Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ, де Ніна та інші нарешті розуміють, що вони — одна команда

Тамара тицьнула пальцем у ганчіркову ляльку, яка з осудом глянула на неї ґудзиковими очима.

— Навіщо зашивати ляльці рота? — запитала.

— І гадки не маю, — Ніна нервово роззирнулася, хоча й знала, що їдальня порожня: Януш Клімша пропустив сніданок, а пані Ева вже поїла та пішла собі, залишивши на столі тарілку, заплямовану томатним соусом.

— Думаю, це якийсь дивний жарт, — заявив Хуберт, хоча не уточнив, що в цьому такого смішного.

— А чому ти не сказала нам про цю ляльку раніше? — мало не одночасно з ним запитав Яцек.

Ніна мовчала, замислившись над відповіддю. Три дні тому вона запхнула ляльку до шафи, нікому її не показавши. Зробила це, ображена легковажним тоном Тамари, а потім… Потім якось не знайшлося приводу: в усіх були інші справи й ніхто не переймався таємницями Вовчих Долів. Та й сама Ніна намагалася про них забути, принаймні тимчасово, і дуже добре, що після занять із пані Евою в неї рідко залишалося достатньо сил, аби думати хоча б про щось. Лише сьогодні вранці Тамара випадково знайшла ляльку, і раптом усі нею зацікавилися.

— Не знаю, так вже сталося, — сказала вона нарешті, бо нічого кращого не спало на думку.

Тамара відкрила рота, але Яцек пхнув її в бік.

— Увага! — він кивнув за вікно.

Дівчата озирнулися. Надворі пані Ева розмовляла з молодим чоловіком у міліцейському мундирі. Він говорив — вона уважно слухала, злегка хмурячись. Потім запитала про щось, а міліціонер зам’явся і довго думав, що відповісти.

Четвірка підлітків дивилася на ту сцену з явним інтересом. Чоловік закінчив говорити, коротко попрощався одним кивком та пішов собі, але не в бік центру, а до заднього входу в пансіонат.

Ніна одразу ж подумала про дві речі.

По-перше, вона вже не може ігнорувати таємниці. Намагалася про них забути, щосили намагалася, але знайдена сьогодні вранці лялька нагадувала, що це не вдасться.

По-друге, за останні п’ять хвилин вона не чула звуків того, як пані Коцюба порпається за завісою, а це означало…

— Чекайте.

Дівчина підхопилася зі стільця, побігла на кухню і, довго не роздумуючи, пірнула під стіл. Там лежало чимало залізяччя: якісь миски, відра, частини праски й навіть маленька ванночка. Ніна сховалася за нею. Колись вона зневажала усі ці стеження-підслуховування, але той час давно минув. Врешті-решт, детективи в книжках робили й гірші речі.

Вона затамувала подих. За мить почувся стукіт у шибку: спершу тихий, потім трохи голосніший.

— Йду! — крикнула пані Коцюба від ванної кімнати, хоча чоловік за дверима навряд чи її почув.

За мить вона з’явилася, витираючи руки об фартух. Відчинила двері.

Наступні двадцять хвилин були для Ніни справжнім іспитом на витримку. Господиня та молодий міліціонер на ім’я Ярек розмовляли спершу про здоров’я якоїсь Скуби, потім перейшли до Антощака, який нібито знову б’є дружину й треба буде зачинити його на якийсь час в буцегарні, щоб набрався розуму, а насамкінець — про старого Березу, що продав корову майже задарма. Тобто говорили про все, от тільки не про найголовнішу, на її думку, подію останніх днів у житті містечка.

Аж ось нарешті перейшли до теми знайденого в лісі тіла — саме у той момент, коли в Ніни вже затерпли ноги й вона почала замислюватися, чи можна якось змінити позу.

— Бідолашний, — схлипнула пані Коцюба. — Така смерть, така жахлива смерть. Він, кажуть, зі скелі впав?

— Упав, — підтвердив міліціонер. — Хіба що хтось його зіпхнув, але капітан каже, що це малоймовірно.

— Нещодавно сюди приходила дівчина, яка тут живе, і дуже про того чоловіка розпитувала. Така дивна дитина… — Ніна здригнулася. — Цікавилася, чи не міг хтось його спершу вбити, а потім кинути тіло до урвища.

— Це пусте, пані. У мертвого зламані ребра та тазова кістка. А ще — розтрощений череп, і, як каже доктор Шишко, саме це стало причиною смерті. Щоб так ударити, треба мати несамовиту силу, тож якщо вбивця не якийсь громило, то про вбивство не йдеться. Як уважає капітан, жертва впала випадково, якщо не стрибнула сама.

— А що то за бідолаха, хто він був? Може, якби дати його фото у газеті, хтось би його впізнав? Бо це ж чужа людина, еге ж?

— Чужа, так, а щодо фото… Зізнаюся: сьогодні капітан телефоном отримав із Варшави розпорядження, щоб якомога швидше завершити слідство. Тільки нікому про це не кажіть, бо це інформація для обмежених кіл.

— Не скажу, — пообіцяла пані Коцюба, а потім знову зітхнула. — Такий кінець… Я сподіваюся, що цього нещасного хоч поховають по-християнськи.

— Але єдине, що дивує…

— Що саме?

