Таємниця тринадцятої години

РОЗДІЛ СЬОМИЙ, де Ніна таки розгадує таємницю нічного звіра, але в неї все одно залишається море запитань

Обережно! — просичала Ніна.

— Я завжди обережний, — буркнув Яцек.

Обидва не зводили очей із сірника, якого пожирав крихітний вогник. Той сірник був перший і останній: вони дивом знайшли його у квартирі, яку напередодні очистили від їжі, одягу та інших таких корисних речей.

Хлопець повільно підніс сірника до згорнутого в кульку папірця, що лежав у грубці. Згори на кульку накидали дров: раніше то була дошка для салатів, яку вони покраяли пилкою. Не мали вугілля чи товстішої деревини, але наразі тим годі було перейматися. Коли вогонь розгориться, вони палитимуть книжки — тут знайшлося чимало товстезних та запилених кухарських енциклопедій, які Ніна не мала наміру жаліти. Бо йшлося лише про те, аби перебути ніч до ранку, а тоді вони вже щось зметикують.

Звісно, якщо доживуть до того ранку.

Дівчина схилилася над пічкою та спостерігала, як дрова облизує вогонь.

— Не займеться.

— Все буде гаразд, спокійно, — невпевнено відповів Яцек, — почекай-но трохи.

Полум’я пригасло. Але за мить — Ніна вже боялася дихнути — таки вистрелило вгору.

— Неси ще паперу. Невже у нас немає жодної свічки?

— На жаль.

Вона видерла чергову сторінку з «Польського кулінарного мистецтва». «Качка в помаранчах», — прочитала у світлі маленького вогника. Хай там що, ніхто вже не скористається тим рецептом. У магазинах помаранчі востаннє продавалися ще до війни.

На мить вона уявила себе на безлюдному острові. Таємничі хащі, просочені ароматом екзотичних квітів, за спиною погрозливо рикають дикі звірі, а в неї, щоб розпалити вогнище, залишається один-єдиний сірник… Інколи такі фантазії допомагали їй, надихали у скрутну хвилину.

Вона розповіла про острів Яцеку.

— Подумай, то могло б виявитися пригодою нашого життя, еге ж?

Хлопець пирхнув.

— А тут що у нас? Пригода місяця?

— Сподіваюся, вона затягнеться не більше як на квартал, — зітхнула Ніна. — Та найліпше вибратися звідси до початку канікул.

Дерево нарешті розгорілося. Вони зачинили грубку — і на кухні стало зовсім темно. Якщо перед тим Яцека було чітко видно у світлі полум’я, тепер він здавався лише чорною плямою на сірому тлі. Ліхтарика вони не запалювали, бо батарейки ледве дихали.

— До речі, дякую, що ти мене тоді, ну… розбудив.

— Та нема за що, — він висунув руку, щоб поплескати Ніну по плечу, але промазав і ляснув по щоці. — Я подбаю про тебе, не хвилюйся.

«Я й сама здатна про себе подбати», — подумала дівчина, але промовчала, бо якось уже не була в тому впевнена. Якби не Яцек, її, ймовірно, уже не було б на світі.

— Вранці пошаримо в руїнах, може, якісь харчі вдасться врятувати, — сказав хлопець. — А як ні, то є ще чимало квартир, де щось має бути.

— Але найближчі квартири ми вже обчистили, тепер треба шукати десь подалі, — нагадала вона йому. — Аби тільки все там не замерзло і не згнило.

— Не кажи дурниць. Перше, коли воно замерзло, то вже не згниє, та й чимало заморожених речей придатні до вживання. Маємо дякувати, що зараз зима, а не спекотне літо, бо тоді б точно мали клопіт. Є ідея… — Яцек оживився. Тепер, коли життя підкинуло йому конкретне діло, хлопець знову був при доброму гуморі.

— Ну?

— Збудуймо санчата! Я помітив в одному з помешкань лижі, можна з них зробити полозки…

— А ми, часом, не спалили ті лижі в пічці?

— Ми кидали в пічку суціль дерев’яні, але є такі, що мають металеву основу. Спалити їх не спалиш, а от на полозки згодяться. Треба лише склепати до них кошик, куди можна скласти речі. Проїдемо із санками крізь усе містечко, від центра до околиць, і назбираймо дорогою все, що стане в нагоді. А потім знайдемо якийсь зручний будинок у…

— Замість будинку ми можемо пошукати пансіонат. Ми ж і так збиралися це зробити.

Яцек занепокоївся.

— Та це аж на самому краю міста.

— Вовчі Доли — зовсім маленьке містечко, тут все поруч, — уперлася Ніна.

Водночас подумала не дуже весело, що зима дивним чином збільшує відстані. Влітку вони могли б просто ухопити пару бутербродів та гайнути куди очі дивляться. Мандруй хоч дотемна, все одно буде приємна прогулянка, враховуючи, що Карконоші — не такі вже й височенні гори, та й не дуже дикі.

Але однієї добрячої хурделиці вистачило, щоб перетворити їх на смертельну пастку.

