Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, де Ніна демонструє сміливість, а потім шукає митця

Насправді озеро було не озером — лише ставком, що розтягнувся на краю міста за ялиновим гаєм. Береги тут заросли бурим очеретом, що схилявся над крижаною поверхнею сірими тростинами, вкритими памороззю. А в центрі ставку стояла компанія підлітків: найстарший, здається, був уже повнолітнім, наймолодший мав ще ходити до школи. А між ними… між ними на колінах був ще один підліток, чорнявий та худий, роздягнений до майки. Із його розбитого носа юшила кров. Ніна різко зупинилася, а потім, слухаючись голосу розуму, сховалася за дерево.

Чорнявий витер кров та підвів голову. Вітер відносив його слова разом зі снігом. Ніна зрозуміла тільки, що він сказав щось надто нахабне з точки зору інших підлітків, бо найстарший люто копнув його в обличчя. Дівчина ледь стримала крик; вона аж присіла під деревом.

Хлопець упав навкарачки. Ніна не бачила його лиця, закритого волоссям, зате дуже чітко розрізняла червону пляму, що розпливалася на снігу.

Ще один підліток розмахнувся та вдарив ногою чорнявого в бік, перекинувши його на лід, а наступний…

— Припиніть! — зойкнула Ніна тонким голосом, перш ніж зрозуміла, що вона, власне, робить. — Припиніть!

Усі розвернулися в її бік, дезорієнтовані, і Ніна вийшла з-за дерев. Тільки зараз вона зрозуміла, що їх шестеро, а вона — сама-одна. Шістка дорослих хлопців проти дівчини, що нижче їх на голову і навіть не здатна нормально падати на тренуваннях із дзюдо.

Вона обережно вийшла на замерзлий ставок. Лід під ногами видавався міцним, але Ніна знала, що видимість може бути оманливою. Вітер здмухував із криги окремі сніжинки, а ті своєю чергою змішувалися в повітрі зі снігом, що сипався згори, із сіро-синьої хмари. Небо на очах чорніло, і дівчина відчувала в собі силу. Вона чула, як та пульсує в її венах і це додавало упевненості, хоча розум і підказував, що користуватися магією на льоду — дуже погана ідея.

— А ти хто така? — здивувався один із хлопців, високий і худий, із прищами на обличчі.

— Невже його дівчина? — зареготав найстарший.

Під носом він намагався виростити щось схоже на вуса, але наразі ті складалися з кількох блідих і ледве помітних волосяних купок. Виглядали вони досить потішно, хоча хлопець, мабуть, вважав, що то додає йому серйозності. — Марчін, у тебе є наречена?

— Я не його наречена, — відповіла вона пискляво.

Адреналін, який виштовхнув її на лід, починав відходити, а його місце займав страх, що зараз стискав її шлунок. Серце стукотіло в ребра, долоні були мокрими від поту. Вона сподівалася, що вони не помітять, як сильно вона тремтить.

— Тоді забирайся геть, — не дуже доброзичливо порекомендував товстий хлопець років десь п’ятнадцяти.

— Точно-точно, — підтвердив ніби-вусатий. — Не втручайся не у свої справи.

— Коли лупцюють беззбройну жертву, кожна порядна людина повинна втрутитися, — цим разом голос Ніни прозвучав трохи впевненіше.

— Слухай, мала, — почав примирливо не надто високий, але широкий у плечах хлопець, який здавався ровесником товстуна. — Ти гадки не маєш, про що йдеться, тож дай нам спокій.

— Щоб ви могли й надалі його бити?

— Бо він заслужив, — буркнув наймолодший, приблизно віку Ніни. — Мій кузен упав через нього з дерева.

— А Зося досі лежить із запаленням легенів і невідомо коли встане…

— Дядько втратив чимало грошви на тій корові, бо коли він її нарешті знайшов, у неї була зламана нога…

— У тітки мізки зсунулися, коли вона не могла потрапити додому…

Ніби-вусатий кахикнув.

— Твоя тітка занадто часто заглядає в келишок, тому в неї в голові все мішається. Але решта — свята правда. Це все його провина, — він тицьнув носком чобота в хлопця на колінах, який досі не відізвався ані словом.

Волосся в того було мокре, обличчя — заюшене кров’ю, але в яскраво-зелених очах, що контрастували з оливковою шкірою, блищав виклик. Він дивився просто на Ніну, а вона поспішно відвела погляд. Не була впевнена, чи зможе йому допомогти.

— Ясно. А ви хто? Свята Інквізиція, що переслідує відьом? Може, ще й на хресті його спалите?

— Ну, на хресті — ні, — флегматично відповів високий та худий, — але морду йому наб’ємо солідно. Може, це навчить його розуму.

— Ні.

— Що ні?

— Не наб’єте.

Вона щиро сподівалася, що це не звучить смішно, або слабко, або ж просто так, наче вона налякана. Бо вона й була такою. Сніг досі сипався, але це зовсім не допомагало. Якщо вона атакує противників своєю силою, то лід лусне і всі опиняться в крижаній воді далеко від берега. Вони ризикують померти від переохолодження, перш ніж вилізуть зі ставка. Вона чула про такі випадки. Цікаво, наскільки тут глибоко? Потім вона знову зосередилася на майже-вусані, який здавався головним у всій цій компанії.

