Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ, де Ніна знову працює детективом, а ще старається вижити в порожньому місті

Трохи ліворуч! — кричала Ніна з вікна палацу, тоді як Яцек старанно трамбував сніг. — Ще трохи навскіс, а потім по колу праворуч!

— Та я ж знаю, яка на вигляд «S»! — крикнув хлопець знизу — якщо судити з голосу, доволі захеканий.

Була десята ранку, і вже півгодини вони дбайливо витоптували в снігу великі літери «SOS». Насамперед на ратушній площі, бо там була найбільша пласка поверхня в місті, а крім того — з другого поверху палацу вони могли перевіряти, як виглядає напис. Спершу вони топтали обоє, потім Яцек дійшов висновку, що буде краще, якщо один з них залишиться внизу, а другий споглядатиме згори. Дівчина охоче погодилася, бо не мала особливого бажання лазити кучугурами, але тепер їй стало шкода Яцека.

— Якщо ти вже втомився, то міняймося! — крикнула.

— Ще ні! Даю собі раду!

То була помилка: навіщо вона згадала про втому? Це, схоже, зачіпало його чоловічу гордість. З іншого боку, йому все одно велося куди краще, ніж це зробила б Ніна. Вона б точно беркицнулася в ті кучугури й звідти вже не вилізла.

Ніна вирішила зачекати, поки хлопець дістанеться до кінця «S», а потім вийде йому на зміну на літері «O» — принаймні на той час, аби він відпочив. «O» намалювати доволі просто, вистачить просто ходити по колу.

Сьогодні вранці вони сперечалися щодо крапок: Яцек уважав, що треба написати «S. O. S.», бо «SOS» буде виглядати як складова кулінарного рецепту — надто схоже на «СОУС», на що Ніна відповіла, що сприймати такі украй важливі літери на снігу як рецепт здатен лише повний ідіот, а вона не хоче бути врятованою ідіотом.

Самотність і страх — ось що дратувало обох. Виглядало на те, що невдовзі суперечки вибухатимуть і щодо меншої дурні. Це було сумно і тривожно. Бо Ніна й гадки не мала, як надовго вони затрималися у Вовчих Долах.

— Обережно, ти надто налягаєш праворуч! — крикнула вона, а хлопець заспокійливо покивав їй знизу.

Вперше за ці два дні трохи розпогодилося і зимове небо з сірого стало блакитним — угорі не було видно ані хмаринки. Це пробуджувало надію, що напис на снігу залишиться достатньо довго і хтось його помітить. Можливо. Якщо їм дійсно пощастить.

Яцек вже дістався кінця «S», тож дівчина відвернулася від вікна. Зробила це неохоче, бо позаду неї була бальна зала, та сама, в якій вона позавчора прийшла до тями. На підлозі досі валялися уламки скла, а біля помосту для оркестру стояла дерев’яна скриня. Скриня, що здавалася труною на дві особи. Вона і досі непокоїла Ніну.

Дівчина пішла на вихід, намагаючись уявити собі людей, які колись танцювали в цій залі, — жінок у прекрасних сукнях з фати, що сягали полу, елегантних чоловіків у сюртуках та циліндрах. Масочки на обличчях, поки тривав карнавал, смішечки по кутках, флірти та багацько інтриг.

Але вона все одно думала лише про скриню, про те, хто і навіщо підняв її сходами, і про те, що розбило ту скриню зсередини з такою силою, що залишки передньої стінки її розлетілися по залі.

Коли напис був готовий, вони скуштували приготований Яцеком гуляш. Запаси їхні вже були старанно поділені: частину виставили за вікно, на мороз, частина лежала у кухонних шафках, а решту склали в акуратні пірамідки під стінами. Ще були кілька мішків гороху та квасолі, картопля, яблука та цибуля, пара банок фаршу, три кільця ковбаси, дві торбочки цукру, олія, смалець та чимало борошна. Яцек дивився на цей скарб із щирим задоволенням.

— Мабуть, цього вистачить, ні? — міркував він.

— Повинно, але…

— Але що?