— Справа ось у чім. Поряд із тілом ми знайшли кілька витягнутих із води каменів: наче хтось хотів зробити тому бідолашному могилу, але передумав або просто не зміг, бо те каміння надто важке. Хоча все це могло там лежати аж з того літа — приміром, місцева дітлашня хотіла собі дамбу зробити. Назносили валунів, а потім їх щось відволікло.

— А чи немає в тій смерті чогось такого… підозрілого?

— Ні, пані Коцюба. Цей чоловік їхав сюди, а зупинився посеред лісу, бо у автівці сталася пожежа — випадково чи ні, ніхто не знає, — потім подався в гори. Може, шукав допомоги, але помилився шляхом, а може, він був вар’ят, якому примарилося, що найкращим буде стрибнути у вирву. Щоправда, капітан уважає, що це самогубство, але в папери ми, радше, впишемо, що то нещасний випадок, бо, як відомо, у родичів (сподіваюся, знайдеться хтось у нього) завжди особливий погляд на такі справи.

— Це добре, — зітхнула господиня. — Прими, Боже, душу цього нещасного. Я вже боялася, що там насправді якась підозріла справа. Та дівчина… Не повіриш, які вона мені запитання ставила. Дивна дитина, дуже дивна. Я аж замислююся, чи не повинна тітка показати її лікареві…

Цього разу Ніна здригнулася надто сильно, мало не підстрибнувши, та зачепила металеву ванну. Ванна звучно стукнула об миску, миска об іншу миску. Дівчина завмерла, але було пізно.

— Ти чув? — пані Коцюба нашорошила вуха. — Щось у нас під столом.

— Напевне щури, — легковажно відповів Ярек.

— У мене на кухні ніколи не було щурів, — обурилася господиня, а відтак нахилилася та витягнула з-під столу червону від сорому Ніну.

— Я так і знала, що це ти! Чекай-но, ось порозмовляю із твоєю тіткою…

Пані Ева дивилася на Ніну приблизно так, як науковець споглядав би невідомий науці вид фауни.

— Ти можеш мені пояснити, що робила під столом на кухні пані Коцюби? — запитала, недбало запалюючи цигарку.

З-за вікна доносилися голоси Яцека, Тамари та Хуберта, які кидалися сніжками. Ніна багато віддала б, щоб бути зараз там із ними замість знаходитися в цій зануреній у напівморок кімнаті, де пахло димом від цигарки та квітковими парфумами. Згадка про приниження, яке вона відчула, коли господиня притягнула її перед обличчя пані Еви, все ще палила її живим вогнем. Вона тягнула мене за вухо, думала Ніна, ой леле, тягнула за вухо, наче я була неґречною семиліткою.

— Я підслуховувала, — пояснила вона з усією гідністю, на яку її вистачило в такій ситуації. — Я побачила, що той міліціонер йде до задніх дверей, та здогадалася…

— Знаю, що ти підслуховувала. Я питаю, навіщо ти це робила?

— Щоб довідатися деталі про смерть того чоловіка з лісу. Якби ви мене не перебили, я б це пояснила.

— І про що цікаве ти довідалася? — Ева Вишневська затягнулася цигаркою. — Нумо здогадаюся: що в цій смерті не було нічого підозрілого?

Ніна неохоче кивнула.

— Поручник Лис запевняв мене, що ти начебто дуже розумна.

— Ну, я успадкувала…

— Зараз я розмовляю, Ніно. І я хочу запитати, чи в отій твоїй розумній голові вкладається, що деякі речі дорослі роблять краще за дітей. Наприклад, до таких речей належить проводження слідства. Оце ти розумієш?

Дівчина мовчала. З-за вікон донісся дикий вереск Тамари, яка, судячи зі звуків, саме натирала снігом Хуберта.

— Ніно?

— Якщо взяти до уваги загальну кількість, то вочевидь…

— Я не питаю тебе про загальну кількість. Відповідай: так чи ні.

— Є питання, на які неможливо відповісти ось так просто.

— А ти спробуй. Отже, так чи ні?

«Це несправедливо, — подумала Ніна, яка до цього моменту була вневнена, що опікунка сприймає її як дорослу. — Це просто несправедливо».

— Так.

— Чудово. Тепер друге запитання: чи ти маєш намір і далі цікавитися цією смертю? Чи, може, візьмешся нарешті до того, чим належить зайнятися?

— Ні. І так, — відповіла вона слухняно, бо тепер це не мало значення.

— Добре, — пані Ева із задоволенням кивнула. — У такому разі я спробую вдовольнити твою цікавість. Чоловік, чиє тіло знайшли в лісі, це товариш Константи Ригєль. Я отримала сьогодні вранці депешу від поручника Лиса: зійшлися реєстраційні номери машини, а тому, боюся, нам доведеться визнати, що наш співробітник мертвий.

— Виходить, цей таємничий дзвінок із Варшави — ваших рук справа? І тепер міліція отак просто закриє справу?

— Немає жодних причин цього не робити, Ніно.

— Але якщо це був не нещасний випадок…

— Це майже точно був нещасний випадок. Я не знала товариша Ригєля особисто, але начебто останніми роками він почав поводитися дивно. Що ж, це була стара самотня людина, без сім’ї та приятелів. Якщо в такій ситуації він вирішив покінчити із собою, то хто ми такі, щоб його оцінювати? Товариш Ригєль був віруючим, тож нехай у нього принаймні буде християнський похорон.

