Висотка

12 Уперед, до вершини

а чотири дні, приблизно о другій пополудні, Річард Вайлдер повернувся з телестудії та в'їхав на автостоянку біля будівлі. Скинувши швидкість, щоби повною мірою насолодитися моментом повернення, він зручно влаштувався за кермом і впевненим поглядом оглянув фасад висотки. Довкола нього були довгі шереги припаркованих автомобілів, що вкрилися шаром бруду та цементного пилу, який летів через відкритий простір комплексу від споруджуваної розв'язки за медичним центром. У ці дні мало машин від'їжджало зі стоянки, так що вільних місць майже не було, але Вайлдер катався під'їзними доріжками, доїжджаючи до кінця і здаючи назад до відправної точки.

Вайлдер погладив пальцем свіжий шрам на неголеному підборідді — пам'ять про жорстоку коридорну сутичку напередодні вночі. Він навмисне розколупав рану і з задоволенням поглянув на закривавлений палець. Дорогою з роботи Вайлдер гнав на повній швидкості, немов намагався вирватися зі злого сну, гудів клаксоном і кричав на інших водіїв. Тепер він був спокійний і розслаблений. Сам вигляд п'яти висоток умиротворив його, як завжди, надавши реальності, якої не вистачало в студії.

Упевнений в тому, що знайде вільне місце, Вайлдер продовжував їздити стоянкою. Спочатку він паркувався, як і його сусіди з нижніх поверхів, у рядах по периметру стоянки, але в попередні тижні він поступово наближував машину до будівлі. Те, що починалося як мирна гра марнославства (іронія стосовно самого себе), скоро перетворилося на серйозний процес — очевидний показник успіху чи поразки. По декількох тижнях сходження на вершину він відчув, що має право паркуватися в тих же рядах, що і його новоспечені сусіди. У момент тріумфу, коли він підніметься на 40-й поверх, його машина стане поряд із дорогими розвалинами біля самих стін.

Минулої ночі Вайлдер кілька годин утримувався на 20-му поверсі і навіть за кілька хвилин несподіваної сутички досяг 25-го. До світанку його змусили відступити із зайнятих позицій до попереднього базового табору на 17-му поверсі, до квартири асистента режисера з телестудії, Хіллмана, колишнього товариша по чарці, який без особливого бажання прихистив зозуленятко у своєму гнізді. Захоплення поверху, за суворою кваліфікацією Вайлдера, означало більше, ніж випадкові захоплення покинутої квартири. Вільних жител у висотці були вже десятки. Вайлдер вибрав для себе більш складну версію сходження — нові сусіди повинні визнати його за свого, за людину, яка отримала права на квартиру не просто грубою силою. Якщо стисло, він повинен стати їм потрібним.

На 20-й поверх Вайлдер потрапив унаслідок однієї з демографічних примх, які супроводжували його сходження. Під час локальних сутичок, які заповнювали ніч, він допоміг заблокувати зламані двері квартири на 20-му поверсі. Там проживали дві жінки — фахівці з фондового ринку. Спочатку, мало не вибивши пляшкою шампанського мізки Вайлдеру, коли він засунув голову в дверний отвір, вони потім із радістю прийняли його пропозицію допомоги (він був на диво спокійний у хвилини кризи). Старша з жінок, яскрава блондинка років тридцяти, навіть зробила Вайлдеру комплімент, назвавши єдиним розсудливим чоловіком у висотці. Вайлдер, зі свого боку, радий був грати роль господаря будинку, а не вождя народу і Бонапарта на барикадах у ліфтових холах або інструктора загону недосвідченої міліції, що складався з редакторів журналів і фінансових директорів, що радить, як штурмувати захищені сходи або захоплювати ворожий ліфт. Крім того, чим вище він видирався, тим більше місцевих знаходив у поганій фізичній формі: довгі години на велотренажері готували їх тільки до довгих годин на велотренажері.

Надавши допомогу двом жінкам, Вайлдер коротав час до світанку, попиваючи їхнє вино і очікуючи на запрошення переїхати в їхню квартиру. Як завжди, він розмахував кінокамерою і розповідав про документальний фільм про висотку, запрошуючи жінок з'явитися на екрані. Проте така пропозиція їх не дуже приваблювала. Якщо на нижніх поверхах мешканці радо готові були брати участь у програмі та виплакати свої жалі, то мешканці верхніх поверхів уже всі бували на телебаченні, багато хто і не по одному разу,— як експерти в актуальних програмах.

— Телевізор потрібен, щоб його дивитися, Вайлдере,— суворо сказала одна з жінок.— А не для того, щоби в нього лізти.

