Розділ 17 Фіванський голос

Я — дитя-бастард завіс на великих мурах міста Фіви, — мовив голос. — Може, не ясно, що я маю на увазі під словом «бастард», або, якщо на те вже пішло, до чого тут завіси? Величезними ворітьми у мурах міста Фіви, ясно?

Усі за столом нетерпляче закивали:

— Ясно.

— Гайда, значить, швидше, — сказав туман у хмарі пари ледь вловимого повіву тіні. — Коли звели мур і з величезних колод вирізьбили подвійну браму, то винайшли найперші в світі завіси, на які можна було повісити ворота, щоб їх легко відчиняти. І відчиняли їх часто, впускаючи вірян поклонятися Ісіді або Осірісу, Бубастіс[38] або Ра. Але верховні жерці тоді ще не зналися на магічних трюках, не відчували, що богам потрібні голоси або принаймні фіміам, щоб коли куритиметься дим, можна було в повітрі й просторі читати знаки по його кружлянню та вируванню. Фіміам з’явився пізніше. Вони цього не знали, проте голоси богам були конче потрібні. І тим голосом був я.

— Га? — Сім’я подалася вперед. — Ну, і що далі?

— Перші завіси виготовили з цільної бронзи, вічного металу, та не винайшли до нього шмаровидла, щоб ворота тихо прочинялися. Тому коли відчинилася Велика фіванська брама, народивсь і я. Спочатку тихесенький, скрип, рип, а потім, все голосніший, мій голос поступово став віщати волю богів. Приховані, потаємні, невидимі Ра і Бубастіс промовляли через мене. Тепер віряни й жерці звертали багато уваги на мої склади та невпевнений писк і скрегіт, не менше, ніж на золоті маски і руки, що жнивують!

— Ніколи про це не думав, — Тімоті подивився на нього з легким подивом.

— А ти подумай, — сказав голос фіванських завіс, загублений три тисячі років тому.

— Далі, — обірвали його всі.

— І бачачи, — продовжував голос, — що віряни, окутані таємницею, задирають голови, аби вловити мої прокламації та чекають на тлумачення, замість того, щоб змастити бронзові завіси, вони призначили читця, первосвященика, який перекладав мій найменший скрип і бурмотіння на підказки Осіріса, волю Бубастіс чи раду самого Сонця.

Привид зупинився і порипів та попищав трохи для прикладу. Немов музика заграла.

— Народившись одного разу, я так ніколи і не вмер. Якось майже згинув, але ні. Хоч мастило блищало на воротах і дверях світу, завжди лишалися бодай одні двері, одна завіса, що могла прихистити мене на ніч, на рік або на все життя. Так я перетинав континенти зі своїм словниковим запасом, зі своїми скарбами знань, і покоюся тут, серед вас, уособлення всіх відкриттів і закриттів величезного світу. Прошу, не мастіть, не кладіть ні жиру, ні сала на мої місця відпочинку.

До тихого сміху приєдналися всі.

— Як вас записати? — спитав Тімоті.

— З роду-племені мовців, що не говорять ні до вітру, ні до бурі. Самодостатні оратори полуденної ночі.

— Повторіть іще раз.

— Тихий голос, який питає мертвих проти брами раю: «Чи знали ви за життя завзяття?» Якщо відповідь «так», то можна піднятися на небо. Якщо — «ні», то горіти вам у пеклі.

— Чим більше питань я ставлю, тим довші відповіді отримую.

— Фіванський голос. Так і запиши.

Тімоті записав.

— «Фіванський» з великої букви? — тільки й уточнив він.

Загрузка...