Висотка

1 Критична маса

ізніше, сидячи на балконі та ласуючи собакою, доктор Роберт Лейнг думав про незвичайні події, що відбувалися в цьому великому багатоквартирному будинку протягом трьох попередніх місяців. Тепер, коли все повернулося в нормальне русло, він був здивований тим, що не було ніякого очевидного початку,— не було пункту, після якого їхні життя набули однозначно більш зловісного розмаху. Ця висотка з її чотирма десятками поверхів і тисячами квартир, з її супермаркетом і басейнами, банком і початковою школою, фактично закинутими в небеса, пропонувала більш ніж досить можливостей для насильства та конфронтацій. Звісно ж, його власна однокімнатна квартира на двадцять п'ятому поверсі була останнім місцем, яке Лейнг обрав би для першого бою. Цю переоцінену клітку, запхану майже випадково у скелю багатоквартирного будинку, він придбав після розлучення умисно — задля власного спокою, тиші й анонімності. Як не дивно, попри всі зусилля Лейнга дистанціюватися від двох тисяч сусідів і режиму дрібних суперечок і роздратувань, що були єдиними ознаками їхнього спільного життя, саме тут, а не десь іще, відбулася перша помітна подія — на цьому балконі, де він тепер сидів навпочіпки біля вогнища з телефонних довідників, поїдаючи смажене заднє стегенце німецької вівчарки, перед тим як відправитися на лекції до медичної школи.

Під час приготування сніданку невдовзі після одинадцятої години ранку однієї суботи три місяці тому доктор Лейнг був приголомшений вибухом на балконі вітальні. З поверху п'ятдесятьма футами вище полетіла пляшка ігристого вина, падаючи, зрикошетила від навісу та розбилася об викладену кахлями підлогу балкона.

Килим вітальні був поцяткований піною та битим склом. Лейнг стояв босими ногами посеред гострих скалок, спостерігаючи, як розбурхане вино клекотить на тріснутих кахлях. Високо над ним, на 31-му поверсі, відбувалася вечірка. Він міг почути звуки демонстративно динамічної балаканини, агресивний рев програвача. Імовірно, пляшку перекинув через поруччя якийсь галасливий гість. Зайве казати, що нікого на цій вечірці ані в найменший спосіб не турбував кінцевий пункт призначення цього снаряду, але, як уже зрозумів Лейнг, люди у висотках зазвичай не думають про мешканців нижче за них хоч на два поверхи.

Намагаючись визначити квартиру, Лейнг переступив басейн холодної піни. Сівши до такого, він легко отримав би найдовше похмілля в світі. Він перехилився через поруччя та придивився до фасаду будівлі, ретельно рахуючи балкони. Хоча, як і завжди, від розмірів сорокаповерхівки в голові паморочиться. Опустивши очі на кахляну підлогу, він сперся на одвірок. Величезний обсяг відкритого простору, що відділяв будівлю від сусідньої висотки за чверть милі звідси, збило його відчуття рівноваги. Іноді він почувався так, ніби мешкає в гондолі чортового колеса, що постійно зупиняється на висоті трьох сотень футів над землею.

Проте, Лейнгові досі подобалася ця висотка, один із п'яти тотожних блоків у рамках проекту розробки і перший, який було завершено та заселено. Їх було розміщено на місці покинутого доку та складів площею з квадратну милю, уздовж північного берега річки. П'ять висоток стояло по периметру проекту зі сходу, дивлячись поверх штучного озера — нині ще порожнього бетонного басейна, оточеного паркувальними майданчиками та будівельною технікою. На протилежному березі стояв нещодавно добудований концертний зал із медичною школою Лейнга та новими телевізійними студіями обабіч. Маса скляної та бетонної архітектури та її вражаюче розташування у вигині річки, проект, разюче відокремлений від зубожілих районів довкола нього,— побудованих у дев'ятнадцятому столітті будинків-розвалюх із терасами та порожніх заводів, уже готових до утилізації.