— Може, не зашкодило б переписати точно, що в нас є. Ми навіть можемо скласти докладне меню десь на два тижні. Або навіть на чотири. Врахуймо, — додала вона швидко, побачивши, як видовжується обличчя Яцека, — що два тижні — це версія оптимістична, а чотири — песимістична. Довше, ніж до кінця березня, зима навряд чи затягнеться. І добре б розуміти, чи вистачить нам до того часу припасів.

— Ми завжди можемо піти до тих квартир, які знаходяться далі: там має бути їжа. Але ти маєш рацію: якщо ми все точно собі розрахуємо то принаймні знатимемо, що в нас є. Я можу розробити докладне меню на кожен день, — очі Яцека блиснули, обличчя повеселішало. — Такий, ну, знаєш, раціоналізований, щоби найкраще використати припаси і щоб нічого не змарнувати.

— Звучить розсудливо. Впораєшся самотужки? А я поки що пошукаю приправ.

— Але ж у нас є сіль та перець.

— Так, але ми можемо мати більше. Наприклад, майоран чи кмин. Про це ми геть забули.

— Добре, — Яцек вже йшов за пером та аркушем поштового паперу, на якому вони писали нотатки. Ніна ж вдягнула кожушок та взула черевики, досі мокрі від ранкового ходіння по снігу.

— Я швидко! — крикнула вглиб квартири.

Вона трохи маніпулювала, коли пропонувала скласти меню. Вочевидь, щось таке могло б придатися, але Ніна хотіла також чимось зайняти Яцека. Хлопець був людиною дії: полюбляв планувати, організовувати та взагалі — діяти, а без конкретних завдань марудився і дратувався. І щоразу більше боявся, бо коли нудився, то починав замислюватися, в яку халепу вони потрапили. Окрім того, Ніні потрібна була хвилинка для себе — зробити дещо таке, що Яцек навряд чи схвалив.

Вона огляділа кам’яниці, що оточували ратушну площу. Яку обрати? Це не мало особливого значення, тож вона попрямувала до найближчої. В цьому будинку вона вже була, але тоді вони шукали їжу, а не… а не доказів.

Вона відчинила двері, змагаючись із кучугурами, які вставали на дорозі, й увійшла на затемнену сходову кліть. Чудово пам’ятала тутешні помешкання.

На першому поверсі обидві квартири відчинені.

На другому — одна зачинена, друга відкрита.

На третьому — обидві зачинені.

Вона також пам’ятала, що балкони в цій кам’яниці розташовано близько один до одного; так близько, що за бажання можна перелізти з одного на інший. В усякому разі, так здавалося, коли Ніна дивилася на них знизу.

Вона увійшла до відчиненої квартири на другому поверсі, перетнула кімнату і вийшла на балкон. Мала рацію: від балкону зачиненої квартири її відділяв один великий крок.

Вона може там опинитися, якщо лише знайде в собі крихту відваги.

Ніна залізла на поручень і затамувала подих.

Тільки не дивитися вниз.

Спираючись руками в жорсткий холодний мур, вона поволі пересувала руки до ринви, яка йшла стіною на половині дороги поміж одним та іншим балконом. Схопилася за неї — тепер відчувала себе трохи впевненіше, хоча все одно…

…не дивися вниз…

…таки глянула під ноги, і в голові запаморочилося. Висота була не велика, але її вистачило б, аби зламати собі ноги. А розраховувати на опіку лікаря не доводилося. Тільки тепер вона повністю усвідомила, що якби хтось із них двох захворів або ж був поранений, нехай навіть легко, то все могло б скінчитися…

Не думай про це.

Вона зробила крок уперед і стала ногою на поруччя другого балкону. Якусь мить балансувала над прірвою, вчепившись за ринву, а потім сильно відштовхнулася — так, щоб не перекинутися назад. На одну страшну мить їй здалося, що нічого з цього не буде, що вона все одно впаде, зламає ноги, але нарешті вона перехилилася в потрібний бік та зіскочила — власне, мало не впала — на сусідній балкон.