— Чого це? — юнак дивився на неї зверхньо. — Ти скривдиш нас? Така малявка?

— У неї магічна сила, — хлопець на колінах вперше відкрив рота. — Отож бережіться.

Ніна навіть не здивувалася, звідки чорнявий знає про це, бо отаман сплюнув на лід та глянув на неї вороже.

— І що, перетвориш нас на жаб? Та досить брехати.

— Вона здатна робити так, що дерева вибухають, — упирався чорнявий.

Майже-вусань глянув на Ніну, схиливши набік голову.

— Умієш?

— Так.

— Доведи.

Вона подумала, що це її останній шанс. Перший та останній одночасно. Іншого не буде, бо сніг падав усе рідше, а сила у венах Ніни кружляла чимдалі повільніше. За хвилину вона геть захляне, і тоді дівчині доведеться розраховувати лише на своє поверхове знайомство із дзюдо.

Вона озирнулася на найближчий берег. Ризикувала, бо на мить залишила спину відкритою для нападу, але не мала іншого виходу.

Отже, перед очима лежало двадцять метрів порожньої білої криги, а далі — ялинки. Ніна обрала одне з дерев та зосередила на ньому всю свою силу, одночасно молячись, аби потужний струмінь не зачепив кригу. А потім пхнула з усіх сил, скільки в неї знайшлося.

Ялина тріснула, гілля посипалося на сніг, на землю зіскочила-закрутилася перестрашена білка. Ніна подумки вибачилася перед тваринкою, а потім повернулася до хлопців. Магія зникла, дівчина знову беззбройна. А отаман втопив у неї погляд, якого вона не могла розібрати. Хай там що, намагалася тримати фасон: підборіддя догори, очі не відводити. Десь обабіч промайнуло налякане обличчя товстуна, а інший хлопець (здається, худий та високий) відступив подалі, тільки Ніна стояла як вкопана. Не тому, що була надто відважною, а просто не уявляла, що вона ще тут може вдіяти. Нарешті майже-вусань сунув руки до кишень штанів та розвернувся.

— Добре, валимо звідси, — сказав ніби неохоче. — Вона якась божевільна. А тебе ми ще дістанемо, не сумнівайся, — наостанок він знову копнув чорноволосого чоботом.

Решта групи пішла слідом. Дівчина почекала, доки вони дістануться берега та зникнуть між деревами. Тільки потім наважилася зрушити з місця.

— Можеш встати? — запитала вона чорнявого.

Той кивнув, а Ніна знову здивувалася контрасту між його оливковою шкірою та смарагдовими очима. Подала хлопцеві руку й допомогла йому звестися.

— Маєш що вдягнути?

Той знизав плечима.

— Куртка десь на березі. Не знаю точно, де саме.

Ніна роззирнулася. Темрява наближалася дедалі швидше, накопичуючись під деревами та кущами. Навіть якщо куртка десь неподалік, зараз обмаль шансів її знайти.

— Надягни оце, — вона зняла пальто та подала його хлопцеві. — У мене теплий светр, я не змерзну. Куртку відшукаєш завтра, як розвидниться.

— Це дівчаче пальто. В нього ґудзики не на той бік, ще й талія є.

— Якби це залежало від мене, я б тут ще додала мережені манжети та квіточки, гаптовані на кишенях. І було б рожевим. Але не хвилюйся, якщо ти його вдягнеш, то я мовчатиму до могили. Твоя таємниця помре зі мною разом. Витри обличчя.

Вона подала йому хусточку, не дуже чисту: донедавна вона протирала нею перо, але хлопець не нарікав. Стер кров та нарешті одягнув пальто.

— Я Ніна, — машинально представилася дівчина.

— Марчін, — він не дивився їй у вічі, мабуть, соромився, наче це була його вина: те, що банда підлітків здерла з нього куртку та побила. — Ти могла мені і не допомагати. Я сам можу дати собі раду.

— Авжеж, я ж бачила, як ти сам давав собі раду. Ще п’ять хвилин — і всі втекли б від тебе із вересками.

Він нарешті глянув на неї, а в його очах блиснула образа.

— Якщо тобі здається, що ти маєш право насміхатися лише тому, що мені допомогла…

— Перепрошую, — Ніна зітхнула. О боже, який же цей хлопець вразливий. Хоча, з іншого боку, чого тут дивуватися. — Я більше не буду.

Вони зійшли з льоду, а до дівчини тільки тепер дійшло, наскільки вона раніше боялася. Ноги в неї були як з масла, і вона раптом відчула, що повинна десь присісти — і негайно, зараз же, бо не зробить більше ані одного кроку.

— Чекай, — видавила вона, після чого, опершись спиною об стовбур дерева, сповзла на сніг. Ноги її трусилися, а за мить це тремтіння огорнуло все тіло.

— Ти добре себе почуваєш?

— Так. Хоча ні. Не знаю. Дай мені хвилинку.

Хлопець присів поряд. Десь знайшов патик та малював у заметі складні кругові візерунки.

— А з тобою все гаразд?

Він знову знизав плечима.

— Я звик, що отримую по пиці, — сказав це так, ніби трохи цим гордився.

