Висотка

7 Приготування до від’їзду

алеко вгорі, на 40-му поверсі, до від'їзду готувалися двоє перших мешканців.

Весь день Ентоні Ройял і його дружина пакували речі. Після ланчу в спорожнілому ресторані 35-го поверху вони повернулися додому, де Ройял провів останні, як він уже це розумів, години у висотці. Закриваючи проектну студію, він не поспішав: просто настав час залишити будівлю, і Ройял неквапливо виконував останнє ритуальне завдання.

Система кондиціонування не працювала, і відсутність її знайомого дзижчання — колись джерела роздратування — бентежила Ройяла. Нехай із нехіттю, але він змушений був визнати те, від чого останній місяць відхрещувався і докази чого мав просто перед очима. Величезна будівля, яку він допомагав проектувати, помирала, її життєві функції згасали одна за одною: вода, коли вимкнули насоси, зникла, електрощити на поверхах повибивало, ліфти застигли в шахтах.

Ніби від співчуття, занили старі рани на ногах і спині. Ройял сперся на свої креслення, відчуваючи, як біль поширюється від колін до паху. Схопивши хромовану тростину, Ройял вийшов зі студії та рушив мимо столів і зачохлених крісел до вітальні. Через рік після аварії він зрозумів, що біль можуть утамувати лише постійні вправи, а гру у сквош із Робертом Лейнгом він пропустив. Так само, як і фізіотерапевт Ройяла, Лейнг казав, що травми, отримані в автокатастрофах, заживають довго, але Ройял останнім часом почав підозрювати, що рани діють за своїм власним таємним сценарієм.

Три спаковані вранці валізи стояли напоготові в холі. Ройял подивився на них, сподіваючись, що вони належать комусь іншому. Він ніколи не користувався цими валізами; і роль, яку їм належало зіграти в його особистому Дюнкерку, тільки додавала ситуації приниження.

Ройял повернувся до майстерні, продовжуючи знімати креслення та проектні дослідження, прикріплені до стін. Цей невеликий офіс у переробленій спальні, який він використовував для роботи над проектом,— колекція книг і креслень, світлин і креслярських дощок, спочатку призначених для того, щоби надати сенсу меті його одужання,— невдовзі перетворився на своєрідний приватний музей. Більшість планів і дизайнерських досліджень після його аварії було замінено колегами, але старі фасади концертного залу та телестудій, як і світлина Ройяла, на якій він стояв на даху висотки в день переїзду, дивним чином описували більш реальний світ, ніж будівля, яку він зараз збирався покинути.

Рішення з'їхати з квартири, що і без того вже відкладалося занадто довго, давалося нелегко. Як би сильно Ройял, як один з архітекторів, не ототожнював себе з висоткою, його внесок був не дуже великий, але, на жаль, стосувався тих ділянок, що викликали найбільшу ненависть мешканців — вестибюля 10-го поверху, початкової школи, оглядового даху з дитячим садом зі скульптурами та ліфтових холів. Ройял із небувалою ретельністю підбирав матеріали для оздоблення стін, тепер обмальованих непристойностями. Це було дурницею з його боку, але він не міг не сприймати всіх цих написів на свій рахунок, зокрема й тому, що не сумнівався у ворожості сусідів до нього особисто,— і хромована тростина, і біла вівчарка давно перестали бути реквізитами.

Власне кажучи, повстання цих успішних професіоналів проти будівлі, яку вони придбали у складчину, не відрізнялося від десятків добре описаних повстань мешканців із робітничого класу проти муніципальних багатоквартирних будинків, що так часто спалахували в післявоєнні роки. І все ж Ройял сприймав вандалізм як особистий виклик. Поразка будівлі як соціальної структури так на нього вплинула, що в перші дні після незрозумілої смерті ювеліра він чекав, що тепер нападуть на нього.

Однак пізніше деградація висотки почала зміцнювати бажання Ройяла з нею впоратися. Випробування будівлі, яку він допомагав проектувати, було випробуванням і для нього самого. Перш за все, він зауважив, що в будівлі сформувався новий громадський устрій. Ройял був упевнений: жорстка ієрархія є ключем до успіху цих величезних будівель. Як він часто повторював Енн, офісні будівлі, що містять до тридцяти тисяч працівників, можуть справно працювати десятиліттями завдяки ієрархії — чіткій і формалізованій, як у мурашнику, із практично нульовою ймовірністю соціальних заворушень і навіть дрібної злочинності. Незрозуміла, але очевидна поява нового громадського устрою — явно на основі дрібних племінних анклавів — заворожувала Ройяла. По-перше, як він продовжував стверджувати, усе повинно йти, як іде, і яка б ворожість особисто йому не загрожувала, він повинен сприяти народженню нового. Власне, лише це не давало йому повідомити колишнім колегам про той хаос, що опанував висоткою. Як він сам без кінця повторював, такий провал висотки свідчитиме радше про успіх, аніж про невдачу. Сам того не розуміючи, він дав людям сенс утечі до нового життя та схему соціальної організації, яка стане взірцем для майбутніх висоток.

