Висотка

15 Вечірні розваги

удинок занурювався в темряву. Як завжди о цій порі, настала тиша, наче всі мешканці висотки пробиралися прикордонною смугою. На даху почали вити собаки. Ройял загасив свічки в їдальні та попрямував сходами до пентхауса. Світло далеких вогнів сусідніх висоток відбивалося у хромованому каркасі гімнастичного тренажера. Здавалося, ніби ртутні стовпчики стрибають угору-вниз і складний апарат записує психічний стан мешканців. Коли Ройял вийшов на дах, то побачив, що темрява повниться білими силуетами сотень птахів. Їхні крила сяяли в ночі, коли мартини намагалися відшукати місце на переповнених оголовках ліфтових шахт і на балюстраді.

Ройял почекав, поки птахи оточать його, тростиною відводячи дзьоби від своїх ніг. Навалився спокій. Жінки й інші члени його оточення, що дедалі зменшувалося, вирішили піти — ну і нехай, так навіть краще. Тут, у темряві, серед галасливих птахів, серед псів, що скавучать у дитячому саду скульптур, він удома. Як ніколи раніше, він був упевнений, що птахів приваблює лише його присутність.

Ройял відчинив ворота до саду скульптур. Упізнавши його, собаки почали скавучати і рватися з повідців. Кілька ретриверів, пуделів і такс — все, що залишилося від десь сотні тварин, що жили на верхніх поверхах висотки. Їх тримали тут як стратегічний продовольчий резерв, але турботами Ройяла поки що з'їли небагатьох. Собак — особисту мисливську зграю — він зберігав для останньої битви. Тоді він спустить звірів із повідців, пустить вниз будівлею і відкриє навстіж вікна в забарикадованих квартирах, щоби впустити птахів.

Собаки тяглися до його ніг, повідці обплелися навколо ігрових скульптур. Навіть улюблениця Ройяла — кавказька вівчарка — поводилася дуже схвильовано. Він спробував заспокоїти її, погладивши блискучу шерсть, усе ще в плямах крові. Пес нервово ткнувся лобом у ноги, підштовхуючи Ройяла до порожніх годівниць.

Звівшись на ноги, Ройял почув, як із центрального сходового колодязя долинули голоси, а в темряві виникли вогники — рухалася процесія ліхтарів. Промені світла прорізали нічне повітря, сполохавши птахів у небо. Портативний касетний магнітофон майже заглушав музикою постукування гантелей. Ройял причаївся за оголовком ліфтової шахти і дивився, як вихлюпується на дах натовп сусідів із верхніх поверхів. Під проводом Пенгборна люди зібралися в широке коло, готуючись відсвяткувати нову перемогу. Без дозволу Ройяла і навіть не повідомивши його, вони пройшли рейдом по нижніх поверхах.

Гінеколог у стані неймовірного збудження підганяв людей, що відставали, руками, ніби знавіснілий кур'єр. З рота в нього виривалися дивні завивання і стогони, наче неандерталець кликав подругу. Насправді Пенгборн видавав крики породіль, записи яких аналізував на комп'ютері. Ці страшні лякаючі звуки Ройял був змушений слухати тижнями, коли члени його оточення підхоплювали приспів. Кілька днів тому Ройял заборонив шуміти, це відволікає: неможливо сидіти в пентхаусі та думати про птахів, коли неподалік жінки на кухні теревенять і хрюкають. Однак Пенгборн продовжував регулярні сесії у своєму штабі з іншого боку даху, де вмикав записи криків породіль на прохання гуртку жінок, що збирався довкіл нього. Усі разом вони повторювали ці дивні звуки — оральну емблему влади Пенгборна, що дедалі зростала.

Покинувши Ройяла, жінки сповна показували, чого вони навчилися: вили та гарчали, як хор божевільних вагітних, що накрикують пологові травми майбутнім дітям.

Вибираючи момент, щоб вийти з укриття, Ройял відвів вівчарку за оголовок ліфтової шахти. Добре, що він надів чорний смокінг: біла куртка виблискувала б, як полум'я.

Привели двох «гостей» — бухгалтера з 32-го поверху із забинтованою головою і короткозорого метеоролога з 27-го. У жінці, що несла касетний магнітофон, Ройял упізнав свою дружину Енн, що його не здивувало. Недбало одягнена, із розпатланим волоссям, вона відчепилася від плеча Пенгборна і дибала в колі світла ліхтарів, як похмура повія, помахуючи магнітофоном на двох бранців.

— Пані... прошу тиші. Ми продовжуємо,— утихомирював Пенгборн супутниць, а його тонкі пальці ворушилися в непевному світлі.

Поставили портативний бар. Поряд — столик і два крісла, на яких всадовили переляканих гостей. Бухгалтер намагався поправити пов'язку на голові, що постійно сповзала, наче боявся, що його змусять водити в піжмурки. Метеоролог короткозоро мружився на ліхтарі, сподіваючись побачити в учасниках свята когось із знайомих. Ройял знав усіх присутніх — вони вже рік були його сусідами — і готовий був повірити, що він був на звичайній коктейльній вечірці, які влітку на даху влаштовували безліч. І все ж він немов дивився на перший акт стилізованої опери або балету, де ресторан зображується одним столиком, а хор офіціантів лускає зі сміху з приреченого героя перед тим, як штовхнути його в обійми смерті.