Коли обтрусилася від снігу, замислилася над наступною проблемою: як зайти до помешкання, якщо засклені двері замкнені. Вона б скористалася своєю силою, але небо, як на зло, було чистим та блакитним, тож вона зняла вазон для квітів із рештками давно засохлого бадилля та щосили вдарила у двері.

На склі з’явилося павутиння тріщин. Ніна гепнула вдруге, про всяк випадок прикривши обличчя другою рукою. Шибка тріснула, уламки посипалися на балкон, а дівчина, високо підіймаючи ноги, переступила через уламки, що стирчали з рами, до приміщення.

Дві кімнати, кухня, ванна, тісний передпокій: будова була така сама, як в інших квартирах, але дещо тут відрізнялося. Насамперед помешкання було пусте й голе, його очистили майже від усіх речей: у шафах не було одягу, на кухні бракувало тарілок, склянок, вилок та ложок, і навіть каструлі винесли; залишився лише великий казан, який, здається, використовувався для квашення овочів, тому що був завеликий, аби виносити його з дому.

Ніна присіла на обдерте від постелі ліжко та задивилася на порожню стіну, на якій від знятих картин залишилися лише темні прямокутники.

Що це все означало?

Відповідь була очевидною: той, хто тут мешкав, уже не мав наміру повертатися; крім того, від’їзд був геть швидкий і несподіваний, тож він не встиг подбати про вантажівку для перевезення меблів. Або щось завадило йому це зробити — може, тому, що чимало осіб виїжджало з Вовчих Долів одночасно. Тож він зібрав та спакував усі дрібні речі, а потім… потім пішов, можливо, тягнучи за собою санчата. Або домовився із сусідом, який мав коня та віз.

Пішов, перш ніж замело гірський перевал.

Ніна встала та вийшла з помешкання, цим разом через двері, які без проблем відчинила зсередини. Потім вона зійшла на останній поверх, а звідти драбиною, що вела до люку в стелі, вибралася на дах.

Досі не мала достатньої кількості даних.

Вітер подув сильніше, кидаючи в дівчину крихтами снігу з даху, але надалі не сніжило, небо якимсь дивом залишалося чистим та блакитним, лише трохи темнішим, ніж пів години тому. Треба поспішати, подумала Ніна, притуляючись до димаря.

Обережно відпустила його й акуратно, задом, почала зсуватися по слизькому даху. Під шаром снігу був твердий лід, який болісно впивався Ніні в коліна. Ще два метри, один… Кожушок підкотився, і дівчина тепер їхала черевом по кризі. Її аж трусило від холоду. За мить її ноги натрапили на порожнечу та загойдалися в повітрі. Ніна висіла над балконом, краєчок даху боляче впивався у живіт, потім вона зсунулася ще нижче…

«Невже я починаю набирати…»

…і нижче…

«…вправності?»

Розчепірила пальці і приземлилася на балконі третього поверху. Фу-ух! Але трохи не пощастило: впала на лівий бік, і старий синець відізвався болем. Дівчина скрикнула.

Мабуть, щодо вправності вона трохи переоцінила себе. Яцек — чудово це розуміла — упорався б тут значно краще.

Але Яцека не було, тож Ніна підвелася в той самий спосіб, що й раніше, чи то розбивши скло на балконних дверях (цього разу це тривало довше, бо довелося скористатися черевиком), дісталася до наступної квартири.

Яцек сидів біля каміну та, похиливши голову, пильно вивчав щось, що лежало перед ним, приховане за спиною хлопця. Було видно лише краєчок рожевої площини. Щось старанно закреслив на мапі — якщо це, власне, була мапа, — поклав перо поряд із каламарем та знову згорбився. Здавався геть похмурим, коли так сидів: наче його пригнічували всі проблеми світу.

— О! — нахмурився він. — Де ти була?

— Ходила за приправами, я ж казала, — вона витягнула з кишені кмин, якого справді прихопила в одній з порожніх квартир. — І ось трохи сушених грибів на нитці, будуть до супу…

Замахала в повітрі ниткою із нанизаними на ту поморщеними боровиками, але Яцек чомусь був не в настрої.

— Можеш робити, що хочеш, — сказав. — От тільки не треба вішати мені локшину.

