Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ ШОСТИЙ, в якому Ніна стає свідком щоразу дивніших подій та починає непокоїтися

Собака виринув із імли: великий і сірий, зі збитою шерстю, дуже схожий на вовка. Ніна здригнулася. Тварина зупинилася та схилила набік голову.

— Привіт, — виштовхнула Ніна крізь стиснуту горлянку.

Не боялася собак, але цей був винятково велетенський. Якби зустріла його в лісі, напевне вирішила б, що це дійсно вовк, але тут, посеред міста, це мав бути звичайний пес, тільки надто високий.

Якийсь час вони розглядали одне на одного. Сніжна імла глушила вуличні звуки: туркотіння возів бруківкою, звук підборів, що човгали по грязюці тротуарів. Все доходило до Ніни стлумленим, наче у вухах її була вата. Добре чула лише глухе ричання, що доносилося з собачої горлянки. Зелені очі поблискували, немов два ліхтарики, підвішені у клубкуватій імлі на висоті стегна дорослої людини.

Якби він хотів перегризти мені горлянку, то йому не було б потреби навіть високо підстрибувати, подумала дівчина.

— Е-е-е… Ти ж не скривдиш мене, еге ж? Адже ти добрий милий песик…

Тварина гарикнула ще раз, а Ніна відчула, як по її спині тече струмочок поту. Що їй тепер робити? Тікати? Ні, це була не найкраща думка: десь вона читала, що якщо людина починає бігти, то у собаки вмикається інстинкт погоні. Кликати на допомогу? Навколо було чимало людей, вона виразно чула звуки суперечки, що доносилися десь з-за її спини, але, здається, нікого не цікавила чотирнадцятирічна (ну, майже чотирнадцятирічна) дівчина, яка за мить сконає на тротуарі, стікши кров’ю з розірваної горлянки.

Уява Ніни розігналася, підсовуючи все похмуріші картини: люди наступають на червону калюжу, що розтікається під їхніми ногами, та байдуже йдуть далі, в імлу, навіть не помітивши, що поряд із вулицею дівчина-підліток щодуху б’ється за своє життя. Може, хтось врешті-решт об неї перечепиться, але тоді вже буде запізно і…

Пес знову гарикнув, а тоді стрибнув.

У Ніни підігнулися ноги. Вона заплющила очі, стискаючи повіки, хотіла ще закрити рукою горлянку. Не встигла. Відчула лише подмух кількадесяти кілограмів м’язів та хутро, що пронеслися поряд, а потім почула знайоме гарчання — вже за спиною.

Вона розплющила очі та розвернулася на все ще м’яких ногах.

Позаду неї в імлі стояла найдивовижніша пара, яку їй досі доводилося бачити. Ксьондз, що був неначе з карикатури: низенький, із великим черевом, яке обтягувала сутана, що її саме зараз рвав пес. Поряд — жінка, на відміну від ксьондза висока та худорлява, у довгій, до землі, чорній сукні та капелюшку з вуаллю. Увесь цей одяг ніби принесло з дев’ятнадцятого століття, а туман, що клубочився навколо, створював враження, що дівчина опинилася десь на сторінках готичного роману.

— Нехай пані заспокоїть свого пса, — стогнав ксьондз, тимчасом як тварина глухо ричала, рвучи полу сутани. — Я не… Ах, най йому грець!

— Мій син мертвий, — говорила жінка, яку Ніна подумки назвала Чорною Дамою. — І його досі не поховали. Треба зробити йому гідний похорон. Християнський.

— Абсолютно… Не погоджуюся… Це якесь… — ксьондз відчайдушно засопів, намагаючись вишарпнути сутану із псячого писка. — …це безумство… Прошу відкликати тварину! — верескнув він раптом, таким вдивовижу тонким голосом, який абсолютно не відповідав поважності його духовного стану.

— Алексе, досить!

Пес неохоче відпустив здобич і трохи відступив, а Ніна лише зараз помітила, що у тварини трохи скошені очі. Мабуть, тому вона й вирішила, що Алекс вирішив кинутися на неї, а не на чоловіка, який стояв у неї за спиною.

— Ходімо додому, — скомандувала Чорна Дама, відтак звернулася ще до ксьондза: — А з вами, пане пробощ, ми побалакаємо завтра.

— Завтра я не маю… — ксьондз замовк, бо жінка вже відвернулася та пішла собі, із собакою, яка гордовито ступала поряд.

Вони пройшли біля Ніни, але не звернули на неї уваги. Потім обидва зникли в кам’яниці, куди п’ятнадцять хвилин тому увійшов Яцек.

Ніна чекала, мерзнучи в імлі й роздумуючи, що вона, власне, побачила. Жінка, безсумнівно, була вдягнена доволі дивно, але справляла враження того, хто добре знає, чого, власне, хоче.

А хотіла вона похорон сина. Християнський похорон. То чому ксьондз відмовляв їй у тому? Бо померлий був самовбивцею? А може, вбивцею? Але таких людей також ховали, хоча й без відповідних церемоній. То про що Чорній Дамі йшлося?

Вона вигадала кілька можливих відповідей, одна фантастичніша за другу. Коли роздумувала про п’яту поспіль (де були вампіри та відчинені поночі могили), хтось ляснув її по плечу. Дівчина аж підстрибнула.

— Гей! — гукнув її Яцек. — Замерзла?

— Ні. Ну, може, трохи. Ти щось з’ясував?

