Висотка

3 Смерть мешканця

езхмарне небо, нудне, як повітря над вистиглою ванною, закутало бетонні стіни та пандуси житлового комплексу. На світанку після дивної ночі Лейнг вийшов на балкон і подивився вниз, на тиху парковку. За милю на південь річка продовжувала свою вічну втечу з міста, але Лейнг обшарював поглядом увесь краєвид, немов очікуючи знайти кардинальні зміни. Загорнувшись у халат, він погладив побиті плечі. Попри те, що він волів донині цього не помічати, на цих вечірках було багато фізичного насильства. Лейнг погладив ніжну шкіру, потикав пальцем у м'язи, ніби в пошуках іншого себе,— того фізіолога, що в'їхав до цього тихого помешкання в недешевому будинку півроку тому. Усе вийшло з-під контролю. Через безперестанний галас Лейнгові вдалося поспати не більше години. Зараз будинок затих, хоча остання із сотні вечірок, що відбувалися у висотці, закінчилася лише п'ять хвилин тому.

Далеко внизу під ним машини в перших рядах парковки були забризкані розбитими яйцями, вином і талим морозивом. Із десяток лобових стекол було вибито кинутими пляшками. І попри ранню годину, десь із дванадцять мешканців уже стояли на балконах, розглядаючи смітник, що виріс біля підніжжя скелі.

Стривожений, Лейнг приготував сніданок, бездумно випивши каву, навіть її не покуштувавши. Він насилу пригадав, що зранку має заняття на кафедрі фізіології. Події в будинку цілком поглинали його увагу, немов ця величезна будівля існувала тільки в уяві, і якщо про неї не думати, могла просто розчинитися в повітрі. Коли Лейнг дивився на себе в дзеркало, на руки зі слідами від вина, на неголене обличчя, йому захотілося просто вимкнути свій розум. «Одного разу, Лейнг,— сказав він собі,— ти вирвешся з в'язниці своєї голови». Тривожний спогад: банда немолодих жінок, що напали на юну масажистку, відсилала його зовсім до іншої реальності. А його власна реакція — те, як він із готовністю опустив руки,— багато що говорили про розвиток подій.

О восьмій годині Лейнг вирушив до інституту. Підлога ліфта була всипана скалками скла та пивними банками. Частину кнопкової панелі було розкурочено з явною метою не дати мешканцям нижніх поверхів викликати ліфт. Проходячи автостоянку, Лейнг із жалем озирнувся на висотку, ніби прощаючись із частиною власного розсудку. Діставшись інституту, він ішов пустельними коридорами, насилу впізнаючи кабінети й аудиторії. Він заходив до операційних факультету анатомії та прогулювався між скляних столів. Групи студентів безперервно ампутували на них кінцівки, різали грудні клітки, голови та животи, до кінця семестру перетворюючи кожен труп на купку кісток і похоронну бирку,— все це дуже нагадувало розпад світу навколо висотки.

Протягом дня Лейнг вів заняття, потім обідав з колегами в їдальні, але подумки був далеко звідти — у багатоквартирному будинку, цій скриньці Пандорри, яка поступово відкривала одну за одною тисячі своїх кришок. Він відзначив для себе, що домінували у висотці, були найбільш пристосованими для життя в ній не буйні пілоти авіаліній та працівники кіностудій із нижніх поверхів, і не дурні й агресивні дружини заможних податківців з верхніх поверхів. Хоча, на перший погляд, саме ці люди провокували напруження і ворожнечу, справжня відповідальність лежала на тихих і стриманих мешканцях на кшталт ортодонта Стіла та його дружини. Висотка створила новий соціальний тип — холодних, байдужих людей, що не піддаються психологічному тиску життя в багатоквартирному будинку і не дуже прагнуть приватності,— vip-машин в атмосфері нейтральності. Цим мешканцям вистачало простого сидіння в дорогій квартирі, перегляду телевізора з вимкнутим звуком й очікування помилки когось із сусідів.