— Але ж…

— Поглянь на себе в дзеркало.

Ніна пішла до ванної і мало не скрикнула, побачивши себе у дзеркалі. Волосся розчухране, а поперек обличчя — темно-сіра смуга. Вона, мабуть, забруднилася, поки лазила дахом, або ж трохи пізніше, коли стрибала на балкон. І навіть цього не помітила — лише знала, що в неї мокрий кожушок та штани.

Вона перевдягнулася, вмилася та повернулася до зали. Яцек демонстративно не звертав на неї уваги.

— Слухай, я шкодую… — почала вона невпевнено.

— Отже, ти рознюхувала.

— Що?

— По квартирах. Пішла туди, аби шукати таємниць, а не якісь там приправи.

— Ну, е-е… по суті, так. Але ж ти сам казав, що вони тебе не цікавлять.

— Бо і не цікавлять, — стенув плечима хлопець. — Що аж ніяк не значить, що ти повинна мене дурити. Ми пообіцяли, що не станемо приховувати одне від одного важливих речей, пам’ятаєш?

Вона вже хотіла заперечити, мовляв, хіба то важлива річ, але прикусила язика, бо так, це було дійсно важливим, навіть дуже.

— Вибач, — повторила вона про всяк випадок, а потім сіла поряд із хлопцем, який ділив мапу на менші рівні квадрати. — Що ти робиш?

— Дурня, нічого цікавого. Твої таємниці, певне, разів у сто цікавіші.

— Боже, Яцеку, не будь такий. Адже я вибачилася. Без тебе ми б тут загинули, і тобі про це добре відомо. Ти робиш усе, що потрібно, аби ми могли вижити, бо ти в цьому спритний. А я спритна в розгадуванні таємниць. Це також важливо, але не настільки, як, наприклад, пошуки їжі.

Він знову стенув плечима, але видно було, що трохи пом’якшав. Підсунув Ніні розмальовану мапу.

— Я подумав собі, що якщо ми хочемо відшукати відділок міліції, то повинні робити це з розумом. Ну, знаєш, щоб не лазити містом по колу, як загублені вівці, а йти згідно із планом, бо таке щастя, як із бібліотекою, вдруге може не випасти. Тому я поділив Вовчі Доли на квадрати і ми що дня перевірятимемо два з них: я один, а ти інший. Тиждень такої перевірки — і ми натрапимо на відділок.

— Добрий план. Знайдемо там кляте радіо та викличемо допомогу.

Він кивнув. Вони трохи помовчали, дивлячись на палаючий вогонь.

— То що ти знайшла? — Яцек перший перервав тишу.

— Ти насправді хочеш про це послухати?

— Якщо насправді, то не дуже, — зітхнув хлопець. — Ну, знаєш, людина значно менше боїться, коли уявляє собі, що в усьому цьому зникненні немає нічого дивного чи таємничого. Але воно є, еге ж?

— Думаю, що саме так. І я також боюся. Увесь час.

Яцек докинув дрова до каміну, полум’я вистрелило угору.

— То що ти знайшла?

— Так мені уявляється, що в місті є чотири типи квартир. Перші — відчинені, де все упорядковано, все вбрання акуратно складене у шафах, заметена підлога, на шафках ані сліду від пилу, навіть іграшки всі на своїх місцях, ніби… не знаю, ніби хтось готувався до якогось свята або до важливого візиту й тому навів лад. Другий вид приміщень — це відчинені, але не прибрані. Ну, такий, звичайний собі безлад, коли в мийці — немиті тарілки, іграшки на підлозі, а вбрання замість того, аби висіти в шафі, лежить на стільцях. І, нарешті, треті — зачинені: там уже не залишилося нічого, окрім меблів та найважчих предметів, бо хтось виніс звідти усе, що тільки можна було винести.

— Хтось — це власник?

— Напевне ж, власник.

— А четвертий вид?

— Квартири зачинені, але старанно прибрані.

— І що з усього цього виникає?

— Я не впевнена, — дівчина завагалася. — Але в одному з помешкань я знайшла оце.

