Таємниця тринадцятої години

ЕПІЛОГ

Через три тижні після свого чотирнадцятого дня народження Ніна прокинулася, як ще не було п’яти, і навшпиньки, щоб не розбудити своїх співмешканок, пішла до душової. Вмилася, вдяглася у речі, які приготувала попереднього вечора, а потім відчинила вікно. Вже пару місяців тому вона зрозуміла, що з душової для дівчат на першому поверсі можна вилізти назовні, треба лише зістрибнути на низький навіс над класом біології, а потім — на землю.

Досі це була теорія, а зараз випала нагода перевірити це на ділі.

Вона перекинула ногу через підвіконня та досить спритно приземлилася на навісі. Черепиця була мокрою від нічної грози і до поверхні прилипло листя клену, що його вітер зірвав із дерев неподалік. Сад огортала вранішня імла, повітря пахло холодом та свіжістю. Ніна зсунулася на край даху, спустила ноги та стрибнула на стежку. Під ногами затріскотів гравій. «Щораз вдається краще і краще», — подумала вона, обсмикуючи задерту спідницю.

Вона пробігла садом аж до високого клена, який ріс достатньо близько до стіни, аби по ньому залізти, а потім пройтися товстою гілкою на інший бік. Старші дівчата часто користалися цим способом, коли бігали на побачення з міськими хлопцями або із хлопцями з такої ж монастирської школи. Але черниці, мабуть, щось підозрювали, бо останнім часом балакали, що дерево треба зрубати.

За п’ять хвилин Ніна вже прямувала до вокзалу. До відходу потяга залишалася чверть години, тож часу їй вистачало. В касі вона попросила білет до Торуня, намагаючись при цьому зробити впевнену міну, наче в тому, що дівчина-підліток сама-одна вибирається рано-вранці в поїздку, не було нічого дивного. Все минулося дуже вдало, бо касирка ледве звернула на неї увагу, втім, можливо, що жінка була надто заспаною, аби замислюватися над віком Ніни.

Дівчина вийшла на перон. Там вже стояла старенька, з кошиків у неї стирчало якесь бадилля. Вона також підозріло оглянула дівчину, але та спокійно витримала її погляд.

Потяг приїхав вчасно, посвистуючи та викидаючи з труби хмари білого диму. Старенька з кошиками та Ніна всілися; дівчина про всяк випадок зайшла до порожнього купе, подалі від усіх. Попереду були кілька годин поїздки, і вона вже пошкодувала, що не взяла нічого поїсти та попити. Вчора вона навіть подумала, щоб забрати зі столу після вечері пару шматків хліба, але в неї не вистачило нахабства; крім того, якби її впіймали на тому, що вона виносить та ховає їжу, то вона не зуміла б це пояснити.

У Торуні вона купила в магазинчику біля станції булку та кефір. Сніданок (а може, й ранній обід) вона з’їла на лавці в парку, потім відвідала костел, що знаходився неподалік, і зрештою вирушила в подальшу подорож, розсудливо придбавши перед тим пару пляшок оранжаду.

До Седлиць вона дісталася по четвертій, голодна та спрагла, бо напою не вистачило надовго. Розпитавши перехожих, вона дійшла до Карпатської вулиці, потім відшукала потрібний номер та під’їзд. Але вже перед подряпаними дверима ладна була відступити, її охопив крижаний переляк. «Який у тому сенс?» — подумала вона. Навіщо вона взагалі сюди приїхала?

«Але якщо зараз просто повернутися до Богуславця, — думала вона, — вся ця мандрівка зовсім безглузда». Тож вона таки штовхнула двері й на нетвердих ногах, поволі, наче йшла на власний похорон, піднялася на третій поверх.

Вона натиснула дзвоник, одночасно вдихаючи запах старого дерева. Над сходами кружляли підсвічені сонцем пилинки, в одному приміщенні грало радіо, а в іншому шуміла вода та дзвенів посуд у мийці. Тільки із середньої квартири, перед дверима якої дівчина стояла, не чулося ані звуку. Ніна вирішила, що дома нікого немає, і вже навіть зраділа, коли за дверима почулося легеньке шурхотіння. Хтось йшов, а скоріше, обережно крався. Хтось глянув у двірне вічко, а потім тихий голос запитав:

— Хто там?

— Ніна Па… Марчак. Ви мене не знаєте. Я прийшла порозмовляти про вашого сина. Про Лешека, — додала вона швидко, бо зрозуміла, що в жінки може бути кілька синів.

— Лешек мертвий.

— Знаю.

Ніна підготувала цілу промову, але раптом їй не вистачило слів. Тож вона просто стояла перед дверима у вихорі куряви, вдихаючи сухий запах дерева. Їй не відкриють, подумала Ніна, але за мить дзвякнув ланцюжок і двері трохи прочинилися.