— Але ж тоді його поховають у безіменній могилі.

— Авжеж, — у голосі пані Еви було чути легке роздратування. — Я не можу отак просто піти до міліції та сказати, ким був цей чоловік, бо це породить забагато проблем. Ми не хочемо привертати до себе увагу, пам’ятаєш?

Ніна кивнула. Пам’ятала і те, що група Червоних Каптурків діяла неофіційно, і навіть не всі в СБ про неї знали.

— Зрештою, неважливо, — продовжила жінка. — Ми зараз підемо до підвалу, й цим разом я хочу бачити, як ти тренуєшся. А по обіді ми продовжимо вправлятися у стрільбі. Ти не мусиш цього робити, якщо не бажаєш, але я б хотіла, щоб ти весь час була неподалік. Можеш взяти книжку і читати, якщо є бажання.

Ніна очікувала, що день цей буде геть жахливим, але, як не дивно, було не настільки погано. У першій половині дня їй на тренуванні вдалося захиститися від обманного нападу Яцека, і пані Ева навіть похвалила її коротким кивком. Це не було чимось особливим, але Ніна вперше сходила з мати якщо не пишаючись собою, то принаймні без відчуття приниження.

Пізніше, коли вони стріляли в лісі, опікунка спочатку й справді уперлася, аби Ніна сиділа поряд, але швидко схаменулася та дозволила дівчині відійти за умови, що та кожні чверть години заглядатиме до них сюди, на поляну. Тож Ніна натішилася, блукачи між мертвими смереками: спершу тренувала силу (з перемінним успіхом), а потім уявляла, що вона така собі невинна панна, що заблукала серед лісу, тікаючи від чорнобородого вуйка-розбійника (це виходило доволі непогано). В результаті, коли вони раніше, ніж зазвичай, поверталися до пансіонату, настрій у дівчини вже покращився.

Близько четвертої Тамара та Хуберт перевдягнулися, бо знову відправлялися на зустріч зі своїми новими знайомими; дівчина навіть надягнула сукню, що в її випадку означало верх елегантності. Цікаво, чи є там хлопець, який їй подобається, думала Ніна: вона сиділа на ліжку та спостерігала, як подруга своєю чергою критично розглядає себе у дзеркалі. Нарешті Тамара мальовничо розчухрала коротке сіре волосся та зітхнула.

— Краще не буде, — заявила. — То як, ви з нами?

— Чому ні? — Ніна намагалася здаватися байдужою, хоча шлунок її наповнила дивна суміш страху та піднесення.

— То чого чекаєш? Одягайся.

Вона зіскочила з ліжка та відчинила шафу, але перш ніж встигла обрати щось із одягу (сіра вовняна сукня не здавалася особливо гарною, але кращої в неї все одно не було), двері відчинилися та увійшла пані Ева.

— Я хотіла нагадати вам, що ви маєте повернутися о десятій, — сказала вона Тамарі, а тоді перевела погляд на Ніну, яка завмерла перед відчиненою шафою, і нахмурилася. — Окрім тебе. Якщо ти збираєшся з ними, то нічого не вийде. Яцек може піти, але ти залишишся.

Дівчина вирішила не погіршувати справу й не протестувати. Знала, що це все одно нічого не дасть.

Вона була переконана, що проведе вечір закінчуючи другий том «Саги про Форсайтів», та ледве всілася за книжку, як у кімнаті з’явилася пані Ева. Була вдягнена в елегантне коричневе пальто, фетровий капелюх та шкіряні рукавички.

— Я йду попрощатися з товаришем Ригєлем, — сказала сухо. — Якщо хочеш, можеш мене супроводжувати за умови, що похорон не розбудить твоїх фантазій.

— Похорон? — Ніна відклала книжку.

— Буде дуже скромна церемонія, — пояснила опікунка. — Слідство закрите, немає сенсу продовжувати справу.

«Поховання замість імпрези з американськими платівками? — похмуро подумала Ніна. — Чому б ні?»

Це було найпохмуріше поховання з усіх, де їй доводилося бувати. Утомлений ксьондз, вочевидь, уже блукав думками навколо вечері, говорив про померлого загальні фрази: мовляв, грішив, але каявся, говорив, що кожне, навіть наймізерніше, буття не сховається від Божої уваги, бо той бачить і кохає всіх. «Наче сам померлий не має значення», — думала Ніна.

Вона зиркнула на пані Еву, сподіваючись, що жінка ось-ось зараз встане та скаже про померлого пару добрих слів. Але та мовчала. Тож Ніна відвернулася до вівтаря і, відчуваючи себе трохи лицеміркою, а трохи тою, хто поводиться шляхетно, прочитала разом із ксьондзом молитву. Ригєль вірив у Бога, і якщо потребував християнського поховання, то дівчина готова була прикластися до будь-яких ритуалів. Особливо взявши до уваги, що на прощання, окрім неї, з’явилося лише троє людей. З пані Евою було все зрозуміло, але ще двоє сиділи позаду в тіні, і коли ксьондз запросив усіх попрощатися з померлим, вони встали зі своїх місць і наблизилися до вівтаря.

Ніна здригнулася, коли побачила Чорну Даму, яка квапливо пройшла нефом і нахилилася над труною. А за мить здивувалася ще більше, бо за жінкою йшов Януш Клімша в елегантних штанях та старомодному картатому піджаку. Чоловік нахмурився. Потім нахилився, як це робила раніше Чорна Дама, але не щоб попрощатися з померлим. Він… дивився на те, що було в труні, виразно здивований. Це тривало доволі довго, аж ксьондз звернув увагу на нетипову сцену.