Присунула до Яцека зім’ятий папірець. Був він невеличкий, формату сторінки зі шкільного зошиту, надрукований кривими сірими літерами. Листівка, до того ж зроблена дещо непрофесійно.

Нижче виднівся чорно-білий малюнок чоловіка у фраку та жінки у довгій сукні з корсетом та турнюром.

— Я вже бачив таку листівку, — признався Яцек. — Коли ми шукали додаткові свічки. Тоді не звернув на неї уваги.

— Припустимо, — Ніна міркувала вголос, — що у Вовчих Долах має щось статися. Двадцять шостого лютого, рівно о тринадцятій годині. І комусь необхідно повідомити про це якнайбільше місцевих жителів, звідси й ці листівки. Тож уявімо собі, що більшість людей знає, що попереду. Частина не бажає брати в цьому участь і завчасно тікає з міста, зачиняючи за собою двері. Частина — бажає й старанно готується: прибирає, святково вдягається й чекає вдома…

— Чекають, відкривши двері?

— А чому ні? У таких малих містечках люди зазвичай залишають двері відчиненими, якщо хтось є всередині.

— Ну добре, тож люди чекають удома. А дехто йде святкувати зі знайомими або на ратушній площі. Ці, напевне, також замкнули за собою.

— Саме так.

— А остання група?

— Це ті, до яких листівки з якихось причин не потрапили. Або ті, хто не звернув на них уваги — може, тому, що не повірив. Вони намагалися жити як зазвичай, і те, що сталося, захопило їх зненацька.

— І що було потім?

— Гадки не маю, — визнала Ніна.

— Може, це пов’язане з комуністами? — задумався Яцек. — Дехто їх дуже не любить.

— Але ж комуністи — по всій Польщі, тож втеча з Вовчих Долів нічого нікому не дала б, — сказала розсудливо Ніна.

— Зараз ми все одно нічого не вигадаємо.

Яцек склав мапу, а потім глянув на великий мідяний будильник, який стояв на каміні. Вони знайшли його в одній із квартир і з того часу виставляли на восьму годину ранку. Проте це не мало сенсу, бо Ніна прокидалася сама, ледь надворі розвидниться.

Годинник показував пів на четверту. Яцек зітхнув.

— Схоже, сьогодні ми не встигнемо пошукати відділок, — сумно сказав він. — Зараз вже смеркне.

Ніна потягнулася по мапу та знову її розклала.

— Можемо обійти найменший квадрат, ось цей, наприклад, — вказала пальцем. — Там є аптека, тож при оказії принесемо трохи ліків.

— Ти хвора?

— Ні, але краще тримати щось під рукою. І, про всяк випадок, підемо разом.

Яцек не запитав, навіщо б їм іти разом, якщо в місті нікого, окрім них, немає. Але не став заперечувати. Може, просто не любив ходити у сутінках на самоті, а може, він — як і Ніна — думав про слід, знайдений поблизу витоптаної стежини.

В аптеці вони набили кишені аспірином, пластирами, йодом, мазями від синців та шлунковими краплями. Потім Яцек наполіг взяти ще кілька упаковок пеніциліну — як пояснював, «про всяк випадок, якщо хтось із нас захворіє на запалення легенів». Ніна мала сумніви, чи зможе хтось із них за потреби зробити укол, але не сперечалася.

Відділення міліції вони так і не знайшли, тому поверталися в кепському настрої.

— Завтра нам пощастить, — втішала Ніна. А в цьому квадраті шанси й так були мізерні, бо більшість вуличок ми вже обійшли раніше.

— Ага, — Яцек йшов похмурий, думками, схоже, перебуваючи десь далеко.

— А при оказії можемо також пошукати машину чи щось таке, що проїхало б по цьому снігу. Може, трактор?..

Ніна замовкла, бо їй здалося, що вона говорить до повітря, що із сутінками, здавалося, щоразу швидше сірішало.

— Яцек, що з тобою?

Він знизав плечима.

— Це не має сенсу, — сказав. — Усе, що ми робимо. Лазимо по колу, і нічого не відбувається. Тепер знову сидіти вдома увесь вечір, нудитися й чекати невідь-чого.