— Заходь.

Коли за півгодини вона виходила з кам’яниці на вулиці Карпатській, уже не боялася, зате губи її тремтіли від стримуваного ридання. Але розплакалася вона лише за рогом. Витираючи сльози рукавом, йшла в бік вокзалу. Люди, яких вона минала, дивилися на неї з подивом, але їй було байдуже. Також вона не звернула уваги й на автівку, яка під’їхала ззаду, сповільнилася, а потім зовсім загальмувала.

— Сідай, — сказав знайомий голос.

Ніна пришвидшила крок, але автівка не відставала.

— Ніно, прошу тебе!

Вона топала, вперто вдивляючись перед собою, аби лише не дивитися на машину, яка їхала поруч. Діставшись вокзалу, вийшла на перон та всілася на лавці. За мить біля неї присів поручник Лис.

— Дати тобі носову хустинку? — запитав він.

— Ні. І я зовсім не плачу.

— Це добре, — чоловік, вочевидь, прийняв брехню, не кліпнувши оком. — А ти маєш гроші на зворотній шлях?

— Аякже.

— Але я готовий закластися, що на обід уже не вистачить, так? Може, нам треба збільшити тобі кишенькові витрати.

Вона не відповіла. Вона взагалі не мала наміру говорити. Але час минав, а Лис все ще сидів поруч.

— Потяг буде лише за дві години, — сказав він. — Якщо я правильно розрахував, ти плануєш їхати через Торунь, а значить, до Богуславця дістанешся вранці біля шостої. Якщо в тебе й справді є гроші.

Ніна мовчала.

— Тому я пропоную таку умову: ми щось попоїмо і порозмовляємо, а потім я відвезу тебе до школи. Якщо поквапитися, встигнемо до смерку, а сестрі Анзельмі вигадаємо якусь казочку. Що ти на це скажеш?

Вона тільки здвигнула плечима — і без того було ясно, що її карта бита. Була голодна, хотіла пити, а крім того, не мала впевненості, чи їй вистачить грошей на зворотній квиток. Ще вчора вона вважала, що вистачить, а сьогодні… Сьогодні вона вже сумнівалася.

Лис дав їй на роздуми щось так хвилин із п’ять, аби вона могла зберегти хоча б трохи гордощів. Потім встав.

— То що, я умовив тебе пообідати?

Витираючи останні сльози, вона рушила за ним до виходу.

— Як ви мене знайшли? — запитала Ніна, коли вони вже сиділи в ресторані і насолоджувалися славетним віденським шніцелем.

— Сестра Анзельма зателефонувала мені сьогодні вранці: мовляв, ти кудись зникла, і я здогадався, куди ти могла податися, тож приїхав. Тож все просто. А от що для мене загадка, яким дивом ти знайшла Лешека?

Ніна завагалася, але зрештою видобула з кишені спідниці м’ятого конверта. Лис відкрив його та розгорнув аркуш паперу, де виразним почерком було написано таке:

— Що це?

— Це відповідь на один із моїх листів. Я розіслала їх понад п’ятсот, до всіх великих парафій в країні.

— Від імені адвоката Пьотра Кубішевича?

Вона кивнула.

— Написала, що від імені мого клієнта з Америки шукаю хлопця віком від десяти до чотирнадцяти років, якого звуть Лех або Леслав, на прізвище Страхонь, який живе на території Польської Народної Республіки. Додала також, що за непідтвердженою інформацією, цей хлопець міг померти або загинути восени того року, через те прошу про контакт із найближчими родичами. Як зворотну адресу я дала поштову скриньку і витратила на марки всі кишенькові гроші. Папір з канцелярії мені допомогла отримати Лілька, нова дівчина в школі. Її дядечко працює адвокатом. Також вона позичила печатку, щоб поставити її на всі листи. І, до речі, я не сказала пані Страхонь нічого такого, чого та не повинна була знати. Не підставила б її таким ось чином. Я не дурна.

— Знаю, що не дурна. Я лише не розумію, чи мені дивуватися твоїй спритності, чи втішатися, що ти нарешті знайшла собі подругу.

Ніна подумала про Лільку, яка прийшла до школи в середині другого семестру. Це була висока незграбна дівчина із сентиментальними поглядами на світ: любила сидіти в кіно та зітхати за гарними акторами, а надто за Кларком Ґейблом, за якого зібралася заміж. Ніна з певним відчуттям вини (бо Лілька була нешкідливою та милою) вважала її доволі нерозумною, а вона у свою чергу бачила в Ніні дивачку, що надто пне вгору носа. Проте дівчата трималися разом, бо обидві однаково уникали шкільного товариства: одна як атеїстка, друга як єврейка.

