Із праху посталі

Розділ 10 На захід від жовтня[10]

Четверо кузенів — Пітер, Вільям, Філіп і Джек — затрималися після Дня повернення додому, бо над Європою нависла хмара приречення, печалі й зневіри. У темному Будинку не вистачало кімнат, тому їх заткнули мало не догори ногами в сарай, який незабаром згорів.

Як і більшість членів Сім’ї, вони були незвичайними.

Сказати, що більшість із них спали цілими днями, а ночами займалися казна-чим, — це не сказати нічого.

Відмітити, що дехто з них вміє читати думки, а дехто — літати разом з блискавками та падати на землю разом із листям — це применшити їхні таланти.

Можна ще додати, як дехто з них не відбивається в дзеркалах, а інші вміють прибирати різних форм, розмірів і фактур в одному й тому ж люстрі, але так ми просто повторимо плітки, які люди мають за правду.

За мухоморовим виглядом, за поганковим мірилом ці хлопчаки скидалися на своїх дядечків, тітоньок, двоюрідних братів і сестер, бабусь і дідусів.

Вони — це майже будь-який колір, котрий ви можете наколотити протягом однієї невсипущої ночі.

Хтось із них юний, а інші були свідками, як Сфінкс уперше занурив свої кам’яні лапи у хвилі піщаного моря.

І всі четверо кохали одного дуже особливого члена Сім’ї та не могли без нього існувати.

Сесі.

Сесі. Вона — причина, справжня й головна причина, чому шалені кузени залишилися та не давали їй проходу. Адже вона сповнена всіма відчуттями всіх істоту світі, ніби гранат зернятками. Вона — це кінотеатр, театр і художня галерея всіх часів і народів.

Попросіть її вирвати вашу душу, як хворий зуб, і відправити її понад хмари, щоб охолодити запал, і ось ви вже високо в небі ширяєте в тумані.

Попросіть її схопити ту ж саму душу і поселити її в дерево, і наступного ранку у вашій зеленій чуприні співають птахи.

Попросіть перетворити вас на чистий дощ, і от ви вже кропите собою все підряд. Попросіть стати місяцем, і раптом ви вже бачите своє бліде світло, яке фарбує загублені міста внизу в колір надгробків та примар.

Сесі. Майстриня екстрагувати душу й підняти на поверхню житейську мудрість, вправна передати її тварині, рослині або мінералу; лише назвіть об’єкт на вибір.

Не дивно, що кузени затрималися.

Проти ночі, перед жахливою пожежею, вони піднялися на горище, щоб своїм диханням розворушити ложе з єгипетського піску.

— Ну, — сказала Сесі, із заплющеними очима та посмішкою на вустах. — Що б ви хотіли сьогодні?

— Мені… — почав було Пітер.

— Можливо… — сказали Вільям і Філіп.

— Не могла б ти… — продовжив Джек.

— Взяти вас із собою у місцеву лікарню для душевнохворих? — припустила Сесі, — щоб заглянути в голови звихнутих людей?

— Так!

— Згода! — сказала Сесі. — Ідіть, приляжте на свої койки в сараї. Увага! Готові?.. Полетіли!

Їхні душі вискочили, немов корок із пляшки шампанського. Полетіли, як пташечки, і яскравими голками вп’ялися у вуха божевільних.

— Ах! — скрикнули вони від захвату.

Поки їхні душі мандрували, сарай згорів.

Серед криків і метушні, біганини по воду та загальної істерики всі забули, хто в сараї і що задумали сплячі кузени й Сесі у своїм захмарнім польоті. Вона так глибоко занурилася в бистрий сон, що не відчула ні полум’я, ні того жахливого моменту, коли впали стіни і спалахнули чотири факели у подобі людей. Гуркіт грому прокотився по країні, струсонув небеса, погнав за вітром душі кузенів через млинові крила, поки Сесі перехопило дихання. Вона випросталась і жахливим криком змусила кузенів повернутися додому. Всі четверо в момент сум’яття перебували в різних шухлядках психушки, підглядаючи в чужі черепи у пошуках виру конфеті кольору божевілля чи темної веселки кошмару.

— Що сталося? — долинув крик Джека із вуст Сесі.