Але ці його мрії про те, щоби привести дві тисячі жителів до нового Єрусалиму, не зачіпали Енн. Коли почали відмовляти кондиціонери та стала вимикатися електрика, коли стало небезпечно пересуватися будинком без супроводу, вона сказала Ройялові, що вони переїжджають. Граючи на турботі Ройяла про неї та на його власному почутті провини стосовно невдачі з висоткою, вона миттєво умовила чоловіка на від'їзд.

Бажаючи подивитися, як вона збирається, Ройял пішов до спальні дружини. Дві дорожні скрині, набір маленьких і великих валіз, скриньок із коштовностями і косметичок лежали розкритими на підлозі, як на вітрині магазину дорожніх товарів. Енн чи то упаковувала, чи то, навпаки, розпаковувала валізу, сидячи перед дзеркалом туалетного столика. Нещодавно Ройял звернув увагу на те, що дружина оточує себе дзеркалами, немов власні відображення дарували їй відчуття захищеності. Енн звикла до поваги, тому останні тижні, навіть у відносній безпеці пентхауса, переживала важко. У її поведінці знову почали прослизати дитячі риси, наче вона налаштувалася на надто тривале чаювання у Божевільного Капелюшника, під час якого вона почувалася незапрошеною Еліс. Візити до ресторану на 35-му поверсі перетворилися на щоденне випробування, і тільки перспектива покинути будівлю назавжди підтримувала її.

Енн піднялася і обняла чоловіка. Як завжди, вона машинально торкнулася вустами шрамів на лобі, немов намагалася прочитати підсумки двадцяти п'яти років, що розділяли їх, ключ до тієї частини життя Ройяла, якої вона ніколи не знала. Коли він відновлювався після аварії, сидячи біля вікон пентхауса або займаючись на тренажері, він помітив, наскільки її хвилювали його рани.

— Жах,— глянула вона з надією на купу валіз.— Мені треба ще годинку. Ти викликав таксі?

— Знадобиться як мінімум дві машини. І вони відмовляються чекати біля будівлі, тому нема сенсу викликати, поки ми не спустимося вниз.

Обидва їхні власні автомобілі, припарковані біля самої стіни, були безнадійно зіпсовані мешканцями нижніх поверхів, їхні лобові стекла було розтрощено кинутими пляшками.

Енн продовжила збори.

— Головне, що ми їдемо. Слід було переїхати ще місяць тому, коли я говорила. Чому тут узагалі хтось може залишатися — не уявляю.

— Енн, ми їдемо...

— Нарешті. І чому ніхто не подзвонив у поліцію? Або не поскаржився власникам?

— Власники — ми.

Ройял відвернувся від неї, ховаючи ніжну посмішку. Через вікна він дивився, як світло розчиняється на завісах стін найближчих висоток. Він, безсумнівно, сприймав критичність Енн як зауваження саме йому.

Як він уже розумів, його молода дружина не зможе бути щаслива в особливій атмосфері висотки. Єдина дочка провінційного підприємця, Енн виховувалася в замкнутому світі великого маєтку, що був докладною копією шато на Луарі і за яким наглядав, абсолютно наслідуючи манеру дев'ятнадцятого століття, цілий штат прислужників. У багатоквартирному ж будинку їй прислуговувала невидима армія термостатів і датчиків вологості, комп'ютеризованих ліфтових перемикачів і реле, що грали свою роль у нових, набагато модерніших та абстрактніших стосунках господаря і прислуги. Однак у світі Енн мало значення не тільки те, щоб роботу було зроблено, але й потреба бачити, як вона робиться. Поступова відмова служб будівлі та конфронтація між ворогуючими групами мешканців виявилися для неї занадто серйозним випробуванням, зіграло свою роль відчуття безпеки, протягом довгих років підтримуваний острах вищого класу втратити своє місце на вершині. Проблеми в багатоквартирному будинку нещадно виявили цей острах. Зустрівши Енн уперше, Ройял вважав її цілковиту впевненість у собі природною, але насправді все було навпаки: аж ніяк не впевнена в собі Енн постійно потребувала підтвердження свого місця на верхній сходинці. У протилежність їй, професіонали, що оточували її та добилися всього власними силами, являли собою зразок упевненості.

