Висотка

8 Хижі птахи

відчинене вікно пентхауса Ройял дивився на величезних птахів, які збиралися над шахтою ліфта за п'ятнадцять метрів від нього. Незнайомі види мартинів місяць тому прилетіли з річки і скупчилися між вентиляційними шахтами і водяними баками, заповнили проходи спорожнілого саду скульптур. Ройял спостерігав за їхньою появою, сидячи у кріслі-качалці на особистій терасі. Потім, коли поставили тренажер, птахи незграбно ходили перевальцем навколо нього, поки Ройял займався спортом. Мабуть, їх приваблювала біла куртка та світле волосся, близькі за тоном до їхнього пір'я, що впадало в око. Можливо, вони вважали Ройяла за свого — за старого кульгавого альбатроса, який знайшов притулок на даху недалеко від річки? Ройялові подобалося це порівняння, і він часто й густо про це думав.

Скляні двері відчинилися у вечірнє повітря, і вівчарка понеслася. Літо скінчилося, і рідко хто піднімався на дах. Обривок заляпаного дощем тенту для коктейльної вечірки валявся в жолобі біля поруччя. Мартини, склавши важкі крила, поважно походжали серед сирних паличок, що висипалися з коробки. Пальми в горщиках стояли недоглянутими вже кілька місяців, і увесь дах неймовірно нагадував занедбаний садок.

Ройял вийшов на дах. Йому подобалися ворожі погляди птахів, що сиділи над шахтою ліфта. Передчуття варварства, що відроджується, нависало над перевернутими кріслами і розлогими пальмами, над кинутою парою дорогих сонячних окулярів (діаманти з оправи було виколупано). Що ж приваблювало птахів на цьому ізольованому куточку даху? Коли Ройял наблизився, кілька мартинів знялися в повітря і пірнули вниз, щоб зловити крихти, кинуті з балкона за десять поверхів унизу. Птахи харчувалися тим, що люди скидали на автостоянку, але Ройялу подобалося думати, що їх тягне на дах те саме, що і його самого, що вони прилетіли сюди з якогось давнього світу, залучені сакральним насильством, що ось-ось настане. Боячись, що птахи полетять геть, Ройял часто приносив їм корм, немов хотів переконати, що очікування того варте.

Він відсунув заіржавілу хвіртку саду скульптур. Із ґратчастого декоративного світильника він дістав пачку сухого корму, призначеного, взагалі-то, для вівчарки, і почав розсипати пластівці по бетонних доріжках і під скульптурами. Проектування саду принесло йому особливе задоволення, і він шкодував, що діти більше сюди не приходять. Хоча би задля птахів сад приступний. Мартини невідступно слідували за ним, мало не вибиваючи коробку із пластівцями з його рук сильними крилами.

Спираючись на паличку, Ройял окинув поглядом залитий водою бетонний дах. Він завжди мріяв про власний зоопарк: півдюжини великих котячих, а головне — неосяжний вольєр з усіма видами птахів. Роками він малював ескізи зоопарку, деякі — за іронією — нагадували висотку, у якій птахи мали би повну волю переміщатися ділянками неба, яке було їхнім справжнім домом. Зоопарки й архітектура великих споруд завжди були предметом особливого ставлення Ройяла.

Вимоклий труп сіамської кішки лежав у жолобі там, де її наздогнали птахи. Нещасна тварина, утікши з квартири, довго дерлася вентиляційною шахтою, кинувши тепле, комфортне приміщення, осліпла від денного світла протягом останніх кількох секунд свого життя, перш ніж птахи її знищили. Поруч із кішкою лежав скелет мартина. Ройял підняв несподівано важкий кістяк і сильним кидком запустив далеко в повітря. Той понісся до землі, увійшовши в круте піке, і вибухнув білою бомбою на капоті припаркованої машини.

Ройяла ніхто не бачив, та йому було все одно. Попри всю цікавість до поведінки мешканців, він все-таки дивився на них зверхньо. П'ять років шлюбу з Енн не пройшли безслідно. Доводилося визнати, що він зневажає сусідів за те, що вони охоче пристосувалися до відведених їм осередків багатоквартирного будинку, за відсутність індивідуальності.

