Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, де Ніна знаходить таке, на що й не сподівалася

Спочатку вони говорили одночасно, перериваючи одне одного навзаєм.

За костелом — поворот на вулицю Леґніцьку, — пояснювала пані Ева. — Потім всю дорогу прямо аж до старого будинку, а там звертаймо на Лісову.

— Бачу костел! — заявив Яцек.

— Чудово, а тепер шукаймо великий сірий будинок.

Яцек, захоплений своєю роллю, прилип носом до шибки.

— У темряві вони всі сірі, — зауважила Тамара.

— Але більшість — малі, а цей має бути великим.

Вони вже минули, трохи по дотичній, центр міста і тепер піднімалися на західне узбіччя. Лише Ніна не спостерігала за дорогою, бо фантазувала про те, як заблукати серед гір. Її міг би порятувати якийсь симпатичний боєць із загону ГРДС[8], вочевидь, уже по тому, як дівчина продемонструє несамовиту відвагу, завзятість, а передусім — ясний розум. Він був би вражений її силою, а вона лежатиме на лікарняному ліжку, дуже гарна і дещо бліда, так що її збіліле обличчя зливатиметься із простирадлом…

— Бачу будинок! — Яцеків репет вирвав Ніну з її марень.

Машина повернула, ковзаючи по крижаній дорозі, а за п’ять хвилин пригальмувала перед двоповерховим будинком. Усі вийшли. Пані Ева відчинила багажник та почала витягати валізки, Яцек із Хубертом їй допомагали, а дівчата задивилися на вивіску, яку було чудово видно у світлі вуличного ліхтаря.

— Пансіонат «Смерека», — прочитала Тамара. — Ну, треба визнати, що після монастирської обителі та старої фабрики наші стандарти суттєво підвищилися.

Двері відчинила старенька в смугастій спідниці та білій гаптованій блузці. Кахикнула, наче готувалася щось сказати.

— Вітаємо в «Смереці», — оголосила вона, а потім додала вже не так офіційно. — Кімнати у вас приготовлені нагорі. Сніданок о дев’ятій, обід о другій, вечеря о пів на восьму. Повертайтеся до десятої, бо двері зачиняю на ключ. Прошу.

На другому поверсі Ніна зайнялася розпаковуванням, а Тамара впала на ліжко та, дивлячись на стелю, повторювала: «От прокляття», що було напевне виразом найвищого задоволення.

Кімната й справді була те що треба: пахла свіжим деревом, спинки ліжок різьблені, на стінах — мальовничі вітражі. На першому — гірський краєвид, а на другому — натюрморт із осінніми фруктами. У кутку стояла розігріта до червоного піч, поряд — журнальний столик, два стільці та невеличка шафа. Ніяких витребеньок, але все разом видавалося доволі зручним та чарівним. Тамара мала рацію: після монастиря та Інституту Тотенвальд це рішуче була зміна на краще.

Ніна вклала до шафи останнє плаття й вийшла в коридор. Хлопці в кімнаті навпроти також розпакували свої речі, і тільки кімната, яка належала пані Еві, була досі зачиненою. Дівчина почула голос опікунки десь знизу, тож перехилилася через поручні, щоб послухати.

— Як це зрозуміти, тут ще хтось є? Ми умовилися, що весь пансіонат буде лише для нас, — Ева Вішневська говорила різким тоном, а власниця пансіонату нервово виправдовувалася.

— Пан Клімша — тихий чоловік, він нікому не заважає, тільки споглядає собі на пташок. Ще і мешкає на першому поверсі, тобто подалі од вас. Дорогоцінна пані, зрозумійте, святої пам’яті мій чоловік залишив трохи грошей, тож я відремонтувала «Смереку», а тепер звідки маю брати гроші?

— Ми щедро заплатили саме для того, щоб зарезервувати весь пансіонат.

— І ви залишаєтеся до двадцять шостого, ми ж так умовлялися?

— Авжеж.

— Виїжджаєте до тринадцятої?

— Так, я ж обіцяла вам, — Ева Вишневська не приховувала свого роздратування. — До речі, коли ми сюди їхали, то мало не зіткнулися із чоловіком. На перевалі є дуже небезпечне місце, де стежка виходить на дорогу одразу за поворотом. Хтось повинен щось із тим зробити. Той чоловік був п’яний, але підозрюю, що там легко може статися нещасний випадок, навіть якщо хтось буде тверезий. Досить однієї миті неуваги.

— І справді, там сталася вже не одна пригода…

Ніна тихенько відступила. За десять хвилин до кімнати увійшла Ева Вишневська і загнала дівчат до ванної кімнати.

— Хлопці вже в ліжках, — сказала вона підступно.

Ніна не дуже в таке вірила, бо коли тільки-но йшла коридором, то чула звуки гри в пікет, але сперечатися не стала.