Заводіяки вечірки почали пити задовго до появи двох гостей. Вдова ювеліра в довгому хутряному пальті, Енн із магнітофоном, Джейн Шерідан, що трусила коктейльним шейкером,— усі вони рухалися, згинаючись, немов під музику, якої не чув лише Ройял.

Пенгборн знову став закликати до тиші.

— А тепер займіть наших гостей. Вони, схоже, занудьгували. У що ми граємо сьогодні?

Посипалися пропозиції:

— Піратська дошка!

— Докторе! Льотна школа!

— Прогулянка Місяцем!

Пенгборн повернувся до гостей.

— Я віддаю перевагу льотній школі... Ви знаєте, що ми тут відкрили льотну школу? Не знаєте?..

— Ми вирішили дати вам кілька безкоштовних уроків,— пояснила Енн.

— Один безкоштовний урок,— виправив її Пенгборн під загальний хихіт.— Одного буде досить. Правда ж, Енн?

— Так, курс дуже інтенсивний.

— Точно, самостійний політ із першого разу.

Під керівництвом вдови ювеліра пораненого бухгалтера вже поволокли до балюстради. На спину жертві прикріпили пару подертих крил із папьє-маше від дитячого костюма ангела. Знову залунали виття і гарчання.

Тягнучи за собою вівчарку, Ройял вийшов уперед. Народ так захопився близькою стратою, що ніхто його не помічав. Намагаючись говорити спокійно, Ройял покликав:

— Пенгборне!.. Докторе Пенгборне!..

Гамір затих. Промені ліхтарів майнули в темряві, ковзнувши по шовкових лацканах смокінга, і вперлися в білу вівчарку, яка намагалася сховатися за ногами господаря.

— Льотна школа! Льотна школа! — знову заволав хор.

Дивлячись на цю некеровану ватагу, Ройял начебто бачив натовп напівграмотних діточок. Зоопарк повстав проти свого наглядача.

Почувши голос Ройяла, гінеколог одвернувся від в'язня, витер руки та пішов дахом, пародіюючи кульгаву ходу Ройяла. Але очі вивчали його обличчя із професійною зацікавленістю, немов Пенгборн прикидав, чи вираз твердої рішучості можна підправити, перерізавши лише кілька нервів і м'язів.

Повітря наповнилося співом. Ліхтарі ритмічно пронизували темінь, б'ючи Ройялові в обличчя. Він спокійно чекав, поки стихне гамір. Енн, відірвавшись від натовпу, кинулася вперед, і він підняв свою палицю, готовий ударити. Вона зупинилась перед Ройялом і з провокативною посмішкою струснула довгою спідницею. Потім раптом увімкнула магнітофон на повну потужність, і повітря наповнили невиразні крики породіль.

— Ройяле! — крикнула вдова ювеліра.— Бережіться, там Вайлдер!

Почувши це ім'я, Ройял злякано смикнувся, рубонувши тростиною темряву. Навколо забігали промені ліхтарів, бетонним дахом заметушилися тіні від повалених крісел. Побоюючись нападу Вайлдера зі спини, Ройял перечепився об тент і заплутався в собачому повідку.

За його спиною пролунав сміх. Насилу стримавшись, він знову повернувся до Пенгборна. Але гінеколог уже пішов геть, беззлобно озираючись. Він легко змахнув рукою, немов метнувши дротик, відпускаючи Ройяла назавжди. Ліхтарі залишили Ройяла, і всі повернулися до більш важливого заняття — катування двох гостей.

Ройял із темряви спостерігав, як вони сперечаються зі своїми в'язнями. Протистояння з Пенгборном завершилося або, радше кажучи, і не відбулося. Піддавшись на примітивну хитрість, Ройял тепер і сам не міг зрозуміти: невже він і справді настільки боїться Вайлдера. Ройяла принизили, і він на це заслуговував. Зараз усім керував гінеколог. Зоопарку не прожити довго з таким наглядачем, як Пенгборн, але той дасть поштовх насильству та жорстокості, що розпалять в інших волю до життя.

Нехай переможуть психи. Тільки вони розуміють, що відбувається. Учепившись у повідець, Ройял дозволив вівчарці тягти себе в безпечний морок у саду скульптур. Білі силуети птахів скупчилися на кожному з карнизів і парапеті. Голодні собаки скавучали — годувати їх було нічим. У скляних дверях відбивалися птахи, що літали, ніби замкнені у таємничому вольєрі. Треба було заблокувати сходи і сховатися в пентхаусі, можливо, узяти як служницю місіс Вайлдер. Звідси він керуватиме висоткою і знайде останній притулок серед неба.

Ройял відчинив ворота саду скульптур і ходив у темряві між скульптурами, одв'язуючи собак. Одна за одною, вони тікали, поки він не лишився наодинці із птахами.