Можливо, недавні інциденти були останньою спробою Вайлдера та пілотів повстати проти такої логіки? На жаль, шансів на успіх у них мало якраз тому, що протистоять їм люди, задоволені життям у висотці, яких не хвилює безликий ландшафт із бетону та сталі, не турбує втручання в особисте життя урядових установ і статистичних служб, їм навіть подобається це втручання, і вони використовують його у власних інтересах. Вони процвітають у калейдоскопі знайомств, у відсутності тісних зв'язків між людьми, що, живучи в самоізоляції, ніколи не зазнають розчарування.

Втім, не виключено, що їхні справжні потреби проявляться пізніше. Чим нуднішим і сірішим ставало життя у висотці, тим більше відкривалося можливостей. Висотка з великою ефективністю виконувала завдання зберегти соціальну структуру, яка усіх улаштовувала. По-перше, вона знищувала необхідність пригнічувати антисоціальну поведінку та дозволила людям досліджувати будь-які аномальні пориви і забаганки. Захищені мушлею висотки, немов пасажири авіалайнера під керуванням автопілота, мешканці могли поводитися, як завгодно, відкриваючи у своїх душах найтемніші закапелки. У багатьох сенсах висотка була моделлю тієї технології, що відчиняє двері дійсно «вільній» психопатології.

Упродовж цього довгого дня Лейнг подрімав у кабінеті, чекаючи, коли ж він таки зможе відправитися додому. Нарешті він виїхав, пролетів повз недобудовану телестудію, потім його на п'ять хвилин затримала колона цементовозів, що в'їжджала на будівельний майданчик. Саме тут потрапив в аварію Ентоні Ройял (на його машину, задкуючи, наїхав грейдер), і це завжди видавалося Лейнгові дуже іронічним і по-своєму типовим для однозначної персони Ройяла, який не лише став першою жертвою житлового комплексу, але й допомагав проектувати місце нещасного випадку.

Роздратований затримкою, Лейнг сердито вчепився в кермо. Чомусь йому здавалося, що за його відсутності відбуваються важливі події. З'явившись у висотці близько шостої, він зрозумів, що таки сталося багато свіжих інцидентів. Переодягнувшись, він зазирнув до Шарлотти Мелвілл випити. Вона приїхала зі свого рекламного агентства одразу після обіду, турбуючись про сина.

— Не хочу лишати його тут самого, а на доглядальниць покладатися не можна.— Шарлотта налила віскі у склянки, тривожно махнувши карафою, немов збиралася жбурнути його за поруччя.— Роберте, що відбувається? Це схоже на якусь кризу? Я боюся сама заходити до ліфта.

— Шарлотто, ти перебільшуєш,— почув власний голос Лейнг.— Немає чого хвилюватися.

Чи вірив він сам, що життя йде своїм звичаєм? Лейнг прислухався до власного голосу і помітив, наскільки переконливо він звучав. Перелік заворушень і провокацій був достатньо довгим, навіть як для одного вечора. Уже дві компанії дітей із нижніх поверхів виганяли з прогулянкового саду на даху. Цей обгороджений простір із гойдалками, каруселями та ігровими скульптурами Ентоні Ройял спершу виділив для дітей мешканців. Тепер сад було замкнено на колодку і всіх дітей гнали геть. Тим часом дружини деяких мешканців із верхніх поверхів заявляли, що їх зґвалтували в ліфті. Інші мешканці, збираючись уранці поїхати до роботи, виявляли, що шини їхніх машин було спущено. Якісь вандали вломилися до класів початкової школи на 10-му поверсі та позривали зі стін дитячі малюнки. Вестибюлі п'яти нижніх поверхів таємничим чином виявилися заваленими собачим лайном; мешканці негайно завантажили його до швидкісного ліфта й відправили назад, на останній поверх.

Коли Лейнг розреготався над цими розповідями, Шарлотта постукала пальцями по його руці, немов намагаючись його розбудити.

— Роберте! Будь серйознішим!

— Я серйозний.

— Та ви ж у якомусь трансі!

Лейнг поглянув на неї, усвідомивши раптом, що ця розумна і миловидна жінка не розуміє суті. Він обхопив її рукою, нітрохи не здивувавшись, коли вона в свою чергу люто обхопила його. Не звертаючи уваги на маленького сина, що намагався відчинити кухонні двері, Шарлотта притулилася до них і потягнула Лейнга на себе, гладячи його руки так, ніби переконувала себе, що нарешті вона знайшла когось, на кого можна покластися.