— Вони вже били тебе раніше?

— З початку школи. Що з того? Це банда кретинів, у них лише кулаки міцні.

— Ти повинен…

— Що я повинен? Сказати батькам або вчителям? Вони плювати на таке хотіли. Завжди є слабші та сильніші, ні? Але скоро все зміниться, от побачиш.

— Звідки ти знаєш, що я маю магічну силу? — встаючи, вона поставила запитання, яке мучило її вже кілька хвилин.

Вони пішли крізь ліс.

— Пан Клімша мені сказав.

— Ти його знаєш?

— Авжеж знаю.

«А Клімша говорив, що бачив тебе „раз чи два“», — подумалося Ніні.

— Слухай, — почала вона невпевнено, поки вони минали лінію дерев, а тоді вийшли на порожній путівець. До перших будівель було ще неблизько, а темрява навколо дедалі густішала. — Може, поясниш, що тут, власне, відбувається? Усі ці дивні події…

— Ти також уважаєш, що це моя провина?

— Ні, чому б це. От тільки…

— Ти вважаєш, що я скидаю з дерев малих дітей? І випускаю корів із зачинених сараїв? — Марчін відсторонився від неї і пішов тепер зсутулений, руки в кишенях.

Ніна почервоніла.

— Нічого такого я не казала! Хотіла лише запитати, чи ти, може, чув якісь плітки або про щось знаєш…

— Я нічого не знаю і нічого не чув, зрозуміла?

— Зрозуміла, — дівчина здалася.

Марчін усе ще був роздратований, а розмова про місцеві таємниці, схоже, додатково погіршила його настрій. Тож вона спробувала зайти з іншого боку.

— А твій приятель, Віктор?

Він йшов усе швидше, так що Ніна ледве за ним встигала.

— Звідки ти знаєш про Віктора?

— Я знаю різні речі.

Хлопець пирхнув.

— Пан Клімша казав мені, що ти любиш гратися в детектива й совати носа не в свої справи.

— Авжеж, бо він сам підглядав за мною, коли я тренувалася на галявині, — тепер вона була вже впевненою, що в перший день саме Клімша стежив за нею в лісі. Інакше — звідки знаття, що у неї є сила? — Це не… Прокляття, Марчін, ти що, не можеш просто пояснити, що тут відбувається?

Він зупинився й глянув на Ніну доволі вороже. З його носа знову полилася кров. Він витер її рукавом пальта — дівчина вже збиралася протестувати, але закрила рота.

— А що спільного зі всім цим має Віктор?

— Це його перетворення, про яке всі говорять, було першим із дивних епізодів, що тут сталися. Тому я хотіла б із ним поговорити. Я можу закластися, що він щось знає.

— Віктор уже не товаришує зі мною, — буркнув Марчін. — Вважає, що це неналежне. Так і сказав: неналежне, наче він якийсь клятий аристократ, а я — сільський парубок. Ніби прізвище Щербицький досі має якесь значення. Ми були разом усю молодшу школу, я та він, самі проти всього світу, а тепер у нього кращі приятелі. Ті самі, що були на озері, які раніше нас обох лупцювали. Він уважає, що насправді це непогані хлопці, досить просто показати їм вірний шлях. А я його, Віктора, не потребую й повинен знайти собі дівчину. Це він також мені сказав.

Він хлипнув носом, а потім отер обличчя рукавом, через що, як підозрювала Ніна, на пальті залишилися вже не тільки кров, але й шмарклі.

— Мені прикро, — сказала вона, бо нічого іншого не зуміла придумати. — Мені насправді дуже прикро.

— Авжеж, — Марчін не здавався переконаним. — А якщо є бажання поговорити з Віктором, то зараз він мешкає в хаті по той бік міста. Неподалік від старого млина побачиш зелений паркан. Це була хата діда Віктора з боку батька. Забавно, ні? Такий ніби аристократ, а його дід — звичайний селюк. Тільки май на увазі, що Віктор не любить чужих відтоді, як змінився.

— Це правда, що він повинен носити каптур, бо страшенно бридкий?

— Одна дівчина зомліла, щойно його побачила, — Ніна скоріше відчула, ніж побачила, що Марчін вискалив зуби у темряві. — Тож не кажи потім, що я тебе не попередив.

Вони опинилися між першими будинками міста та попрямували в бік ратушної площі.

— Я тебе проведу, — сказала вона машинально, а оскільки хлопець, здається, мав намір протестувати, то швидко додала. — Хочу отримати назад своє пальто, а не маю наміру опікуватися тобою чи чогось такого.

— Батько мене приб’є, як побачить, що я повертаюся додому без куртки, — пробурмотів Марчін.

— Знайдеш завтра, — втішила його Ніна. — А до носа приклади щось холодне: кажуть, це допомагає.

Вони дійшли під кам’яницю, де мешкали Пєтшицькі, й зупинилися перед входом на подвір’я.

Марчін подав Ніні пальто.

— Я хотіла запитати ще дещо, — сказала вона. — Твоя сестра отримала від батька записник, частково заповнений. Ти не міг би знайти його для мене? Я лише гляну, а потім віддам.

— Це для твого дурнуватого розслідування?

— Так, — вона вирішила не уточнювати, що, як на неї, це розслідування аж ніяк не дурнувате.