— Багато чого, — похвалився він. — Перше, цей мужик, він зветься Зенон Пєтшицький, знайшов автівку два тижні тому серед лісу.

— Отак просто — у лісі?

— Нібито. Натрапив на неї, коли пішов ставити сільця. Не сказав цього вголос, але я здогадався. Мужик тримає на стіні у квартирі рушницю, а в каструлі готувалося щось, що пахло, як рагу із зайця.

— Може, це був кролик? Я бачила тут у дворах клітки. Зрештою, яка різниця… Кажи, що там із автівкою.

— Ну, тож він знайшов її випадково й суто із цікавості зазирнув всередину. Авто в якійсь глушині — це ж доволі дивно, ні? Начебто спочатку він вирішив, що хтось там заснув або що якась молода пара приїхала сюди на амори. Це значить…

— Я знаю, що це значить.

— Авжеж, — Яцек трохи почервонів. — Двері виявилися відчиненими, а машина — порожньою. Не було там нічого, ну, знаєш, підозрілого, за винятком того спаленого сидіння: ніби хтось вийшов, укинув всередину щось легкозаймисте, а потім причинив дверцята та пішов собі. Гадаєш, хтось хотів спалити ту «Варшаву» і в такий спосіб її позбутися? Якщо так, то трохи прорахувався. Напевне, це був хтось, хто мало знається на фізиці й не знав, що як відрізати доступ повітря, то вогонь швидко згасне, — пояснив із мудрим виразом обличчя.

— І там не було нічого, що говорило про власника? Жодних документів чи чогось подібного?

— Начебто ні, тому Пєтшицький вирішив, що може ту «Варшаву» привласнити. Не міг нею виїхати, бо не мав ключів, тож приїхав зі шваґером трактором та доправив автівку на тросі. Потім поставили її на подвір’ї, вийняли, що змогли, та продали наліво. Так було легше, бо якби захотів продати всю машину, то одразу хтось запитав би про папери.

— І ти йому повірив, коли він сказав, що всередині не було документів?

— А я знаю? — Яцек стенув плечима. — Якщо хтось прагнув позбутися тієї «Варшави», то напевне не залишив би всередині права, чи не так? Нібито там був лише записник.

— Записник? — Ніна одразу зробилася уважною.

— Але без прізвища чи адреси. За змістом також незрозуміло, кому він належав. Так стверджує Пєтшицький.

— Авжеж, — пирхнула Ніна. — І де той записник тепер?

— Пєтшицький віддав його своїй доньці, бо там ще було чимало порожніх сторінок, на яких можна малювати.

— А ти не просив, аби тобі той записник показали?

— Боже, Ніно, я мав удавати любителя автомобілів, а не старих нотатників. Мужик наприкінці й так дивився на мене доволі підозріло.

— Що ж, — зітхнула дівчина. — Щось придумаємо.

Яцек кілька разів тупнув по тротуару.

— Як гадаєш, нам чекати на Тамару та Хуберта чи, краще, підемо собі? Я страшенно змерз і, сказати щиро, зголоднів.

Ніна також починала відчувати голод. Вона глянула на годинника, якого пані Ева позичила їй на час канікул. Була чверть на другу.

— Почекаємо ще трохи, а якщо вони не з’являться за пару хвилин, то підемо.

Вже п’ять днів вони гостювали у Вовчих Долах — за цей час навчилися битися, стріляти з пістолета, відчиняти двері шматком вигнутого дроту та маскуватися, граючи різні ролі (це останнє особливо сподобалося Хубертові). Вільний час вони мали лише ввечері, а це було надто пізно, щоб десь гуляти. Сьогодні вранці, по двох годинах інтенсивного тренування, опікунка вперше звільнила їх аж до обіду. Вони тоді вирішили, що Яцек та Ніна довідаються щось про «Варшаву», а Тамара та Хуберт тим часом оглянуть містечко, якого вони досі не мали нагоди побачити.

«От тільки в такій імлі це все одно не мало сенсу», — подумала Ніна.

— Напевне, вони зараз у якійсь кав’ярні, ласують тістечками, — буркнув Яцек, чиї думки, схоже, йшли тими самими стежинами. — Як вважаєш, візьмуть щось для нас? Я б з’їв безе з малиною…

— Зараз лютий, тож я б не розраховувала на малину.

— Ну, тоді щось інше, наприклад вершкове. Або пташине молоко. Або…

Поки Яцек фантазував, Ніна знову глянула на годинник. Хвилини тягнулися нескінченно довго, вологий, імлистий холод якимсь дивом проникав навіть крізь цупке пальто. Дівчина ворухнула захололими пальцями ніг. Жалкувала, що не вдягнула другі шкарпетки.

Вулицею проїхала повна меблями вантажівка, і Ніна провела її поглядом. Це була вже друга така машина за день, відзначила вона, але не стала над цим задумуватися.

— Ходімо, — сказала, коли вантажівка зникла вглибині вулиці. — Тамара та Хуберт, мабуть, самі повернуться.

У пансіонаті вони перевдяглися, потім Яцек спустився на кухню, щоб вициганити щось до обіду, а Ніна постукала до кімнати пані Еви.

— Увійдіть.