Вони вмилися у невеличкій ванній та перевдяглися в нічні сорочки. Тамара вже запланувала: щойно пані Ева засне, вони із Ніною заглянуть до хлопців та влаштують вечірку на всю ніч. Проте, втомлені подорожжю, обидві поснули, ледве поклавши голови на подушки.

Наступного дня після сніданку вони вибігли надвір у незастебнутих пальтах, що поспіхом накинули на светри. Сніжне полотно іскрилося під сонцем, а гілля дерев, теж біле від снігу, нагадувало морозиво та інші такі холодні ласощі. Нижче у долині було видно червоні дахи та комини, з яких струменіли угору сірі смужки диму, вище вставали схили гір, порослих темним лісом. Повітря було прозоре, насичене запахом морозу та смерекових голок.

— Тут красиво, — Хуберт повторив те, що говорив у машині, а Ніна кивнула, намагаючись не думати, що станеться, коли сувора зима перетворить ці чарівні місця на пастку.

За їхніми спинами Яцек вцілив сніжкою в Тамару, тож вона погналася за хлопцем, перекинула його в кучугуру і під акомпанемент диких вересків вкинула йому за комір жменю снігу.

— Я бачив янгола, — сказав Хуберт. — Вчора, коли проминали костел, пам’ятаєш? Він стояв на вежі.

— Ти впевнений?

— На сто відсотків. Він мав на собі білі шати та виразно відрізнявся від темного неба. Це був янгол, запевняю.

— Чому ти нікому про це не сказав?

— Сказав Яцеку, але він не вважає, що це має якесь значення.

— Але це справді важливо, — Ніна завагалася. — Втім, янголи можуть бути де завгодно, і необов’язково там, де є магія. У Вроцлаві їх повно, а то зовсім не магічне місто.

— Знаю. Про що ти розмовляла вчора з Лисом? — Хуберт змінив тему так різко, що Ніна здригнулася.

— Про Константи Ригєля. Він начебто… зник. Значить, поїхав собі, і Лис говорив, що нічого такого, але…

Дівчина замовкла на півслові, бо кинута із силою сніжка саме влучила їй в плече. Вона розвернулася, набрала в руку снігу, зліпила рівнесеньку кульку та кинула в Яцека, що широко всміхався. Скоро перед пансіонатом розгорнулася справжня битва, і навіть Хуберт долучився до розваги. Їх отверезів лише голос Еви Вишневської, що кричала до них з вікна. Вони зупинилися, важко дихаючи, із снігом, що сипався з волосся. Жінка несхвально подивилася на веселу компанію.

— Вдягніться у щось зручне, — сказала вона нарешті. — Я чекатиму на вас у підвалі.

— Ви впевнені, що вона сказала «в підвалі»? — запитав Яцек, сходячи кам’яними сходами у напівморок, де ледь світилася слабка лампочка.

Тамара лише стенула плечима, а Ніна та Хуберт із сумнівом роззирнулися. Підвал виявився на диво чистим і порожнім: ані сліду пилу чи павутиння, так само не помітно нічого цікавого.

Нічого, окрім капітальних дверей наприкінці темного коридору.

Ніна постукала, а коли почула тихе «увійдіть», то натиснула клямку. Вся четвірка опинилася в позбавленому вікон приміщенні, ніби в бункері. Лампочка під стелею була тут набагато яскравішою, і Ніна могла в її світлі побачити невеличку залу із низькою стелею. На підлозі лежали мати для тренування, а на них сиділа пані Ева, вбрана в гімнастичний костюм.

— Я наказала пані Коцюбі приготувати це приміщення, — сказала. — У такому місці ніхто нам не заважатиме.

— Що тут було раніше? — запитала Ніна, із цікавістю роззираючись.

— Винний підвал. До війни «Смерека» була не пансіонатом, а звичайною корчмою, і власник тримав тут пляшки. Утім, яка різниця. Хіба я не казала, щоб ви вдягли щось більш практичне? — критично поглянула вона на підлітків.

Тамара та Яцек мали на собі широкі комбінезони, Хуберт був у звичайних штанях, а Ніна — у спідниці та блузці з довгими рукавами.

— Хіба ви не привезли спортивних костюмів?

— Ніхто нам не говорив про таке.

Пані Ева зітхнула.

— Що ж, якось дамо раду. Хочу показати вам прийоми самозахисту. Хто перший?

— Я! — Яцек виступив уперед.

— Прошу.

За пів хвилини хлопець лежав на маті, збитий з ніг вправним больовим прийомом. Він звівся, скорчивши хоробру міну, поки жінка пояснювала, що він зробив неправильно.

— Ті маєш схопити мене за руку, отак, а потім потягнути та вивести з рівноваги. Спробуй.

Хлопець схопив пані Еву й вже за мить вона лежала на маті.

