Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, де Ніна вирушає на бал-маскарад

— Митець? — Клімша підняв голову над своїм столом, заваленим чорно-білою графікою. — Що за дивне запитання?

Ніна почервоніла.

— Я маю на увазі малюнки, — сказала вона швидко, окинувши листки поглядом. — Бо раніше я бачила у вас шкіряну теку, та й взагалі… Так, мені відомо, що не годиться отак просто вдиратися й розпитувати, але це для мене вкрай важливо. Вибачте, якщо я вас раптом образила.

— Ти мене не образила, а просто здивувала. Ти особлива дитина, тобі хтось про це казав?

— Так, дехто.

Клімша зітхнув.

— Якщо це насправді тобі треба, то можеш подивитися мої роботи. Але я себе митцем не вважаю. Малюнки — лише види міста, нічого такого дивного. Боюся, що вони мало чим відрізняються від звичайних поштових листівок.

Усе ще соромлячись, Ніна підійшла до столика та зиркнула на зображення. То дійсно були лише Вовчі Доли: ратушна площа з костелом, палац Щербицьких, парк та аптека на розі. Ще була пара сценок із міського життя: там жінка купляє курей на ринку, а тут чоловік розставляє під магазином великі бідони з молоком, а ось діти вибігають зі школи. Нічого підозрілого, дивного чи хоча б трохи страшного. Клімша казав правду: малюнки не надто відрізнялися від звичайних чорно-білих фото. Дівчина просто не могла уявити, як саме і хто з їхньою допомогою може накладати такі чари, щоб корови долали зачинені двері, а ліс змінювався до невпізнанності.

Втім, питання «хто» давно не стояло, звісно ж, то був янгол. Чи не той самий, якого Хуберт бачив на вежі костелу першого ж дня, коли вони сюди прибули? Треба буде його знайти, подумала вона, але наразі відсунула це на другий план. Янголи добре приховували свої таємниці.

Вона оглянула ще кілька малюнків і лише під кінець натрапила на той, що бачила в костелі: двоконка з возом, на якому — величезна скриня. Дівчина завагалася. Щось у цій картинці дуже насторожувало: може, обличчя візниці, не сумне, а швидше перелякане, а може, оця сама скриня, що нагадувала труну на двох осіб.

— Вам відомо, що там усередині? — поцікавилася вона, але Клімша лише заперечно хитнув головою. Погляд з-під окулярів залишався уважним і доброзичливим.

— Це просто вулична сценка, бачив колись. Гадки не маю, що там за скриня й навіщо вона.

— Але ви добре знаєте Марчіна, так? І навмисне відіслали мене на той ставок, щоб я його врятувала.

— Не заперечую, я трохи тебе використав, — чоловік здавався трохи сконфуженим. — Я побачив, як хлопці тягнуть Марчіна до лісу, й зрозумів, що його хочуть скривдити. Таке з ним вже траплялося, а я надто старий, щоб битися з підлітками. Я вельми перепрошую, що наразив тебе на небезпеку. Але був впевнений, що ти викрутишся, бо…

Клімша урвав себе. Ніна мовчала, намагаючись переварити отриману інформацію.

— Не переймайся, твій маленький секрет залишиться в безпеці зі мною, — додав старий. Ніна тільки відмахнулася.

— Отже, ви мені набрехали, що не знаєте Марчіна?

Чоловік зітхнув удруге, цього разу глибоко: камізелька на його грудях нап’ялася так, що від неї мало не відірвався ґудзик.

— Я не знаю, чи ти розумієш, але оце твоє слідство усіх дратує. Люди не люблять, коли мале дівчисько задає їм дивні запитання та звинувачує бозна в чому. Щодо мене, я хотів лише захистити Марчіна, бо він уже достатньо натерпівся.

Ніна стиснула кулаки. Усіх дратує, отакої! І ще — «мале дівчисько»! А вона ж нікого навіть не звинувачувала, а що пробувала довідатися, що тут коїться, то хіба не на користь місту?

Але Клімша розмовляв ніби щиро, лагідно споглядаючи на неї з-під товстих скелець, тож вона попрощалася та пішла собі. Досить вже пустих балачок.

Увечері, коли Тамара заснула у своєму ліжку, Ніна ще довго по тому дивилася на вулицю. Кімната дівчат була на східному боці, і Ніна бачила за вікном шматочок костелу. Кортіло і янгола угледіти, ну хоча б на мить, але вежа, що громадилася на фоні темно-синього неба, наразі була порожньою.

Вона прокинулася, коли за вікном світало. Годинник на полиці показував шосту тридцять, і Тамара ще солодко спала, загорнута в ковдру по самий кінчик носа. А Ніна знала, що їй вже не заснути, бо була рання пташка — не могла довго валятися в ліжку.

Вона встала: у спальні було холодно, а пічка, ввечері розпалена до червоного, тепер обвіювала лютневим холодом. Дівчина затремтіла, поспішно натягаючи білизну, що через холод здавалася вологою на дотик. Тепер сорочка, штани та светр — і на вихід, із черевиками в руці, щоб нікого випадком не розбудити.

Вона обережно причинила двері та підстрибнула, коли за спиною почулося: «Привіт». Вона озирнулася.

— Хуберт, не лякай мене. Я гадала, всі ще сплять.

— Я прокинувся чверть години тому і почув, як ти шарудиш у кімнаті.

— Я робила це тихо, — запротестувала вона, але Хуберт лише стенув плечима.

— І куди ти зібралася?

— До костелу. Якщо отой твій янгол там, то, може, він вийде зранку.

— Я теж із тобою.

Ніна швидко погодилася. Не планувала жодного супроводу, але якщо вже так, то й так, ще краще.

Вони вийшли з пансіонату. Сніжило: великі холодні клапті м’яко падали на білий тротуар та дахи будинків. У великих містах на цю годину вулиці завжди заповнені людом, усі поспішають на ранкові зміни на заводи чи в контори, що рано відчиняються — а тут не було ані живої душі. Лише один-єдиний закоцюблий молочар, наче на тій картинці пана Клімши, розвантажував перед продмагом бідони з молоком. Бідони раз у раз брязкали, а з пекарні неподалік розходився запах свіжого хліба.

Ніна сунула долоні в кишені пальто. Ішли мовчки, але тиша жодним чином їм не заважала. Бували хвилини, коли дівчина більше раділа товариству мовчазного, спокійного Хуберта, ніж бойовій Тамарі чи енергійному Яцеку. Саме в такий час світ здавався взятим зі святкової листівки або з ілюстрації книжки для дітей, а Ніна та Хуберт вміли ними тішитися — кожен по-своєму.