Попри всю їхню близькість до Сіті (усього лише дві милі на захід уздовж річки) офісні будівлі в центрі Лондона належали до іншого світу — як у часі, так і просторі. Їхні дзеркальні стіни та телекомунікаційні антени були в полоні смогу від дорожнього руху, що розмивало спогади Лейнга про минуле. Шість місяців тому, продавши будинок у Челсі та перебравшись у безпечну висотку, він перенісся в часі вперед на п'ятдесят років і опинився далеко від галасливих вулиць, дорожніх заторів, подорожей підземкою в годину пік до своїх аспірантів, до загального офісу в старому навчальному корпусі лікарні.

Тут, з іншого боку, мірилом його життя були простір, світло та задоволення від витонченої анонімності. Дорога до фізіологічного відділу медичної школи забирала в нього п'ять хвилин, і, за винятком цієї екскурсії, життя Лейнга у висотці було самодостатнім, як і сама будівля. Та й справді, житловий будинок був невеликим вертикальним містом, а дві тисячі його мешканців — запаковані в небеса. Мешканці спільно володіли будівлею, якою опікувались менеджер, що тут жив, і його співробітники.

Як усі будови таких розмірів, висотка мала вражаючий спектр послуг. Увесь десятий поверх було віддано під широкий вестибюль, величезний, ніби палуба авіаносця, де було розташовано супермаркет, банк і перукарню, плавальний басейн і тренажерний зал, добре укомплектований винний магазин, а також початкову школу для кількох дітлахів будинку. Високо над Лейнгом, на 35-му поверсі, був другий, менший басейн, сауна і ресторан. Радіючи цьому перенасиченню зручностями, Лейнг робив усе менше і менше спроб покинути будівлю. Він розпакував колекцію аудіозаписів і грав себе в новому житті, сидячи на балконі та витріщаючись на паркувальний майданчик і бетонні площі під ним. Хоча квартира була не вище 25-го поверху, він уперше відчув, що саме він дивиться на небо згори вниз, а не навпаки. Із кожним днем вежі в центрі Лондона здавалися трохи більш віддаленими — пейзаж на покинутій планеті, що повільно вивітрюється з його голови. На відміну від спокійної та вільної геометрії концертної зали та телестудій під ним, обірваний горизонт міста нагадував схвильовану енцефалографію невирішеної психічної кризи.

Квартира була дорогою, її студія-вітальня та спальня, кухня і ванна кімната були з'єднані між собою, що заощаджувало простір та усувало внутрішні коридори. Своїй сестрі Еліс Фробішер, що мешкала з чоловіком-видавцем трьома поверхами нижче, Лейнг зазначав, що «архітектор, певно, провів роки становлення в космічній капсулі — я здивований, що стіни не криві...»

Спершу Лейнг знайшов бетонний ландшафт проекту дещо відразливим: архітектура, що призначена для війни, на несвідомому рівні, якщо немає інших. Після всієї напруженості процесу розлучення останнім, на що він волів би дивитися щоранку, був ряд бетонних бункерів.

Проте Еліс незабаром переконала його в невловимій привабливості життя в елітній висотці. Старша за Лейнга на сім років, вона чуйно оцінила потреби брата, коли ще не минуло й місяця після розлучення. Вона підкреслювала ефективність послуг будівлі, повну конфіденційність. «Ти міг би побути тут на самоті, у порожній будівлі, поміркуй над цим, Роберте,— і нелогічно докинула: — Крім того, тут повно такого штабу людей, із якими та повинен зустрітися».