— Що?! — сказав Філіп її губами.

— Боже мій, — Вільям поглянув її очима.

— Сарай згорів, — промовив Пітер. — Нам кінець!

Уся Сім’я, ніби сажотруси, стояла в закопченому дворі, наче на похороні бродячого менестреля, і в шоці дивилася на Сесі.

— Сесі? — шалено покликала мати. — 3 тобою є хто-небудь?

— Це я — Пітер! — крикнув Пітер з її вуст.

— Філіп!

— Вільям!

— Джек!

Сім’я вслуховувалася в перекличку душ із вуст Сесі.

Сім’я застигла в очікуванні.

Нарешті, як один, голоси чотирьох хлопців поставили останнє, найжахливіше питання:

— Хіба ви не врятували бодай одне тіло?

Відповідь камінням упала на душу кожного з Сім’ї; та ніби по щиколотки провалилася під землю, і ніхто не наважився озвучити відповідь.

— Але ж…

Сесі встала, спираючись на лікті, торкнулася до свого підборіддя, рота, чола, всередині якого чотири живі примари боролися за місце.

— Але… що ж мені з ними робити? — Її погляд перестрибував з одного обличчя на інше. — Мої кузени не можуть так залишитися! Вони не можуть жити в моїй голові!

Що б вона не кричала після цього, чи що б не бурмотіли кузени, намагаючись прорватися крізь її слова, або що б не говорили родичі, бігаючи по двору, як підсмажені, — все те загубилося в галасі навколо.

І з таким гуркотом, наче настав Судний день, обвалилася інша частина сараю.

Шарудячи ґонтом на даху горища, жовтневий вітер здував попіл і невгамовний шепіт.

— Мені здається, — мовив Батько.

— Не здається, а так і є! — вигукнула Сесі, не розплющуючи очей.

— Ми повинні прилаштувати кузенів. Треба знайти їм тимчасовий притулок, поки ми не відбракуємо їм нові тіла…

— Чим швидше, тим краще, — донеслися чотири голоси з рота Сесі, то високі, то низькі, то на два тони посередині між цим.

Батько продовжував у темряві:

— У когось же в Сім’ї має бути хоч трошки місця в задній частині мозочка![11] Добровольці!

Сім’я завмерла і затамувала крижане дихання. Прабабуся, далеко нагорі, у своїй мансарді, раптом прошепотіла:

— Цими словами я клопочу про найстарішого з найстаріших, висуваю та затверджую його кандидатуру!

Ніби на одному повідку, всі голови враз повернулись і втупилися в дальній кут, де схилився їх древній Нільський Прадідусь, немов сухий сніп пшениці, вирощеної за два тисячоліття до Різдва Христового.

Нільський Прабатько прохрипів:

— Ні!

— Так! — Прабабуся заплющила шпаринки очей, не ширші від одної піщинки, і схрестила ламкі руки на могильних грудях. — У тебе є весь час світу.

— Знову-таки ні! — шелестіли колоски погребальної пшениці.

— Це, — пробурмотіла Прабабуся, — наша Сім’я, вся по-своєму дивовижна… прекрасна. Ми гуляємо ночами, літаємо з вітрами і повітряними потоками, бродимо в бурю, читаємо думки, творимо магію, живемо вічно або тисячі років і не тільки. Одним словом, ми — Сім’я, на яку можна покластися, до якої можна звернутися, коли…

— Ні, ні!

— Цить. — Одне око завбільшки із «Зірку Індії»[12] розплющилося, загорілося, потьмяніло і потухло. — Це просто непристойно — чотири дикуни в голові тендітної дівчини. Крім того, саме ти багато чому можеш навчити кузенів. Ти був у розквіті сил задовго до того, як Наполеон прийшов у Росію і втік з неї, чи то Бен Франклін[13] помер од віспи. Це навіть добре, якби душі хлопчиків якийсь час побули в твоїх вухах. Це допомогло би їм трошки розпростатися. Хіба ні?

Древній предок з Білого й Голубого Нілів ледь чутно зашелестів своїм снопом.

— Ну що ж, — промовив самий спогад про дочку фараона. — Діти ночі, ви чули?!