— Шкода, що завтра маємо звідси виїхати, — сказала вона раптом.

— Шкода, — відповів Хуберт.

— Тобі напевне буде важче, — додала вона обережно.

— Чому?

— Тамара говорила, що ти знайшов собі дівчину.

— Ізу, так, — Хуберт скривився так, ніби йому боліло. — Я боюся, що наше кохання на тому й закінчиться.

— А Тамара? — запитала вона, коли вже вирішила, що може відізватися. — Вона теж когось собі знайшла? Бо останнім часом вона дивно поводиться: уявляєш, постійно дивиться в дзеркало, а пару разів навіть надягнула сукню…

— Гадаю, що Тамара ще нікого не вибрала, хоча кілька хлопців із нею й загравали, — Хуберт здавався трохи спантеличеним, коли завважив, що його приятелька має успіх у хлопців.

Тільки Ніна не дивувалася. Тамара, хоча й не була красуня, проте мала природний шарм, і в товаристві хлопців поводилася дуже вільно. Ніна ж навпаки: була гарненькою (дзеркало показувало їй це кожного дня), але наразі — жодного залицяльника. Вона почала вже тривожитися, чому так, але досі не дійшла жодних розумних висновків. Тим часом вони вже входили до костелу, й думки про хлопців швидко вивітрилися з її голови.

— Агов? — боязко покликала вона, зачиняючи важкі дубові двері. — Є тут хтось?

Вона відчувала себе ідіоткою, бо хто їй зараз відповість? Костельний служка? Якась старенька, що рано-зранку прийшла помолитися?

Костел порожній. Порожній, холодний і доволі темний, бо зимове сонце ледь пробивалося крізь товсте скло вітражів. Ніна та Хуберт пройшли вздовж головного нефа аж до самого вівтаря, перед яким палала червона лампадка. Дівчина звела голову.

— Якщо ти тут, то відізвися! — крикнула вона у темряву трохи сміливіше. Хай вона і поводиться по-дурному, але що з того? Злого ксьондза тут напевне немає, і ніхто їй нічого не зауважить.

— Прошу! Ми хочемо лише порозмовляти, — додав Хуберт.

Ніна трохи здригнулася: саме це вони кричали Віктору, а він так і не подав знаку про себе. «Цікаво, чи відізветься янгол?» — подумала вона. І чи він взагалі їх чує.

— Може, він там, на вежі, — припустив Хуберт, кола вона поділилася з ним сумнівами.

Вони озирнулися й за мить знайшли малі бокові дверцята, куди вели три сходинки. Дівчина натиснула клямку: двері, як і слід очікувати, були замкнені.

— Спробуй шпилькою, — порадив трохи нервово хлопець.

Ніна спробувала. Коли вони тренувалися з пані Евою, то відчиняти замки відмичкою здавалося доволі легким. Тепер вона мучилася не менш як десять хвилин, поки замок не піддався.

Вони обережно увійшли на закурені вузькі сходи, що по спіралі вилися угору. «А якщо нас хтось помітить?» — подумала вона. Хай там що, вони зараз порушили закон. Ніні ще не виповнилося чотирнадцяти років, тож їй нічого не загрожувало, але Хуберт міг потрапити до колонії.

Вона спробувала втішити себе думкою, що пані Ева якось їх витягне з халепи, але все одно спиною пробігли мурашки.

— Аго-ов! — гукнула вона. — Є тут хтось?

Від сходження по спіралі — далі і далі, вгору і вгору — паморочилося в голові, пилюка дерла горло, ноги нили. Позаду чулося посопування Хуберта, а темряву час від часу прорізали смуги світла, що сочилося крізь маленькі віконця. «Чому я не рахувала сходинки? — подумала Ніна. — Хоча б якесь було заняття». Знову вгору та ще раз угору. Скільки ж тут усього поверхів? Вона думала про це, змагаючись із запамороченням. Шість? Сім? Більше?

Нарешті сходи скінчилися і мандрівники вибралися на майданчик. Тут пахло свіжим деревом, а серед колод, підвішений на складній конструкції, красувався величезний бронзовий дзвін. Кілька сполоханих голубів втекли крізь відкрите віконце у світло ранку, а так на вежі більше нікого не було видно.

Але за мить на закуреній підлозі біля самих дверей, що вели на оглядовий майданчик, Ніна знайшла дивне перо. І не якесь там сіре голубине пір’я, а дуже довге та вугільно-чорне, якою буває беззоряна ніч. Вона взяла його в руки та провела пальцями вздовж нього. Отже, Хуберт не помилявся: чорний янгол був тут, він стояв на вежі та споглядав на місто згори, просто під своїми ногами.

Вона огляділа майданчик і встала на те саме — янгольське — місце.

Сніг досі падав, але вона добре бачила, що людей на вулиці побільшало. Саме в ту мить внизу розминалися два вози: один порожній, а другий навантажений меблями; ще вбачила автівку, навколо якої у захваті крутилася місцева малеча. Висота тут була чималенька, кількадесят метрів, тому всі перехожі, закутані в пальта та шарфики, нагадували купку снігових баб, яких дивом хтось оживив.

Ніна востаннє вдихнула морозне повітря. Час вже повертатися. Сьогодні вона не залишатиме записки, бо янгол, без сумніву, і так їх знайде — якщо матиме таке бажання.

Увесь ранок вони вправлялися в дзюдо, потім пані Ева повела їх у місто і вчила, як слідкувати за людьми та, навпаки, як обрубити за собою «хвіст». Ніна погодилася, що це зайняття забавне й водночас корисне, Тамара та Яцек також добре розважилися, і лише Хуберт ходив вулицями Вовчих Долів з похмурою міною, мабуть, з голови не виходила білява красуня Іза. О чверть на п’яту опікунка зібрала їх укупі в парку.

— Дуже непогано, — сказала вона, коли впевнилася, що ніхто їх тут не підслуховує. — І я маю на увазі не лише сьогодні, але все, чому ви за ці канікули навчилися. Занять не було забагато, бо нам дали лише два тижні, але я розраховую, що у ваших мізках щось зафіксувалося, бо колись це вам стане в пригоді. Деякі речі ви можете тренувати й самі, аби тільки обережно. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — кивнули вони, і тут Яцек відважився запитати.

— Це хіба кінець?

