Висотка

6 Небезпека небесних вулиць

весь день Річард Вайлдер готувався до сходження. Після гучної ночі, яку він провів, заспокоюючи синів і дружину, що безперестану хихотіла, Вайлдер поїхав до телестудії. Там він скасував призначені зустрічі та сказав секретарці, що його не буде кілька днів. Говорячи, Вайлдер не усвідомлював ані спантеличеного погляду секретарки, ані цікавості колег із сусідніх офісів: він поголив тільки ліву половину обличчя і не переодягався зі вчора. Стомлений, він ненадовго задрімав за столом на очах секретарки, що дивилася, як він утупився в нерозібрані листи. Провівши в студії не більше години, він зібрав портфель і повернувся у висотку.

Вайлдерові його коротка втеча з будівлі здалася майже сном — настільки вона була нереальною. Він залишив машину на паркувальному майданчику, навіть не замкнувши, і з дедалі більшим почуттям полегшення поспішив додому. Навіть сміття, що навалили біля стін будівлі, порожні пляшки та брудні машини з розбитими лобовими стеклами дивним чином зміцнили впевненість Вайлдера в тому, що справжнє життя в нього відбувається тільки всередині висотки.

Хоч було вже за одинадцяту, Гелен і діти досі спали. Шар білого пилу вкрив меблі у вітальні та спальнях, ніби він повернувся до квартири, а трійко сплячих її мешканців упродовж тривалого сну зібрали довкола себе кам'яну наморозь. На ніч Вайлдер блокував кондиціонери, і квартира зараз була беззвучна і нерухома. Вайлдер поглянув на дружину, що лежала на ліжку в оточенні дитячих книжок, які рецензувала. Знаючи, що через кілька годин покине її, Вайлдер пошкодував, що вона занадто слабка, щоби йти з ним. А вони могли би піднятися висоткою разом.

Намагаючись зосередитися на сходженні, він почав прибиратися в квартирі. Вийшовши на балкон, Вайлдер підмів скалки та недопалки, презервативи й обривки газет, що нападали з верхніх поверхів. Він не міг пригадати, коли йому спало на думку піднятися вгору, він не мав ані найменшого поняття, що там робитиме. Крім того, він прекрасно усвідомлював невідповідність між простою справою підйому на дах — всього-то й треба натиснути кнопку ліфта — і міфологізованою версією цього сходження, що засіла в нього в голові.

Така сама капітуляція перед логікою, сильнішою за розум, була помітна і в поведінці Вайлдерових сусідів. У вестибюлі біля ліфтів він дізнався про останні чутки. Вранці сталася серйозна сутичка між мешканцями 9-го та 11-го поверхів. Вестибюль 10-го тепер перетворився на нічийну землю між ворогуючими сторонами — тими дев'ятьма поверхами, що були нижче, та середньою секцією будівлі. Попри наростання насильства й агресії, це вже нікого не здивувало. Буденні справи всередині висотки, походи до супермаркету, винної крамниці та перукарського салону тривали, як і раніше. Висотка немовби визнала цю подвійну логіку. Навіть голоси сусідів залишалися спокійними та буденними під час обговорення спалахів насильства, як у мешканців зруйнованого війною міста, що обговорюють черговий повітряний наліт. Уперше Вайлдером оволоділа думка, що людям подобаються ці нескінченні несправності та щоразу більший градус протистояння. Усе це об'єднувало їх, поклавши край холодній ізоляції минулих місяців.

Увесь день Вайлдер грав із синами та чекав вечора. Гелен безшумно рухалася квартирою, майже не помічаючи чоловіка. Після вчорашнього нападу нестримного сміху її обличчя застигло, зробилося восковим і невиразним. Лише зрідка сіпалися куточки вуст, видаючи тремтіння глибоко всередині неї. Вона сиділа за кухонним столом, механічно розчісуючи сина. Вайлдер дивився на дружину і, не знаючи, як допомогти їй, майже повірив, що це вона залишає його, а не навпаки.

Коли почало сутеніти, Вайлдер побачив, як повертаються з роботи перші мешканці. Серед них була Джейн Шерідан, що виходила зі свого автомобіля. Півроку тому Вайлдер замутив з актрисою швидку інтрижку, достатньо легковажну, бо ж це була спроба дістатися 37-го поверху!.. Він зрозумів, що в її помешканні він не зможе залишатися собою. Вайлдер постійно думав про величезну відстань до землі, про дружину і дітей, які залишилися в далеких глибинах, ніби підневільні жінки і змучені роботою діти дев'ятнадцятого століття. Утупившись у телевізор під час занять любов'ю в спальні актриси, Вайлдер почувався так, ніби він летить високо над містом у шикарному приватному авіалайнері, обладнаному будуаром і коктейль-баром. Їхні розмови, навіть вимова та словник, також виявилися стилізованими під бесіду незнайомців, що опинилися в літаку в сусідніх кріслах.