— Чекай тут, — прошепотіла пані Ева, а потім встала та пішла до труни.

Дівчина завагалася, але цікавість виявилася сильнішою, ніж небажання споглядати на труп, і Ніна, вдаючи, що не почула, пішла за опікункою.

Холод законсервував тіло, а найгірші рани були приховані одягом та капелюхом. Обличчя якимсь дивом виявилося майже не пораненим. Було це звичайне, щокате обличчя старого чоловіка із залисинами, сивим волоссям та глибокими зморшками навколо рота. В ньому не було нічого особливого — за винятком… іграшки у його складених на грудях долонях. Ганчірковий песик із ґудзиковими очима та писком, зашитим товстою ниткою.

За спиною Ніни почувся стукіт підборів: це жінка в чорному поспішно виходила з костьолу.

Ксьондз нарешті зійшов з вівтаря та зазирнув до труни. Одразу почервонів, а потім, бурмотячи щось про вар’яток та профанацію, витяг іграшку з рук померлого. Подальша церемонія обійшлася без дивних подій. Пані Ева, Ніна та Януш Клімша проводили труну до цвинтаря та почекали, доки помічник грабаря опустить її у могилу. Була майже п’ята, але швидко смерклося, тому Ніна ледве розрізняла снігові замети на надгробках, що стояли навколо. Ксьондз поспішно промовив «Спочивай вічно!», але слова його заглушило виття вітру, що рвав голе гілля дерев; потім ксьондз покропив могилу та втік до тепла та світла.

Пані Ева ще постояла над могилою зі складеними руками, хоча Ніна сумнівалася, щоб жінка молилася, бо ж співробітники СБ не вірили в Бога. Клімша чекав трохи позаду, ніби соромився власної присутності, і підійшов, лише коли ксьондз щез за брамою цвинтаря.

— Прошу вибачити, що турбую вас за такої сумної нагоди, — сказав тихо, — але може, пані погодиться, щоб я провів вас до пансіонату? Сутеніє, та й мороз такий, що людина й пса надвір не вижене…

Ніна вже хотіла запитати, яким чином товариство чоловіка могло б допомогти при холоді, але обачливо стулила рота. Пані Ева без ентузіазму дозволила, знизавши плечима, а сама рушила до виходу. Тіні гілля, що його розгойдував вітер, стелилися в них під ногами, свіжий сніг золотавився у світлі запаленого біля брами ліхтаря.

— Я не хотів, щоб ви подумали про мене щось погане, — продовжував Клімша. — Я тут не з пустої цікавості. Пані Коцюба сказала, що сьогодні ховають якогось невідомого чоловіка, й мені стало шкода бідолахи. Я ж теж сам на світі; коли помру, мої похорони, напевне, будуть майже такі саме. Тому я й хотів супроводжувати його в цій останній дорозі.

— Це дуже шляхетно з вашого боку, — тон Еви Вишневської не давав можливості продовжувати бесіду, а Ніна поспішно запевнила чоловіка, що й не подумала про нього нічого поганого.

О пів на восьму вона зійшла на вечерю. Їдальня була порожньою, і дівчина відчула себе дивно, коли сіла за столик та почала підскубувати краєчок хліба з маслом на самоті. А коли за п’ять хвилин поряд присіла пані Ева, то Ніна відчула себе ще гірше. Поки опікунка їла свою порцію яєчні, Ніна з похмурою міною гріла долоні об склянку. Навіть тепло щойнозавареного чаю не могло вигнати з її кісток цвинтарного холоду та спомини про дивну іграшку на грудях померлого.

— Якщо хочеш щось сказати, то кажи, — пані Ева відсунула тарілку. — Не треба так багатозначно мовчати.

— Я не мовчу багатозначно, — обурилася Ніна, одночасно усвідомивши собі, що, мабуть, вона таки багатозначно мовчала. — Ви насправді вважаєте, що у Вовчих Долах не відбувається нічого дивного?

— Ти маєш на увазі ту іграшку?

Дівчина завагалася.

— Не тільки це. Наприклад, ті інциденти із тваринами чи кімнатами, що з’являються та щезають, якщо ви про те чули…

— Чула, авжеж. Я також знаю, що сьогодні вранці восьмирічна дівчинка на ім’я Зося вийшла з дому та загубилися серед лісу, що трохи дивно, оскільки їй треба було пройти десь чверть кілометру шляхом, який вона чудово знала. Вона йшла до господарства тітки по яйця та клянеться, що ані на мить не зійшла зі стежки. Просто ліс у певний момент змінився. Так вона говорила, коли її знайшли.

— Але вона ціла, правда? З нею нічого не сталося?

— Це залежить від визначення слова «ціла», — сказала сухо пані Ева. — Дівчинка провела кілька годин на морозі й тепер лежить у ліжку. Якщо їй пощастить, то уникне запалення легенів.

— А ви, напевне, зараз скажете, що всі ці історії — випадкові.

