Із праху посталі

Розділ 20 Мандрівниця

Батько заглянув у кімнату Сесі на горищі перед самим світанком. Дівчина спокійно лежала на річищах піску. Він осудливо похитав головою.

— Якщо ти мені поясниш, яка користь з отого її лежання, — почав він, — то я обіцяю з’їсти крепове оббиття з вікон на веранді. Уночі вона спить, снідає, а потім знову цілий день спить.

— Що ти! Ми без неї наче без рук, — запевнила Мама, ведучи Тата вниз коридором, подалі від сонної і блідої Сесі. — Вона ж бо приносить нашій Сім’ї найбільшу користь. А що корисного від твоїх братів, які взагалі цілими днями сплять і нічого не роблять?

Вони спустилися вниз крізь пахощі чорних свічок та шепіт чорного крепу на поручнях.

— Ти ж знаєш: ми працюємо по ночах, — сказав він, — і нічого не вдієш з тим, що ми, як ти любиш прибалакувати, дещо старомодні.

— Звичайно, в цьому немає нічого поганого. Не можуть же всі у Сім’ї бути сучасними. — Дружина відчинила двері у підвал, і вони разом ступили в безпросвітну темряву. — Тільки подумай, як тобі пощастило, що я взагалі можу не спати! Уяви, якби ти одружився із якоюсь сонею, котра спить по ночах — що б то за шлюб був! Кожен був би полишений сам на себе. Всі ми ненормальні. Так вже влаштована Сім’я. Інколи з’являється хтось такий, як Сесі — весь у собі; є такі, як дядько Ейнар — крилаті; крім того, ми маємо Тімоті — спокійного і по-людськи нормального. Відтак є такі, як ти, котрі відсипаються вдень. І такі, як я, котрі все своє життя не сплять. То чому ж тобі так важко збагнути Сесі? Вона допомагає мені мільйони разів упродовж дня. Сесі загляне у голову бакалійника, і я вже знаю, чим він торгує. Вона прокрадається у свідомість м’ясника, щоб дізнатися, чи залишилася в нього ще добра вирізка. Вона попереджає мене про пліткарок, котрі хотіли навідати мене і прогалакати півдня. Вона сповнена польотами, ніби гранат зернятками!

Вони зупинилися у підвалі біля великої порожньої труни із червоного дерева. Батько влігся у неї.

— Вона могла би приносити трохи більше користі… — промовив він. — Мені доведеться попросити її знайти справжню справу.

— Бери спи. Обмізкуй це, — відповіла Мати. — Можливо, до заходу сонця ще зміниш свою думку.

І вона взялася закривати кришку його труни.

— Гаразд, — замислено відповів він.

— На добранок, любий! — сказала вона.

— На добранок! — приглушено долинуло із закритої труни.

Зійшло сонце. Вона поспішила нагору.

Сесі прокинулася від глибокого сну.

Вона глянула на реальність і зрозуміла, що її фантастичний та особливий світ — це саме той світ, котрий їй до вподоби, котрого вона потребує. Тьмяні обриси сухого пустельного горища були знайомі, як і звуки внизу Будинку — на заході сонця він сповнений метушні, галасу і зумкотіння крил, але зараз, коли сонце з’явилося на обрії, тут було спокійно і панувала мертва тиша звичайного світу. Сонце нерухомо стояло в небі, а єгипетські піски, які були її ложем сновидінь, тільки й чекали, щоб таємнича рука її думки накреслила на них карту мандрівок.

Сесі відчувала й розуміла все це, тож із посмішкою сновидиці поклала свою голівку на подушку довгого й прекрасного волосся, щоб знову спати і бачити сни, а в цих снах…

Вона вирушила у мандрівку.

Її свідомість висковзнула із кімнати, пронеслася над квітучим подвір’ям, полями, зеленими схилами, майнула над давніми і сонними вуличками міста, й, обійнявшись із вітром, прошмигнула над мокрим яром. Отак вона літатиме й блукатиме цілий день. Її свідомість проникатиме у собак, щоб посидіти, настовбурчивши шерсть, поласувати соковитими кісточками, обнюхати скрізь, аби чути все так, як тільки чують собаки, щоб бігти, вишкіряючись, як можуть тільки собаки. Це було більше ніж телепатія — вона вселялася в одне тіло, а виринала з іншого. Вона проникала у лінивих котів, старих дів, дівчаток, котрі бавляться у класики, коханців на ранковому ложі, у маленький рожевий затуманений мозок ще не народжених малюків.

Куди ж вирушити сьогодні?

Вона вирішила.

І відразу ж майнула!

