Висотка

18 Кривавий сад

авпаки, Ентоні Ройялові за три поверхи над (ним на відкритому даху спати зовсім не хотілося. Він нарешті був готовий приєднатися до птахів, стояв біля вікна пентхауса, дивлячись на далеке гирло річки. Омите недавнім дощем, ранкове повітря було чистим, але морозним, і річка витікала з міста у вигляді потоку льоду. Ройял вже два дні нічого не їв, проте відсутність їжі не виснажила його, навпаки, напружила всі нерви та м'язи. Крики мартинів наповнювали повітря і ніби вдруковувалися у відкриті тканини мозку. Птахи, безперервно зриваючись з оголовків ліфтових шахт і поруччя, злітали вгору вихором, що без кінця розширювався, і знову пірнали до саду скульптур.

Тепер Ройял був переконаний, що птахи кличуть його. Собаки втекли; варто було їх звільнити, як вони кинулися вниз сходами та коридорами; залишилася тільки біла вівчарка. Пес сидів поруч із господарем біля відчиненого вікна, заворожений рухом птахів. Рани вже зажили, і густа північна шерсть знову стала білою. Роялу не вистачало червоних плям, як не вистачало кривавих слідів рук на випраній місіс Вайлдер куртці.

Маленькі запаси їжі, з якими Ройял замкнувся в пентхаусі, він віддав собаці, а сам уже не відчував голоду. Три дні він не бачився ні з ким і був радий, що відокремився від дружини та сусідів. Мартини, що вирували хмарою в повітрі, здавалися йому справжніми мешканцями висотки. Сам того не бажаючи, він створив сад скульптур саме для них.

Ройял мерзлякувато зіщулився і вийшов на дах. Тонкий льон мисливської куртки не захищав од вітру на бетонному даху. На світлі біла тканина здавалася сірою в порівнянні з блідою шкірою. Ледве в стані контролювати себе і не впевнений, чи знову не почали відкриватися рани після нещасного випадку, він прослідував на терасу і пройшовся дахом.

Мартини крутилися під ногами, похитуючи головами і витираючи дзьоби об бетон. Поверхня даху була поцяткована кривавими смугами. Ройял уперше розгледів на карнизах і поруччі ці знаки — символи кривавого тайнопису.

Вдалині почулися невиразні жіночі голоси. У центрі оглядового майданчика, за садом скульптур, мешканки вели публічний диспут.

Засмучений їхнім посяганням на приватні володіння і нагадуванням про те, що він ще не один у будинку, Ройял сховався за стіною саду скульптур. Голоси лунали навколо нього, і схоже було, що жінки тут не вперше. Може, він спав під час їхніх минулих відвідувань, а може, через холодну погоду жінки перенесли місце засідань під захист його пентхауса.

Вихор птахів розпався — мартини пірнали за край даху. Пустивши вівчарку вперед, Ройял вийшов з-за стіни саду скульптур. Дві жінки стояли вже в пентхаусі, одна поклала руку на гімнастичний тренажер. Вражала їхня невимушена поза: вони немов оглядали віллу, яку орендували на відпустку.

Ройял відступив за оголовок ліфтової шахти. Вид інших людей пригнічував його по тривалому усамітненню із птахами та вівчаркою. Краще почекати в саду, поки прибульці заберуться.

Штовхнувши задню хвіртку саду, він пішов між пофарбованими геометричними формами. Десятки мартинів слідували за Роялом, із надією дивлячись на нього, немов чекали подачки.

Він послизнувся на мокрих плитках і, глянувши на черевик, побачив, що до підошви прилип хрящик. Ройял відчепив його, спершись на бетонну скульптуру — кулю в половину людського зросту, пофарбовану в яскраво-червоний колір. Птахи розійшлися, звільняючи йому місце, і виявилося, що весь сад посередині покритий кров'ю. Підлога зробилася слизькою від яснобарвного слизу.

Пес, жадібно принюхавшись, накинувся на клаптики плоті по краю невеликого басейну. Вражений, Ройял утупився в залиті кров'ю плитки, у свої забруднені руки — і у білі кістки, очищені птахами.