— Саме так, сьогодні ваш останній день, і до вечора маєте вільний час. Тільки пам’ятайте: повертайтеся не надто пізно, бо завтра ми рушаємо о сьомій.

— Що робимо? — запитав Яцек, коли жінка зникнула на парковій алейці. При цьому він здавався трохи розчарованим. Він із самого початку був улюбленцем пані Еви, майже усі вправи йому вдавалися, і він захоплювався тренуваннями більше за інших.

— Ходімо по пончики, — запропонувала Тамара. — Бо ж сьогодні Масний Четвер. Або по морозиво.

— Зараз середина зими…

— Що з того? Для організму морозиво якраз корисніше взимку, бо тоді різниця поміж внутрішньою та зовнішньою температурою не так відчутна.

Вони завелися щодо того, чи знайдеться у Вовчих Долах якась непогана кав’ярня із морозивом. Ніна роззирнулася: парк і надалі був порожнім, хоча здалеку чулися писки дітлахів, що воювали сніжками.

— А може, нам закінчити слідство? — запитала. — Ми могли б піти до Віктора, раптом сьогодні він нам відчинить. І ще раз порозмовляти з Кароліною, попросити у неї той нотатник. Або поговорити з Марчіном.

Хуберт копнув снігову грудку.

— Ми вже ніби намагалися, але це нічого не дало, — буркнув він. — Та й про що ми довідаємося за пару годин?

— А як на мене, не така вже й дурнувата ідея, — Тамара несподівано підтримала Ніну. — Навіть якщо з того нічого не вийде, принаймні не будемо картатися, що сиділи склавши руки. Можемо дати собі час до… — вона глянула на годинник, — …до сьомої. Якщо до цього часу нічого не довідаємося, то…

— …звалюємо та йдемо до Янека і Сташека, — закінчив Яцек, а Хуберт трохи запашівся.

Вони поділилися на пари: хлопці пішли до будинку із зеленим парканом, а дівчата — у напрямку кам’яниці Пєтшицьких. Ніна розраховувала, що Кароліна раніше чи пізніше вибереться на свіже повітря — бо ж були канікули та гарна погода, — але та, на жаль, сиділа вдома. Або ж, навпаки, вдома її просто не було.

Нарешті Тамара, що постояла з пів години біля смітника, трохи занепокоїлася.

— Слухай, а може, просто подзвонимо у двері та запитаємо, чи можна поговорити з Кароліною?

Ніна, повагавшись, кивнула.

— Добре, але піти доведеться тобі. Пєтшицький мене не любить.

Старша дівчина зникла в під’їзді, а за пару хвилин повернулася похмура.

— Нікого немає вдома.

«Або є й просто не відчиняють», — подумалося Ніні, бо за мить до того побачила, як на вікні першого поверху ворушиться фіранка. Їй також здалося, що там промайнуло обличчя Марчіна, але не була в цьому впевненою.

Вони деякий час кружляли подвір’ям, не розуміючи, що тепер робити. З під’їзду вийшла гарно вдягнена Чорна Дама й попрямувала в бік костелу, а на другому поверсі спалахнула якась родинна чвара. За винятком цього, не відбувалося нічого цікавого.

— Повертаємося? — запитала Тамара, а знеохочена Ніна кивнула.

На вулиці повз них проїхав віз, на якому громадилися перев’язані мотузкою меблі, каструлі та інші домашні речі. На верхівці теліпалася пальма у горщику. «Третій віз за день», — порахувала Ніна.

— Ти направду вважаєш, що завтра о тринадцятій тут щось станеться? — запитала Тамара, але подруга стенула плечима.

— Але вони ж у це вірять, ні?

Ніна кивнула. Вовчі Доли вже покинуло чимало народу, і причина напевне була поважною. Не тільки через якісь там сумнівні листівки — від цього люди не можуть дременути світ за очі з усім здобутком. Ні, люди мали знати щось ще.

— Агов, вибачте! — крикнула Ніна, під впливом раптового імпульсу побігши за возом, що їхав собі геть. — Я хотіла… прошу, зупиніться… Я тільки дещо запитаю…

Візниця сповільнив хід. Дівчина набрала в груди якнайбільше повітря.

— Чому ви їдете? Вам не подобається місто?

Чоловік довго думав, наче не міг втямити, про що його питають.

— Не пам’ятаю, — сказав нарешті. — Але маю поїхати.

Хльоснув коня батогом, і віз, поскрипуючи, рушив швидше. Пальма на верхівці меблевої піраміди захиталася сильніше; жінка, що сиділа позаду з білявою дівчинкою під боком незадоволено глянула на Ніну. В очах були одночасно злість, і страх, і якась наче несамовитість.

— Ми повинні поговорити з пані Евою, — сказала Ніна, коли Тамара долучилася до неї. — Переконаймо її, що завтра конче треба залишитися до тринадцятої години.

Коли вони повернулися до пансіонату, там не було ані хлопців, ані пані Еви.

— Пані Вишневська повернеться після восьмої, — коротко поінформувала їх господиня. — Не казала, куди йде, сказала лише нагадати, щоб ви не надто довго затримувалися у тих своїх нових знайомих.

Обличчя Ніни видовжилося, але Тамара поплескала її по спині.

— Поговоримо з нею після вечірки.

За півгодини з’явилися хлопці. Хуберт із порогу хитав головою, а Яцек заявив, що в будинку за зеленим парканом нікого немає.

Ніну дедалі більше дратувала ця схема. Там нікого немає, тут не відчиняють двері, і ніхто з ними не хоче розмовляти. Немов усе місто змовилося проти чужих.

Вони вдяглися доволі елегантно, принаймні настільки елегантно, наскільки вдалося. Ніна надягнула сукню і зачесалася так, щоб прикрити рубець на лобі. Тамара пройшлася гребінцем по волоссю, а потім, незадоволена ефектом, розкувойдила чуприну, утворивши на голові такий собі художній безлад.

Янек та Сташек мешкали на півдні Вовчих Долів, у двоповерховій віллі, оточеній невеличким садом. Як сповістила Тамара, батько хлопців був лікарем і єдиним на все місто фахівцем із сердечних хвороб.

«Заможна родина», — так вирішила Ніна, коли вони входили до зали, повної довоєнного кришталю, із картинами, що висіли на стінах. На підлозі лежав товстий килим, що тлумив кроки, і дубові меблі блищали-полискували у світлі ламп.