Хлопець неохоче кивнув.

— Подивлюся, що можна зробити.

— І запитай, чи все в неї гаразд, бо коли ми тоді балакали, вона поводилася трохи дивно. Питала, чи я її звідси заберу, і подарувала ляльку із зашитим ротом.

— Кароліна — дивна дитина, — Марчін стенув плечима втретє і, схоже, найменш переконливо за сьогодні.

— Значить, із нею не відбувається нічого поганого?

— А що б мало із нею відбуватися? Ми ж одна велика та щаслива родина.

— Добре, не хочеш казати, то не кажи. Але якби щось, то…

— Врятуєш нас усіх, як урятувала сьогодні мене? Скільки, власне, тобі років?

— Чотирнадцять, а що? — Ніна трохи розлютилася.

— А мені шістнадцять, — прозвучало це так, ніби він говорив: «І про життя я знаю куди більше, ніж ти».

— Іди вже, бо змерзнеш. А якщо станеш мене шукати, то я живу в «Смереці».

Вона розвернулася та зробила кілька кроків, коли почула за спиною тихий голос:

— Зажди хвилинку.

Вона зупинилася. Марчін досі стовбичив біля входу на подвір’я, він охопив плечі худими руками і тремтів від холоду. Вуличний ліхтар мигнув раз, другий, а потім загорівся жовтуватим світлом, яке вихопило з темряви підпухлий ніс хлопця та його розквашені губи.

— Клімша казав, що ти начебто любиш старі речі.

— Старі речі? — Ніна на мить уявила собі гору зношеного одягу й лише за мить зрозуміла, що хлопець має на думці. — А, ти про пам’ятки історії? Авжеж, люблю.

— І минуле, і все, що з ним пов’язане?

— Так, — обережно сказала вона. Направду, не все в минулому подобалося їй однаково, але вона вирішила, що зараз це не дуже доречно — заводитися про кріпаків чи релігійні війни.

— У такому разі, дещо для тебе маю. Приходь до палацу Щербицьких двадцять п’ятого рівно о дев’ятій.

— На вечірку, що там відбудеться?

— Ага.

— А мене пропустять?

— Коли скажеш, що я дозволив, то пропустять. І можеш взяти із собою одну особу.

— А три можна?

— Лише одну.

— Нас четверо…

— Я сказав: одну, — уперся він.

Вона подумала, що, схоже, не існує жодної причини, через яку вони не могли б прийти вчотирьох, а Марчін упирається, лише щоб зберегти відчуття гідності. Що ж, вона не буде сперечатися: зрозуміло, що хлопець у такий спосіб хоче їй віддячити.

— Прийду.

— Тобі буде потрібен відповідний одяг, але щось підберемо на місці.

— Одяг? Наче на бал-маскарад? — Ніна подумала була що, може, йдеться про карнавал. А на двадцять п’яте лютого приходиться Масний Четвер[13].

— Щось таке, — Марчін таємничо посміхнувся. — Тобі сподобається, от побачиш.

Вона повернулася до костелу, де умовилася зустрітися їхня трійця. З освітленого храму виходили люди у святковому одязі, звук дзвонів нісся в зимовому повітрі далеко. Дівчина глянула на костельний годинник: було пів на сьому.

— Бу! — хтось торкнувся її руки та відразу засміявся, зіпсувавши ефект.

— Тамара, ти? — озирнулася Ніна. — А де хлопці? Ти їх бачила?

— Обоє пішли до пансіонату, бо Яцек голодний, а в Хуберта мокрі черевики. Ходімо?

— Чекай, — вона швидко прикинула час. Вечеря аж за годину, тому, якщо вони все зроблять швидко, то можуть встигнути. — Я знаю, де мешкає Віктор, то можемо туди відправитися й поговорити з ним.

— Зараз?

— Завтра не буде часу, а в тебе є ліхтарик, еге ж? Крім того, у хлопця начебто такий вигляд, що люди зомлівають, як його бачать, тож я воліла б не йти туди по самоті. І ще, він мешкає на околиці, у якійсь старій хаті…

— Треба було одразу пояснити, що ти ганяєшся за якоюсь потворою на безлюдді та в темряві, — Тамара широко посміхнулася, а потім з розмаху пацнула Ніну по спині. — Тоді це чудова пригода…

— Отже, ти знайшла щось дивне? — запитала Ніна, коли вони вже рухались у бік старого млина (принаймні в тому напрямку, що їм показали перехожі).

— Якийсь вар’ят ганявся за мною в лісі, — весело заявила Тамара. — Старий, у лахміттях, трохи смердів. Хотів, щоб я пішла на день народження.

— Боже, — Ніна пирхнула від емоцій. — Зробив тобі щось?

— Та ні, що ти. Я копнула його так, як нам показувала пані Ева, та здиміла. Він не мав шансів мене наздогнати. Якийсь місцевий дивак, у нього на цьому пунктик, бо перед війною на день народження в нього втопилася наречена. Так сказала одна жінка, з якою я потім розмовляла.

— Немов із Діккенса, — прокоментувала Ніна, але Тамара не виказала зацікавленості класичною англійською літературою.

— У будь-якому разі мужик, кажуть, навіть не надто небезпечний, просто може дратувати. Більше нічого цікавого зі мною так і не сталося.