— Чудово, — похвалила вона його. — У тебе справжній талант.

— Він успадкував від померлого Обраного вправність, — сказала Тамара. — Тому йому так добре йде.

— А що отримала ти? — Ева Вишневська відгорнула з лоба світле волосся.

Навіть тепер, спітніла і з розчухраною зачіскою, вона здавалася голлівудською кінозіркою.

— Відвагу.

— То може вийдеш сюди під номером два, панно відважна?

— Авжеж, чому б ні? — дівчина скинула черевики та увійшла на мат.

Пані Ева повторила з нею ту саму послідовність рухів, спершу поволі, потім швидко. Тамара впала, пирхнула і звелася, готова повторити.

— Непогано, — згодом оцінила опікунка. — Не так добре, як Яцек, але нормально. Ти тільки маєш трохи потренуватися. Хто наступний?

Хуберт звівся з-під стіни, де він досі сидів із колінами, підтягненими до підборіддя. У білій елегантній сорочці він виглядав на матах абсолютно не на своєму місці. Ніна підозрювала, що він навряд отримає оцінку «чудово» чи навіть «непогано». Так і сталося, бо Хуберт явно не мав нахилу до рукопашного бою. Коли він вкотре з гуркотом опинився на маті, дівчина відвернулася, щоб не дивитися на приниження хлопця.

— Тобі доведеться дуже багато вправлятися, — прокоментувала пані Ева. — Тепер ти.

Ніна встала та зітхнула, готуючись до своєї порції приниження.

— Приміром, я нападаю на тебе спереду, — сказала Ева Вишневська. — Хапаю…

Ніна скрикнула, а здивована тренерка відпустила її передпліччя.

— Що трапилося?

— В мене з цього боку синці. Я впала з гімнастичної стінки на уроці.

— Чому не сказала раніше?

— Кажу зараз.

Пані Ева нахмурилася.

— Добре, сьогодні можеш перепочити. Потім я гляну на той твій синець. То що, повертаємося до тебе? — кивнула Яцеку.

Ніна звела руку, як ввічлива учениця в школі.

— Так?

— Мабуть, немає сенсу мені тут сидіти, якщо я вже й так нічого не роблю. Дозвольте піти до міста!

— Навіщо? — тренерка була явно незадоволена, дивилася з підозрою.

Дівчина довго думала, як відповісти. Насправді вона мріяла побачити тутешні костели, але хіба дорослі повірять? Навпаки, подумають: знущається…

— Піду по солодощі, — схитрувала вона. — Хочу купити багато кольорових цукерок.

Пані Ева кинула на неї ще один погляд спідлоба, але зрештою кивнула.

— Тільки повернися до обіду. Головне, не заблукай.

Найближчий костел Ніну розчарував, бо був відносно новим, побудованим, імовірно, ще до війни. Над вівтарем висіла традиційна картина вознесіння Богоматері, але ж, крім цієї картини, тут не було на що дивитися. Тож Ніна рушила в той бік, де мав знаходитися ринок. Вона сподівалася, що другий костел виявиться кращим, а як пощастить, то, може, знайде ще й третій. Містечко, щоправда, було невеличке, але три костели могло мати спокійно.

У міру того, як вона віддалялася від околиць та вулицею Леґницькою спускалася в долину, помічала, як навколо змінювалася архітектура: сучасні будинки все частіше поступалися місцем старим кам’яницям. Початок дев’ятнадцятого століття, вирішила Ніна, розглядаючи фронтон однієї з них. Не виключено, що і кінець вісімнадцятого. Ніде не помітно слідів війни, жодних руїн чи нових будинків, побудованих на залишках старих (це було легко впізнати, бо найчастіше такі будинки геть не пасували до решти).

В малому магазинчику вона купила двісті грамів карамелі, з’їла пару, а решту поклала в кишеню. Повинна контролювати, куди витрачає гроші. Кишенькові вона вже отримала від Лиса і не мала найменшого наміру просити в пані Еви про більше.

Другий костел стояв наприкінці вулиці Леґницької: з червоної цегли, з неоготичною вежею, що здіймалася в небо, зі спостережним майданчиком нагорі. Ніна задерла голову, зі слабкою надією побачити янгола, але сьогодні на вежі не було нікого.

Вона штовхнула важкі двері і заледве відчула специфічний запах кадила та старих холодних мурів, її — так було завжди — охопило радісне хвилювання. Всередині було порожньо, лише на одній з лавок сиділа згорблена постать. Ніна обійшла помешкання, розглядаючи вітражі, а потім затрималася під вівтарем. Вогник перед табернаклем[9] палав пурпуром, який завжди нагадував їй барву крові. Христос на іконі здіймався, напівоголений, у грозове небо, стискаючи в одній руці меч, а другу простягнувши угору, ніби старався торкнутися чорної хмари. Під його ногами клубився натовп грішників, яких, без сумніву, тільки-но топтала свята нога.