З настанням світанку з'явилися члени жіночого диверсійного загону. Їхні чоловіки і супутники хто переїхав до друзів на інший поверх, хто зовсім зник, їхня очільниця, літня дитяча письменниця, у відповідь на пропозицію стати зіркою документального фільму тільки сердито зиркнула на Вайлдера. Зрозумівши натяк, той вклонився і повернувся на проміжну базу, до квартири Хіллмана на 17-му поверсі.

За тридцять футів од машини Вайлдера, який намірився знайти гідне свого нового статусу місце, на дах чийогось автомобіля, розлетівшись хмарою блискучих скалок, упала пляшка. Вона прилетіла з далеких висот, мало не з 40-го поверху. Вайлдер пригальмував машину, майже зупинивши її, являючи собою мішень. Він навіть готовий був побачити фігуру Ентоні Ройяла (у позі месії) в білій куртці біля поруччя пентхауса і білу вівчарку біля його ніг.

Протягом останніх днів Вайлдеру кілька разів мигцем довелося побачити архітектора: той зникав в експроприйованому ліфті, несучись у цитадель верхніх поверхів. Поза всякими сумнівами, він навмисне виставлявся перед Вайлдером, приманюючи того вгору. Іноді здавалося, ніби Ройял незбагненним чином знає про каламутну фігуру біологічного батька, що з'являється у високих вікнах дитячої, яка зачаїлася на горищі мозку Вайлдера. Чи свідомо Ройял грав цю роль, сподіваючись, що складні почуття Вайлдера до батька похитнуть його рішучість до сходження?.. Вайлдер ударив важкими кулаками по керму. Щоночі він ставав ближчим до Ройяла, роблячи кілька кроків до їхньої вирішальної сутички.

Під шинами захрустіли скалки скла — ніби розстібали блискавку. Просто перед очима Вайлдера, у першому ряду, призначеному для мешканців верхнього поверху, виявилося вільне місце; раніше там стояла машина загиблого ювеліра. Без коливань Вайлдер повернув кермо і встав на вільне місце.

— Давно пора...

Він відкинувся назад, із приємністю споглядаючи руїни обабіч нього. Вільне місце — добрий знак. Він не поспішаючи вибрався з машини та голосно грюкнув дверима. Потім пройшовся до входу з видом заможного землевласника, який тільки-но прикупив собі гору.

Біля входу до холу група з 1-го поверху дивилася, як Вайлдер стрімко пройшов повз ліфти до сходів. Вони ставилися до його пересування будинком, до зміни його прихильностей із підозрою. Удень Вайлдер кілька годин був із Гелен і синами на 2-му поверсі, намагаючись підбадьорити дружину, від якої щораз більше віддалявся. Рано чи пізно він піде назавжди. Вечорами, коли він відновлював сходження, Гелен трохи оживала і навіть говорила з ним про його роботу в телестудії — про програми, над якими він працював кілька років тому. Минулого вечора, коли Вайлдер зібрався йти, заспокоюючи синів і перевіряючи запори на дверях, Гелен раптом обійняла його, немов хотіла зупинити. М'язи на її худому обличчі нервово затремтіли, наче всередині намагалися стати на місце деталі замка із секретом.

На подив Вайлдера, увійшовши у квартиру і пробравшись коридором між барикадою і сміттєвими мішками, він знайшов дружину в стані радісного збудження. Гелен із групою домогосподарок святкувала невелику перемогу. Втомлені жінки з їхніми некерованими дітьми — громадянська війна у висотці зробила їх войовничими, як і їхні батьки,— спромоглися на щось путяще.

Дві молоді жінки із 7-го поверху, колишні вчительки початкової школи, вирішили відновити заняття. По тому, якими похмурими поглядами вони дивилися на групу добровольців, трьох чоловіків-татусів,— продавця комп'ютерів, звукорежисера та кур'єра трепел-агенції,— що захищали жінок з боку дверей, Вайлдер зрозумів, що їм довелося пережити жорстоке викрадення.

Поки Вайлдер готував вечерю з останніх консервів, Гелен сиділа біля кухонного столу; її білі руки метушилися, як перелякані птахи в клітці.

— Просто не віриться, що я на якийсь час звільнюся від хлопчиків.

— А де проходитимуть заняття?

— Тут, у нас, завтра і післязавтра.

— Але тоді ти зовсім не будеш вільна від хлопчиків... Утім, хоч щось.

Вайлдер запитував себе, чи зможе Гелен кинути дітей. Вона тільки про це і думала. Граючи із синами, Вайлдер всерйоз роздумував, чи не взяти їх із собою нагору. Він дивився, як Гелен намагається поприбирати в квартирі. Вітальню було розграбовано під час нападу. Поки Гелен із синами ховалася в сусідів, грабіжники переламали меблі, практично повністю знищили кухню. Гелен принесла поламані стільці з їдальні та поставила рядком перед понівеченим столом Вайлдера. Понівечені стільці спиралися один на одного — дика пародія на шкільний клас.