Актриса пройшла через приватний вхід до ліфтів верхніх поверхів, немов не помічаючи битих пляшок і порожніх банок. Єдина поїздка до її помешкання піднесе Вайлдера, як драбина в настільній грі, майже на вершину будівлі одним кидком гральної кістки.

Гелен укладала хлопців до сну. Вона присунула до їхніх ліжок гардероб і туалетний столик, намагаючись захистити від шуму та хвилювання, які мала принести ніч.

— Річарде... Ти йдеш?..

Говорячи ці слова, вона ніби визирнула на мить із глибокого внутрішнього колодязя, протягом цих кількох секунд усвідомивши, що залишається із синами сама по собі.

Вайлдер чекав, коли настане цей момент осяяння, знаючи, що не зможе пояснити Гелен, яку місію на себе взяв. Вона мовчки сиділа на ліжку, поклавши руку на купку дитячих книг, та з кам'яним виразом обличчя дивилася в дзеркало, як Вайлдер виходить у коридор.

Незабаром Вайлдер з'ясував, що піднятися на 37-й поверх не так просто, як йому думалося. П'ять ліфтів або не працювали, або застрягли нагорі з відчиненими дверима. У вестибюлі 2-го поверху зібрався натовп сусідів Вайлдера: хто в діловому костюмі, хто в купальних халатах, вони сперечалися, немов роздратовані туристи, захоплені валютною кризою. Вайлдер протиснувся до сходового майданчика і почав довгий підйом на 10-й поверх, де шансів підловити ліфт нагору було більше.

Коли Вайлдер дійшов до 5-го поверху, він зустрів із десяток пілотів — експедиційний корпус, що повертався з чергового невдалого походу. Тремтячи від злості, вони кричали щось людям, які насміхалися з них з верхніх майданчиків. Вихід у вестибюль 10-го поверху був забарикадований столами і стільцями, притягнутими з початкової школи та поскиданими у проліт. Десант із батьків учнів школи, який спробував повернути меблі на місце, був атакований мешканцями середньої секції, які нетерпляче чекали нових надходжень до винної крамниці.

Вайлдер протиснувся крізь них. Поки він дістався 10-го поверху, групи суперників уже розсіялися. Вайлдер пробирався крізь розбиті парти на сходах і розкидані довкола олівці та крейду. Шкодуючи, що не прихопив із собою кінокамеру, він помітив двох мешканців із 18-го поверху, інженера-хіміка та менеджера з набору персоналу, що стояли біля дверей. У кожного з них у руках була камера, якою вони фільмували підйом Вайлдера.

Залишивши їх наодинці зі зйомками власного випуску новин, Вайлдер штовхнув двері й окинув поглядом залу торгового центру. Сотні мешканців розштовхували одне одного, прориваючись між полиць із вином і пральними порошками, їхні сітчасті візки сплелися в єдину дротяну стіну. Розгнівані голоси перекривали металевий брязкіт кас. А збоку від цього стовпотворіння жінки в перукарському салоні сиділи рядком під сушарками та байдуже гортали журнали. Двоє касирів, що працювали в банку у вечірню зміну, незворушно рахували купюри.

Відмовившись від спроб перетнути вестибюль, Вайлдер підійшов до знелюдненого басейну. Рівень води знизився більше ніж на шість дюймів, немов хтось крав жовтувату рідину. Вайлдер прогулявся довкола басейну. У його центрі, навколо порожньої пляшки з-під вина, плавали пачки сигарет і розмоклі сигарні недопалки. Під вишками ліниво розпласталася газета; її заголовок, що коливався у воді, здавався посланням з іншого світу.

У вестибюлі 10-го поверху натовп мешканців нетерпляче навалився на двері ліфтів, тримаючи в руках коробки зі спиртним та упаковки делікатесів, припасені для агресивних гулянок цього вечора. Вайлдер повернувся на сходи. Десь високо над ним пасажири вийдуть із ліфта, звільнивши йому місце.

Він підіймався, долаючи одним кроком дві сходинки. На сходах було порожньо: чим вище жила людина, тим дедалі більш неохоче вона користувалася сходами, ніби це її принижувало. Піднімаючись угору, Вайлдер поглянув у вікно на стоянку, яку не можна було роздивитися з нижніх поверхів. Удалині дедалі більш темним пейзажем протікала річка — дорожній знак, який указував шлях у забутий світ.

Повернувши на останній проліт на 14-му поверсі, пробираючись між накиданими банками та сигаретними пачками, він відчув нагорі рух. Вайлдер зупинився і підняв погляд, розриваючи диханням тишу. Над його головою в повітрі пролетіло кухонне крісло; його кинув хтось на три поверхи вище. Сталеве крісло вдарилося об поруччя і, зачепивши праве плече Вайлдера, полетіло вниз.

