Висотка

5 Вертикальне місто

к би він не планував свій підйом, який би не вибрав шлях, незабаром Вайлдер зрозумів, що за нинішнього ступеня ерозії від висотки скоро мало що залишиться. Усе, що можна, працювало неправильно. Вайлдер допоміг Гелен прибратися у квартирі, намагаючись оживити сонну родину, піднявши всі жалюзі та голосно тупаючи в кімнатах.

Однак оживити їх Вайлдеру виявилося непросто. Кожні п'ять хвилин ламалася система кондиціонування, і в теплу літню погоду повітря в помешканні робилося важким і застояним. Вайлдер зауважив, що уже не помічає смороду. Гелен казала, що вона чула, нібито мешканці верхніх поверхів навмисне скидають у вентиляційні шахти собаче лайно. Відкритим простором між висотками комплексу кружляли сильні вітри, налітаючи на нижні поверхи будинків між бетонними опорами. Вайлдер відчинив вікна, сподіваючись впустити свіже повітря, але квартира миттю забилася пилом і цементом. Шафи та полиці вкрила сіра плівка.

Увечері повернулися з роботи мешканці. У ліфтах зробилося галасливо і тісно. Три з них уже зіпсувалися, а ті, що залишилися, були переповнені людьми, яким нетерпілося досягти свого поверху. У відчинені двері квартири Вайлдер бачив, як сусіди відштовхують один одного, немов сердиті шахтарі, що рвуться з кліті, і крокують повз нього, прикриваючись портфелями та сумочками, ніби бронежилетами.

Піддавшись пориву, Вайлдер вирішив перевірити своє право вільного проходу будівлею та доступу до всіх зручностей, особливо до басейну на 35-му поверсі та саду зі скульптурами на даху. Узявши камеру, вони зі старшим сином вирушили на дах. Однак одразу з'ясувалося, що швидкісні ліфти або ремонтуються, або застигли із відкритими дверима на верхніх поверхах. До них можна було потрапити тільки через приватний окремий вхід, від якого в Вайлдера не було ключа.

Усе більше жадаючи дістатися даху, він став чекати проміжного ліфта, на якому можна було доїхати до 35-го поверху. Коли той приїхав, він утиснув сина до переповненої кабіни — пасажири дивилися вниз на шестирічного хлопчика з однозначною ворожістю. На 23-му поверсі ліфт відмовився рухатися далі. Пасажири гамселили портфелями по закритих дверях кабіни ліфта, що нагадувало ритуальну демонстрацію злоби.

Вайлдер пішов до сходів, узявши малого сина на руки. Його фізична міць дозволяла йому дійти до даху пішки. Однак двома поверхами вище сходи заблокувала група місцевих жителів (серед них був і молодий хірург-ортодонт, сусід Роберта Лейнга), які намагалися знайти справний сміттєпровід. Підозрюючи, що ці люди винні у псуванні системи постачання повітря, Вайлдер хотів пройти повз, але чоловік, у якому він упізнав диктора з конкуруючої телекомпанії, грубо зупинив його плечем.

— Вайлдере, ці сходи закрито! Що неясно?

— Що? — така ворожість збила з пантелику Вайлдера.— Чого це раптом?

— Закрито! І взагалі, що ви тут робите?

Обоє чоловіків приготувалися до бійки. Захоплений зненацька агресивною поведінкою диктора, Вайлдер підняв камеру, ніби знімаючи його червоне обличчя. Коли Кросленд владно махнув Вайлдеру, щоб той ішов геть, він відчув спокусу прибити диктора на місці. Не бажаючи лякати сина, який і без того нервував у гнітючій обстановці, Вайлдер повернувся до ліфта і поїхав на нижні поверхи.

Сутичка, хоча і дрібна, засмутила його. Не звертаючи уваги на Гелен, Вайлдер ходив помешканням, крутячи в руках камеру. Він відчував дивне збудження не тільки від планів зробити документальний фільм, але і через те, що згущалася атмосфера протистояння й ворожнечі.

З балкона він дивився на величезні будівлі найближчих висоток, що нагадували в'язницю Алькатрас. Матеріалу в цих будівлях — і візуального, і соціологічного — було вдосталь. Вони можуть зняти висотки з гелікоптера та із сусідніх будівель, зі стометрової відстані; у своїй уяві Вайлдер уже прокручував повільне, секунд на шістдесят, масштабування від цілої будівлі до крупного плану квартири — одного з осередків цього кошмарного термітника.