— А Хуберт та Яцек?

— Хуберт вліз у якусь баюру та промочив черевики. Яцек… це дивна історія, але краще нехай він сам тобі це розповість. А що в тебе?

Вона розповіла про зустріч на ставку та про розмову з Марчіном. Тамара слухала, а очі її ставали дедалі більшими.

— Я не підозрювала, що ти така відважна, — підсумувала вона, коли Ніна закінчила говорити.

— Яка там відвага! Якби не падав сніг, я б ніколи в житті не вийшла б на те озеро. Вірніше, на ставок, бо це ставок, а не озеро.

— А як на мене, то відважна, — упиралася Тамара, і Ніна вирішила не сперечатися.

Вони саме знайшли млин, а по тому почали шукати будинок із зеленим парканом. По обидва боки дороги росли колючі кущі, на яких залишилися поодинокі листочки, скручені, як кокони метеликів. За ними тягнулися засніжені поля; по одному брів худющй лис, і, крім нього, навколо не було живої душі. Дівчина не могла не дивуватися, яким дивом місто — мале, бо було воно невеличке, — так швидко та різко перетворюється на пустку. Досить виглянути на околиці, ген за останні будинки, й людина одразу почувається, як у дикому селі на початку століття. Усі хати видаються такими, наче кращі їхні часи вже давно минули: похилені до землі, із дахами, порослими мохом, із кривими тинами. Як їм, дівчатам, знайти поміж ними ту, що належала діду Віктора?

Ніна почула за спиною сапання та різко озирнулася, але це лише сільська дворняга зацікавилася чужинцями й тепер чимчикувала слідом, блимаючи у темряві жовтими очицяма. Потім псина кудись зникла, а вони знову залишилися наодинці.

— Може, розпитаємо про дорогу? — запропонувала Ніна, а Тамара невпевнено роззирнулася навколо.

— І кого ж нам розпитувати?

Але їм пощастило, бо за мить із хати вийшла присадкувата жінка. У руці тримала сокиру, а біля її ніг бігав невеличкий собака, може, той самий, який ішов за дівчатами, а може, інший, дуже на того схожий.

— Ми шукаємо будинок із зеленим парканом! — крикнула Тамара, сміливіша як завжди. — Чи не знаєте, як його знайти?

Жінка зупинилася. Сокира в її руці ще мить коливалася, а потім стала нерухомою, завмер також і пес, тільки поблискуючи жовтими очима.

— Ви про будинок старого Міхала?

— Так, — Ніна зрозуміла, що й гадки не має, як звали діда Віктора.

Жінка мовчала. Вони вже думали, зараз та розвернеться та зачиниться в хаті.

— За рогом є капличка, а за капличкою — будинок, — сказала нарешті сухо, а потім пішла собі, а жовтоокий цуцик попрощався з дівчатами кількома дзявканнями та побіг за господинею.

Тепер вони дуже швидко зорієнтувалися: спершу побачили капличку з дерев’яним Ісусом Милостивим, чиє життя хтось намагався підсолодити букетом пластикових квітів, а потім — будинок, більший за інші, але такий саме старий. Тамара посвітила на паркан: у світлі ліхтарика той був якийсь сіро-жовтий, але Ніна здогадувалася, що під сонцем він насправді зеленого кольору.

Вони штовхнули хвіртку та увійшли до саду. Колись це мало бути велике та багате господарство: Ніна могла собі уявити робітників, що управлялися тут, скрипіння возів, що над’їжджали, та гавкіт собак, які кидалися людям попід ноги. Велике багате хазяйство, власність гордовитої людини, чий син насмілився піднести очі на панну з палацу та здобути її руку. Історія наче з роману. А потім панна з палацу стала місцевою божевільною, а її син оселився в дідовому будинку, з якого тепер сиплеться труха.

— Дивись, — Тамара стиснула плече Ніни.

У вікні замигтів вогник, і одночасно вони побачили, як усередині майнула згорблена постать у накинутому на голову каптурі, неначе навіть у самотності свого будинку Віктор не міг витримати вигляду власного обличчя.

Ніна підійшла до дверей та постукала: раз, а потім ще раз. У будинку панували тиша та темрява; дівчина уявила хлопця, який згасив свічку та сидів зараз, скрутившись під стіною. Якими ж треба бути батьками, щоб так ставитися до власної дитини? Викинути з дому, приректи на життя в халупі та на те, щоб ховатися від усього світу?

Щоправда, будинок, хоча й старий, був далекий від халупи, а шістнадцятирічний малий — це вже зовсім не дитина, але розпалена уява Ніни не давала зупинити себе отак просто й підсовувала все похмуріші картини хлопцевого життя: гнилий буряк на вечерю, потворна, гнітюча самотність і лютневий вітер, що разом зі снігом протискується в шпарини у віконницях. А Гелена Міхайло ще й воліла його поховати, бо син не був такий, до якого вона звикла за всі роки.

— Ми прийшли порозмовляти, — гукнула вона крізь замкнені двері. — Ми не хочемо скривдити тебе. Ми не…

— …натовп зі смолоскипами, — додала ввічливим тоном Тамара, яка, може, й мала слабке поняття про класичну літературу, але принаймні бачила старі горори.