— І як вам цей вівтар?

Вона здригнулася, почувши голос за спиною. Озирнулася і вбачила старого чоловіка в капелюсі, насунутому низько на лоба. Обличчя в пана було того типу, що важко запам’ятати, а комірець плащу він підняв так високо, що підборіддя не було видно. До грудей притискав шкіряну течку.

— Януш Клімша, — представився старий. — Схоже, що ми сусіди: мешкаємо в тому ж самому пансіонаті. «Смерека», еге ж? Я бачив панянку за сніданком.

— Так, авжеж, — вона й собі згадала когось, хто сидів в кутку, ховаючись у темряві. — Ніна Марчак. А ви отой орнітолог?

— Так, це я. Тож ти любиш мистецтво, Ніно?

— Люблю, — визнала вона.

— А що переважно — готику чи бароко?

— Беззаперечно — готику. Бароко, як на мене, надто перевантажене усілякими оздобами.

— Мені також готика більше до душі, — посміхнувся Клімша. — Що ж, маю бігти, обов’язки кличуть. Раптом виникне бажання вивчити тутешні місця зблизька, то біля ринкової площі є доволі непоганий палац.

Ніна подякувала та провела чоловіка поглядом. Ще раз пройшлася вздовж бокового нефа, а потом сіла на лавку. Не брехала, коли сказала сестрі Анзельмі, що костели налаштовують її на романтичний лад. Приємно було так просто сидіти та уявляти собі різні цікаві речі.

За десять хвилин вона з легким зітханням встала — і тоді побачила під лавкою аркуш паперу. Нагнулася за ним. Це виявилася сторінка з блокноту із чорно-білим малюнком: вулиця, якою прямує запряжений конем віз. На возі — пласка видовжена скриня, схожа на труну. Дуже велика труна, вирішила Ніна, оцінюючи перспективу. Мабуть, сюди вмістяться навіть два тіла. Вона поклала папірець на лавку (про всяк випадок, якби його хтось шукав) й попрямувала до виходу.

На ратушній площі вона оглянула палац, а потім крутилася якийсь час вуличками центру. Взагалі-то це був насправді гарний день — до того моменту, як Ніна побачила ту автівку.

Автівка стояла у дворі, куди дівчина увійшла, щоб оглянути ззаду якийсь дуже красивий будинок. Була вона дуже брудна, не мала коліс та стояла на підкладених під неї цеглинах. На передньому склі — сітка тріщин, бокової шиби з боку водія взагалі немає. Дівчина зазирнула всередину і побачила велику діру, випалену на передньому пасажирському сидінні. Поблизу авта по брудному снігу ходили та квоктали кури, а за кілька метрів двійко хлопців, роздягнених, наче було літо, відчайдушно ганяли м’яч.

Ніна стояла та дивилася на знищену автівку. Не була фанаткою моторизації, але «Варшаву» добре могла розпізнати. Рукою в рукавичці дівчина стерла шар бруду на капоті — і з-під чорного шару, ніби весняна трава, вигулькнув яскраво-зелений колір.

— Гей, ти там! Нумо, зачекай… — з вікна на першому поверсі розлягся чоловічий голос, тоді хлопнули двері й за мить на подвір’я виринув чоловік із розчухраним волоссям, у піжамних штанях, калошах та латаній куртці. Дивився на Ніну підозріло, кліпаючи почервонілими очима. Дівчина про всяк випадок позадкувала.

— Хочеш щось вкрасти?

— Ні, дякую, — відповіла вона ввічливо. — Але ви можете не стримувати себе. Хоча, як на мене, тут уже мало того, що можна вкрасти.

Чоловік розгублено кліпнув, ніби слова ледве досягли його свідомості, і тільки за мить почервонів від злості.

— В такому разі навіщо ти прийшла?

— Цікавлюся машинами, — ризикнула вона.

Він підійшов ближче, і дівчина зауважила, що з-під куртки в нього визирає краєчок піжами. Відсипався з нічної зміни — чи з похмілля? Зрештою, ніякої різниці.

— Ти цікавишся? — пирхнув він. — За моїх часів дівчатка гралися в ляльки.

— А мені до вподоби авта.

— Справді? Тоді скажи мені, що ти знаєш про «Варшави».

Ніна замислилася.

— Кермо у них спереду ліворуч, багажник позаду. Внизу має чотири колеса. Чи то — зазвичай, бо не зараз.

Чоловік так розчервонівся, що його щоки стали нагадувати два дрібні помідори.

— Котися звідси, негайно. Не роби мені нерви!

— Він так повівся зі мною тому, що я дівчина, — пожалілася вона за обідом.