— Час лягати, — сказав Яцек. — Якщо хочемо мати сили на ранок, то мусимо поспати.

— Чекай, я спершу дещо розповім. Тільки не ображайся.

— Гайда, — Яцек скористався улюбленим виразом Тамари, — кажи вже.

— Я декого бачила. У темряві, коли палац завалився. Я озирнулась і помітила дві постаті: собаки та людини. Я не жартую.

Хлопець мовчав.

— Яцеку?

— Прокляття, зі мною те саме, — буркнув він. — Думав, що мені повилазило… Ти насправді їх бачила? Худий чоловік та великий пес із нашорошеними вухами, трохи схожий на вовка?

— Ага. Не просто схожий, а один в один.

— Хто це може бути?

— І гадки не маю.

— Як вважаєш, чи він… небезпечний?

— Хіба я знаю? Але ж, якби він хотів зробити нам кривду, то вже б зробив. Вчора ми практично увесь день ходили містом поодинці.

— Сподіваюся, хоч двері ти зачинила?

— Зачинила.

Вони лягли біля пічки на перину, яку Яцек притягнув зі спальні. Було м’яко, але від холоду це не рятувало; помешкання, вихолоджене за кілька морозних днів, нагрівалося надто повільно. Ніна згорнулася у клубок та прикрилася взятим із шафи старим кожухом — ковдр вони не мали, бо перед тим віднесли звідси всі теплі речі до палацу.

— Ти зараз лягай, а я слідкуватиму за пічкою, — сказав Яцек. — Потім поміняємося.

— Котра година?

— Гадки не маю, але щойно потягне на сон, тоді підніму тебе.

— Якщо ти мене не розбудиш, я дуже ображуся, — пробурмотіла вона і, вже засинаючи, почула голос хлопця:

— Раптом та людина із собакою боїться нас так само, як ми боїмося її?

— Можливо, — буркнула вона.

Жоден з них насправді в таке не вірив.

Вона розбудила Яцека, коли небо за вікном трохи проясніло. Хлопець вставав неохоче, ледве рухався. Ніна так само не почувалася краще. Вони мовчки накинули на піжами випадкові лахи, що їх колись кинули тут без всякої уваги: дівчинка — погризений міллю светр до колін, а Яцек — гумовий дощовик. Ніна ностальгічно згадувала одяг, який вони назбирали у палаці: хай як вони його лаяли, але зараз ті штани, чоботи, светри, сорочки та куртки, більш-менш в міру допасовані, здавалися великим дивом…

Яцек знайшов скриньку з інструментом, а потім, як і обіцяв, з лиж та кошика для прання утворив вельми непогані санчата. Під кінець просвердлили у загнутих кінцях лиж дві дірки, протягнули в них мотузку — і на тому все, можна було рушати.

Хлопець посвистував, сповнений оптимізму, але дівчина трохи непокоїлася. Все-бо залежало від снігу: якщо той кришитиметься під ногами, то в них немає шансу, вони просто вгрузнуть у заметах. Але погода, немов бажаючи винагородити їх за втрату цінного майна, виявилася ласкавою, й під ранок вдарив мороз. Тепер снігова поверхня так затверділа, що вони вільно йшли по насту, а саморобні сани хутенько ковзали за ними.

Ось і колишній палац. Дві години вони витратили на видобування з-під руїн того, що можна було видобути: врятували пару банок із тушковиною, сардини в томатному соусі та велику армійську консерву. Яцек подавав всі знахідки Ніні, а вона складала їх на санчата так, щоб помістити якомога більше. Разом з тим час від часу зиркала на нібито вціліле крило. Вночі так, воно справляло враження цілого, але при денному світлі було помітно, що воно також постраждало: стіни досі трималися, але дах завалився всередину.

Коли Яцек витягав з-під завалів ковдру та ватяну куртку, вона перепросила та на хвилинку побігла до «цілого» крила палацу. Сама не розуміла, навіщо це робить. Просто мала щось перевірити.

Вибралася на другий поверх та увійшла до бальної зали. Над головою замість зруйнованої стелі нависало сіре зимове небо, а під ногами підлога не підлога, а шматки стелі — цілі гори уламків. Дзеркала вціліли, хоча тепер були більш брудними та потрісканими, ніж коли Ніна бачила їх востаннє. Проте скриня кудись зникла: мабуть, лежала десь тут, розчавлена і присипана шматками стелі.

Вона зазирнула у дзеркало: зображення було трохи змазане, але достатньо виразне, аби вона могла розпізнати в дивній безформній фігурі саму себе.

Коли вона повернулася, Яцек саме витягав з-під завалів куртку та виявив пару взуття: черевик із калошею був на праву ногу, а валянок — на ліву. Могло бути й гірше, думала дівчина, обтрушуючи куртку від пилу.

— Прикрий очі, — сказала вона, а коли той слухняно заплющив повіки, то швидко перевдяглася на морозі.

Потім Яцек натягнув під своїм плащем кальсони та замінив старі важкі чоботи знайденою парою взуття — на щастя, одного розміру.