— Ми не натовп зі смолоскипами, — підтвердила Ніна. — Ми насправді хочемо лише поговорити. Відчини, прошу.

У будинку панувала тиша. Жодного скрипіння, відголосу дихання чи шелесту, який видає тіло, що рухається. Нічого, що свідчило б про те, що всередині взагалі хтось є. Якби вона не бачила постать раніше, то вирішила б, що вдома просто нікого немає.

— Це надаремно, — буркнула розчарована Тамара. — Він нас боїться.

Ніна витягнула з кишені пальта огризок олівця та зім’ятий папірець зі списком книжок, які хотіла взяти в місцевій бібліотеці (але досі не встигла туди зазирнути, бо завжди бракувало часу). На зворотному боці вона швидко написала кілька речень:

Усунула аркуш у щілину під дверима й тільки зараз, у слабкому світлі ліхтарика, помітила на потрісканих дверях напис, хоч і затертий, але доволі помітний.

«ПОТВОРА», — накреслив хтось крейдою, а хтось інший (швидше за все, сам Віктор) напис стер.

Тамара за спиною Ніни тихо вилаялася та провела ліхтариком по фронтону будинку. На одній із шиб була коса тріщина, в іншій — діра, напевне, вибита каменюкою.

— Хлопцю непросто ведеться, ага?

Ніна не відповіла, бо що вона могла тут сказати?

Після вечері вони традиційно зібралися в спальні дівчат. Світло саме згасло (все це через снігопад, пояснила пані Коцюба, взимку часто трапляються аварії) й на столику тепер стояла свічка. Полум’я мигтіло, в шибки билися сніжинки, а кімнатою розходився теплий запах топленого воску. Атмосфера якраз годиться, щоб розповідати страшні історії, подумала Ніна, зручніше вмощуючись на ліжку.

Спершу дівчата коротко переповіли все, що сталося з ними за кілька останніх годин, а потім почав звітувати Яцек. Його історія, як завжди, була доволі лаконічною, але Ніна без проблем усе собі уявила.

Яцеку випало досліджувати частину дороги на виїзді з міста. Хлопець крутився там деякий час, але нічого цікавого не відбувалося, тож він вирішив повернутися до пансіонату та випросити в пані Коцюби шматок горіхового тістечка.

І саме тоді він заблукав.

— Як це — заблукав? — Ніна нахмурилася. — А як же всі оті твої гарцерські вміння, тебе навіть нагороджували, та й… взагалі.

— Дивно, так? Я завернув за одне дерево і раптом… Ліс ніби абсолютно змінився, а я не міг впізнати, де я є. Трохи запанікував і пішов куди очі дивляться, а потім побачив дивну сцену…

— Так-так? — підігнала його Ніна.

Тим часом Хуберт і Тамара, які вже чули цю оповідку, обговорювали якогось Кароля, який змагався із прищами, намазуючи їх зубною пастою.

— Там була така галявина, й на ній сидів чоловік, трохи підстаркуватий, із янголом. Янгол… Не знаю, як це описати. Тримав того чолов’ягу за голову й начебто читав тому в думках, бо той стогнав: «Ти не мусиш, падлюка, знати всього».

— Назвав янгола падлюкою?

— Здається. Хоча, може, випадково вилаявся. У будь-якому разі янгол відпустив чоловіка та сказав йому: «Ти не можеш поїхати з міста, приходь, як будеш готовий».

— І що далі?

— Нічого, я пішов собі та спробував повернутися на дорогу. Цього разу ліс здавався якимсь більш нормальним, і вже не було проблем.

— Тебе помітили?

Яцек замислився.

— Мабуть, ні. Гадаєш, що цей янгол може виявитися небезпечним?

— Хтозна, — Ніна зітхнула. — Але вважаю, що саме час пошукати якогось митця.

— Митець? — пані Коцюба недовірливо поглянула на них. — А навіщо вам митець?

— Ми дуже зацікавилися тутешнім мистецтвом, — пояснила Ніна.

Могла б сказати господині, що те, що відбувається в місті, можна пояснити лише янгольською магією, а янголи нічого не створюють власноруч, а лише чаклують на основі людських фантазій. Простіше кажучи, якщо людина намалює або опише потвору, то янголи можуть її матеріалізувати, себто потвора стане справжньою. У Маркотах вони скористалися картинами матері Хуберта, а в Тотенвальді — книжкою одного маловідомого казкаря. Вона могла б сказати про все це, але який в тому був сенс?

Хуберт додав щось про шкільне завдання, й господиня трохи заспокоїлася. Та й зацікавленість митцями мала здаватися їй безневинним заняттям, на відміну від ігри в детективів. За десять хвилин вони мали повний список прізвищ — лише одинадцять, бо, як сказала пані Коцюба, «тут люди важко працюють, а не вигадують фанаберії».

Вони перевірили ці прізвища за наступні чотири дні, присвячуючи цьому ледве не кожну вільну хвилинку.

Ніна мала зайнятися чотирма особами: Яном Диленгом, Марією Стшехою, а ще Катажиною та Ганною Лісак.