Вони сиділи в їдальні, де стояло десять столиків, прикрашених клітчастими скатерками. Три з них були зайняті: під стіною, як завжди, у напівмороці, сидів пан Януш, під вікном пані Ева закінчувала другу страву, а четвірка підлітків розташувалася на другому кінці невеличкої зали, якнайдалі від дорослих.

— Наче я геть не розуміюся в автівках.

— Але ж так і є, ти геть не розумієшся в них, — Яцек пиляв биток так завзято, наче підозрював, що м’ясо от-от оживе та намагатиметься втекти до лісу. — «Знизу має чотири колеса», серйозно?

— Ну, але я ж могла знати, а той чоловік не повинен нічого думати наперед. Тамара, наприклад, знає про авта багацько.

— Достоту більше за тебе, це факт, — визнала старша дівчина. — Але це ж не надто важко — в нашому випадку.

— Я добре знаюся на автомобілях, — заявив Яцек. — Можу піти до того чувака та розпитати.

— Вважаєш, що він тебе послухає? — Тамара закинула в рота шматок картоплі. — Бо ти хлопець?

Вони почали сперечатися, а Хуберт нахилився до Ніни.

— Ти насправді вважаєш, що це машина того Ригєля? — він понизив голос, хоча пан Клімша вже скінчив їсти та вийшов, а пані Ева допивала компот, читаючи книжку.

— Не знаю, — Ніна розшмаровувала тарілкою жир, яким була щедро полита картопля. — У Вроцлаві я б не звернула на ту автівку уваги, бо там їх безліч, але тут люди переважно користуються звичайними возами. Автомобілів я бачила, може, зо дві, та й ті — страшенно старі, ще довоєнні. Звідки б тут мала взятися нова «Варшава»?

— То що, Ригєль чомусь повернувся та продав свою автівку місцевому?

— Можливо, — дівчина стенула плечима. — Хоча той чоловік не справив враження, ніби має грошей на авто. А ще на сидінні обсмалена діра, ніби хтось намагався ту «Варшаву» підпалити.

— Зсередини?

— Авжеж.

— Їй-право, я негайно туди піду та все розпитаю, — Яцек глянув на Ніну.

— Тільки не зараз, — Тамара проковтнула останній шматок картоплі. — Хіба забули, що у нас зараз…

— Тихо!

— Та чого ти, тут же немає сторонніх. Навпаки, саме ці двоє, — Тамара поблажливо глянула на хлопців, немов була значно старшою від них, — страшенно цим переймаються! У нас зараз урок стрільби.

По обіді пані Ева забрала їх до лісу. Спершу вони йшли натоптаною в снігу вузькою стежиною поміж смереками, і вітер струшував з гілок за коміри крихти білого пуху. Потім проминули замерзлий струмок із водоспадом, що перетворився на льодову статую — такий собі мініатюрний шедевр природного мистецтва. Замерзлі потоки води блищали-вилискували під промінням сонця, яке ледве продиралося крізь густі крони дерев. Потім усі зійшли зі стежки та рушили далі, вглиб лісу. Все далі й далі. У повітрі розносився гострий запах живиці, на снігу там і тут пролягли звірячі стежки: зайців, лисів та сарн, а одного разу, здається, навіть вовка. Навколо панувала тиша. Хіба що сніг рипів під ногами та іноді шелестіло гілля, по якому прошмигували руді білки.

А потім все змінилося. Розтанув запах живиці, зникли стежини тварин, білки й обсипана білим пухом зелень над головами. Тепер довкола не було жодного звуку, а білі й сірувато-бурі дерева тягнули в небо засохле гілля, наче пальці скелетів.

Вони увійшли до мертвого лісу.

Пані Ева зупинилася на невеликій галявинці, витягнула з кишені плаща аркуш паперу та приколола шпилькою до найближчого дерева. На висоті голови дорослої людини тепер висіла така собі мішень: намальоване пером червоне коло на білому тлі.

— Цього має вистачити, — оцінила вона, виймаючи пістолет з кобури. — Хто хоче спробувати перший? Може, ви вже колись мали таку нагоду — стріляти у ціль?

Підлітки як заворожені дивилися на блискучий ствол. Це було марення всього їхнього покоління: отримати в руки зброю та битися. Бо вони виросли в тіні війни, що недавно закінчилася, слухаючи оповідки старших братів, батьків чи дядьків. Заздрили їхньому військовому героїзму, навіть якщо їхні історії не були такими вже й героїчними, й жалкували, що народилися запізно, щоб ганяти гітлерівців. Головним чином, так було із хлопцями, хоча із дівчатами — судячи по поглядам Тамари — також так бувало.

Погляд пані Еви слизнув по групі підлітків та затримався на Ніні.

— Ти, — сказала вона. — Сьогодні вранці ти не перетрудилася, тож почнемо з тебе.