Цієї ж миті внизу в мовчазний Будинок увірвалася лють божевілля. Це був чоловік — божевільний дядько з такою репутацією, що вся Сім’я боялася його і трималася подалі. Ще в часи трансильванських воєн дядько був божевільним лордом жахливого маєтку, він насаджував своїх ворогів на палі, пронизуючи їх нутрощі, й зоставляв їх так, у жахливих муках, благати про смерть. Цей дядько, Йоан Лютий, прибув із темної південної Європи кілька місяців тому, але вже зрозумів, що тут немає місця його прогнилій особистості та його жахливому минулому. Сім’я була дивною, можливо, навіть екстравагантною і в певній мірі гротескною, але в неї не було нічого спільного з цією скверною, з цим всесвітнім недугом, з цим повселюдним мором з налитими кров’ю очима, гострими, як бритва, зубами, пазуристими кігтями і голосом мільйонів закатованих душ.

Коли цей божевільний увірвався у полуденну тишу Будинку, в ньому вартували лише Тімоті та Мама, інші ж спали, ховаючись від сонця. Йоан Лютий відштовхнув їх обох з дороги і влетів нагору з хижими криками, розбурхав сплячі піски навколо Сесі та здійняв бурю у супокійній Сахарі.

— Дідько! — вигукнув він. — Вона тут? Я запізнився?

— Ану відійди від ліжка! — звеліла похмура Мати, піднявшись на горище. Тімоті намагався триматися поруч неї. — Ти що, осліп? Вона полетіла й може по кілька днів не повертатись.

Йоан Лютий, Несправедливий шпурнув ногою пісок навколо сплячої дівчини. Він схопив її зап’ясток, силкуючись намацати ледь уловимий пульс.

— Прокляття! — знову заволав він. — Поклич її. Вона потрібна мені!

— Ти чув, що я сказала! — мати різко подалася вперед. — Її чіпати не можна. Сесі повинна лежати так, як вона лежить.

Дядько Йоан повернув голову. Його витягнуте, жорстоке, подзьобане віспинами обличчя розчервонілося.

— Куди вона пішла? Я мушу її знайти!

Мама спокійно відповіла:

— Ти можеш знайти її у дитині, котра біжить стежкою в яру. Або можеш упізнати її в річковому ракові, що дивиться на тебе з-під каменя у струмку. Вона може грати у шахи в сквері, що навпроти міської управи, забравшись у голову якогось старого. — Губи матері викривилися в посмішці. — Вона може зараз перебувати навіть у мені, дивиться оце на тебе, сміється і не зізнається в цьому. А ти і не здогадуєшся про це. Розмовляє моїми устами, потайки насміхається.

— Чому… — він вайлувато розвернувся усім тілом. — Якби я тільки припустив…

Мама спокійним тоном продовжила:

— Звісно, вона зараз не в мені. А навіть якби була, ніхто би не міг про це знати напевне. — В її очах виблискувала майже неприхована злість. — Що тобі від неї треба?

Йоан прислухався до далекого бамкання дзвона. Він сердито затряс головою.

— Щось… усередині мене… — Він затнувся. Нагнувся над теплим, непорушним тілом. — Сесі! Вернися, чуєш? Ти можеш повернутися, якщо захочеш!

За ослоненими від сонця вікнами лагідно дмухав вітерець. Під спокійними руками Сесі пливли піски. Далекий дзвін знову забамкав, і дядько прислухався до того далекого-далекого дрімотного літнього відлуння.

— У мене до неї справа. Останній місяць мене навідують жахливі думки. Я навіть збирався вирушити поїздом у велике місто, щоби поговорити із психіатром, але він би не допоміг. Я знаю, що Сесі може вигнати всі мої страхи. Вона єдина, хто може вичистити увесь бруд і павутиння та оновити мене. Розумієш? Вона мусить мені допомогти!

— І це після всього, що ти накоїв Сім’ї? — промовила Мати.

— Я нічого не накоїв!

— Коли в нас тут не було місця, коли Будинок був переповнений, ти прокляв нас…

— Ви завжди мене ненавиділи!

— Можливо, ми боялися тебе. У тебе жахлива історія.

— Немає причин відмовляти мені!

— Та ні, є багато причин. І все-таки, якби у нас була кімната…

— Брехня. Брехня!

— Сесі тобі не допоможе. Сім’я цього не схвалить.

— Чорти б узяли цю Сім’ю!

— Це саме ти прокляв нас. Дехто зник за останній місяць після того, як ми тобі відмовили. Ти багато патякаєш у місті. Коли вони за нами прийдуть — лише питання часу.

— А таки прийдуть! Варто мені випити, як у мене розв’язується язик. Якщо ти не допоможеш, я можу випити трохи більше. Прокляті дзвони! Сесі може їх заспокоїти.

— Ці дзвони, — сказала Мама. — Коли вони почали дзвонити? Як давно ти їх чуєш?