Тут вона звернула увагу на те, що і Лейнг уловив під час інспекційних візитів. Дві тисячі мешканців утворили практично однорідну спільноту заможних професіоналів — юристів, лікарів, податкових консультантів, старших викладачів і керівників-рекламщиків, а також меншу групу — пілотів, кінотехніків і трьох стюардес, що ділили квартиру на всіх. За звичайними фінансовими й освітніми мірками вони, імовірно, були ближче один до одного, аніж члени будь-якого мислимого соціального міксу: мали ті ж смаки та стосунки, примхи та стилі, чітко відображені у виборі автомобіля на паркувальному майданчику, що оточив висотку, в елегантній, але якимось чином стандартизованій манері, у якій вони обставляли меблями помешкання, у виборі вишуканих продуктів у супермаркеті делікатесів, у самовпевненому тоні їхніх голосів. Якщо стисло, вони являли собою ідеальне тло, на якому Лейнг міг залишатися невидимим. Радісний образ Лейнга — одного в порожньому будинку,— змальований сестрою, був набагато ближчий до істини, ніж вона собі уявляла. Висотка була величезною машиною, призначеною для обслуговування не колективного тіла мешканців, а кожного окремо пожильця. Його персонал, що обслуговує вентиляційні шахти, ліфти, сміттєпроводи й електромережу, забезпечив надійний запас турботи й уваги, який століттям раніше потребував би армії невтомних служників.

Крім того, коли Лейнг дістав посаду старшого викладача на кафедрі фізіології в новому медичному інституті, логічно було придбати квартиру ближче до роботи. Так йому знову вдалося відкласти важливе рішення: чи слід залишити викладання та відкрити власну практику. Але він повторював собі, що все ще чекає на справжніх пацієнтів. Раптом вони знайдуться просто у висотці? Зваживши все, до ціни включно, Лейнг підписав договір оренди на дев'яносто дев'ять років і в'їхав до квартири — однієї тисячної частки скелі.

Над головою тривала гулянка — галас вечірки розносився завихреннями вітру навколо будівлі. Останні краплі вина, блиснувши, витекли з балкона. Босий Лейнг став на холодні балконні кахлі і пальцями ноги здер етикетку зі скалок. Він одразу впізнав вино — дорогу підробку під шампанське, яку продавали охолодженою у винному магазині на 10-му поверсі і яка була найпопулярнішим трунком у крамниці.

Те ж саме вино вони й самі пили вчора ввечері в Еліс на святі, такому ж безладному, як і те, що шуміло зараз над головою. Лейнг, який хотів розслабитися після довгого робочого дня у фізіологічій лабораторії, кинув оком на привабливу гостю, проте незрозуміло яким чином утягнувся в суперечку зі своїми найближчими сусідами з 25-го поверху — молодим честолюбним хірургом-ортодонтом, на ім'я Стіл, та його настирливою дружиною — консультантом із моди. Із п'яної балаканини Лейнг тільки й усмідомив, що примудрився чимось образити їх і це якось пов'язане зі сміттєпроводом. Парочка затисла Лейнга за стійкою бару, і Стіл почав закидати його гострими запитаннями, немов пацієнта, що безвідповідально ставиться до власних зубів. Худе обличчя хірурга-ортодонта (проділ посередині завжди був для Лейнга ознакою складного характеру) насувався ближче і ближче — ось-ось застромить між зубів металевий ретрактор. Його завзята гламурна дружина, чомусь роздратована бездіяльністю Лейнга у важливій справі організації життя у висотці, підтримувала атаку Стіла. Її бісила пристрасть Лейнга до коктейлів перед обідом і загальне нехтування умовностями. Вона була впевнена, що Лейнг у свої тридцять років повинен працювати по дванадцять годин на день і бути з усіх поглядів таким же респектабельним і самозадоволеним, як її чоловік. Безсумнівно, вона сприймала Лейнга як свого роду втікача з медицини, що знайшов потаємний підземний хід у світ безвідповідальності.