Трохи в кращому гуморі, вони рушили у напрямі околиці — туди, де повинен був знаходитися пансіонат «Смерека».

— Гадаю, вистачить, — буркнув Яцек, кинувши на сани останній мішечок крупи. Стос харчів, одягу та дров вже небезпечно похитувався, хоча Ніна і перев’язала його мотузкою, знайденою в одній із квартир. Крім того, полоззя вже провалилися в сніговий наст на кілька сантиметрів. — Якщо покладемо ще трохи, то не зрушимо з місця.

Вона критично оглянула їхні трофеї. Набрали чимало круп, гороху та квасолі, кільканадцять консервів, трохи полуфабрикатів та пару кілечок обледенілої ковбаси. Але зі свіжих овочів та фруктів — лише зморщені яблука та мішок напівзгнилої цибулі.

— У нас почнеться цинга, — сказала вона сумно. — І випадуть зуби.

— Не мели дурниць, — відтоді як санчата його конструкції пригодилися, Яцек демонстрував незмінно добрий настрій. — У каші теж є вітаміни, а з цієї цибулі можна чимало вибрати. Може, перетворимо її на сік, теж буде нормально. Моряки у довгих рейсах споживали й гірші речі — і нічого, якось виживали.

Ніна хвилину-другу роздумувала над дилемою, що краще: цинга чи зіпсований шлунок, але зрозуміла тільки, що дуже голодна. З того часу, як вони втратили свій єдиний справний годинник, доводилося оцінювати час на око, а якраз тепер, судячи з позиції сонця на небі, був час обідати.

Вона витягнула з коша яблуко та надкусила. Смакувало жахливо, але Ніна все одно проковтнула шматочок.

— Дивися! — раптом Яцек зупинився настільки різко, що Ніна не встигла загальмувати і врізалася йому в спину.

— Що…

І тоді вона також це побачила. Низький будиночок, втиснутий поміж двома вищими. Поріг замело снігом, так що було видно лише три невисокі сходинки до дверей, на яких висіла табличка з великими друкованими літерами:

— От холера! — вихопилося в хлопця.

«Дійсно, холера», — визнала подумки його слушність Ніна. Відділення виявилося в останньому із зазначених на мапі квадратах, і якби вони шукали його методом Яцека, це розтягнулося б на тиждень.

— Відсунься трохи, — попросила вона і, скориставшись тим, що з неба злітали поодинокі сніжинки, вибила двері. Хлопець не сказав ані слова, хоча така демонстрація сили, безсумнівно, справила на нього враження.

Відділення складалося з однієї захаращеної кімнатки та тісного туалету, завбільшки із сільський сортир. На столі стояв мовчазний телефон, поряд лежав пістолет. Яцек зрадів.

— Може придатися, — сказав, ховаючи зброю в кишеню, перш ніж Ніна встигла запротестувати або хоча б спитати, чи вміє хлопець ним користатися. — А ось і рація!

У шафці за столом стояв радіопередавач, що живився, як сказав із мудрою міною на обличчі Яцек, від ручного електрогенератора.

Хлопець включив передавача мало не з набожною повагою. Замигтів зелений діод, потім почувся стлумлений шум і звучав він наче голоси снігових привидів, що шепочуть тобі з темряви.

— А що коли, окрім нас, на світі вже нікого немає? — прошепотіла Ніна. — Якщо сталося щось страшне, і тепер вся земна куля є гігантською крижаною пустелею, де тільки дві живих істоти — ти і я? І що нам отепер залишається — йти і йти собі крізь замерзлий світ, час від часу підхоплюючи консервні банки та кільця, що падатимуть із санок? Ти можеш собі таке уявити?

Хлопець подивився на Ніну доволі похмуро.

— Інколи ти гірша за Хуберта, — заявив він, а дівчина невість чому визнала це за комплімент.

Перш ніж посутеніло, вони знайшли великий старий будинок — це виявилася місцева школа — та завернули на Лісову. Але тут удача від них відвернулася.

— Ти впевнений, що добре запам’ятав назву вулиці? — допитувалася Ніна. — Може, це була Смерекова, або Ялинова, або…

— Лісова, точно.

— Але ж там нічого немає.

Роздратований Яцек стенув плечима та сперся на сани. Ранковий гарний настрій хлопця вже випарувався, тепер вони обоє були втомлені, замерзлі та — передусім — страшенно голодні. Відучора не мали в роті нічого, крім кількох яблук, бо спроба скуштувати замерзлу буханку мало не скінчилася для хлопця поламаними зубами. У Ніни паморочилося в голові, а шлунок, стиснутий до розмірів горіха, мабуть, присох їй до хребта.

— Немає сенсу нам лазити по колу із санчатами, — сказав Яцек. — Зробимо так: ти почекай тут, а я пройдуся далі та пошукаю той пансіонат.