— Не маю наміру нічого такого говорити, — жінка зітхнула. — Я не стверджувала, що в місті не відбувається нічого дивного. Ба більше, якщо ти збираєшся порозпитувати людей про іграшки із зашитими ротами чи про корів, що тікають із зачинених хлівів, то я не матиму нічого проти. Не дивися на мене так. Авжеж, я дозволяю тобі вести слідство у справі дивних подій, які можуть бути пов’язаними з магією. Бо для цього ми вас і найняли. Але я не хочу, щоби ти лізла в міліцейські справи. Розумієш?

— Здається, — буркнула Ніна, відриваючи нарешті руки від склянки. Чай, зрештою, вже охолов. — А якщо одне пов’язане з іншим?

— А ти впевнена, що пов’язане?

Дівчина мовчала, вагаючись поміж недовірою до опікунки та бажанням розповісти про доньку Пєтшицького.

— Не знаю, — сказала, підозрюючи, що в ній знову прокидається дурнувата впертість. — Може виявитися, що так.

— Ну, тоді й будемо про це думати, а наразі хай кожен подбає про своє. Завтра маєте вільний день: останнім часом ви важко працювали, тож треба трохи відпочити. Якщо дуже кортить, можете побігати містом та порозпитувати людей. Може, комусь щось відомо про всі ці інциденти.

— І про жінку в чорному, — додала Ніна, а пані Ева кивнула.

— Тільки не дуже на це сподівайся. Радше за все ця жінка — місцева божевільна, а дивні випадки можуть мати просте пояснення.

— Наприклад яке?

Опікунка стенула плечима.

— Жодна з нас не чула цих розповідей з перших рук, завжди це були плітки, які хтось комусь переповідав своїми словами. А такі плітки завжди ростуть, і наприкінець історія не має нічого спільного з тим, що було на початку. Може, Ян Мачьонг напився, забув зачинити двері хліву, тому корова втекла. Може, пані Анелі щось примарилося з тією кімнатою на горищі, а Зося, як буває в дітей, без дозволу побігла гратися в лісі, а потім боялася покарання і набрехала батькам. Кожна із цих версій значно правдоподібніша, ніж дії чарів.

— Дякую, — відповіла Ніна. — Я неодмінно візьму це до уваги.

Увечері, коли трійця повернулася до пансіонату, вони всі зібралися у кімнаті дівчин.

— Як вечірка? — поцікавилася Ніна в Яцека, який зручно вмостився на ліжку Тамари, вийняв із кишені канапку та увігнав у неї зуби.

— Нормально, — відповів він. — Знаєш, вони трохи задирають носа, бо доросліші за нас, але в принципі нормальні.

— Нічим не пригостили? — вона із цікавістю дивилася, як хлопець поглинає хліб із ковбасою.

— Пригостили, — відповів він із повним ротом. — Пиріг із ревенем, дуже смачний. Але людині ж треба з’їсти і щось нормальне, ні?

Так чи інакше, Яцек не здавався особливо щасливим, тож настрій дівчини трохи поліпшився. А коли за мить розповіла про похорон, Чорну Даму та іграшку, це справило на всіх таке сильне враження, що спомин про вранішнє приниження де й подівся.

— Щось у цьому може бути, — визнав Хуберт, коли вона закінчила розповідати. — Хоча, з іншого боку, пані Ева має рацію: в таких історіях люди роздмухують з мухи слона. А я готовий закладатися, що в кожному малому містечку є принаймні одна вар’ятка.

У кімнаті запала тиша, бо всі, схоже, подумали про мати Хуберта. І лише за мить відізвалася Тамара:

— А мені здається, варто перевірити. Навіть якщо ці оповідки — повна дурня, то ми принаймні добряче розважимося. А завтра все одно немає чого робити.

— Ви хіба не зустрічаєтеся з Янеком та Сташеком?

— Їм заборонили — начебто тому, що вони чіплялися до якогось хлопця.

— А до Ізи завтра завітає стара тітка, — додав Хуберт із виразним жалем.

— Що означає, — Тамара радісно вишкірилася, — що ми в цей час можемо трохи походити містом та порозпитувати. Хто за?

Усі підняли руки, потім обговорювали стратегію, а наостанок грали в карти та дуріли, розповідаючи одне одному страшні історії. Ми справжня команда, подумала Ніна, коли вже лежала в ліжку. Слухаючи вітер, що бився у вікно, вона цього вечора засипала цілком щасливою.

Після сніданку Яцек рушив у бік кухні — сьогодні він домовився про урок приготування налисників, а при нагоді мав намір розпитати пані Коцюбу про жінку в чорному і про нові таємничі випадки.

Інші пішли до центру міста і там розділилися: Тамара помандрувала до костелу, Хуберт увійшов до кав’яреньки, що на ратушній площі, а Ніна, трохи повагавшись, пішла до палацу. Вона зупинилася перед центральним входом і почала розглядати фасад: почасти тому, що він і насправді їй подобався, а почасти — аби відтягнути ту мить, коли їй доведеться розпитувати людей. У таких ситуаціях вона заздрила Тамарі та Хуберту: хлопець мав акторський талант, а дівчина — достатньо нахабства, через що вони давали собі раду набагато краще, ніж Ніна.

Вона зітхнула та вже збиралася повертати, коли двері несподівано відчинилися й звідти вийшов чоловік, схожий на лісового розбійника: із густою чорною бородою та похмурим поглядом. Він мав на собі штани з витягненими колінами та поплямований фарбою светр.