Опікунка сиділа біля трюмо, старанно фарбуючи нігті. Лак мав кривавий колір, так само як светр, який Ева Вишневська носила до чорної спідниці. Ніна не вперше вже здивувалася, яким чином ця елегантна жінка, що виглядала так, наче все життя провела у кав’ярнях, п’ючи вино та дискутуючи із симпатичними чоловіками, може до всього того ще й чудово битися. Дзюдо, нагадала собі дівчина. Цей стиль звався дзюдо та походив з Японії. Ніна відчувала, що, незважаючи на свої симпатії до екзотичних країн, вона його не полюбить. Дотепер відчувала м’язами кожну хвилину, проведену на тренуваннях, хоча пані Ева всіляко намагалася її щадити — може, через синці, а може, просто вирішила, що з Ніни й так нічого путнього не вийде.

— Тобі щось потрібно?

Жінка відклала лак на трюмо. Ніна помітила перший том «Саги про Форсайтів», що лежав поряд, й подумала, чи не змогла б вона ту книжку позичити на вечір, але потім кахикнула та розповіла історію «Варшави», знайденої на міському подвір’ї. Ева Вишневська слухала уважно. Не зводила брови, не кривилася і жодним своїм лицевим м’язом не дала зрозуміти, цікаво їй все це слухати чи навпаки, дуже нудно. І заговорила, лише коли Ніна закінчила свою історію.

— Не думаю, щоб це була та сама автівка, що належала Константу Ригєлю, — сказала. — Але, вочевидь, я зателеграфую поручнику Лису та попрошу перевірити її реєстраційний номер. Звісно, це може затягнутися, тож не сподівайся на відповідь швидше, аніж за кілька днів.

— І ви повідомите міліції?

— Авжеж. Якщо водій кинув ту машину, а потім десь собі пішов, то треба його пошукати.

— Гм-м… Дякую.

Ніна опанувала здивування. Вона рішуче не була призвичаєна до дорослих, які б сприймали її настільки поважно; більшість у такій ситуації вважали б дівчину за дитину, яка щось там собі вигадала, бо їй стало нудно.

— Ти ж розумієш, що коли хтось облишив машину, а потім пішов собі в гори, то, скоріше за все, він уже мертвий?

— Т… так.

Раніше вона про це не подумала, але пані Ева, вочевидь, мала рацію: за таких температур ніхто б не витримав у лісі й понад два дні, а тим більше два тижні.

Тамара та Хуберт увірвалися до їдальні посеред обіду, червоні від морозу, із блискучими очима. Пані Ева послала їм від свого столика суворий погляд, а господиня одразу побігла за двома додатковими тарілками, у яких парував картопляний суп.

— Страшно довго вас не було, — сказав Яцек із ротом, набитим налисником. — Ви оце весь час блукали в цій імлі?

— Ні, — Тамара зняла пальто, сиплючи навколо снігом, та присунула собі стілець.

— Ми сиділи в кав’ярні, — додав Хуберт, також знімаючи з себе верхній одяг. Звільнене з-під капелюха темне волосся розсипалося по блідому чолі, й у цю мить хлопець більше, ніж зазвичай, нагадував похмурого поета. — Зветься «Веселкове» й винятково мальовниче.

— І в них там чудові безе, — Тамара вишкірила зуби, а Яцек кинув на неї погляд, сповнений страждання.

Коли спізнілі швидко прикінчили суп, Ніна розповіла всі новини, що Яцек узнав про «Варшаву», а потім передала свою розмову з пані Евою.

— Мені здається, ми повинні поговорити з донькою Пєтшицького, — закінчила вона, ганяючи тарілкою останній шматок налисника. — І переконати її, щоб вона показала нам той нотатник. Там може бути щось, що наведе нас на слід водія.

— Ти хочеш знову піти до Пєтшицького? — Яцек мав скептичний вираз обличчя. — І що ти йому скажеш? Вчора нас зацікавив металобрухт на вашому подвір’ї, а тепер хочемо порозмовляти з вашою донькою? Та він нас викине геть, перш ніж ми встигнемо два слова промовити.

— Тому ми спробуємо здибати її десь назовні. Зараз канікули, отож раніше чи пізніше, мала вийде погратися в снігу. А якщо ні, то піде нагодувати кролів або за вугіллям до підвалу. Ми можемо піти туди під вечір, як тільки пані Ева дасть нам вільний час. Тамара могла б порозмовляти з нею — у неї виходить спілкуватися з дітьми.

Ніна глянула на старшу дівчину, але та чомусь скорчила заклопотану міну.

— Агов, Ніно, не ображайся, але на вечір у нас інші плани, — сказала вона, відсунувши порожню тарілку від супу. — Чи то в мене та Хуберта, але ви також можете долучитися.

— Інші плани? — Яцек нахмурився.

— Ми у тій кав’ярні зустріли пару місцевих хлопців, — пояснила Тамара, беручи від пані Коцюби тарілку з налисниками.

— І одну дівчину, — додав Хуберт таким замріяним голосом, що перед очима в Ніни одразу встала крихка блондинка із хвилястим волоссям, трохи старша за Хуберта. Його улюблений тип.

— І одна дівчина, так, — Тамара увіткнула виделку в налисник. — Ми трохи порозмовляли, і вони врешті-решт запросили нас до себе. Тобто до Янека та Сташека, це брати, одному шістнадцять років, другому — сімнадцять. У них вдома грамофон та диски з американською музикою. Можете долучитися до нас, бо ми вже сказали їм, що нас тут четверо і що проводимо канікули під наглядом тітки.

— Але… — Ніна замовкла.