Вона кивнула, надто заморена, аби взагалі про щось думати. Тільки коли хлопець зникнув за рогом, їй спало на думку, що вона залишилася посеред вулиці сама-самісінька, у сутінках, що дедалі густішали. Яцек на відміну від неї був озброєний. А раптом людина із собакою нагодиться саме в цю хвилину…

Вона подумала про слід від санок, що тягнувся Вовчими Долами такий виразний на свіжому снігу. Якби хтось поставив собі за мету їх відшукати, то не мав би з тим жодного клопоту.

Якусь мить вона уявляла собі людину із собакою, яка мовчки йде слідом за ними порожнім містом. І їй навіть здалося, ніби вона чує скрипіння снігу під чоботами, але то був лише скрип віконниці, яку похитував вітер — рип, рип…

Вона повернулася думками до обіду. Могла б відкрити консерви, а потім з’їсти квасольку, розморожуючи її в роті. Далебі, гарна думка. На булку цей метод не подіяв, але із квасолею могло б вийти.

У животі забурчало. Тепер їй було трохи зле й вона не могла вирішити, чи це від голоду, чи, може, від тих гидких яблук.

Ці думки вивітрилися з голови, щойно вона почула за спиною рипіння снігу під ногами — тепер вона нічого не плутала, це точно не був звук, який видавала неприкрита віконниця.

Вона озирнулася із серцем у горлі, намагаючись побачити щось у сірості близької ночі. Ще одне скрипіння, тихе, ледь чутне. Так ходив лише…

— Яцек? Це ти?

— Я, — донісся з темряви голос хлопця.

— Чому ти мене лякаєш? Я думала, що ти прийдеш з іншого боку.

— Знаю, але подвір’ям набагато швидше. Я знайшов пансіонат. Він трохи позаду, тому ми раніше його не бачили. Але це недалеко, ходімо.

Пансіонат здавався знайомим, як знайомим може здаватися місце, яке ти бачив давно тому, в часи далекого дитинства. Ніна не могла собі згадати нічого конкретного: жодних розмов, які велися в їдальні, жодного образу Тамари чи Хуберта, що надягали у передпокою пальта чи обтрушували черевики від снігу. Але весь час її супроводжувало кляте дежавю. Вона добре пам’ятала, що всі жили на другому поверсі, а не на першому; також знала, де знаходиться ванна, перш ніж туди зазирнула, і легко відгадала, яка кімната з трьох належала їй та Тамарі. Вона відгадала це, хоча всередині не виявилося нічого, що свідчило б про те, що тут ще недавно хтось мешкав. Освітлене ліхтариком приміщення виявилося порожнім, як і кімната хлопців (яка у свою чергу здалася знайомою Яцекові) і одноособова спальня пані Еви.

— Це ж, здається, добре, ні? — відізвався невпевнено Яцек. — У тому сенсі, що вони… ну, знаєш, виїхали звідси, перш ніж щось трапилося.

Ніна кивнула. І покинули нас, подумки додала, а хлопець, судячи з похмурого виразу обличчя, подумав про те саме. Втім, у них не було часу над цим замислюватися. Треба було розпалити вогонь та внести всередину харчі, радіостанцію та генератор (щоб його забрати, їм довелося скинути в сніг гору консервних банок, інакше санчата не витримали б, але обоє не завагалися ані на мить).

Коли вони довели справу до кінця, темрява надворі згустилася і була такою непроникною, наче хтось накинув на місто товсту чорну ковдру, та й навіть небо цієї ночі було геть чорне — жодного сліду зірок, хіба що вузенький півмісяць нагорі. Ніна мимохідь подумала, що якби знайти десь астрономічний календар, тоді можна точно встановити дату. Утім, навіщо? Яке це має значення?

Дівчина повернулася на кухню, де Яцек саме розігрівав квасолю в томатному соусі. Поряд, на розжареній блясі, запікалися сухарики. Вони поїли, припікаючи собі язика. Ніна думала, що після денного голодування вона спроможеться зжерти зо три банки, але вже після половини порції її стиснутий шлунок запротестував характерними судомами.

— Я повинна на хвильку… — пробуркотіла вона, відсунувши тарілку. — Зараз повернуся.

— Якщо ти до туалету, маю для тебе погану новину. Каналізація замерзла, й доведеться йти надвір. Душ також відкладається.

— Ти ж жартуєш, правда? — Ніна глянула на нього з недовірою.

Хлопець стенув плечима.

Вона повернулася за десять хвилин із снігом на черевиках та з невдоволеним обличчям.

— Подумати лише, колись я вважала, що пригоди — це головним чином відкривати нові землі, битися з бандитами та стрибати по вантах із ножем у зубах. А не… — гарне виховання завадило їй закінчити думку, та в Яцека не було жодних гальмів.

— А не виставляти голу дупу на мороз?

Вона скрушно хитнула головою.

По вечері хлопець приніс на кухню радіостанцію та спробував ще раз упіймати сигнал, хоч який. Маніпулював верньєрами, але усі старання були марними: динаміки видавали лише тріски та шуми. Ніні знову подумала про стлумлені голоси духів, ніби ті про щось затято пліткують у крижаній пустелі.