— Не невідь чого, а на порятунок. Хтось нас раніше чи пізніше тут знайде.

— Авжеж, але до того часу моя мати геть сказиться від дурних думок. Тобі легко говорити: на тебе ніхто не чекає.

Ніна сповільнила ходу, відчуваючи, як її серце наповнюється холодом. Утім, вони вже увійшли на ринок та бачили палац, накритий пухнастим сніговим капелюхом.

— Я залагоджу ще пару справ, — сказала вона в спину хлопцю, намагаючись, аби її голос звучав дружньо. — Скоро повернуся… десь за чверть години.

Очікувала протестів або принаймні запитань, але Яцек ледь кивнув, навіть не озирнувся. Ніна поспішила до найближчого будинку і лише тоді усвідомила, що їхній єдиний ліхтарик залишився у кишені хлопця, який саме віддалявся. Ну й нічого: якщо вона швидко впорається, то ще встигне засвітло. А вона хотіла лишень зазирнути ще в пару квартир — туди, де було прибрано. Чиї власники мали знати, що станеться у Вовчих Долах.

У першій квартирі вона знайшла те, що вже бачила раніше: у шафах рівнесенько складено одяг, у шухлядах теж порядок, каструлі та тарілки старанно помиті.

У другій вона натрапила на ще одну листівку.

Перед дверима третьої Ніна завагалася: темрява вже загускла і настав час повертатися. Але цікавість перемогла, і Ніна натиснула на клямку. Це було саме те помешкання, де вона провела свою першу ніч. На туалетному столику досі лежала її записка, чий зміст зараз здавався напрочуд наївним — тоді дівчина щиро сподівалася, що рано чи пізно, але хтось до цієї квартири повернеться.

Вона й сама не була впевненою, що саме шукає.

Запалила свічку, яка стояла там, де раніше її залишила — на шафці в передпокої, — і обійшла всю квартиру. Зазирнула до тих шухляд, куди не заглядала раніше, обнишпорила всі шафки, що тоді не встигла обшукати.

Нічого.

Вона вже збиралася здатися, коли увагу її привернув журнал крою та шиття, що лежав на столі в спальні. Вона вже бачила схожі видання в домах різних тіток, знайомих родини і навіть подруг, у яких були старші сестри. Жінки ж мали якось давати собі раду, коли в магазинах продавали лише спідниці з простої тканини і — якщо комусь пощастило — бридкі сірі светри.

Але цей журнал надрукували ще у 1903 році.

Ніна погортала його, хмурячись.

— Схоже, що двадцять п’ятого лютого в палаці влаштували розкішний бал-маскарад, — сказав Яцек, коли вони їли перед каміном вечерю, що складалася із залишків хліба, запеченого на смальці та посипаного цукром. — Що в цьому дивного? Просто такий собі веселий карнавал, ні?

— Так, але…

— Але що?

— Сама не знаю… Ця листівка сформульована так, що, по суті, не зрозуміло, той спецодяг повинен бути на балу чи, може, за день, двадцять шостого лютого, о тринадцятій годині. Або ж — і тоді, і тоді.

— А навіщо комусь перевдягатися о першій пополудні?

— Чорт його знає.

— А якщо цю листівку писав хтось, у кого були проблеми з польською?

— І таке можливо.

Вона помила посуд, а потім вони трохи пограли у шахи, але Яцек був явно не в гуморі, тож вони відклали дошку та вклалися спати під виття вітру знадвору. «Знову мете заметіль, тож до ранку загорне і наше SOS, — подумала Ніна. — От і край нашій праці».

Яцек також не спав, неспокійно крутився у нагрітій каміном темряві.

— Ніно? — озвався він через певний час. — Ти справді не віриш у Бога?

Дівчина, яка вже починала потроху провалюватись у сон, миттєво прокинулася. Боже, що це йому стрелило, якщо він порушує такі теми?

— Ні, не вірю.

— Чому?

— Мабуть, із тих самих причин, через які ти не віриш у Зевса, Ра чи Одина.

