Із праху посталі

Розділ 13 Нострум Парацельсій Кривий

«Не кажіть мені, хто я. Я не хочу цього знати».

Слова, що розірвали тишу, донеслися зі здоровенного сараю за неймовірно великим Будинком.

Їх промовив Нострум Парацельсій Кривий. Він прибув четвертим, як не рахувати трійцю до нього, і тепер погрожував, що залишиться тут назавжди, а це гнітило та вганяло в смуток душі всіх, хто зібрав тут сутінки декількох днів після Дня повернення додому.

У горбатого Нострума П. К., як його зазвичай називали, і спина була крива, і рот. Навіть одне око, теж чи то напівзаплющене, чи то напіврозплющене, залежно від ракурсу, а от друге око — це чистий вогняний кришталь, хоч і дивилося зизом.

— Або, іншими словами… — завагався, а потім додав Нострум П. К.: — Не кажіть мені, що я роблю. Я не хочу цього знати.

Члени Сім’ї, які зібрались у високому сараї, спантеличено зашепотіли.

Третина з їхнього числа прилетіла небом або по-вовчи примчала назад понад берегами річок на півночі й півдні, сході та заході, залишивши позаду щонайменше шістдесят кузенів, дядьків, дідусів та інших дивних гостей. Тому що…

— Навіщо я все це кажу? — продовжив Нострум П. К.

Так, а справді, навіщо? П’ять десятків незнайомих облич подалися вперед.

— Війни в Європі спустошили небо, пошматували хмари, отруїли вітри. Навіть течії повітряного океану, що плинуть із заходу на схід, тхнуть сіркою та жупелом. Кажуть, на деревах Китаю після недавніх воєн уже не гніздяться птахи. А там, де порожнє дерево, східний мудрець на мілині. Тепер те ж саме загрожує Європі. Наші кузени-тіні не так давно дісталися Ла-Маншу й перебралися в Англію, де ще можна якось вижити. Але це тільки здогад. Коли впадуть останні її замки, а люди пробудяться від того, що звуть забобонами, нашим кузенам знову може стати зле, аж поки вони взагалі не ляжуть у землю.

Всі ахнули. Серед Сім’ї хтось тихенько почав схлипувати.

— Більшість із вас, — продовжив старий, — може залишитися. Ласкаво просимо. Тут повно комірчин, горищ, сараїв і персикових дерев, так що влаштовуйтеся зручніше. Однак це таки нещастя. Саме тому я сказав те, що сказав.

— Не кажіть мені, що я роблю, — повторив Тімоті.

— Не хочу знати, — прошепотіли п’ять десятків членів Сім’ї.

— А тепер, — сказав Нострум, — ми повинні знати. Ви повинні знати. Протягом століть ми не давали імен, не вішали ярликів, що позначали би нас, об’єднували нас… усіх. Цей час настав.

Та перш ніж хто-небудь встиг почати, перед парадним входом розлилася така тиша, яку міг би спричинити тільки ненанесений громовий стук у двері. Наче величезний рот із роздутими від вітру щоками видихнув на двері, а ті задрижали, сповіщаючи про наполовину видиме й присутнє, а наполовину — ні.

Примарний пасажир прибув з усіма відповідями.

Ніхто й гадки не мав, як примарний пасажир вижив і дістався через увесь світ до Жовтневої країни у північному Іллінойсі. Лишалося тільки здогадуватися, як йому вдалося подовжити вік у покинутих монастирях, порожніх церквах і загублених кладовищах Шотландії та Англії, а потім перетнути океан на кораблі-привиді, зійти на берег у Містичному порті,[33] штат Коннектикут, і якимось чином здолати ліс, перетнути всю країну, щоб нарешті прибути в північний Іллінойс.

Це сталося вночі, коли небо було майже ясним, за винятком невеликої хмарки, яка, пробігшись околицею, врешті-решт погрюкала у парадні двері великого Будинку. Заклацали замки й клямки, а коли двері розчинилися настіж, то нарешті з’явилися перші з нової групи гостей Сім’ї: примарний пасажир з Мінервою Геллідей виглядав напрочуд мертво навіть для досвідченого мерця.

Батько Тімоті, вдивляючись у ледь вловиму вібрацію холодного повітря, відчув по той бік розум, здатний відповідати на питання, перш ніж їх поставлять. Нарешті він промовив:

— Ти один з нас?

— Я один із вас або разом із вами? — відповів примарний пасажир. — Хто це «ти», або «ви», або «ми»? Чи існує для цього наймення? Чи є певна форма? Який антураж? Ми родичі осіннім дощам? Чи прийшли з туманами з-над боліт? Чи схожий на нас сутінковий туман? Ми скрадаємося, біжимо або скачемо? Ми тіні на зруйнованій стіні? Чи порох, що його, чхнувши, здули з надгробного ангела зі зламаними крилами? Ми ширяємо, літаємо або вируємо понад жовтневою ектоплазмою?[34] А можливо, ми — це все ближчі кроки, що мають розбудити нас самих, ударивши черепами об забиті віка? В чиїх кігтях, руках або зубах тріпочемо серцем, наче крила кажана? Невже наші кузени плетуть історії свого життя, як та істота, що заарканила шию хлопчика? — Він махнув рукою.

Арах у похмурому мовчанні висотав павутинку.

— Нам зручно із цим? — Знову цей жест. Миша зникла в жилеті Тімоті.

— Ми рухаємося безшумно? Так?

Ануба потерлася об ногу Тімоті.

— Ми відбиваємося, невидимі, в дзеркалі хоч на мить? Чи живемо в стінах, ніби жуки-могильники, що тріскочуть, вимірюючи час? Невже те повітря, що витягують димоходи, — це і є наше жахливе дихання? І коли хмари окутують місяць, чи не ми — ті хмари? А коли з вуст ґоргульїв ллються потоки дощу, чи не ми — ці безмовні звуки? Чи не ми спимо вдень, а потім роєм літаємо на зустріч із прекрасною ніччю? Коли осінні дерева обсипаються дощем золотих листочків, чи не ми цей Мідасів скарб, а золотопад розносить у повітрі шелест і хруст? Що-що, ох, що ж ми таке? І хто ви, і хто я, і всі навколо — це зітхання мерців чи крики напівумерлих? І не питайте, по кому похоронний подзвін. Він дзвонить по тобі, по мені і по всіх примарних кошмарах, котрі без імені блукають закуті в Мерглеєві[35] ланцюги смерті. Я правду кажу?

— О, так! — вигукнув Батько. — Увійдіть!

— Так! — вигукнув Нострум Парацельсій Кривий.

— Увійдіть! — крикнув Тімоті.

— Увійдіть, — жестами покликали Ануба, миша і восьминогий Арах.

— Увійдіть! — прошепотів Тімоті.

І примарний пасажир кинувся в обійми своїх кузенів з милостивим проханням про притулок на тисячу ночей, і хор голосів «За!» злетів угору, наче обернений догори дощ. Двері зачинилися, і примарний пасажир з такою ж дивною медсестрою опинилися вдома.