— Вона зіпсована, — нарешті вирішив хлопець. — Завтра розкручу та спробую відремонтувати.

— Ясно, — дівчина насилу викресала з себе трохи ентузіазму.

Вони пішли спати брудні та нещасливі, спочатку старанно зачинивши за собою двері.

Вранці вони розтопили трохи снігу, щоб почистити зуби, та проковтнули сніданок, що складався із залишків вчорашньої вечері. Потім Яцек взявся лагодити передавач, а Ніна вийшла з пансіону. Сказала, що «йде розглянутися», не уточнюючи, на що конкретно вона мала б розглядатися. Насправді ж вона потребувала хвилинки для себе, а денне світло дозволяло вчорашнім думкам про небезпеку втекти подалі.

Під сонцем сліди на снігу були майже такими само виразними, як вчора. Дівчина була переконана, що вночі все засипле, і тепер трохи непокоїлася: людина із собакою все ще могли їх знайти, якби бажання.

І за мить вона зрозуміла, що хвилюватися запізно: людина із собакою вже їх знайшла.

На снігу виразно пролягали сліди від санчат, а ліворуч, метрів за двадцять, так само чітко виднілися відбитки черевиків. Поряд із черевиками — сліди великих собачих лап. Дівчині перехопило подих, але, їй-право, чого їй тут боятися? Довкіл неї — великий ясно освітлений простір, і ніхто не зможе несподівано підкрастися.

Знову відчуваючи себе Вінету, який йде по сліду, вона потопала за чужими відбитками, які обходили пансіонат по широкому колу, а потім наближалися до нього з чорного ходу. Людина із собакою підібралася аж до кухонного вікна, й судячи з того, що сліди були тут трохи глибші, стояла там деякий час.

«Він зазирав крізь шибку, — подумала Ніна. Дивився на нас, доки ми спали».

Тривога, що до цього часу лоскотала їй шлунок, відтепер перетворилася на справжній страх.

Вона повернулася до кухні, де Яцек морочився, збирав розладнану рацію.

— Мабуть, я знайшов, як це відремонтувати, — сказав, озираючись. — Треба лише…

— Вони тут були.

— Що? Хто?

— Людина із собакою. Уночі заглядали до нас у вікно. Я бачила сліди.

Хлопець розгубився.

— Ти впевнена? Може, це мої чи твої сліди. Ну, знаєш, коли ми виходили вчора до вітру…

— Може, але за умови, що ти ходив пісяти у супроводі величезного собаки.

Він якийсь час мовчки вдивлявся в неї, а потім підхопився зі стільця.

— Покажи.

Вона відвела його на чорний хід. Яцек постояв там хвильку, щоразу більше хмурячись, а потім озирнувся на дівчину із відчайдушним блиском в очах.

— Слухай, а якщо нам отак просто…

— Піти за ним? — в очах Ніна запалився схожий блиск.

— Ага. Маємо зброю, — він висмикнув пістолета з кишені та помахав ним перед носом у дівчини. — Що він нам вдіє?

— А ти вмієш цим користуватися?

— Аякже. Не пам’ятаю цього, але на сто відсотків впевнений, що вже колись стріляв. Мабуть, нас вчила пані Ева.

Ніна повільно кивнула. Пам’ятала, що дорогою до Вовчих Долів вони балакали про уроки стрільби. Проблема була в тому, що пістолет радше викликав у неї неспокій, ніж відчуття захищеності. А що коли Яцек зопалу пристрелить якусь невинну людину? Або тварину? І чи взагалі вони хочуть у когось стріляти?

— Може, залишимо його вдома? — запропонувала вона, але не дуже переконливо, тож хлопець махнув рукою, ніби відганяючи настирливу муху.

— Я ж кажу, що вмію ним користатися, — сказав. — Ходімо, час дістатися до того типа та запитати його, хто він такий і чого йому, власне, від нас треба.

Сліди вели їх до центру містечка, спершу головною дорогою (саме тут Яцек та Ніна проходили вчора), а потім заховалися в бокову вуличку, яка дівчині здалася так само дивно знайомою, як і пансіонат. Я тут вже була колись, подумала вона. Точно. Крім того, це якесь дуже важливе місце для неї, бо інші місця, де вона на сто відсотків також бувала раніше, не пробуджували в ній таких емоцій. Такого… неспокою?

Вона крадькома поглянула на Яцека. Хлопець рухався широким впевненим кроком, і на його обличчі неможливо було нічого прочитати.

Сліди вели до чотириповерхової кам’яниці, біля якої незнайомий, напевне, затримався, а потім гайнув у двір, де стояла наполовину занурена у сніг напіврозібрана автівка. При виді авта Яцек раптом втратив рівновагу.

— Ми вже тут були, еге ж?

Ніна кивнула. «Закладаюся на що завгодно, що були».

Сліди вели до під’їзду. Яцек торкнувся пістолета в кишені, немовби це був талісман, відтак увійшов всередину, а дівчина, повагавшись секунду, попрямувала слідом.