Вони стали першими мешканцями, що переїхали у висотку: обидва вирішили, що квартира стане лише тимчасовим притулком, дуже зручно розташованим для Ройялової праці над проектом. Але тільки-но знайдуть будинок у Лондоні, тут же звідси заберуться. Проте Ройял зауважив, що відкладає будь-яке рішення з приводу від'їзду. Його заінтригувало життя в цьому вертикальному поселенні і те, як людей приваблює його спокійний функціоналізм. Як перший мешканець і володар найкращої та найвищої квартири, він почувався феодалом, володарем маєтку — цей титул він запозичив із книг Енн, хоча він йому й не подобався. Його почуття фізичної переваги — недарма ж він був чемпіоном із тенісу, нехай всього лише в молодшій аматорській лізі — із роками неминуче слабшало, але тут воно трохи зміцніло через присутність стількох людей просто під ним, на чиїх скромних оселях надійно покоїлася його власна.

Навіть після аварії, коли йому довелося продати свою частку в консорціумі і в'їхати до пентхауса на кріслі-каталці, він відчував цю оновлену фізичну перевагу. Протягом місяців одужання, поки затягувалися рани, кожен новий мешканець, здавалося, утотожнювався з його міцніючими м'язами і сухожиллями, оновленими рефлексами, кожен із них робив невидимий внесок у здоров'я Ройяла.

А ось Енн безперервний приплив нових мешканців, навпаки, дратував. Вона насолоджувалася помешканням, лише коли вони жили у висотці самі; вона була переконана, що більше тут нікого не буде. Вона каталася ліфтами, немов користуючись пишними кабінками приватного фунікулера, плавала на самоті в чистих водах обох басейнів і блукала торгівельним центром, користувалася власними банком, перукарнею та супермаркетом. Коли ж останні з двох тисяч мешканців зайняли своє місце внизу, Енн уже не терпілося поїхати.

А ось Ройяла тягло до нових сусідів — персонажів, які не мали нічого спільного з тим, що він вважав за зразок пуританського ставлення до праці. У свою чергу, він знав від Енн, що сусіди вважають його загадковим відлюдним типом, жертвою автокатастрофи, що живе у кріслі-каталці на даху висотки, із багатою дружиною, вдвічі молодшою за себе, яку він не проти віддати якомусь іншому чоловікові. Попри символічну кастрацію, Ройяла все одно вважали охоронцем ключа від будинку. Його чоло у шрамах і хромована тростина, улюблена біла куртка, у якій він був схожий на мішень,— усе це здавалося елементами секретного коду, що втілював у собі реальні стосунки архітектора величезного будинку з неспокійними мешканцями. Навіть неминучі майбутні зради Енн увійшли до системи парадоксів, пестили любов Ройяла до «ігор», де можна ризикнути всім і не втратити нічого.

Ройяла цікавило, як реагують на події сусіди, особливо Річард Вайлдер, готовий підніматися на Еверест, озброєний лише роздратуванням (гора вища за нього), або доктор Лейнг, що цілими днями стирчить на балконі, уявляючи, що зовсім відчужився від висотки, хоча він-то і є ледве не найреальнішим її мешканцем. Принаймні, Лейнг знає своє місце і тримається його; а Вайлдера три ночі тому довелося різко і жорстоко провчити.

Розмірковуючи про вторгнення Вайлдера — лише про одну зі спроб людей знизу пробитися до верхніх помешкань,— Ройял вийшов зі спальні та перевірив засуви на вхідних дверях.

Поки він стояв у порожньому коридорі, Енн чекала. З нижчих поверхів долинав безперервний темний гул, підіймаючись шахтами ліфтів. Енн показала на три чоловікові валізи:

— Це все, що ти береш?

— Поки все. Потім повернуся, якщо знадобиться.

— Повернешся? Навіщо тобі це? Може, і зовсім залишишся?

Швидше для себе, ніж для дружини, Ройял сказав:

— Першим прийшов, останнім пішов...

— Це жарт?

— Звісно ж, ні.

Енн поклала долоню йому на груди, немов шукаючи стару рану.