Ян Диленг вирізав із дерева фігурки — людські та Богоматері, чий вираз обличчя свідчив радше про проблеми зі шлунком, ніж про міркування над долею світу. Дівчина уважно придивилася до них, але фігурки здавалися чесними: жодна не справляла враження здатної вкрасти кімнату чи випустити корову.

Катажина та Ганна були сестри: старша малювала на тарілках квітки, а молодша — тваринок. Ніна провела в їхньому будинку геть кошмарні пів години, хлібаючи пересолоджений чай та вголос захоплюючись порцеляновими маками, волошками та незабудками. Пізніше прийшла Ганна з новими тарілками: качечки, кролики та овечки. Зо три хвилини Ніна вдивлялася в качок, що вели до ставку громадку пухнастих та жовтих діток, а потім допила чай і накивала п’ятами.

Марії Стшехи вона не застала: жінка поїхала провідати доньку, яка мешкала неподалік у селі. Але судячи з того, що її мистецька діяльність полягала в гаптуванні скатерок, Ніна не мала щодо неї великих надій.

Розчарована мала розслідувачка купила в магазині торбочку леденців та смоктала їх, поволі йдучи містом. Дорогою вона побачила ще два завантажені по вінця вози, що виїжджали з містечка. З одним з візниць вона навіть намагалася поговорити, але чоловік тільки кинув на неї порожній погляд та ляснув коня батогом.

Двадцять шосте лютого наближалося великими кроками, а вони й надалі й гадки не мали про те, що діється у Вовчих Долах.

Вона увійшла до костелу та сіла на лавку, аби дати відпочити ногам, які аж гули від ходіння містом. У кам’яних стінах було холодно, але принаймні тихо, тож вона могла спокійно поміркувати.

«Може, Тамара, Яцек або Хуберт на щось натраплять», — утішала вона себе.

Костельний служник у чорному вбранні виник у дверях за вівтарем, а потім, ступаючи з повагою та гідністю, дочалапав до столика, що стояв за останньою лавкою, залишив на ньому стос папірців та повернув назад — туди ж, звідки з’явився. Вже на виході Ніна машинально глянула на столик: там лежало щось схоже на місцеву газету, яка складалася з двох листків паперу, надрукованих чорними, трохи розмитими літерами. Вона взяла один екземпляр. Здебільшого це були парафіяльні та інші дрібні оголошення, плюс стаття, яка заохочувала до добровільних пожертв на католицьку місію в Африці, і на додаток репортаж про відкриття нового дитячого майданчика, на диво короткий та безживний, наче автор наперед вирішив, що гойдалки та каруселі — це якась нікчемна забавка.

Вона вже збиралася відкласти газету, коли її наче щось штрикнуло.

— Прошу, зачекайте! — крикнула вона услід костельному, який уже встиг пройти половину нефу. — Часом не знаєте, хто друкує цю газету?

«Отже, друкарня», — думала Ніна, крокуючи містом. Друкарня означає кілька речей. По-перше, газетка могла час від часу розміщувати короткі оповідання або малюнки місцевих митців. По-друге, хтось міг друкувати там невеличкими накладами книжки чи плакати… Та що завгодно, аби лише воно якимось чином пов’язувалося б із мистецькою діяльністю.

Вона знайшла будинок дев’ять на вулиці Ткачів та увійшла на подвір’я. Здалека вже чула звук працюючого верстата з-за дверей, на яких було наклеєно плакат із великим червоним написом: «Ворог не спить. Допоможи подолати розтрати!» Вона постукала і, коли двері трохи прочинилися, побачила крізь щілину знайоме око, але дещо підпухле.

— Це ти, — сказав Марчін.

— Це я, — визнала вона. — А ти що тут робиш?

Очікувала, що хлопець знизає плечима (цей рух у її думках пасував до Марчіна), але він лише скривився.

— Допомагаю бабці, а що?

— Я можу увійти?

Він неохоче відкрив двері навстіж та посунувся. Ніна увійшла до тісного приміщення, де відчувався запах диму від цигарок та свіжонадрукованих сторінок. Під стіною працював прес, над яким нависала дебела жіночка. Вона озирнулася, коли Ніна причинила двері, та зміряла гостю оцінюючим поглядом. Здавалася надто молодою як для бабці підлітка — мабуть, п’ятдесят років ще немає, вороново-чорне волосся та не дуже вродлива з лиця. Лише очі були гарні: кольору зеленого скла, як і в її онука.

— Доброго дня, я хотіла… — Ніна замовкла невпевнено, але їй нічого не залишалося, як намагатися говорити далі. — Я хотіла запитати, чи ви, бува, не друкуєте якихось місцевих митців?

Жінка нахмурила товсті чорні брови, одночасно пересунувши цигарку з одного кутика рота в інший.

— Ми друкуємо газету, для якої пишуть різні люди, — сказала недовірливо. — А інколи — путівники та плакати.

Ніна ще раз спробувала пояснити, що саме вона мала на увазі, і обличчя жінки зрештою прояснилося від розуміння.

— Ідеться про тих, що клепають усілякі-різні вироби?

— Так. Точніше, страшні штуки, — кивнула дівчина.

Бабця Марчіна почала перегортати купу замовлень, що лежали на столику під стіною. На підлогу впало кілька окремих листків, Ніна машинально підняла їх та прочитала:

Вона відклала листівку, саме коли бабця Мачіна витягнула з-під купи паперів старий номер газети.