— І що воно так дивиться? — глянув він недоброзичливо. — Увійти всередину не можна, зараз ми все там готуємо. До двадцять шостого.

— Я лише… лише дивлюся. Це дуже красивий зразок бароко.

Чоловік окинув дівчину ще одним недоброзичливим поглядом.

— А воно що, розуміється в бароко?

— Розуміюся, — відповіла Ніна.

Вона почала доводити, що таки розуміється. У міру того, як дівчина говорила, чорнобородий подобрішав, але продовжував казати про неї дивно, ніби про мале дитинча.

— Воно вчиться, це похвально, — сказав він, коли вона закінчила.

Ніна відчула легке хвилювання. Тепер, коли вона завоювала прихильність «розбійника», настав час скористатися ситуацією та почати його розпитувати.

— А що тут буде двадцять шостого? — згадала вона собі знайдені Яцеком листівки. — Якісь урочистості?

— Урочистості, так. А воно нічого не знає? Приїждже?

— Ага, ми приїхали на канікули і збираємо усілякі місцеві цікавинки. Таке завдання у школі, тому я хотіла б запитати… Я пару разів бачила в містечку жінку, вдягнену у чорне, в такому дуже древньому стилі.

— Ах, пані Гелена, — у бороді розквітла широка усмішка. — Її всі тут знають. Воно знає, що та колись була власницею цього палацу?

— Не знає, — Ніна ледве повірила у власне щастя. — Чи то — не знаю, — виправилася вона, бо стиль бороданя виявився заразливим.

— До війни тут мешкали Щербицькі, а вона з дому саме Щербицьких. Більшість родини виїхали за кордон, до Франції, мабуть, у нас тут лише наймолодша донька залишилася, із синком, тоді ще малим. Вона навіть намагалася, щоб цей палац залишили їй, але куди там, сказали: повинен бути державним — і край. Вже тоді вона була дивакуватою: від старих часів їй дісталася велика скриня із вбранням, і вона його носила, робота чи субота, однаково: влітку мережива, взимку — хутро. І хлопця свого вдягала по-князівському. Інші діти з нього кепкували, а йому не перешкоджало. Така тиха дитина була, але мила, уважна. У Віктора був єдиний приятель, такий чорноволосий, із зеленими очима, не пам’ятаю імені. Були наче папужки-нерозлучники, завжди разом. Часто приходили до палацу, Віктор водив того, іншого, немов був тут паном. Цей хлопець любив минуле й навчив свого приятеля, щоб і той це минуле полюбив. А потім їхня дружба скінчилася.

— А коли Віктор помер? — прошепотіла Ніна, але бородань махнув рукою.

— Ніхто не помер. Хлопцеві ведеться непогано, от тільки в матері його клепки геть повипадали, — чоловік виконав характерний жест біля скроні. — Вона вважає, що її сина підмінили.

— Не розумію.

— Ну, що він пішов до лісу, а повернувся звідти геть інший. Це не моя дитина, сказала мати, і спершу вигнала хлопця з дому, а потім почала мучити ксьондза: мовляв, якщо вже це не її Віктор, а хтось новий, треба поховати того, старого. Ну, але щось я розбалакався, — бородань глянув на годинник. — А ти ну ж бо повертайся, бо батьки будуть непокоїтися.

Ніна не встигла пояснити, що приїхала сюди не з родичами, бо чоловік уже повернувся до палацу та причинив за собою двері.

Потім вона порозмовляла зі старенькою, що годувала біля ратуші голубів, далі підійшла до чоловіка на лавці в парку та до жінки на ігровому майданчику — вона приглядала за групою дітлашні, які ліпили тут снігову бабу. І хоча вона скористалася своєю чарівністю «ґречної дівчинки»(назаразі це був її єдиний козир), з тих розмов не було жодної користі. Мила старенька хотіла розмовляти лише про своїх онуків, чоловік на лавці явно був із похмілля та у відповідь на всі питання тільки мугикав, а жінка на майданчику порадила Ніні відійти і зайнятися власними справами. І все ж дівчина поверталася до пансіонату з відчуттям тріумфу. Хай там як, сьогодні вона взнала чимало.

— Точно, жінка в чорному — це Гелена Міхайло, дочка колишніх власників замку, — підтвердила Тамара, коли вони чекали на обід. — Здається, третя донька в черзі. Все одно. У будь-якому разі, вона геть здуріла. Стверджує, що її син — зовсім не її син.

— Неправда, — втрутився Яцек. — Пані Коцюба сказала, що ця Міхайло має рацію. Віктор і насправді змінився так, що його неможливо упізнати.

— Він зараз такий бридкий, що має ховати обличчя під каптуром, — утрутився Хуберт. — Чого дивуєтеся? Я лише повторюю те, що кажуть люди.

— А знаєте, що в усьому цьому найдивовижніше? — Яцек обвів інших тріумфальним поглядом. — Гелена Міхайло — сусідка Пєтшицького. Ну, пам’ятаєте, той мужик, який знайшов машину в лісі. Вони живуть в одному під’їзді: Пєтшицький на другому, а Міхайло на першому поверсі. І Віктор дружив із сином Пєтшицьких.

— Це схоже на правду, — Ніна пригадала собі, як жінка в чорному входила до кам’яниці, де мешкали Пєтшицькі. — Тепер можна пояснити, звідки іграшка на похоронах.

— І звідки ж? — недовірливо спитала Тамара.