— Ти ж знаєш, що все скінчилося. Мені дуже неприємно це казати, але з будинком не все гаразд.

— Може бути...— з гіркотою прийняв її співчуття Ройял.

Не усвідомлюючи цього, Енн часто грала на його відчутті провалу, налякана новим сплеском рішучості Ройяла довести собі, що будівля може все-таки досягти успіху. Крім того, їхні сусіди трохи залегко сприйняли його як лідера. Його партнерство в консорціумі було значною мірою сплачене з кишені батька Енн, чого вона ніколи не дозволяла йому забути,— не для того, аби осадити Ройяла, а скоріш за все, щоби довести свою цінність для нього. Однак справу було зроблено. Він вийшов у світ у надто багатьох сенсах цього вислову. У якийсь божевільний спосіб його аварія, мабуть, була спробою вирватися з пастки.

Але тепер це все було в минулому. Ройял розумів: вони йшли саме вчасно. Протягом останніх декількох днів життя у висотці було неможливим. По-перше, це безпосередньо стосувалося мешканців верхнього поверху. Руйнування всього нагадувало повільну психологічну лавину, яка тягнула їх униз.

Якщо не живеш у будинку, існування в ньому здається цілком нормальним: більшість мешканців кожен день вирушало на роботу; супермаркет, банк і перукарня працювали у звичному режимі. Насправді атмосфера всередині висотки нагадувала крихке співіснування трьох військових таборів. Відбулося зміцнення позицій — і контакти між вищим, середнім і нижчим рівнями практично звелися до нуля. Протягом першої половини дня ще вдавалося пересуватися будинком, після обіду це було важче, а з настанням сутінків будь-яке переміщення ставало неможливим. Банк і супермаркет зачинялись о третій годині. Початкова школа переїхала з розгромлених класів до квартири на 7-му поверсі. Вище 10-го поверху кількох дітлахів можна було зустріти хіба що в саду скульптур, у який Ройял вклав стільки сил. Басейн на 10-му перетворився в напівпорожню яму із жовтою брудною водою та сміттям, що в ньому плавало. Один із залів для сквошу замкнули, інші три були завалені сміттям і поламаними шкільними меблями. Із двадцяти ліфтів три не працювали зовсім, а інші до вечора перетворювалися на приватні лайнери ворогуючих груп, що встигли їх захопити. П'ять поверхів залишилися без електрики, і вночі фасад висотки прорізали темні смуги, що нагадували травмовані ділянки згасаючого мозку.

На щастя для Ройяла і його сусідів, на верхніх поверхах умови проживання погіршувалися не так стрімко. Ресторан припинив роботу вечорами, але отримати такий-сякий обід вдавалося кожен день — у ті кілька годин, коли персонал (скорочений) мав можливість вільно входити і виходити. Однак два офіціанти вже звільнилися, і Ройял підозрював, що за ними скоро підуть шеф-кухар із дружиною. Хоча басейн на 35-му поверсі функціонував, рівень води істотно знизився: подавання води залежало від примх водяних баків на даху й електричних насосів.

З вікна вітальні було видно стоянку. Багато автомобілів не рушало з місця тижнями: лобові стекла вибиті, салони завалені сміттям, присівши на шинах, що геть спустились, машини губилися в морі відходів, що розкинулося навколо будинку, ніби пляма, що продовжує розширюватися.

Помітний індекс занепаду будинку водночас вимірював ступінь визнання процесу руйнації його мешканцями. Іноді Ройялу здавалося, що люди чекають, поки все стане ще гірше. Він зауважив, що обурені мешканці перестали брати в облогу приміщення менеджера з функціонування будівлі. Навіть сусіди з верхнього поверху, які в перші дні за першої ж нагоди летіли скаржитися, тепер на будівлю не нарікали. За відсутності керівника, який досі відлежувався з нервовим зривом у своїй квартирі на цокольному поверсі, збіднілий штат (дружина звукооператора з 2-го поверху і дружина першої скрипки з 3-го) тримав героїчну оборону за стійкою у вестибюлі, не звертаючи уваги на занепад, що йшов повним ходом у них над головами.

Що дивувало Ройяла, так це те, чому мешканці відповідали висотці перебільшеною грубістю, навмисно псували ліфти та кондиціонери, перевантажуючи електромережу? Така байдужість до власних зручностей означала зрушення системи цінностей, а можливо, і появу нового соціального і психологічного устрою, на який чекав Ройял. Він пригадав напад на Вайлдера: чолов'яга радісно сміявся над групою педіатрів і вчених, що гамселили його, як команда знавіснілих гімнастів. Епізод здавався Ройялу гротескним, але він у душі здогадувався, що Вайлдер був радий тому, що його, побитого до напівпритомного стану, вкинули до ліфта.