Господиня будинку принесла на таці порізану шарлотку — та ще не встигла охолонути — та чайник чаю. Позичила всім хороших розваг і одразу попрощалася, бо вони удвох із чоловіком йшли на бридж до знайомих і мали повернутися пізно ввечері.

Молодь залишилася сама.

Усього в залі їх було восьмеро: четвірка чужих та четвірка місцевих. Іза та Хуберт одразу всілися на канапі та занурилися в тиху розмову; браття Янек та Сташек, схожі один на одного, наче близнюки, незважаючи на різницю у віці, одразу почали крутитися навколо Тамари, і Яцек, трохи повагавшись, долучився до них. Тож Ніні залишилося товариство рудого хлопця, який був трохи худорлявий, але цілком симпатичний, він представився як Бартек.

Хтось поставив на програвач пластинку, й залою полинула тиха джазова музика.

— Хочеш рому до чаю? — запитав Бартек.

— Так… вірніше ні, — Ніна заплуталася. — Може, трохи.

— Скільки тобі років?

— Чотирнадцять.

— А на вигляд — дванадцять, — оцінив її хлопець критичним поглядом.

— Неправда… — вона не стала продовжувати, бо мусила б довго все пояснювати, мовляв, у мене дитяче обличчя, але останнім часом виросли груди, а в різних місцях я округлилася. Ясна річ, говорити щось таке їй не дозволяла скромність.

— І нехай, — Бартек зітхнув. — Хіба нічого тобі не станеться, як вип’єш.

Ром зіпсував чаю весь смак, але Ніна мужньо зробила другий ковток, намагаючись не кривитися.

— І як, добрий? — запитав Бартек.

— Так, — вона зрозуміла, що їй зараз можуть налити ще, і швидко виправилася. — Хоча радше ні.

Бартек захихотів, а дівчина почервоніла. Поряд Тамара фліртувала із трьома хлопцями одночасно. Не говорила нічого надто розумного чи дотепного, але вони все одно слухали, як причаровані. «Може, це проблема віку», — вирішила Ніна. Імовірно, коли їй буде п’ятнадцять років, то і вона так навчиться.

— Цікаво, про що ти думаєш, — Бартек зацікавлено дивився на неї.

— Думаю, що треба подорослішати, — раптом її потягнуло на відвертість. — Ну, знаєш, як героїня «Ребеки», яка хотіла мати тридцять років та перли. Особисто мені вистачить двадцяти, та й на перлах я не наполягаю. Ну і ще думаю про того чоловіка, який вбив свою першу дружину[14]. Сподіваюся, що він не йде, ну, так би мовити, в комплекті.

Хлопець заблимав.

— І гадки не маю, про що ти говориш.

— Таке інколи трапляється, — Ніна зітхнула, краєм ока помічаючи Янека, який виходив із зали. В одній руці він ніс тарілку з тістечком, в іншій — склянку з чаєм.

— Звідки в тебе той шрам на лобі? — Бартек змінив тему.

— Зомліла та вдарилася головою об стіл, — вона подумала, що якщо тепер не поверне втрачених балів, то не зробить це вже ніколи. — Коли оглядала мертв’яка у підвалі. Там було дуже темно, а він уже охолов. Маю на увазі — труп убитого.

Хлопець розгублено витріщився на неї.

— Ти забавна, — визнав. А потім втік до веселої групки біля каміну. Ніна залишилася сама, розуміючи, що щось, мабуть, пішло не так.

Сташек трохи притушив світло, і в залі запанувала напівтемрява. Іза та Хуберт кинулися одне до одного, ніби тільки на це й чекали, та почали цілуватися. Тамара потанцювала з Янеком, потім із Бартеком та Сташеком. «Дуже справедливо», — подумалося Ніні.

Бартек відчинив двері на терасу, бо в салоні стало трохи задушливо, і дівчина вислизнула назовні. На терасу вистрибнув кіт, очі його блищали зеленим у темряві ночі, що швидко надходила.

— Киць-киць, — вона простягнула руку. — Підеш до мене, малий?

Кіт потерся об її долоню, та коли вона спробувала його погладити, втік у засніжений сад. Ліхтар перед будинком освітлював шматок дороги та сосну, що росла біля паркану; у жовтому світлі вирували сніжинки. Скрипнула хвіртка, й Ніна почула дівочий сміх, а потім дверний дзвінок.

Заявилися нові гості. Вона знала, що повинна повернутися до залу, але їй було добре і тут, на відкритому повітрі. У товстому светрі вона навіть не відчувала холоду. Влаштувалася у садовому кріслі та кілька разів глибоко вдихнула. Може, пані Ева дозволить себе переконати залишитися до тринадцятої години, а може, вони виїдуть завтра з самого ранку й ніколи не дізнаються, що ж воно за біда з тими коровами, кімнатами та перемінливим лісом.

Вона саме готувала переконливі аргументи для опікунки, коли двері за її спиною відчинилися і на терасу впала товста тінь.

— Ти не підеш всередину? — запитав Яцек.

— За хвилину, — буркнула вона.

Він сів поряд. Обличчя мав невиразне, трохи заклопотане і дещо сумовите.

— Що сталося?

— Прийшла нова дівчина, Марта, і я намагався з нею поговорити…

— І що?

— Вона мене відшила, — визнав він неохоче.

— А що ти їй сказав?

— Запитав, чи любить вона клеїти моделі кораблів. Що, вважаєш, це погана тема?

— Навіть не знаю, що сказати. Якщо дівчина цікавиться морем, то, звісно, непогана.

Кіт знову вийшов на терасу, а Яцек нахилився, приманюючи його до себе.

— А яка тема була б кращою? — запитав, не дивлячись у бік Ніни. — Як на тебе.

— І гадки не маю, кажу ж. До мене нечасто залицяються.

— Ну, ти ж розумієш, про що я. Що ти хотіла б почути від хлопця, якби той намагався до тебе залицятися?

— Я б узагалі не бажала б нічого чути. Кохання має спалахнути несподівано, під час двобою на піратському кораблі, у вогні битви, на чорних конях, що мчать темної ночі битим шляхом.

Яцек озирнувся, блимаючи, а кіт знову втік назад до кущів.

— Я й справді сподіваюся, що ти — виняток. Інакше мені капець.

Ніна зітхнула та встала зі стільця. Тільки тепер відчула, що їй стає холодно.

— Ходімо, а то замерзнемо, — сказала.

Яцек піднявся.

— Той корабель і коні — обов’язково разом, чи можна й окремо? — запитав ще невпевнено, хмурячись.

