Із праху посталі

Розділ 19 Сажотруси

Але вони були ЧИМОСЬ більшим, ніж якимись сажотрусами.

Вони спорожнювали, вони затримувалися, вони з ревом опускалися й піднімалися, але насправді аж ніяк не трусили комини та димоходи.

Вони їх займали. Прибули здалеку, щоб жити саме тут. І ніхто не міг сказати напевно, чи вони ефемерне підтвердження шелесткої реальності духів, спогади про привидів, атмосфера світла й тіні чи сплячої або пробудженої душі.

Вони подорожували хмарами, високими та перистими влітку, а коли переважали шторми, то випадали в грозових спалахах блискавок на землю. А часто, не користуючись ні перистими, ні високо-шаруватими хмарами, вони виходили на відкриті небесні луки і розчісували акри пшениці або здіймали завісу снігопаду, ніби придивляючись до кінцевого пункту призначення: Будинку та його дев’яноста дев’яти або, подейкували, і цілої сотні димарів.

Дев’яносто дев’ять або цілі сто димарів, які ахали, дивлячись на небо, й благали, щоб їх наповнили, нагодували, і їхні пустотілі слова висмоктували з неба будь-який швидкоплинний легіт, будь-яку вітряну погоду з будь-якого напрямку.

Так один за одним приходили безформні й невидимі вітри, несучи з собою подобу їхньої попередньої погоди. А якщо в них і були імена, то, певно, лиш такі, як мусон, сіроко або ж сантана.[40] І дев’яносто дев’ять або цілі сто димоходів дозволяли їм сіяти пил, бродити, падати і селити свою запальність літнього сонцестояння та зимові хуртовини в закінчених цеглинах, щоби наспівним бризом знову збиратися в серпневі полудні або розтинати прекрасні пізні ночі звуками, схожими на вмираючих душ, або потім знову бриніти меланхолією стражденних звуків: забутого серед кораблетрощних скель туманного горну на далеких півостровах життя — лемент тисячі похоронів зараз, тужіння погребальних морів.

Вони приходили ще задовго до Дня повернення додому, потім під час нього і довго потому, не змішуючи сутності за межами каміна або далі димоходу. Вони лишалися спокійні та врівноважені, як кішки, величезні котячі створіння, що не потребують ні компанії, ні їжі, тому що харчуються самі та цілком упевнені в собі.

Істинні котики, насправді. Скачуть над Західними Гебридами, нявчать у китайських морях, безнадійно гасають ураганами від Мису, або коли схвильовано летять на південь, де їхній морозний подих зустрічається із неврівноваженим вогняним зітханням Мексиканської затоки.

Таким чином, димоходи у всьому Будинку заповнили вітри пам’яті, які знали найдавніші бурі та розповідали про свої страхи, варто тільки підпалити дрова в каміні.

А коли голос Тімоті піднімався то в один комин, то в інший, у Містичному порту оживала сльозливою казкою зима або транзитним вестом щось шепотів лондонський туман. Він бурмотів та сичав безгубим ротом про свої темні дні й невидимі ночі.

Отже, було в цілому дев’яносто дев’ять чи цілі сто споріднених підсонь, справжнє плем’я температур, стародавніх вітрів, недавніх поривів спеки й холоду, які в пошуках таки знайшли гарне пристанище, де вони могли сховатися, очікуючи, поки промоклий як хлющ вітер не розкоркує їхні сховки, приєднавши до каруселей нової бурі. Тоді Будинок перетворювався на великий старовинний бункер, наповнений приглушеними криками, чутними, але невидимими думками про чисте повітря.

Іноді, коли Тімоті не спалося, він лягав то біля одного каміна, то біля іншого і кликав через димохід опівнічне товариство й говорив із ним про подорож вітрів по світу. Він розумів, що розповіді про духів на дні цегляних димоходів плистимуть по невагомому снігу, торкатимуться його вух, доводитимуть до істерики Араха, змушуватимуть мишу тріпотіти й спонукатимуть Анубу сісти знайомитися по-котячому із чужими друзями.

Таким чином Будинок був домом для видимих або переважно невидимих, а кімнати Сім’ї оточували посланці бризів, вітер і клімат усіх часів та народів.

Невидимки в димоходах.

Згадувані опівдня.

Оповідачі заходів сонця, загублених у повітрі.

Дев’яносто дев’ять або цілі сто димоходів, і в жодному нічого.

Крім них.