Перш за все, він зневажав їхній хороший смак. Висотка була пам'ятником доброму смаку, добре продуманій кухні, витонченій обробці, елітній побутовій техніці, елегантним, але не занадто меблям — якщо стисло, усьому тому естетичному почуттю, яке професіонали засвоїли в школах промислового дизайну і затвердили до останньої чверті двадцятого століття у найкращих кресленнях з інтер'єру. Ройял ненавидів цю ортодоксальність інтелекту. Коли Ройял гостив у сусідів, його просто нудило від обрисів престижних кавоварок, від прорахованої кольорової гами, від хорошого смаку й інтелігентності, яка, як Мідас, перетворювала все у квартирах на бездоганний союз функції та дизайну. В якомусь сенсі ці люди були авангардом благополучного та високоосвіченого пролетаріату майбутнього, замкненого в дорогих квартирах з елегантними меблями — без можливості втекти. Ройял багато віддав би за вульгарну прикрасу на камінній полиці, за не білосніжний унітаз, за одну іскру надії... Хвала господу, вони почали бігти геть зі своєї облямованої хутром розкішної в'язниці.

Мокрий від дощу бетон поглинав вечірній туман. Вівчарка кудись зникла. Мартини, сидячи на оголовках вентиляційних і ліфтових шахт, дивилися надзвичайно уважними очима. Подумавши, що це птахи, можливо, й пообідали собакою, Ройял відкинув ногою перевернуте крісло і попрямував до сходів, голосно кличучи пса.

За три метри від особистої тераси, біля перил з південного краю даху, жінка середнього віку куталася в довге хутряне пальто і дивилася через будівлі комплексу на сріблясту спину річки. Три ліхтери тяглися за буксиром проти течії, уздовж північного берега йшов поліцейський катер.

Наблизившись, Ройял упізнав удову загиблого ювеліра. Невже вона чекала на поліцію? Хоча з якоїсь збоченої гордості сама її не викликала? Ройял збирався запитати, чи не бачила вона вівчарку, але вже знав, що відповіді не отримає, бо навіть попри старанно і акуратно нанесений макіяж було помітно вираз крайньої ворожості. Ройял ухопив палицю міцніше. Він не бачив рук жінки і готовий був повірити, що в рукавах пальта, прикрашені перснями, вони стискають пару довгих лез. Чомусь йому раптом спало на думку, що саме вона винна у смерті чоловіка, а зараз будь-якої миті може кинутися і на нього. Водночас він із подивом зрозумів, що хоче торкнутися її, обійняти за плечі. Його охопила якась дика сексуальність. На мить він відчув дивну спокусу віддатися їй.

— Я шукаю вівчарку Енн,— сказав він зніяковіло і, не дочекавшись відповіді, додав: — Ми вирішили залишитися.

Спантеличений своєю реакцією на цю жінку у скорботі, Ройял повернувся і пішов до сходів. Не звертаючи уваги на біль у нозі, він пішов коридором, постукуючи палицею по стінах.

Діставшись центрального вестибюля, він почув несамовитий гавкіт вівчарки, що доносився із шахти найближчого з п'яти швидкісних ліфтів. Ройял притиснув голову до дверей. Кабіна ліфта, де гарчала і стрибала вівчарка, стояла на 15-му поверсі з відчиненими дверима. Чути було глухі металеві удари в підлогу і стіни кабіни і крики трьох нападників: двох чоловіків і жінки.

Коли скавучання собаки затихло, ліфт нарешті відповів на виклик. Кабіна піднялася на останній поверх, і двері відчинилися. Ледве жива вівчарка лежала на закривавленій підлозі, голова та спина її були в крові. Жмутки сплутаної шерсті прилипли до стінок кабіни.

Ройял спробував заспокоїти собаку, але вівчарка клацнула зубами, злякавшись тростини. Підбігли сусіди, стискаючи в руках грізну зброю — тенісні ракетки, гантелі та палиці. Але всіх їх попросив розступитися приятель Ройяла, гінеколог на прізвище Пенгборн. Він ходив у басейн з Енн і часто бавився з вівчаркою на даху.

— Дайте поглянути... Бідолаха, ці дикуни тебе збили на квасне ябко... Ройяле, віднесемо його до вашої квартири. А потім, думаю, потрібно обговорити, що робити з ліфтом.