— Можна окремо, — дозволила вона, а тоді штовхнула засклені двері.

Коли увійшла до залу, виявила дві речі. Янек знову кудись завіявся, але цього разу з тарілкою, повною бутербродів. А головне, під каміном у товаристві опецькуватої блондинки стояло двоє хлопців, яких Ніна пам’ятала з озера. Один високий, прищавий та дуже худий і другий, що був низьким, але широким у плечах.

— Це точно вони, — сказала Ніна нервовим шепотом, коли їй вдалося відтягнути Тамару в куток зали. Яцек теж стояв поряд, і тільки Хуберт, приклеєний до Ізи, поки що перебував поза зоною досяжності. — І не кажіть мені, що я помилилася або щось таке.

— Та я тобі вірю, — буркнула Тамара. — Питання — що нам із цим робити.

— Ви зустрічалися раніше?

— Двічі. Той прищавий — це Кароль, а низького звати Олек. Ми вже з ними розмовляли, ніби нормальні хлопці. Так нам здалося…

— А чи не було хлопця з такими дивними блідими вусами? І ще такого товстуна?

— Вусатий напевне Казек, про товстуна нічого не знаю. Але вони — одна компанія.

— Вони справді побили хлопця на озері? — наївно запитав Яцек. — Марта теж там була?

Ніна похитала головою. Хотіла ще додати, аби Яцек не переймався щодо своєї дівчини, аж тут підійшов до них Сташек.

— Про що ви так шепочетеся? — запитав весело. Очі в нього блищали напевне від чергової склянки чаю з ромом.

Тамара знайшла в собі сміливість швидше за інших, аби голосно та виразно промовити те, про що вся їхня трійця думала:

— Оце думаємо над тим, що тут роблять люди, які катують слабших.

Бартек та Марта, які досі танцювали посеред кімнати, зупинилися та невпевнено глянули на дівчину, Хуберт нарешті відірвався від Ізи та підійшов до друзів. Хтось увімкнув світло. З програвача все ще лилися джазові мелодії, але ніхто вже не слухав музику.

Кароль та Олек дивилися на Ніну з виразною злістю. Тамара стиснула плече подруги, Яцек зробив крок уперед, готовий затулити її широкими грудьми.

— Ми казали, щоб ти не втручалася, — відізвався нарешті Кароль. — Гадаєш, що твоя сила тобі допоможе?

Залою розлягся нервовий шепіт. Хтось врешті вимкнув програвач, і музика обірвалася.

Кароль оглянув публіку тріумфальним поглядом.

— А ви і не підозрювали? Ця дівчина може підірвати увесь цей будинок, якщо тільки захоче. Отак!

Ніна розгубилася. Вона якраз хотіла викрити зло, а тепер її саму в чомусь підозрюють! Це було вкрай неприємно.

— Це все дурниці. Моя сила… Та годі про це. Я б ніколи такого не зробила! На відміну від вас я не кривджу людей!

— Ми лише хотіли провчити його.

— Та ви побили його мало не до смерті!

Хуберт, який стояв поряд, неспокійно ворухнувся. Погляд він мав дещо мутний, але, схоже, потроху приходив до тями.

— Ніна, а ти не замислювалася, чи вони випадково… Я не хочу сказати, що вони мають рацію, бо, вочевидь, не повинні були нікого бити, але, може, цей твій Марчін також не така вже біла овечка?

— Справді, ти й сама колись говорила, що не буває нічого чорно-білого, — додала Тамара, а Яцек поспішно відвів погляд.

Дівчина почервоніла. Чому всі знову налаштовані проти неї?

— Марчін дуже милий, — сказала вона твердо. — Він не може зробити нічого поганого.

Десь глибоко в її голові виник сумнів, бо вона ж його не знала досить добре. Інколи дійсно здавалося, що хлопець щось від неї приховує. Але не могла повірити, що він теж міг бути винуватий. Просто не могла. Перед очима все ще стояло його закривавлене обличчя. Вона ж його врятувала, а той, кого рятують, не може виявитися поганцем.

Ні — і все тут!

Вона відкрила рота, аби захистити Марчіна, коли до зали увійшов Янек. Руки мав порожні, а Ніна нарешті склала два та два. Може, вона й була впертою, може, й не уміла фліртувати, а інколи налаштовувала проти себе людей, але вміла відчувати таємниці.

— Що діється? — Янек затримався на порозі та непевно глянув на інших. — Я вийшов лише на хвилинку…

— Ви тримаєте його десь тут, еге ж? — Ніна перебила його. — Ви ув’язнили Марчіна і тепер годуєте його тістечками та канапками і…

— Ніна, а ти не перегинаєш? — нервово відізвався Яцек, а Олек одночасно запитав:

— Це ти про що?

— Я готова закладатися, що Марчін знаходиться тут, зачинений десь нагорі.

— Та ти хвора, — презирливо заявив Кароль. — От просто клепки в тебе не вистачає.

— Авжеж, а побити когось до крові — це ознака психічного здоров’я!

— Тебе повинні забрати до божевільні!

— А вас — до в’язниці!

Тепер уже всі кричали одне на одного. Кароль рушив у бік Ніни, але Хуберт відсунув дівчину під стіну й встав між нею та хлопцем.

— Навіть не думай про це, — вицідив крізь зціплені зуби, а над його простягнутою уперед долонею затанцював вогник. — Я також маю силу.

Ніна заплющила очі. Їй було душно, звідусіль напирали люди. «Я хочу забратися звідси», — подумала вона, відчуваючи, як її охоплює паніка. Вона дихала все важче, а сила шаліла в її венах. Хотіла, аби сніг нарешті припинився. Перш ніж станеться щось страшне.

Тамара на когось кричала, Іза розплакалася та притулилася до плеча Хуберта, хтось почав її втішати, доволі безсенсово повторюючи, що все буде добре.

І тоді Ніна почула ритмічне поскрипування, що доносилося з-за дверей. Раз, два, три, чотири. Перерва, а потім знову: одне скрипіння, друге, третє.

Хтось йшов дерев’яними сходами, що вели на другий поверх.

Кроки раптом стихли, наче незнайомець наслухався, що відбувається в залі. А потім двері відчинилися, коли їх рішуче штовхнули ззовні, й на порозі встала висока, плечиста постать, з обличчям, мало не повністю закритим каптуром куртки.