Вони цілу годину чекали, доки син Шарлотти засне, і весь цей час її руки не відривалися від Лейнга. Але не встигли вони і сісти в її ліжко, як Лейнг уже знав, що їхні стосунки — як ілюстрація парадоксальної логіки життя у висотці — першим сексом радше завершаться, а не розпочнуться. Насправді він у прямому сенсі відокремить їх, а не з'єднає. Відповідно до того ж парадоксу, прив'язаність і потяг, що їх відчув до Шарлотти Лейнг, здавалися радше грубими, а не ніжними, і саме тому, що не мали ніякого стосунку до світу, що їх оточував. Знаки, якими вони повинні були обмінятися і які би засвідчили справжню турботу одне про одного, були зроблені з набагато хиткішого матеріалу — еротики і розпусти.

У сутінках, коли Шарлотта заснула, Лейнг залишив її квартиру та вирушив на пошуки нових друзів.

У коридорах і ліфтових холах юрмилися люди. Не поспішаючи повертатися до помешкання, Лейнг переходив від однієї групки до іншої та прислухався до розмов. Ці інформаційні мітинги скоро набули майже офіційного статусу. Це були форуми, на яких мешканці могли озвучити свої проблеми і думки. Як зауважив Лейнг, тепер невдоволення було спрямовано здебільшого на інших мешканців, а не на саму висотку. Зіпсовані ліфти ставили в провину мешканцям верхніх і нижніх поверхів, а не архітекторів і не вважали наслідком неефективності служб.

Сміттєпровід, яким Лейнг користувався разом зі Стілом, знову забився. Лейнг спробував подзвонити менеджеру, що цим опікувався, але чоловік був виснажений скаргами та вимогами з будь-якого приводу. Кілька його підлеглих звільнилися, а ті, що залишилися, докладали найбільших зусиль, щоби підтримати працездатність ліфтів, і намагалися відновити енергопостачання 9-го поверху.

Озброївшись тим, що трапилося під руку, Лейнг відправився в коридор, щоби прочистити сміттєпровід. Стіл негайно прийшов йому на допомогу, принісши складний пристрій із кількома лезами. Поки двоє чоловіків колупалися у сміттєпроводі, намагаючись дати раду загорнутим у вузол парчевим заслонам, які, схоже, стали на перешкоді стовпу кухонних відходів, Стіл по-дружньому ділився із сусідом відомостями про верхніх і нижніх мешканців, винних у перевантаженні системи утилізації.

— У декого якесь надзвичайно незвичне сміття: трапляються речі, яких і не сподіваєшся там побачити,— сказав він Лейнгові.— Хоч поліцію моралі викликай. Косметолог із 33-го і ще ці двоє, нібито рентгенологи, що живуть разом на 22-му. Дивні дівчата, навіть як на теперішні часи...

Якоюсь мірою Лейнг був із ним згоден. Як би жалюгідно не звучали ці скарги, але п'ятидесятирічна господиня перукарського салону і справді нескінченно переробляла квартиру на 33-му і пхала до сміттєпроводу старі ганчірки та навіть меблі — маленькими шматками.

Стіл стояв у нього за спиною, коли стовп відходів лавиною зійшов униз. Він узяв Лейнга за руку, обводячи навколо пивної банки на підлозі коридора.

— Я чув, що на нижніх поверхах люди залишають невеликі пакети сміття біля дверей квартир... Зайдете випити? Дружина буде рада з вами побачитися.

Лейнг пам'ятав про сварку, попри те без вагань погодився. Як він і підозрював, в атмосфері більшої конфронтації всі дрібні сварки були забуті. Місіс Стіл, із бездоганною зачіскою на голові, метушилася довкола гостя з радісною посмішкою, як мадам навколо першого клієнта. Вона навіть похвалила музичний смак Лейнга: вона через тонкі стіни теж чула те, що він слухає. Лейнг вислуховував натхненні описи безперервних відмов систем у будівлі та вандалізму в ліфтах і роздягальнях біля басейну на 10-му поверсі. Місіс Стіл вважала, що висотка є чимось на кшталт живої таємничої сутності, яка підглядає за людьми, спостерігаючи за розвитком подій. У такому баченні був сенс: ліфти, що снують угору і вниз довгими шахтами, нагадували роботу серцевих клапанів. А мешканці, що рухалися коридорами, були клітинками в мережі артерій; вогні у квартирах були нейронами мозку.