Перша частина фільму стосуватиметься життя у висотці з точки зору недоліків проекту і дрібних роздратувань, а в другій частині буде розглянуто психологію життя двох тисяч людей, набитих у коробку посеред неба,— усе, від кримінальних злочинів, розлучень і сексуальних гріхів до змін у здоров'ї мешканців, разом із частими нападами безсоння та інших психосоматичних розладів. Усі свідоцтва, накопичені протягом десятиліть, дозволяють поглянути на життєздатність висотки як соціальної структури у критичному світлі, однак питання рентабельності в державному житловому будівництві і висока прибутковість приватного будівництва продовжують витягувати ці вертикальні міста в небо, не звертаючи уваги на реальні потреби тих, хто їх населяє.

Психологія життя у висотках стала цілком зрозумілою. Відсутність почуття гумору, наприклад, завжди здавалося Вайлдерові єдиною значною властивістю — усі дослідження стверджували, що мешканці висоток не створюють про себе анекдотів. Життя в цих будинках було в буквальному сенсі «безподійним». Із власного досвіду Вайлдер знав, що помешкання у висотці було недостатньо гнучким каркасом для того, аби вести спосіб життя, який би містив якусь діяльність, окрім спання та харчування. Життя у висотці вимагало певного типу поведінки — поступливої, стриманої — і навіть, можливо, певного божевілля. Вайлдер зазначав, що психу тут було би роздолля. Вандалізм підточував панельні вежі від самого початку. Кожна відірвана слухавка, кожна ручка, відкручена з дверей пожежного виходу, кожен розбитий електролічильник означав повстання проти гальмування.

Що бісило Вайлдера у способі життя в цих будівлях, так це те, що однорідне на вигляд збіговисько успішних професіоналів розкололося на три відверто ворожі табори. Старі соціальні поділи, обґрунтовані владою, капіталом і корисливістю, тут, як і скрізь, вилилися в нову форму.

Загалом висотка зразу розділила себе на три класичні соціальні групи — нижчий, середній та вищий класи. Торговий центр 10-го поверху явив собою чітку межу між нижніми дев'ятьма поверхами, житлом «пролетаріату» (працівників кіностудій, стюардес та їм подібних), і середньою секцією висотки, що тягнулася від 10-го поверху до басейну і ресторану на 35-му. Центральні дві третини висотки заселив середній клас — лікарі, юристи, бухгалтери та податківці, що працювали не самі на себе, а на великі корпорації та медичні інститути. Високоморальні і дисципліновані, вони єдині прагнули зберегти своє друге місце.

Над ними, на п'яти верхніх поверхах, зі швидкісними ліфтами, килимами на сходах і вишколеною прислугою, мешкав вищий клас — скромна олігархія, яку представляли другорядні магнати, промисловці та телеактриси. Саме вони задавали тон у будівлі. На їхні скарги реагували в першу чергу, вони вирішували, коли пускати дітей до басейну і сад на даху, які страви подавати в ресторані і за які ціни — недоступні нікому, крім них самих. І головне, саме їхній м'який нагляд утримував середній клас у шорах — привабливою морквиною дружби або схвалення.

Думка про ексклюзивних мешканців, настільки вищих за нього у своїх цитаделях, наскільки феодал був вищим за васалів, усе більше наповнювала Вайлдера нетерпінням і образою. Однак організувати бодай подобу контратаки було дуже важко. Нескладно грати роль вождя народу і говорити від імені сусідів із нижніх поверхів, але їм бракувало єдності і розуміння своєї вигоди; не зрівняти їх і з дисциплінованими професіоналами центральної секції висотки. Тут мешкали тихі й безтурботні, схильні терпіти непомірні знущання, поки не настане момент просто зібрати речі і виїхати. Якщо стисло, інстинкт «своєї території» у мешканців нижніх поверхів (у його психологічному і соціальному сенсі) атрофувався настільки, що вони були цілком готові до експлуатації.

Щоб згуртувати сусідів, Вайлдерові бракувало чогось, що могло би вселити в них відчуття єдності. Документальний телефільм підходив ідеально, це щось зрозуміле для них. Фільм драматизує всі їхні образи та продемонструє спосіб, у який служби й установи опинилися під владою мешканців верхніх поверхів. Можливо, доведеться навіть трохи перебільшити біди, щоб посилити напругу, якою живе висотка.

Однак невдовзі Вайлдер виявив, що основа для його фільму вже є.

Палаючи бажанням помститися, він все ж вирішив дати дружині та дітям відпочити від його безкінечного ходіння помешканням. Кондиціонери тепер працювали лише по п'ять хвилин на годину — із сутінками в квартирі ставало задушно і волого. З балконів над ними долинали гучні звуки розмов і магнітофонів, що працювали на повну потужність. Гелен Вайлдер підійшла до зачиненого вікна і безпорадно притисла долоні до клямки, немов намагаючись відштовхнути ніч.

