Із праху посталі

Розділ 16 Шептуни

Список був довгим, а потреби — очевидними.

Потреби виявлялися в різних формах і виразах. Із плоті й крові, швидкоплинних настроїв, що ледве відчувались у повітрі, в подобах хмар, подихах вітру, а інколи — просто в ночі, але всім їм потрібно було одне — сховок: чи то у винних погребах, чи то на горищах, чи в кам’яних статуях на мармуровому ґанку Будинку. І серед них були прості шептуни. Аби розібрати, що їм потрібно, слід було уважно слухати.

І шептуни шепотіли:

— Причаїться. Не ворушіться. Не говоріть і не вставайте. Не слухайте крик і плач гармат, бо вони повідають лише про сумну долю й смерть, без появи привидів і духів. Нам, великій армії моторошних воскреслих, не кажуть «так», нам кажуть «ні». Жахливе «ні», через яке кажан падає без крил, а вовк ламає ноги, усі труни вкриваються льодом, пойняті вічним морозом, од якого не врятується жоден із Сім’ї, і нічий подих не зможе пуститися в мандри на жоднім підсонні, ні в хмарці пари, ні в тумані.

— Лишайтесь, ох, залишайтесь у великому Будинку, і нехай стук ваших сердець-викажчиків[37] буде чутно через мостини. Лишайтесь, ох, залишайтесь, най не буде ні звуку. Сховайтеся. Ждіть. Ждіть.