Крізь закурені вікна сюди діставалося достатньо сонячного світла, аби вони могли бачити дерев’яні сходи, що вели на другий поверх, ажурні поручні та калюжу крові на старій підлозі.

Хлопець засичав крізь зуби.

— Що він накоїв?.. — прошепотів, а уява Ніни зірвалася із прив’язі.

— Мабуть, вбив когось та приніс сюди; знадвору кров не капала, бо загорнув труп у поліетилен, а коли поклав його на підлогу, то поліетилен розгорнувся й кров вилилася. Або хтось тут на нього чекав, може навіть на дверях, а коли простягнув до нього руки, той пхнув цього хтося ножем. Або…

— Або його вкусив власний собака.

— Ну, і таку версію також не можна виключити, — визнала вона доволі неохоче, бо це була найменш романтична опція.

— Ходімо далі?

Вона кивнула. Яцек про всяк випадок вийняв із кишені пістолет — і цього разу дівчина не протестувала.

На другій сходинці виднілася ще одна пляма крові, вище — наступна, кожна з них розміру із п’ять грошей. На середині сходів вони побачили кривавий відбиток долоні, вище — ще кілька червоних плям. На останній сходинці помітили слід собачої лапи. Тварина, ймовірно, йшла поряд із пораненим — а може, гналася за ним? Ніна не могла тлумачити сліди і вперше пожалкувала, що в дитинстві не читала уважніше книжок про індіанців.

Сліди крові закінчувалися на другому поверсі перед квартирою номер п’ять.

Яцек глибоко зітхнув та натиснув на клямку. Двері відчинилися з легеньким рипінням. Ніна схопила хлопця за лікоть: сама не знала чому, мабуть, щоб додати сміливості йому — чи собі. А потім обоє увійшли до квартири.

У передпокої панував напівморок, але найближчі двері були трохи прочинені, і крізь шпарину сочилася смуга жовтого світла. В ній кружляв-вирував дрібний пил. Більше тут не рухалося нічого, і Ніна та Яцек на мить навіть припинили дихати. Раптом з-за дверей донісся роздратований молодий голос:

— Якщо ви вже тут, то, може, увійдете та допоможете мені, замість того, аби стояти там, як пара ідіотів?

Вона очікувала побачити грізного бандюгана, може, навіть замаскованого або із піратською пов’язкою на оці — але це був звичайний собі чорнявий хлопець, невисокий на зріст. Він мав оливкову шкіру та яскраві зелені очі, що з нею контрастували: все те ніби позичено з якогось іншого обличчя. Сидів, спершись спиною об стінку, важко дихаючи, і марно намагався зупинити кровотечу в боці, прикладаючи до нього наволочку від подушки чи щось таке схоже.

Ніна страх як боялася крові і різко відвернулася, від чого пес, що лежав поряд із хлопцем, звів голову та заричав. Тварина також була не такого велетенського розміру, як вважала дівчина, хоча все одно чималенькою — приблизно як вівчарка або вовк. Уночі все здається завеликим, подумала вона досить недоречно.

— Тихо, Алексе, — сказав хлопець, і пес опустив голову, але не зводив очей із прибульців. — Це наші друзі, і вони допоможуть нам. Ви ж допоможете, справді? — в зелених очах був ніби… виклик? насмішка?

Втім, хоч хлопець і намагався тримати марку, Ніна не мала сумніву, що він таки потребує невідкладної допомоги. Крові було багато, оливкова шкіра стала вже сіруватою, а на чолі у пораненого виступили великі краплі поту.

— Хто ти? І чому за нами слідкуєш? — запитав Яцек.

— Це зараз справді найважливіше?

— Ми хочемо…

— Він має рацію, — поспішно перервала Ніна, під якою почали угинатися ноги. — Спершу ми повинні йому допомогти. Чи то… е-е-е… ти повинен, бо я, здається, не дам ради. Перепрошую…

Вона вибігла з кімнати, боячись, що от-от зомліє. Глибоко дихала, а голову опустила на коліна, намагаючись не думати про калюжу крові, що розтеклася підлогою, аж нарешті запаморочення минуло. З кімнати, на щастя, доносилися звуки, які свідчили про те, що Яцек не сперечався, а швидко взявся перев’язувати рану. Ніна знала, що повинна повернутися та допомогти (хлопець саме роздирав на клапті простирадло, і вона виразно чула потріскування матеріалу), але чомусь не могла зрушити з місця.

«Я безнадійна, — подумала вона, — і це завжди зі мною так, у найгостріші хвилини».

Зрештою вона отямилася. Встала й попрямувала на кухню, напхану усім їстівним: на полицях поряд із торбами цукру та муки — банки солення, а під стінами громадяться коші прив’ялих овочів. Хлопець, схоже, перебував тут так само довго, як і вони мешкали в палаці, але йому бракувало Яцекової здібності до впорядкування.

Ніна машинально відкрутила кран, а коли вода не потекла, схопила банку компоту та влила її вміст до не дуже чистої склянки. Для впевненості додала три ложечки цукру та понесла до кімнати.