Дівчина ковтнула слину, лише тепер відчуваючи, наскільки сухо в неї в горлянці, і ледве зуміла відвести погляд від блискучої чорноти пістолетного ствола. Було в ньому щось від зміюки, наче вона дивилася на прихованого у траві гада.

— Ні, — сказала.

— Що?

— Я не маю наміру вчитися стріляти.

— Чому?

— Бо це значить, що ви… що ви готові дати нам зброю, так?

Ева Вишневська кивнула.

— Ми вважаємо, що таке не виключено. Вочевидь, ви отримали б її лише у виняткових випадках, і лише ті з вас, які насправді будуть здатні нею користуватися. Тому я й хочу вас потренувати.

— Гей, Ніно, не ламайся, дітлахи менші за нас билися у повстанні та якось давали собі раду, — сказав Яцек заохочувально. — Ти також даси раду. Не так воно вже й важко.

Вона трусонула головою.

— Не про те мені йдеться.

— А про що? — голос пані Еви видавав, що жінка ледь стримується, але все ще намагається залишатися ввічливою.

— Про те, що це не іграшки. Якщо зараз ви навчите нас стріляти, це значить, що ми будемо готові скористатися зброєю. Проти людини чи іншої живої істоти.

— Інколи виникає така потреба, чи не так? — сказала Тамара філософськи, вертячи підбором дірку в снігу.

З неба злетіла сніжинка. Якийсь час вона кружляла туди-сюди в лагідних подихах вітру, а потім упала на простягнену долоню Хуберта.

— Але я не маю наміру нею скористатися.

Яцек хотів щось додати, але пані Ева заговорила, ледве він відкрив рота.

— Чудово. Тоді, якщо ти не маєш наміру сьогодні тренуватися, пропоную відійти далі вглиб лісу та повчитися своїй магічній силі. Принаймні в цей спосіб ти згодишся на щось. Ну ж бо, гайда, не буду витрачати на тебе час.

Ніна заблимала, а Хуберт стиснув кулак, в якому танула сніжинка, та випростався на весь зріст. Тепер він, здавалося, виріс на кілька сантиметрів, обличчя мав затяте — у іншого хлопця це могло б здатися забавним, але Хуберту така повага, як не дивно, пасувала.

— Ви не повинні з нами так розмовляти, — сказав він.

— Я теж так вважаю, — додала Тамара, а Яцек гаряче кивнув.

Ніна стенула плечима.

— Пані Ева має рацію. Тут я все одно зайва.

Коли вона йшла в бік мертвого лісу, на її плечі впала ще одна сніжинка. Потім вона почула постріл, але не озирнулася, щоб перевірити, хто перший спокусився скористатися пістолетом, схожим на зміюку.

Вона доволі швидко знайшла собі галявину, трохи меншу за ту, де вправлялися у стрільбі, й всілася на снігу. З неба падало все більше сніжинок, у потилиці дівчина відчувала пульсацію сили. Прикрила очі.

Може, і справді їй навчитися це контролювати?

Вона розплющила очі й для впевненості озирнулася навколо. Лис мав рацію: нічого не вказувало, що цей ліс придатний для життя. Навіть птахи лише на мить присідали високо на сухому гіллі — і одразу летіли собі геть.

Було добре, що вона не могла зашкодити комусь, але залишалося питання: чи вона раптом не зашкодить сама собі? Досі результати використання сили завжди оминали її, але, можливо, їй просто щастило. А може… може, магія якимось чином її захищає?

Що ж, залишалося ризикнути і все це перевірити.

Вона покосилася на найближчу смереку та пхнула в неї силою. Дерево розпалося із сухим, голосним тріском, який злився із черговим виляском пострілу за її спиною. В останню мить вона прикрила обличчя долонею, а коли відняла руку, то ще встигла помітити друзки, що сипалися на сніг.

Друзки, які створювали навколо дівчини мало не ідеальне коло.

Вона зітхнула. Тож магія й справді була її оберегом, наче на коротку мить замикала Ніну під скляним ковпаком. Це напевне полегшувало багато що, хоча, вочевидь, не вирішувало головної проблеми.

Заради цікавості вона знищила ще кілька дерев, перевіряючи, чи досить велике те захисне коло. Не мала лінійки, але знала, що довжина її долоні десь п’ятнадцять сантиметрів (колись поміряла це на нудній лекції з хімії), тож могла приблизно порахувати діаметр.

Спершу вийшло півтора метри, потім — десь на десять сантиметрів менше, а за третім разом — майже метр сімдесят.

Чудово, от тільки це досі мало що їй давало. Зрозуміло, вона могла всуціль розпанахати дерево, але нічого більш точного в неї не виходило: коли вона зосереджувалася, щоб, наприклад, відірвати одну гілку, все одно вибухав увесь стовбур. Сила здавалася… ніби слизькою, іноді дівчина відчувала, що от-от її підкорить, але завжди магія раніше чи пізніше втікала від неї.