— Чули! — закричали примари з вуст Сесі.

— Покваптесь! — вигукнула мумія чотирьохтисячолітньої давності.

— Уже! — відповіли четверо.

І оскільки ніхто не спромігся наказати, кому з кузенів іти першим, зчинилася примарна буча, війнувши навколо подувом невидимого вітру.

Чотири рази інший вираз осявав обличчя Врожайного Прабатька. Від чотирьох землетрусів здригнулося його крихке тіло. Чотири посмішки лягли на його вуста, коли жовті зуби цокотіли гамми. Перш ніж він устиг обуритися, його тіло то хутчіше, то забарніше вже тікало — в чотири пари ніг, перевальцем, подалі від Будинку, ген через галявину і далі по загубленій залізничній колії до міста. А в його злаковій горлянці клекотів хуліганський сміх.

Сім’я обперлася на ґанкові перила, дивлячись услід стрімким втікачам, ув’язненим в одному тілі.

Тим часом Сесі знову глибоко заснула, широко роззявила рот і прогнала відлуння тої зграї.

Наступного дня опівдні великий, тьмяно-синій залізний паротяг, важко дихаючи, під’їхав до станції, де його вже зачекалася нетерпляча Сім’я зі старим врожайним фараоном попідруч. Його, по суті, занесли в сидячий вагон, що пахне свіжим лаком і нагрітим плюшем. У дорозі Нільський мандрівник, закривши очі, сипав прокляття безліччю голосів, на які ніхто не зважав.

Його вмостили на сидіння, немов стару копичку сіна, наділи йому на голову капелюх, наче новий дах на стару будівлю, і звернулися до його зморшкуватого обличчя.

— Дідусю, присядь. Дідусю, ти там? Розступіться, кузени, дайте старому сказати.

— Тут, — його сухі губи сіпнулися й присвиснули. — І страждаю від їхніх гріхів і злигоднів! От, чорт, чорт!

— Ні! Це брехня! Ми нічого не зробили! — скрикнули голоси спочатку з одного куточка його рота, потім з іншого. — Годі!

— Тихо! — Батько схопив древнє підборіддя і потряс, щоб кісточки всередині стали на місце. — На захід від жовтня є містечко Соджорн, штат Міссурі — не так уже й далеко. У нас там рідня. Дядьки, тітки, з дітьми і без. Оскільки розум Сесі може подорожувати всього за кілька миль, саме ти повинен перевезти наших буйних кузенів далі та розсортувати їх серед плоті й розуму Сім’ї.

— Якщо розсортувати дурнів не вдасться, — додав він, — верніть їх живими.

— До побачення! — донеслися чотири голоси з давнього дідуха.

— До побачення, Дідусю, Пітере, Вільяме, Філіпе, Джеку!

— Не забувайте мене! — скрикнула молода жінка.

— Сесі! — хором озвалися всі. — Прощай!

Поїзд мчав на захід від жовтня.

Потяг долав довгий поворот. Нільський Прабатько схилився і заскрипів.

— Ну ось, — прошепотів Пітер, — приїхали.

— Так, — Вільям продовжував. — Ось ми і приїхали.

Паротяг засвистів.

— Певно, втомився, — припустив Джек.

— Сам ти втомився! — прохрипів Прабатько.

— Як тут душно, — відмітив Філій.

— Цього слід було очікувати! Прабатькові чотири тисячі років, вірно, Старий? Твій череп — це могила.

— Годі! — Старий стукнув себе по лобі. У його голові ніби затріпотіли крильцями перелякані птахи. — Годі!

— Ну ж бо, — зашепотіла Сесі, вгамовуючи паніку. — Я добре виспалась і проїду з вами частину шляху. Дідусю, я навчу вас, як триматися, а ще — тримати й стримувати ворон і стерв’ятників у вашій клітці.

— Ворони! Стерв’ятники! — запротестували кузени.

— Тихо, — сказала Сесі, втрамбовуючи кузенів, ніби стару неочищену люльку тютюном. Далеко-далеко її тіло лежало на єгипетських пісках, але дух кружляв над ними, торкався їх, розштовхував, зачаровував, утримував. — Дивіться і насолоджуйтесь!

Кузени подивилися.