Ця безглузда суперечка здивувала Лейнга, хоча одразу ж після переїзду у висотку він почав відчувати навколо себе загальну неприязність. Висотка ніби жила подвійним життям. Розмова на вечірці в Еліс відбувалася на двох рівнях: під тонкою плівкою професійної балаканини переховувався товстий шар особистих чвар. Часом Лейнг відчував: люди тільки й чекають, коли хто-небудь зазнає серйозного прорахунку.

По сніданку Лейнг підмів скалки на балконі. Дві декоративні плитки взялися тріщинами. З почуттям невдоволення він підняв шийку пляшки з фольгою та дротом на корку і жбурнув через поруччя балкона. За кілька секунд з автостоянки долинув дзвін.

Схаменувшись, Лейнг обережно визирнув за поруччя: раптом поцілив комусь у лобове скло. Втім, він тут же вголос розсміявся та поглянув угору, на 31-й поверх. Що за свято таке о пів на дванадцяту ранку? Гомін тим часом наростав — гості прибували. Ця вечірка помилково стартувала зранку або триває зі вчора, а тепер відкрилося друге дихання? Внутрішній час у висотці, як і її штучний психологічний клімат, підпорядковувався власному ритму, що задавали алкоголь і безсоння.

На балконі вище і збоку від квартири Лейнга одна із сусідок, Шарлотта Мелвілл, ставила на стіл тацю з напоями. Погладжуючи втомлену печінку, Лейнг пригадав, що вчора на вечірці в Еліс прийняв пропозицію на коктейль. Спасибі Шарлотті, вона врятувала його від ортодонта, стурбованого сміттєпроводом. Лейнг занадто набрався, щоби в нього щось вийшло з цією миловидною тридцятип'ятирічною вдовою; він тільки з'ясував, що вона працює копірайтером у невеликому рекламному агентстві. Лейнгові імпонували легкість у спілкуванні з нею та близькість розташування її квартири, це пробуджувало дивну суміш розпусти та романтики — з віком він ставав і романтичнішим, і цинічнішим водночас.

Секс — це те, чого у висотці було досить. Знуджені дружини сиділи біля басейнів і в ресторані або гуляли рука в руці по вестибюлю 10-го поверху. Лейнг спостерігав, як вони коротають пусті години, кидаючи на всі боки чарівні, але обережні погляди. Попри весь свій цинізм, Лейнг розумів, що після розлучення перебуває в небезпечній зоні: один необережний романчик хоч із Шарлоттою Мелвілл, хоч іще з кимось — і він влипне в черговий шлюб. У висотку він переселився, щоби позбутися стосунків — будь-яких. Досить було присутності сестри та спогадів про нервово хвору матір — лікарську вдову, що поступово сповзає в алкоголізм.

Однак Шарлотта рішуче розвіяла його страхи. Її думки були занадто зайняті смертю чоловіка від лейкемії, благополуччям шестирічного сина і, як зізналася вона Лейнгу, безсонням — звичайною недугою мешканців висотки, що набула характеру епідемії. Усі мешканці, з якими зустрічався Лейнг, дізнавшись, що він лікар, рано чи пізно повідомляли, що погано сплять. На вечірках безсоння обговорювали так само, як інші недоліки висотки. Рано-вранці дві тисячі мешканців накривав тихий приплив снодійного.

Лейнг познайомився із Шарлоттою в басейні на 35-му поверсі, де зазвичай плавав, щоб побути на самоті і щоб уникнути дітлахів (вони користувалися басейном на 10-му). На запрошення в ресторан Шарлотта охоче погодилася, але, коли вони вже сиділи внизу за столиком, одразу відверто сказала:

— Зважайте на те, що я хочу просто поговорити про себе.

Лейнгові це сподобалося.