— Так, у мене є подруга. А сестра Іммакулата вже не вчителька біології, бо її перевели до праці на кухні. Я подумала собі…

— Що? — Лис відсунув порожню тарілку.

— Що раптом Марчін розповів про неї та про мене вам, а ви вже…

Вона замовкла, бо подумала, чи розумно з її боку таке говорити. Чого б то Марчін мав розмовляти з Лисом саме про Ніну? І яким дивом комуністи могли зробити так, аби понизити черницю з вчительки до посудомийки? І все ж факт залишався фактом: сестра Іммакулата вже не навчала біології, а Ніні можна було більше не боятися. І якщо це влаштував Лис, слід було йому подякувати.

— Ти наситилася? — Лис кивнув на тарілку Ніни, де ще залишалося пів шніцеля.

Вона машинально кивнула, відчуваючи сльози на очах. А чого вона, власне, там чекала? Що мати померлого кинеться їй в обійми, притулить до серця та все пробачить? Авжеж, вона мала визнати, що десь таке ходило в її голові. Тим часом пані Страхонь спершу плакала, взагалі не слухаючи дівчину, а коли Ніна видавила з себе: «Померти повинна була я, вибачте», — та раптом заспокоїлася й холодно підтвердила: «Звісно, це повинна була бути ти».

У тридцяти кілометрах за Седлицями небо захмарилося, а тоді по даху автівки затарабанив дощ. Лис збавив швидкість, Ніна стежила, як щіточки ритмічно рухаються по склу — ліворуч, потім праворуч… Це, схоже, була справжня буря, а не звичайна злива; поодинокі краплі швидко перетворилися на товсті, наче мотузки, потоки води, а потім — і на справжній водоспад. Лис скидав газ, аж поки машина зовсім не зупинилася і завмерла на узбіччі.

— Перечекаємо, — сказав він і запалив цигарку.

Дівчина мовчала, дивлячись на потоки дощу, що стікали по склу. Поручник трохи відчинив вікно, аби випустити дим, і всередину вдерся холодний мокрий вітер.

— Смерть того хлопця не на твоєму сумлінні, — відізвався він за мить.

— Знаю, це була ваша вина.

— Я гадав, що ти давно забула про це.

— А я пам’ятаю аж надто добре. І якщо ви думаєте…

— Що саме?

— Яцекові ви дозволили себе побити. Ви зробили це навмисно, щоб дати йому шанс хоча б трохи відігратися. Щоб він не міг вас так сильно ненавидіти. Але зі мною такий номер не пройде. В тому сенсі, що…

Ніна трохи заплуталася, тож швидко спробувала зібратися з думками. Вона не мала особливих причин ненавидіти Лиса і певним чином навіть завдячувала йому, хоча ця вдячність одночасно викликала в ній докори сумління. Іноді вона дуже злилась: чому, рятуючи її життя, він повинен був одночасно приректи когось іншого, так що зрештою вона постійно відчувала себе винною?

— Якщо вам здається, що… що я скористаюся своєю силою, щоб вас скривдити, а потім пошкодую про це, то ви дуже помиляєтеся. І дружби між нами не може бути, це точно.

— Я й гадки не маю, про що ти говориш.

— Та все одно, — дівчина вперто дивилася у вікно. — Я просто хочу, щоб ви про це знали.

Коли злива вщухла, вони рушили далі і про всяк випадок переключилися на абсолютно нейтральні теми, як-от англійська література (Лис любив Діккенса, який Ніні абсолютно не подобався) і художники раннього бароко (обоє вони погоджувалися в тому, що Караваджо — чудовий митець).

Поміж тим вона спробувала запитати про пані Еву й про те, що було з нею в 1905 році, але поручник відповів, що жінка, як схоче, сама розповість Ніні.

До Богуславця вони доїхали пізно, після десятої, але сестра Анзельма досі не спала. Вийшла на поріг та суворо дивилася на їхню автівку, а потім іще суворіше — на дівчину, яка показалася з дверей.

— Уперед, кроком руш, — підбадьорив Лис. — Я все вирішу. Побачимося за місяць.

— На початку канікул?

— Так. Приїду за тобою та Хубертом.

Коли вона підіймалася сходами, Лілька в нічній сорочці вихилилася за поручні.

— То як? — запитала вона пошепки. — Вдалася твоя таємна місія?

— Так, — відповіла Ніна, бо їй дещо таки вдалося.

Але вона думала не про поїздку до Седлиць. Вона думала про канікули. Візит Лиса означав зустріч із Тамарою, Яцеком та Хубертом (хоча цього останнього вона мала шанс зустріти раніше, бо час від часу бачилися в місті), а також — чимало нових пригод та небезпек.

І вона раптом відчула, що вже не може дочекатися.