Вайлдер прокинувся ввечері. Зимний протяг носився порожньою кімнатою, граючи газетою на підлозі. У вентиляційній шахті гудів вітер. Крики мартинів замовкли, немов птахи відлетіли назавжди. Сидячи на підлозі вітальні, Вайлдер готовий був повірити, що він — перший та останній мешканець висотки.

Піднявшись, він вийшов на балкон. Далеко внизу на паркувальному майданчику виднілися сотні машин, прикриті легким серпанком,— деталь, що підтверджувала існування іншого світу.

Злизуючи з пальців залишки жиру, Вайлдер увійшов у кухню. Шафи і холодильник були порожні. Вайлдер згадав молоду жінку, тепло її тіла в ліфті біля басейну і задумався. Чи не повернутися до неї? Йому пригадалося, як вона гладила його груди і плечі,— шкіра ще зберігала відчуття її долонь.

Продовжуючи обсмоктувати пальці, уявляючи себе покинутим у величезній будівлі, Вайлдер вийшов із квартири. У коридорі було тихо, холодне повітря ворушило клаптики сміття на підлозі. Вайлдер тримав у лівій руці кінокамеру, хоча вже й не пам'ятав точно, для чого вона потрібна і навіщо він так довго носить її із собою.

А ось срібний пістолет у правій руці він упізнав одразу. Вайлдер грайливо прицілювався у відчинені двері та сподівався, що хтось вийде та приєднається до гри. Верхні поверхи будівлі було частково захоплено небом. Піднімаючись на 40-й поверх, крізь ліфтові шахти та скляні бані сходових колодязів Вайлдер бачив білі хмари.

Виставивши перед собою пістолет, він пронісся ліфтовим холом. Тут хтось явно намагався підтримувати лад. Сміттєві мішки були прибрані, барикади розібрані, до холу знову виставили меблі. Стіни відтерли, відчистили графіті та здерли графіки чергувань і розклад руху ліфта.

За спиною грюкнув дверима вітер, перерізавши промінь світла. Вайлдер насолоджувався грою в порожньому будинку і знав, що дуже скоро хтось приєднається до нього. Він опустився на коліно і навів пістолет на уявного противника. Промчав по коридору, відчинив ударом ноги двері й увірвався до квартири.

Такого великого та просторого помешкання він раніше не бачив — навіть на верхніх поверхах. Хол із коридором і квартира були ретельно прибрані: знову вистелені килимами, на високих вікнах висіли заслони. На полірованому обідньому столі стояли два свічники.

Вражений побаченим, Вайлдер обійшов сяючий стіл. Чомусь йому здалося, що він уже бував тут, за багато років до того, як з'явився в цьому порожньому будинку. Високі стелі та строгі меблі нагадали будинок, у якому він жив маленькою дитиною. Вайлдер пройшов по знову обставлених кімнатах, майже очікуючи побачити іграшки, ліжечко і дитячий манеж, розкладений до його приходу.

Між спальнями вгору вели непримітні сходи, до іншої зали та кількох кімнаток, що визирали на дах. Зачарований таємницею і викликом секретних сходів, Вайлдер почав підійматися вгору. Злизавши з пальців останній жир, він протрубив свою перемогу.

Він уже дістався середини сходів, як щось перегородило йому дорогу. Величезний силует високого білявого чоловіка виник із тіні. Набагато старший за Вайлдера незнайомець із розпатланим вітром волоссям стояв на верхівці драбини, мовчки розглядаючи зверху незваного гостя. Лице його розмилося в яскравому світлі, але шрами на лобі було ясно видно, як і свіжі відбитки долонь на білій куртці.

Непевно пригадавши цього старого чоловіка на оглядовому майданчику даху, Вайлдер завмер на сходинках. Він не знав, чи Ройял вирішив пограти з ним, чи прогнати його геть. Із нервової пози Ройяла та з його нещасного вигляду Вайлдер зрозумів, що він десь переховувався,— це не було частиною гри.

Все ж таки сподіваючись залучити Ройяла до гри, Вайлдер радісно помахав пістолетом. На його подив, архітектор відсахнувся, немов зображуючи переляк. Коли Вайлдер рушив сходами вгору, Ройял підняв хромовану тростину та кинув її вниз.