— Адже пані Ева сказала, що піде до міліції, — відізвався Хуберт. — А це значить, що ми вже не повинні цим займатися. Це завдання для міліції, а не для нас.

— Слухай його, бо мовить мудрі речі, — Тамара відкусила шматок налисника, ковтнула з виразним задоволенням, а тоді глянула на Ніну та Яцека. — То що, припинимо вже бавитися в слідчих та сходимо на справжню вечірку?

Ніна була наче роздерта навпіл: з одного боку, вона хотіла послухати американську музику; з іншого — від самої думки про зустріч із старшими хлопцями (а одному було сімнадцять років, він був майже дорослий!) у неї у шлунку щось стискалося.

Крім того, подумала вона, слідство — це не гра, а дещо дуже серйозне.

— Я йду розмовляти з донькою Пєтшицького, — сказала, розуміючи, що в голосі її чути дурнувату дитячу затятість. — А ви робіть, як самі знаєте.

— Вольному воля, — Тамара стенула плечима. — Яцеку?

— Можеш іти з ними, — сказала Ніна поспішно, бо в хлопця було таке обличчя, немов він от-от розплачеться. — Я не ображуся на тебе.

— Піду з тобою, — вирішив той героїчно.

Дівчині здалося, що він зробив це лише через схильність до неї, а не тому, що насправді мав бажання продовжувати слідство. На мить вона відчула себе дуже самотньою.

Ева Вишневська зникла по обіді на півгодини, а коли повернулася, то заявила, що сьогодні урок стрільби скасовано.

— Тому що міліція обшукує ліс, — одразу здогадалася Ніна. — Шукають того водія «Варшави»?

Жінка кивнула.

— Авжеж, а ми не хочемо, аби про наше навчання знали.

— Отже, тепер у нас більше вільного часу? — зрадів Яцек.

— Аж ніяк. Ми підемо у підвал та ще трохи потренуємося.

Ніна подумки застогнала. Схоже, що день обіцяв бути доволі паскудним.

За півтори години їй знову довелося рюмсати на маті від болю та приниження. Тож вона вирішила, що сьогодні не просто паскудний день, ні, це був король усіх паскудних днів, а може, навіть їхній імператор.

Вона сіла поряд із Хубертом, що похмуро втупився у стіну. На маті зараз тренувалися Яцек та Тамара: він підбив їй ноги та перекинув, вона у відповідь схопила його за коліна, кинула на підлогу та почала душити. Обидва сміялися, неначе перекидання, копання та придушення були найкращою розвагою на світі.

Хуберт та Ніна мовчали. Нарешті дівчина наважилася озватися першою.

— Слухай, — сказала тихо, так, щоб не почула пані Ева. — Тобі справді подобається ця боротьба?

Хлопець знизав плечима. Ніна, якій дзюдо геть не подобалося, вже навчилася обмежувати свою активність до абсолютного мінімуму: виходила на мати, лише коли її викликали, й відходила під стіну, ледве тренерка це дозволяла. Хуберт, навпаки, виходив добровільно, коли пані Ева демонструвала якийсь новий прийом, а, отримавши своє, терпляче зводився на ноги і з похмурою, затятою міною просив повторити. А потім ще раз. Було в цьому щось… дивно мазохістське.

— Так собі, — признався він, не дивлячись на Ніну.

— То чому ти на це погоджуєшся?

— А чому погоджуєшся ти?

Вона зітхнула.

— Бо я вже відмовилася від стрільби. Якщо тепер не стану ще й битися, пані Ева напевне відправить мене назад до школи. Але якби ми підійшли до неї обидва та попросили, щоб вона змінила нам це дзюдо на щось інше, то, може, вона б погодилася на це.

— Для мене дзюдо нормальне, — Хуберт нарешті глянув на неї. — Справді. Я хочу бути актором, а їм треба вміти робити різні речі. І вони мусять бути сильними, спортивними.

— Але ж у фільмах бійки несправжні.

— Не зовсім, бо ж каскадери не замінять актора цілком і повністю. Зрозуміло, що він не повинен битися як справжній майстер, але хоча б щось треба вміти, і що більше він уміє, то краще. Крім того, я можу виступати на сцені, а там вже тебе ніхто не замінить.

Ніна подумала про зниклого батька Хуберта, який був актором і якого вона колись обіцяла собі знайти. Обіцянки вона не дотрималася, бо не мала зеленого поняття, як до того взятися, й досі відчувала докори сумління.

Хотіла щось сказати, але пані Ева плесканням в долоні оголосила кінець занять. Хуберт підвівся, відтак подав руку Ніні, допоміг встати. Тамара та Яцек вже підходили до них, як завше, штурхаючи та пхаючи одне одного.

Настав час дозвілля.

— Холодно тут, — поскаржився Яцек. — Ще й смердить.

І справді — смерділо, але куточок за смітником був єдиним місцем, звідки вони могли непомітно спостерігати за дверима, що вели до кам’яниці Пєтшицьких. Ніна відіпхнула ногою картопляні очистки, обліплені холодною грязюкою.

Сміттєвий бак був присипаний снігом, і там усередині щось шурхотіло і колотилося в металеві стінки: мабуть, бездомний кіт чи дика звіринка, яка в пошуках їжі прибрела з лісу аж сюди. Про всяк випадок Ніна трохи підняла кришку, аби тварина могла вилізти, і з бака потягнув солодкий, гнилий сморід. Тепер смерділо вдвічі дужче, і дівчина скривилася, відвертаючи обличчя.