Хлопець мовчав, а одізвався, коли Ніна була вже впевненою, що він заспокоївся.

— Зевса не існує, а Бог — є, — заявив він.

— Якісь докази?

— Немає доказів, бо на цьому й полягає віра.

— Тоді так само може існувати і Зевс. Або Святий Миколай, феї чи гноми.

— Віра потрібна, — упирався він. — Без неї не було б жодних законів, люди б лише вбивали одне одного та крали.

— Я нікого не вбиваю й не краду, якщо ти це помітив.

— Але могла б це зробити. Якби захотіла.

— Про те, власне, і йдеться, що я не хочу.

— І по-твоєму, це краще, аніж віра?

— Звісно, що краще, — сказала вона переконано. — От подумай: ти волів би мешкати поряд із кимось, хто хоче тобі нашкодити, але боїться, що чорт штрикне його вилами у дупу, чи з кимось, хто не хоче тебе кривдити, бо це не дає йому втіхи, навіть навпаки? Це зветься емпатія[10], в курсі? — пирхнула Ніна.

— Цікаво, а в тебе до всіх на світі емпатія? Маю на увазі, ти ніколи не думала, щоб помститися комусь, хто тобі нашкодив? Наприклад, скористатися своєю силою?

— Н… ні, — раптом вона осіклася, бо майже забуті синці знову занили. — Утім, думала, авжеж, бо кожен, погодься, іноді розмірковує про такі речі. Але ж це не серйозно. Навіть якщо я на когось злюся, то стримую себе, бо знаю: якби я… — слова «когось вбила» застрягли в горлі, — …якби я скривдила когось, то потім дуже б про це жалкувала.

— А от я не жалкуватиму, — заявив Яцек несподівано твердим голосом. — Якщо я, наприклад, прикінчу Лиса, то мені потім не буде прикро.

— Напевне буде.

— Авжеж, ти ж завжди все знаєш краще. Тобі ніхто ніколи не робив чогось такого, як Лис зробив мені.

Він демонстративно повернувся на інший бік, а Ніна ще якийсь час лежала на спині, вдивляючись у темряву. Раптом відчуття самотності стиснуло її горло, в очах з’явилися сльози, які вона витерла рукавом. Не хотіла розплакатися, принаймні не зараз, коли Яцек ще не заснув.

«Ніхто на тебе не чекає», — сказав він і, мабуть, мав рацію. Мати та батько Ніни знали про неї лише те і стільки, скільки їм переказував Лис. Якщо поручник не сповістить їх, що дівчина не повернулася з канікул (а напевне, він цього не зробить, бо навіщо йому це робити), то батьки й взагалі не хвилюватимуться.

Так, тут Яцек правий, і Ніна, хай як це боляче, мусила це визнати.

Але щодо іншого, коли він сказав, що дівчину ніхто ніколи не скривдив так, як Лис скривдив його, він дуже помилявся.

Їй снилося, ніби вона піднімається крижаним схилом, а йти дедалі важче, так що вона, аби прискорити рух, чіпляється пораненими пальцями за гостре каміння. Вище й вище, на гору, яка, здається, нескінченна і тягнеться до самого неба. Я не дійду, думає вона, а тоді збирає рештки сил і кричить у весь голос: «Рятуйте!» І тоді з боку схилу із глухим гуркотом сходить лавина — рушає униз, штовхаючи перед собою шматки каміння…

— Ніно, прокинься! Ніно!

Вона розплющила очі, приголомшена страшним сном. Яцек сидів навпочіпки поруч і трусив її за плече. Обличчя його, освітлене каміном, де ледь жевріли дрова, кривилося від страху.

— Нам треба тікати.

— П… про що ти…

— Ноги в руки, бігом!