Увечері, коли він з'явився у квартирі Шарлотта, там був ще один гість — телевізійний продюсер Річард Вайлдер. Кремезний, забіякуватий, колишній професійний регбіст, Вайлдер жив із дружиною і двома синами на 2-му поверсі. Галасливі вечірки, які він улаштовував із друзями, що живуть поверхом нижче — пілотами авіаліній і сусідками-стюардесами,— уже зробили його героєм численних пересудів. У певному сенсі вільний графік мешканців нижчих рівнів відрізав їх від верхніх сусідів. Сестра Лейнга одного разу необачно шепнула йому, що десь у висотці організовано бордель. Еліс турбували таємничі пересування стюардес, які ведуть активне суспільне життя, особливо на більш високих поверхах; немов вони якимось чином порушували природний соціальний порядок у будівлі, його ієрархію, що базується на номері поверху. Лейнг помічав, що і він сам, і його знайомі набагато спокійніше ставляться до шуму або його відсутності з верхніх поверхів, аніж із нижніх. Проте йому подобався Вайлдер, його гучний голос і таранні манери регбіста. Стосунки Вайлдера та Шарлотти Мелвілл не піддавалися аналізу. Не дивно, що його дружина, бліда молода жінка зі ступенем магістра, яка писала для журналів рецензії на дитячі книги, завжди була виснаженою.

Стоячи на балконі, Лейнг узяв келих від Шарлотти; галас вечірки нагорі дзвенів у чистому повітрі, немов самі небеса проводили звук. Шарлотта показала на скалку на балконі Лейнга, що уникнула щітки.

— На вас напали? Я чула, як щось розбилося.

Вона повернулася до Вайлдера, який, розвалившись посеред дивана, вивчав власні ноги:

— Це ті самі, на 31-му поверсі.

— Які «ті самі»? — запитав Лейнг.

Він вирішив, що мова йде про якихось конкретних людей, про декілька занадто агресивних кіноакторів або податкових консультантів, а може, про купку довбанутих алкоголіків. Але Шарлотта ледь знизала плечима: немовби ніяких пояснень тут не було потрібно. В її мозку, безсумнівно, пролягала якась демаркаційна лінія, і вона, як і Лейнг, оцінювала людину за поверхом її квартири.

— До речі, що ми святкуємо? — запитав Лейнг, коли вони повернулися до вітальні.

— А ви не в курсі? — показав на стіни і стелю Вайлдер.— Фул-хаус. Ми досягай критичної маси.

— Річард має на увазі, що заселили останню квартиру,— пояснила Шарлотта.

— А нам обіцяли дармову вечірку, коли продадуть тисячну квартиру.

— Цікаво, чи дотримаються вони обіцянки...

Вайлдер ставився до висотки з явним упередженням.

— Невловимий Ентоні Ройял повинен був підігнати випивку. Ви, здається, з ним знайомі, це проектувальник нашого висячого раю.

— Ми лише граємо разом у сквош,— знизав плечима Лейнг.

Уловивши виклик у тоні співрозмовника, він додав:

— Раз на тиждень; я його до ладу не знаю, але він мені подобається.

Вайлдер, нахилившись уперед, уперся підборіддям у кулаки. Лейнг уже давно помітив, що продюсер постійно себе торкається: погладжує волосся на міцних литках, обнюхує тильну сторону долоні, укриту шрамами, немов тільки-но дізнався про існування власного тіла.

— Ви удостоєні честі з ним спілкуватися. Цікаво чому. Має вдачу самітника; я мав би обурюватися, але мені чомусь дуже шкода цього чоловіка, що нависає над нами, ніби якийсь грішний янгол.

— У нього квартира і пентхаус,— прокоментував Лейнг.

Він волів би не втягуватися в суперечки навколо його нетривалого знайомства з Ройялом. Лейнг познайомився з успішним архітектором (колишнім членом консорціуму, що проектував цю будівлю), коли той відновлювався після невеликої автомобільної аварії. Ройял мешкав «на маківці» будівлі та викликав загальну цікавість. У пентхаусі, де Ройял проводив свій час, Лейнг допоміг йому сконструювати складний механізм для виклику, заходившись коло цього з великою цікавістю та увагою. Як усі без кінця товкмачили, Ройял мешкав «на шпилі» будівлі, як ніби в якійсь гламурній халупці.