Вайлдер навіть не намагався допомогти. Іноді йому здавалося, що дружина навмисне виснажує себе і що синці на зап'ястях і колінах були частиною складної системи самокатування — спробою відвоювати чоловіка. Кожного дня, повертаючись додому, він був майже впевнений, що знайде Гелен в інвалідному кріслі зі зламаними ногами і пов'язкою на поголеній голові: наважилася на останній відчайдушний крок — лоботомію.

Чому він повертався? Єдиною його метою було кинути Гелен, позбутися ваби повертатися щовечора до квартири і будь-яких застарілих зв'язків із власним дитинством. Розлучившись із Гелен, він від'єднається від усієї системи підліткових заборон, від якої намагався звільнитися з юності. Навіть його агресивна розпуста була частиною тієї ж спроби відкинути минуле, хоча Гелен своєю байдужістю зводила цю спробу нанівець. Утім зрештою саме його романи підготували ґрунт до сходження на висотку, створили опори, які допоможуть йому піднятися на дах по тілах колишніх коханок.

Вайлдеру стало важко тепер перейматися станом дружини або життям її сусідів-невдах. Було вже ясно, що нижні поверхи приречені. Саме маніакальна ідея вчити дітей — останній рефлекс будь-якої пригнобленої групи, готової здатися,— говорила про те, що опір закінчується. Гелен тепер навіть погоджувалася на допомогу групи жінок з 29-го поверху. Під час денного затишшя дитяча письменниця та її служниці обходили будинок, пропонуючи допомогу покинутим і самотнім жінкам.

Вайлдер увійшов до спальні синів. Вони стріляли по порожніх мисках із пластикових пістолетів і зраділи, побачивши батька. На хлопчиках були дитячі камуфляжні костюми парашутистів і бляшані каски. Вайлдер мимохіть відзначив, що форма неправильна. У світлі подій, що насувалися на висотку, правильна військова уніформа — діловий костюм брокера, портфель і капелюх.

Хлопчики хотіли їсти. Покликавши Гелен, Вайлдер повернувся до кухні. Дружина стояла на колінах біля електроплити. Дверцята духовки були відкриті, і Вайлдеру раптом здалося, що Гелен намагається заховати там своє маленьке тіло. А може, саму себе приготувати як прощальний дар сім'ї?

— Гелен...

Він нахилився до дружини, здивувавшись крихітним розмірам її тіла — жменьці кісточок під блідою шкірою.

— Заради всього святого, та ти ж як...

— Усе гаразд... Я потім щось приготую.

Гелен відсторонилася і почала бездумно шкребти пригорілий жир на дні духовки.

Дивлячись на скорчену біля його ніг дружину, Вайлдер зрозумів, що вона часто-густо втрачає свідомість із голоду. Він дозволив їй обіпертися на плиту й обвів поглядом порожні полиці.

— Почекай тут, я сходжу до супермаркету, куплю що-небудь поїсти. Чому ти не сказала, що голодуєш?

— Річарде, я тисячу разів говорила.

З підлоги вона спостерігала за тим, як він шукає в неї в сумці гроші — свої останнім часом були Вайлдеру ні до чого. Він навіть не перевів у готівку останній зарплатний чек. Він узяв кінокамеру, переконавшись, що кришка об'єктива була на місці. Коли він озирнувся на Гелен, то помітив, що її очі зробилися напрочуд важкими на її маленькому обличчі, майже так, ніби вона була задоволена залежністю чоловіка від вигадок цієї складної іграшки.

Зачинивши за собою двері, Вайлдер подався на пошуки їжі та води. Під час денного перемир'я мешканцям нижньої секції будинку ще був приступний шлях до супермаркету на 10-му поверсі. Майже всі сходи перегороджували міцні барикади — вітальні гарнітури, обідні столи та пральні машини височіли від сходинок до стелі. Понад дванадцять ліфтів із двадцяти не працювали. Решта працювала з перебоями, за бажанням будь-якого владного клану.

У холі Вайлдер обережно зазирнув до порожніх шахт. Шматки металевого поруччя та водопровідних труб, що перегороджували шахти як стопори, щоби не дати ліфтам проїхати, самі утворювали щось подібне до сходів.

Стіни було списано гаслами і непристойностями, списки мешканців перетворилися на божевільні каталоги. Біля дверей холу чіткий дороговказ у військовому стилі позначав єдині безпечні сходи, якими можна користуватися рано-вранці та в комендантську годину — протягом трьох годин.