— Від липня, — сказала. — Там є вірш Бартека Ґората.

Ніна глянула на перші два рядки…

…і нервово заблимала.

— Ну як, досить страшне?

— Так, — визнала дівчина. — Хоча й не зовсім те, що мені треба.

— Ґорат також робить непогані фото, а Янка Козуба інколи малює нам карикатури для плакатів або для газети. Але там жодної політики, — одразу попередила жінка. — Такі собі невинні жартики. Усе чесно проходить цензуру, й ми ніколи не мали жодних проблем. Це порядна друкарня, із довгою традицією. Чи не остання приватна в країні, бо нам псують життя, як тільки можуть. Папір — старий, ще з довоєнних припасів. Не знаю, як жити, коли він скінчиться, бо нового напевне не отримаємо. Мій батько був друкарем і дідусь також, а тепер… Та що там казати.

Ніна глянула на кілька малюнків. Карикатури, по правді, були цілком непогані: тут товстий ксьондз із великим червоним носом, там — худий чолов’яга зі злодійкуватим виразом обличчям. Але все це абсолютно не з тієї опери: де кімнати та корови, що зникають, де оманливий ліс і де той янгол, що читає думки?

— А власне, навіщо тобі все це?

І тільки за мить Ніна зрозуміла, що це запитання адресоване їй. Почала розповідати щось про школу та про завдання на канікули, але Марчін милосердно перервав:

— У неї таке хобі, бабцю. Ну, знаєте: всюди отих митців шукає. Дивачка, але мила.

Ніна й гадки не мала, бути їй вдячною чи, навпаки, образитися. Але вдячність здалася їй цілком розумною стратегією.

— Ти знайшов куртку? — запитала, коли Марчін проводив її до дверей.

— Так.

— Це добре. Слухай, а ті листівки… Що станеться двадцять шостого лютого о тринадцятій годині?

— А ти залишайся — і побачиш.

— Не можу, ми виїжджаємо вранці, бо маємо проїхати всю Польщу.

— Ну, тоді нічого не довідаєшся.

— Не можеш мені просто сказати?

— Ні. Приходь до палацу днем раніше, як я тобі казав. Може, тобі сподобається настільки, що не захочеш виїхати.

Вона завагалася, вже з долонею на клямці.

— Це не є чимось… небезпечним?

Марчін нахмурився.

— Я ж казав, що не зробив нікому жодної кривди.

— Та нормально, вибач, — Ніна дуже не хотіла, щоб він вирішив, що вона схожа на тих хлопців, які його побили.

— Це буде сюрприз. Найкращий у твоєму житті, — Марчін просяяв, і, коли зачиняв двері за дівчиною, його спухле і вкрите синцями обличчя все ще всміхалося.

Коли Ніна повернулася до пансіонату, троє її товаришів сиділи в кімнаті дівчат та грали в «тисячу». Ніні вистачило одного погляду на їхні похмурі обличчя, щоб зрозуміти: сьогодні нікому з них не вдалося знайти підходящого митця.

— Мені трапилися самі лише невдахи, — ображено заявив Яцек, коли Ніна зайняла місце поблизу від Тамари та потягнулася за гарячим чаєм (Хуберт якимось дивом передбачив, що дівчина скоро повернеться, і приніс додаткову чашку). — Один уже п’ять років малює одну й ту саму картину — пейзаж із оленем — і стверджує, що туристи нічого іншого не купують. А інший білить вапном паркани та стіни — і це взагалі важко назвати мистецтвом…

— Тамара?

— Сто, — заявила дівчина, кладучи на стіл даму чирву, після чого глянула на Ніну. — Про того пияка та жінку з порцеляновими квітами я вже розповідала. А сьогодні бачилася із хлопцем, який написав сценарій для шкільної вистави. Про Боже Різдво, — додала злостиво, бо в очах Ніни вже заблищала надія.

— У мене також лише малювання тарілок, — додав Хуберт. — Знову. І один чувак, що час від часу реставрує картини в костелі.

Ніна кивнула. Мешканці Вовчих Долів, схоже, були дуже релігійні та ще любили прикрашений кухонний посуд. Це мало про що їй говорило.

— Зіграй із нами, — запропонувала Тамара. — Ми можемо почати знову.

— Не треба. Я почитаю собі…

Ніна встала з ліжка, бо їй на думку саме дещо спало. Відчайдушна ідея, але дівчина наразі була саме у відчайдушному положенні.

— Зараз повернуся.

Вона вибігла в коридор та спустилася на перший поверх.

Януш Клімша зазвичай ходить містом із великою шкіряною текою. Може, це нічого не значить — приміром, він тягає там газети, або другий сніданок, або ще щось.

Але там також можуть бути і малюнки: тека цілком підходить за розміром.

І чому вона не подумала про це раніше? Вони зустрілися в костелі, а за мить дівчина знайшла під лавкою замальовку — і чому вона одразу не співставила одне з другим?

Вона постукала і коли почула: «Прошу», — натиснула клямку. Сьогодні вона не мала наміру гратися в гречність і від самого порогу запитала:

— Я дуже вибачаюся, але ви, часом, не митець?