— Ройял вселився першим,— повідомив Вайлдер.

— Є в ньому щось каламутне. Можливо, навіть почуття провини: він бовтається нагорі, ніби чекає, коли його знайдуть. Я думав, що він з'їде ще кілька місяців тому. Має багату молоду дружину. Чого стирчати в цій славетній висотці?

Не встиг Лейнг заперечити, як Вайлдер продовжив:

— Я знаю, що після переїзду в Шарлотти є сумніви з приводу життя тут: біда таких будинків у тому, що вони не пристосовані для дітей. Єдине місце для ігор раптом виявляється чиєюсь стоянкою. До речі, докторе, я планую зняти документальний фільм про висотки: пильним оком глянути на фізичний і психологічний тиск у подібних величезних кондомініумах.

— Ну, матеріалу у вас предостатньо.

— Я би навіть сказав, що більше, ніж потрібно. Цікаво, чи захоче Ройял узяти участь. Його думка як архітектора і першого мешканця була би цікавою. І ваша також...

Лейнг звернув увагу на те, що Шарлотта в той час, коли Вайлдер швидко говорив і його слова перелітали крізь сигаретний дим, що виривався з його рота, уважно дивилася на того, серйозно киваючи. Лейнгові імпонувала її готовність постояти за себе та за маленького сина, її розсудливість і здоровий глузд. Його власний шлюб із колегою, фахівцем із тропічних хвороб, виявився недовгим і закінчився катастрофою — чортзна-чим. Він зв'язав себе із претензійною жінкою-лікарем, якій його відмова полишити викладання та повністю віддатися профілактичній медицині подарувала нескінченні можливості для сварок і суперечок. Вони прожили разом лише шість місяців, після цього вона вступила в міжнародну організацію допомоги нужденним і поїхала на три роки. Лейнг навіть не подумав вирушити слідом за нею. З незрозумілих причин він не хотів кидати викладання і сумнівне задоволення крутитися в середовищі студентів.

Шарлотта, як він здогадався, зрозуміла би це. У думках Лейнг спроектував можливий шлях розвитку стосунків із нею. Близькість і відстань, які одночасно пропонує висотка, рівне емоційне тло, на якому могли б розвиватися найбільш інтригуючі стосунки, цікавили Лейнга самі по собі. З якоїсь причини він повертався навіть у вигадану зустріч, відчуваючи, що вони набагато більше прихильні одне до одного, ніж усвідомлюють. Їх пов'язало сплетіння суперництва й інтриг, яке майже можна було відчувати на дотик.

Він здогадувався, що навіть ця, на вигляд звичайна, зустріч у квартирі Шарлотти, була організована, щоб з'ясувати його думку щодо нового конфлікту: мешканці верхнього рівня хотіли заборонити дітям користуватися басейном на 35-му поверсі.

— Умови найму гарантують рівний доступ до всіх зручностей,— пояснила Шарлотта.

— Ми вирішили зібрати ініціативну групу з батьків...

— Хіба ж я вам у такому разі буду корисний?

— Нам у комітеті потрібен лікар. Педіатричні доводи з ваших уст, Роберте, будуть звучати переконливіше.

Лейнг не горів бажанням записуватися:

— Ну, можливо...

Перш ніж встигне щось уторопати, він стане героєм документалки або візьме участь у сидячому пікеті перед офісом менеджера, що опікується будівлею!

На цьому, аби не дати себе вплутати в міжповерхові чвари, Лейнг вибачився і вийшов. Шарлотта озброїлася списком скарг і, сидячи поруч з Вайлдером, почала позначати пункти, які мала намір обговорити з керівником — так педантичний викладач планує наступний семестр.