Скандал згас, немов хтось витягнув штепсель із розетки. Тепер всі дивилися на чоловіка в каптурі. «Чи, скоріше, на хлопця», — виправилася подумки Ніна, бо не мала сумнівів, що це — Віктор. У ньому було щось вельми харизматичне: навіть тепер, коли він стояв посеред салону із закритим обличчям, відчувалося, що він притягує до себе погляди, як магніт.

Хлопець потягнувся до капюшона та зняв його повільним, завченим рухом.

Ніна завмерла. Усім теж ніби перехопило в горлі, хоча більшість осіб, які зібралися в залі, мали вже бачити це обличчя раніше.

Віктор не був бридкий чи скалічений. Навпаки, він був майже приголомшливо гарний. Не милий чи навіть симпатичний, а гарний. Мав волосся, що полискувало у світлі лампи, мов золото, очі — прозоріші за морську воду в якійсь екзотичній країні, правильні риси обличчя, чисту шкіру, вуста кольору малини і… Ніна відчула, що просто повинна припинити витріщатися, але була не в змозі. Досконалість Віктора шпетив лише синець під правим оком, але навіть він лише підкреслював вроду хлопця.

«Дихай», — нагадала вона сама собі.

— Ти Обраний, — сказала вона, коли їй вже вдалося видобути з себе голос.

Одразу багато фактів встали на своє місце. Віктор, який пішов до лісу й повернувся іншою людиною. Янголи, які змінюють людей на Обраних, красивіших, сильніших та мудріших за пересічних громадян. Іноді зміни були такі значні, що Обраного не впізнавали рідні, тож і не дивно, що пані Міхайло не прийняла нового Віктора. Для неї старий Віктор, її син, помер, а його місце зайняв узурпатор.

Ніна здогадалася б про це значно раніше, якби не її розмова з Марчіном.

— Він сказав, що ти бридкий, — пробурмотіла доволі дурнувату претензію.

Віктор ледь усміхнувся, а дівчині знову довелося змагатися з диханням та з шаленим стукотом серця.

— Якщо ти маєш на увазі Марчіна, то в нього свої причини недолюблювати мене.

— Але ж ти носиш каптур, — у голосі Яцека звучала та сама дурнувата претензія.

— Авжеж, бо люди на мене витріщаються так, наче я якесь диво. А дехто вважає мене за диявола та кидає камінням, — він підняв руку та обережно торкнувся до синця під оком.

— Ми думали, що ти живеш у хаті біля млина, — цього разу заговорила Тамара.

— Я там мешкав до холодів, а потім прийшов сюди, і батьки Янека та Сташека дозволили залишитися мені на цю останню ніч. А коли я довідався, що приходять гості, то вирішив почекати на другому поверсі. Як я й казав, люди реагують на мене по-різному, тож я волів би не ризикувати.

— Ми залишили тобі записку, — згадала Ніна.

— Знаю, але я вирішив, що нам все одно нема чого сказати одне одному. Я можу лише вибачитися за них, — він кивнув у бік Кароля та Олека. — Якби я був на тому озері, нічого б того не сталося. Це гарні хлопці, от тільки інколи їх геть заносить, тому я намагаюся за ними приглядати.

Бити до крові, як вже Ніна казала, навряд чи було ознакою «гарних хлопців», але дівчина вирішила помовчати, аби знов не розгорілася сварка. Зосередилася на словах, які раніше встигли привернути її увагу.

— Що значить — «на останню ніч»? — запитала вона недовірливо.

У залі знову запанувало мовчання, але цього разу в ньому відчувалася не напруга, а таке собі… зніяковіння?

— Завтра нас тут не буде, — сказав нарешті Сташек. — Ми вже спаковані, виїжджаємо вранці. Ми не говорили вам, бо ви б одразу почали розпитувати. Зрештою, ви ж також завтра повертаєтеся до себе. Тільки Бартек та Марта залишаються, бо батьки так їм наказали. І Віктор.

— Я вважаю це своїм обов’язком, — заявив красень.

— Я залишаюся зовсім не через батьків, — запротестував Бартек. — Це насправді…

— Так, ми знаємо, — перервав його Сташек. — Тобі це подобалося з самого початку.

Ніна в розпачі прикрила очі.

— Чудово, в такому разі хтось буде такий ласкавий, щоб пояснити мені, що тут, власне, відбувається?

Але всі місцеві як у рота води набрали. Янек знову налив собі рому, Олек витріщався на власні ноги, а Бартек дивився на склянку з-під чаю, ніби сподівався знайти відповідь у чаїнках.

— Ми ж можемо їм сказати, ні? — Сташек перший перервав мовчанку.

Всі мов по команді глянули на Віктора, який стенув плечима.

— Я не можу завжди за вас все вирішувати. Самі якось вже.

— Я за те, щоб їм сказати, — невпевнено відізвався Сташек. — Вони ж і так чимало знають. Може, вирішать залишитися, а в разі чого янголи дадуть із ними раду.

Іза, Янек та Кароль кивнули. Бартек щось пробурмотів, наче погодився, — неохоче, але погодився. Тільки Олек стояв осторонь, стиснувши губи.

— Я проти, — сказав нарешті. — І знаєте чому?

Ніхто не знав.

— Бо вони комуністи. Кляті комуністичні свині.

Сташек розтулив рота й одразу стулив. Олек оглянув усіх.

— Цього вони також вам не сказали, еге ж? Але я поговорив собі з Марчіном…

— За допомогою кулака? — не витримала Ніна.

Хлопець скривився, але відповів на диво спокійно.

— Ні, не за допомогою кулака. Я знову вимагав, щоб він узявся за розум. Нічого з цього не вийшло, але він прохопився, що жінка, із якою оці живуть, — він кивнув на четвірку друзів, — є агенткою. Вона начебто їхня тітка або якось так. І вона також вчить їх на агентів. Якщо ми їм розповімо, то завтра вся СБ буде у нас на голові.

Ніна роззирнулася: тепер навколо самі недовірливі, підозрілі й навіть ворожі обличчя. Навіть Іза трохи відсунулася від Хуберта.

Вони всі знають, що діється в місті, подумалося Ніні. Від самого початку знали. Не можуть домовитися, це добре чи погано — те, що тут відбувається, але перед чужими все одно триматимуть рота на гачку. Особливо якщо чужі — комуністи.

— Думаю, саме час вам піти, — сказав Віктор своїм оксамитним голосом.

Вони не могли з ним не погодитися.

— Повертаємося до пансіонату? — запитала Тамара. Вони вже повернули на вуличку, що вела до центру Вовчих Долів.