І справді, блукати по верхніх поличках стародавньої гробниці було все одно, що виживати в тьмяному саркофазі, де спогади, склавши прозорі крильця, лежали, немов перев’язані стрічками бандеролі, в папках, пакунках, закутаних у саван фігурах та розкиданих повсюди тінях. То тут, то там особливо яскравий спогад, подібно єдиному променю бурштинового світла, осяював і надавав форму золотій годині літнього дня. Пахло потертою шкірою, паленим кінським волосом і ледь помітним запахом сечової кислоти від жовтяничних каменів, об які терлися їхні лікті.

— Дивіться, — прошепотіли кузени. — О, так! Так!

Наразі вони спокійно дивилися крізь припорошені пилом шибки древніх очей, спостерігаючи за величезним пекельним потягом, який ніс їх уперед, і за зеленувато-коричневим осіннім світом, що проносився повз них, як ніби повз будинок з вікнами, затягнутими павутинням. Промовляючи вустами старого, вони немовбито били свинцевим калаталом об іржавий дзвін. Звуки навколишнього світу вривалися в його порожні вуха, ніби статичний шум на погано настроєному радіо.

— І все-таки, — сказав Пітер, — це краще, ніж узагалі без тіла.

Потяг із гуркотом пронісся по мосту.

— Мабуть, я роззирнуся, — мовив Пітер.

Старий відчув, як поворухнулися його кінцівки.

— Стій! Фу! Місце!

Старий міцно заплющив очі.

— Розплющ їх! Дай подивитися!

Очі заворушилися.

— А ось і чарівна дівчина. Швидше!

— Найкрасивіша дівчина в світі!

Мумія не втрималась і розплющила одне око.

— Ах! — зітхнули всі. — Точно!

Молодиця аж вихилялася, підлаштовуючись під рвані ритми поїзда. Така ж прекрасна, як і виграний у тирі приз, коли позбивав зі стенду всі пляшки з-під молока.

— Ні! — Старий аж зажмурився.

— Розплющ негайно!

Його очі закотилися.

— Відпустіть! — викрикнув він. — Годі!

Дівчина поточилася, немов зібралася впасти прямо на них усіх.

— Годі! — вигукнув старий. — 3 нами ж Сесі, сама невинність.

— Невинність!

Внутрішнє горище заревіло.

— Дідусю, — тихо мовила Сесі, — з усіма моїми недалечкими екскурсіями, моїми подорожами, я не…

— Невинна! — заволали четверо кузенів.

— Послухайте! — запротестував Прадідусь.

— Ні, це ви послухайте, — прошепотіла Сесі. — Тисячу літніх ночей я ниткою соталася у вікна спалень. Я лежала у прохолодних заметах білих подушок, плавала голяка в річках серпневими полуднями і засмагала на берегах річок під пташиним поглядом…

— Я не хочу це слухати!

— Так, — голос Сесі мандрував по лугах спогадів. — Якось я затрималася на літньому обличчі дівчини, щоб подивитися на одного юнака, і в ту ж мить, я була в тому самому парубкові, обпалюючи пристрастю цю дівчину вічного літа. Я гніздилася в сімейній парі мишей, кружляла з папужками-нерозлучниками, чутливими голубками і ховалася в метеликах, що зливалися на квітці.

— Чорт!

— Грудневими ночами я возилася на санях, а навколо падав сніг і з рожевих ніздрів коней виривалася пара. У теплі хутряних ковдр ховалися шестеро молодих людей, що копошилися, жадали й отримували бажане…

— Припини!

— Браво! — горлали кузени.

— … і коли я селилася в конструкції з кісток і плоті, найкрасивішій жінці в світі…

Прадідусь був приголомшений.

Його немов заспокоїв раптовий снігопад. Він відчував, як ворушаться квіти коло його чола, як повіває ранковий липневий вітерець коло його вух. Як по всьому його тілу поширюється тепло, як наливаються древні пласкі груди, а вогонь спалахує в глибині живота. Тепер, коли вона розповідала про своє, його туби розім’якли та почервоніли. Він знову знав поезію і міг би оросити нею світ, мов небаченим дощем, а його стомлені, вкриті могильним пилом пальці, складені на колінах, набрали кольору вершків, молока і стиглого яблуневого цвіту. Він застиг, дивлячись на них, і стиснув кулаки.