Думала про Тамару та Хуберта, які зараз слухали платівки, пили гарячий чай та жартували собі з новими приятелями. Що гірше, Яцек, похмурий та нашорошений, у пальті з натягнутим на голову капюшоном, напевне уявляв те саме, що й вона.

Уже звечоріло; з неба злетіли кілька самотніх сніжинок і миттєво розтали на вкритому багнюкою подвір’ї. Гойдалка у дворі поскрипувала, коливаючись під вітром, а зламане авто в сутінках походило на пошматований скелет якогось дивного створіння, що приповзло сюди навмисне, аби померти. Морозу не було — коли вони виходили з пансіонату, термометр показував два градуси вище нуля, — але пронизлива волога в повітрі була просто нестерпна, куди тим морозам.

Ніна тремтіла, обійнявши себе руками. З того часу як вони приїхали до Вовчих Долів, погода коливалася поміж спорадичними опадами снігу та багнюкою під ногами, імлою та мжичкою, тож дівчина мріяла про нормальну зиму із заметами на узбіччях доріг, сніговими бабами та лютим холодом, який склеює ніздрі при кожному вдиху.

Хай навіть прихід такої зими означатиме, що містечко на якийсь час буде відрізане від світу.

— Скажи мені ще раз, яка та донька ззовні, — Ніна відізвалася лише для того, аби перервати тишу, бо мовчанка зробилася важкою, наче камінь.

— Та я ж казав, — буркнув собі хлопець, притупуючи, аби зігрітися. — Шість чи сім років, світле волосся, трохи вилуплені очі. Бридуля, щиро кажучи. Звуть її Кароліною.

Ніна скептично глянула на небо, що ставало все темнішим. З кожною хвилиною шанси зустрітися з дівчинкою танули, бо які батьки випустять шестирічне маля в зимову мряку? З іншого боку, це ж була провінція, а не велике місто, тут всі одне одного знали й навряд чи особливо переймалися безпекою. Правду сказати, розмовляти з дівчинкою в сутінках не було гарною ідеєю: якщо мала перелякається, то потім не захоче «співпрацювати».

Ніна роздумувала про це все, зважала «за» та «проти», коли двері кам’яниці рипнули й на подвір’я вийшов хтось невисокий і тоненький. У руці малої було відро, яким вона намагалася розмахувати, щоб додати собі рішучості.

— Це вона, — просичав Яцек.

Ніна завагалася, бо раптом втратила всю сміливість. Вона не дуже любила дітей, а ті відповідали їй взаємністю. Втім, вона не могла відступити, особливо зараз, після того як Яцек погодився супроводжувати її і майже годину мужньо стояв біля смітника, вдихаючи паскудні запахи.

— Привіт, — сказала дівчина, виходячи з тіні та роблячи найпривітніше обличчя, яке тільки зуміла.

Мала підстрибнула та витріщила на неї круглі очі. Комплектом до них йшов горбатий ніс та капловухість, що дівчинка безуспішно намагалася приховати двома тонкими косичками. Кароліна й справді не була красунею, хоча й бридкою її не можна було назвати. На вигляд… доволі характерна, це, мабуть, влучне слово. Якби Ніна вміла малювати, то охоче б малювала саме такі обличчя.

— Привіт, — дівчинка сильніше замахала порожнім відром. До грудей вона притискала невелику ганчірну ляльку і дивилася дуже пильно. — Хочете найняти кімнату?

— Кімнату? — здивувався Яцек, який за мить долучився до Ніни.

— У нас є вільна кімната, й ми інколи її здаємо, — пояснила Кароліна. — Перш ніж пані Коцюба відкрила пансіонат, у нас постійно були якісь гості, бо в нас дешевше, ніж у палаці. І ми краще годуємо, — додала вона гордовито.

— Вірю, але нам не потрібна кімната, — відізвалася Ніна. — Ми хочемо побачити той нотатник, який ти отримала від тата. Той, для малювання, в якому частина листочків вже списана. Пам’ятаєш?

— Ми лише поглянемо — і одразу віддамо, — запевнив Яцек. — А у твого тата через це не буде ніяких проблем.

Мала не дуже зраділа почутому.

— Тут вже були пани з міліції та розпитували про авто. Казали, що тато погано вчинив, що привіз його з лісу.

Ніна подумки вилаялася: вона спочатку повинна була порозмовляти з Кароліною, а вже потім просити пані Еву про допомогу. Що ж, тепер було запізно.

— І що, вони забрали нотатник? — запитала вона, навіть не намагаючись втішити дівчинку.

Кароліна похитала головою.

— Ні. Тато не сказав про нотатник. Він мій. Я ховаю його під ліжком та малюю в ньому різні речі. У нього шкіряна обкладинка, і він дуже гарний.

— Чудово. А ми могли б його побачити? Це дуже важливо. Пан, який їхав машиною, міг бути нашим знайомим, і ми хочемо дізнатися з того нотатника, чи це насправді він.

Мала про щось гарячково міркувала.

— А якщо я покажу вам нотатника, ви візьмете мене із собою?

— Взяти із собою? — перепитав Яцек, здивовано перезирнувшись із Ніною. — Куди тебе взяти?

— Ну, туди, де ви мешкаєте, — Кароліна уперлася очима у власні черевики, нервово переступаючи з ноги на ногу. — Бо ви ж здалеку, так?