Вайлдер підняв камеру та подивився на знак через видошукач. Відмінний вийде початковий кадр. Вайлдер, як і раніше, був переконаний, що необхідно залишити візуальне свідчення всього, що відбувається у висотці, хоча рішучість його танула. Розпад висотки нагадував йому один фільм: містечко в Андах сповзало схилом гори до загибелі, а мешканці неквапливо знімали з мотузок білизну в садках, що розвалювалися, продовжували готувати на кухнях, поки навколо валилися стіни...

Уже двадцять поверхів уночі залишалися без світла, та понад сотню квартир було покинуто мешканцями. Кланова система, що давала мешканцям почуття безпеки, тепер майже розвалилася: мешканцями опановувала апатія або параноя. Повсюди люди ховалися у квартирах, а то і збивалися в одну кімнату, завалюючи вхід барикадою. На майданчику 5-го поверху Вайлдер зупинився, дивуючись, що навколо немає ні душі. Він чекав біля дверей до холу, ловив кожен підозрілий звук. З тіні виникла висока фігура літнього соціолога з мішком відходів у руці і рушила, ніби привид, засміченим коридором.

Попри руйнацію будинку — води майже ніколи не було, вентиляційну систему засмітили недоїдками й екскрементами,— завидна більшість мешканців вели себе стримано. На майданчику 7-го поверху Вайлдер зупинився ще раз, щоби справити нужду прямо на сходинки. Чомусь його здивував вигляд сечі, яка тече між ногами. Але це була дрібниця. Вайлдер бачив особливе задоволення в тому, що під час нічних сутичок і нападів може мочитися, де захоче, та срати в занедбаних квартирах. Минулої ночі він радісно ганяв перелякану жінку, яка благала його не сцяти на підлозі її ванної.

Так чи інакше, Вайлдер любив і розумів ніч: тільки в темряві звільнялися пригнічені інстинкти. Він радів прояву нових збочених рис характеру. На щастя, вести себе як виродок ставало тим легше, чим вище він піднімався,— немов під впливом таємничої логіки висотки.

Вестибюль 10-го поверху був порожній. Вайлдер прикрив двері на сходи і рушив до торгового центру. Банк було зачинено, як і перукарню, і винну крамницю. Остання касирка супермаркету — дружина оператора з 3-го поверху — стоїчно сиділа за касою, приречена панувати, як Британія, над морями сміття. Вайлдер пройшовся вздовж порожніх полиць. На дні морозильних прилавків у жирній воді плавали гнилі пакети. У центрі торгового залу розсипалася піраміда упаковок із собачими бісквітами.

Вайлдер поклав у кошик три пачки бісквітів і шість банок котячого корму. Із цим Гелен і хлопчики протягнуть, поки Вайлдеру не вдасться вломитися в чужу квартиру і знайти схованку з їжею.

— Залишився тільки корм для тварин,— поскаржився він касирці.— Нічого не замовляєте?

— Попиту немає,— відповіла жінка, машинально погладжуючи рану на лобі.— Усі, напевно, затоварилися кілька місяців тому.

«Бреше»,— подумав Вайлдер, крокуючи до ліфтового холу. Відімкнувши не одну квартиру, він добре знав, що мало хто зберігав бодай якісь запаси їжі. Люди просто перестали замислюватися над тим, що буде завтра.

Через п'ятдесят футів, за перевернутими сушарками, що валялися біля перукарні, світлодіодні цифри над дверима ліфта стали переміщатися зліва направо. Це останній на сьогодні громадський ліфт рухався вгору будівлею. Десь між 25-м і 30-м поверхами його зупинить вартовий — це буде кінець денного перемир'я і початок ще однієї ночі.

Вайлдер несвідомо наддав ходи. Коли кабіна пригальмувала на 9-му, випускаючи пасажира, він опинився біля дверей ліфта. Тільки-но кабіна почала рухатись, Вайлдер встиг натиснути кнопку.

У ті секунди, що залишалися до відкриття дверей, він зрозумів, що остаточно вирішив кинути Гелен і синів. У нього тепер тільки один шлях — угору. Як альпініст, що відпочиває за сто футів од вершини, він не мав вибору.

Двері ліфта відчинилися. Десь із п'ятнадцять людей дивилися на Вайлдера, вони були нерухомі, як пластмасові манекени. Тільки ноги трохи шаркнули, звільняючи місце.

Він зачекав, придушивши в собі бажання розвернутися і кинутися сходами вниз до своєї квартири. Очі пасажирів були спрямовані на Вайлдера — усіх стомила його нерішучість, і всі боялися якогось вибрику.

Коли двері почали зачинятися, Вайлдер ступив у кабіну, виставивши перед собою кінокамеру. Він знову почав сходження на висотку.