Вона хотіла запитати, про що йдеться (цього разу в неї мало б вийти, бо вона нарешті прокинулася), але саме тоді вона це почула: глухий стогін перекошеної стелі, а потім… потім тріск, не звичайний, але такий собі ТРІСК — наче верхня частина будинку раптом розпалася навпіл. Ніна підхопилася. Вона не встигла взутися чи накинути пальто, загалом не встигла зробити нічого у цій темряві — просто кинулася на вихід. Вдарилася плечем у стіну, відлетіла та вдарилася в іншу стіну іншим плечем. Яцек, чиє дихання вона постійно відчувала на потилиці, якимсь дивом підхопив її під лікоть та штовхнув кудись уперед. Коли вона намацала ручку дверей, прокрутила ключ та розчинила їх, зі стелі посипався тиньк, хмара пилюки посипалася на голову, вдерлася до очей та рота. Дівчина закашлялася, осліплена. І оглушена, бо одразу за нею із потужним гуркотом гірської лавини впала стіна. Але Ніна вже була надворі, завдяки штурханам Яцека. Впала на сніг, простягнувши перед собою руки. Хлопець впав поряд, спираючись долонею в її спину. Вона затулила вуха та скорчилася. Нічого більше не могла зробити.

Позаду валилося крило палацу.

Гуркіт прокотився, а потім згас, хоча коли Ніна звела голову, то у вухах її досі дзвеніло. Вона незграбно всілася у сніг. Піжама була мокра, пил з волосся сипався їй на обличчя. Вона заблимала, з очей полилися сльози.

— Яцеку? — прошепотіла, а оскільки не почула власного голосу, то повторила в паніці. — Яцеку?!

— Я тут. Не кричи.

Дзвони у вухах поволі стихали, й відповідь хлопця вона почула вже цілком виразно.

— Прокляття…

Судячи зі звуків, Яцек саме підводився та отряхувався від снігу. Ніна ще раз блимнула, витерла мокрі очі рукавом піжами та нарешті почала щось бачити. Нагорі сяяло зорями небо, на диво чисте й прозоре, а тут, перед ними, стирчала стіна. Вірніше, уламок стіни з вихідними дверима. Решта палацового крила впала, наче іграшковий конструктор під ногою необережної дитини. Дівчина затремтіла. Лише зараз вона зрозуміла, що їм пощастило: якби не вцілів саме цей фрагмент стіни, скоріше за все, уламки посипалися б їм на голову.

— Прокляття, прокляття, — повторював Яцек, і коли Ніна вже злякалася, що хлопець шокований й не може сказати нічого іншого, він раптом простогнав. — Боже…

— Ти цілий? — запитала вона.

— Так, здається, що так. А ти?

— Я також.

— Маю ліхтарик, — похвалився Яцек. — В останню мить встигнув його схопити. А в тебе щось є?

— Піжама, — буркнула вона. — На мені. Мокра.

Яцек зітхнув.

— Ходімо, — сказав. — Маємо знайти якесь укриття.

«Це все через сніг», — подумалося Ніні. Раніше хтось чистив від нього дахи, а тепер, коли мешканці зникли, ніхто цим не переймається, а палац, окрім іншого, ще й старий, напевне, його давно не ремонтували…

Хтозна, скільки таких старих будинків у місті? Хто гарантує, що наступне наше укриття, коли ми його знайдемо, теж не завалиться?

Хлопець, схоже, подумав про те саме, бо буркнув:

— Ті кам’яниці на площі ніби цілком надійні…

Ніна не була в тому впевнена (палац пару годин тому також був ніби надійний), але чи мали вони інший вихід? Куди ще можна дістатися по цьому глибокому снігу, босоніж і в самих піжамах?

Яцек схопив Ніну за руку, і вона не запротестувала. Лише озирнулася на мить, аби глянути на зруйнований палац. Одне крило на вигляд було цілим, але друге перетворилося на купу сміття, над якою ще курилося.

Все, що вони встигли зібрати, усі їхні старанно підраховані запаси їжі, ковдри, вбрання, свічки, дрова — все загинуло.

Дівчина відвела погляд.

І тоді вона їх побачила.

Оті дві фігури. Їх було ледь помітно у темряві на тлі темно-синього неба, в самому кінці вулиці, що упиралася в гірський схил. Одна фігура — людська, висока та худорлява, а інша — то була не людина, а якась звірюка, на вигляд великий собака чи вовк. Вона застигла поряд зі своїм господарем, і її витягнутий писок наче принюхувався до темряви.