— Тобі тут погано? — запитала Ніна, але дівчинка знову похитала головою.

— Тато тебе б’є? — спробував Яцек.

Ще одне похитування, цього разу рішуче. Вона от-от розплачеться, подумала Ніна із страхом. Треба сказати їй щось втішне, може, навіть підійти та притулити до себе. Натомість вона стояла як паралізована.

— Чи матуся?

Дівчина хлипнула носом.

— Всі мене люблять.

— Тоді в чому річ? — допитувався Яцек.

Але перш ніж мала встигла відповісти, в темряві щось гуркнуло: відкрилось вікно.

— І що там із вугіллям? — почувся голос згори, який, безсумнівно, належав Пєтшицькому. — Ти нарешті прийдеш чи нам чекати до ранку? Із ким ти там завелась?

— Я маю йти, — сказала Кароліна.

Раптом вона тицьнула в руки Ніні ганчіркову ляльку та побігла до підвальних дверей. Яцек негайно схопив Ніну за руку і потягнув на вулицю.

— Тікаємо, бігом.

Дівчина побігла слідом.

— Як уважаєш, він нас упізнав? — запитав Яцек, коли вони вже були на тротуарі.

— Навряд чи, бо темно вже, — вона глянула на ляльку і, не розуміючи, що з нею робити, заштовхнула до кишені пальта. — Дивна дівчинка. Що вона мала на увазі?

— Напевне, вона посварилася з рідними. Як я був малий, то мама не хотіла купляти мені ковзанів. Це мене так зачепило, що коли до нас приїхала тітка, попросив її забрати мене із собою. Мабуть, і тут щось таке, ні?

Вона непевно кивнула.

— Що тепер?

— І гадки не маю, — зізналася вона.

Увечері життя у Вовчих Долах, схоже, завмирало, бо вулиця, якою йшли Яцек та Ніна, була майже порожня. Кілька цілих ліхтарів та світло з вікон допомагали оминати великі брудні калюжі, але час від часу підлітки вляпувалися у менші, не такі примітні. Ніна відчувала, що черевики її вже геть мокрі, а ще ж в обличчя штрикав крижаний дощ, змішаний із гострими кристаликами снігу.

— Ми можемо повернутися туди, хоча б для того, аби, наприклад, віддати ляльку. Але це лише завтра. Слухай… — вона кліпала очима, струшуючи холодні краплі, що осіли на віях. — А тобі не здається, що у Вовчих Долах відбувається щось… щось дивне?

— Бо хтось знайшов у лісі кинуту машину?

— Не лише. Кароліна поводиться дивно, а сьогодні вранці я бачила жінку в чорній старомодній сукні. Вона вимагала, аби ксьондз поховав її сина, а той називав її вар’яткою. А ще всі ці люди, які виїздять із містечка, і та корова, про яку ти розповідав…

Яцек захихотів:

— Я впевнений, що такого набагато більше. Тобто таких інцидентів. До речі, корова вже знайшлася, десь за пів кілометра від дому. Ніби ніхто її не крав, а вона сама втекла. Із замкненого на засув сараю. І це, мабуть, найдивніше, так? А сьогодні вранці зникла кімната.

— Себто, кімната? — Ніна так здивувалася, що спинилася просто посеред калюжі і не поспішала виходити. Ліхтарі залишилися далеко поза їхніми спинами, тротуар закінчився вже скількись кроків як, і густу мокру темряву тепер розпорошувало лише світло Яцекового ліхтарика. — Яким дивом може зникнути кімната?

— І гадки не маю, але так стверджує пані Анеля Якосьтам, не пам’ятаю прізвища. Двадцять років тому дід зробив їй на горищі додаткову кімнату, і от тепер кімнати немає, саме горище. А розповіла мені про це пані Коцюба. Їй відомо чимало речей, бо вся її родина довгі роки мешкає у Вовчих Долах і пані Коцюба знає тут кожного. І мене любить, еге ж. Я вчуся в неї готувати. Ви всі вважаєте, що я ходжу на кухню лише попоїсти, але…

— Почекай, — Ніна спробувала уникнути розмов про їжу та куховарство. — Якщо зникла всенька кімната, то це значить, що справа дійсно серйозна! Корову, хай як там було, міг хтось випустити якимсь хитрим способом, приміром, щоб досадити господарю, але кімнати отак просто не зникають!

— Ну, аж ніяк, — як на таку заяву Яцек здавався дивно байдужим. — Анеля — самітниця, мало хто в неї буває, а коли приходить, то лише на кухні й сидить. А дід помер уже кілька років тому, і хто тепер підтвердить — була та кімната чи ні? Пані Коцюба вважає, що жінка просто щось поплутала в тій своїй вічній самотності. Але якщо в тебе є потреба в чомусь таємничому, то вранці, коли я пішов розпитувати про авто, знайшов на наших сходах оце.

Він витягнув з кишені папірця та подав Ніні. Дівчина підсвітила знахідку ліхтариком: це була листівка, геть замацана, із виразними слідами чобіт.

— Двадцять шостого лютого, тут нерозбірливо, о якійсь годині… — почала вона вчитуватися в уривки тексту. — Якщо не хочете залишитися, то їдьте з міста… Осіб із запрошеннями ми очікуємо… Щось ще про одяг. Про що тут йдеться?

— І гадки не маю, але таких листівок там чимало.