Дорогу освітлювали довоєнні газові ліхтарі, що стояли через кожні двадцять метрів. Але Яцек все одно витягнув із кишені ліхтарик та бавився ним, змінюючи світло на зелене й знову на червоне. В зеленому світлі вони здавалися важко хворими, а в червоному — групою перемазаних кров’ю вампірів. Сніг нарешті вщух, і Ніна відчула полегшення: хай там що станеться надвечір, вона принаймні нікого вже не скривдить.

— Я йду до палацу, — сказала. — Один із вас може піти зі мною, якщо захоче.

Тамара глянула на молодшу дівчину із цікавістю.

— Пані Ева тебе вб’є, як не повернешся до опівночі. Тобі й справді треба туди?

— Я намагатимуся повернутися. І — так, справді треба. Це, мабуть, наш єдиний шанс все з’ясувати. Отже, хтось піде зі мною?

Тамара стенула плечима.

— На мене не розраховуй. На тій листівці було написано, що треба вдягнутися в сукню із корсетом. Я в таке нізащо не влізу.

Ніна перевела погляд на Хуберта, але той хитнув головою. Іза на прощання дала йому адресу своєї тітки, де могла згодом перебувати її сім’я, але похмуре обличчя хлопця виразно проказувало, що це кохання для нього вже втрачене.

— Ви можете в таке повірити? Сказала, що я можу писати, але вона все одно мене не згадає… — пробурмотів він.

— Я піду, — запропонував Яцек. — За умови, що мене не вбиратимуть в сукню з корсетом.

Тамара та Хуберт пішли в бік пансіонату, а вони вдвох — до ринкової площі. Дорогою їх минули ще два повні вози та одна вантажівка.

— Кінець світу, — пробурмотіла Ніна. — Тікають, наче щури з корабля, що тоне.

— Може, і нам також треба поїхати? — Яцек невпевнено глянув вслід вантажівці. — Ну, я в тому сенсі, що, знаєш, одразу як…

— Хай там що, у нас є час до завтра, до тринадцятої години, — заспокоїла вона його. — Крім того, ти ж не вважаєш, що це місто підірвуть чи зроблять щось таке? Більшість зостається, а ці люди аж ніяк не здаються переляканими.

Вона вказала на компанію, що явно рухалася в тому ж напрямку, що Ніна та Яцек. Було там кілька чоловіків та дві жінки, всі вбрані по довоєнній моді, вони сміялися й, здавалося, були трохи напідпитку. Яцек дещо розслабився, і Ніні також вдалося переконати себе, що сьогодні ввечері їм нічого не загрожує.

Скоро разом із веселою компанією вони увійшли до яскраво освітленого палацу, де в холі походжала невисока моторна жіночка. На голові вона мала капелюха з пером пави, а на плечах — лисячу накидку.

— Оце так, хто ж до нас завітав? — сказала вона. — Ти, напевно, Ніна Марчак? А ти — особа супроводу?

— Мене звуть Яцек, — запротестував хлопець, але його ніхто не чув.

Жінка в капелюсі з пером передала підлітків у розпорядження іншої жінки, яка носила чорний капелюшок із вуаллю, і та повела їх вглиб палацу.

— Ви не вдягнені як належить, та не переймайтеся, щось вам підберемо, — говорила вона, енергійно крокуючи крізь натовп, що клубочився у холі.

Ніна почала підраховувати гостей, але збилася з рахунку, бо тих було більше сотні. Тож вона лише роззиралася на всі боки — що ж тут за такий палац? Але навколо було видно лише море людських голів і море мінливих вогнів над головами — то палахкотіли свічки в канделябрах та свічниках на стінах. І жодного електричного вогника, самі лише свічки. А нагорі, високо над головами, красувався транспарант із написом:

— Бачив? — прошепотів Яцек їй на вухо. — Там був Януш Клімша.

— Де? — розвернулася вона різко.

— Уже втік. Але це точно був він.

Перш ніж дівчина встигла подумати, що все це може значити, жінка в капелюшку увіпхнула їх до кімнати, що нагадувала театральну гардеробну. Під стінами купчилися гори циліндрів та чепурних капелюшків, зі стільців звисали штани, сорочки, сукні, корсети та панчохи, а на шафці лежали стоси рукавичок різних розмірів — чоловічих та дамських.

— Маємо поквапитися, — жінка енергійно нишпорила серед вбрання, зрештою витягла штани, що застібалися під коліном, сорочку та камізельку.

— Тобі личить, — сказала вона, подаючи вбрання Яцекові. — Можеш перевдягтися отам, за ширмою, якщо соромишся. А для тебе… — вона критично глянула на Ніну. — Який твій улюблений колір?

— Рожевий.

— У тебе каштанове волосся, не знаю, чи рожевий тобі підійде…

— Рожевий — чудово, — рішуче заявила Ніна.

І справді, коли жінка знайшла рожеву сукню з бантами та мереживами, дівчині все прийшлося до лиця. Незвично, але дуже гарно. Дівчина задоволено покрутилася перед дзеркалом та розпустила волосся. Якби не корсет, в якому їй перехоплювало подих, вона б охоче вдягалася так щодня.

— Це якийсь бал-маскарад? — запитала вона, озираючись. Сукня піднялася віялом навколо ніг, а потім м’яко опустилася. — Але ж ви розумієте, що епохи не співпадають?

— Що ти маєш на увазі? — жінка була заклопотана пошуками підходящих черевиків і ледве слухала Ніну.

— Я маю на увазі всіх тих людей у холі. Турнюри — це кінець дев’ятнадцятого століття, а довгі сукні в орієнтальному стилі — це вже початок двадцятого.

Жінка випрямилася, тримаючи в руці пару рожевих атласних черевичків.

— Ти гарнюня, — сказала, а потім вщипнула Ніну за щоку, наче мала справу з дитиною років п’яти. — Ти чудово впишешся серед нас, просто чудово. Надягни ці черевички, повинні бути добрі. І прихопи пелеринку, бо в залі може виявитися холодно. На жаль, у нас немає панчіх твого розміру, але вважаю, що можеш піти з голими ногами. У такому молодому віці це ще нормально. Тобі десь років дванадцять, так?

Ніна трохи спохмурніла, але перш ніж встигла придумати відповідь, жінка випхнула їх із гардеробної та спрямувала в бік сходів, що вели на другий поверх. Ніна та Яцек пішли слідом за веселенькими панянками, що привели їх до бальної зали. З височенної стелі звисали канделябри, повні палаючих свічок, а стіни від підлоги до стелі були вимощені дзеркалами, в яких відображався барвистий натовп. На помості оркестр заграв якусь класичну мелодію, і перші пари рушили до танцю на відполірованій чорно-білій підлозі.