Хлопець сидів попід стінкою. Він досі був блідий, але бік його вже був старанно обв’язаний смужками білої матерії. Яцек навіщось зняв йому черевики, і Ніна тепер могла бачити ноги в дірявих шкарпетках, непропорційно великі, якщо порівнювати із щуплявим тілом.

— Випий це, — наказала вона, намагаючись не дивитися на кров, розмазану по підлозі.

— Навіщо?

— Бо цукор вгамовує шок.

— У мене немає шоку, — відповів хлопець, але слухняно випив.

— Чудово, якщо вже ти при пам’яті, то чи не поясниш нам, хто ти такий та що тут робиш. І ще, хто тебе поранив? — Яцек витер закривавлені руки об штани.

— Перенесемо його до кухні, — запропонувала Ніна й одразу поспішно додала. — Він повинен зігрітися, як і ми. І ми можемо розпалити вогонь, слухаючи, що він нам розповідатиме.

— Насправді ж уся річ у тому, аби не дивитися на кров, ага? — дорікнув Яцек, та коли дівчина підійшла до пораненого, побіг їй на допомогу.

Разом вони відтягнули підлітка на кухню і всадовили в потерте крісло. Ніна підпалила вже наготовлений у пічці зграбний стосик паперу, тонких трісок дерева та вугілля, а потім озирнулася на хлопців.

— Ну, тепер кажи, — сказав Яцек. — Що тут відбувається?

— Як тебе звуть? — запитала Ніна майже одночасно.

— Марчін, — буркнув чорноволосий. — Я Марчін Пєтшицький, мені шістнадцять, і я навчаюся у місцевому технікумі, якщо це має для вас значення. Не знаю, що тут відбувається. Три дні тому я прокинувся на підлозі власної квартири…

— Це тут? — упевнилася Ніна.

— Це тут. Зі мною був Алекс, сусідський собака, сусіди часто його нам віддають. Але, крім пса, не виявилося нікого: зникли мої батьки, сестра і всі з кам’яниці. Все місто. Тільки потім я побачив вас.

— І чому ти відразу до нас не підійшов? — цього разу відізвався Яцек.

Марчін стенув плечима.

— Бо я не уявляв, що ви за одні. І хотів впевнитися, чи все це, — він повів рукою навколо, — не ваших рук справа.

— Наших? — обурився Яцек. — Як ми могли таке вчинити?

— І гадки не маю. Але ж ви не тутешні, так? Я ніколи раніше не бачив вас у Вовчих Долах, а це невеличке місто, тут усі одне одного знають.

— Ми приїхали на канікули, — пояснила Ніна, а Яцек одразу додав:

— Ми пам’ятаємо сам приїзд, ввечері одинадцятого лютого. А потім — лише як прокидаємося в палаці, який стоїть на ратушній площі.

Марчін кивнув.

— Мої останні спомини — це Кароліна, яка комизиться, аби я пограв із нею в лудо[12]. Було це по вечері, бо мама мила посуд, а тато слухав радіо, але більше нічого не пам’ятаю.

— Це твій собака дряпав у двері, де я спала? Ну, знаєш, у першу ніч, одразу по тому, як всі ми прийшли до тями?

— Авжеж, це був Алекс. Він тебе налякав?

«Так», — подумала Ніна.

— Ні, — відповіла. — Я з самого початку знала, що це звичайний пес.

— А ця рана? — з підозрою в голосі сказав Яцек, вказуючи на перев’язаний бік. — Що з тобою сталося?

— Двері на сходах зачинилися, тож я вирішив, що увійду у вікно. Вибив шибку і майже проліз був усередину, коли настромився на уламок, що стирчав із рами. Дурнувато, еге ж? — він усміхнувся, але очі залишалися холодними та настороженими.

— Чому тоді сліди крові обривалися на середині сходів і не вели ні в які двері на першому поверсі? — не повірила вона.

— Бо там, на сходах, мені стало погано і я впав. Раніше притискав до рани куртку, й кров не скрапувала. Хочете спитати ще щось, чи це вже кінець допиту?

— А Алекс? Ти увійшов у вікно, але пес, думаю, ні?

— Ніно, — знервувався Яцек, — ти насправді хочеш грати в міліцію?

— Собаці я відчинив сам, — пояснив Марчін, спокійно дивлячись дівчині в очі. — Перш ніж упав.

— Ми зараз повернемося, — Ніна кивнула Яцеку, а коли вони опинилися в передпокої, запитала. — Ти йому віриш?

— Історія доволі правдоподібна, ні?

— А та рана? Хіба таку рану спричинить шматок скла?

— А чи я знаюся на ранах? Була глибокою та вузькою, тож, здається, все співпадає.

Вона зітхнула.

— Ти поганий патоморфолог, знаєш?

— Я взагалі не якийсь там патощось, якщо ти не помітила. Я твій приятель, мені чотирнадцять і маю намір у майбутньому стати інженером.

— Ходімо, оглянемо ту куртку та помешкання.