Лейнг дивився крізь темряву на залиті яскравими вогнями поверхи сусідньої висотки і майже не помічав інших гостей, що сиділи в кріслах навколо нього,— диктора теленовин Пола Кросленда і кінокритика Елеонори Пауелл, рудоволоски, яка так сильно закладала за комір, що Лейнг часто бачив, як вона у стані п'яної гарячки ганяє ліфтами вгору та вниз, намагаючись вибратися з будівлі.

Кросленд зробився номінальним лідером їхнього клану — скупчення з близько тридцяти сусідніх квартир з 25-го, 26-го і 27-го поверхів. На завтра вони планували спільну вилазку на закупи їжі до супермаркету на 10-му поверсі, ніби банда селюків, що збирається нагрянути до неконтрольованого владою міста.

Сидячи на дивані поруч із Лейнгом, Елеонора Пауелл витріщалася на Кросленда скляними очима, доки диктор у своїй бундючній манері викладав пропозиції, як убезпечити свої квартири. Час від часу Елеонора простягала руку, немов збиралася підлаштувати зображення Кросланда: можливо, трохи підправити колір рожевих щік або прикрутити звук його голосу.

— А це не ваша квартира поряд із ліфтом? — спитав її Лейнг.— Вам би треба забарикадуватися.

— З якої радості? У мене двері завжди навстіж,— у відповідь на спантеличений погляд Лейнга вона додала: — Хіба ж це не частина забави?

— Ви думаєте, ми тут нищечком цим тішимося?

— А хіба ні? Я думаю, так, докторе. Разом ми поборемо порожній ліфт. Уперше в житті — років, мабуть, із трьох — не має значення, що ми робимо. І якщо замислитися, то це дійсно дуже цікаво...

Коли вона навалилася на нього, поклавши голову на Лейнгове плече, той сказав:

— Схоже, кондиціонер не в порядку... На балконі, напевно, повітря свіжіше.

Тримаючи Лейнга за руку, Елеонора взяла сумку.

— Добре. Ви, докторе, сором'язливий розпусник...

Вони дійшли до балконних дверей, і тут високо над ними пролунав дзвін розбитого скла. Скалки майнули в нічному повітрі, ніби ножі. За шість метрів від їхнього балкона пролетів незграбний силует. Елеонора злякано ткнулася в Лейнга. Отямившись, вона почула, як знизу долинув неприємний металевий брязкіт, як від зіткнення автомобілів. Настала повна тиша. «Дійсно повна,— подумав Лейнг,— такої висотка не чула багато днів».

Усі висипали на балкон, Кросленд і Стіл вчепилися один в одного, немов кожен намагався не дати іншому стрибнути через край. Притиснутий до поруччя, Лейнг бачив власний балкон за три метри під ним. У немислиму мить паніки в його голові промайнуло: а що, якби жертвою був він? Люди навколо, перехилившись через поруччя, вдивлялися в темряву через біноклі.

Далеко внизу, вчавлене у зім'ятий дах автомобіля в передньому ряду, лежало тіло людини в елегантному костюмі. Елеонора Пауелл, із перекошеним, ніби від болю, обличчям, відсахнулася від поруччя і протиснулася повз Кросленда. Лейнг учепився в металеве поруччя, шокований та збуджений водночас. Майже на всіх балконах величезного фасаду тепер стояли люди: мешканці дивилися вниз, немов із лож величезної опери під відкритим небом.

Ніхто не підійшов ані до розбитої машини, ані до вм'ятого в її дах тіла. Лейнг, дивлячись на розірваний смокінг і лаковані туфлі маленького розміру, упізнав у небіжчикові ювеліра із 40-го поверху. Його окуляри лежали біля переднього колеса машини, у неушкоджених кришталевих лінзах відбивалися яскраві вогники.