— Ущипни мене, — простогнав Яцек. — Бо я не вірю в те, що бачу.

Ніні здалося, що в юрбі промайнув Марчін — ніби з батьками та сестрою, але перш ніж вона встигла до них підійти, їх вже віднесло кудись убік. Вона тут ще декого упізнала: знайома пані з магазину солодощів кивнула їй, а знайомий бородань ґречно всміхнувся, смакуючи шампанське з високого келиха. І раптом…

— Янгол, — прошепотів Яцек, ухопивши дівчину за лікоть. — Поглянь-но!

Вона озирнулася. Залою рухалася висока світловолоса постать, не чоловік і не жінка, якоїсь нелюдської холодної вроди, в білих шатах — і навіть той факт, що шати ті точно були пошиті з якоїсь фіранки, не псував ефекту. Безсумнівно, то янгол.

— Побалакаємо з ним? — запропонував Яцек.

Ніна кивнула.

— Один момент.

Відсунулася до стіни, бо танцююча пара вже кружляла в них під носом. Не більше як десять хвилин, твердила вона собі: десять хвилин вона потішиться усім цим — балом, музикою та рожевою сукнею — і потім знову займеться слідством. Ніна роззирнулася. Деякі пані вже встигли послабити тісні корсети, а їхні капелюшки та циліндри на панах сиділи трохи набакир. Ніна, здається, була тут однією з небагатьох, хто невимушено почувався у старосвітському вбранні: вона звикла носити довгі сукні, хоч і без корсетів, але майже так само незручні. І вона насправді любила минуле.

Звісно, все це дійство не дуже походило на справжні довоєнні бали. Не було тут старих тіток, що пильнували панянок на виданні, чи списків, куди занотовували, хто з ким танцює, а молоді люди перемовлялися одне з одним вільно і без жодних церемоній, що пів століття тому було просто неможливим. Ніна, втім, не мала наміру нарікати; у всякому разі не тепер. Бо все навколо здавалося чудовим сном, веселі очі блищали у світлі свічок, а оркестр грав із таким запалом, немов від цього залежало життя музик.

— Потанцюємо? — запропонувала вона.

Яцек нервово моргнув.

— Та я ж не вмію…

— Все ти вмієш. Хіба забув, що в спадок від Обраного ти отримав спритність?

— Спритність — абсолютно не те саме, що відчуття ритму, — пробурмотів він. — І, знаєш, я б не хотів у цьому переконуватися.

— Як хочеш, — Ніна також не надто хотіла танцювати, бо трохи завеликі черевики могли злетіти з її ніг.

Але вона і без того добре розважалася. У дзеркалах відбивалися веселі обличчя, сукні з перлами та гаптовані золотом камізельки. Дівчина знала, що перлини та золото — фальшиві, що більшість цих нарядів пошили зовсім недавно з дешевих матеріалів і лише світло свічок дозволяло їм здаватися гарними, але їй було байдуже: поки грає музика, доти тривають чари.

Про одне тільки шкодувала, що тут немає Хуберта: він би пасував до цього балу більше Яцека. Втім, у старшого хлопця цього вечора інші проблеми: він, мабуть, досі сумує за красунею Ізою, яка дала йому адресу і водночас попередила, що немає сенсу до неї писати, бо вона все одно не згадає Хуберта.

Та й справді — чому б вона мала його пам’ятати? Це було одне з питань, яке мучило Ніну, але зовсім не найважливіше з них.

Дівчина із жалем повернулася думками до слідства. Треба знайти Марчіна та порозмовляти з ним. Або — знайти янгола, а найкраще — одного й другого. Щоб довідатися, яка біда станеться завтра о тринадцятій годині.

— Шампанського? — офіціант у роззолоченій лівреї виріс наче з-під землі та підсунув Ніні тацю, на якій стояли високі келишки. Спершу підсунув, але одразу ж і відступив.

— Скільки тобі років? — запитав невпевнено.

— Двадцять п’ять, — гарикнула вона, хапаючи один із келишків. — А що, хіба не виглядаю на свій вік?

Приголомшений офіціант пішов собі далі, а Яцек захихотів.

— Вип’єш? — Ніна подала йому шампанське.

— А ти не хочеш?

— Ні.

Яцек зробив обережний ковток, і його обличчя розпромінилося усмішкою.

— Доволі непогано. Ти справді не хочеш?

— Ні, дякую. Після того рому…

Вона замовкла, бо музика раптом стихла, а ведучий на подіумі (той самий чоловік із злодійським обличчям, карикатуру на якого вона бачила в газеті) вдарив у гонг — раз, другий… Пари зупинилися посеред танцю, вщухли розмови, і всі повернулися до подіуму.

— Пані та панове, — гучним голосом почав ведучий. — Настала пора найважливішої справи для нашого вечора. Прошу вас розступитися і зробити прохід.

Всі слухняно відступили до стін, утворивши посеред бальної зали широкий вільний прохід. Ніна стримала дихання, в очах Яцека відобразився неспокій.

— Що воно…

— Ш-ш-ш, — старий чоловік, що стояв поруч, приклав палець до губ, і хлопець слухняно замовк.

За мить вони почули звук кроків. Туп, туп, туп. Ніна ковтнула слину, відчуваючи, як зсередини її починає палити жар.

Туп, туп, туп — важкі, мірні звуки, наче сходами марширував загін солдатів.

Туп.

За мить вона побачила їх у дверях зали: шестеро високих, плечистих чоловіків, і вони несли на плечах велику дерев’яну скриню, що трохи нагадувала труну.

Вони пройшли залом і зупинилися перед помостом. Ніна нарешті наважилася вдихнути, але одразу знову стримала дихання, бо чоловіки зняли скриню з плечей: дуже обережно, немов боялися пошкодити її вміст — та поставили сторчма. Тільки тепер дівчина помітила, що передня стінка скрині — це замкнені двері.

Ведучий витягнув із кишені ключ, сунув його до замку та прокрутив. Клацнув замок, а по залі пронісся гомін. На коротку жахливу мить Ніна думала, що зі скрині щось вистрибне (потвора, авжеж, неодмінно потвора), але… нічого особливого не сталося. Ведучий заплескав у долоні.

— Пані та панове, — промовив він так само рішуче. — Прошу, ставайте у чергу.