Коли Лейнг повернувся до свого помешкання, то гулянка на 31-му вже закінчилася. Він стояв на балконі у тиші, насолоджуючись чарівною грою світла на стінах сусідньої багатоповерхівки за сотню метрів від нього. Будівлю щойно було завершено, і за дивним збігом, перші мешканці там з'явилися того ж ранку, коли до висотки Лейнга в'їхали останні. Меблевий фургон задом здавав до вантажного ліфта — незабаром килими і стереосистеми, туалетні столики та нічники помчать ліфтом, аби сформувати елементи чийогось особистого світу.

Лейнг думав про захват і передчуття, що відчують нові мешканці, коли вперше визирнуть зі свого гніздечка на схилі скелі, і співставляв це із щойно почутим у розмові з Вайлдером і Шарлоттою Мелвілл. Він мусив визнати те, із чим не бажав би погоджуватися: що останні півроку були повні безглуздих суперечок і постійних сутичок між сусідами з приводу зламаних ліфтів і кондиціонерів, незрозумілих вимкнень електрики, шуму та місць на паркувальному майданчику,— загалом, щодо купи дрібних недоліків, які архітектори, ніби навмисне, спроектували в непомірно дорогих квартирах. Прихована напруга мешканців частково приглушувалася респектабельною атмосферою будинку, частково природною необхідністю зробити цю величезну багатоквартирну хоромину успішною.

Лейнг пригадав дрібну, але неприємну подію, що сталася вчора у вестибюлі 10-го поверху. Він чекав на готівку за своїм чеком у банку, коли біля входу до басейну розгорілася сварка. Група дітей, ще мокрих після купання, відступала перед імпозантною постаттю бухгалтера із 17-го поверху. Гелен Вайлдер протистояла йому в нерівній сутичці. Войовничість її чоловіка давно позбавила жінку будь-якої впевненості в собі. Прикриваючи собою дітей, вона стоїчно вислуховувала догану бухгалтера, лише зрідка невпевнено встигаючи вставляти зауваження.

Повз чергу біля кас супермаркету, повз ряд жінок під сушарками в перукарні Лейнг, залишивши касира, попрямував до скандалістів. Зупинившись поруч із місіс Вайлдер і чекаючи, поки вона його пригадає, Лейнг зумів розібрати, що бухгалтер скаржився на те, що її діти вже не вперше насцяли в басейн.

Лейнг хутко втрутився, однак бухгалтер шумно ретирувався через рухливі двері, упевнений, що залякав місіс Вайлдер достатньо, аби вона забрала своїх дітей назавжди.

— Спасибі, що заступилися, зі мною мав бути Річард...

Місіс Вайлдер прибрала з очей вологе пасмо.

— Це стає нестерпним, адже ми домовилися про години, призначені для дітей, а дорослі все одно приходять!

Вона схопила Лейнга за руку і нервово зиркнула в бік залюдненого вестибюля.

— Ви проводите мене до ліфта? Розумію, це схоже на паранойю, але мені дедалі більше віриться в те, що одного дня на нас можуть напасти...— вона зіщулилася під вологим рушником і підштовхнула дітей уперед.— Наче це й не ті люди, що живуть поруч із нами.

Увесь день Лейнг згадував останні слова Гелен Вайлдер. Вони, хоча і звучали абсурдно, були схожі на правду. Його сусіди, хірург-ортодонт із дружиною, раз по раз виходячи на балкон, насурмлювалися, незадоволені звичкою Лейнга відпочивати у своєму розкладному кріслі. Лейнг намагався уявити їхнє існування разом: хобі, розмови, статеве життя. Не виходило виобразити ніякої побутової реальності в їхньому виконанні, так ніби Стіли були парою секретних агентів і лише старанно зображували подружжя. А ось Вайлдер був, навпаки, абсолютно реальним, але не пасував висотці.