Куртка лежала в кімнаті, де вони знайшли Марчіна: відкинута в куток, закривавлена, із виразним розрізом від лівої пахви аж до живота. Дівчина поспішно відклала її та вийшла, а Яцек без слова пішов слідом.

Вони вийшли надвір, аби глянути на вікна першого поверху. Три скла виявилися цілими, але четверте, останнє в ряду, було розбите, і з рами дійсно стирчали уламки — довгі та гострі як кинджали.

Ніна підійшла ближче. Кучугура під вікном така заввишки, що залізти з неї на підвіконня — то було дійсно раз плюнути. А на одному з гострих уламків, на самому кінчику, виднівся невеличкий червоний слід.

— Все співпадає, — сказав Яцек. — Що тебе, власне, непокоїть?

— Сама не знаю, — неохоче визнала вона. — Але тут коїться щось надто дивне, тому треба все старанно перевіряти, як вважаєш?

— Добре, от ми і перевірили. Повертаємося?

Вона не мала іншого виходу, як лише погодитися.

Марчін терпляче чекав у кріслі. Пічка вже встигла розігрітися, й кухнею розносилося приємне тепло із запахом дерева.

Ніна кахикнула.

— Ми вирішили, що ти не брешеш, — заявила вона.

Марчін глянув на неї насмішкувато.

— Дуже ласкаво з вашого боку. Як мені вам віддячити? Може, вас чимось пригостити? А, ні, чекайте, це вам доведеться приготувати мені якусь їжу. Бо в мене проблема: не можу звестися з крісла.

Вона розтулила рота й одразу ж стулила. Не мала й гадки, що думати про цього хлопця. З одного боку, Марчін, безсумнівно, поводився нахабно, але вони також із ним не панькалися, тоді як він і справді потребував допомоги.

Яцек перший оголосив те, що давно слід було оголосити.

— Ми повинні перенести сюди наші речі та замешкати разом. У нас чимало припасів, тож ми можемо поділитися, а втрьох нам буде легше, ну, знаєте…

«Вижити, — закінчила вона подумки. — Утрьох нам легше вижити».

Запаси знову повантажили на санчата і з пансіонату залишилося винести лише радіостанцію, яка, випатрана, громадилася на кухонному столі. Яцек усівся все збирати-з’єднувати назад, а Ніна рушила на другий поверх. Хотіла вдруге, тепер при денному світлі, оглянути ті їхні номери. Сподівалася… вона й сама не знала, на що розраховує. Знайти загублені нотатки, які все пояснять? Якийсь доказ чи слід, що допоможе знайти Тамару і Хуберта?

Це було наївно, але вона мала спробувати.

У кімнаті пані Еви вона не знайшла нічого — та була повністю прибрана, навіть ліжко перестелили. У кімнаті хлопців — все навпаки: під однією з подушок знайшлася пара коротких кальсонів (завузькі на Яцека, швидше за все, належали Хуберту), а ковдра була геть пожмакана, наче хлопця швидко стягнули з ліжка. Ніна уявила собі наступну сцену: пані Ева швидко, але методично пакується, не забуває прибратися у кімнаті й навіть застеляє ліжко. Тим часом Хуберт нервово вкидає до валізок речі свої та Яцека, навіть забувши про кальсони, а потім вилітає в коридор, де опікунка заспокоює його: мовляв, не біжи так, у нас ще купа часу.

Ніна перейшла до кімнати, де мешкала разом із Тамарою — тут загубленого одягу не знайшлося, але й ліжка, вочевидь, також ніхто не застеляв. Старша дівчина також кудись поспішала або ж, що більш правдоподібно, як завжди не звертала уваги на безлад. Ніна могла б закластися, що, коли Тамара вийшла до коридору з валізками в руках, вона все ще кепкувала з можливої небезпеки.

«Де ви, най вам чорт, є?» — запитала себе подумки Ніна, відчуваючи раптом гострий укол журби.

Вона всілася на ліжко; мабуть, воно належало Тамарі, бо сама Ніна любила спати біля вікна, а старша дівчина, навпаки, завжди обирала місце поближче до дверей. Якусь мить вона уявляла собі подругу в цій кімнаті: як вона витирає рушником волосся, як грає у карти за столиком або риється-шукає пару чистих шкарпеток у шухляді. Вона уявляла собі все це напрочуд яскраво, ніби воно й насправді відбувалися, але ж то була лише фантазія, ніяк не спогади.

Ніна зітхнула й саме тоді побачила краєчок брудної матерії, що стирчав з-під другого ліжка — її ліжка. Вона встала навколішки, простягнувши руку. Очікувала на чергові загублені труси, але під ліжком лежала лялька. На перший погляд звичайна ганчіркова, але в пам’яті Ніни з’явився блідий, немов привид, спомин.

З цією лялькою щось не те.

Вона витягнула іграшку та уважно оглянула. У ляльки була сукня в горошок, м’які ганчірки-ручки та ніжки, нитяне волосся та оченята-ґудзики. І ще уста з червоної вовни, зашиті товстою чорною ниткою, нервовим швом.