діти стояли, дивлячись на його похмуре обличчя.

— Ні, — відповів він.

— Помахай крильми, тату, — попросив названий син.

— День сьогодні прохолодний, скоро піде дощ, — відказав дядько Ейнар.

— Дме вітерець, таточку. І вітерець забирає хмарки, — сказав другий, найменшенький синочок.

— Підеш подивитися на нас, тату?

— Ану давайте біжіть пограйтеся, — сказав Ейнар. — Дайте таткові подумати!

Він знову думав про старі добрі небеса, нічні небеса, хмарні небеса, про усілякі небеса, які тільки можуть бути. Невже його доля тепер валандатися над пасовищами, боячись, що хто-небудь побачить, як він ламає крило об силосну вежу або врізається у живопліт? Тьфу!

— Татусю, ходи подивишся на нас! — покликала дівчинка.

— Ми йдемо на пагорб, — сказав один хлопчик. — І там будуть діти з міста.

Дядько Ейнар похрустів кісточками пальців.

— А що за пагорб?

— Та ж Пагорб Повітряних Зміїв, звичайно! — закричали вони хором.

Тепер він поглянув на них.

Кожен із них тримав великого паперового змія, їхні обличчя вкрилися потом, а личка аж світилися захватом. У своїх маленьких пальчиках вони тримали клубочки білих мотузок. А з червоних, блакитних, жовтих і зелених зміїв звисали хвости із бавовняних і шовкових стрічок.

— Ми будемо запускати наших зміїв! Ходімо, подивишся?

— Ні, — відповів він. — Мене хтось побачить.

— Ти можеш заховатися в лісі та дивитися звідти. Нам дуже хочеться, щоб ти подивився.

— На повітряних зміїв? — здивувався Ейнар.

— Ми самі зробили своїх зміїв! Бо знаємо, як робити!

— Звідки ви знаєте?

— Ти — наш тато, — знову вигукнули вони хором, — саме тому і знаємо!

Він уважно подивився на кожного з дітей.

— Свято повітряних зміїв, кажете?

— Так, тату!

— І я виграю! — закричала донечка.

— Ні, я! — заперечили хлопці. — Я, я!

— Хай йому всячина! — вигукнув дядько Ейнар, підстрибнувши високо у повітря, і крила його задзвеніли, наче литаври. — Дітки! Дітки, я дуже-дуже люблю вас!

— Що? Тату, що трапилося? — Діти відступили.

— Нічого! — проспівав Ейнар. Він щонайширше випростав свої крила, зібрався з духом. Бумммц! Крила вдарили, наче барабанні тарілки! Від сильного вихору діти попадали на землю. — Дійшло! До мене дійшло! Я знову вільний! Наче іскра в комині! Наче пір’їна на вітрі! Брунілло! — Ейнар позирнув на дім, звідки на поклик з’явилася його дружина. — Я вільний! — закричав він, звівшись навшпиньки, розчервонілий, високий. — Чуєш? Мені не потрібна ніч! Тепер я можу літати вдень! Мені не потрібна ніч! Я літатиму кожного дня, будь-якого дня, віднині й довіку! І ніхто не помітить мене, і ніхто не підстрелить, і, і… Але ж, Господи, я гаю час на балачки! Поглянь!

І поки всі рідні зачудовано на нього дивилися, він відірвав першому-ліпшому змієві хвоста, прив’язав його собі ззаду до пояса, схопив мотузку, один її кінець затиснув у зубах, а інший тицьнув комусь із дітей, і шугонув високо-високо у небеса, в обійми вітру!

Через галявини, поміж ферми, попускаючи мотузок у світле денне небо, торжествуючи і спотикаючись, бігли його донечка і синочки, а Брунілла стояла на ґанку, посміхалась і махала рукою, знаючи, що відтепер її сім’я буде бігати і навіть літати від радості.

Щойно діти добралися до Пагорба Повітряних Зміїв, як усі троє зупинились, тримаючи мотузку нетерплячими та завзятими пальцями, і кожен намагався посмикати, підтягнути, скерувати змія.

Уся міська дітлашня теж прибігла зі своїми паперовими зміями, щоби запустити їх із вітром.

І тут вони побачили велетенського зеленого змія, що ширяв і пірнав у небесах, і навперебій закричали:

— Ого, який змій! Ого-го-го! Якби тільки в мене був таких! Який змій! Де ви його взяли?

— Наш тато зробив! — хором вигукнули шляхетна донька і двоє чудових синів, і тріумфально смикнули мотузку, так що зумкотливий, грімкий змій у небесах пірнув та злинув ще вище й завис упоперек хмари великим магічним знаком оклику!