Із праху посталі

Розділ 22 Той, хто пам’ятає

Довгий час, багато днів, а потім і тижнів, над містом було порожньо. Вряди-годи, коли йшли дощі й ударяла блискавка, від обвуглених мостин, що провалилися в підвал, і від розбитого винного льоху, й від горищних балок, що обвалилися чорними кістяком, поховавши запаси вин, піднімався легкий димок. Коли він розсіювався, то завісами і хмарами здіймався пил. У його кружлянні поставали спогади про Будинок, вони миготіли і зникали, як раптові сновидіння, та згодом припинялися.

Минув час, і молодий чоловік прийшов по дорозі, наче виринув зі сну або випірнув із тихим припливом спокійного моря, щоб опинитися в незнайомій місцині перед покинутим, немовбито знайомим йому Будинком, але не настільки, аби пам’ятати, що саме в ньому колись було.

Вітер питально заворушився у порожніх деревах.

Молодик уважно вислухав і відповів:

— Том. Я — Том. Ти мене знаєш? Ти мене пам’ятаєш?

Гілки дерева затремтіли від спогадів.

— Ти зараз тут? — перепитав він.

— Майже, — донісся у відповідь шепіт. — І так. І ні.

Тіні заворушилися.

Парадні двері Будинку скрипнули та повільно прочинилися. Том підійшов до сходів наверх.

У центрі з комина віяло менш-більш доброю погодою.

— Якщо я ввійду і почекаю, то що тоді? — запитав він, спостерігаючи за величезним фасадом безмовного Будинку в очікуванні відповіді.

Вхідні двері погойдувалися на завісах. Деякі шибки тихенько двигтіли в рамах, віддзеркалюючи перші сутінкові зорі.

Чув, але не вловлював шепотіння у цих звуках.

— Заходь. Зажди.

Том поставив ногу на нижню сходинку і завагався.

Дошки Будинку ніби відсувалися від нього, неначе заманювали.

Він зробив іще крок.

— Не знаю. Що? Кого я шукаю?

Тиша. Будинок застиг в очікуванні. У деревах ждав вітерець.

— Енн? Це ти? Але ж, звісно, ні. Вона давно поїхала далеко звідси. То була інша. Я майже згадав її ім’я. Як же?..

Дошки Будинку застогнали від нетерпіння. Він піднявся на третю сходинку, а потім до самого верху, де став перед настіж розчиненими дверима, куди вривався вітер, перехоплюючи подих і засмоктуючи всередину. Але Том стояв нерухомо, із заплющеними очима, намагаючись розгледіти обличчя тіні проти повік.

«Я майже згадав це ім’я», — подумав він.

— Заходь. Заходь.

Том увійшов у двері.

Майже миттєво Будинок провалився на чверть дюйма, ніби на нього опустилася ніч або над дахом високого горища нависла хмара.

Там, нагорі, хтось снив, дрімаючи во плоті.

— Хто там? — тихо покликав він. — Де ти?

Курява на горищі піднялася й опустилася в тіні.

— О, так, так! — сказав він нарешті. — Тепер згадав. Твоє благословенне ім’я.

Том пішов до сходів, що вели наверх, на горище Будинку, залите місячним світлом.

Перевів дух.

— Сесі, — кінець-кінцем прорік він.

Будинок затремтів.

Місячне світло осяяло сходи.

Він піднявся.

— Сесі, — сказав Том востаннє.

Вхідні двері дуже повільно прочинилися, потім ковзнули і так само тихо зачинилися за ним.