Він сховався за сходовим виступом і потер забите плече. Нагорі його чекали троє або четверо, загрозливо постукуючи палицями по металевому поруччю. Стиснувши кулаки, Вайлдер озирнувся в пошуках зброї. Небезпека на небесних вулицях — першим імпульсом, що він відчув, було бажання контратакувати.

З його-то фізичною формою він легко міг змусити тікати розжирілих фінансових директорів і юрисконсультів, яких на подвиги відправили дружини. Проте Вайлдер стримав себе, відмовившись від лобової атаки, маючи намір дістатися вершини виключно хитрістю, а не грубою силою.

Він спустився до вестибюля 13-го поверху. Через стіни шахти ліфта було чути гуркіт ременів і кабелів. Пасажири виходили з ліфтів на своїх поверхах. Двері до ліфтового холу 13-го поверху були замкнені на засув. Чоловік із похмурим обличчям різким жестом наказав йому забиратися геть.

Аж до 10-го поверху всі двері ліфтових вестибюлів було забарикадовано. Розчарований, Вайлдер повернувся до торгового центру. Величезний натовп все ще чекав на ліфти, явно розділившись на групи з різних поверхів: кожна націлилася на свій ліфт.

Вайлдер залишив їх і пішов до супермаркету. Полиці було спустошено, персонал, замкнувши турнікети, розійшовся. Вайлдер перескочив касу і попрямував до складського приміщення в кінці залу. За пірамідами порожніх коробок ховався один із трьох важливих вузлів висотки, що складався з вантажного ліфту, водного, вентиляціного та електричного стояків.

Вайлдер зачекав, поки повільно спустився вантажний ліфт. У кабіні розміром із підйомник транспортного літака можна було возити кухонні гарнітури, ванни і величезні поп-артові й абстракціоністські чи експресіоністські картини, які так цінували мешканці верхніх поверхів.

Відсунувши сталеві ґрати, Вайлдер побачив зіщулену за панеллю управління вузькоплечу молоду жінку. Бліда і слабка, вона все ж подивилася на Вайлдера з інтересом, немовби рада була вітати його у своїх володіннях.

— Вам на який? — спитала вона його.— Можете їхати куди завгодно. Я поїду з вами.

Вайлдер упізнав у ній масажистку з 5-го поверху, одну з «безпритульних», що присвячували весь свій час валанданню висоткою; вигнанці внутрішнього світу будівлі, що сформували власну невидиму популяцію.

— Дуже добре, як щодо 35-го?

— На 30-му люди приємніші,— вона звичним рухом натиснула кнопку, приводячи в рух важкі двері.

За кілька секунд ліфт важко поніс їх угору. Юна масажистка підбадьорливо посміхнулася Вайлдеру, ніби була оживлена цим рухом.

— Якщо ви схочете вище, я покажу вам дорогу. Знаєте, там повно вентиляційних шахт. Ось тільки туди набилися собаки — вони голодують...

Годиною пізніше, коли Вайлдер ступив на щедро встелений килимами хол на 37-му поверсі, він усвідомив, що відкрив новий світ усередині знайомої будівлі. За ним ішла юна масажистка. Вони пробирались кружними шляхами. Катаючись із нею другим вантажним ліфтом до 28-го, потім вгору і вниз плутаними коридорами на межі ворожих анклавів, до ліфта верхнього рівня, щоб піднятися ще вище, Вайлдер побачив, як облаштувалися середній і верхній рівні будівлі.

Якщо сусіди з нижніх поверхів залишалися розрізненим натовпом, який об'єднувало тільки почуття безпорадності, то тут виникли місцеві групи по тридцять сусідніх квартир — неформальні клани, які базувались на двох-трьох поверхах, що були пов'язані коридорами, холами та ліфтами. Існувало близько двадцяти таких груп, кожна з яких утворювала альянси з іншими. Відбулося помітне посилення усілякого роду діяльності. Споруджувалися бар'єри, блокувалися пожежні виходи, сміття скидали у сходові прольоти або звалювали на ворожу територію.

На 29-му поверсі Вайлдер потрапив до жіночої комуни, кластеру помешкань, яким заправляла літня дитяча письменниця — жінка лякаючих розмірів і сили особистості. Помешкання з нею ділили три стюардеси з 1-го поверху. Вайлдер боязко проходив коридором повз квартири, радіючи, що його супроводжує юна масажистка. Вайлдера збентежило, що коли вони гукали його через напіввідчинені двері помешкань, очевидним було їхнє вороже до нього ставлення, не тільки тому, що він чоловік, але і тому, що він, очевидно, намагався піднятися на рівень вище за них.