— Ні! Віддайте мені мої руки! Геть з моїх уст!

— Досить, — сказав внутрішній голос, Філіп.

— Ми втрачаємо час, — зазначив Пітер.

— То привітаймо юну леді, — запропонував Джек.

— Так! — промовив чи не цілий церковний хор мормонів[14] в одне горло. Невидимі дроти підірвали Прадідуся на ноги.

— Облиште мене! — він заплакав і чимдуж стиснув очі, череп, ребра, заганяючи кузенів у неймовірну диво-могилу, яка могла поглинути їх. — Ну, ось! Годі!

Кузени рикошетом покотилися в темряву.

— Допоможіть! Дайте світло! Сесі!

— Я тут, — сказала Сесі.

Старий відчув, як його пересмикнуло, як залоскотало за вухами та в ділянці хребта. Легені набив пух, а ніс — сажа.

— Віллє, його ліва нога, воруши нею! Пітере, а тобі права, і крок! Філіпе, увага на праву руку. Джеку, на ліву. Нумо!

— Бігом — руш!

Прадідусь похитнувся.

Але не в бік прекрасної дівчини; він заточився і мало не впав.

— Зачекай! — гаркнув грецький хор. — Вона ж там! Хто-небудь, чіпляйте його. В кого його ноги? Віллє? Пітере?

Прадідусь настіж відчинив двері у відкритий тамбур, вивалився на вітер, що обвівав його зусібіч, і вже готовий був кинутися на луку, всіяну соняшниками, що миготіли перед очима, аж раптом:

— Фігуро морська, на місці замри! — вигукнув хор голосів із його вуст.

І він завмер у хвості швидко зникаючого потяга.

Обернувшись, Прадідусь опинився всередині. На крутому повороті, який потяг промчав, мов ракета, він присів на руки молодої леді.

— Вибачте! — підскочив Прадідусь.

— Вибачаю, — дівчина по-іншому поклала руки.

— Ніяких проблем, нічого страшного! — Стара-престара істота впала на сидіння навпроти. — Дідько! Трошки дах поїхав, ану на місце! Чортівня!

Кузени навіть вуха йому прочистили.

— Пам’ятайте, — прошипів він крізь зуби, — поки ви, молодняк, там казитеся, тут — я, Тутанхамон, щойно з могили.

— Проте… — камерний квартет посмикав його повіки. — Ми зробимо тебе молодим!

Вони запалили ґніт в його животі до бомби в його грудях.

— Ні!

Прадідусь смикнув за шнур. Відкрився люк. І кузени провалилися в нескінченний лабіринт блискучих спогадів: тривимірних фігур, таких же багатих і теплих, як дівчина через прохід. Кузени впали.

— Стережись!

— Я заблукав!

— Пітере?

— Я десь у Вісконсіні. Як я сюди потрапив?

— А я на пароплаві подорожую по річці Гудзон. Вільяме?

Десь далеко відізвався Вільям:

— Певно, це Лондон. Боже мій! Газети пишуть, що сьогодні двадцять друге серпня тисяча вісімсотого року!

— Сесі?! Це ти зробила!

— Ні, я! — звідусіль лунав голос Прадідуся. — Ви все ще у моїх вухах, чорт забирай, але живете в старі часи й місцях моїх спогадів. Бережіть голови!

— Зажди! — вимовив Вільям. — Це Великий каньйон чи твій довгастий мозок?

— Великий каньйон. Тисяча дев’ятсот двадцять перший рік.

— Жінка! — вигукнув Пітер. — Тут, переді мною.

І справді, ця жінка була прекрасна, як і весна двісті років тому. Прадідусь не міг згадати її імені. Просто дівчина з суницею в літній полудень.

Пітер потягнувся до казкової примари.

— Геть! — закричав Дідусь.

І обличчя дівчини вибухнуло в літньому повітрі й зникло на дорозі.

— От дідько! — вигукнув Пітер.

Його брати біснувалися, ламаючи двері та відпираючи вікна.

— Боже мій! Погляньте! — закричали вони.