Занадто зайнятий власними думками, щоб допомагати дружині, Вайлдер схопив рушник і плавки і відправився до басейну на 10-му поверсі. Зателефонувавши кільком сусідам із нижніх поверхів, він переконався, що вони готові брати участь у зйомках, але тепер Вайлдер мав потребу в учасниках із верхніх і середніх поверхів висотки.

Несправні ліфти все ще не полагодили, тому Вайлдер вийшов на сходи. Мешканці з горішніх поверхів перетворили сходи на сміттєзвалище. Уламки скла, якими було завалено сходинки, різали його черевики.

У торговому центрі було повно людей, вони вешталися приміщенням і на повний голос базікали, немов чекали початку політичного з'їзду. У басейні, зазвичай порожньому в цей час, дуріли відвідувачі: зіштовхували одне одного у воду з бортиків й обдавали бризками кабінки для переодягання. Доглядач залишив пост, і басейн уже починав виглядати занедбаним: у калюжах мокли покинуті рушники.

У душі Вайлдер побачив Лейнга. І, хоча доктор відвернувся, Вайлдер це проігнорував та встав під сусідній душ. Вони обмінялися етикетними фразами. Вайлдеру завжди подобалася компанія Лейнга, що проводжав кожну красуню, яка проходила повз нього, своїм гострим оком, але сьогодні доктор тримався непривітно. Як і всі навколо, він відчував вплив атмосфери конфронтації.

— Поліція вже приїхала? — перекриваючи шум, запитав Вайлдер дорогою до трамплінів.

— Ні, а ви чекаєте, що приїде? — Лейнг, здавалося, щиро здивувався.

— Вони захочуть опитати свідків. Що відбулося насправді? Його зіштовхнули? Його дружина має доволі непоганий вигляд — може, захотіла швидкого розлучення?

Лейнг терпляче посміхнувся, немов саме від Вайлдера очікував подібного сумнівного зауваження. Його гострий погляд здавався підкреслено невизначеним і лишався закритим для будь-якого зондування.

— Я нічого не знаю про цей нещасний випадок. Підозрюю, це могло бути і самогубство. А вас що, сильно це хвилює?

— А вас ні? Дуже дивна штука: людина випадає з вікна сорокового поверху, а ніякого розслідування не проводиться...

Лейнг піднявся на вишку. Вайлдер зауважив, що у того відмінно накачане тіло, схоже, останнім часом він активно тренувався, виконуючи по кількадесят підтягувань.

Лейнг чекав, поки в переповненому басейні звільниться ділянка води.

— Думаю, ми прослідкуємо за тим, аби його сусіди про все подбали.

Вайлдер підвищив голос:

— Я задумав документальний фільм, і смерть ювеліра стане зав'язкою.

Лейнг поглянув униз із несподіваною цікавістю. Він рішуче покрутив головою.

— Я б на вашому місці про все це забув, Вайлдере.

Він ступив на край дошки, відштовхнувся, зробив два оберти і чітко, чисто увійшов у жовтувату воду.

Плескаючись на самоті на мілкому кінці басейну, Вайлдер дивився, як Лейнг та його друзі пірнають на глибокому. Раніше Вайлдер приєднався би до них, тим більше що там було двоє привабливих жінок — Шарлотта Мелвілл, яка вже кілька днів не з'являлася на зборах батьківського комітету, та алкоголічка-початківець Елеонора Пауелл. Однак Вайлдера з компанії явно виключили. Лейнгове вперте звертання до нього за прізвищем було однозначним маркером відчуженості, як і його розпливчасті зауваження з приводу смерті ювеліра, і втрата інтересу до фільму, хоча схвалення саме Лейнга колись надихнуло Вайлдера на сценарій. Мабуть, доктор, із його відчайдушною потребою приватності, не бажав бачити на телеекранах країни колективну нерозсудливість мешканців, їхні дитячі чвари та дрібні образи.

Або тут спрацювали інші мотиви: слід зазначити, у першу чергу це було небажання усвідомлювати, що насправді відбувається у висотці, отже, події могли відбуватися відповідно до якоїсь власної внутрішньої логики. А відтак дедалі більше виходити з-під контролю? Навіть Гелен, розмовляючи ввечері по телефону з мамою, говорила ухильно: «Все добре. З кондиціонерами невелика проблема, але вже ремонтують».