Вайлдер із полегшенням вийшов у порожній хол 37-го поверху. Він насторожено завмер на сходах, здивований тим, що хол не охоронявся. Мабуть, мешканці і не підозрювали, що діється в них під ногами. Килими в тихих коридорах були достатньо товстими, аби ізолювати їх від справжнього пекла.

Він пішов коридором до квартири Джейн Шерідан. Вона, може, і здивується, побачивши Вайлдера, але він був упевнений, що ніч він проведе з нею. Завтра він оселиться тут назовсім, а Гелен і хлопців відвідуватиме по дорозі на роботу і повертаючись.

Натиснувши кнопку дзвінка, Вайлдер почув за дверима її сильний, чоловічий голос, знайомий йому з незліченних теледрам. Нарешті двері відчинилися, убезпечені ланцюжком. Коли вона поглянула на Вайлдера, напружено пригадуючи його, він зрозумів, що вона чекала на його приїзд. Вона була водночас байдужою та неспокійною, як глядач, змушений дивитися, як хтось потрапив в аварію. Вайлдер пригадав, що розповів про мету своєї подорожі одній із жіночих груп.

— Джейн, ти чекала на мене, як приємно.

— Вайлдере... Я не можу...

Вайлдер не встиг відповісти: раптово відчинилися двері сусідньої квартири. На прибульця з неприхованою ворожістю втупилися податківець із 40-го поверху і перекачаний хореограф, з яким Вайлдер не раз грав у м'яча в спортзалі на 10-му поверсі.

Зрозумівши, що всі ці люди чекали на нього, Вайлдер розвернувся, але коридор виявився заблокованим. Група із шести мешканців височилась із вестибюля, що біля ліфта. Вони були одягнені у спортивні костюми та білі кеди і на перший погляд нагадували групу підлітків-розбишак: у кожного з них у руках була полірована бита. Очолював цю немолоду, але бадьору групу, що складалася з біржового маклера, двох педіатрів і трьох солідних учених, Ентоні Ройял. Як завжди, він красувався в білій мисливській куртці, яка завжди дратувала Вайлдера: таке вбрання пасувало би хіба що доглядачеві зоопарку. Коридорні лампи освітили біле волосся Ентоні Ройяла та шрами, що яскраво виднілися на суворому чолі, ніби стривожені знаки питання. Він рушив у бік Вайлдера, помахуючи хромованою тростиною, ніби дрючком. Вайлдер дивився, як полірована поверхня виграє світлом, із задоволенням чекаючи на можливість затиснути нею Ройялеву шию.

Розуміючи, що потрапив у пастку, Вайлдер голосно розсміявся з групи розбишак. Коли світло згасло — спочатку попереджувально кліпнувши, а потім зникнувши зовсім,— Вайлдер притиснувся спиною до стіни, пропускаючи нападників. Дерев'яні бити зацокали в темряві довкола нього, вибиваючи добре відрепетируваний дріб. У відчинених дверях помешкання Джейн Шерідан загорівся ліхтар.

Нападники взялися за справу. Перші бити закружляли в ліхтарному світлі. Без жодного попередження Вайлдер відчув на плечах шквал ударів. Перш ніж звалитися з ніг, він схопив одну з бит, але інші повалили його на килим, до ніг Ентоні Ройяла.

Коли Вайлдер прокинувся, то виявив, що лежить розпростертий на канапі у вестибюлі цокольного поверху. Навколо нього блищали люмінесцентні лампи, їхнє світло відбивалось у скляних панелях стелі. Здавалося, це безплідне сяйво споконвіку горіло десь усередині його голови. Двоє мешканців, що пізно поверталися додому, чекали на ліфт. Міцно вчепившись у портфелі, вони не звертали уваги на лежачого, очевидно, вважаючи, що він п'яний.

Обмацуючи побиті плечі, Вайлдер потягнувся та погладив шишку за правим вухом. Коли він зміг піднятися, то поплентався від канапи до скляних дверей. Шереги припаркованих машин тяглися в темряву, готові везти його в тисячі напрямків. Він вийшов на холодне нічне повітря. Тримаючись за шию, подивився на фасад висотки. Він майже розгледів вогні на 37-му поверсі. Раптом він почувся розчавленим як громадою будівлі, так і тяжкістю власної поразки. Його лиха й непродумана спроба піднятися вгору будівлі закінчилася приниженням. У якомусь сенсі його відкинула сама висотка, а не Ройял зі своїми друзяками.

Відірвавши погляд від даху, він побачив дружину за якихось двадцять метрів від себе, вона стояла на балконі та дивилася на нього. І хоч одяг його був розідраний і обличчя розбите, її погляд був спокійний, наче вона його більше не впізнавала.