— Як давно? — Він замовк і закотив очі, немов хотів щось побачити. — 3 тих пір, як ви мене спровадили. З тих пір, як я пішов і… — він завмер.

— Багато пиячив і базікав зайвого, і накликав ворожі вітри на наш Будинок?

— Нічого такого я не робив!

— Це написано у тебе на обличчі. Ти говориш одне, а в той же час погрожуєш іншим.

— Тоді слухай, — проказав Йоан Лютий. — Слухай і ти, мандрівнице. — Він витріщився на Сесі. — Якщо ти не повернешся сьогодні до заходу сонця, щоб прочистити мені мізки і привести до тями, то я…

— У тебе є список усіх душ нашої Сім’ї, ти його проглянеш і потім сп’яну всім його оприлюдниш?

— Ти це сказала, не я.

Він зупинився, заплющив очі. Далекий дзвін, святий, святий дзвін пролунав знову. Він дзвонив, дзвонив і дзвонив.

Він закричав, перекриваючи звук:

— Ти чула, що я сказав!

Дядько оскаженіло вилетів з горища.

Важкі черевики загуркотіли вниз по сходах. Коли шум стих, бліда жінка повернулась і спокійно подивилася на сплячу.

— Сесі, — тихо покликав вона. — Повертайся додому!

У відповідь — тільки мовчання. Сесі лежала незворушно, а Мама чекала.

Йоан Лютий, Несправедливий ішов свіжим широким передмістям, а тоді — вуличками міста, вишукуючи Сесі у кожній дитині, що облизувала морозиво, і в кожній маленькій білій собачці, що, перебираючи лапками, поспішала у своїх собачих справах у жадане нікуди.

Дядько Йоан зупинився, обтер обличчя носовою хустинкою. «Мені страшно, — подумав він. — Дуже страшно».

Він бачив угорі морзянку пташок, нанизаних крапками-тире на телефонних дротах. А може, Сесі також там, щебечучи і чистячи пір’ячко, насмішкувато спостерігає за ним чорними намистинами пташиних очей?

Десь звіддаля, неначе з долини дрімотного недільного ранку, до дядька Йоана знову долинув подзвін. Світ перед очима померк. І тільки бліді, спотворені мукою обличчя пропливали у суцільній темряві перед його внутрішнім зором.

— Сесі! — щосили закричав він, звертаючись до всього, що було довкола. — Я знаю, що ти можеш мені допомогти! Трусони мене! Як дерево!

Зупинившись, щоб перемовитися кількома словами з індіанцем, що торгував сигарами, дядько Йоан несамовито хитнув головою.

А якщо він ніколи не знайде Сесі? А якщо вітри занесли її аж в Елґін? Хіба вона не полюбляє найбільше гаяти час там, у притулку для божевільних, проникаючи у їхні голови, граючись їхніми думками, наче конфеті?

Десь там, у спекотній пообідній далині, відлунював гучний металевий свист — пара клубилася, коли потяг проносився через низові естакади, над прохолодними річками, через кукурудзяні поля, входячи у тунелі, як палець у наперсток, пірнаючи під мерехтливі горішні арки. Джон перелякано завмер. А якщо Сесі саме зараз у голові машиніста? Вона полюбляла водити ці машини-монстри. Любила смикати за шнурок, аж поки потяг не починав свистіти, тривожачи сонну ніч чи дрімотливе літнє пообіддя.

Він ішов тінистою вуличкою. Раптом йому здалося, наче краєм ока він побачив стару — зморщену, як засушений інжир, голу, як зернятко чортополоху. Вона наче пливла поміж гіллям глоду із встромленим у груди кедровим кілком. Щось скрикнуло і врізалось у його голову. Чорний дрізд, висмикнувши пасмо дядькового волосся, стрімко злітав у небо.

— Дідько!

Він бачив, як дрізд, кружляючи над ним, чекав наступного шансу.

Почув зумкотіння крил.

Підстрибнув, схопив.

Вона у нього! Пташка билась у його руках.

— Сесі! — гукнув він до переляканої чорної пташини, що опинилась у клітці його рук. — Я тебе вб’ю, Сесі, якщо ти мені не допоможеш!

Пташка запищала.

Пальці рук стислися міцніше, ще міцніше!

Він пішов геть, не озираючись на те місце, де кинув мертве створіння.

Дядько Йоан спустився до яру і, зупинившись на березі струмка, засміявся, коли уявив собі, як Сім’я несамовито метушиться, намагаючись знайти порятунок від нього.

Глибоко з-під води, наче дула пневматичних пістолетів, на нього витріщилися круглі чорні очі.