Як тоді казав Лис: можна тому навчитися, якщо добряче тренуватися? Мабуть, це як їздити на велосипеді: спочатку людина хитається і падає, але досить упіймати необхідний ритм, і далі воно вже рухається саме.

А може, й ні, бо, врешті-решт, магія походила не з людського світу, але зі світу янголів. І що, власне, вона про той світ знала?

По шостій спробі, коли смерека розпалася, лякаючи стайку птахів, Ніна нарешті відступила. Сніг теж ущух, а сила, що пульсувала в її потилиці, потроху зникала.

Вона стояла посередині галявини, дивлячись на мінливе небо. Десь воно було сірим і кобальтовим, а десь із пасмами світлої жовчі, розлитої поміж верствами хмар. Наче мармур, інкрустований золотом, подумала вона. Або жовток яйця, розмазаний по тарілці. Це останнє порівняння не було надто вже поетичним, але непогано описувало цю картину.

Десь у лісі тріснула суха гілка. Дівчина завмерла, серце її забилося швидше. Хто за нею спостерігає? Але звук не повторився, навколо панувала ідеальна тиша; лише тоді Ніна втямила, що пострілів давно вже не чути. Вона роззирнулася і в той самий момент на галявині з’явився Хуберт.

— Пані Ева наказала тебе позвати, — сказав він, а потім роззирнувся із цікавістю. — Що ти тут робила?

— Тренувалася, хіба не видно? — стенула вона плечима.

— І які результати?

— Так, не дуже. А у вас?

У Хуберта був дивний вираз обличчя. Трохи радісний, а трохи заклопотаний та наляканий.

— У Яцека найкращий результат, але цього всі очікували, ні? З Тамари теж непоганий стрілець. Не якийсь там особливо влучний, але непоганий.

— А ти?

Вона знову побачила цю дивну суміш гордощів та страху.

— Я був майже так само добрий, як Яцек. Пані Ева сказала, що я, ну, знаєш…

— Що у тебе талант?

— Ага.

Ліс швидко спохмурнів: темрява згущувалася навколо них, розмазуючи в сірості мертві дерева. Ніна замислилася: це провина ранніх зимових сутінок чи, може, надходить чергова заметіль.

Отже, майже такий самий, як Яцек. Маючи на увазі, що здібності молодшого з хлопців не були природними, це значило… досить багато.

— Це, мабуть, добре, еге ж? — ризикнула вона, а Хуберт після короткої паузи кивнув.

Поміж деревами вони вже бачили галявину, на якій стояла залишена трійця, і Ніна вже не встигла нічого додати.

— Тепер у вас вільний час, — заявила пані Ева, коли вони дісталися до пансіонату. — Пам’ятайте, що вечеря о пів на восьму, і потім хочу бачити вас у ліжках.

— Ми не малі діти, — пирхнув Яцек, а жінка глянула на нього холодно.

— Але ж таки малі діти. А я маю обов’язок вами опікуватися.

— А ще дати нам у руки зброю, — Ніна роззирнулася, чи нікого немає в холі пансіонату. — Ми достатньо дорослі, щоб стріляти по потворах, але чомусь такі малі, щоби лягати разом із курми?

Щось здригнулося на красивому холодному обличчі пані Еви. Якийсь блиск… розуміння? Наче жінка хотіла сказати: «Очко для тебе».

— Чудово. Якщо хочете, щоб вас сприймали як дорослих, то прошу. Можете йти спати, коли забажаєте, але потім не майте до мене претензій, що куняєте протягом дня. Хочу бачити вас щоденно по сніданку та по обіді, а поза цим робіть, що душа забажає.

Приголомшені раптовою свободою, вони використали пів години, які залишилися до вечері, щоб поїздити на санчатах, які Тамара позичила у власниці пансіонату. Санчата були старими і колись, мабуть, слугували для перевезення дров, але для того, щоб їздити з гори, вони також годилися, а головне — не треба було перейматися, якщо раптом зламаються. Пані Коцюба так і сказала: «Якщо повернете цю старовину, то добре, а як ні — то й ні».

Першим з’їхав Яцек, кричачи від радощів у щоразу густішу темряву, потім Хуберт, а тоді й обидві дівчини. Ніна сиділа, а Тамара стояла позаду, за її спиною, сміючись та пищачи. А коли втратили рівновагу й санки влетіли в замет, Ніна, лежачи на холодному снігу та дивлячись, як на небі з’являються зорі, вперше за довгий час відчула, що вона по-справжньому щаслива.