— І всі так само нерозбірливі?

— Були й гірші, але я вибрав найкращу.

— Чому в такому разі…

Ніна замовкла, бо з протилежного боку наближався віз: було виразно чути, як стукотять копита та цмокає візник. Яцек зійшов з дороги на узбіччя, водночас запхнувши дівчину в кущі. Світло ліхтарика вихопило з темряви сріблясті краплі дощу, який падав тепер густо та скоса. А потім з темряви з’явилася кінська голова та кінські боки, над якими піднімалася пара. Тварина форкнула, чоловік, що правив возом, цмокнув ще раз. З міліцейського кашкета скрапувала вода. Далі на возі сиділи чотири чоловіка, всі у сірих плащах із піднятими комірами. А поміж ними…

Вони везуть труну, подумала Ніна, згадавши найдену в костелі картинку. Але це була не труна: просто загорнуте у брезент тіло.

Підлітки спостерігали, як віз, скриплячи та погойдуючись, проїздить повз них. Жоден не обізвався ані словом. Тільки коли цокання копит потонуло в шумі дощу, Ніна наважилася відкрити рота.

— Отже, його знайшли. Водія «Варшави» маю на увазі.

— Ага, — кивнув Яцек. — Швидко ж вони. Ходімо, треба поспішати, бо зараз саме вечеря. І я готовий закластися, що перш ніж ми скінчимо їсти, пані Коцюба вже все розповість. Вона…

— Знає тут кожного, — закінчила Ніна. — Я чула.

Хлопець помилився лише на пару хвилин. За вечерею пані Коцюба ще не мала жодних новин, але хвилькою пізніше, коли Ніна та Яцек допомагали збирати посуд зі столу, у вікно постукала невисока жіночка в хустці. Пані Коцюба зняла фартух та вийшла надвір. Жінки трохи поговорили, явно чимось збуджені.

Ніна із значенням глянула на Яцека.

— Я пішла до кімнати, — сказала вона. — А ти спробуй витягнути з неї якусь інформацію, коли повернеться.

— Чому я?

— Бо вона любить тебе, пам’ятаєш?

На другому поверсі вона зачинила за собою двері та впала на ліжко. Хвилини минали в тиші, що переривалася лише брязкотом посуду у кухонній мийці. Тамари та Хуберта не було: обидва вони мали повернутися лише о десятій, тож Ніна вийняла позичену в пані Еви книжку та спробувала читати. Втім, думки весь час поверталися до таємничих випадків у містечку.

Може, Яцек мав рацію і тут немає нічого надто вже дивного? Може, вона лише хоче, щоб щось таке було? Бо тоді вона могла б проводити слідство, відчувати себе важливою та потрібною.

Це була паскудна думка, але Ніна не могла її позбутися.

Змусила себе прочитати ще один розділ, і саме коли долі родини Форсайтів врешті-решт її захопили, до кімнати без стуку увійшов Яцек.

— І що? — Ніна всілася на ліжку, миттєво забувши про красуню Ірен та її сімейні проблеми.

— Я про все довідався, — гордо заявив він. — Того чоловіка знайшли неподалік від автівки, метрів за двадцять. Там є глибоченький яр, унизу якого плине струмок. Схоже, він впав туди зі скелі та розбився насмерть.

— І?

— І нічого, я лише про це й дізнався.

Дівчина пирхнула.

— І це все? Які саме в нього були поранення? Можливо, хтось його вбив раніше, а потім просто скинув з тієї скелі? Це було вбивство чи суїцид? І, врешті, хто цей чоловік?

— Гадки не маю, — Яцек здавався ображеним. — Якщо хочеш знати такі подробиці, то зійди вниз і сама запитай.

— А щоб ти знав — і запитаю.

Вона взула капці та вже за півхвилини була на кухні, де пані Коцюба саме чистила почорнілий казанок. Коли Ніна встала у дверях, жінка закрутила воду та витерла руки.

— Тобі щось треба? — запитала. — Ще залишився шматок пирога, тому, якщо є бажання…

— Не хочу пирога, — завагалася дівчина.

Тепер вона повинна була б якось заговорити, здобути прихильність господині, наприклад, похвалити її кухню, і лише потім розпитувати про всі подробиці. Не могла ж отак, просто з мосту, цікавитися, які травми були у загиблого.

— Так? — пані Коцюба дивилася на неї лагідно та із заохоченням.

Ніна набрала у груди повітря.

— На обід у вас були пречудові налисники, — заявила. — Просто смачнючі. А крім того, я хотіла оце з’ясувати про чоловіка, якого міліція знайшла в лісі. Вас відомо, які в нього були рани?

— Не розумію, — заблимала жінка, трохи занепокоєна. — Ти кажеш про того чоловіка, із яким стався нещасний випадок?

— Про нього, — енергійно кивнула Ніна. — Ви впевнені, що це був нещасний випадок? Не було жодних слідів, які б вказували на участь третіх осіб?

Господиня витріщалася на неї, наче в дівчини виросли роги.

— Ну, я маю на увазі, — Ніна перла далі, хоча мала вже передчуття, що щось рішуче пішло не так, як треба, — чи не було слідів, які б вказували на те, що хтось міг його вбити, а потім скинути зі скелі. Або просто зіштовхнути. А може це було самогубство? Якщо, наприклад, у нього під нігтями…

— Це через кляті детективи, — сказала пані Коцюба стурбовано, відкладаючи казанок. — Діти читають такі брутальні романи, а потім…

— Я не читаю жодних брутальних романів! Ну, інколи читаю, але це справи не стосується. Мій інтерес є… є чисто професійним!