Лейнг лежав на балконі, спостерігаючи, як сонце ховається за фасадами будинків навпроти. Через гру світла сусідні будинки немовби змінювали розмір. Іноді, повертаючись увечері з медичного інституту, Лейнг був упевнений, що висотка за день примудрилася вирости. Сорокаповерховий будинок, що стояв на бетонних опорах, здавався вищим, ніби група робітників із телестудії під час відгулу випадково звела зайвий поверх. П'ять багатоквартирних будинків зі східного боку комплексу утворювали штахетник, який із заходом сонця занурював приміські вулиці в темряву.

Висотки кидали виклик самому Сонцю — Ентоні Ройял зі своїми архітекторами, розробляючи комплекс, не передбачили драму щоденного зіткнення бетонних плит зі світилом. Сонце, як навмисне, з'являлося з-за обрію між опорами висоток, немов побоюючись будити гігантів. Увесь ранок Лейнг із вікна свого кабінету на верхньому поверсі інституту спостерігав, як тіні переповзають через автостоянки і порожні площі комплексу, немов через шлюзи, що відчиняють, аби впустити день. Попри всі сумніви, Лейнг першим готовий був визнати, що будинкам-гігантам вдалося колонізувати небеса.

Невдовзі по дев'ятій вечора збій в електромережі тимчасово занурив у темряву 9-й, 10-й і 11-й поверхи. Згадуючи потім цей випадок, Лейнг не втомлювався дивуватися: яку нечувану метушню викликали п’ятнадцять хвилин темряви. У вестибюлі 10-го зібралося сотні зо дві мешканців, і деякі з них отримали травми у тисняві біля дверей ліфтів і на сходах. У темряві розгорілося багато безглуздих і неприємних сварок між тими, хто прагнув спуститися до своїх квартир, і мешканцями верхніх поверхів, які були переконані, що рятуватися потрібно саме там. Під час вимкнення світла зламалися два з двадцяти ліфтів. Система кондиціювання вимкнулася; поки лагодили електрику, жінка, що застрягла в ліфті між 10-м та 11-м поверхами, учинила істерику (можливо, після нерішучої спроби сексуального домагання: у сприятливих умовах повної темряви можна зібрати великий урожай незаконних зв'язків).

Коли згасло світло, Лейнг прямував до спортзалу. Щоб не потрапити в натовп у вестибюлі, він сховався в порожньому класі початкової школи. Він сидів за мініатюрною партою; навколо нього були пришпилені до стін ледве видні картинки, що їх намалювали діти,— він слухав, як їхні батьки б'ються та лаються перед ліфтом. Коли знову дали світло, Лейнг вийшов до збуджених мешканців і спробував усіх заспокоїти. Він допоміг довести істеричку від ліфта до дивана в холі. Жінка, ширококоста дружина ювеліра з 40-го поверху, із силою вчепилася Лейнгу в руку і не відпускала його, доки не з'явився її чоловік.

Коли натовп розсмоктався і мешканці розійшлися, натискаючи пальцями на кнопки ліфта, Лейнг виявив, що під час аварії в іншому класі сховалися ще двоє діточок. Тепер вони стояли біля входу в басейн, зіщулившись від страху перед високою фігурою бухгалтера із 17-го поверху. Добровільний водний охоронець, немов химерну зброю, тримав великий сачок із довгим держаком.

Розлючений, Лейнг побіг до них. Але дітей із басейну не проганяли. Коли Лейнг наблизився, вони відійшли вбік. Бухгалтер стояв біля води, незграбно рухаючи сачком по спокійній поверхні. На глибокому кінці басейну три плавці, що просиділи у воді весь час вимкнення світла, вилазили на бортик. В одному з них Лейнг одразу впізнав Річарда Вайлдера. Лейнг взявся за держак сачка. Супроводжуваний дитячими поглядами, він допоміг бухгалтеру дотягнутися до того, що було у воді.

Посеред басейну плавав труп афганського хорта.