Ройял пройшов повз меблі, що були в чохлах. Він підняв тростину і рубонув затхле повітря таким само ударом, який завдав Вайлдеру. У будь-який момент може з'явитися батальйон поліцейських і затягти всіх до найближчої в'язниці. Чи ні? Мешканцям припала до вподоби самодостатня природа висотки — саморегульованого анклаву серед приватних володінь житлового комплексу. Менеджер і його штат, майже всі працівники супермаркету, банку та перукарського салону самі жили у висотці, лише кілька чужинців утекли або були звільнені. Інженери, які обслуговували будівлю, робили це за інструкціями менеджера, і було очевидно, що їм це все до лампочки. Навіть можна було сказати, що вони вмили руки: водій сміттєзбірної машини телефонував кілька днів, коли велика кількість баків була завалена сміттям.

Попри хаос довкола, мешканці все менше цікавилися зовнішнім світом. Тюки нерозібраної пошти лежали у вестибюлі. Розбиті машини були поховані під будівельними матеріалами, дерев'яними піддонами та купами піску. Немовби на підтримку мовчазної змови з метою відгородитися від зовнішнього світу, у висотку не наїжджали гості. Ройял з Енн уже кілька місяців нікого до себе не запрошували.

Ройял дивився, як його дружина рухається спальнею. Подзвонила Джейн Шерідан, найкраща подруга Енн, і прийшла, щоб допомогти збирати речі. Дві жінки передавали безкінечні вечірні сукні з гардеробу до скрині, повертаючи непотрібні сорочки і штани назад на полиці. З боку неможливо було зрозуміти, укладаються вони перед від'їздом чи розпаковуються після прибуття.

— Енн! Ти приїхала або ідеш? — запитав Ройял.— Схоже, ми не спакуємося до вечора.

Енн безпорадно розвела руками.

— Це все через кондиціонери: я просто не тямлю нічого.

— Вам усе одно зараз не вибратися,— сказала Джейн.— Ми тут під замком, наскільки я розумію. Усіма ліфтами керують інші поверхи.

— Що? Ти чуєш? — сердито накинулася Енн на Ройяла, немов це рейдерство стало наслідком невдалого проектування ліфтових холів.— Гаразд, поїдемо завтра, просто зранку. Але як бути з їжею? Ресторан зачинено.

Удома вони ніколи не харчувалися — Енн зневажала нескінченні турботи сусідів із приготування їжі. У холодильнику зберігався тільки собачий корм.

Ройял подивився на себе в дзеркало, поправив білу куртку. У тьмяному світлі він у дзеркалі здавався блідим, як привид чи труп, на який падає світло.

— Придумаємо щось.

Кумедна відповідь, зазначив подумки Ройял, немов є інші джерела їжі крім супермаркету. Він подивився на грубу фігуру Джейн Шерідан. Побачивши покірний вираз обличчя Ройяла, вона йому заспокійливо посміхнулася. Він узяв на себе турботи про цю милу молоду жінку після того, як втопили її афганського хорта.

— Ліфти звільняться приблизно за годину. Поїдемо до супермаркету,— сказав він їм.

Подумавши про вівчарку, що мабуть спала на його ліжку в пентхаусі, він вирішив, що вигуляє її на даху.

Енн почала розбирати напівпорожні валізи. Вона й сама не усвідомлювала, що робить, немов велика частина її мозку вимкнулася. Скільки б вона не скаржилася чоловікові, вона ніколи не дзвонила менеджеру. Можливо, вона вважала, що це їй не личить, але ніколи не висловлювала ані однісінького критичного зауваження стосовно висотки жодному з друзів за її межами.

Розмірковуючи про це, Ройял зауважив, що вилку її телефону біля ліжка висмикнуто з розетки, а дріт акуратно намотано на слухавку.

Пройшовшись помешканням, перш ніж іти шукати собаку, він побачив, що три інші телефони, у передпокої, вітальні та кухні, також вимкнені. Ройял зрозумів, чому вже тиждень не отримував дзвінків із зовнішнього світу, і відчув спокій, знаючи, що їх не буде і надалі. Він уже здогадався, що, попри всі заяви, вони не виїдуть ані завтра вранці, ані жодного з наступних ранків...