— Мабуть, Міхайло вирішила, що якщо вона не може поховати сина, то поховає хоча б його улюблену іграшку, й тому поклала до труни плюшевого песика. Знаєте, такий символічний жест. А раніше вона віддала ляльку Віктора доньці Пєтшицького. Люди часто віддають іграшки, коли в них виростають діти.

— Невже Віктор грався ляльками, коли був малий?

— А чому ні?

— І зашивав їм рота? Навіщо?

— Цього ми поки що не знаємо, — визнала Ніна. — Але я б хотіла поговорити з Віктором або із тим його найкращим приятелем. Хтось знає, як його звуть?

— Марчін, — сказав Яцек, інформований краще за інших. — Але, кажуть, він тепер рідко буває вдома. Постійно десь лазить.

— А Віктор і взагалі не мешкає вдома…

— …бо мати його виставила, коли він змінився. Сказала, що не хоче мешкати під одним дахом із чужою людиною.

Підлітки перезирнулися, і Ніна відчула, як в їдальні зростає напруга. Атмосфера стала дещо зловісною, та коли пані Коцюба внесла запашну юшку, всі швидко заспокоїлися.

— Отже, треба підвести підсумок: підміна Віктора — це перший із дивних інцидентів, що трапилися в місті, — заявив Хуберт, коли господиня повернулася на кухню.

Тамара з недовірою звела брови.

— А що, хіба тут ще щось трапилося? — спитала вона.

За столом дружно кивнули.

— Розкажіть, хто чув про щось дивне? — запросила Ніна, і посипалися оповідки, що лише час від часу переривалися дмуханням на гарячий суп та сьорбанням.

Дивного вистачало: хтось загубив трактор, у когось на пару годин зникла свіжовирита криниця. Одинадцятирічний Щепан зламав ногу і присягався, що дерево, на якому він сидів, просто розвіялося як дим. Пара дітей натрапили в лісі на стару хату, якої там не мало б бути, гралися там пів дня, а коли родичі намагалися ту хату знайти, то її вже не було. Чимало людей втрачали здатність орієнтуватися та губилися, йдучи прямою, добре відомою дорогою.

І що найдивніше — ніхто, окрім, може, пані Коцюби, не хотів про це говорити. Підлітки чули різні плітки, та коли намагалися розпитати детальніше, пліткарі раптом наче води до рота набирали. Ніби знали, звідки ці інциденти бралися. Або принаймні підозрювали.

Пані Коцюба принесла друге, тож вони знову припинили розмовляти та взялися за м’ясо в гірчичному соусі.

— Спробуємо позначити всі події на мапі, раптом це щось нам дасть, — вирішив Яцек, а пані Ева від сусіднього столика послала їм погляд, який однаково добре міг бути як веселим, так і сповненим визнання (Ніна воліла б вірити, що справа в іншому).

В їдальні була ще одна особа: Януш Клімша, який увійшов посеред обіду, а потім, як завжди, усівся в кутку і, розгорнувши величезну газету, затулив нею собі обличчя. На столику, поряд з тарілкою супу лежала добре знайома тека.

Ніна вважала, що орнітолог не звертає на них уваги, але вона помилялася. Після обіду, щойно вона поїла і вже зібралася нести тарілку на кухню, Клімша вигулькнув із своєї схованки та підійшов до дівчини.

— Вибачте, але я випадково почув вашу розмову, — сказав він. — Я не помиляюся, вважаючи, що вас цікавить пані Гелена Міхайло?

— Так, цікавить.

— А чи буде безтактним з мого боку запитати, чому така увага до тієї пані?

Ніна стенула плечима:

— Вона доволі дивна.

— Авжеж, — Клімша погодився. — Молодь цікавиться всім, що не вкладається у звичні уявлення, це ясно. Ви ведете розслідування, хіба ні? Я й сам так розважався, коли був вашого віку. Хотів навіть, щоб мама купила мені картатого картуза та велику лупу, але, на жаль… Але тобі не дуже цікаві мої дитячі пригоди.

Дівчина мовчала. Думала, що орнітолог зараз піде собі, але чоловік уперто стирчав у їдальні.

— Чи буде нав’язливим запитати, що саме вам вдалося довідатися? Я хотів би послухати та трохи позгадувати молоді роки. Такий собі каприз старої людини.

Ніна завагалася. Клімша був для неї чужим і не викликав жодної довіри, але ж вони не мали приводу приховувати від нього результати слідства. Особливо маючи на увазі, що кожен, хто хоч трохи пожив у містечку, міг довідатися про те саме. Звісно, вона переказувала розмову в загальних рисах, а Клімша в цей час поважно кивав головою.

— Дуже цікаво, — повторював. — Справді, дуже цікаво.

— …тож якщо випадково довідаєтеся, де можна знайти Віктора або Марчіна, прошу нам повідомити, — вона вирішила, що не зашкодить спробувати, хоча й сумнівалася, що старий міг би для чогось їм придатися.

— Скажу, авжеж. Я бачив раз чи два цих молодих людей, тому обов’язково повідомлю, коли когось із них зустріну.

Справжньої мапи вони не знайшли, тому Яцек випросив у господині кілька аркушів паперу та кольорові олівці, після чого самотужки накреслив орієнтовний план міста. Червоними крапками він позначив місця дивних інцидентів — принаймні тих, про які було відомо, де вони сталися. Коли все було готово, вони довго стояли мовчки — в усіх ніби мову відібрало.