Металевий прут, зачепивши поруччя, ударив Вайлдера у плече. Від болю той випустив кінокамеру. Рука заболіла, і на мить Вайлдер відчув безпорадність, як несправедливо покарана дитина. І коли архітектор зробив крок сходами вниз, Вайлдер підняв пістолет і вистрілив йому в груди.

Коли гуркіт затих у морозному повітрі, Вайлдер здолав останні сходинки. Тіло архітектора незграбно вляглося на сходах, ніби він удавав свою смерть. Лице в шрамах, зовсім бліде, було повернуто вбік.

Він був іще живий, він дивився у відчинене вікно на останніх птахів, яких постріл сполохав у повітря.

Спантеличений несподіваним поворотом гри, Вайлдер переступив через тіло, залишивши кінокамеру біля підніжжя сходів. Погладжуючи забите плече, він кинув пістолет, від якого чухалася рука, і ступив через скляні двері.

За двадцять ярдів від нього в саду скульптур грали діти. Двері було відчинено, і Вайлдер бачив геометричні візерунки ігрових конструкцій яскравих кольорів на тлі білих стін.

Він помахав дітям. Попри те, що вони нічого не помічали, їхня присутність його оживила. Дивний пошрамований чоловік у закривавленому смокінгу, що лежить позаду на сходах, просто не зрозумів ігри.

Один із дітлахів, хлопчик десь років двох, абсолютно голий, бігав серед скульптур. Вайлдер швидко розстебнув роздерті штани, і вони впали до щиколоток. Трохи похитуючись, немов розучившись користуватися ногами, голий Вайлдер побіг до своїх нових друзів.

У центрі саду скульптур, біля маленького басейну, жінка розводила велике багаття із залишків меблів. Сильними руками вона виправляла важку частину хромованої трубки від тренажера. Вона присіла біля вогню, склавши ніжки від стільців, доки діти бавилися собі осторонь.

Вайлдер ступив уперед, сором'язливо сподіваючись, що жінка все ж помітить візерунки на його грудях. Поки він чекав, що діти покличуть його грати, він зауважив зліва ще одну жінку — у сукні до кісточок і картатому фартусі. Її довге волосся, прибране із суворого лиця, було зав'язане вузлом на потилиці.

Вайлдер застиг серед статуй, стривожений тим, що його не помічають. Серед статуй рухалися інші жінки, беручи Вайлдера в щільне коло. Вони немов прийшли з іншого століття чи інших місць, якщо не зважати на сонячні окуляри, які виділялися чорними плямами на забризканою кров'ю терасі на даху.

Вайлдер чекав, що з ним заговорять. Він радів, що голий і що видно візерунки на тілі. Нарешті жінка, що сиділа біля багаття, озирнулася, і, попри її дивний наряд, Вайлдер упізнав дружину, Гелен. Він мало не кинувся до неї, але був зупинений безпристрасним поглядом, що ковзнув по його важких геніталіях.

Тепер він усвідомив, що знає всіх присутніх навколо жінок. На нього без ворожості дивилася Шарлотта Мелвілл у шаликові, що закривав синці на шиї. Поруч із Джейн Шерідан стояла молода дружина Ройяла, нині вихователька молодших дітей. Упізнав Вайлдер і дружину ювеліра в довгому хутряному пальті; її обличчя, як і його груди, було розфарбоване червоним. Глянувши через плече — шлях до відступу відрізаний,— Вайлдер побачив струнку фігуру дитячої письменниці: вона сиділа біля відчиненого вікна пентхауса, як королева у своєму шатрі. У божевільній останній надії Вайлдер вирішив, що, може, вона йому почитає казку.

Діти в саду скульптур грали з кістками.

Коло жінок стискалося. Над багаттям з'явилися перші язички полум'я — лак на старих кріслах швидко займався. Очі за сонячними окулярами уважно стежили за чоловіком, немов нагадуючи, що важка робота викликала здоровий апетит. Кожна щось дістала з глибокої кишені фартуха.

У закривавлених руках виблискували обробні ножі. Збентежений, але нарешті щасливий, Вайлдер пошкандибав дахом назустріч своїм новим матерям.