— Думаю, тобі варто почитати щось гарне, наприклад, якусь книжку Макушиньського[11], це чудовий письменник для молоді.

— Макушиньського я читала у десять років, і «Сатана із сьомого класу» мені навіть подобався. А решта — якась сентиментальна дурня, написана стилем, що мене геть дратує.

Ніна замокла. Пані Коцюба дивилася на неї зі стиснутими устами.

Дівчина зітхнула.

— Перепрошую, — сказала. — Я не хотіла образити вашого улюбленого з дитинства автора. Ну, я й надалі вважаю, що… Та нехай йому. Я насправді перепрошую. І насправді хотіла б…

— Мені здається, тобі вже час.

— Але…

Пані Коцюба демонстративно відвернулася, і Ніна з відчуттям поразки попленталася нагору.

На другому поверсі Яцек відчинив двері та визирнув із хлоп’ячої кімнати.

— І як, узнала щось ще?

— Ні, — буркнула Ніна, не знаючи, злиться на Яцека чи, може, на себе саму.

В очах хлопця блиснуло щось на кшталт сатисфакції. Але, може, це їй лише примарилося.

«Що з мене за детектив, якщо я навіть не здатна розмовляти з людьми? — думала Ніна, завзято чистячи зуби. Спершу Кароліна, тепер пані Коцюба. Я абсолютно ні на що не спроможна. А якщо поручник Лис…» Якщо Лис врятував Ніні життя через її розумність, пожертвувавши при цьому кимось іншим, а вона тепер виявилася настільки абсолютно непридатною, то хтось даремно помер за неї.

Вона не хотіла про це думати, але як же було не думати?

Інколи намагалася уявити собі цього анонімного когось, хто (можливо) був вбитий замість неї в Інституті Тотенвальд.

Це був хлопець чи дівчина?

Чи Ніна полюбила б його? Або її?

Чи мали вони спільні інтереси?

«Та досить, — суворо наказала сама собі. У Тотенвальді ніхто замість тебе не помер».

Вона відкрутила воду і забралася у ванну. Гаряча купіль трохи поліпшила її настрій. Але гнітила думка, що сьогодні вона нічого не досягла, хоча мала досягти дуже багато.

«Цікаво, — подумала вона, витираючись шорстким рушником, — чи у Шерлока Голмса бували такі чорні дні, перш ніж він став славетним детективом?»

Коли вона надягала через голову нічну сорочку, то почула в коридорі піднесені голоси Тамари та Хуберта, вони чогось дуже веселилися. Ніна усвідомила раптом, що чує сміх старшого хлопця чи не вперше за час їхнього знайомства. Сміявся він дуже приємно: тихо, наче трохи несміливо і з легкою нотою меланхолії.

Вона схопила капці та босоніж побігла до кімнати, де Тамара саме знімала черевики.

— Ви повернулися, — сказала не надто ласкаво. — Як воно було?

— Файно, — Тамара сіла на ліжку, яке тихенько скрипнуло під її вагою. — Спочатку ми танцювали під музику, а потім просто розмовляли. Вони розпитували, що ми тут робимо, — захихотіла вона, ворушачи пальцями ніг у шкарпетках.

— І що ви їм сказали? — насторожилася Ніна.

Якщо Тамара або Хуберт проговорилися про янголів, Інститут та всю їхню групу…

— Спокійно, — старша дівчина позіхнула. — Хуберт їм такого понавигадував! Сказав, що ми проводимо канікули з тіткою, а вранці та вдень не можемо нікуди піти, бо маємо жахливі хвости у школі, тож тітка пильнує, щоби їх підтягували. Здорово закрутив. Я й не знала, що він ладен так брехати. Я мало сама в це не повірила, серйозно. А що у вас? Якісь нові цікаві зустрічі з потворами? Слідства та таємничі смерті?

— Міліція знайшла у лісі тіло водія «Варшави», — сухо відповіла Ніна, ображена легковажним тоном подруги. — Начебто він упав там зі скелі та вбився.

— Супер. Тобто, — схаменулася Тамара, — не супер, що він вбився, а те, що його знайшли. Принаймні цю проблему вирішено. Прокляття, я з ніг валюся. Але все одно було файно. Наступним разом мусиш піти з нами. Побачиш, тобі сподобається.

— Ясна річ.

Тамара пройшла до ванної із рушником на плечі, а Ніна залишилася сама.

Дивилася у вікно, слухаючи плюскіт води з ванної.

«Вона навіть не запитала про нотатник, — подумала Ніна спересердя. Хоча навіщо їй це треба? Адже все це пусте, дурнувата гра у слідство».

Сердита, вона підхопила кинуте на спинку стільця пальто, щоб повісити його на вішак.

З кишені випала лялька.

Ніна підняла її без особливого інтересу, потім наблизилася до вікна, щоб розглядіти краще, і… затамувала подих.

Надворі падав сніг. І не дрібна каша, як до цього часу, але великі, лапаті сніжинки, ніби таке собі янгольське пір’я. Їх ставало чимдалі більше, а тоді закружляв-задмухав вітер і чорноту за вікном змінила біла заметіль.

У Вовчі Доли прийшла справжня зима.