Тому що спогади Прадідуся охайно лежали поруч, ніби сардини, мільйон углиб, мільйон ушир, розкладені за секундами, хвилинами, годинами. Ось чорнявка розчісує волосся. Онде біжить або спить якась блондинка. Всі замуровані в стільниках кольорів їх літніх щічок. Повсюди сліпучі усмішки. Їх можна обирати, розглядати, відкладати та знову брати. Варто скрикнути: «Італія, тисяча сімсот дев’яносто сьомий», — і вони затанцюють в теплих павільйонах або пролетять роєм світлячків.

— Дідусю, а Бабуся знає про них?

— Є ще!

— Тисячі!

Прадідусь відхилив тюль спогадів.

— Ось!

Тисяча жінок бродила лабіринтом.

— Браво, Дідусю!

Од вуха до вуха він відчував, як вони копирсаються в містах, провулках, кімнатах.

Поки Джек не схопив одну самотню і прекрасну леді.

— Попалася!

Вона обернулась.

— Дурень! — прошепотіла жінка.

Тіло прекрасної жінки згоріло. Підборіддя всохло, щоки та очі запали.

— Бабусю, це ж ти!

— Чотири тисячі років тому, — пробурмотіла вона.

— Сесі! — Дідусь шаленів. — Запхни Джека в яку-небудь собаку або дерево! Куди завгодно, тільки не в мою безглузду голову!

— Геть, Джеку! — скомандувала Сесі.

І Джек вийшов.

І тут же переселивсь у вільшанку, що сиділа на гілці.

Змарніла Прабабуся так і стояла в темряві. Внутрішнім поглядом Прадідусь вернув їй молодше тіло. Її очі, щоки і волосся вбралися знову в колір. Він охайно поклав її в александрійському саду, коли той був юний.

Прадідусь розплющив очі.

Сонячне світло засліпило кузенів, котрі все ще лишалися з ним.

Дівчина все ще сиділа через прохід.

Кузени аж підскочили, ховаючись за його поглядом.

— От дурні! — промовили вони. — Навіщо гаяти час на старих? Якщо вже зараз є щось свіженьке!

— Так, — прошепотіла Сесі. — Зараз же! Я переміщу розум Дідуся в її тіло і сховаю її сни в його голові. Він сидітиме тихесенько. А всередині ми всі будемо акробатами, гімнастами, лиходіями! І кондуктор пройде, навіть не здогадуючись.

Голова Прадідуся сповниться диким сміхом, оголеним натовпом, у той час як його істинний розум буде в пастці голови цієї прекрасної дівчини. Як же весело в потязі в жаркий полудень!

— О, так! — всі закричали.

— Ні. — Прадідусь дістав дві білі таблетки і проковтнув їх.

— Стій!

— Чорт забирай! — видихнула Сесі. — Це був такий прекрасний, зловісний план.

— На добраніч, солодких снів, — вимовив Прадідусь. — А ви… — він сонно подивився на дівчину через прохід. — Ви тільки що врятувалися від злого фатуму, юна леді, гіршого за смерть чотирьох кузенів.

— Прошу?

— Невинність, бережіть свою невинність, — пробурмотів Прадідусь і задрімав.

О шостій потяг під’їхав до місця призначення, в містечко Соджорн, штат Міссурі. Тільки тоді Джеку дозволили повернутися з вигнання в голові тієї вільшанки на далекому дереві.

У місті не знайшлося жодного родича, який би примирився з розгулом кузенів, тому Прадідусь поїхав назад в Іллінойс, і кузени дозрівали в ньому, наче персикові кісточки.

Там вони і лишилися, кожен на своїй території, в освітленій сонцем або місяцем мансарді Прадідуся.

Пітер оселився у спогаді про 1840 рік у Відні з божевільною актрисою; Вільям жив ув Англії, в Озерному краї, з білявою шведкою невизначеного віку; тим часом Джек міняв розваги, як рукавички: Сан-Франциско, Берлін, Париж — час від часу проявляючись пустотливим блиском в очах Прадідуся. А Філіп, наймудріший з усіх, замкнувся глибоко в бібліотеці, щоб проштудіювати всі книги, які подобалися Прадідусеві.