Червоні крапки оточували містечко, утворюючи майже ідеальне коло.

— Всі ці дивні речі завжди відбуваються на окраїнах і ніколи в центрі, — сказала Тамара. — Неначе… Сама не знаю.

— Неначе вони створюють навколо Вовчих Долів кордон, — сказала Ніна.

— Кордон із таємничих подій? — Яцек був сповнений сумнівів. — Який це має сенс?

— І гадки не маю, — Тамара стенула плечима. — Але ми можемо пройтися перевірити. Що ви скажете на те, аби прогулятися трохи, кожен своєю ділянкою? Може, на щось натрапимо.

— Гарна ідея, — визнав Хуберт.

Яцек хоч і був налаштований скептично, але також погодився. «Мабуть, щоб не здаватися боягузом», — подумала Ніна, якій забракло сміливості запротестувати, хоча вже тоді вона підозрювала, що ця ідея аж ніяк не розумна, а, навпаки, дещо дурнувата.

Вона спинилася посеред ґрунтової дороги, із лісом з одного боку та старезною халабудою з іншого. Навколо не було ані живої душі, лише десь вдалечині гавкав собака, а подихи щоразу холоднішого вітру підхоплювали зі стежини сніжинки.

Чому, най йому грець, вона дала себе на це вмовити?

По-перше, вони не повинні були розділятися.

По-друге, вони не знали території та легко могли заблукати.

А по-третє, як, чорт забирай, вони мали помітити тут якісь зміни, якщо ніхто з них раніше не бував на околицях Вовчих Долів? За винятком місцини коло пансіонату, вочевидь, але там, наскільки знала Ніна, поки що не трапилося нічого таємничого.

Вона переступила з ноги на ногу, відчуваючи, як вони мерзнуть. Ще один подих вітру вдарив її в спину, несучи легенький запах гною — безсумнівний знак, що тут вже не місто, а сільська місцевість.

Вона підозріло скосила очі на халупу: раптом це один із тих самих об’єктів, що таємничо з’являються, а тоді зникають. Але хата здавалася… звичайною. Так, типова сільська халупа, із кривим забором та похилим дахом.

Скрипнули двері і на порозі виникла зігнута навпіл бабця, маленька й на перший погляд така старезна, наче недавно вона відзначила свій сотий день народження. Старенька роззирнулася, а потім повільно почовгала до туалету з вирізаним на дверях сердечком.

А Ніна пішла собі далі, утішаючись думкою, що навіть коли хтось із іншої трійці вляпається у халепу, то якось собі зарадить. Вони вже так багато натерпілися, що пристосовані до життя більше, ніж звичайний підліток. Яцек, незважаючи на усі свої божевільні ідеї, у кризових ситуаціях діяв цілком раціонально, Тамара була останньою людиною, про яку можна було непокоїтися, а Хуберт… Хуберт, як і Ніна, мав силу, а хмари, що тягнулися з заходу, обіцяли близький снігопад.

Вже почало смеркатися і далекі дерева потроху розмивалися в темряві, коли вона почула за спиною звук кроків. Зупинилася, і змагаючись із ірраціональним бажанням сховатися в лісі, озирнулася.

Стежкою біг-поспішав Януш Клімша: окуляри його сиділи косо, а на ногах були елегантні черевики, які геть не підходили для сільських кучугур.

— Але ж ти й прудка, — промовив він, важко дихаючи. — Я дізнався, де Марчін Пєтшицький. Хутчіше, треба поспішати, якщо хочемо його наздогнати.

— Після обіду я пішов шукати Марчіна, як і обіцяв, і побачив його, коли він входив до лісу. А твій приятель, отой товстунчик…

— Яцек, — сказала вона машинально.

— …я зустрів його недалеко від дороги на Леґніцу, і він сказав мені, де тебе знайти.

Дівчину це дещо здивувало. Авжеж, Клімша обіцяв допомогти, але вона б у житті не припустила, що старий орнітолог сприйме цю обіцянку так серйозно, що відшукає Марчіна, а потім одразу побіжить до Ніни. Навіщо йому все це? З іншого боку — а чому б ні? Може, він просто нудиться, ото й усе. Вона придушила підозри та, відчуваючи в потилиці заспокійливе пульсування сили, пішла за чоловіком, не звертаючи уваги на снігопад.

Клімша вів її сільською дорогою, повертаючи у щоразу безлюдніші райони, аж нарешті затримався перед темною стіною лісу.

— Це тут, — заявив, показуючи на стежину, що зникала між деревами. — Я далі не піду, такі кучугури не на мої старі кістки. Але тобі слід поспішати.

Він усміхнувся, вибачаючись, але здавався при цьому… знервованим? Чи навіть наляканим. Так, Клімша точно чогось боявся. Ніна нічого не розуміла, а її підозри, що тут щось не так, перетворилися на впевненість.

Може, це пастка? Може, в лісі її очікує щось страшне?

— Прошу… — простогнав Клімша. — Треба поспішати.

Сніг досі падав м’якими білими клаптями, які сипалися з неба в тиші, наче попіл.

— Це важливо, — ще раз прошепотів старий. В голосі його було таке благання, що Ніна розвернулася та попрямувала до лісу. Туди, де за деревами блищало-полискувало замерзле озеро.