Пенгборн став на підлозі навколішки, видавши над собакою серію дивних свистів. Кілька тижнів гінеколог переконував Ройяла втрутитися в систему комутації електричних ланцюгів будівлі — засіб помсти нижнім поверхам. Ця передбачувана влада над висоткою головним чином і привертала сусідів до Ройяла. Пенгборн трохи дратував Ройяла м'якими руками і манерами лікаря під час обходу, він ніби постійно намагався втішити неспокійну пацієнтку в цікавому стані. Втім, Пенгборн належав до нового покоління гінекологів, які взагалі не торкаються пацієнток і новонароджених. Він був спеціалістом із комп'ютерного аналізу криків породіль, за якими прогнозував усі майбутні скарги. Він грався з цими записами, як раніше чаклуни — нутрощами. І, природно, єдиною прихильністю Пенгборна у висотці була лаборантка з 2-го поверху — худа тиха брюнетка. Але він порвав із нею після того, як стали виникати сутички.

Так чи інакше, він мав знатися на травмах. Ройял дивився, як Пенгборн заспокоює пса і оглядає рани. Він тримав собачу морду білими руками, ніби щойно вивільнив бідну тварину з клітки. Потім вони наполовину донесли, наполовину дотягли собаку до квартири.

На щастя, Енн і Джейн Шерідан вирушили до супермаркету на 10-му — єдиним ліфтом, залишеним для загальних потреб.

Пенгборн уклав собаку на покривало канапи.

— Добре, що ви тут,— сказав Ройял.— Ви не на роботі?

Пенгборн погладив вівчарку по голові, що опухла, і його біла долоня від крові здавалася ще тоншою.

— Я їжджу до консультації два рази на тиждень — якраз вистачає часу прослухати останні записи криків. А так тут чергую.

Він пильно подивився на Ройяла.

— На вашому місці я б приглядав за Енн, якщо ви не хочете, щоб вона...

— Розумна рада. А ви не думали виїхати? Нинішні умови...

Гінеколог насупився, ніби не розуміючи, чи всерйоз говорить Ройял.

— Я тільки в'їхав. З чого б це я поступався цим людям? — він рішуче ткнув у підлогу закривавленим пальцем.

Вражений тим, з якою рішучістю цей витончений і педантичний чоловік збирався відстоювати свої володіння, Ройял проводив його до дверей, подякував за допомогу і пообіцяв обговорити з ним диверсії в ліфтах. Наступні півгодини Ройял промивав вівчарці рани. Попри те, що собака заснув, кров'яні плями вселили в Ройяла неспокій. Напад розбудив у ньому майже усвідомлене бажання конфлікту. Досі він діяв як миротворець, стримуючи сусідів від безглуздої помсти. Тепер він жадав заворушень. За будь-яку ціну.

Десь унизу розбилася пляшка, упавши на балкон,— короткий вибух на тлі щораз гучнішого реву магнітофонів, криків і грюкання. Світло в будинку почало гаснути, меблі в чохлах навколо Ройяла ніби танули в тумані. Наближався вечір, скоро настане найнебезпечніший час. Уявивши, як Енн буде пробиватися назад із 10-го поверху, Ройял повернувся до виходу з квартири.

Біля дверей він зупинився, накривши долонею циферблат наручного годинника. Про Енн він турбувався з колишньою силою, принаймні, відчував до неї сильні власницькі почуття, але вирішив почекати ще з півгодини, перш ніж вирушати на пошуки. І нехай це лише збільшить небезпеку та можливість сутички. Ройял спокійно пройшов помешканням, зважаючи на телефони з акуратно накрученими дротами, що лежали на підлозі. Енн, навіть якщо потрапить у пастку, подзвонити не зможе.

Чекаючи в темряві, він піднявся в пентхаус подивитися на мартинів. У вечірніх сутінках їхнє пір'я здавалося примарним. Мов птиці, що чекають на карнизах мавзолею, вони сяяли крилами над білим бетоном. Ройял думав про дружину, про те, що на неї можуть напасти, і майже сексуальне тремтіння від небезпеки і спраги помсти скрутило йому нерви. За двадцять хвилин він покине квартиру і почне вбивчий спуск — смертельне піке. Шкода, що не можна взяти із собою птахів. Ройял уявив, як вони пірнають у ліфтові шахти, кружляють над сходовими прольотами і мчать по коридорах. Він дивився, як птахи кружляють у повітрі, слухав їхні крики і думав про майбутнє насильство.