Зростаючий опір реальності Вайлдера більше не дивував. Рішення вважати хаос у висотці внутрішньою справою мешканців пояснювало загадкову смерть ювеліра. Щонайменше тисяча людей бачила тіло; Вайлдер пригадав, як він вийшов на балкон і остовпів — не від вигляду небіжчика, а від того, яка аудиторія з-під самих небес спостерігала за його смертю. Чи хтось взагалі повідомив поліцію? Спочатку Вайлдер вважав, що це певна річ, однак тепер уже сумнівався, що мудрий і самовпевнений чоловік міг наважитися вкоротити собі віку. І все ж це нікого не турбувало, можливість убивства сприймалася так само, як відвідувачі басейну сприймали винні пляшки та пивні банки, що каталися підлогою під ногами.

Упродовж вечора роздуми Вайлдера поступилися місцем більш нагальним питанням — боротьбі за збереження розуму. Уклавши дітей, вони з дружиною сіли вечеряти, але раптове вимкнення електрики занурило їх у темряву. Сидячи за обіднім столом одне навпроти одного, вони чули безперервний галас у коридорі, чули, як у вестибюлі сварилися сусіди, а через відчинені двері квартир волали транзистори.

Гелен почала сміятися, розслабившись уперше за кілька тижнів.

— Дік, це просто величезна дитяча вечірка, яка вийшла з-під контролю.

Вона намагалася заспокоїти Вайлдера. У кімнаті, трохи освітленій примарним світлом вікон найближчої висотки, її худе обличчя здавалося нереально спокійним, відстороненим, начебто вона більше не відчувала себе частиною того, що відбувається довкола.

Стримуючи своє роздратування, Вайлдер застиг над столом у темряві. Йому аж кортіло стукнути кулаком по тарілці із супом. Коли знову увімкнули світло, він спробував зателефонувати менеджеру будівлі, але комутатор був зайнятий. Нарешті автоматичний голос повідомив, що менеджер хворіє і що всі скарги буде записано для подальшого розгляду.

— Господи, оце він наслухається: там, напевно, кілометри плівки...

— Гадаєш? — захихотіла Гелен.— А може, іншим байдуже. Ти єдиний, хто подзвонив.

Збій електричної системи вплинув і на кондиціонери. З вентиляційних отворів у стіні повалила пилюка. Вайлдер роздратовано стиснув кулаки. Немов величезний та агресивний злочинець, висотка була ладна використати будь-які засоби, щоби завдати їм неприємностей. Вайлдер спробував заткнути вентиляційні ґрати, але через кілька хвилин йому довелося рятуватися на балконі. Їхні сусіди звисали через поруччя, дивлячись на дах, немовби сподіваючись розгледіти там відповідальних за це.

Залишивши дружину, що блукала помешканням і посміхалася кружлянню пилюки, Вайлдер вийшов до коридора. Усі ліфти скупчилися у верхній частині будинку. Безліч сусідів зібралося у вестибюлі, ритмічно гатило у двері ліфта — вони висловлювали невдоволення безперервними провокаціями з боку мешканців верхніх поверхів.

Вайлдер протиснувся до центру холу, де два пілоти, стоячи на кушетці, набирали добровольців у диверсійну групу. Вайлдер чекав своєї черги, намагаючись привернути увагу пілотів, поки не розібрав зі збудженої балаканини довкола себе, що мета цієї експедиції — всього лише потрапити до басейну 35-го поверху і публічно насцяти у воду.

Вайлдер збирався було посперечатися, що така дитяча витівка буде безглуздою. Допоки їм не вдасться організуватися, будь-яка каральна експедиція абсурдна: вони занадто відкриті для удару у відповідь. Однак в останній момент передумав. Він стояв біля дверей на сходову клітку, відчуваючи, що вже не так відданий цьому натовпу неврівноважених мешканців, що підбивають одне одного на дурні вчинки. Їхнім справжнім супротивником була не ієрархія мешканців у височині далеко над ними, а образ будівлі в їхній власній свідомості, численні шари бетону, які притискали їх до підлоги.

Пролунав радісний вигук, що супроводжувався дружним свистом. Із 35-го поверху вниз поїхав ліфт, номери поверхів спалахували справа наліво. Чекаючи, коли прийде кабіна, Вайлдер думав про Гелен і синів — він уже знав, що його рішення розірвати стосунки із сусідами ніяк не пов'язане з почуттями турботи про дружину і дітей.

Ліфт дійшов до 2-го поверху і зупинився. Коли його двері відчинились, раптово запала тиша. На підлозі кабіни лежала ледве притомна фігура одного із сусідів Вайлдера — авіадиспетчера-гомосексуаліста, який звик обідати в ресторані 35-го поверху. Він відвернув побите обличчя від натовпу і намагався застібнути порвану на грудях сорочку. Розгледівши його, натовп подався назад, вражений цим доказом відвертого насильства, і Вайлдер почув, як хтось сказав, що 5-й та 8-й поверхи залишилися без світла...