— Нумо розказувати страшні історії, — сказав Яцек, коли після вечері вони сиділи в кімнаті дівчат та міркували, як згаяти час. За вікном вже було геть темно, у вікна бив поривчастий гірський вітер. Світло тільки-но згасло, тож вони зібралися навколо свічки, що стояла на столику: світло від неї кидало на обличчя жовті тіні. «Ми на вигляд мов четвірка примар, що змовляються у темряві», — подумала Ніна.

— Тобі мало страшних історій у житті? — пирхнула Тамара, падаючи навзнак на ліжко.

— Це ж така традиція, — боронився Яцек. — Знаєте, усякі розповіді при вогнищі.

— У нас тут не вогнище, а свічка, — уточнила Ніна.

— Нехай він щось розповість, — Тамара тицьнула пальцем у Хуберта. — Він спить із книжками, то напевне знає багацько історій.

— Головним чином я читаю поезію, не прозу, — у голосі хлопця чувся легкий докір. — Але якщо бажаєте, то дещо розповім. Цю історію я придумав для нашого драмгуртка. Вона коротка, але…

— Нумо здогадаюся: вона романтична, похмура й погано закінчується, бо всі наприкінці помирають? — втрутилася Ніна, дивлячись у стелю.

— Так, тобто… А звідки тобі відомо?

Тамара пирхнула:

— Бо вона знає тебе як облупленого.

— Якщо ти така мудра, то, може, сама щось розповіси.

— Авжеж, запросто. Приміром, я знаю історію, в якій…

— …море крові і все закінчується погано, бо всі помирають вже на самому початку? — Ніна всілася та зітхнула. — Перепрошую, я не хотіла бути злостивою.

— Я знаю одну історію, — заявив Яцек, а вся трійця глянула не нього здивовано, бо хлопець досі не виказував ані уяви, ані таланту оповідача.

— Добре, вперед, — Тамара ворухнулася на ліжку, кривлячи губи. — Перепрошую, але це сьогоднішнє тренування було важкувате, в мене аж м’язи болять. Ніно, ти підходила до пані Еви з тим синцем?

— Так, вона мене якоюсь маззю намастила.

— Допомогло?

— Так, — дівчина не мала найменшого наміру говорити про свої синці. — Яцек мав розповісти історію, дамо йому слово.

Хлопець кахикнув, збентежений трьома парами очей, що дивилися на нього.

— Ну, тож, е-е-е… спочатку… спочатку була корова…

— Корова — це серйозно, — похитала головою Тамара, і Яцек трохи почервонів.

— Так, корова. Не така звичайна теличка, а дуже цінна тварина нової породи, яку недавно привезли до Польщі. Більше молочна.

— Як шоколад, — Тамара продовжувала коментувати. — Пам’ятаєте ще смак шоколаду?

— Ну, в тому сенсі, що дає більше молока, — із гідністю промовив Яцек.

— Та дай йому договорити, — Ніна підтягнула ноги під підборіддя. Ця корова її заінтригувала.

— Ну, тож корова стояла собі у хліву, а одного дня просто зникла. От так просто: пуф, і немає її.

Яцек замовкнув та обвів всіх невпевненим поглядом. Хуберт нахмурився.

— Це все?

— В принципі, так.

— Якесь безглуздя, — позіхнула Тамара. — Ну, украли. Хіба це страшна історія?

— Власне про те і йдеться, що її ніхто не крав. Власник зачинив її на ніч в хліву, а вранці корови вже не було. Замок на дверях на місці, вікна замкнені зсередини. Але сама корова зникла.

— Ну гаразд, це вже трохи краще, — визнала Тамара. — І яке пояснення?

— Пояснення немає.

— Оце історію ти вигадав! — дорікнув Хуберт, але Яцек заперечно похитав головою.

— Я нічого не вигадав, це сталося насправді. Вчора ввечері такий собі Як Мачьонг зачинив корову в хліву, а сьогодні вранці її вже не було. Пані Коцюба розповіла мені.

— А коли це ти розмовляв із пані Коцюбою? — у голосі Хуберта забриніла нотка підозри.

Ніні здалося, що Яцек почервонів, але з тим же успіхом це могло виявитися світло свічки, що лягло йому на щоку.

— Сьогодні, коли ви тягнули санки з горища. Пішов запитати…

— Чи не залишилося щось попоїсти, — буркнула Тамара. — І навіть із нами не поділився. Бачте, я також умію в ту дедукцію.

— До речі, про їжу: в кишені в мене торбинка карамельок, — розмова повернула в небезпечному напрямку, і Ніна вирішила згладити ситуацію.

— А я ось що пропоную: забудьмо сьогодні про таємничих корів і про найтаємничіші автівки, натомість просто пограймо в карти, — відізвалася Тамара. — Хто за це?

Яцек звів руку одразу, Хуберт — трохи повагавшись. Ніна прилучилася останньою. Вирішила: хай там як, попереду ще досить часу, аби розгадати всі страшні тамниці.