У спекотні літні полудні Сесі полюбляла забратися в голову річкового рака — у розмитий і безбарвний світ. Вона часто вистромляла очка-горошини на рухомих стебельцях і насолоджувалася спокійним плином струмка, його приємною прохолодою і химерним мерехтінням світла у ньому.

Від самої лише думки, що Сесі може бути десь тут, поруч, у цих білочках, чи бурундучках, або навіть… Боже мій, тільки подумай!

У спекотний літній полудень Сесі направду полюбляла забратися в амебу, у глибинах наповненого по-філософськи темною водою колодязя. У такі дні, коли світ здавався застиглим спекотним жахіттям, що ніби припечатував усе суще на землі, вона, дрімотно здригаючись, лежала на дні колодязя, холодна й далека.

Йоан спіткнувсь і плюхнувся обличчям у потік!

Дзвони у його голові забамкали гучніше. А тоді повз нього шерегою пропливли силуети тіл. Білі, немовби глисти, створіння сунули повз нього, наче ніким не керовані ляльки. Течія підкидала їхні голови і повертала обличчя до нього, являючи на кожному знайомі риси членів Сім’ї.

Так і сидячи у воді, він розридався. Згодом підвівся, пообтріпувався та пішов геть від потічка у сторону пагорба. Зоставалося лише одне. Йоан Лютий, Несправедливий приплентався у поліцейський відділок ближче до вечора й уже ледве тримався на ногах, його голос повсякчас переходив на шепіт.

Шериф прибрав ноги зі столу й чекав, доки навіжений чоловік збереться з духом і вимовить хоч слово.

— Я хочу заявити на одну родину, — видихнув дядько Йоан. — На тутешню грішну та аморальну сім’ю, яка вичікує, ховається, вона завжди на видноті, але завжди непомічена. Вона тут і там. Вона поруч.

Шериф сів рівно.

— Сім’я? Аморальна, кажете? — Він узяв олівець. — І де вони живуть?

— Вони живуть… — Навіжений чоловік зупинився. Щось вдарило його в груди. Сліпуче світло обпалювало його очі. Він похитнувся.

— Ви можете назвати мені їхнє прізвище?

— Їхнє прізвище… — знову жахливий удар, але тепер уже в живіт. Церковні дзвони вибухнули!

— Ваш голос, Боже мій, ваш голос! — вигукнув Йоан.

— А що з моїм голосом?

— Він схожий… — Йоан простягнув руку до обличчя шерифа. — Дуже схожий…

— Так?

— Це її голос. Вона за вашими очима, за вашим обличчям, у вашій мові!

— Чарівно, — вимовив шериф, посміхаючись, а його голос був жахливо м’яким і приємним. — Ви збиралися дати мені прізвище сім’ї та її місцеперебування…

— Немає потреби. Якщо вона тут. Якщо ваш язик — зараз її. О Господи!

— Спробуйте, — сказав тонкий і ніжний голос з обличчям шерифа.

— Ця Сім’я є! — навіжений вигукнув, похитуючись. — І Будинок також є! — Він одсахнувся, знову отримавши удар в серце. Дзвони розривались. Здавалося, що й сам він перебував усередині великого церковного дзвона.

Він викрикнув прізвище. Він викрикнув адресу.

А потому, геть розбитий, він вискочив з кабінету.

Після довгої паузи обличчя шерифа розслабилося. Його голос змінився. Тепер уже низький і грубий, він, здавалося, був приголомшений туманним спогадом.

— Що, — запитав він себе, — хтось щось сказав? Чортівня. Що це було за прізвище? Швидко, треба записати. А що за будинок? Де він розташований, як той сказав?

Шериф подивився на олівець.

— О, так, — сказав він нарешті. І знову: — Так.

Олівець побіг по паперу. Він писав.

Люк на горище відчинився навстіж, і лютий, несправедливий чоловік опинився там. Він стояв над сплячим тілом Сесі.

— Дзвони, — сказав він, затискаючи вуха руками. — Вони твої! Я повинен був здогадатися раніше. Катуєш мене, караєш. Досить! Ми спалимо тебе! Я приведу натовп. О Господи Боже, моя голова!

Останнім приреченим жестом він затиснув вуха руками і впав замертво.

Жінка, що була сама в будинку, підійшла подивитися на тіло, а Тімоті, стоячи в тіні, відчув, як його товариші запанікували, сіпнулись і сховалися.

— Ох, Матінко, — злетів тихий голос Сесі з її пробуджених губ. — Я намагалася зупинити його. Але не змогла. Він назвав наше прізвище, він сказав, де ми живемо. Чи запам’ятав те усе шериф?

У Матері не було відповіді.

Тімоті слухав зі свого темного закутку.

З вуст Сесі здалеку, а тепер зовсім близько і чітко доносилися звуки дзвонів, жахливих святих дзвонів.

Бамкання дзвонів.